Повна комп’ютеризація Всесвіту, космічні подорожі, вивчення міжгалактичного простору, розвиток штучного інтелекту, збільшення життя до…200 років. Усе це – не фантастика, а наукові прогнози Мічіо Кайку, автора книги «Фізика майбутнього», яку цими днями презентували в Чернівцях для вчителів краю!    

Автор досліджує, як три великі наукові революції – квантова механіка, біогенетика й штучний інтелект – за останні сто років кардинально змінили світ і вибудовують наше життя у ХХІ столітті. Майбутнє він змальовує у проміжку до 2100 року, але  це не його фантазії. Бо книга базується на інтерв’ю з-понад 300 провідними науковцями світу. Головні спостереження ведуться за науковими розробками й технологічними втіленнями провідних лабораторій світу.

Видавець книги «Фізика майбутньго».

– «Фізика майбутнього» – це книга, що надихає, – каже Михайло КОМАРНИЦЬКИЙ, директор львівського видавництва «Літопис», кандидат фізико-математичних наук. – Вона про те, як наука вплине на долю людства і наше повсякденне життя вже у нинішньому столітті. Книга отримала гран-прі Форуму видавців 2013 року. Феномен Мічіо Кайку і власне цієї книги полягає в тому, що він вміє в доступній, але не примітивній формі донести до нефахівців найновіші досягнення, які є в фізиці, біології, генетиці тощо. І пояснити, які тенденції існують в розвитку тих чи інших інновацій та як вони впливають на щоденне життя людей.

Мічіо Кайку: – Коли я був дитиною, два враження допомогли мені стати таким, яким я є нині, і породили дві пристрасті, що великою мірою ви­значили все моє життя. Отже, ціле життя мене інтригували дві пристрасті: бажання зібрати всі фізичні закони Всесвіту у єдиній цілісній теорії і бажання побачити майбутнє. Зрештою, я зрозумів, що ці дві пристрасті, по суті, взаємозв’язані. Ключ до розуміння майбутнього – фунда­ментальні закони природи, які треба застосувати до винаходів, при­строїв і методів лікування, що змінять нашу цивілізацію в близькому й далекому майбутньому...»  

– Твердження про те, що буде у майбутньому, у найближчі 20-30 років можуть спричинити – і таки спричиняють – скепсис, – продовжує видавець. – Є різні спроби описати майбутнє. Візьмемо, до прикладу, книжку Жуля Верна «Париж у ХХІ столітті», написану ще 1863 року. У ній письменник передбачив, що в середині ХХ століття в Парижі будуть хмарочоси, телебачення, телефони, комп’ютери тощо. Та на відміну від книжок, які пишуть письменники-фантасти, «Фізика майбутнього» ґрунтується на інтерв’ю з науковцями, Коли Мічіо Кайку готував телевізійні програми, то відвідував їх особисто, приїжджав до лабораторій, вів з ними бесіди.

Перелік цих учених знайдете на перших сторінках книги. Та чи не найважливіше, що всі пристрої, про які йдеться у книзі, вже існують. Вони реальні й працюють у лабораторіях. Вочевидь, через 10, 15, 20 років вони підуть до серійного виробництва, – захоплено додає пан Комарницький. – Дуже важливо, що все це написано науковцем, який розуміє фундаментальні закони фізики.

Світ потребуватиме фізиків, хіміків, біологів і математиків.

Мічіо Кайку пише, що ми повинні розуміти: прогноз на 100 років не є простим. Тому він поділяє наше майбутнє на три періоди: до 2030 року, до 2050 року та від 2050 до 2100-го року.

Кор.: – Зрозуміло, що нас із вами цікавить найближче  майбутнє: які саме технології змінять наше життя бодай до 30-го року?

– Ключова думка Мічіо Кайку така: наше майбутнє в наступних 10, 15, 30 років визначатиме комбінація біотехнологій, нанотехнологій і штучного інтелекту. До 2020 року комп’ютери будуть скрізь. У книзі є надзвичайно цікавий розділ про робототехніку. Ви не повірите, але Кайку стверджує, що до 2050 року така хвороба як рак зникне, а людина житиме до 200 років. Для цього у світі наразі реалізуються два великих проекти. «Геном людини» дав нам змогу визначити генетичний склад homo sapiens.

Другий проект – «Геном раку» – почався ще 2005 року і має завершитися у 2014-му. Головна його ідея полягає в тому, щоби проаналізувати всі типи раку, яких налічується понад 100, на генетичному рівні та з’ясувати, які гени відповідають за той чи інший вид. А потім визначити ефективні ліки. Клінічні дослідження завершать програму. До слова,  біологія має перетворитися на інформаційну науку.

А ще Мічіо Кайку прогнозує, що ми не лише літатимемо на зорельотах до зірок, а й підніматимемося в Космос космічними ліфтами. У розділі, присвяченому нанотехнологіям, йдеться про те, що вчені наразі працюють із наночастинками, які запускають у кров. А вже ті шукають в організмі хворі клітини і вбивають їх – саме таким чином людей у майбутньому лікуватимуть від різних недуг. – Останній розділ, на мою думку, найцікавіший, – зізнається п. Михайло. – У ньому йдеться про багатство. Кайку пише про те, що у майбутньому ті країни, будуть успішними та багатими, де дбатимуть про освіту й науку та плекатимуть їх. Отже, наступних 10-15 років у суспільстві будуть затребувані фізики, хіміки, біологи та математики.

Наприкінці зустрічі всі присутні вчителі змогли отримати книгу Мічіо Кайку безкоштовно.

 Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Довідка Мічіо Кайку – американський, японського походження, науковець у галузі теоретичної фізики та екології. Обіймає посаду професора теоретичної фізики у міському коледжі та університеті міста Нью-Йорк. У 21 рік закінчив Гарвардський університет і почав працювати в лабораторії Берклі. 26-річним він вже читав лекції в Прінстонському університеті.

Автор дев’яти науково-популярних книг, чотири з яких  – «Візії: як наука змінить світ у ХХІ столітті», «Гіперпростір», «Фізика неможливого», «Фізика майбутнього» – уже стали світовими бестселерами й перекладені багатьма мовами світу, в тому числі українською. Ведучий численних наукових програм на телеканалах BBC-TV, Discovery і Science і щотижневих програми на радіо, присвячених визначним винаходам і відкриттям, він має глядачів і слухачів у 130 містах США, знімається в документальних фільмах, виступає з лекціями у багатьох країнах світу, в тому числі й в Україні.

Цитати з книги:

Запис Фізика майбутнього спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вирішувалося питання, який шлях має обрати найбільша з колишніх радянських республік після розпаду СРСР. Єльцинське угруповання взяло курс на швидке запровадження олігархічної форми правління. А прибічники голови Верховної Ради Руслана Хасбулатова виступали за поступовий переділ власності. Запеклість протистояння визначалася прагненням кожної з груп отримати монопольне право на розпорядження величезними корупційними потоками приватизації державного майна. Президент зумів перетягти на свій бік силовиків, і вони кинули на парламентарів бронетехніку. Танки стріляли по парламентському будинку, над яким  його захисники підняли червоний радянський прапор.

Бої розгорілися за московський «Білий дім» (тоді там засідала Верховна Рада), і в районі телецентру «Останкіно». Досі невідоме точне число загиблих. У значно применшених офіційних даних йдеться приблизно про 160 осіб, натомість опозиція стверджує: загиблих було не менше 1500. Історію цих подій в Росії по-справжньому не досліджують, тому що не хочуть поставити під сумнів легітимність нинішнього політичного режиму в РФ. А його основу було закладено саме розстрілом «Білого дому». На знак подяки за підтримку Борис Єльцин невдовзі дозволив генералам розв’язати ганебну війну у Чечні, з якої тягнеться чимало проблем сучасної Росії. Українці тоді вже мали змогу спостерігати за кривавими подіями збоку, як мешканці сусідньої держави.

Відтоді вектори політичного розвитку двох держав почали помітно розходитися. Якщо у Москві восени 1993-го єльцинські танки розстріляли будинок парламенту, то у Києві наступного, 1994 року, відбулися дострокові президентські й парламентські вибори. Політичну кризу було розв’язано не силовими методами, а за допомоги демократичних механізмів. Тодішню складну ситуацію в Криму українське керівництво також уладнало мирними методами, на відміну від того, що робив Кремль у Чечні.

Україна з величезними труднощами обирала свій шлях у майбутнє, роками тупцюючи на місці. Проте, хоч і повільно та з тривалими зупинками, але просувалася в європейському напрямку. А в політиці Росії зміцнювалися азійські принципи. У післяєльцинський період Кремль виразно взяв курс на відродження імперії. Саме тоді почалася ідеалізація імператора Олександра ІІІ. Нагадаємо, що під час його правління згорталися реформи, започатковані Олександром ІІ, натомість ставка робилася на російський націоналізм.

Нині кремлівські пропагандисти ідеалізують вже Миколу І, навіть починають виправдовувати кріпацтво. Що ж, саме цей імператор довів Росію до поразки у спровокованій ним же Східній (або Кримській) війні. Реформаторські спроби його наступника були спрямовані на модернізацію імперії. Але реформи не завершилися, і врешті решт вона розпалася. Нинішні намагання відродити імперію матимуть такий же результат. Щастя українців, що ми можемо самі обирати свій шлях, без великої крові і колоніальних воєн.

Ігор БУРКУТ

Запис КРИВАВИЙ ЖОВТЕНЬ 1993-ГО УКРАЇНИ ВЖЕ НЕ ТОРКНУВСЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Масштаби хабарництва у сфері вищої освіти настільки серйозні, що окремі освітні заклади перетворюються на торгові точки. Охочі платять при вступі, потім дають за «успішне» складання іспитів і отримують (фактично купують) диплом, не підкріплений знаннями. Замість навчання, «липовий» студент проводить час у нічних клубах і ресторанах або заробляє гроші на ринку чи деінде. Потім дипломований «спеціаліст» дає чергового хабара, щоби влаштуватися на роботу. А суспільство пожинає плоди його діяльності. Поступово вони накопичуються, загрожуючи справжньою катастрофою. Бездарні невігласи швидко розвалюють все, за що беруться.

В очі кидається різке падіння грамотності. Оголошення, вивіски і навіть газетні шпальти переповнені елементарних помилок. А читати український підрядник іноземних фільмів, які демонструють вітчизняні телеканали – справжні тортури для освіченої людини. Не менш сумно слухати багатьох українських політиків, які мають по кілька дипломів про вищу світу. Але зв’язувати слова в речення для висловлення своїх думок ці люди не навчилися. Та й чи є думки в тих головах, то є питання.

Але найстрашнішими є наслідки діяльності псевдолікарів, псевдоінженерів та інших недоуків, діяльність яких призводить до людських жертв. Українці ще не забули «доктора Пі». Випускник профтехучилища придбав купу дипломів аж до «доктора медичних наук» і почав робити складні нейрохірургічні операції. Його жертви помирали, афериста ж тривалий час прикривали високі державні чини. Може, ще й врятують його від кари.

Скільки років поспіль Україна вдає, ніби будує власну державність, проте на її території лише догниває старий, напіврозкладений «совок». А світ за цей час пішов далеко уперед: розвинуті країни створюють суспільство знання, за яким майбутнє. Ми ж залишаємося далеко позаду. І шукати винних за кордоном не варто: у «клятих москалів» ситуація не краща. Так само валиться система освіти, так само талановита молодь масово емігрує, щоб на Заході без хабарів здобути сучасні знання. Правляча верхівка наших держав свідомо нищить найбільше національне багатство – інтелектуальну еліту. Жлоби, що сконцентрували величезні багатства у своїх руках, бояться втратити крадене. Вони воліють панувати над темною масою, нездатною захищати власні права. Відпрацював чорнороб на пана – прийшов додому і дивиться дебільне телебачення, посмоктуючи пиво. Правителі хочуть, щоби він навіть не дожив до пенсії: тоді його гроші підуть у кишеню справжнім хазяям життя.

Розвинутий світ створює гідне майбутнє для своїх громадян, а нас заганяють у резервацію для відсталих. І заженуть, якщо люди не захищатимуться, не боротимуться за майбутнє власних дітей.

Ігор Буркут, політолог

Запис ЗНИЩУЮТЬ МАЙБУТНЄ КРАЇНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецький обласний Художній музей відзначив чвертьвіковий ювілей. З цієї нагоди відвідувачам препредставили нову постійну експозицію з понад двома сотнями робіт з фондів музею, а ще обговорили проблеми культури й мистецтва на сучасному етапі та роль художніх музеїв у їхньому вирішенні на науково-практичній конференції. У ній взяли участь близько двох десятків небайдужих до культурної спадщини фахівців з різних областей України – з Івано-Франківщини, Рівненщини, Харківщини.

Боротьба за подолання проблем художніх музеїв, як виглядає, покладена на самі ж музеї. Адже «допомога» влади, вочевидь, спрямована якщо не на їхню ліквідацію, то принаймні на зменшення кількості. Як зауважила директор Чернівецького Художнього музею Інна Кіцул, нині музеям приділяють набагато менше уваги, хоча проблеми в культурі та мистецтві були і є на кожному етапі розвитку суспільства. Та якщо раніше 4 рази на рік проводилося спеціальне обов’язкове навчання музейних працівників – в українській, а то й у інших європейських столицях, то зараз лише вимагають нові експонати, хоча коштів на них, на експедиції та на навчання не виділяють. Вихід же зі скрути влада вбачає в оптимізації штату – і це підтверджують учасники конференції з інших регіонів, зокрема й науковий співробітник комунальної установи «Художньо-меморіальний музей І.Ю.Рєпіна» в м. Чугуїв на Харківщині Владислав Литвиненко.

Натомість директор Музею мистецтв Прикарпаття Михайло Дейнега вихід з ситуації вбачає у створенні музейного комплексу на базі об’єднання всіх музеїв міста на чолі з одним генеральним директором. За його ж словами, нині музеї виживають лише за допомоги інвесторів, меценатів і власних виставок.

Згідно з наказом Мінкульту України від 1 серпня 2012 року, музеї України поділяються на категорії:

І – всі музейні заклади зі статусом національного,

ІІ – музеї та заповідники, що мають від 75 до 200 тис. відвідувачів на рік та від 75 до 150 тис. одиниць основного фонду; ІІІ – 50-75 тис. відвідувачів на рік, 30-75 тис. одиниць основного фонду; IV – 15-50 тис. відвідувачів на рік та 10-30 тис. одиниць основного фонду.

Таким в Україні робити нічого.

За словами Михайла Дейнеги, захистити права музеїв в Україні спроможне тільки ICOM –  міжнародне об’єднання музеїв і професійних музейних працівників, яке займається збереженням, охороною та популяризацією світової природничої і культурної спадщини, матеріальної і нематеріальної.

Начальник управління культури ОДА Іван Петрусяк визнає, що фінансування музеїв зовсім не таке, як би того хотілося. Та посадовці тішаться вже тим, що «усі працівники отримують заробітну плату, приміщення гарне, немає боргів за опалення та електроенергію». А щодо поповнення фондів, тобто закупівлі надбань мистецтва – то тут уже «як виходить»…

Від управління культури Чернівецької міської ради на цьому заході нікого не було. Директори місцевих музеїв запевняють, що міська рада не вперше ігнорує подібні заходи.

– Зрештою, – зауважила, важко зітхнувши, стара чернівецька музейниця, –  музеї – це розкіш, бо вони працюють не на тіло, а на душу. – І додала: – У державі бракує грошей на більш суттєві речі – дороги, медицину, освіту… Утім, ще Фрідріх Ніцше попереджав: «Культура – це лише тоненька яблучна шкірка над розжареним хаосом»…

Аурелія ТРИНТА, «Версії»

Запис Храм музи: молодий ювілей із задавненими проблемами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для одних – це борці за волю України, для інших – персонажі загальноросійської чи всесоюзної історії. За президентства Ющенка під егідою держави створювали україноцентричну історію, нині ж у школах вивчають якийсь компромісний варіант. А коли високопосадовці згадують про історичні події, то акцент роблять на героях радянської епохи. Так, прем’єр Азаров нещодавно порадив виховувати сучасну молодь на прикладі молодогвардійців. Безсумнівно, в СРСР цих хлопців і дівчат з міста Краснодона Луганської (тоді – Ворошиловградської) області вважали прикладом справжніх радянських патріотів. Проте нині радянський патріотизм, м’яко кажучи, не вписується у реалії життя незалежної України.

Чимало говорилося і про трудовий подвиг шахтаря Стаханова. Намагалися подати його як приклад героїзму для сучасної молоді, щоби виховувати нове покоління на ідеалах стахановського руху. Опускаючи нюанси, підкреслимо головне: Стаханов працював на державній шахті й те, що він робив, ішло на благо державі. Нині ж гірники працюють на приватних шахтах і надриватися задля збагачення олігархів вони не бажають. Чому прохідник шахти імені Засядька повинен довбати вугілля по-стахановськи? В сучасних умовах це означає – «вкалувати» з останніх сил і постійно ризикувати власним життям. Щоби власник шахти, колишній мер Донецька і прем’єр-міністр України Юхим Звягільський ще прикупив привабливу нерухомість за кордоном? Навряд чи така перспектива надихатиме простого роботягу, який важко працює в нелюдських умовах і ледве може прогодувати свою сім’ю. Казкам про «комунізм – світле майбутнє всього людства» він не вірить, на відміну від стаханівців минулого. Тому Стаханов уже давно не герой нашого часу. Радянська епоха відійшла, але й нова епоха для України ще не настала.

Важко знайти в минулому такі приклади, які слугували б зразками для всіх нинішніх українців. Утім, така спроба була здійснена. У день пам’яті жертв Голодомору голосно згадали про тих, хто намагався рятувати голодуючих. Серед цих справжніх героїв були й директори шкіл, що попри всі труднощі і навіть небезпеки змогли забезпечити своїх учнів їжею. Були й голови колгоспів, які видали зерно голодуючим колгоспникам, але поплатилися власним життям: «рідна Радянська влада» засудила їх до страти за «розбазарювання соціалістичної власності». А буковинцям і галичанам варто згадати, як у нас годували біженців з «щасливої Країни Рад», рятуючи їхні життя.

Країна, в якій немає власних героїв, існувати нормально не може. Та ніколи не стануть «героями» для нормальних людей злодії й брехуни, які в наш час присвоюють собі геройські звання. Але серед продажного загалу все ж є порядні люди, гідні того, щоби слугувати іншим за приклад. От вони і будуть героями для майбутніх поколінь, яким будувати справжню, а не опереткову Україну.

Ігор БУРКУТ 

Запис Країна без героїв? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Журналістам бракує фаховості, – наголосив під час навколокнижної бесіди у  «Literatur Cafe» Олег Романчук. – І коли читаю газети, які мають непогані наклади, а там – і безграмотність, і невміле редагування… терпець уривається! Я час від часу телефоную до тієї чи іншої редакції й кажу:

– Друзі, ну не можна вживати ці кальки з російської!

– Та ви розумієте – тут така текучка…

– Та понаписуйте собі на стінах: не стакан – а склянка, не палатка – а намет, не бутилка – а пляшка!

– Моя книга «У пошуках Універсуму» – це спроба проаналізувати усі наші прорахунки, недоліки та досягнення – і виробити якісь стратегічні навики на майбутнє. Принаймні, подібне я намагався робити в кожній власній статті, починаючи з часу заснування журналу «Універсум» (грудень 1993 року), – зазначив Олег Романчук. Під однією обкладинкою автор зібрав вагому частину написаного за останні двадцять років: публіцистичні та наукові статті, роздуми, прогнози і спостереження…

– Книжка Олега Романчука має символічну назву — «У пошуках універсуму». Це справді робота пошуку сенсу незалежного життя українського соціуму. Річ системно-хронологічна. Це не історична послідовність фактів. Це не політологічні гадання на кавовій гущі: «А що буде, якщо…», – відгукується про книгу Юрій САЄНКО, доктор економіки й соціолог. – Це полотно, зіткане зі співставлень сучасних фактів, подій, думок, суджень сучасників і класиків — у кінцевому випадку з авторським аналізом, висновками і, де можливо, рекомендаціями…

– На жаль, починаючи від перших років незалежності, не дотримано нормального стратегічного плану розбудови держави. Менеджмент – він і в Африці менеджмент. Треба ставити мету, ціль, у який спосіб ти маєш цю ціль осягнути, які ресурси потрібні. І коли Леонід Данилович, ще в ранзі прем’єра, запитував депутатів парламенту: «Скажіть мені, що будувати? І я збудую!» – з нього сміялися, його фразу перетворили на жарт. А він же як менеджер (досвід керування Легмашем, Південмашем) ставив нормальне запитання! Проте парламент нічого толкового йому не міг запропонувати. Тому «маємо те що маємо», – зауважив пан Олег.

Зважаючи на викладацький досвід Олега Романчука (доцент кафедри журналістики), присутні журналісти спровокували автора дати власну оцінку і сучасній українській журналістиці.

– Україні катастрофічно бракує аналітичної журналістики, відповідних фахівців, – наголосив він. – Журналіст може бути добрим фахівцем лише тоді, коли він має відповідний фах: історика, фізика, математика, лікаря… Він дає йому можливості гарно аналізувати, глибоко мислити, і добре орієнтуватися в тій чи іншій царині галузі знань.

– Я кажу своїм студентам: ви приходите зі своєї шкільної лави непідготовленими до високої науки. Вам бракує слів, начитаності, і це перешкоджає нормально оформляти думки в складні, складнопідрядні речення, – наголосив Олег Романчук. – Жоден інтернет, жодне телебачення вам не допоможе, ви повинні працювати з книжкою. Тому що лише вона формує свій специфічний спосіб мислення, спосіб аналізу.

Чи не тому є сподівання, що і газети не так уже швидко вимруть?!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис «Україні бракує аналітичної журналістики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Світле майбутнє вабить і обіцяє. Людство ж на нього чекає, напевне, від самого  народження. Десятки, сотні, тисячі років минули у цих сподіваннях. За цей час з’явилися соціологія, статистика, різноманітні рейтинги тощо.

Скажімо, за індексом людського розвитку Буковина серед 27 регіонів України посідає 2 місце після Харкова. Дізналася про це кілька тижнів тому під час  публічного підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Програмою Розвитку ООН, Чернівецькою облдержадміністрацією та Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України в рамках проекту «Прискорення процесу цілей розвитку тисячоліття в Україні». Серед інших, аж надто наукоподібних і вельми туманних формулювань Меморандуму на кшталт «розвиток місцевого потенціалу для аналізу і представлення соціально-економічних даних для осіб, які приймають рішення», згадувалося й про боротьбу з бідністю.

А тепер – увага. Спробуємо відповісти на запитання: а хто ж у нашій державі бідний?

Заглядати в рот до краян та на їхні столи не будемо. Поговоримо натомість про їхнє право на лікування.  Оскільки абсолютно здорових людей у нас немає, біда може чатувати на будь-кого і будь-коли. Так, буквально за 3 місяці згасла 53-річна квітуча жінка, яку знали чимало журналістів. За цей час вона побувала в Івано-Франківській та двічі у Київській лікарнях. Слава Богу, що столичні медики, призначивши їй операцію, не наполягали на ній. Як ми тепер розуміємо, було пізно. Та,  попри це, її родичі й друзі весь час збирали кошти – то на перебування в реанімації, то в інших відділеннях або на поїздку до спеціалістів за направленням.

Мені особисто стало вельми незатишно, якщо не сказати – страшно через те, що людина, яка працювала все своє життя, не заробила собі навіть на  лікування. Втім, додам, що  установа, де працювала покійниця, державна і має філії в усіх областях України. Тож колезі допомагали коштами з усіх усюд. Але й цього було замало.

Ще одна подібна історія закінчилася значно щасливіше. Після трьох операцій людина виборсалася з лабет смерті. Хоч вона й працювала в медуніверситеті, на її порятунок колеги теж зібрали солідну суму грошей. А ще відповідний внесок зробили родичі та друзі.

– Без сторонньої допомоги ми б не впоралися з ситуацією, – сказав пізніше чоловік врятованої.

І це не дивно. Бо перед цим на лікарняне ліжко потрапив професор, який потім зізнався, що не вважав себе бідною людиною. Та й на чорний день, так би мовити, щось мав. Але 2 місяці перебування у лікарні висмоктали з його запасів усе до крихти.

Тож ми, пересічні українці, багаті чи бідні? Як на мене, то це питання риторичне. Бо більшість із нас, яких «з натяжкою» можна назвати середнім класом, перестають такими бути, коли потрапляють на лікарняне ліжко.

А що робити пенсіонеру, в якого ні державної роботи, ні родичів, ні друзів із грошима? Скільки онкохворих відмовляються від хімії та опромінення, бо не мають грошей!

Пригадую, як нинішнього літа прибігла з очима, мов фари, наша комерційна директорка. В одній з чернівецьких лікарень, куди вона навідалася з чоловіком на консультацію, побачила старого, що не просто вмирав, а ще й мучився шалено при цьому. Та нікому і не спало на думку відкачати у нього з живота воду, бо родичів не мав і за його лікування ніхто не платив. Людина конала…  не по-людськи

Загальний висновок невтішний. Багатою в Україні є незначна купка людей, ім’я якій – олігархи. Решта – хто як: більшість – незахищені злидарі, меншість – круті менеджери, статки яких є великими, доки вони смертельно не занедужали. Тож чи вправі ми говорити про індекс людського розвитку? Хіба що про індекс людського скону?.. Він загрожує більшості. У цьому я переконалася нинішньої осені                     

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Є брехня, велика брехня та обіцянки на майбутнє спершу з'явиться на Медіа-Версії.