Колектив редакції «Буковини» запросив усіх, хто знав, поважав і любив ювіляра, відзначити цю поважну дату. Сам Володимир Іларіонович, на жаль, не дожив до неї лише 2 тижні…

А ще місяць тому Володимир Михайловський особисто запрошував на своє майбутнє свято друзів-літераторів, журналістів, університетських науковців, звичайно ж, родичів. Людина надзвичайно скромна, він влаштовував імпрези своїх книжок не для приводу, як тепер кажуть, попіаритися, а від бажання ще раз зібрати друзів і шанувальників літературного слова навколо нової збірки своїх творів. Після важкої хвороби Господь подарував Володимиру Іларіоновичу кілька років, які він ущент наповнив творчістю і спілкуванням з однодумцями…

Зустріч-спомин проходила майже так, як назначив сам Михайловський: у просторій вітальні редакції «Буковини» по колу на стільцях та лавицях розташувалися гості та колеги з редакції, лише один стілець стояв порожній – на ньому мав би сидіти ювіляр…

Нинішній головний редактор «Буковини» Анатолій Ісак виступив навіть не як ведучій, а по-сучасному вправно модерував плин щирої розмови. Тон її, заданий молодшим братом Володимира Михайловського Орестом Іларіоновичем, жодного моменту не збився на офіціоз, на який страждають часом подібні імпрези.

Земляки, однокурсники та одногрупники, університетські викладачі, колеги з різних чернівецьких видань, художники, артисти, літератори слово за слово вимальовували напрочуд простий та світлий образ Людини – творця, керівника, громадського діяча, чоловіка й батька…

Назву лише одне ім’я з тих, хто брали слово на цій імпрезі, бо в цій людині з’єдналися номінації друга, майже ровесника, земляка, одногрупника, колеги в журналістиці й поетичній творчості – головного редактора газети «Чернівці» Василя Івановича Бабуха.

Якогось моменту подумалося, що така повнота картини не випадкова, бо сам ювіляр був надзвичайно цілісною людиною. І це давалося взнаки, де б ви з ним не зустрілися – на вечорі поезії, на концерті в філармонії чи просто на тролейбусній зупинці. Якось так умів Володимир Іларіонович спілкуватися, що його співрозмовник ніколи не засумнівався б, що саме він цікавий Михайловському.

Не втримаюсь все ж таки, щоби не процитувати професора Анатолія Романовича Волкова:

– На факультеті водночас з Михайловським навчалося кілька сотень студентів, але Володю Михайловського ми з дружиною (доцент Людмила Петрівна Волкова – ред.) помітили і запам’ятали. Якось відразу відчувалося, що за кілька років ми будемо пишатися тим, що він у нас учився. Духовний лідер, він не дерся до влади, а палав сам і запалював своїм вогнем оточення…

І, мабуть, у багатьох присутніх на зустрічі, народилося враження, що Володимир Михайловський таки був з нами…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Світлий спомин про світлу людину спершу з'явиться на Медіа-Версії.