Стівен Хокінг і Нік Вуйчич довели, що фізичні вади не є перешкодами на життєвому шляху. Та це – у здорових країнах з гідним ставленням до людей з особливими потребами.

І в нас є люди з особливими потребами. І вони гідно «тримають оборону». Та не завдяки державі чи місцевій владі, а ніби всупереч. І хоч «місто Че» позиціонує себе європейським, де одним з індикаторів є ставлення влади до інвалідів, та, на жаль, мало хто з них може подякувати владі за піклування. Бо коли поцікавилися в них думкою про те, як ставляться до інвалідів у Чернівцях, почули і гіркі зітхання, й обурливі, навіть брутальні слова на адресу владних структур. І це небезпідставно, бо знаємо не одну сумну історію про байдужість влади до інвалідів. 
Скажімо,у Франції існує практика першочергового надання робочих місць інвалідам, бо там розуміють складність їхнього  життя, а відтак – правильна політика. Нашій владі легше інвалідів не помічати. Та й робочих місць у місті просто немає. Калинівський ринок? Та чи кожний інвалід зможе там працювати? Й альтернативи практично нема. 
Сім’ям, де є інваліди, просто «кинуто кістку» у кілька сотень гривень. Знаю родину, яка двадцять років виховувала сина з ДЦП. Його мама завжди була поруч, оскільки хлопчина був лежачим. А коли син відійшов у Вічність, вона, аби вирватися з лабетів болю, спробувала працевлаштуватися. Та хто ж візьме на роботу людину, якій за 40, та ще й без досвіду? Та у чім її провина?  
У німецькому місті Ерфурт є чималий досвід роботи з інвалідами. Там навіть є родини, що беруть інвалідів на утримання. Але й робочих місць для них багато. Чому б той досвід не вивчити і не взяти з нього найкраще або хоча б щось? 
А чи скрізь є ліфти та пандуси у Чернівцях? Пандус до гуральні, поштамту, ще деінде… А чи є пандуси та ліфти в університеті чи медінституті? Чому не зробити доступними для інвалідів наші театри, музеї, виставкові зали? Колись була свідком, як у Парижі охорона мистецького закладу миттєво зробила коридор у півторатисячній черзі, коли в ній з’явилася людина в інвалідному візку

А де у нас громадські вбиральні для інвалідів, коли, вибачте, у центрі нашого європейського міста з цим проблемно навіть для здорових людей? А у торговельному центрі «Екватор» туалети розташовані лише на другому поверсі й піднятися до них можна лише на ескалаторі. У Вавелі  (Краків) на власні очі бачила, як охорона перевела людину-інваліда з черги до загальних туалетів до спеціального, для інвалідів. Тож такі туалети є скрізь, але не в нас. 
Чи є наші тротуари й дороги безпечними для інвалідів? Так, у деяких місцях уже облаштували з’їзди з тротуару на дорогу. Це зручно як для інвалідів, так і для матусь із дитячими візочками. Але з рівчаками на наших тротуарах і дорогах не кожна здорова людина впорається. 
А як виглядають потяги для інвалідів? Не знаєте? Поцікавтеся у білорусів: такий вагон інколи є у складі потягу, що курсує до Львова. І перелік питань можна продовжити, бо всіх проблем людей з особливими потребами просто не перелічити в одному дописі. Та найголовніша проблема – треба міняти ставлення суспільства  до таких людей. Адже вони/ми не з неба звалилися, ми такі ж громадяни й патріоти, люди з активними громадськими позиціями, професіонали і … просто живі люди!  
Не інваліди та їхні родини мають достукуватися до залізобетонних споруд на ім’я  чиновник.. Ситуація мала би виглядати навпаки: відповідні інстанції самі мають опікуватися інвалідами. Не інвалід має вичитувати відповідні закони, дізнаватися про свої нехай і жалюгідні права. Це ОБОВ’ЯЗОК влади! Та більшість наших інвалідів має сумний досвід спілкування з бюрократією у медицині й у соціальних службах. І родичі або друзі інвалідів самотужки вирішують їхні проблеми. І так завжди. Хтось із інвалідів каже, що за 30 років свого життя не мав жодної підтримки з боку влади, хтось називає цифру у 50… У цих людей різні проблеми, різні потреби. Та головне запитання сьогодні – коли цих людей почують?

Алла ЧОБАН, чернівчанка, інвалід із досвідом

Запис Ми є, ми живі, або Стівен Хокінг  і Нік Вуйчич – проти міста Че спершу з'явиться на Медіа-Версії.

7-9  листопада ВГО «Національна асамблея людей з інвалідністю України» та  ГО «Чернівецька обласна організація людей з інвалідністю «Лідер»  проводить у Чернівцях практичний семінар для жінок з інвалідністю на тему: «Сприяння реалізації прав жінок з інвалідністю на особисте зростання і творчий розвиток».

Початок 7 листопада, 14:00 за адресою: м. Чернівці, вул. Головна, 141, готель «Буковина», конференц-зал, 1 поверх.

Контакти: Добридіна Валентина за телефонами : 050-50-05-123, 097-88-85-835; електронна пошта: vdobrydina@gmail.com.

Запис У Чернівцях відбудеться семінар для жінок з особливими потребами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є люди, для яких такі звичайні речі, як почистити зуби, застібнути ґудзики, або зробити собі бутерброд – із тих завдань, які виконати дуже складно, або й взагалі не можливо. Це – люди з особливими потребами. Вони розпочинають і завершують свій день боротьбою, бо кожен крок, кожне сказане слово потребує неабияких зусиль.

Але разом з тим, вони – звичайні люди, які потребують спілкування, розуміння, самореалізації. І справа не в тому, що їм будь-яку повсякденну справу значно важче робити, ніж фізично та психічно здоровій людині. Справа в іншому – часто їм просто нікуди подітися в цьому світі, бо, як виявляється, навколо не так багато тих, кому вони потрібні, хто ними опікується і переймається їхніми турботами.

        Коли в сім’ї така дитина…

Коли в сім’ї росте дитина з обмеженими фізичними можливостями, батьки стикаються з тим, що її нікуди влаштувати, аби вона вчилася, розвивалася. Проблема влаштування дітей з особливими потребами до таких установ, де б кваліфіковані психологи та педагоги займалися їхнім розвитком, не оминула й Чернівці. Проте, невеликій кількості родин пощастило знайти саме такий заклад: уже впродовж двох років у Чернівцях в рамках проекту «Денний Центр Чернівці» та Клубу «Паросток», який працює при міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, діє клуб «Разом». Нині його відвідують 16 осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Основна мета проекту – впровадження нових методів реабілітації людей з особливими потребами і психічними вадами та їх інтеграція в суспільстві. Центр працює щоденно з 10.00 до 16.00. У цей час батьки, абсолютно не хвилюючись за дитину, можуть залишити її тут та бути впевненими, що дитина під пильною увагою психолога. Також у рамках проекту проводяться заходи в обласній психіатричній лікарні які передбачають впровадження нових методів реабілітації осіб з психічними захворюваннями. Клуб створений та підтриманий регіональною Асоціацією поточного виховання (AREAC) в партнерстві з організацією «Променте» (Австрія), облдержадміністрацією та обласною психіатричною лікарнею. Реалізується він за грантові кошти.

– До нас приходять переважно діти з різними патологіями, – розповідає працівник клубу психолог Анастасія Чорна.  – Ми вчимо їх спілкуватися, прищеплюємо елементарні навички гігієни та приготування їжі. Часом вони не вміють самостійно робити дуже прості речі – малювати під лінійку, зав’язувати шнурки, одягатися. Ми багато працюємо руками, а саме займаємося різними видами творчості – плетемо з бісеру, ліпимо з глини, малюємо, випалюємо по дереву, робимо аплікації, декупаж… Іноді відвідувачі клубу просто дивують своїми здібностями. Денні заняття у клубі безкоштовні. А батьки у той час, доки діти перебувають у клубі, можуть спокійно робити свої справи, піти за покупками, відпочити.

        Втратити не можна, допомогти…

Проте, невдовзі термін впровадження проекту завершується, адже проект реалізується в області з 1 вересня 2009 року до 31 серпня 2012 року. Лячно навіть подумати, але діти, які сьогодні нарешті мають змогу реалізувати себе у творчості, спілкуватися з друзями, завтра знову можуть залишитися за бортом життя, а батьки – наодинці з болем за власну дитину.

Бо все ж вони діти. І у них, як зрештою й в усіх людей, є потреба в любові та радості, їм хочеться гратися, спілкуватися. Кожен з них має свій певний талант, розкриття якого може зробити дитину щасливою. Натомість музичні, художні школи та й будь-які інші гуртки не для них. Ставлення у ж нашому суспільстві до людей з обмеженими фізичними можливостями загальновідоме.

Батьки зауважують, що коли в Чернівцях на вул. Українській, 22 почав діяти клуб «Разом», вони, ніби на світ народилися. Бо там їхні чада в ігровій формі навчили як не загубитися в місті, не проїхати свою зупинку, як вдягнути куртку самотужки. Та й батьки переконалися, що їхні діти такі як інші – талановиті, умілі.

Але два роки минули швидко – клуб «Разом», на жаль, був лише проектом «Зроби крок. Стань приятелем», який впроваджувався громадською організацією «Чернівецька регіональна асоціація соціального розвитку». Нині він завершує свою дію. Ґрантодавачі, певно, розраховують, що віднині місцева влада опікуватиметься людьми з особливими потребами. Принаймні, тими, кого об’єднав цей клуб. Коштів на продовження діяльності клубу немає. Хоча потрібна лише одна зарплата для одного психолога.

Тому батьки вирішили звернутися до місцевої влади з проханням не кидати напризволяще їхніх дітей. Адже їх можна багато чому навчити і вони стануть суспільству у пригоді. Вони – не баласт. Вони, насамперед, – люди, які потребують допомоги. Не відвертаймося від них.

…Їхня доля нині залежить від маленької коми і того місця, де вона стоятиме. Втратити не можна, допомогти!…   

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Любов проти психофізичних вад спершу з'явиться на Медіа-Версії.