Оксано, твоє відвойовування простору для громади міста відоме вже не тільки в Чернівцях: журналісти, що приїздять сюди в престури, потім пишуть у своїх містах статті про твої успіхи… Наскільки більше можна впливати на процеси в ролі політичної діячки?

Я розчарувалася в громадській діяльності. Тому що, на жаль, вона у нас не працює. В ідеалі як: є влада і є громадський сектор. Другий контролює першу, наглядає за нею, штрикає, штуркає, підштовхує, щоб вона виконувала належно свої обов’язки. І на перших парламентських виборах після Революції Гідності – коли громадський сектор весь розбігся по партіях і пішов у Верховну раду – я була обурена, вважала це неправильним, критикувала їх… Але минуло кілька років, і я сама зрозуміла: вони вже тоді бачили, що це не працює. Нас не слухають, не зважають. Спочатку реагували – суто через страх. Боялися чиновники, що до них прийдуть хлопці в камуфляжі, будуть катати у сміттєвих баках… Але чим далі від тих подій – тим менше страху. А інших емоцій український чиновник, вочевидь, не знає. Совість, чи навіть просто належне виконання посадових обов’язків – то формальність.

Звісно, йдеться не тільки про чиновників. Маю досвід виступів на сесії міськради, намагань достукатися до умів і сердець наших депутатів. Для такої людини, як я, це навіть не когнітивний дисонанс, а щось набагато гірше. Ти вступаєш з людьми в зоровий контакт, бачиш, що вони відгукуються, погоджуються з тобою. Ти бачиш підтримку! А потім ця ж людина бере і голосує проти того, що ти щойно просила зробити. Але це для них нормальний стиль. Пам’ятаю першу петицію, яку писала про доступність транспорту: «не продовжувати угоди з перевізниками, які не забезпечують перевезення людей з інвалідністю». Пам’ятаю, як спілкувалася з перевізниками, які вони були люб’язні, били себе в груди, і чиновники так само. Але потім ти виходиш за поріг і бачиш, що нічого не змінюється – ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І вони не виконують жодних зобов’язань, які на себе брали.

А петиції, до речі, вже не мають жодного ефекту, на них абсолютно ніхто не зважає. Як, наприклад, на мою петицію про «Українську книгу», яка стосується збереження профілю книгарні у комунальному приміщенні. В усьому так. Я працюю в міському та обласному комітетах доступності. Скільки разів було, що приходить чиновник і просто бреше в очі. Наприклад, посадовець від освіти перелічує, які школи забезпечені доступністю. А ти знаєш, що там навіть пандуса немає!

Звичайно, немає ніяких гарантій, що «Єдина альтернатива» прийде і порядок наведе». Особливо в чиновницькому секторі, тому що знайти людину на посаду – це також непросто. Я не є геть наївною в цьому сенсі, але не можу не спробувати. Бо постійно лиш критикувати інших – які від цього будуть зміни? Просто сваритися і обурюватися – це тупик. Бо ті механізми, які є в громадській діяльності,  я всі випробувала, і вони не працюють. Значить, треба робити щось інакше.

Пригадуєш, у першій верховній раді незалежної України було багато людей творчих, депутатів-письменників? Ніхто тоді не був «готовим законотворцем», новообрані депутати не вміли і не знали, як це – писати закони, займатися політикою. Ти – письменниця. І ти також втрапила в політику – в цю, як сказала наша землячка, письменниця Марія Матіос, «курварію»… Як плануєш справлятися з новою для тебе задачею?

В той час у політику приходило багато людей не номенклатурних, не «державних», не тих, які мають уявлення про господарку… Це були або люди трохи «піднесених сфер» – як-от чех Гавел чи наш Чорновіл, або зовсім прості люди – як поляк Валєнса, який був звичайним електриком… Річ же не в тому, хто ця персона, а – які вона сповідує ідеї і який у неї вектор в голові. Ми ж не раз уявляли собі, що би було, якби свого часу обрали президентом Чорновола. Може, були б уже в НАТО і в ЄС.

Що ж стосується мене… Марія Василівна Матіос, яку ти згадала, і публічно, і особисто мені сказала, що підтримує мій «похід в політику». Її аргумент: можна бути скільки завгодно в партії – це не означає, що ти там мусиш забруднитися. Можна бути в політиці і вийти звідти чистим. У нас в Україні чомусь існує презумпція провини в політиці: якщо ти там – ти вже винен. Але це неправильно і несправедливо. Тому що коли людина має внутрішній моральний стержень – вона не піде на угоди із совістю.

З сином Назарчиком під час вручення народної відзнаки від чернівчан

А щодо навичок, яких у мене немає – звичайно, я над цим не раз замислювалася. Якби я була в міській раді (хоча, думаю, до цього не дійде) і довелося б читати «проєкти рішень» – то мені здається, я від цього вмерла б. Тому що я в принципі ніякі «проєкти рішень» читати не можу і не могла ніколи. Але, як кажуть, не святі горшки ліплять, і можна в принципі в будь-що втягнутися. Не думаю, що я гірша (за інтелектуальними здібностями) за будь-кого з депутатів, котрі зараз там є. І якщо вони змогли – то і я зможу :)

А може, дехто з них просто і не читає ті проєкти?

Не виключаю. Може й не дехто, а багато хто приходить перед сесією до голови фракції і просто питає: за що там ми сьогодні яку кнопку натискаємо?

Чи від участі в політиці не втрачатиме твоя творчість?

Та вона вже втрачає. Зараз не маю часу навіть вичитати дописаний уже роман.

Про що роман?

Краще розповім докладніше тоді, коли з’ясується його подальша доля (загадково усміхається – авт.).

А ти готова до того, що твоя позиція комусь вартуватиме роботи, посади, з кимсь доведеться серйозно посваритися?

Готова, бо певною мірою через це пройшла. Пам’ятаю, як через серце пропускала події Революції Гідності і зі скількома людьми вступала в конфлікти.

А ще свого часу відмовилася від премії Кохановського і через це фактично посварилася з деякими людьми, у багатьох викликала нерозуміння і осуд. Не всі ж схвалили такий мій крок, комусь це здалося класичним самопіаром. Насправді премія важлива і значима, але для мене було принципово отримати її з рук людини, яка була обрана на законних виборах і, відповідно, репрезентує чернівчан. А міського голову на той час усунули.

Що означають твої слова про депутатство: «думаю, до цього не дійде»? Ти ж відома в місті персона!

Та насправді пройти праймеріз (а саме так в «Єдиній Альтернативі» визначатимуться з тим, кому йти в депутати) доволі складно. Ну і не знаю, чи я відома насправді. Іноді здається, що так, а іноді – що тільки в певних колах. Кого у нас знають з письменників, окрім, хіба що, Андруховича? Хто там знає тих письменників, художників, співаків, акторів, особливо на місцевому рівні… Зараз не так, як раніше, вже не диктує моду один телеканал, люди отримують інформацію з різних джерел, і вона дуже сегментована. Тож питання відомості доволі сумнівне. Упевнена, що в Чернівцях будь-який одіозний депутат міськради відоміший за будь-якого письменника.

Що не влаштовує тебе в чернівецькій культурі?

Я вважаю, що керувати культурою, не дай Боже, не треба. Вона сама прекрасно розвивається. Люди мистецтва самі знають і скажуть, що їм потрібно, а ідей у них достатньо. Культурі ж треба лише не заважати і допомагати матеріально. З першим нехай би справлялися чиновники – хоча би не заважали, а з другим – меценати і, не без того, держава. Бо культура, особливо в більш високих проявах, не виживає сама, вона всюди дотаційна, некомерційна.

Чого бракує нашій культурі? Наприклад, великого концертного залу – як Літній театр, але не літнього. Маємо завелике навантаження на сцену нашого театру ім. Кобилянської – його треба поберегти, бо це ж пам’ятка. І загалом пам’ятки берегти. Бо збереження нашої архітектурної спадщини – це аж ніяк не збереження, це просто жах і катастрофа! Ще рік-два – і взагалі нічого не залишиться.

Мало в нас системної інформаційної підтримки культури. Для цього потрібен міський портал про культуру, де була б якісна, постійно оновлювана афіша подій. Усіх! Здається, що це дуже просто – насправді ні, бо з цим треба постійно працювати. Системно. Можна одну подію розкрутити, і всі про неї дізнаються, а тим часом пройде ще 10, не менш якісних, але про них ніхто не дізнається. Не організатори мають просувати себе – не всі знають і вміють це робити. Треба організувати професійний супровід культурних подій.

У нас непогані справи з культурою, у нас є талановиті люди і професіонали в мистецтві. У нас тільки любительських театрів близько 2 десятків у Чернівцях! Звісно, можна казати, що це «для своїх», що «на ці вистави ходять тільки родичі артистів»… А насправді нерідко саме в любительських театрах виявляється рівень, щонайменше не нижчий за академічний! Бо мистецтво – це сфера, де мало просто набути якихось професійних навичок. Головне в мистецтві – душа.

Чи буде Назарчик ходити з тобою на якісь збори, чи (як до цього дійде) сесії? Чи не остерігаєшся, що тобі дорікатимуть, ніби ти його якось використовуєш для просування своїх ідей?

Не остерігаюся J, бо мені до цього байдуже. Назарчик і так зі мною часто – з об’єктивних причин: просто не маю з ким його залишати. А бувають заходи для нього цікаві – тоді тим паче він зі мною. Він дуже загартований у цьому плані: де тільки не був, що тільки не чув і кого тільки не бачив. У питаннях доступності орієнтується краще, ніж, мабуть, 80% дорослого населення України. Бачить проблеми, звертає мою увагу, якщо я чогось не помічаю, показує, підказує, навіть ідеї має.

Такі публічні зауваги вже були. Якось одна лікарка буквально звинувачувала мене, що я, мовляв, знущаюся з дитини і позбавляю його дитинства тим, що «тягаю його з собою» і «експерименти» ставлю над ним. Це коли ми з ним інспектували доступність транспорту. Та якщо я не можу зі своєю дитиною зайти, куди він хоче – як мені зробити його життя повноцінним і щасливим? Тож якраз хочу йому дати щасливе дитинство! Бо воно – це насамперед свобода. Свобода пересування, можливість бути там, де хочеш.

Але я розумію, чому деяких людей шокує чи принаймні дивує присутність Назарчика у публічному просторі. Як у нас здебільшого живуть сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю? Закрито, тихо, скромно. І соціуму здається, що це і є норма. Коли починаєш багато презентувати таку дитину, виникають нехороші підозри: «навіщо? Може, мама цим чогось хоче для себе досягти?» Ясно, що я керуюся не тими мотивами. І мені дивно, чому інші батьки дітей на візках цим не займаються. Не бачу присутності таких батьків в активізмі стосовно доступності, хоча якраз це було б логічно. Частіше долучаються батьки дітей з іншими нозологіями – наприклад, з аутизмом, синдромом Дауна, або активні матері, які просто мають малих дітей у візочках. І я – разом з ними – роблю це не тільки для себе і не тільки для Назарчика. Кожен пандус, кожне пониження тротуару, кожен елемент доступності, який пробили ми – він же буде працювати і для інших!

Комусь виглядає дивним, що ти не вписуєшся в стереотипну схему – «жінка має глядіти дитину, а на мітинги ходити – чоловік».

Це класичний гендерний стереотип. Не має значення, якої ти статі – має значення, який твій характер. Мій чоловік не любить надмірної публічності, мітингування, йому не подобається вступати у відкриті конфлікти. А у моїй діяльності це якраз часто, і я нормально переношу конфронтації J

До речі, у твоїй казці «Про Зайчика-Нестрибайчика…» дуже цікавий фінал. Смілива Мама стала… головою лісової управи! Може, це пророча казка?

Це була творча спонтанність. Мабуть, є письменники, які пишуть за планом – як-от Макс Кідрук, але я – за спонтанність. Як і чудова наша письменниця Маріанна Гончарова, яка підтримує мене в цьому.

Коли казка завершилася ось так – я сама була здивована. За 5 хвилин до того, як написала останню фразу – саме ще не знала, що таке напишу. Але чого я таки навчилася за свої роки – це того, що не може бути нічого такого, чого «не може бути». Що завгодно може трапитися в житті твоєму і твоїх близьких. Життя таке ж непередбачуване, як казка.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «У житті не може бути нічого такого, чого «не може бути», – Оксана Драчковська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В основі сюжету – трагічні події 1941 року на Буковині. Головна героїня – 12-річна Іванка, яка опиняється у самому вирі перипетій того часу.

–  «Черевички Божої Матері» – це дуже «моя» книжка: стиль, персонажі, місце подій. Це письмо без ретуші і без «кучерявості». Це оголена правда про людину в критичний час. Ще одне українське історичне пекло, при згадці про яке ми соромливо опускаємо долу очі, – написала Марія Матіос на своїй сторінці у Фейсбуку. – «Черевички…» я присвятила пам’яті свого тата. Без його заступництва з небес я ніколи не знайшла б у собі сили в такий чорний для себе час дописати книжку. Але я татові обіцяла. І виконала обіцянку. Цю книгу, як ніяку іншу, я писала плачучи і плакала – пишучи… Так, вона про людське зло і жорстокість. Але, разом із цим, я хотіла, щоб вона була світла, як її головний персонаж – 12-літня Іванка Борсук, очима і словами якої я і розповідаю цю сумну історію.

Вл.інф.

Запис «Цю книгу, як ніяку іншу, я писала плачучи…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За словами директора видавництва Василя Гутковського, «жодних документів, жодних копій міліціонер не надав, посилаючись на вказівку свого керівництва. Вони хотіли ще бачити саму Марію Матіос. Утім, ми сказали йому, що вона мешкає у Києві». Тож 11 січня вже цього року працівник міліції Печерського району Києва робив обхід будинку, в якому родина Матіос колись винаймала квартиру, і розшукував письменницю, демонструючи її колишнім сусідам розпорядження Генпрокурора та ксерокопії сторінок вищезгаданої книжки.

Як повідомили в МВС України, так міліція реагує на депутатський запит нардепа від КПУ Петра Цибенка, який вимагає «правової оцінки висловлюванням, які допускає авторка у тексті своєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії» стосовно меморіальних пам’ятників радянським воїнам».

Висловлювання, що збентежили депутата, – це порівняння письменницею пам’ятника перемоги у столиці із фалосом: «…будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці – суто письменницький. На радянські часи – елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» – пам’ятника Перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври…»

– Той, хто не має повної інформації про дії нової влади стосовно мене ще з минулого року або не навчений аналізувати очевидні речі, той може втішати себе думкою про «театралізованість» цього дійства. А даремно. Бо це – перші проби на «мічених» українством, – коментує подію пані Марія. – Різкий «токсикоз» влади на мене почався через два тижні після інавгурації Президента, 9 березня, після вручення Шевченківської премії її лауреатам, коли я, як заступник Голови Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка, вступила в публічну полеміку із Ганною Герман, куратором гуманітарного напрямку президентової політики.

Я і дотепер вважаю, що будь-яка влада не має починати свою діяльність із поганої розмови з інтелігенцією. Безпрецедентне і необгрунтоване зменшення фінансової винагороди Шевченківським лауреатам 2010 року тільки завдало шкоди авторитетові Президента. Я запитала: навіщо люди, які радять Президентові, свідомо шкодять йому з перших кроків? А на пораду Герман українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», я відповіла, що більшість письменників і без того живуть у літературних гетто і майже за межею бідності.

Далі хронологія була така, – продовжує п.Марія. – Мене звільнили з державної служби і я перебуваю у судових процесах із тими, хто це зробив, забувши перед тим подивитися в закони. Безперечно, це впливає на твоє життя, – коли тобі завтра йти на четверте засідання суду, а сьогодні міліція навідується у Львові до офісу видавництва, начебто розшукуючи тебе і з вимогою вилучити твою книгу за дорученням Генпрокуратури, не показуючи при цьому жодного документа.

Я оприлюднила цю інформацію у пресі і думала, що вони спам’ятаються. Але після Різдва міліція почала ходити знову у Львові та Києві, нібито шукаючи мене. Але не там, де я мешкаю, а там де наша родина наймала квартиру 8 років тому. Догори дригом іде 9-поверховий будинок, людей змушують підписувати протоколи, запитуючи, чи підуть вони свідчити проти мене. Це не психологічний тиск? Це не шантаж?

Отоді я подала голос удруге. Його нарешті почули. Після того почався пінг-понг Генпрокуратури і МВС. Усі це бачили.Ось ви, кореспондент з Чернівців, мене знайшли – а міліція ще шукає. Бо вона ж повинна відповісти генпрокурору, чи вже допитала мене, а генпрокурор повинен відповісти заявникові доносу на мене. Але можете не сумніватися, що я жодної справи не залишаю на півдорозі. Бо я ніколи не беруся за те, в чому не впевнена твердо.

Знаєте, у мене часто й надовго – як у моєї Дарусі – щезає голос. Зате, коли мені Бог його вертає!… Тоді я ним розпоряджаюся за призначенням.

Я знаю одне: в таких ситуаціях не можна мовчати. Бо йде відпрацювання технології «а що робитимуть відомі люди, ті, що свідомі по-українськи, як ми їм наступатимемо на мозолі»? А Бог дав людям голови, щоби вони думали. І голоси, щоби ними говорили. Ось і не мовчімо!

Як не змовчали в ці дні представники багатьох країн, радіо «Бі-Бі-Сі», радіо «Свобода», Міжнародний Пен-клуб, «Газета виборча», інша іноземна преса, майже всі українські телеканали, а що вже про людей казати! В мене за добу було по дві сотні дзвінків, SMS і листів електронною поштою.

Переважна більшість тих, хто висловлював свою підтримку, – від Верховини до Криму, від Луганська до Ужгорода – зі мною не знайомі. І це чудово. Бо тепер я точно знаю, що наше суспільство здорове.

А Цибенко хай читає мої «Вирвані сторінки…» і дякує тим, хто і йому зробив публічні «вирвані роки», хай він іде слідами репресій своїх соратників і хай вони йому сняться щоночі – оті всі закатовані, заморені голодом і замерзлі в Сибірах. Бо то книжка не лише про мене. Там багато історії Буковини, живих і мертвих, кому я хотіла вклонитися, подякувати чи просто згадати. То світоглядна книжка. Публіцистична.

А власне Цибенко в цій історії – пішак. Хоч і просив у Генпрокурора для мене 5 років ув’язнення. Собака закопаний глибше. Той, хто знає мій світогляд, не сумнівається в цьому ні на мить. І вже жоден цибенко мене не змінить у моїх поглядах…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Письменниця Марія Матіос заявляє про політичне переслідування спершу з'явиться на Медіа-Версії.