Почнімо ж з країни, яка раніше від СРСР вступила у війну з Гітлером. Британці мали досвід Першої світової, коли створили Жіночий допоміжний корпус. Тож через тиждень після вступу Англії у війну там створили Допоміжні територіальні війська. Спочатку жінки мали статус цивільних службовців і займали посади кухарів, клерків, водіїв, телефоністок. Після евакуації армії з Дюнкерка жінки у складі територіальних військ стали повноцінними військовослужбовцями і на їхні плечі вперше було покладено тягар протиповітряної оборони. Вони обслуговували зенітні гармати, прожектори й радари – служба небезпечна.

А в армії США був створений Жіночий корпус, військовослужбовці якого використовувалися на тилових посадах – це дозволило звільнити багатьох чоловіків для відправки на фронт. Американці берегли своїх жінок, намагаючись не допускати їх до місць, де точилися бої. Але бували й екстремальні ситуації, коли виникала загроза життю внаслідок аварій і катастроф. Жінки-медики у таких ситуаціях показали себе найкращим чином.

У збройних силах Німеччини жінки найчастіше служили в госпіталях, на вузлах зв’язку, у різноманітних канцеляріях. Але, подібно до британців, німці сформували з жінок численні частини протиповітряної оборони. Армади американських і англійських бомбардувальників завдавали потужних ударів по великих містах Німеччини, й зенітницям доводилося відбивати ці атаки. Крім етнічних німкень, там служило чимало дівчат з окупованих радянських територій, одягнених у форму «вихованок СС». Найчастіше такі обслуговували прожектори. А ще ставили димові завіси, які погано впливали на здоров’я: своїх німкень начальство від цього берегло.

Марія Лагунова: танкістка без ніг 

Полонених у бою жінок вбивали з садизмом

Радянським жінкам довелося зазнати значно більше воєнних бід і труднощів, ніж їхнім зарубіжним союзницям чи противницям. У жодній армії світу в період Другої світової війни не служило стільки жінок, скільки у Червоній.

1945-го РСЧА нараховувала 13 млн. осіб, а загалом повоювати в ній за роки війни встигло 34 мільйони. Кількість жінок у різний час коливалася від 600 тисяч до мільйона. У довоєнному СРСР військовозобов’язаними були усі медики, ветеринари і фахівці ще деяких спеціальностей. Після початку війни чимало з них опинилося у діючій армії.

Роль жінок у рятуванні поранених – неоціненна. Завдяки дівчатам-санінструкторам близько 70% поранених поверталися на фронт. Серед санінструкторів, фельдшерів і медсестер Червоної армії чотири з п’яти були жінки. Серед військових лікарів (у тому числі хірургів) їх було трохи менше половини.

Що довелося випробувати на фронті цим дівчатам, знають лише вони. Коли вчорашня школярка під вогнем противника тягла на собі пораненого бійця, а також свою та його зброю, вона зазнавала колосальної напруги, фізичної та психічної. Смерть очікувала на кожному метрі, й потрібна була величезна сила духу для виконання таких обов’язків. Гинуло дівчат багато, ще більше покалічено. Та найжахливішим був полон: гітлерівці страшенно знущалися над полоненими жінками та вбивали їх з особливим садизмом.

Олександра Самусенко: заступник командира танкового батальйону 

15 жінок-медиків стали Героями Радянського Союзу

Нелегкою була й служба у госпіталях, часто по кілька діб без сну й відпочинку, коли поранені з фронту надходили безперервними потоками. Про військових лікарів і медсестер знято чимало художніх фільмів. Менше добрих слів дісталося санітаркам, а без їхньої важкої брудної праці армія втратила би значно більше бійців. Адже, завдяки підтриманню чистоти, вдавалося уникнути смертельних епідемій у госпіталях і одужання солдатів рухалося набагато швидше. Подвиг військових медиків фронтовики оцінили сповна, вони назавжди зберегли вдячність «сестричкам», які повертали життя скаліченим, постріляним солдатам. Недарма 15 жінок-медиків отримали звання Героїв Радянського Союзу.

Жінки у війську виконували функції, близькі їм за жіночою природою: рятували життя людей, допомагали пораненим повернути здоров’я. Близькими до звичних жіночих занять були й ті, що ними займалися працівниці банно-пральних загонів, кухарі та офіціантки офіцерських їдалень. Значний відсоток жінок  – телефоністок і радисток –був у військах зв’язку. Так само у військових канцеляріях, на складах, у військовому транспорті. Чимало жінок працювало військовими перекладачками. Усі ці професії не передбачали безпосередньої участі у бойових діях. Але велика кількість жінок добровольцями воювала зі зброєю в руках.

Добровольці-зенітниці

Почнімо із зенітниць. Дівчата-добровольці стали до зенітних гармат і кулеметів ще 1941 року, а 11 квітня 1942-го був оголошений «сталінський призов» старшокласників. Хлопців відправили до військових училищ, а дівчат – у війська протиповітряної оборони та зв’язку: туди, де потрібні грамотні люди. Невдовзі чимало з них потрапило до самого пекла. Німецькі танки рвалися до Сталінграда, і зенітні батареї були розгорнуті проти них. Стріляючи прямою наводкою по броньованих цілях, молоденькі дівчата ціною власного життя зуміли збити темпи ворожого наступу.

У Червоній армії існували винищувально-протитанкові артилерійські полки, бійці яких носили на рукавах спеціальні шеврони – чорний ромб із схрещеними золотими стволами гармат. Фронтовики з великою повагою дивилися на тих, у кого був цей знак. Протитанкові частини кидали на найбільш небезпечні ділянки фронту, і шансів вижити у двобої з танками артилеристи мали небагато. Та серед бійців таких полків були й дівчата.

Танкістка без ніг Лагунова та сімейний танковий екіпаж Бойків

На відміну від інших армій світу, в Червоній армії були створені жіночі авіаційні частини, а також воювали танкістки. Ще до війни дівчат агітували вчитися спеціальностей, які раніше вважалися суто чоловічими. А вже під час війни дівчата-трактористки просилися в армію, до складу танкових екіпажів. Удавалося таке лише одиницям, і серед них – Марії Лагуновій. Вона стала механіком-водієм Т-34. Восени 1943 р. у жорстокому бою втратила обидві ноги, але не впала у відчай. Навчилася ходити на протезах і повернулася до свого полку. До 1946 року служила телеграфісткою. Повернулася до рідного Свердловська, але згодом змушена була виїхати до Хмельницького. Тільки в Україні до неї прийшла заслужена слава: про героїню почали писати, її обрано почесним громадянином Броварів – міста, яке звільняв її танковий екіпаж. Колишня танкістка-фронтовичка вийшла заміж, виховала двох синів.

Лейтенант Ніна Бондар командувала екіпажем Т-34 і наприкінці війни зустрілася з полоненою німкенею, механіком-водієм «Пантери». Унікальний взагалі-то випадок, бо гітлерівці своїх жінок на фронт намагалися не допускати.

А капітан Олександра Самусенко дослужилася до заступника командира танкового батальйону. Під свою відповідальність вона зарахувала до складу батальйону американського сержанта Джозефа Байєрлі, який втік з німецького полону. Він допоміг радянським танкістам освоїти ленд-лізівський танк «Шерман». А син цього сержанта вже у наш час став послом США в Росії.

Олександра Бойко разом з чоловіком внесла гроші у Фонд оборони, достатні для побудови важкого танку. Оволодівши фахом танкіста, вона стала командиром цього танку ІС-2, а її чоловік – механіком-водієм цієї машини. Загалом танкісток в РСЧА було небагато. Значно більше – льотчиць.

«Нічні відьми» літали на фанері

Найвідоміші з них – «нічні відьми», як прозвав наляканий противник пілотів 588-го нічного легкого бомбардувального полку. На маленьких літачках У-2, що у німців називався «рус-фанер», вони вночі підкрадалися до ворожих позицій і засипали їх бомбами. Ефективність нічного бомбометання виявилася значною. Полк став гвардійським, отримав почесне звання Таманського.

А вдень ворога били льотчиці 586-го винищувального і 587-го бомбардувального авіаційних полків. Ці полки також удостоєні гвардійського звання. Про подвиги цих льотчиць можна розповідати багато. Так, командир ланки Надія Федутенко під час атаки була поранена в голову та спромоглася виконати завдання і без втрат привела ланку на свій аеродром. А льотчиця Тарасенко, важко поранена в ногу, хоча й втрачала тричі свідомість, все ж таки врятувала екіпаж і бойову машину, перетягнувши літак через лінію фронту.

Командувачка взводу морської піхоти

На фронті особливо прославилися жінки-снайпери. Вони краще за чоловіків відповідали  цій спеціальності, через особливості організму. Центральна жіноча снайперська школа підготувала понад тисячу фахівців, на спеціальних курсах пройшли підготовку ще 2,5 тисячі жінок-снайперів. Однією з найвідоміших була Герой Радянського Союзу Людмила Павлюченко, яка знищила 309 гітлерівців, у тому числі 36 ворожих снайперів. Щоправда, полювання за живими мішенями негативно позначалося на психіці жінок-снайперів. Після війни в них виникали проблеми зі створенням сім’ї, входженням у трудові колективи.

Жінки воювали і в саперних частинах, і в кавалерії, і в військах НКВС. Були вони, звичайно, і в піхоті. В РСЧА був сформований 1-й окремий жіночий запасний стрілецький полк, а 1-а окрема жіноча добровольча стрілецька бригада нараховувала 7 тис. бійців. Єдиною за роки війни жінкою – командиром взводу морської піхоти була Євгенія Завалій.

Фронтова звитяга жінок відзначена високими нагородами: 90 з них стали Героями Радянського Союзу, 4 – повними кавалерами солдатського ордену Слави.

Доки сотні тисяч радянських жінок служили в армії, мільйони працювали в тилу. На їхні плечі лягло постачання харчів та решти необхідного армії. На селі у 1941 р. працювало понад 19 млн. жінок, їхні чоловіки, брати й батьки пішли на фронт. В армію забрали трактори і коней, тож жінки самі впрягалися у плуги й орали землю. Жіночими руками вироблялося чимало зброї і боєприпасів: доля жінок в оборонній промисловості  1942-го досягла 60%. А легка й харчова промисловість взагалі трималися на їхніх плечах…

Друга Світова була війною тотальною, вона вимагала неймовірних зусиль від багатьох людей. Якщо раніше воювали головним чином чоловіки, то у цю війну і жінкам довелося взяти на себе важкий тягар і довести,що вони здатні долати величезні труднощі.

 Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У війни нежіноче обличчя, та жінки командували навіть морською піхотою спершу з'явиться на Медіа-Версії.