Архивы Мистецький Арсенал - Медіа-Версії

«Людський вимір» проблем внутрішніх переселенців: від приватного до глобального і назад

Lida — Fri, 23 Dec 2016 20:34:35 +0000

Міжнародна конференція «Шлях до миру: людський вимір» минулого тижня в столиці була покликана «поставити світло на сцені» в заплутаному українському «театрі життя».

Важко сказати, чи обговорення проблеми війни в Україні на такому високому рівні – за участі наших урядовців і досвідчених міжнародних експертів – дасть відповіді на гострі питання сьогодення, але принаймні озвучити ці питання, визнати їх наявність і примусити суспільство замислитися – це вже значний результат.

Розбудова миру – справа довгострокова

Зазвичай є два варіанти сприйняття нами високопосадових іноземців: ми їх або вважаємо месіями, які дадуть готові рецепти на всі випадки нашого непередбачуваного життя, або відверто насміхаємося з їхньої наївності, коли бачимо, як вони не розуміють усієї глибини корупції, непрофесіоналізму і байдужості, в яких ми досить-таки успішно виживаємо. Обидва варіанти хибні. Адже ці експерти, як правило, бачили речі, значно страшніші за українські недоліки, і мають чималий досвід у їх врегулюванні. А ще вони чітко усвідомлюють, що не кожен досвід можна просто «відрізати і пришити» до України, тобто матрично застосувати. Саме про досвід подолання конфліктів, розбудови миру і можливості його застосування в нас говорили представники ООН – координатор з гуманітарних питань в Україні Ніл ВОКЕР, представник Агентства ООН у справах біженців Павло МАТЕУ та інші – під час міжнародної конференції.

На їх переконання, недостатньо просто подолати конфлікти і «отримати мир». Далі йде процес, коли необхідно зупиняти насильство всіма способами і «творити мир». А далі – «розбудовувати мир», створювати структури, інструменти і втілювати практики – як через всеможливі інституції, так і через, наприклад, культуру – аби просувати стійкий мир. І це – завдання далеко не тільки і не стільки політики. Йдеться не лише про відновлення зруйнованої бойовими діями інфраструктури чи забезпечення потребуючих соціальними виплатами, а й про зміни в свідомості людей, про руйнування стереотипів, поділу на «своїх і чужих».

Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується

Ніл Вокер наводив конкретні – як вдалі, так і не дуже – приклади «розбудови миру». Важкі уроки виніс світ з етнічного конфлікту між киргизами і узбеками у Ферганській долині Киргизстану. Так, толерантність потрібно плекати: проводити для людей спільні заходи – творчі, спортивні події, залучати до них дітей, створювати можливість, аби люди могли РАЗОМ обговорити існуючі проблеми – від вивезення відходів до планування бюджету. Але це все буде слабким інструментом без економічного зростання. «Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується», – підсумував експерт. А ще – не буде результату, коли не буде підзвітності. Коли не буде публічного результату роботи, коли не порівняєш «як було» і «як стало». На противагу конфлікту в Киргизії наводили приклад розв’язання конфлікту в Гватемалі. Коли 1996-го після кількадесятилітньої війни і геноциду індіанців був підписаний мирний договір між ворогуючим сторонами, вже 1999-го могили загиблих розшукали, здійснили ексгумацію, ідентифікували, а винних у цих смертях командувачів притягнули до відповідальності… Незаангажованим інституціям було непросто забезпечувати підзвітність – погрози лунали і на їхню адресу. Але справу довели до логічного завершення.

Розуміння важливості і довготривалості процесу «розбудови миру» є і в українських учасників міжнародної конференції. Так, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадим ЧЕРНИШ заявив: «Ми не говоримо суто про географічні речі на Сході України. Ми говоримо про цілу країну: як вона реагує на цю біду, чи поділяє цінності, які ми декларуємо? Якщо ні – то виникатиме напруга». Міністр запевнив, що нині триває робота над створенням державної програми, яка б дозволила комплексно вирішувати наявні проблеми. І це має бути не простий, а відмінний від інших, подібних документ. І навіть у процесі його підготовки з’являється розуміння багатьох, не усвідомлюваних раніше, речей. Щоправда, невідомо наразі, як міністр збирається його втілювати – без управлінської вертикалі на місцях, без чітких відповідей на питання, які ставили йому на конференції журналісти.

«Однаково рівні» чи «однаково нерівні»?

Важливою частиною дискусії була й спроба з’ясувати, як нам ставитися до нової для нас категорії населення – внутрішніх переселенців. На репліку про те, як насторожено сприймають переселенців, в тому числі й людей похилого віку, в регіонах, куди вони потрапляють, відгукнувся заступник міністра з питань ТОТ на ВПО Георгій ТУКА: «Їх так само зневажають, як будь-яких старих по всій Україні. Не треба нас ні за чим ділити – ми такі самі, всі українці. Ми однакові». На що отримав чиєсь зауваження: «Не так однакові, як рівні. Або нерівні».

Справді, якщо йдеться про права людини загалом – то в нашому суспільстві їх розуміння відсутнє. «Моє покоління виросло в СРСР, – каже Георгій Тука. – До правозахисників ставилися як до зрадників, вони були гнаними. І моє покоління – нащадки цього. Молоде покоління треба цього вчити, але точно не гаслами». Маємо нагоду вчитися цього не на теоріях, а на практиці життя, яке кидає нам виклики. І долати стереотипи – як у нашому сприйнятті внутрішньо переміщених осіб, так і в їхньому сприйнятті себе в навколишньому світі. Адже у поведінці переселенця теж нерідко можна помітити стереотип – стереотип жертви.

Про необхідність пошуку спільностей переконливо говорив журналіст Андрій КУЛИКОВ – той самий Куликов, якого багато хто не зрозумів, коли він став ведучим телемосту з представниками так званої ЛНР/ДНР з Донецька.

Він наполягає на тому, що поняття «лінія» можна трактувати по-різному: як лінію зіткнення, або розмежування, або дотику. «Дотик і спільність – набагато важливіші, – каже Куликов. – І дати це розуміння якомога більшій кількості людей можуть саме журналісти». Він наводив конкретні, хоча й неоднозначні приклади. «Ми нерівні ні в житті, ні в смерті», – стверджує журналіст, нагадуючи, що в Україні не оголошували національної жалоби, коли на непідконтрольній території від снаряду загинули 8 мирних людей на тролейбусній зупинці. «Чи це не українці?» – справедливо запитує Куликов і продовжує: «Торік мене багато проклинали за день, що я провів у Донецьку. Питали: ну і що він там дізнався? Що тролейбуси їздять? Так і це нам треба знати! Пам’ятаю, як у нас люди під час Майдану в Києві навіть не в курсі були, що у столиці громадський транспорт працює. Ми не можемо вдягнути шори. Ми не можемо уподібнитися пропагандистам – навіть якщо це працює. Пригадайте весну 2014-го. Україна встояла великою мірою через той спротив, який вчинили в Донецьку і Луганську. Російські прапори спочатку піднімали і в Харкові, і в Запоріжжі. І лише потім – у Донецьку і Луганську. А вже згодом ті, хто розхитували ситуацію, стягнули сили з інших областей і посилили себе саме в Донецьку і Луганську. Якби не ці кілька тижнів, які дали нам своїм спротивом луганчани і донеччани – наші втрати були би набагато більші».

«Ти серед своїх». Мистецтво задля інтеграції

Саме меті змінити якісь «пунктики» в нашій свідомості, соціально інтегрувати родини переселенців та їхніх дітей присвячена відкрита в Мистецькому арсеналі після конференції виставка «Як тебе звати?», зорганізована ЮНІСЕФ, Міністерством з питань ТОТ та ВПО та іншими потужними партнерами.

Показати не відмінності між тими, хто покинув домівку, і тими, хто ніколи з цим не стикався, а їхню схожість. Продемонструвати, що нас усіх пов’язують спільні цінності і у нас подібні звички, що ми прагнемо одного і того ж: безпеки, комфорту, стабільності. А відмінності і бар’єри між нами творяться в наших головах. Експозиція поділяється на розділи – це етапи, які доводиться переживати переселенцям: вимушена втеча з домівки, шлях в невідомість, спогади і ностальгія за довоєнним життям. На виставці представлені світлини, відеозаписи, малюнки дітей, фільми. Автори робіт – як українці, так і митці з-за кордону. Зустрічають відвідувачів густо помережені сухою статистикою білі стіни: скільки вимушених переселенців в Україні, скільки серед них дітей, скільки постраждали внаслідок бойових дій, скільки потребують психологічної допомоги…

Далі у центрі великої кімнати – здоровенний скляний куб, наповнений вживаними речами, які надходять для переселенців. Ще далі – лабіринт із відомих клітчатих сумок – супутників незаможних мандрівників. А за рогом – паперовий будиночок із записаними і намальованими на стінах дитячими мріями… Виставка триватиме до 25 грудня, і кожен охочий може пропустити її через свою свідомість і змінитися.

Адже великі, глобальні зміни розпочинаються з кожного особисто. Тим більше, що і міністр Черниш, попри великі, загальні і довготермінові завдання свого міністерства закликав: «Не слід мислити глобальними категоріями, казати «Україною грають, як м’ячем». Така точка зору не дозволяє реально замислитись, що ж насправді кожен з нас може зробити».

Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги, – Наташа Стойковська

А робити має таки кожен з нас. Бо ніхто замість нас не зробить. Про що дуже влучно сказала під час медіа-воркшопу координаторка з надзвичайних ситуацій в Україні Наташа СТОЙКОВСЬКА: «Ви не є бідна країна. Тому важко закликати інвестувати в неї. Адже інвестують – за потребами. А ми не маємо підміняти уряд. Проводиться глобальний аналіз, наскільки великі проблеми і наскільки уряд здатен на це відреагувати. Після такого аналізу Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото www.flickr.com і автора

Запис «Людський вимір» проблем внутрішніх переселенців: від приватного до глобального і назад спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Чернівці міфічні» Тараса Полатайка:

Lida — Thu, 15 Aug 2013 10:07:54 +0000

Європа в дизель-електропоїзді «Бухарест – Сіная»

Чернівецького художника зі світовим ім’ям Тараса ПОЛАТАЙКА, українська голова якого мислить уже в світовому контексті, духовні пошуки з буддистської Індії привели в строкатоконфесійне і різномовне рідне місто – у, на наш погляд, провінцію, а на його переконання – провінцію милу і чудову, «провінцію-шарм». Про всеохопні космополітичні і разом з тим національно вкорінені проекти, інсталяції і перформенси художника розмовляємо з ним у затишній альтанці в центрі міста.

«Те духовне, що мало зі мною бути в Індії, відбувається зараз у Чернівцях»

Я вже давно так надовго не приїжджав додому. На цей раз потрапив у Чернівці після Львова, Києва і… Делі. Спочатку поїхав я в Індію… По-серйозному, в монастир – йога, буддизм, просвітлення… Витримав рівно 27 годин. Там було +46, треба було пити «лоріам» (це така штука від малярії, при якій ще й алкоголю не можна вживати). Потім з’ясувалося, що окрім малярійних комарів прилітають інші, які заражають лихоманкою денге, проти котрої лоріам безсилий… І в цьому всьому вареві мільйон циган, і всі від тебе щось хочуть. Бо ти серед них – інший, відрізняєшся. Я сахнувся від цього, по вулиці страшно ходити… Повернувся в готель, а там кондиціонери, і це вже було добре. Електрика то є, то не є… Тож поки вона була і діяв вай-фай, я швидко ознайомився з графіком казахстанських авіаліній, знайшов рейс «Делі – Київ», по дорозі побував в місті Астани, де кацапи і казахи вже сприймалися як наші (сміється – авт.)

Коли після цього зняв квартиру в Києві і випив (бо вже відпала потреба пити лоріам), то так було добре, що я хотів падати на коліна і цілувати цю землю – не брешу! І це не якийсь патріотизм, це просто усвідомлення, що нема тих комарів, і вітер є, і листя на деревах. Потім ще упродовж кількох тижнів було приємно, що на деревах є зелене листя, і тротуари також є, і що їзда хоч і не така, як в Німеччині, але все рівно хоча б за правилами! А потім я поїхав до Львова на джаз-фест, а коли повернувся – вже мені не так добре в Києві було, отоді я плюнув на Київ і поїхав до батьків у Чернівці! Це, власне, вперше я так надовго зараз «завис» в Чернівцях, я ж виїхав у Москву вчитися в 16 рочків. Зазвичай приїжджаю на 3 дні, спілкуюся з батьками, нікуди не виходжу, не висовуюсь, бо вже давно тут нікого не знаю, на жаль. А зараз приїхав до цієї ось провінції – і мені тут дуже добре стало. Те духовне, що мало відбутися в Індії, відбувається в мене тут. Давно мав бажання сісти на цей дизель «Бухарест-Сіная» – пам’ятаєте, як у фільмі «Безіменна зірка»? Той, що слідує по першій колії без зупинки, але в один чудовий день зупиняється, з нього виходить трошки п’яна дама з гарними парфумами, у неї зав’язується роман з місцевим астрономом… І відбувається історія. Отакі для мене Чернівці, Буковина. Дизель везе старими ще австрійськими рейками – і мені добре. Зупиняється мало не в кожному селі, і там уже навіть терміналом можна скористатися. Саме таку Буковину показую своїм гостям. Це Європа. Тут є свій шарм. Я його ловлю, і мені добре.

«Рідна земля почала дарувати ідеї»

Рідна земля почала дарувати ідеї, це правда. До цього десь близько року нічого в голову не приходило, а зараз з’являється ідея за ідеєю… Мрію зробити виставку, де були б не тільки арт-об’єкти, навіть, не просто картини чи об’єкти сучасні, авангардні чи навіть перформенси. Хотілось би розглянути мистецтво як містику людської потреби творити. При цьому, не обмежуватися професійними художниками. Поїздити по музеях, в тому числі і по краєзнавчих, по психіатричних лікарнях, по інтернатах, по тюрмах – тобто тими закладами, які я для себе називаю «закритими суспільствами». Зібрати об’єкти, делікатно їх сплести, щоб їх розташування не пов’язувалося з хронологією, щоб не було явного зв’язку, але щоб цей зв’язок був для мене очевидним, і щоб це не потребувало зайвих пояснень, було зрозуміло на рівні почуття.

От, наприклад, нещодавно в Чернівцях французи демонстрували документальний фільм про остарбайтерів у Ратуші. Там йшлося про те, як німці забрали остарбайтерів – точно так само, як совєти забирали їх на ГУЛАГ, везли в тваринних вагонах. Багато хто помер по дорозі, а ті, що вижили, були дуже знесилені, в лахмітті. Але не в інтересах німців було їх заморити голодом – їм була потрібна робоча сила, та ще й практично безкоштовна. Тож вони виділили приїжджим якусь територію, обгородили її колючим дротом, дозволили місцевим селянам допомагати цим нещасним не померти з голоду. А ці, отримуючи допомогу, намагалися за неї віддячити. Робили якісь подаруночки з гільз, різного підручного матеріалу. І ці об’єкти є. Тепер ці речі вже стали сімейними реліквіями. Ось така потреба творити, непрофесійно, але від душі. Отаке я хочу знайти і зробити.

«Мистецтвом може бути будь-що. Все є матеріалом для художника»

Будь-що може бути мистецтвом, матеріалом для художника, в тому числі й політика. Художники оперують хто чим – хтось фарбами на полотні, а хтось спільним ментальним простором, яким є політика. Я українською політикою цікавлюся, читаю постійно, переживаю. Щоранку переглядаю українські новини. Тож мій минулорічний проект «Спляча красуня»*, хоч і не був «в лоб» політичним проектом, та зачіпав політику. І це розгледіли.

«Спляча красуня» задумувалася в контексті більшої виставки, яка мала називатися «Терпіння». До речі, подібну ідею мала й відцензурована цього року картина Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд» в Арсеналі**. Народ терпить, терпить, терпить. Питання: коли вже почнеться нарешті? Коли урветься терпець? Так от в мене минулого літа мала бути тема терпіння і багато різних об’єктів, пов’язаних з феноменом терпіння – навіть не суто українським, а терпінням як таким. Там навіть мав висіти заряджений автомат на стіні. А потім виявилося, що в нас музей бідний, що мені все це самому доведеться робити… А «Спляча красуня» мала бути центральним об’єктом. Адже вона також терпить, вона в очікуванні цього принца, а це вже близько до терпіння. Ну, принаймні за казкою Шарля Перро. Ця робота була магічна, казкова, і вона якимось дивним чином показувала приховані сторони цього суспільства. Чудові, дивні сторони української душі – і її зворотний, гидкий бік. Це була добра казка. Що в ній було чудового? Що до неї потягнулися чарівні люди, романтичні дівчата… Адже для учасниць це також було непросто – в нашому патріархальному суспільстві піти на такий крок! Про них могли казати: а, що вона не може собі в звичний спосіб знайти нареченого? Тож або курва, або ще щось… Але це були відважні чарівні дівчата, і не тільки дівчата такими були. Почали дзвонити якісь люди, пропонувати послуги. Наприклад, один дорогий київський адвокат, який займається європейським напрямком, запропонував юридичний супровід проекту – абсолютно безкоштовно. Коли я спитав про його особисту зацікавленість у цій роботі – він відповів: моя робота дуже нудна, і це єдина в житті нагода побути «адвокатом казки». А сам я жив у казці три місяці. Якщо відсторонитися від політики і зосередитися на тому, що мені найбільше сподобалося як художникові – це перетворити буденну реальність на казку, і це вийшло. І всі поводилися як в житті, а життя водночас було казкою. І оця грань між реальністю, буденністю і казковістю була абсолютно розмита. Тому всім було так добре, і почали з’являтися якісь паралелі. Була паралель з Панночкою Гоголя. Я при Cплячій красуні постійно стояв: по-перше, щоб якесь мурло неадекватне туди не зайшло, а по-друге, я це все документував. І до мене дійшло, що я як той Хома стою при цій Панночці, в якомусь чарівному колі, в яке намагаються влізти всілякі потвори. Ось тут – про потворність і корупційність української душі. Адже буквально за один десь до відкриття Мінкульт намагався заборонити цей проект. Все готово, плаття пошиті і привезені, ліжко встановлене, красуні вибрані, столи, можна сказати, накриті. І навколо цього ходить якийсь представник Мінкульту, з тих ще совкових типажів, які носять гребінець в кишені і причісуються по кутках. Просить мене на хвилину поговорити в кабінет, я відмовляюся, бо не маю часу, пропоную поговорити прямо тут і зараз – якщо це справді так важливо і коротко. Він відмовляється, врешті вмовляє мене зайти в кабінет і починає з усіх можливих бюрократичних штампів «на дуже превеликий жаль дуже мені шкода повідомляти погану новину, що, як це не прикро, Мінкульт не надає дозволу» – а в мене призначене інтерв’ю з Reuters, це все вже крутиться по BBC, по інтернету, тільки Мінкульт цього не знає.

Ну і тут, як Геббельс казав – «при слові «культура» рука тягнеться до пістолета». Тільки в мене не до пістолета, а до телефона. Я сказав, що в мене за півгодини інтерв’ю з Reuters, тож я повідомлю британському агентству про цензуру в Україні. Він злякався, особливо слова «цензура». А я побачив усю болотність, потворність, корумпованість чиновництва. До цього часу не знаю, чому і чого вони хотіли. Варіантів багато, можна гадати. Найпримітивніше – може, хотіли, аби художник їм заплатив. А чи просто їм було страшно, що «якесь воно не таке, як завжди», не картина на стіні? З одного боку, сучасне мистецтво вже модне, і на нього ходять олігархи, і привозити якісь такі цікаві контраверсійні мистецькі твори вже нормально. Але з іншого боку – коли таке народжується тут, це викликає в чиновників якийсь дискомфорт. Я йому дав півгодини на вирішення питань. І виставка відкрилася (сміється – авт.)

«У місті багато грубості й жлобізму»

Можливо, я занадто суб’єктивно і неправильноо інтерпретую події. Але мені здається, що колись у Чернівцях було добре, цивілізовано, як у Граці чи Відні. Потім все змінилося, всі нормальні цінності поруйнувалися, люди одні повиїжджали, нові приїхали, культурні шари змінили одне одного, причому дуже різко. Сталася пертурбація, з’явився совковий оцей жлобізм… А в селі цього не було. Село як було 1700 якомусь році, як почало там ставати добре, так і залишилося. Залишилися делікатні стосунки між людьми. І от я сідаю в дизель, який мене везе ще по старій австрійській колії. І настає повна благодать – на відміну від міста, де багато грубості, якогось жлобізму,

Якось ми з куратором київського музею Оксаною… їздили по селах – тим же дизелем до Вадул-Сірету, далі в автостопом добралися до Порубного, а там пішки пішли через кордон до Румунії… На нас дивилися як на схиблених, бо зазвичай за кордон їдуть якимсь транспортом, а тут – якісь двоє пішки, один з канаддським паспортом, друга з шенгенською візою… А коли ми поверталися, нам місцеві порадили ловити авто в Порубному «на кольці». І от стоїмо ми «на кольці». Бачимо: виходить якась кругленька жіночка, з пляшкою від «Жигулівського». І на паркан цією пляшкою починає прибивати якийсь плакат. Придивляємося – написано «Ольга Кобилянська. Земля». І якийсь поцеватий дізайнік там, мало не колючий дріт. Питаємо: «Це до вас з міста театр приїжджає?» – «Та ні, ви що, – каже, – у нас свій театр є! Аматорський колектив». Я спитав, чи можна приїхати на виставу, вона сказала, що звісно можна. Спитала, хто я – кажу, художник з Чернівців. Коли я приїхав, після вистави колектив запросив мене за стіл. Там такі довгі-довгі столи, довгі лавки стоять, і чомусь жінки розсаджуються з одного боку, а жінки з іншого. Мені там одна акторка сподобалася, яка відьму грала – хотілося біля неї сісти, та не вдалося біля відьми. Дуже душевно в селі, і дуже делікатні, толерантні стосунки. До мене дійшло, що Європа в селі лишилася. Там нічого по-крупному не мінялося.

«Наступний проект буде про оргазм і історію»

Не розкажу деталей (сміється – авт.), але підтверджую: так, це буде про оргазм – і про історію певною мірою, і це буде проект для рідного міста. Це буде пов’язано з Вільгельмом Райхом, «лівою рукою Фройда» (зважаючи, що Юнга називають «правою рукою Фройда»), який тут жив понад 10 років, але про нього мало хто знає. У його біографії «чернівецькому періоду» Райха присвячено два абзаци, тому що цей період вважається неважливим. А він саме тут вчився в гімназії, а вже потім переїхав до Відня, пізніше – до Нью-Йорка, і без Чернівців його життя точно склалося б зовсім інакше.

Я уявляю, що створю об’єкт – пам’ятник Райхові, цій відомій і важливій для психоаналізу людині. Цей пам’ятник буде не звичайний, а функціональний, тобто він буде щось робити, пов’язане з цим словом «оргазм», і такі ж пам’ятники одночасно відкриються у Відні, оскільки саме там народилися всі його ідеї, і в Нью-Йорку, оскільки там він працював і помер. Ну і тим часом відбуватиметься спілкування людей, які вивчають і досліджують Райха.

«Чому б мені не поставити пам’ятник самому собі?»

Я тоді в Канаді був лиш другий рік, і якраз встановили такий поганенький пам’ятник генерал-губернатору Канади Рамону Гнатишину – частково за гроші діаспори, частково за кошти канадського уряду. Це було в час, коли на пострадянський територіях пам’ятники якраз валили, міняли тоталітарних правителів, а там – пам’ятник політикові, та ще й при житт! На Заході це дико. І я подумав – чому б мені не поставити пам’ятник самому собі? Я виступив дуже буквально: пофарбував себе бронзовою фарбою, купив у секонд-хенді якийсь піджачок такий, щоб був схожий на його – а в нього він і так вийшов поганенький, тож ми були подібні. Все золоте-бронзове, піджачок-туфлі, в нього постамент – і в мене постамент, і ми стояли одне навпроти одного. Як художнику, мені цікаво було, що буде, якщо, безвідносно до того, кому чи чому цей пам’ятник, зробити йому дзеркальне відображення. Адже кожний пам’ятник – це концентрація якихось сантиментів людей, які його ставлять. Як воно – створити «дзеркальне відображення концентрації якихось сантиментів»? У цьому випадку це були сантименти діаспори – гордість, що така велика фігура -нашого походження. І мені здалося, що через цю гордість вилізли якісь комплекси. Ну, наприклад, англосаксони ж не ставлять пам’ятники кожному «своєму» – у них, зрештою, своїх багато. От я цей комплекс і вирішив пропрацювати. Ну і стояв. А там у нього була табличка «Присвячується 100-літтю еміграції до Канади…» ну і ще щось там. В мене теж була табличка з подібним написом, але в кінці – «тим українцям, які НЕ стали генерал-губернатором». І тут почався кіпіш, були дзвінки в поліцію незадоволених діаспорян, листи в газети – мовляв, «хто він такий взагалі і що собі дозволяє». А я попередньо продумав свої дії з юридичної точки зору – я жодних законів не порушував, вандалізмом не займався – я ж нічого не чіпав, зрештою, я був просто людиною, яка стоїть в парку! Але вже покійний тепер Моріс Чернецький, дуже впливова в тому регіоні фігура на виборній посаді, політик, написав дуже довгу статтю в газету, де було сказано – не прямо про депотрацію, а просто у вигляді запитання на кшталт «а чи заслуговую я взагалі перебування в цій країні і користування її благами, якщо насміхаюся над її цінностями?» І тут до дискусії долучилися ліберали і інтелектуали – там люди звикли боротися за свої права, бо розуміють – «сьогодні ти, а завтра я». Не так, як зараз у нас в Арсеналі – замалювали і заборонили, всі тихенько постояли і все затихло. А далі зі мною вже пішло-поїхало: федеральні новини, Сі-Бі-Сі, і вже йшлося не лише про непросту самоідентичність, а про свободу слова і т.д. Це вистрілило «в десятку», зачепило за живе, це було справді актуальне мистецтво. В результаті близько місяця про це постійно писали в пресі. Я вранці вставав, ішов в магазин, купував газету і дивився: депортують мене чи ні. Не депортували!

«Чернівці – швидше не колиска, а таємничі підземні ходи»

У канадській галереї «Мендел» я показав інсталяцію «Колиска». Була ідея поїхати у Чорнобиль, пожити там місяць, подихати повітрям, але не для того, щоб померти, а отримати дозу шкідливих елементів. Потім у Канаді повністю зробити рециркуляцію крові. Кров здавав упродовж року, заповнив нею ванну, зверху заварив сталевим щитом. Посередині була дірочка, яку можна пальцем відкрити і подивитися. Поверхня блищить — виглядає, ніби наповнена ванна, у яку можна лягти. Ванна була підвішена до стелі на якірних ланцюгах і нагадувала колиску.

А Чернівці в мене асоціюються не з колискою. Швидше з таємницими підземними ходами. Недавно я спілкувався з охоронцем Резиденції, паном Степаном. Це дуже приємний чоловік, який стоїть біля входу в університет. То він розповідав, що міфічні підземні ходи під університетом таки існують. Один з них веде до залізничного вокзалу, інший – до району Роші, решта три – не знаю, куди. Вони зараз начебто закриті на реконструкцію, але вони існують. Уявляєте?

«Я молився біля Стіни плачу і написав записку до Бога українською мовою»

Геніально просте визначення щастя в буддизмі. Ти щасливий тоді, коли тобі вже нічого не хочеться. І це логічно – адже якщо мені хочеться курити, бракує грошей, чи сексу, чи влади – то мені постійно чогось треба, і я недосконалий. Хоча подібні геніальні речі є в кожній релігії. Я не вірю в церкву як в організовану структуру. Але я вірю в Бога. Він один, а в мене своя, персональна дорога до нього. До речі, я молився Богу біля Стіни плачу – знову ж таки, в цьому є «чернівецький слід» (сміється – авт.) Ми зідзвонилися з моїм другом дитинства Сашею Ельманом, чернівцьким євреєм, який виїхав в Ізраїль. Запросив помолитися біля Стіни плачу. Я перепитав, чи туди всіх пускають – каже, всіх. Йому дружина приготувала «бумажку» з собою, і мені також дала «бумажку», щоб я мав на чому написати своє прохання до Бога. Я спитав, якою мовою – відповіли, що якою хочеш. То я там по-українськи написав і скрутив і запхав у дірочку в стіні. А щастя… Коли вже все «по барабану» – тоді це щастя. Зараз мені далеко не все «по барабану», і першим у цьому списку є моя доня. Їй 21 рік, вона народилася в Канаді, але українською говорить зовсім без акценту. Дуже розумна і я нею пишаюся. Але насправді зараз всього хочеться вже менше, ніж у 18 (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

* Перформанс «Спляча красуня» Тараса Полатайка відбувся в серпні 2012 року в Національному музеї Києва. Ідея проекту полягала в тому, що упродовж кількох днів у музеї «спали» красуні, які начебто очікували свого «принца» і мали прокинутися від поцілунка. Зрештою очі розплющила лише одна з них – від поцілунку відвідувачки музею-дівчини. Сплячі красуні символізували Україну, яка зрештою має прокинутися від багатовікового сну і терпіння.

** Наприкінці липня в Мистецькому Арсеналі в Києві трапився скандал: куратор виставки “Велике і величне” Наталія Заболотна знищила картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд”, замалювавши ще не завершену роботу чорною фарбою. На картині були зображені «пекельні муки засліплених провладних елементів, п‘яних потвор, ганебних ментів, брехливих суддів».

Запис «Чернівці міфічні» Тараса Полатайка: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Рука, що благословляє» – символ, неон, акт…

sporynina — Tue, 13 Aug 2013 04:42:03 +0000

Степан Рябченко, «Рука, що благословляє», інсталяція, неон, 2012-2013. Мистецький Арсенал

У всі часи твір художника візуалізує навколишній світ, подію,
власну інтерпретацію історії, сьогодення, майбутнього…
Неонова інсталяція «Рука, що благословляє» Степана Рябченка, далека від того, щоб бути поза суспільної сфери.
Степан Рябченко завжди пропонує свою власну версію.
І мова йде не про те, щоб знайти протиріччя, а навпаки – віднайти відношення, новий статус співіснування.

«Для мене важливим було створення символу. Таким символом стала робота «Рука, що благословляє», яка створена у 2012 році та реалізована спеціально для виставки «Велике і Величне». Рука, що благословляє, має вказівний і середні пальці простягнутими, а інші – складені, що означає покровительство небесних сил. Робота є символом Божого благословення для всіх бажаючих», – розповідає Степан .

Степан Рябченко. Автор фото: Юрий Белах

Народився у 1987 р. в Одесі.
Архітектор, медіахудожник, автор скульптур та інсталяцій.
В творчості використовує сучасні комп’ютерні технології.
2011–закінчив Одеську Державну Академію Будівництва та Архітектури, Архітектурно – художній інститут
2010 – Член Національної спілки художників України
2010 – Лауреат першого всеукраїнського триєнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ»
2011 – Номінований на Премію PinchukArtCentre
2012 – Лауреат міжнародного конкурсу сучасної скульптури «Kyiv Sculpture Project»
Живе та працює в Одесі.
2013 – учасник Всеукраїнської мистецької виставки «Велике і Величне», КХМК «Мистецький Арсенал», Київ, Україна

Ідея твору – діалог, благий намір. Може передумовою роботи «Рука, що благословляє» була серія робіт про героїв та прагнення духовної свободи, а також скульптура «Явлення». Блискавка, що сполучує землю і небо, у певній мірі – минуле і майбутнє, уособлює божественну волю…

Складність полягає у тому, що модифікація наших уявлень та принципів у деякій мірі варіюється обставинами, системою, законам, які не завжди виправдовують наші сподівання.
І, як не диво, чи, навпаки, це і є дивом мистецтва, адже саме мистецтво, творчий акт можуть очистити реальність від зла та кривди, сумнівів… Навіть дати надію. І це вже є благо…

Під світло блакитного кольору, під руку, що благословляє, зовсім інтуїтивно, може і спонтанно підходили дівчата, хлопці, жінки, чоловіки, діти… Дивилися, сподівалися, раділи, вірили, надіялися…
Неон – прозорий інертний газ, νέος ( грец.)- означає новий.
Земне тяжіння не може його втримати.
А людина тримається на цінностях, в основі яких – Любов…
Принаймні, так має бути…

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора, Максима Білоусова, Юрія Белаха,
26.07.2013, Київ

Запис «Рука, що благословляє» – символ, неон, акт… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Перст Божий”… Київ. 26-27.07.2013. Велике і величне…

sporynina — Tue, 30 Jul 2013 12:02:17 +0000

Чому для мене подорож до Києва завжди приваблива? – Звісно ж, це певний шлях у минуле.
Хоча згадувати – справа майже невдячна, однак я завжди з радістю пробігаю вулицею Пушкінською. Адже, щоби встигнути максимально, у Києві треба не ходити, а дуже швидко ходити, майже бігти.

Мій Київ

Будинок №7, де я рік жила на квартирі, коли писала диплом у Київському інституті кібернетики, такий же урочистий та конструктивний. Архітектор цієї будівлі – Дмитро Дяченко, один із засновників українського стилю, був репресований і помер 1942 році у радянському таборі. Пушкінська вулиця виходить на Прорізну. У сквері, вже у цьому столітті, поставили пам’ятник Лесю Курбасу. У театрі Курбаса працював свого часу Микола Стрільчик, художник, брат моєї бабусі Тетяни Стрільчик.
Микола Стрільчик мешкав у Києві, 1934-го заарештований уперше, 19370-го – вдруге, до ВМП. Розстріляний у Биківні. 1989 реабілітований.
Виходить, що Київ для мене місто не тільки, де я жила майже рік, але й місто, в якому колись жили, працювали, кохали, творили, раділи, помирали … і мої родичі… Чому такі сумні спогади?… Може і через те, що не все так святково і урочисто у нас. І у Києві у тому числі.