Скільки міфів складено (особливо на Буковині) про нашу толерантність, скільки «круглих столів» проведено на теми подолання ксенофобії, скільки дурниць зроблено під гаслами «Дві мови – одна країна», скільки зусиль докладено, щоб довести, що «Схід і Захід разом»… А коли прийшла справжня біда, то поруч із реальною взаємодопомогою, яка не ділила ні за мовою, ні за етнічними особливостями, ні за конфесіями, виникало безліч конфліктів. Спочатку дрібних, побутових, а далі вони почали поглиблюватися, цементуватися і потребувати врегулювання. Бо якщо з них не вирулити, то вони вибухнуть.

Йдеться не лише про протистояння місцевих з ВПО, чи україномовних зі зросійщеними. Потрохи починається обурення тих, у кого родичі боронять країну на фронті – проти тих, хто цього досі уник. Тих, хто втратив рідних – проти тих, чиї вижили. Цивільних – проти ТЦК. УПЦ проти ПЦУ. Тих, хто не отримав гуманітарної допомоги – проти щасливчиків, яким вона дісталася. Молодих і здорових – проти пільговиків. «Зажерливих» орендодавців – проти шукачів дешевшого житла. Та навіть новоприбулих переселенців – проти давніших… Словом, усі проти всіх.

І тільки вміння говорити, слухати і чути, тобто грамотно вести публічний діалог, може врятувати нас від цієї багатоголової гідри загроз і наслідків війни.

Тому корисність онлайн-вебінару на тему «Публічний діалог: особливості рівного охоплення всіх груп населення і роль ЗМІ у його побудові», проведеного у березні Вінницьким пресклубом, важко переоцінити.

І якщо про конфліктологів та фасилітаторів – фахівців із ведення публічного діалогу – у суспільстві вже принаймні чули, то замислюватися про те, що медіа також можуть бути ініціаторами та організаторами діалогових процесів, дехто ще навіть не почав.

Насправді ж медіа можуть виступати ініціаторами та організаторами діалогових процесів (зустрічей, обговорень, консультацій) у своїх громадах і регіонах: можуть організувати глибинне, якісне обговорення важливих для суспільства тем. Як результат – допомогти досягти потрібних змін та прийняття сталих рішень у громадах.

Медіа можуть використовувати діалоговий підхід у створенні журналістських матеріалів – завдяки цьому підвищується якість публікацій, глибше висвітлюється тема, аудиторія отримує всебічне висвітлення проблеми, ознайомлюється з позицію різних цільових груп. Так зростає авторитет ЗМІ та довіра до нього.

Медіа можуть створювати майданчики для діалогу між різними групами, сприяти порозумінню та згуртованості, і зрештою – подоланню суперечностей і кризових ситуацій.

Не провокувати конфлікти, демонструвати не улюблені всіма гострі дебати, не протиставлення різних точок зору, а процес обміну інформацією, ідеями, поглядами між різними людьми, організаціями та владою у суспільному просторі. Можна створити не конфлікт у прямому ефірі, а забезпечити відкритий обмін думками у різноманітних форматах: на конференціях, форумах, консультаціях з громадськістю, громадських слуханнях, відкритих зустрічах тощо. Адже «публічний діалог – важливий інструмент для вирішення складних суспільних проблем, який підвищує рівень довіри між різними групами населення та посилює демократію», як слушно зауважили тренерки вебінару Тетяна Дурнєва і Наталя Кертичак.

Отже, ЗМІ можуть бути не лише дзеркалом, у якому відображається дійсність, а й суб’єктом, який забезпечує позитивні зміни в цій дійсності. Можуть запобігти конфліктові. Головне – навчитися не провокувати суперечки, засудження, полювання на помилки опонента. Важливо пояснювати, слухати, використовувати мову підтримки, і знати, що ймовірна зміна думки – це ознака зрілості.

Варто навчатися розуміти діалог не як філологічний термін. Адже в нашому випадку це не про фізичний акт розмови, а про «розгортання думок», навчали тренерки на вебінарі.

Це форма комунікації, в якій ключовими є слухати та ставити питання. У діалозі кожен має рівний голос, незалежно від статусу, позиції, походження та життєвого досвіду У процесі діалогу люди усвідомлюють, що кожен з них володіє лише невеликою частиною істини. Тому в ньому не має бути одностайності в поглядах чи переконання в слушності однієї думки. Але кожна зі сторін щиро намагається зрозуміти турботи та потреби іншої, навіть коли не погоджується з її позицією. Немає вимоги відмовитися від своєї ідентичності, але є бажання почути, зрозуміти і визнати переконання інших настільки, щоб змінити своє ставлення до них. Тож це процес справжньої взаємодії, у якому люди слухають один одного настільки уважно, щоби в них відбулася зміна внаслідок того, що вони дізналися.

І це можуть робити ЗМІ! Примирюючи протилежності, об’єднуюючи різних, «зшиваючи країну» (як не заяложено це вже звучить). Бо наша найбільша потреба зараз – бути разом, втриматися. А наша найбільша сила – єдність.

То хто візьметься? Зокрема, й серед буковинських медіа?

Зображення з сайту Чернівецького благодійного фонду “Милосердя”

Як на мене, успішність таких дій ЗМІ залежить і від авторитетності видання, і від поважності, професіоналізму і репутації його журналістів. І ось тут, гадаю, ми маємо повернутися до старої-доброї «журналістики особистостей», до якої тяжіла ця сфера на початку її становлення в Незалежній Україні, на відміну від тієї переважно безликої зі знівельованим авторством, до якої ми прийшли зараз (принаймні, в регіонах). А ще це може бути окремим напрямом у діяльності ЗМІ, якого можна спеціально навчати і навчатися, про що вже вчора слід було подумати шановним численним журфакам і журкафедрам в Україні – адже запит на це є і буде ще багато повоєнних років.

Але це вже історія зовсім іншої проблемної статті…

Маріанна Антонюк, «Версії»

Запис Діалог як спосіб реального досягнення єдності у розмаїтті спершу з'явиться на Медіа-Версії.