На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лідерка фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко закликала депутатів витрачати розумно державні гроші та фінансувати створення сучасних реабілітаційних центрів для військових, а не витрачати їх на сумнівні проєкти, зокрема на цензурований владою «Єдиний марафон».

На її думку, для цього має бути створена тимчасова слідча комісія та розроблений законопроєкт щодо виділення достатніх коштів на реабілітаційні центри.

Негайно подати законопроєкт про виділення достатніх фінансових ресурсів про переоснащення та побудову по всій Україні реабілітаційних центрів. І звертаюся до всіх фракцій, ми виходимо з ініціативою створити тимчасову слідчу комісію щодо розслідування недостатності фінансування на лікування та реабілітацію наших героїв та героїнь, – наголосила Юлія Тимошенко з трибуни парламенту.

Вона розповіла колегам, що під час робочої поїздки відвідала у Львові реабілітаційний центр «Незламні», який відповідає найвищим світовим стандартам і фінансуванням якого займаються меценати. І висловила упевненість, що держава має побудувати мережу таких медцентрів.

«З усього світу зібрали по копійці та зробили реабілітаційний центр найвищих світових стандартів. Але такого рівня він в Україні один, лише  один. І це сором для уряду, для парламенту, для всіх, хто сьогодні при владі», – зазначила Юлія Тимошенко.

Вона закликала колег створити парламентську делегацію та відвідати цей реабілітаційний центр, аби зрозуміти важливість питання розбудови мережі реабілітаційних центрів для захисників України.

ba.org.ua

Запис Питаннями недостатнього фінансування лікування та реабілітації військових має зайнятися ТСК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 — 24–27.04.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Є автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Також захоплювався фотографією та кінозйомкою. Трагічно загинув, проживши всього 30 років… Музей було відкрито в Чернівцях в 1995 році до 25-річчя пісні «Червона рута» у будинку батьків композитора, де він жив у 1971-1972 роках. Збережено інтер’єри кабінету Володимира Івасюка та його батька – письменника Михайла Івасюка, кімнати батьків.В експозиції представлено рояль композитора, багато його особистих речей, фотографій, документів. Експонати музею розміщені в чотирьох кімнатах і коридорі.Окремо, в цокольному приміщенні, знаходиться виставкова зала музею.

У доробку художника портрети, краєвиди, натюрморти, картини чернівецьких храмів, вулиць, серія робіт «12 величних жінок України». На виставці експонується 65 робіт художника.

На відкриття виставки Йосипа Захандревича завітали шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, небайдужі до філософії живопису художника. Любов до мистецтва, любов до життя, патріотизм, оригінальна творча індивідуальність притаманні Йосипу Захандревичу. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, про неповторну філософську манеру, про поетичність його малярства.

Заслужена артистка України Олена Урсуляк та лауреат міжнародних конкурсів, гітарист Стас Нагорний.

Йосип Захандревич у своєму виступі висловив подяку долі, що його персональна виставка вперше відбувається саме у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка: « …Ліс важкої пам’яті… Для Володимира Івасюка 24 лютого 2022 року настало 44 роки назад. В кожній його тривозі, що ми чуємо, там вже дзвін і по наші душі…Кожний знає, як вмонтовувати себе в Україну... Якщо пригадати німецького філософа Романо Гуардіні /Romano Guardinі/, у нього була така думка: якби взяти все Святе Письмо і відхилити другорядне, потім знову другорядне і так дальше, аж до дна, то там би лишилася молитва «Отче Наш». І я взяв цю формулу, аксіому представити до української писемності, то напевно залишилась би «Червона рута»… ».

Слова подяки і захоплення висловлювали глядачі, однокурсники, колеги, митці…

Після урочистої частини всі поринули у світ творів Йосипа Захандревича, спілкування, захоплення, фото із художником…

Дякуємо організаторам за чудову виставку. Дякуємо художнику Йосипу Захандревичу за талант, щирість, натхнення і прекрасну виставку, яку він подарував чернівчанам і гостям міста. Наступна персональна виставка має бути в художньому музеї! Бажаємо нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ ЙОСИПА ЗАХАНДРЕВИЧА «НЕ СУМУЙ ЗА ВЕСНОТРАВНЕМ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антологію музики і пісні без «Червоної рути» уявити неможливо», – художник Йосип Захандревич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 2022 році День винахідника і раціоналізатора України припадає на 17 вересня. Відповідно до Указу Президента № 443/94 від 16   серпня 1994 року щорічно, в третю суботу вересня в Україні відзначають це професійне свято.    Україна має великі інноваційні досягнення світового рівня – літаки із сімейства «Ан» Антонова, числені винаходи у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів сімейства Патона, ядерні технології Адаменка, технології стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренка тощо. За всіма цими досягненнями стоять люди-винахідники та раціоналізатори, які творять і креативно мислять, знаходять цікаві технічні рішення багатьох життєвих задач, але не про всіх цих людей ми з вами чули і знаємо…

Саме про таку людину, інженера, Заслуженого раціоналізатора України, невтомного робітника, для якого технічний пошук та винахідництво стали невід’ємною частиною життя і який 52 роки пропрацював у транспортній галузі нашого рідного міста Чернівці — Антона Пилиповича Торчинського та один з його перших винаходів ця розповідь…

Все найцікавіше з винахідницва і раціоналізаторської роботи розпочалося у січні 1959 році, коли А.П.Торчинський почав працювати водієм у Чернівецькому автотранспортному підприємстві АТП-25021 на автобусі марки ЛАЗ-695 «Львів» №ТЯ 48-71, який був сконструйований з  системою водяного опалення салону. В липні 1959 року до АТП-25021 приїхали представники Львівського автобусного заводу у складі головного інженера і  головного конструктора, які на місці ознайомилися з рацпропозицією по заміні водяного опалення на повітряне калориферне в салоні автобуса ЛАЗ-695 №ТЯ 48-71 і схвально оцінили її. Антон  Пилипович передав креслення до своєї рацпропозиції для використання і впровадження її у серійне  виробництво автобусів  ЛАЗ-695 Львівським автобусним заводом. В подальшому завод почав випуск автобусів марки ЛАЗ-695Б з калориферною системою опалення салонів автобусів з використанням теплого повітря від радіатора системи охолодження двигуна автобуса.

Ідея системи калориферного опалення використовується і у теперішній час в сучасних автобусах та знайшла широке застосування на практиці не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Загальна кількість випущених автобусів марки ЛАЗ-695 “Львів” різних модифікацій складає понад 250 тисяч машин. Все це в  цілому по країні дало значний економічний ефект, економію палива, економію матеріалів та запасних частин, а найголовніше — салони автобусів стали теплими і перебування пасажирів в них стало на багато комфортнішим. Не раз Антону Пилиповичу доводилося чути вдячні слова  пасажирів, які користувалися модернізованим автобусом.

Найбільш вагомими у винахідницькому та раціоналізаторському плані були 20 років трудової діяльності Антона Пилиповича саме у  Чернівецькому автотранспортному підприємстві АТП-25021, де йому довелося працювати на посадах: водія, механіка, старшого механіка, інженера по безпеці руху, інженера з раціоналізаторської роботи, начальника колони автобусів марки «ЛІАЗ-677», начальника виробництва АТП-25021.  За роки своєї роботи винахідник запропонував 12 рацпропозицій по вдосконаленню роботи автобусів та безпечному їх ремонту, які були успішно впроваджені у виробництво АТП-25021 (нині Чернівецьке ВАТ «Денисівка»).

23 серпня 2011 року Указом Президента України №845/2011 Антону Пилиповичу Торчинському було присвоєно почесне звання «Заслужений раціоналізатор України». Вручено посвідчення і державну нагороду «Заслужений раціоналізатор». Ця нагорода присвоюється  авторам упроваджених  у економічну  сферу раціоналізаторських пропозицій,  за значний внесок у  підвищення  ефективності  суспільного  виробництва,   створення конкуренто спроможних видів техніки і механізмів в Україні.

Антон Пилипович Торчинський також був прекрасним сім’янином: разом зі своєю коханою дружиною Торчинською Ларисою  Олексіївною в мирі та злагоді прожив 57 років подружнього життя,  виховав двох дітей – сина Ігоря та донечку Наталію, радів народженню онуків – Сергія та Ольги.

Про А.П.Торчинського сьогодні можна дізнатися на уроках шкільного факультативного курсу «Фізика в русі» (Визначні технічні відкриття та винаходи XV-ХХІ століття) 8(9) клас (автор Деркач Н.А.).

Також  до друку підготовлено  другу, осучаснену  програму під назвою курс за вибором  «Фізика в русі» (Визначні технічні відкриття та винаходи XV-ХХІ століття як передумова STEM-освіти) для учнів 8(9) класу (автор Деркач Н.А.), яка була схвалена  науково-методичною комісією з фізики та астрономії  Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України для використання у загальноосвітніх навчальних закладах (Лист ІМЗО №22.1/12-Г-1152 від 13.12.2019 р.), яка присвячується до 90-річчя від дня народження А.П.Торчинського.

Про інженера А.П.Торчинського йшла мова на відкритому бінарному уроці  в 10 класі Чернівецької ЗОШ І-ІІІ ступенів №30 з теми «Що винайшли українські інженери, і як ці винаходи змінили світ» під час «Інженерного тижня-2021», який проводили вчителька фізики та інформатики Н.А. Деркач та вчителька історії О.Г. Яремко, на якому учням було запропоновано взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «НАШІ. Інженерна історія України» з пошукової роботи про вивчення спадщини видатних і маловідомих винахідників та інженерів минулого та сучасності нашого краю, про яких світ мав би дізнатися більше. Горобець Вікторія, учениця 10 класу долучилася до написання конкурсної роботи про А.П. Торчинського, за що школа отримала можливість безкоштовно ознайомитися з електронним унікальним виданням книги «НАШІ. Інженерна історія України», в якій представлено 50 цікавих ілюстрованих історій про українців які надихають і сьогодні, чиї відкриття змінювали світ 100, 200, а то й 300 років тому, чиї наукові ідеї вражали та прискорювали розвиток світової науки, які своїм прикладом доводять що творення інновацій — є однією з наших давніх традицій…

Цього року минає 10-річниця, з того часу як немає з нами Антона Пилиповича Торчинського, але щира вдячність і пам’ять про шановного винахідника, заслуженого раціоналізатора України, чернівчанина і просто позитивної, порядної, достойної поваги людини –  Антона Пилиповича Торчинського має залишитися на довгі роки не лише у тих, хто його знав, любив та мав щастя  спілкуватися з ним, а й у нашого підростаючого покоління, нашої сучасної молоді…

Тетяна Спориніна, фото з архіву родини А.П. Торчинського

Запис Раціоналізатор – не професія, а покликання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Метою пленеру була популяризація творчості великого майстра Іоанна Георга Пінзеля. В пленері взяли участь художники з України та країн Прибалтики – Литви, Латвії та Естонії. В притаманній кожному особистій манері митці відтворили побачене в подорожі мистецькими шляхами Пінзеля. Це, зокрема, зображення замків, монастирів, церков Львова і Львівщини, Бучача, Годовиці та інших міст, пов‘язаних з іменем Пінзеля і його діяльністю.

Постать І.Г. Пінзеля стала відомою широкому загалу завдяки Борису Григоровичу Возницькому – багаторічному директору Львівської картинної галереї (зараз – галереї мистецтв), музейнику-подвижнику, Герою України. Він довгий час відшукував і збирав часто напівзруйновані шедеври скульптора. Тому проект і виставка є також даниною пам‘яті про цю непересічну особистість.

Міжнародний живописний пленер був ініційований і організований благодійним фондом «Відродження історико-культурної спадщини України» ім. героя України Б.Г. Возницького (м. Львів, президент – Олександра Лісаковська), Рівненською обласною організацією Національної спілки художників України. Куратором виставки є Гінтарас Біла (Литва).

Дякуємо організаторам за виставку, а художникам за унікальні роботи, які відобразили історико-культурну спадщину Західної України, зокрема місць, де жив і творив геніальний скульптор XVIII століття Іоанн Георг Пінзель.

Більше фото з виставки за посиланням – ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ «МИСТЕЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПІНЗЕЛЯ» У ЧЕРНІВЦЯХ .
©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка живопису «МИСТЕЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПІНЗЕЛЯ» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іоанн Георг Пінзель – людина-геній, чиїми скульптурами захоплювалися Париж і Відень, Мюнхен і Прага; людина-загадка, яку не вдалося розгадати навіть найавторитетнішим дослідникам.   Скульптури Пінзеля, які дійшли до нашого часу, пережили період нищення пам’яток сакральної архітектури у другій половині ХХ століття. Велика кількість творів частково або повністю зникли.

Іоанн Георг Пінзель. Слідами таємничого генія /інформація з сайту КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ Край/

Прийнято вважати, що Іоанн Георг Пінзель народився між 1707 і 1720 роками. Хтось вважає його богемцем із Пльзеня (звідси й прізвище?). Хтось припускає, що він був німцем і потрапив на наші терени із Сілезії. Дехто вбачає у ньому італійського майстра, який отримав добру школу на батьківщині, однак через якісь обставини змушений був взяти псевдонім і втекти у далеку Руську землю. Існують припущення, що це все таки талановитий уродженець Поділля, якого його покровитель і меценат Микола Потоцький відправив на навчання в Західну Європу, і той повернувся уже зрілим майстром.

Відомо, що левову частку своїх різьбярських шедеврів Пінзель сотворив у храмах видатного архітектора і, судячи з усього, свого друга Бернарда Меретина, котрі той здебільшого будував на замовлення не менш загадкової постаті канівського старости і магната Миколи Потоцького.

Що ще ми знаємо про Майстра? 13 травня 1751 року він одружився у Бучачі із вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою з дому Маєвських. У цьому шлюбі мав двох синів – Бернарда і Антона. Даних про смерть скульптора не збереглося. Проте із записів церковної книги у Бучачі дізнаємося, що 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж за якогось Йогана Беренсдорфа. Очевидно, що, враховуючи жалобу вдови, на цей час Пінзель мав би бути щонайменше рік покійним. А може він не помер в Бучачі, а просто таємничо зник, як і з’явився, і вже під новим іменем продовжив свою нестримну мандрівку світом?

У королівське місто Пінзель прибув уже зрілим майстром. І одна з його легендарних робіт стала символом Львова. Йдеться, звісно, про величну скульптуру Юрія-Змієборця, що височіє на Собором на честь покровителя міста. На соборі розміщено ще дві скульптури із «кам’яної» спадщини Пінзеля – святі Лев та Атанасій.

Борис Возницький створив «Музей сакральної скульптури ХVІІІ ст. Творчість І.Г. Пінзеля», який є відділом Львівської національної галереї мистецтв.

Таких скульптур, як ті, що вийшли з під різця Іоанна Георга Пінзеля , немає ніде у світі. Для його творів характерна велика емоційність та динаміка, а ще більшість своїх скульптур робив із дерева. Він – найтаємничіший творець в історії, можливо, всього європейського мистецтва. Про нього написано і сказано доволі багато, однак, як не парадоксально, конкретної інформації про його життя практично не має. Є лише міфи, здогадки і кілька записів у церковних книгах…

Більше фото скульптур Пінзеля за посиланням – МИСТЕЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПІНЗЕЛЯ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка «Мистецькими шляхами Пінзеля» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше фото з заходу за посиланням – ВУЛИЦЯ У ЧЕРНІВЦЯХ НАЗВАНА НА ЧЕСТЬ КАРОЛЯ МІКУЛІ, ВІДОМОГО ВІРМЕНСЬКОГО КОМПОЗИТОРА, ДИРИГЕНТА, МЕЦЕНАТА

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Про вулицю Кароля Мікулі, про різні долі її мешканців, долі її будинків можна прочитати ще тут – UHRMACHERGASSE, 4 або з життя одного чернівецького будинку…

Запис Відкриття меморіальної дошки на вулиці Кароля Мікулі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона прокинулася від холоду й відігрівалася чаєм , а я шукала ще одну ковдру. А перед від’їздом сказала: «Як ви можете жити з такою міською владою? У нас у Львові теж вимкнули опалення під час потепління, та одразу ж оголосили, що за  потреби, якщо похолодає, включать. Так і зробили. Та й протягом зими коригували подачу тепла, залежно від температури повітря. А про ваші дороги, тротуари, транспорт – я взагалі мовчу. – І підсумувала наостанок. – Ні, з вами, чернівчанами, зовсім не рахуються»,

Від неї та інших львів’ян дізналася також про те, як функціонує «гаряча лінія» їхньої міської ради. Як на нас, чернівчан, – то просто фантастично. Судіть самі.  Мешканець може зателефонувати й поскаржитися будь-якої години дня і ночі. Його  питання одразу ж ставлять на контроль і дають вказівку відповідній службі, а коли та прозвітує, телефонують до того, хто звертався, із запитанням, чи можна зняти його проблему з контролю. Якщо скаржник відповідає заперечно, то цікавляться, чи були у нього для вирішення питання. Часто його відповідь звучить так: «Були, але не вирішили до кінця. Прошу залишити мою проблему на контролі».

 А як у нас, у Чернівцях? А ніяк! Люди вже вивішують таблички, на кшталт «Стоп Бешлей!» (це –  директор департаменту житлово-комунального господарства міськвиконкому).  Її можна бачити на стовпі біля зупинки, що на вул. Героїв Майдану навпроти ринку. …Пригадуєте, колись мер Федорук геніально висловився, що  він служить тільки одній партії – партії чернівчан. От коли б ще за висловами були дії… Та його протеже й учень Бешлей, як і решта міських чиновників, не бачить, мабуть, себе на службі в містян, тож і не дбає за їхній добробут. І підвалини такого ставлення закладалися ще у 90-і роки минулого століття: саме тоді були розпродані підвальні приміщення радянських ЖЕКів (нинішніх ЖРЕПів), у яких розміщалися ветеранські та дитячі кімнати. Тому нині в нашому обласному центрі немає жодних безкоштовних гуртків для маленьких чернівчан. А у Львові є – понад 20 дитячих центрів творчості в різних районах міста, де хлопчики і дівчатка безоплатно займаються малюванням, танцями, англійською тощо. Коли ж я поцікавилася, чому немає нічого подібного у Чернівцях, мені пояснили, у міській, до речі, раді, що нема тому, що ЖРЕПівські приміщення були продані у приватні руки. А щоби організувати безоплатні заняття для дітей, потрібні  приміщення, яких міськрада не має, як і грошей на їхню оренду.

Якби я порівнювала Чернівці з містом іншої держави, можна було б заперечувати, але ж як львів’яни, так і чернівчани мешкають не просто в Україні, а саме в Західній Україні. До чого веду? До вибору й відповідальність за нього. Робимо вибір один раз на 5 років, а визначає він якість нашого з вами життя теж аж на цілих 5 років. Тому ніколи не буває так, щоби проголосував – і забув. Так чи інакше, вибір завжди відгукнеться. І це стосується виборів усіх рангів – від місцевих до найвищих, президентських…

Людмила ЧЕРЕДАРИК          

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: «За жодні гроші не жила б у Чернівцях», – сказала мені львівська подруга, що приїхала на кілька днів у гості, після першої ж ночівлі у вистиглій квартирі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ДП «Сторожинецьке ЛГ» з робочим візитом відвідала делегація з Львівської області, до якої увійшли представники Сокальської райради та Великомостівської міськради, Жовківського лісгоспу Львівського ОУЛМГ, екологи, активісти. Мета візиту – перейняти досвід Сторожинецького лісгоспу у створенні та ефективному функціонуванні вольєру для маточного поголів’я зубра європейського.

«Версії» вже писали про єдиний в Україні вольєр, побудований 2014-го у  Сторожинецькому лісгоспі у лісфонді Банилівського лісництва (лісничий Валерій Шпак), де у напівдиких умовах, у повному достатку й під охороною проживають зубри – 7 дорослих особин, завезених з Вінниччини та Миколаївського зоопарку і двоє зубренят, що народилися тут торік. За задумом, зубрів з вольєру на теренах зоологічного заказника місцевого значення «Зубровиця» випускатимуть у природне середовище, щоби відновити місцеву популяцію лісового велетня. Поява потомства саме й засвідчила для гостей зі Львіщини позитивність нинішнього досвіду сторожинецьких лісівників. 

«Плануємо організувати роботу аналогічного вольєру на теренах нашого району, бо для нас теж важливо турбуватися про збереження довкілля, примноження фауни наших лісів», – зазначає Андрій Сенюк, депутат Сокальської райради. 

«Ми багато чули про цей унікальний об’єкт – величезний вольєр для зубрів у передгір’ї Карпат, який по праву є гордістю не тільки наших колег зі Сторожинецького лісгоспу, не лише Буковини, але й усієї країни. Тож для нас дуже важливо побачити вольєр, детально дізнатися про особливості його роботи», – додає Ігор Слободяник, лісничий В’язівського лісництва  Жовківського лісгоспу.

Гості зі Львівщини цікавилися охороною вольєру, 80 га якого обгороджені спеціальною сіткою в 4 км завдовжки, здатною витримати масивну навалу тварин. Уздовж загорожі встановлений  додатковий захист – система «електропастух».

«За чотири роки не було жодної спроби втечі тварин з вольєру, – розповідає лісничий Банилівського лісництва Валерій Шпак. – Навіщо їм тікати, коли ми їх годуємо, про них піклуємося. Зубри обережні, не підпускають до себе людей. При першій підозрі на небезпеку ховаються у лісі».

– Працівники мисливського господарства «Зубровиця», який є структурним підрозділом  Сторожинецького лісгоспу, забезпечили на зиму кормову базу для підгодівлі зубрів, облаштували для цього кормосховища, годівниці, солонці в різних місцях вольєру. Маємо кілька спостережних веж для охорони і контролю за територією», – розповів головний мисливствознавець Сторожинецького лісгоспу Сергій Чистов. Нагадаймо, що саме з ініціативи і за найактивнішої роботи Сергія Івановича й спорудили таку затишну і безпечну лісову домівку буковинським зубрам. 

За зразком і досвідом сторожинецьких лісівників аналогічний вольєр з’явиться і на Сокальщині, де саме зараз створюють національний природний парк (НПП) «Надбужжя» імені Блаженнішого Любомира Гузара.  У НПП планують облаштувати й розплідник для зубра.

«Вибір на користь вольєрного утримання та розведення зубрів зроблено з огляду на високу щільність населення регіону, близькість присадибних та агрогосподарств, яким тварини можуть завдавати шкоду при вільному пересуванні. З іншого боку, це дозволяє контролювати чисельність стада, дбати про тварин, захищати їх від браконьєрів», – каже Сергій Жмурко, голова Львівської обласної громадської екологічної організації «Західноукраїнське об’єднання лісівників та екологів».

Сторожинецькі лісівники радо ділилися досвідом, адже реалізація планів львівських колег примножить і їхні власні зусилля зі збільшення популяції зубра в українських Карпатах.

За матеріалами прес-служби Сторожинецького ЛГ

ДОВІДКОВО:

Зубр європейський занесений до Червоної книги України, Червоної книги МСОП, Європейського Червоного списку та належить до виду тварин, що є на межі зникнення в цілому світі. Загальна чисельність зубрів  в Україні складає до 330 особин.

У Чернівецькій області зафіксовано 37 зубрів, 28 з них живуть у дикій природі і 9 – у вольєрі Сторожинецького лісгоспу.

У Львівській області нарахували 84 зубри – на території мисливського господарства «Стир» та у НПП «Сколівські Бескиди», куди 2010-го завезли 11 зубрів з Німеччини та Австрії.

ЦІКАВО:

Стадо зубрів в національному природному парку «Сколівські Бескиди» звикло до людей. Кілька зубрів узагалі кожної зими приходять в село Майдан, що поблизу НПП, і там  зимують, поводячись, як свійські тварини. 2019-го на покращення стану місцевих популяцій одного сколівського зубра переселять до  вольєру Банилівського лісництва, а ще двох – до НПП «Залісся» на Київщину.

Запис Лісівники Львівщини вивчають досвід сторожинецьких колег з утримання зубрів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка «…Художні трактати про місто, що колись називалося Czernowitz»
Олега Любківського – це дивний сплав вражень та емоцій від урбаністичної культури, в даному випадку Чернівців, що виявляють становлення європейської культури на наших теренах. Час невблаганний, він поглинає все. Проте, новітній вибух урбанізації з його футуристичними новобудовами назавжди змінює обличчя міста, що має власне «обличчя», характер врешті-решт.
Тож авторський проект Олега Любківського намагається силою мистецтва затримати у часі «ту прекрасну мить», коли ще відчуваєш неповторну атмосферу. Хто, як не художник чернівчанин може краще «провести» нас рідним містом, відкрити для нас його чар. А дивуватися є чому – розкішна архітектура, що оживає не менш цікавою публікою, яка крокує вуличками міста. І кожна історія особлива, мов ретро фото, віднайдене в антикварній крамниці міста, де книгарень було більше ніж кав’ярень.
Куратор: Іван Дудич






На Малій Базиліці Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях є два годинника – сонячний і механічний. Сонячний – найстаріший на Західній Україні сонячний годинник. Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у костел Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час…
Почала шукати в Інтернеті у своїй статті більш якісне фото картини Олега Любківського “Годинник Чернівецького часу”. І була подивована, що про Олега Любківського я написала досить багато різних текстів. І навіть непоганих…
Ось що писала про виставку теж у Львові ( 26 березня 2013 року – “Львів та Чернівці – загальна культурна спадщина…Теза і антитеза поглядом художника”), теж у галереї мистецтв імені Бориса Возницького:
Інтелектуальне мистецтво художника, його іронічний погляд, який у певній мірі є і сумним, передбачення руйнування не тільки матеріальних художніх цінностей, але й духовних, перманентність віддзеркалення зламів епох та подій, здивували та зацікавили відвідувачів вернісажу.
А самотність автора-мистця є іноді і самотністю всіх мислячих людей.

І розповідати про виставку – це зовсім невдячна справа. Треба просто їхати у Львів і дивитися…

Більше фото з виставки за посиланням – «…ХУДОЖНІ ТРАКТАТИ ПРО МІСТО, ЩО КОЛИСЬ НАЗИВАЛОСЯ CZERNOWITZ» У ЛЬВОВІ
©Тетяна Спориніна, Львів, 9 січня 2019,
фото автора і SergyiS

Запис «…Художні трактати про місто, що колись називалося Czernowitz» Олега Любківського у Львові спершу з'явиться на Медіа-Версії.

                                                                  “Антена” Сергій Жадан

“Антена” – 80 нових віршів, написаних автором упродовж останніх двох років. Невідомо, на чому тримається чутливість “Антени”, але це 80 спроб упіймати коливання повітря, вловити перетікання в просторі невидимих радіохвиль, відчути на дотик час, у якому ми живемо, яким ми дихаємо, який ми проговорюємо. Час, кожен доторк до якого лишає опік. Час, у якому приватні щоденникові записи можуть виявитися воєнною хронікою, а біблійні історії – ранковими новинами.

Що це стікає кров’ю? Це антена. Добра нагода зняти посмертну маску. На площі стоїть збита із дощок сцена. Апостоли третій день обмивають домашню поразку.

                                                         “Прощавай, зброє” Ернест Гемінґвей

“Прощавай, зброє” — один із найвидатніших американських романів про Першу світову. Захоплива, частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея висвітлює жорстокі реалії війни. У ній знаменитий гемінґвеївський телеграфний стиль перемежовується вкрапленнями потоку свідомості, і від того емоції твору сприймаються особливо гостро. Це історія мужності і страху, побратимства,любові та болю. Історія, у якій однаково сильно звучать почуття обов’язку та відчуття “не твоєї війни”. Назабутня історія кохання, яке є лиш ілюзорним острівцем спокою і щастя.

                                                             “Персеполіс” Маржан Сатрапі

Колаж: WoMo

У французькому бестселері “Персеполіс” авторка іранського походження Маржан Сатрапі розповідає про своє дитинство та молодість перед, під час та після Ісламської революції в Ірані. Шахська монархія, радикальна ісламізація і початок війни з Іраком – буремні роки для дорослішання. Прагнучи дати гідну освіту та краще життя своїй дочці, батьки змушені відправити її в 14 років за кордон, до австрійського ліцею. Але реальність виявляється несподіваною…

Виданий 4 томами у Франції з 2000 по 2003 рік, “Персеполіс” отримав значну кількість нагород, зокрема на Ангулемському фестивалі коміксів та Франкфуртському книжковому ярмарку. Всі чотири частини роману вийдуть у “Видавництві” під однією оправою. В 2007 році вийшла екранізація роману у вигляді повнометражного анімаційного фільму, який отримав спеціальну премію журі в Каннах та був номінований на “Оскар”. Ну а 2010 року Newsweek поставив роман на 5-те місце у своєму списку десяти найкращих художніх книг десятиліття.

                                                              “Де немає Бога” Макс Кідрук

Фото: @dima.tarasyuk

Люди — соціальні істоти. Існування суспільства неможливе без співпраці, розуміння та дотримання справедливості. Та чи існує це все поза соціумом, коли людина опиняється на межі життя та смерті?

Доведена до відчаю українка з великою сумою грошей, яка ігнорує дзвінки від чоловіка. Росіянин-пілот, який намагається приборкати аерофобію після загибелі коханки в катастрофі рейсу MH17. Найвідоміший політик Баварії на пікові кар’єри, який ненавидить свою роботу. Гравець американської Національної футбольної ліги, життя якого розвалилося після одного невдалого розіграшу. Таємний папський кардинал, який прямує до країни, де офіційно не існує Католицької церкви… Незнайомці з різними долями. Єдине спільне для них — рейс 341, і він веде до найбільшого випробування у їхньому житті.

“Де немає Бога” — новий роман Кідрука — спроба збагнути, чи є всередині нас щось таке, що втримує від перетворення на звірів у місці, де не діє мораль, у місці, де немає Бога.

                                                          “Ночеліт” Джордж Р. Р. Мартін

Захоплива історія, яка поєднує в собі таємничість космічної безодні, як у “Чужих”, психологічний трилер, як у “Сяйві”, і, звісно ж, неповторний письменницький талант Джорджа Мартіна.

Наукова експедиція відправляється на межу галактики, щоб вивчати таємничу расу чужинців-мандрівників. Єдиний доступний корабель — це “Ночеліт”, повністю автоматизоване судно, капітан якого відмовляється показуватись пасажирам і спілкується дистанційно, навіть після того, як члени експедиції починають гинути одне за одним за нез’ясованих обставин.

Книга також містить інші оповідання та повісті з циклу “Тисяча світів”, у тому числі “Пісню до Лії”, що отримала нагороду Г’юґо 1975 року.

                                                           “Стара холера” Володимир Лис

Єва була найвродливішою дівчиною в селі, але чоловік, якого вона покохала на все життя, одружився з її сестрою Павлиною. Єва поламала їхній щасливий шлюб… А на старість лишилася самотньою. Як і Адам, що все життя до нестями любив чужу дружину. Друзі Адама, колишні хулігани та відчайдухи, “дідусі-розбійники”, вирішують одружити цих двох. Та як звести упертих самітників? Тим часом у великому місті Ліза, онука Павлини, будує своє життя разом із коханим Степаном. Однак, здається, вона втрапила у велику халепу… І тепер спалахне боротьба двох молодих за своє щастя, і несподівано в цю боротьбу втрутяться не такі вже й прості діди з поліського села…

                                                      “Вторгнення” Войтек Мілошевський

Сучасна Польща. Роман, колишній солдат спецслужб і учасник багатьох закордонних місій. Данута, яка обожнює розкіш, багато працює і повністю залежить від батька-тирана. Міхал – безробітний учитель історії з дружиною і двома дітьми. Цих героїв нічого не поєднує, допоки в їхній країні не вибухає війна. Як це могло статися? Чому Росія напала на Польщу? І де всі союзники?

“Вбивці квіткової повні: таємниця індіанських убивств та народження ФБР” Девід Ґренн

1920-ті роки. Низка таємничих убивств та зникнень прокочується племенем осейджів; на їхній території в Оклахомі було знайдено нафту, і вони – один з найзаможніших народів світу за доходом на душу населення. Родичів Моллі Буркгарт отруюють і розстрілюють одне за одним. Та це лише початок – скоро гинути починають і інші члени племені, а також ті, хто брався розвідувати ці вбивства самотужки. Молодий директор ФБР Едґар Гувер береться за справу, яка стала однією з перших для агенції. Він наймає колишнього техаського рейнджера Тома Вайта і формує команду підпільних оперативників, аби розплутати цю таємницю. Історична документальна розвідка Девіда Ґренна занурить читача у світ жадоби і корупції в одному останніх залишків Дикого Заходу США.

                                                                  “Ініціація” Люко Дашвар

Фото: @vsiknygy

Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. “Чорні ріелтери” відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок, він навіть вийшов на нотаріуса Германа, який обдурив стару. А коли повернувся на хутір, то вже ні хати, ні Костомарової не було…

Тим часом у Києві дівчина Меланія потрапляє у вир дивних подій. Усе починається зі снів про мерців, далі — зустріч із нотаріусом Германом та його зникнення. І Блейк, у якого Меланія закохується до нестями і який зраджує її. Від того часу дівчині сниться вже інший сон: про розлючений натовп, стару жінку, Блейка, який прохає про допомогу… От-от шляхи всіх героїв перетнуться. І тоді кожен з них — хоче він того чи ні — пройде свою ініціацію. Ініціацію на право вважати себе людиною…

                                                             “Війни Міллігана” Деніел Кіз

Продовження історії Біллі Міллігана – людини з 24 особистостями.

Коли здавалося, що всі неприємності вже позаду, життя кидає Біллі нове випробування. На нього чекає курс лікування у психіатричній клініці для злочинців у Лімі. Це місце вважалося справдешнім пеклом на землі. Те, що коїли з пацієнтами у цих стінах, мало залишатися моторошною таємницею. І побиття та щоденні знущання було далеко не найжахливішим з того, що чекало тут на Біллі. Але він не такий, як інші хворі. Він має 24 особистості та безмежну волю до життя. У голові Біллі точаться запеклі війни, і його намагатимуться знищити, не розуміючи, що мають справу не з ним одним… Яка боротьба буде простішою – із системою чи із самим собою?

                                                       “Сеньйор Ніколо” Юрій Косач

Сюжети опублікованих у цій книжці історичних повістей та оповідань Юрія Косача — одного з найзначніших письменників ХХ століття — розкинені в часі на 2500 років: від невдалого походу перського імператора Дарія І проти скіфів у VI ст. до н.е., крізь бурхливу добу давньоруських та козацьких воєн, через витончені епохи бароко та класицизму ХVII–XVIII століть і романтичне відродження ХІХ століття — аж до українських визвольних змагань 1917–1920 рр. Віртуозний майстер історичної белетристики, Косач зачаровує читача то незвичними ракурсами погляду на вузлові моменти української історії, то яскравими зображеннями маловідомих, а то й зовсім невідомих подій з нашого минулого.

                                               “Життя без краю” Фредерик Беґбедер

“Життя — це масове убивство. 59 мільйонів смертей на рік. 1,9 на секунду. 158.857 щодня. Заки ви прочитаєте цей абзац, на світі вже помре зо двадцять людей, а якщо ви читаєте повільно, то ще й більше. Загальна байдужість косить людство. Але чому ми терпимо цю щоденну бійню під приводом того, що це природний процес? Раніше я думав про смерть раз на день. Але перетнувши межу в півстоліття, я почав думати про неї щохвилини. Ця книжка розповідає, як я вчинив, щоб не померти безглуздою смертю, як усі решта. Нема дурних помирати без боротьби”, – Фредерик Беґбедер.

                                                    “Руйнування ляльки” Степан Процюк

Фото: Василь Карп’юк

“Руйнування ляльки” є революційним романом у тому сенсі, що стоїть в опозиції до будь-яких устроїв, режимів, установ. Ба більше, це анархістський роман, у якому розвивається ідея свободи. Але не фізичної чи суспільної, як ми звикли тлумачити цей іменник, а духовної. Не моральної, коли втрачаються будь-які цінності, а саме духовної свободи, для утвердження якої потрібне не беззаконня, а саме моральний закон.

                                                            “Космополіти” Сара Шульман

“Космополіти” Сари Шульман — чудовий атмосферний роман від однієї з найтитулованіших сучасних американських письменниць. Середина ХХ століття, три долі, троє вигнанців і відщепенців: чорношкірий актор, біла секретарка і дівчина з Огайо, яка приїхала до Нью-Йорка, щоб зробити артистичну кар’єру,— оселяються у старезному будинку в напівнетряному Гринвіч-Віллиджі. Блиск і злидні Мангеттена п’ятдесятих років, прекрасний гімн людській потребі в коханні й визнанні, зворушливий і проникний. Образи героїв настільки яскраві й переконливі, що пам’ятаються ще довго після того, як книжка прочитана.

Сара Шульман — лауреатка чималої кількості американських літературних нагород, у тому числі престижної премії Ґуґґенгайма і премії Американської бібліотечної асоціації.

                                                                      “Убік” Філіп К. Дік

Фото: @imagination_books

Ґлен Ранситер, впливовий власник найбільшої в галактиці корпорації запобігання телепатичному шпигунству, помирає від вибуху, влаштованого його бізнес-суперниками. Однак колишні підлеглі й далі отримують від свого шефа дивні бентежні послання, тоді як світ навколо них поступово втрачає свої звичні обриси, а сам час, здається, починає рухатися в зворотному напрямку. Що саме він намагається їм повідомити? І чи й справді Ранситер – мертвий, а вони зуміли уникнути загибелі під час того фатального вибуху? Можливо, все якраз навпаки?

Один із найвідоміших фантастичних романів Філіпа К. Діка, “Убік” (1969) занурює читачів у моторошний футуристичний світ, сповнений інтриг, часових вивертів та кріогенних просторів, де межа між живими та мертвими видається навдивовижу тонкою та невиразною. Чи зуміють його герої знайти вихід із цього облудного тривожного лабіринту? А чи їхній час невблаганно й безповоротно спливатиме, поки не спливе до краплі? Як і у більшості найкращих своїх романів, в “Убіку” під покровом науково-фантастичного сюжету Філіп Дік зумів змалювати справжню екзистенційну людську драму, сповнену запалу, боротьби, страху, відчаю і… надії.

                          “Слов’янське небо: вірші у перекладах Романа Лубківського”

До книги вибраних перекладів відомого українського поета і перекладача Романа Лубківського (1941–2015), яку упорядкували його сини Данило і Маркіян, увійшли вірші найважливіших поетів слов’янського світу.

                                “Буфонада, або Більше не самотні” Курт Воннеґут

Події роману “Буфонада, або Більше не самотні” Курта Воннеґута відбуваються в США у недалекому майбутньому. Держава розпалася і втратила весь свій престиж, водночас зруйновано всю земну цивілізацію. У світі вирують природні й техногенні катаклізми. Попри це люди не втрачають доброти, сердечності та співчуття.

Роман поєднує в собі ориґінальний задуму і блискучий авторський стиль. Автобіографічні спогади перевтілюються у карколомні пасажі фантазії, а парадоксальні ситуацій та ґротескові персонажі описані з душевним теплом і ніжністю. “Буфонада, або Більше не самотні” сповнений м’якого гумору і тонкої іронії.

“Грай на піаніно п’яно ніби на ударних поки пальці ледь закровоточать” Чарлз Буковскі

Ця книга запам’ятається нам дуже надовго, і не тільки довгою назвою. Чарлз Буковскі був родючим андеграундним письменником, який в своїх поезіях і прозі зма-льовував розбещене міське життя і занепад американського суспільства. Його твори не вписуються в те, що нам зазвичай пропонує сучасна література. Він нагадує глюк екрану телевізора, коли сигнал раптом переривається, і химерна картина щасливого життя починає блимати, створюючи подвійні сенси.

Книга є білігвою, і читачі зможуть читати Чарлзову поезію, крім українського перекладу, ще й в оригіналі.

                                                        “Усі вогні — вогонь” Хуліо Кортасар

Збірник “Усі вогні – вогонь” справедливо вважається однією з взірцевих книжок малої прози видатного аргентинського письменника Хуліо Кортасара.

До цього видання, присвяченого пам’яті першого перекладача Хуліо Кортасара українською Юрка Покальчука (1941–2008), ввійшли п’ять перекладених ним і вперше випущених 1983 року видавництвом “Дніпро” оповідань у новій редакції Сергія Борщевського. Спеціально для цієї книги Сергій Борщевський переклав три оповідання зі збірника “Усі вогні – вогонь”, які відсутні у виданні 1983 року.

“Ми були солдатами… і молодими: Я-Дранґ — битва, що змінила війну у В’єтнамі”

Гаролд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей

Якщо битва на Соммі започаткувала еру танків, то битва у долині ріки Я-Дранґ випробувала вогнем теорію аеромобільних військ. Завдяки фаховим знанням генерала Гаролда Мура та літературному хисту журналіста Джозефа Ґелловея, учасників цієї битви, тактичні міркування, вплив політики на стратегію, особливості застосування озброєння та інші аспекти мілітарної справи набувають зрозумілих форм, складаючись у виразну картину не лише окремої битви, але й війни у В’єтнамі загалом. Книга, за мотивами якої був створений однойменний фільм, адресована військовослужбовцям, волонтерам, дослідникам воєнної історії, усім, хто цікавиться військовою справою та вивчає вплив війни на наше життя.

                                                       “Сліпобачення” Пітер Воттс

Роман “Сліпобачення” є одним із найвідоміших і найважливіших творів Пітера Воттса, а читачі і критики одностайно вважають його головним і вершинним здобутком письменника. Кінець ХХІ століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох  викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня  – першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже  упритул, сам не бажає з’являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з “іншими”, які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.

                                                              “Гемінґвей” Мері Дірборн

Ернест Гемінґвей, поза сумнівами, один із найвидатніших американських прозаїків. Він познайомив читачів з іншим Парижем, особливою Америкою, Африкою, Кубою. А головне — показав світ яскравішим, стихійнішим, пристраснішим та романтичнішим місцем.

На кожному етапі його життя ми бачили нового Гемінґвея — довготелесого хронікера “утраченого покоління”, мужнього подорожувальника, що описував подвиги на арені для кориди, репортера на фронтах Громадянської війни в Іспанії і врешті-решт — бородату легенду повоєнних років на Кубі. Однак трагедію, що сталася з ним, до кінця так і не зрозуміли.

Детально аналізуючи листи, щоденники та архівні матеріали, Мері Дірборн намагається пояснити внутрішній світ надзвичайної та водночас недосконалої людини. Вона розкриває суть трагедії письменника, який змінив очікування від літератури, спосіб мислити та робити життєвий вибір для багатьох людей.

                                          “Генерал Конфедерації з Біґ-Сура” Річард Бротіґан

Фото: @humenyk

“Генерал Конфедерації з Біґ-Сура” – дебютний роман Річарда Бротіґана є, мабуть, його найреалістичнішим та найбільш «бітниківським» текстом, в якому водночас уже присутні всі риси, що пізніше стали визначальними для автора культової “Ловлі форелі в Америці”: химерна фрагментарність оповіді, пронизлива дотепність голосу, нешаблонність персонажів та ситуацій, влучність метафор і незабутність образів, які запам’ятовуються одразу і до яких потім не раз повертаєшся, але передусім здатність говорити про найважливіші речі – любов, дружбу, радість, пристрасть, смерть – із легкою, трохи сумовитою посмішкою дорослої дитини. Герої Річарда Бротіґана не ховаються і не тікають від життя, вони радше шукають можливості прожити його власним способом, інколи – з гіркотою, інколи – жартівливо й невимушено, понад усе відстоюючи це своє право на внутрішню свободу, яку вони сподіваються знайти серед незайманих прадавніх скель та лісів Біґ-Сура.

                      “Ворохтіріум” Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Орест Друль

“Ворохтаріум” — це неквапливі розмови трьох давніх друзів. Розмови настільки відверті та влучні, що хочеться сидіти поряд, слухати і долучатися — коментарем, посмішкою, мовчазним розумінням. Бо цю бесіду ведуть Юрій Андрухович, Олександр Бойченко та Орест Друль.

Про народження книжок, про критиків і літературні премії, про навчання літературному ремеслу. Про ритм і чуття мови, про добрий текст, про поезію та прозу. Про російську літературу і про переклад Біблії. Про життя — своє і чуже.

Підслухати ці бесіди — значить глибше пірнути у творчість митців, зазирнути у внутрішню кухню літературного процесу і, можливо, стати його учасником. Хай і дистанційно.

                                         “Дочка торговця шовком” Дайна Джефферіс

На своє вісімнадцятиріччя Ніколь отримує в подарунок маленьку крамницю шовкових тканин у Ханої. Народжена в’єтнамською матір’ю від батька-француза, дівчина сповнена надій на майбутнє. Та в долі були на неї інші плани. Неймовірна історія кохання головної героїні розгортається на тлі жорстокої індокитайської війни 50-х років минулого століття. Читача зачарує екзотика В’єтнаму, історична точність, сила характерів героїв і захопливий сюжет.

Запис 25 новинок до ювілейного Форуму видавців (книжковий огляд) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Богдан Коломійчук — український письменник, журналіст, актор, володар Гран-прі міжнародного конкурсу “Коронація слова-2013” за історико-авантюрний роман “Людвисар. Ігри вельмож”.

До нової книжки увійшли детективний роман «Небо над Віднем» та повість «Остання справа комісара Вістовича». Роман розповідає про загадкові події, що мали місце у Львові, Будапешті та Відні в часи Першої світової війни. На виставці у місті Лева зникла одна із найцінніших коштовностей династії Габсбургів, яка до того ж має здатність змінювати плин часу. До справи береться львівська поліція на чолі з комісаром Вістовичем, а протидіє їм російська «охранка».

Більш детально про зустріч за посиланням – НА ПРАВАХ ПИСЬМЕННИКА-АВАНТЮРИСТА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Зустріч із Богданом Коломійчуком у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, почесний громадянин Києва і Тернополя.
Член «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі.
Художник народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Тернопільської області. Навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділенні декоративного розпису та на відділенні кераміки Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. У середині 1960-х років Іван Марчук переїхав до Києва, й саме тут розпочалось його становлення у мистецькому середовищі. Далі – жорстке протистояння системі, котра нещадно придушувала все, що не вписувалось у догми соціалістичного реалізму, й 12 років еміграції (Австралія, Канада, США).
Від вересня 2001 року, після повернення в Україну, художник живе і працює в Києві.

За оцінкою британського часопису «The Daily Telegraph» (2007) митець увійшов до списку Ста геніїв сучасності.
В Україні ж — досі слухає обіцянки про власний музей.
Ні музею, ні галереї, яку обіцяла держава, чиновники Івану Марчуку, до цього часу немає…

Іван Марчук – засновник нового стилю у мистецтві – «пльонтанизму» (від галицького діалектизму «пльонтати» ‒ плести, переплітати).
Усього доробок художника налічує 11 творчих циклів та понад 5 тисяч картин.

Виставка «Де ж істина?» проводиться без жодної підтримки ,,не існуючої держави” ( яка й великого Майстра умудрилася за 80 років не помітити). ДРУЗІ ІВАНА МАРЧУКА- платять за приміщення, охорону, комунальні, світло, штат і взагалі – не розраховували, не розраховують і не збираються на будь-який зиск.
Із сторінки Івана Марчука на ФБ

Ще деякі нотатки і фото з виставок Івана Марчука за посиланнями:
– 7.02.2017 – «КОЛИ МОВЧАТЬ – КРИЧАТЬ…», – ІВАН МАРЧУК
– 02.01.2017 – ЖИТТЯ І ОДКРОВЕННЯ ІВАНА МАРЧУКА…
– 4.12.2016, Київ – В ПОШУКАХ ІСТИНИ…
– 12.03.2016, Львів – ВИСТАВКА ІВАНА МАРЧУКА «ГЕНОТИП ВОЛЬНОСТІ»

Дякую Художнику Івану Марчуку за безмежну мрію, власний простір свободи, незалежності і унікальну філософію світосприйняття…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «КОЛИ МОВЧАТЬ – КРИЧАТЬ…», – ІВАН МАРЧУК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Жак Жаб’є – жартівливий псевдонім цілком серйозного чоловіка, викладача Львівського національного університету ім. Івана Франка (кафедра філософії мистецтв), докторанта Академії державного управління при Президентові України і батька трьох дітей. Та ще й автора близько півсотні наукових та популярних публікацій, у тому числі шкільних та студентських посібників – серед яких «Цікава економіка» для підлітків. Свою серйозність пан Олег у Чернівцях всіляко – переважно жартівливо – підкреслював. Про неї свідчила от хоча б футболка з принтом-краваткою. Або всі троє дітей поета на презентації в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського. Врешті решт ставало тільки ще веселіше: коли пречудові біляві хлопчики-дошкільнятка разом з татком читали вірші, співали пісеньки, пожвавлювали поезію своїми витівками (як-от, лазання під столом або навмисне зачіпання одне одного), а його наймолодша донечка на руках у мами одним поглядом янгольських оченят викликала у всіх присутніх мімішний настрій.

А всі учасники презентації-імпровізації (а вона була саме імпровізацією, адже завжди, у всіх містах відбувалася за інакшим, непередбачуваним сценарієм), незалежно від віку, співали і читали напам’ять віршики різними мовами, займалися звукоімітацією, шукали серед себе тих, хто не вимовляє звук «р», їли напечене «групою підтримки» поета і прикрашене зображеннями баранців імбирне печиво і насправді з цікавістю спілкувалися з творчою родиною пана Олега.

• Як люди з таких серйозних, аж сумних сфер, як економіка, можуть писати вірші?
• Цей сум і є джерелом натхнення, – сміється Жак Жаб’є-Олег Жовтаницький. – Підручник для дітей «Цікава економіка» написаний з любов’ю, а не для міністерського грифу. Перше видання вийшло ось як: ми з моєю дружиною Надією Чубою написали книгу. А потім подзвонили до однієї зі структур Європейського союзу і попросили фінансової підтримки у виданні. Вони переглянули текст – і профінансували книжку. Вона вже пережила друге видання, сподіваємося і на третє.
• А вірші?
• Насправді малі літературні форми будять навіть більшу фантазію, ніж велика драматургія. Один «Сон баранця» – може бути цілою виставою. Там можуть бути квіти, які баранець нюхає, вони можуть від баранця втікати, потім з’являється баранцева мама – і вона може бути жива або прийти з іншого світу…
• І як у Вас щодо вистав?
• Господь нагородив нас, крім хороших, чемних і слухняних дітей, ще й гарними друзями. Наприклад, у Львові презентація відбувалася за допомоги наших друзів з театру-студії «Золотий клубок», її керівник Олег Онещак. Ще кілька моїх віршів – у тому числі й про баранця – покладені на музику композитором Євгеном Петровим.

Тож чернівчани ще у квітні мали змогу переконатися, що барвиста і приваблива для дитячого, та й для дорослого, ока книга віршиків-забавлянок «Баранцеві сниться лука» гідна високих нагород. А днями нагорода знайшла паперову героїню: у львівському конкурсі вона посіла друге місце у номінації «дитяча література», отримала грошову премію 21 тисячу гривень і потрапила у бібліотечні фонди міста Лева.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Баранцеві сни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«ДЕНЬ  ДНІСТРА» – це ЕКО-фестиваль біля витоку  річки  Дністер із різноманітною культурною, спортивною, туристичною та розважальною програмою, що поєднує українські і бойківські традиції та сучасні тенденції.

Фестиваль запрошує провести вихідні на мальовничих бескидах села Вовче, біля самого Дністра, серед запашної зелені та у колі друзів. Пожити в наметовому містечку на вовченській землі, що вже п’ятсот років приховує таємниці однієї з найдревніших бойківських культур. На учасників чекають день музично-пісенного свята, поєднаного з таємницями історії, спорту, в колі чотирьох стихій природи. Серед заходів фестивалю – похід по гриби, перегляд кінофільмів під відкритим небом, виступи бойківських колективів, дністровська ватра, похід до витоку р. Дністер і освячення джерела, велопробіг «Турка – Розлуч – витік річки Дністер – Вовче-Турка, змагання позашляховиків та квадроциклів «ДНІСТЕР ТРОФІ», богослужіння у церквах, виставки промислових товарів, сільськогосподарської продукції, творів образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва Бойківщини. Представлення павільйонів кухарського мистецтва «Бойківська кухня», святковий парад-хода бойківської ноші учасників фестивалю, покладання квітів воїнам УПА, футбольний дитячий турнір «Кубок Дністра 2016», матч між командами ветеранів ФК «КАРПАТИ» Львів – ФК «ДНІСТЕР» Вовче, концерти – за участі переможців обласних та Всеукраїнських фестивалів, творчих колективів Турківського району Львівської області, артистів України, танці, феєрверк,

Фестиваль «День Дністра» відбувається під егідою Турківської районної громадської організації «Агенція регіонального розвитку Турківщини» (Україна). Мета фестивалю – популяризація традиційної культурної спадщини, необхідності популяризації екологічної свідомості серед широких верств населення, зміцнення  контактів і культурних зв’язків із містами  Дністровського басейну, обмін знаннями, культурними та народними традиціями, особливостями, досвідом, розширення світогляду.

Запис «Еко-фестиваль «День Дністра 2016» відбудеться на Львівщині 23-24 липня спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Творці вистави «Ножі в курях, або Спадок мірошника» роздумують над зіткненням світоглядних моделей і систем мислення. Забобонному і апріорі упередженому способу дивитися на речі протиставляється відкритий і гуманний погляд нової людини, сповненої невситимою жагою до постійного пізнавання і відвагою бути самітним відлюдником.

Проект реалізовано за сприяння Британської Ради в Україні

Переклад з англійської – Ірина Трудолюбова
Режисер – Володимир Кучинський
Художник– Володимир Стецькович
Художник з костюмів – Юлія Рибка
Пластика – Ольга Сємьошкіна

Молода жінка – Наталія Рибка-Пархоменко
Орач Коник Вільям – Олег Цьона
Мірошник Ґілберт Горн – Андрій Козак

Чесно, важливим аргументом відвідати Львів 12 березня
була прем’єра вистави «Ножі в курях, або Спадок мірошника» у театрі імені Леся Курбаса. Заздалегідь (напевно за місяць) замовили квитки. Спочатку навіть без місць. Потім, за декілька днів до вистави, зателефонувала у Львів у касу театру, де мені підтвердили, що я маю два квитку у другому ряду.

Сюжету “Ножі в курях” шотландського драматурга Девіда Гарровера не знала.
А вулиця Леся Курбаса стала вже пішохідною. Чомусь «потопили» пішохідний ряд у дорогу, чи дорогу підняли до пішохідної частини. По центру посадиди деревця. Місяць у цей день не був круглим, як сир, бо місяць був молодим. Небо було у хмарах. А може сир тоді був, як місяць, коли він повний…

Цього разу сцена була представлена для глядачів, а зал – перетворився на сцену. І різні умовності, конструкції сцени, зали – це такий собі анонс до спектаклю, який ось-ось розпочнеться. Півтори години актори будуть видавати себе за реальність, а може, насправді, реальність здійснюється всередині нас, з нами, навкруги нас, адже це ми – на сцені… Дійство (трагедійне), як зазначено у програмі, триває в одну дію, тому за лічені хвилини обійшли невеличкий простір театру, куди дозволяють потрапити глядачу. Обов’язково постояла і на балконі, трохи ближчими стають маскарони фасаду, які мовчки теж будуть спостерігати за всім ці півтори години вистави. Умовної, реальної вистави.

Три дійові особи: молода жінка, орач Коник Вільям та мірошник Гілберт Горн. Кохання, відчай, зрада, виклик, підкорення одне одного, алегорія реальності на тлі спроектованих зображень. Події нічого не нагадують, вони ніби умовні, але одночасно, і реальні. Ці троє персонажів з’являються на сцені, але наступної миті вони можуть піднятися боковими сходами до глядацької зали. І стати одними з нас. Або навпаки… Потрібна тільки точність у відтінках, поєднання фарб можуть викликати додаткові кольори на сірому. Мимоволі.
Півтори години спроектованого світу і світла, спрямоване не на людину, а на поєднання непоєднуваного. Яке, як виявилося, можна поєднати. Завдяки бездоганній грі, роботі акторів, режисера і всіх, хто творив цю виставу.

Спасибі!

Тетяна Спориніна,
Львів. 12 березня 2016

Фотозвіт за посиланням – «Я НЕ ПОЛЕ…» – АЛЕГОРІЯ РЕАЛЬНОСТІ

Запис АЛЕГОРІЯ РЕАЛЬНОСТІ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

12-14 грудня у Львові відбувся Міжнародний фестиваль-конкурс з гуманної педагогіки «Кожна дитина – національне надбання країни і держави».

У Міжнародному конкурсі “Кожна дитина – національне надбання країни і держави” взяли участь 154 учасника з 23 областей України, Криму та Білорусі.  23 фіналісти показували майстер-класи своєї педагогічної майстерності. 
«Педагогічні діалоги. Автори : В. Сухомлинський; Г. Сковорода; Я. Корчак; Ш. Амонашвілі.

Організатор фестивалю – Всеукраїнська Асоціація Гуманної Педагогіки.
Співорганізатори – ГО «Львівський обласний центр гуманної педагогіки», Департамент освіти і науки Львівської ОДА, Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Центр творчості дітей та юнацтва Галичини.

Мамо і тату, я – ваша дитина,
Богом дарована диво-перлина.
Схожа на вас я і схожа на себе,
ви наді мною тримаєте небо.
можете крила мені дарувати,
щоб вище хмар я навчилась літати,
можете кпинами й лайкою вбити,
серце моє відучити любити.
можете бути притулком надійним,
можете зрадити словом невірним,
можете світ цей навчити любити,
можете долю в горілці втопити.
Вас я обрала з мільйонів у світі,
разом уроки душі будем вчити,
ви мене – спершу, а згодом вас – я!
так улаштована кожна сім’я…

Валентина Матяшук

ДЕЯКИ НОТАТКИ, ЧИТАЮЧИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДУ

Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. Бібліотека української літератури. —Київ: Наукова думка, 1983 – 544 с.

ПЂснь 9-я (с.40)

Святому Духу. Из сего: Дух Твой благий наставит мя на землю праву.
Снизшед языки слия. Разгласная возшумЂ.

Голова всяка свой имеет смысл;
Сердцу всякому своя любовь,
И не однака всем живущим мысль:
Тот овец любит, а тот козлов.
Так и мне вольность одна есть нравна
И безпечальный, препростый путь.
Се — моя мера в житии главна;
Весь окончится мой циркуль тут.

… Один говорит: вот кто-то косит!
А другий спорит: се ктось стрижет,
А сей: у воза пять кол, голосит…

Все має початок і кінець. Для кожної людини  існує свій власний світ ( мікрокосмос) з власними поглядами, світосприйняттям. Наші світи співіснують у вирії  життя, десь паралельно один одному, в когось –  вони перетинаються.  І кожний з нас мріє плити до щастя со «всех ветрил»…

Сродность к воинству (с.227 )

Щастіе наше внутрь нас… пускай никто не ожидает щастія ни от высоких наук, ни от почтенных должностей, ни от изобилія… Нет его нигдЂ. Оно зависит от сердца, сердце от мира, мир от званія, званіе от бога.

Людина досягає щастя від внутрішньої гармонії. Поняття щастя – індивідуальне. Еталон щастя у кожної людини свій. Хоча суспільство нам нав’язує певні еталони (виміри) щастя: грощі, статки, посади… Але тим не менш, Григорій Сковорода особливу увагуприділяє таким поняттям , як мир та знання.

ПОХВАЛА АСТРОНОМІИ (с. 70)

Щасливы, кои тщились еще в вЂк старинній
Взвесть ум виспр и примЂчать звЂздних бЂгов чины.
Можно вЂрить, что оны, всы земніи здоры.

Приметы некоторых сродностей (с.222)

«За Богом пойдешь, добрый путь найдешь». Видно, что усердно последовать Богу есть сладчайший источник мира, счастья и мудрости. Да знает же всяк свою природу и да искушает, «что есть благоугодно Богу». Общество есть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны.

«Світ ловив мене, але не спіймав». Київ. Фото від 2012 року. Біля пам’ятника Григорію Сковороди.

Григорій Сковорода постійно шукав свободу, незалежність. Прагнув незалежності в суспільстві. Мав власний кодекс честі, свободи, сумління. Через всю творчість постійно веде діалог з Богом. Духовний світ для Сковороди, істина – головне. У його світовідчуття земні блага – ніщо. Істинне багатство – це духовний світ, Царство Небесне. Бог в середині кожного з нас. І цей свій в кожного свій, унікальний, неповторимий…

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото…

Захоплююсь і заздрю його внутрішній незалежності, великій силі духу і силі його віри. Мандрівний мислитель… Іноді навіть здається, що мене приваблює не настільки творчість письменника Григорія Сковороди, а особистість Григорія Сковороди, його вчинки, життєве кредо…
Чи прожив Григорій Сковорода своє життя, як хотів? Незалежним, вільним, щасливим? Впевнена стовідсотково – життя прожив вільнодумом…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перший фестиваль гуманної педагогіки у Львові спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 грудня у театрі імені Леся Курбаса у Львові  – сценічні читання «…п’єса Шекспіра “12 ніч”, зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…» КЛІМа. А  прем’єра вистави відбулася зовсім недавно – 26 листопада 2014-го.

написав – КЛІМ
керує – Євген Худзик
малює/показує як світити – Володимир Стецькович
вигадує у що б то всіх вбрати-взути – Іра Лиса

Діють/читають/співають:
Микола Береза
Тамара Ґорґішелі
Оксана Козакевич
Василь Колісник
Марія Копитчак
Денис Соколов
Олег Стефан
Ярослав Федорчук

ми розкажемо вам одну дуже стару історіЮ
ви знаєте що всі справжні історії дуже старІ
і всі справжні новІ
це завжди старІ
дуже старІ
ті хто їх розказують змінюють іменА
героїв країнИ
де вони відбувалИся
іноді їм здається що це вонИ
вони перші розказали про кохання щось такЕ
чого світ до них не знАв

Вистава, як на мене, нелегка, як запевняють нас актори.
Вистава про театр, який планує поставити виставу. Актори, завдяки КЛІМу, вибрали «Дванадцяту ніч, або що завгодно?».
Що завгодно не вийшло. Вийшла навіть і не комедія. В передмові актори пояснили, що комедія Шекспіра «12 ніч» не є апріорі абсолютною комедією.
Це свого роду інтерпретація комедії…
Грані між ілюзорністю і реальністю стираються… Ми пливемо на хвилях фантазійного, навмисного, неочевидного, трохи збентежені, іноді і супереч, але слідкуючи і за змістом символів, що пробігають, проектуючись на сценічний помост. Текст кожний прочитує на свій розсуд і за бажанням… Як і актори…

Важкі колеса історії, як і ці  –  від возу, на сцені, акумулюють і плинність, і швидкість часу не тільки англійської історії, але й нашого часу. І навіть від тих «що і не знали ніколи слів Шекспіра».
Можна пригадати сюжет «Дванадцятої нічі», пригадати театр «Глобус», навіть «короля Ліра», або «Гамлета», але у театрі імені Леся  Курбаса склався свій образ та тлумачення  не тільки сюжету англійської історії. Але й вічної історії – історії кохання.  Кохання, образу кохання, яке створює уява, мрія…

Сценічні читання «…п’єса Шекспіра “12 ніч”, зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…» КЛІМа…

Актори  на сцені  досліджують обставини і себе в цих обставинах. Тобто образи? Напевно і своїх героїв, і себе.   Вони ніби експериментують у своєму житті над своїм життям. І в ролі акторів, і самих себе…
Адже це п’єса і про театр і акторів. Не може ж бути тільки про театр.  Сам сюжет, як  стрічка Мебіуса, який має властивість неорієнтованості.   І за годинниковою стрілкою, і  проти.
– Ми повернулися на початок? Це кінець? Початок?
– Кожний вирішує сам…

Meu amor trazes–me beijos
Nessa boca acetinada
São tantos os meus desejos
De ter tudo e não ter nada…

Після вистави захотілося почитати Шекспіра, послухати фаду, і …
знову приїхати у Львів на виставу академічного театру імені Леся Курбаса…

Браво!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис «12 ніч» театра Курбаса, як стрічка Мебіуса… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Мир є найвищим земним благом», –  Дон Кіхот

Мир, дійсно, є найвищим, найціннішим земним благом. Тепер ми додаємо – найсвятішим благом.

У зв’язку з дводенним трауром в Україні за загиблими в ході трагічних подій в Одесі, заходи присвячені 758-річчю Львова 4 і 5 травня були скасовані. Цього року перервали фестиваль «Флюгери Львова» та й цілу низку інших святкових заходів. Але й на сході України відбуваються такі драматичні події, що святкові дійства сприймаються як штучні. Справжня дійсність – інша.
Ми не змінили планів побувати у Львові. І відвідали Львів від 4 до 6 травня.

У Львові, як завжди, багато туристів, та такої кількості різних екскурсійних груп я не пам’ятаю.

Пан Василь Звольський виявився не просто дивовижним екскурсоводом, а й істориком. Спілкування з ним спонукало мене на наступний день зайти у книжні крамниці і шукати книгу «Процес – 59»: покоління борців та героїв. 

4 травня на площі Ринок відбулася спільна молитва за мир, за єдність представників духовенства християнських конфесій Львова. Молилися і в усіх храмах міста.

Ввечері побували на балеті «Дон Кіхот» Л. Мінкуса.

«Мир є найвищим земним благом», – слова Дон Кіхота з роману Мігеля де Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Видовищна вистава, пластика, емоційність артистів балету, прекрасні декорації: рицарський двір, іспанська таверна, табір біля вітрякаів, галявина з феями зі сну Дон Кіхота, площа в Барселоні… Не тільки пригоди Дона Кіхота та його зброєносця Санчо Панси відзеркалювалися на сцені і в уяві… .

І Дон Кіхот – це не лише мрійник, а й захисник, щира людина, яка прагне змінити наш байдужий і іноді жорстокий світ… Та хіба іноді? Світ став жорстоким…

І не тільки Дон Кіхот відчуває протеріччя між ідеальним уявленням  про дійсність із самою дійсністю.
Одні проживають своє життя непомітно, а інші – змінюють світ…

У цей перший день ми побували і на Личаківському цвинтарі.

Ми вклонилися і гером Небесної сотні…

Цього разу у Львові було дуже багато туристів з усіх куточків України, особливо із східної. Може це нам так здалося. Чи просто так вийшло у нашому екскурсійному автобусі. І у розмовах всі погоджувалися: у єдності наша сила.
Але сфотографувати меморіал пам’яті героїв Небесної сотні під дощем побігли з тридцяти людей тільки четверо…

І вже ввечері цього першого дня у Львові пригадалися ще слова з роману Сервантеса: “Живи по правді– ось найкраща проповідь”…

І мене зовсім не здивували слова написані олівцем на будівлі , яку ми прочитали при світі ліхтаря на  вулиці Вірменській, коли прямували у готель “Жорж”:

Любов спасе світ!…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис «Мир є найвищим земним благом» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.