Гарний подарунок – «Bachanalia – свято Баха» – отримали чернівчани від працівників культури до 333-річчя від дня народження найвидатнішого композитора світу, німецького органіста й скрипаля, творця світової музичної класики Йоганна Себастіана БАХА (21(31) березня 1685, Айзенах – 28 липня 1750, Лейпциг). Чи не на усіх майданчиках міста відбулася низка незабутніх концертів із творів найяскравішого представника стилю бароко.

«Це був один з найкращих концертів, які я коли-небудь тут слухав»

Ці слова почула після концерту  «Bachanalia Capriccio»  – академічного камерного оркестру «Capriccio» під орудою керівника та диригента народного артиста України Павла Чеботова – минулої п’ятниці на філармонійних сходах із вуст чернівецького меломана, який не пропускає практично жодного виступу камерного та симфонічного оркестрів. І не погодитися з враженням шанувальника класики було важко, бо післясмак  від концерту не відпускав ще тривалий час не тільки мене, а й інших слухачів. Коли поділилася цим із Чеботовим, то почула: «А що ж ти хочеш? Це ж музика, що йде прямо від Бога!». Зрештою, мабуть, лише цим і можна пояснити нетлінність і досконалість музики Баха, яка, безперечно, житиме стільки, скільки існуватиме людство.

Штрихи до портрета композитора

* Коли Бах грав у церкві на органі, – а він заходив до будь-якої кірхи як простий відвідувач, просячи дозволу сісти за орган, – прихожани не вірили, що ці звуки йдуть від звичайної людини, бо люди грати так просто не можуть. Тож інколи навіть тікали з церкви від переляку…

* Попри те, що Бах ніколи не був марнотратною людиною та вмів заробляти непогані гроші, він дотримувався одного принципу:  ніколи не брав гроші за приватні уроки.

* Саме завдяки Бахові у храмах зазвучали жіночі голоси. Першою жінкою, яка  заспівала у церковному хорі, була його дружина Марія Барбара. До того у храмах дозволялося співати тільки чоловікам.   

* Не вміючи хитрувати і маневрувати, композитор неодноразово потрапляв у конфліктні ситуації, що затьмарювали його життя й відволікали від творчості.

* Попри те Бах написав понад 1000 творів усіх існуючих жанрів за винятком опери.

* Ще з ХVII ст. у Німеччині ходив такий жарт: «Кожен Бах – музикант, кожен музикант – Бах». У Й.-С. Баха було 20 дітей від двох шлюбів (перша дружина померла). Вижили тільки семеро, але всі вони теж стали музикантами.  

*Сучасником Баха був Гендель, який жив на відстані у 50 км. Обидва композитори мріяли про зустріч, планували її та щоразу щось ставало на заваді. Зустріч не відбулася. Але й того й іншого незадовго до смерті оперував Джон Тейлор, якого багато хто вважав просто шарлатаном. Існує думка, що Бах помер у 65 років саме через ускладнення після операції на очах, після якої він взагалі утратив зір.       

* Твори Баха обожнюють любителі та автори джазової музики. Чому? Бо він був неперевершеним майстром контрапункту – одночасного поєднання кількох мелодійних ліній.  

* Територією Лейпцізького цвинтаря, де був похований Бах,  невдовзі проклали дорогу і могила Баха загубилася. Та 1894-го  рештки його випадково знайшли під час будівельних робіт, тоді й відбулося перепоховання.

Сюрпризи від Маестро

Не пам’ятаю жодного концерту Павла Чеботова, в якому не було б сюрпризів для слухача. Не став винятком і нинішній.

– Ми з Людою ( Людмилою Шапко – заслуженою артисткою України – ред.) вже підготували заміну своєму дуету, – так прокоментував керівник оркестру (сподіваюсь, жартома, бо в народного із заслуженою – а, хто не знає, вони ще й подружжя – багато ще концертів попереду)  виступ двох Юль – Созанської та Козловської, учениць 8-го класу чернівецької музичної школи № 1. Обидві – переможниці всіх обласних конкурсів.  До слова, учениця Людмили Шапко Юля Созанська – ще й лауреатка конкурсу ім. Ганицького, дипломант конкурсу Фонду культури «Нові імена України»  у Києві. Юля ж Козловська – учениця Павла Чеботова, лауреатка  конкурсу «Бурштинові нотки» ( Рівне), готується до участі в «Нових іменах» у квітні в Києві. Одне слово, відчувалося, що Павло задоволений рівнем гри юних скрипальок, які відкривали концерт.

Приємною несподіванкою був і виступ з камерним оркестром соліста Закарпатської філармонії флейтиста Тараса Поповича.      

У другому ж відділі концерту публіка просто шаленіла. Виконана скрипковим дуетом Чеботов-Шапко з оркестром на біс альтова арія Петра з «Пристрастей за Матвієм» не просто зірвала бурю овацій. Ця музика, – чи не найбільш довершений твір Баха, в якому він вихлюпнув усе людське, усе трагічне, – увірвалася скрипковим плачем до сердець і душ слухачів, перевернула й очистила все, що назбиралося там протягом нелегких минулих років і … допомогла відпустити!  Простити…

Недарма, мабуть, побутує думка, що мова Бога – це музика.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Бах – це музика, що йде до нас прямо від Бога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо за чудовий концерт!
Браво!

©Тетяна Спориніна.
фото автора

Запис «Антоніо Вівальді – король концерту» від Академічного камерного оркестру «Capriccio» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипаль, диригент, народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії Павло Чеботов народився на Волзі, навчався у Горьківській державній консерваторії, об’їздив із концертами мало не весь Сибір (пригадує й роботу в симфонічних і камерних оркестрах Куйбишева, Горького, працю на посаді художнього керівника Томської обласної філармонії і концертний тур рікою Об із зупинками й виступами в кожному селі і місті. І взагалі в Сибіру був у всіх великих містах, крім Іркутська, про що шкодує: «Байкала не бачив!»)… А Україну знав за дитячими враженнями – з батькових гостинців. Батько, який служив у Кривому Розі, привозив звідти дружині й малому синові яблука й горіхи. Так і уявляв собі Павло Україну – солодкою і запашною, як яблучний рай, такою і побачив її, переїхавши до Миколаєва. А вже в Чернівцях зрозумів, що таке рай для музиканта. Це коли є де виступати, є з ким і є перед ким.

 Про Чернівці вперше почув… у Горькому

Усе життя Павла Миколайовича Чеботова – низка дивовижних збігів і випадковостей. Які, зрештою, склалися у такий закономірний життєвий успіх.

У принципі, доволі випадково поїхав Павло навчатися саме до Горьківської консерваторії – бо Саратовська була ближчою до рідної домівки і батьків, а Московська – звісно, престижнішою. Але музиканти їдуть вчитися не до якогось міста, а до певного Вчителя. Таким для Павла Чеботова став Гурій Васильєв, який викладав у Горькому. Так само до Васильєва приїхала з далекої України юна Людмила Шапко. Блискуче закінчивши музучилище в Чернівцях, вона єдина з курсу отримала направлення до Київської консерваторії. Та її колишній педагог казала, що їй потрібен не Київ, а Васильєв.

Прибувши до Горького, Людмила прийшла на один з уроків педагога Васильєва. Це був урок з Чеботовим… Коли згодом Павло запитав в учителя, хто і звідки та дівчина, яка спостерігала за заняттям, у відповідь почув: «Студентка з Чернівців». «Коли викладач зрозумів, що я не знаю, що таке Чернівці – подивився на мене як на людину несповна розуму. Сказав: «Это же Маленький Париж!» І згодом я в цьому переконався».

Народний артист України Павло Чеботов

Чернівці потягнули до себе через викладача

Після кількох років навчання у Гурія Васильєва Павло і Людмила мало не опинилися зовсім поруч із Чернівцями – у Кишиневі. Через особисті причини їхній викладач переїхав саме туди, і як віддані Вчителеві, які свято вірять у нього – учні вирішили їхати за ним, тим більше, що лише їх двох з 19-ти учнів свого класу він запросив. Та не так сталося, як гадалося. Павлові батьки сказали: жодного Кишинева! А Людмилі ректор просто не віддав документів. У нього, як з’ясувалося, був свій план. На його переконання, Людмила повинна була вчитися в однієї з найкращих скрипальок світу – Ніни Бейліної. Бейліна тоді працювала в Москві та в Горькому – приїжджала зі столиці щомісяця на тиждень, займалася зі студентами, а наступного разу вже студенти їхали до неї в Москву.

Знову ж таки завдяки закономірному збігові, у Бейліної став учитися й Павло. Видатна скрипалька помітила його ще під час якогось рядового концерту-іспиту, а коли він після від’їзду Васильєва сам до неї зателефонував, одразу згадала і, попри завантаженість, взяла до свого класу.

«Чому стільки років граємо разом? – Павло Миколайович сам відповідає на запитання про нього і його дружину Людмилу Олександрівну, із якою наступного після випускного дня подали документи до ЗАГСу і відтоді не розлучаються. – Ми діти зі звичайних незаможних родин, вчилися в одних педагогів, були в однакових руках. Мали однакові погляди на мистецтво, на світ. Доля нас звела».

 Томськ як зразок філармонійної діяльності

Попри рекомендацію на навчання в аспірантурі, Павло Чеботов спочатку відслужив у армії (аспірантура була згодом, у Саратові – і знову не так, як він собі планував, але, мабуть, Бог так влаштував для того, щоби він мав змогу частіше бачити батьків). А згодом прийняв пропозицію стати заступником концертмейстера симфонічного оркестру в Томську. Адже там обіцяли ще й житло.

Томська філармонія, де Чеботов і Шапко працювали в оркестрі понад 5 років, була однією з кращих у Союзі. Там виступали найвідоміші зірки, там – як і в столиці – проводилися найбільш знакові концерти, там дивовижний перший секретар обкому Єгор Кузьмич Лігачов не лише забудував область птахофабриками, а й дбав про культуру.  Саме він домігся дозволу на будівництво нового концертного залу в Томську. А ще відомий випадок, коли, замість того, аби скористатися запрошеннями, які обов’язково надавали установи культури посадовцям, Лігачов за квитки на виставу театру Вахтангова послав гроші! За себе і за всю родину! Звісно, посадовці нижчого рангу наслідували його приклад.

І саме в Томську подружжя скрипалів познайомилося з музикою, якої не знало в радянські часи – попри освіту і навіть аспірантуру! Це були церковні сонати Моцарта, які грали скрипалі в супроводі органу – в Томську тоді вже був орган.

«В мої руки саме тоді потрапив камерний оркестр, – пригадує Павло Миколайович. –  Камерне музикування – це абсолютно особлива річ. Музикант симфонічного намагатиметься жодним чином не сісти в оперу. Це інший репертуар, і взагалі – інший спосіб життя. Симфонія – це сцена, опера – це яма. Камерний оркестр – це щось наближене до сольного виконання. Невелика група людей – 10-15, максимум 20 музикантів – очі в очі, одне дихання, одні відчуття, виконання за внутрішніми уявленнями. Спільне музикування – це суть камерного музикування. Ми цього торкнулися! Ми грали музику епохи бароко (XVII-XVIII ст.) і сучасну. І раптом – серед інших – до Томська приїжджають музиканти, що грають церковні сонати Моцарта! Саме з нот, які вони нам дали, почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає і, гадаю, не тільки в Україні». Така колекція є лише у Чернівцях!

До України – через Москву

«У Москві ми з дружиною «зависали» в нотних магазинах, які просто обожнювали! – згадує Павло Чеботов. – Зараз їх, на жаль, уже немає. А тоді – величезні приміщення, безліч чудових видань, і ціна – копійки (показує гарно збережене німецьке видання Петерса, ціна на звороті – 55 копійок. – авт.) Ми скуповували там усе, а особливо – дуетний репертуар».

А якось Павла Миколайовича, що на той час уже обіймав посаду художнього керівника Томської обласної філармонії, відправили до столиці на курси підвищення кваліфікації. Там – знову ці дивовижні збіги обставин! – він оселився в одному номері з керівником Миколаївської філармонії, від якого почув історію, що у Миколаєві є камерний оркестр, але не надто потужний  – і фактично без репертуару. І несподівано для співрозмовника сказав: «Візьми мене в оркестр!»

Той не повірив, бо ж як може проситися в оркестр успішний керівник філармонії, якого на кожній нараді за приклад ставлять! А успішний керівник просто втомився від адміністративної роботи… Тож коли згодом прийшла телеграма-запрошення до Миколаєва, Павло просто сказав Людмилі: «Ми їдемо з Сибіру. До Миколаєва».

 Україна – не порожній звук, а згусток емоцій, сповнений запаху яблук і пам’яті про пращура

Миколаїв зустрів саме так, як малювали Павлові дитячі спогади: природними щедротами і достатком на полицях магазинів. Сонце, сади, лиман, вина… «У Миколаєві було відчуття, що ми потрапили до раю! Хоча й раніше з Україною пов’язувало щось незриме: усі дівчатка, в яких я закохувався у школі, були українками, та й безліч знайомих у Сибіру мали українські прізвища, – згадує Чеботов, і розповідає, що батько повідав колись історію, наче родина Чеботових походить з села, започаткованого українцем на прізвище Чобіт, тож у тому поселенні всі були Чеботовими…

Миколаївський камерний оркестр швидко почав здобувати успіхи, став лауреатом другої премії на столичному фестивалі камерних оркестрів. Павло Миколайович з Людмилою Олександрівною виграли внутрішній філармонійний конкурс, призом якого було включення до гастрольного туру Україною… Та надійшла пропозиція переїхати до рідних дружині Чернівців – і подружжя, не довго вагаючись, погодилося.

«Не останню роль зіграло те, – сміється Павло Миколайович, –  що моя теща на той момент умудрилася обміняти нашу томську квартиру на Чернівці». А ще – в Миколаєві не було пристойного приміщення для концертів. Старе розвалили, нового не збудували. Натомість у Чернівцях де не зупинись  – всюди унікальні приміщення для виступів!

І хоча невдовзі скрипалів просили повернутися до Миколаєва, заманюючи житлом, – рішення було прийняте. Тодішній керівник Чернівецької філармонії Володимир Старшинов подивився на них крізь свої окуляри і спитав: «Вам тут добре? Добре. А від добра добра не шукають».

Дует, що триває три десятиліття

«Саме тут ми по-справжньому «засвітилися» дуетом, стали солістами філармонії, розпочали співпрацю з Валерієм Ломанцем – піаністом, концертмейстером, який працював у цій філармонії з незапам’ятних часів. Підготували величезну кількість програм. Грали Вівальді, Генделя, Баха… Сам я був ведучим. Але паралельно працювали ще й в оркестрі.

Чим Чернівці дорогі для музиканта, артиста: є де виступати, грати, і є для кого, – стверджує Павло Чеботов. – Публіка в Чернівцях унікальна. І, судячи з нашого найсвіжішого концерту, – вона є!»

Вони вже менше виступають дуетом – вважають, що, можливо, цей жанр наразі не такий цікавий для публіки. Та й натура в Чеботова така, що постійно хочеться спробувати щось нове.

Свого часу грали в університетській церкві – тоді це був ще культурний центр – і так вразили київського експерта, що він, замість «зрізати» їхню участь у гастрольному турне  Україною (учасників було вже вдосталь), – включив таки їх до програми!

Відкрили у Чернівцях Органний зал – Чеботов одразу створив ансамбль солістів «Консонанс», який успішно гастролював Україною. З’явилася також можливість грати з органістами.

«Потім до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж – з ідеєю створити симфонічний оркестр. Ми музикантів мало не на вулицях зупиняли і просили прийти в оркестр. Велика подяка Віктору Павлюку, який був тоді мером і також підхопив нашу ідею. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – наче акціонерів, які навіть вкладали в цю справу якісь гроші…

Коли давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. А я від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок.

Якийсь час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити. І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. І знову  згадую окуляри директора філармонії Старшинова, який зсунув їх на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?» І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився.

Коли ми приїхали до Чернівців, у філармонії була естрада, Буковинський ансамбль, камерний оркестр, лекторій. Тепер є ще й камерний хор. І я впевнений: зараз такої другої філармонії в Україні немає».

У клубі текстильників 8 років функціонував Клуб любителів камерної музики. Щомісяця готували й виносили на публіку нову програму. В тому числі представляли програми і в Художньому Музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору (Чеботов з усмішкою згадує, як виносили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору), потім у приміщенні за Резиденцією, і тільки згодом розмістився на Центральній площі.

Поєднання музики і образотворчого митецтва

«Ми мали цикл програм, пов’язаних з художниками і музикою – робили їх у співпраці з тодішньою директоркою музею Тетяною Дугаєвою. Намагалися робити так, щоби люди жили цікавіше. Музикант хоче грати, віддавати людям. Як можна більше зіграти хорошої музики. Найбільше задоволення – коли на сцені тобі щось удається зробити! Підбираєш репертуар, працюєш із музикантами (борешся з їхньою втомою, байдужістю, лінощами, роздратуванням, іноді – заздрістю…) І робиш усе це заради цих двох годин на сцені!

Я не вмію інакше. Свого часу мер Чернівців Микола Федорук запитував, чи не маю я бажання розпочати якийсь бізнес – наприклад, відкрити музичний магазин. Я категорично заперечив: це не моє! Я одразу ж збанкрутую, та ще до тюрми мене посадять (сміється – авт.)

Важкі 90-ті: розлучитися з містом, щоби знов зустрітися

«Настали відомі 90-ті і пошуки елементарних способів для виживання. Двічі я виїжджав до Польщі на заробітки. Об’їздив усю Польщу, давав по три концерти на день, увечері падав з ніг – і наступного дня знову те саме…

І, попри те, що Чернівці – місто особливе, була тоді навіть спроба перебратися до Києва. Нам пощастило виступити в столичній філармонії, я вже працював у київському філармонійному оркестрі, велася мова про концертмейстерське місце і викладання в консерваторії. Я вже з’їздив зі столичним колективом на зарубіжні гастролі і міг порівняти їх з гастролями нестоличного – різниця була. Тож питання було практично вирішене, та вперше в житті сталася нестиковка в поглядах з дружиною. Вона не хотіла покидати домівку! Це нас мучило. Але рішення послав Бог. Повертаючись із Києва, в потязі дізнався, що до нас додому телефонував давній товариш і запрошував на роботу до Туреччини. Замість переїзду назавжди до столиці, ми отримали можливість тимчасово попрацювати в іншій країні. І це було чудово!

Щоправда, «тимчасове» затягнулося на 6 років. Ми працювали в місті Афіон, грали в камерному оркестрі, викладали в університеті, насолоджувалися екзотичною природою. Згодом переїхали до Стамбула – це була просто казка, нашарування культур, часів, пластів, конгломератів… Щоправда, працювати доводилося важко, бо працювали в опері, а це означало, що ми фактично починали з нуля. Перші півроку зранку до вечора просто вчили ноти…

Потім знову повернулися до Афіона, виступали в різних містах і на різних фестивалях, а музика Володимира Івасюка лунала в Туреччині не вгаваючи…

Але й ця казка мала закінчитися. Якось я сказав: «Люда, – все. Хочу додому. Якщо не повернемося зараз – то, може, вже й ніколи». Це був 2008-й. Ми поїхали сюди у відпустку, і я вже більше не повернувся до Туреччини. Людмила Олександрівна ще поїхала, пропрацювала півроку до зими – і також повернулася до Чернівців».

Артист – як цілий театр

«Тут я отримав камерний оркестр, працював у першій музичній школі, далі пересів у симфонію. Відтоді в цій якості й існуємо. Людмила пішла з оркестру – її захопила педагогічна робота.

Найбільше часу і сил забирає наш камерний оркестр, наш «Капріччіо», і я дуже задоволений цією обставиною. Все ще цікаво нам працювати дуетом і в супроводі: ми їздили на фестиваль в Конью (Туреччина) разом із дочкою-піаністкою, до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Торік виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, виступали у німецькому посольстві в Києві, брали участь в Івано-Франківському фестивалі «Прикарпатська весна», грали разом з їхнім камерним оркестром…

Творча родина

Наш камерний працює паралельно із симфонічним оркестром, який репетирує щодня, а камерний – тричі на тиждень по три години, і камерний не відстає: порівняно з тим, як ми починали, – зараз граємо і Дворжака, і Стравінського, і Шостаковича, і Чайковського…

 І дуету 30 років, і камерному оркестру – 40

Гарне поєднання, творчо перспективне. Що таке скрипковий дует – це оригінальний жанр. Дуетів практично у нас немає – тому що дві скрипки. Скрипалі за своєю природою індивідуалісти: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне. І це насправді унікальне явище.

Заслужена артистка України Людмила Шапко

У артиста завжди ідеї, бажання, пориви. Але ми абсолютно безпомічні в плані адміністрування. І не тому, що не вміємо – а тому, що статус не дозволяє. Музикант має бути за якимось флером, має дотримуватися дистанції між глядачем. Має бути зал – і сцена, щось має їх відділяти. Не може артист ходити і розказувати, який він хороший. Саме для цього існує філармонія – як концертна організація, а не господарська, яка платить лише за газ, платню прибиральницям, за зал тощо.

Саме тому я почуваюся не використаним навіть на 50 відсотків. Відчуваю, що міг би дати більше – і стосовно гри, і диригування, і особливо педагогіки. Хоча – можливо, не доля. Казав же свого часу італійський скрипаль і композитор Тартіні про італійського ж композитора, скрипаля-віртуоза, автора понад сорока опер, кантат, ораторій, творця жанру сольного інструментального концерту Вівальді: він думає, що він великий творець опер, хоча насправді він – великий творець концертів. Може, і я так? Почуваюся педагогом, а насправді я – виконавець?

Адже музика – це завжди діалог, це театр! Тільки музичною мовою. Бо ж поєднання дуету і струнного камерного оркестру може дати незрівнянний творчий результат! Для публіки…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Павла ЧЕБОТОВА: найдовша зупинка у довгих мандрах містами та оркестрами; Україна; кохана дружина; особливе ставлення до музикантів і унікальна публіка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 травня в залі органної та камерної музики Чернівецької обласної філармонії відбувся концерт скрипкової, органної музики та вокальної музики.
Виконавці – Павло ЧЕБОТОВ (скрипка), народний артист України, Людмила ШАПКО (скрипка), заслужена артистка України,  Віктор БІЛЛА (орган), Юлія БІЛЛА (сопрано).
У програмі твори Г.Ф.Генделя та В.А.Моцарта.

Розповідати про концерт справа невдячна і , в принципі, недоречна.
Адже концерт треба слухати. А віртуозна інтелектуальна музика, емоції, мрії, які подарували в цей вечір артисти, запам’ятаються надовго.
І манера виконання у кожного музиканта своя: емоційна напруженість, стриманість Павла Чеботова, піднесеність та урочистість Віктора Білла, лірично, задушевно іноді навіть і драматично звучить скрипка у Людмили Шапко, «яскравим променем світла з Небес» прозвучали п’ять ( з 9) німецьких пісень Г.Ф. Генделя і Gloria у виконанні Юлії Білла.

«Gloria in excélsis Deo et in terra pax homínibus bonae voluntátis.
Laudámus te. Benedícimus te. Adorámus te.
Glorificámus te. Grátias ágimus tibi propter magnam glóriam tuam,
Dómine Deus, Rex cæléstis, Deus Pater omnípotens…»

І на цьому концерті камерного ансамблю кожний артист був солістом…

Браво!

Тетяна Спориніна, «Версії»
PROFOTO BY DON LEON

Запис Віртуозна інтелектуальна музика камерного ансамблю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.