Запис На лондонських зупинках відтепер пахне шоколадним пирогом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 жовтня  у лондонській галереї Saatchi  у рамках щорічного фестивалю «Днів України у Великобританії» відбулося урочисте відкриття художньої виставки «Передчуття: українське мистецтво сьогодні». У рамках цього мистецького проекту 38 українських художників та скульпторів  представили  понад 160 об’єктів – картин і інсталяцій. Виставка організована благодійним фондом Firtash Foundation. Триває виставка до 3 листопада.
Над виставкою сумісно працювали арт-куратори: Марина Щербенко, Ігор Абрамович, Андрій Сидоренко та Олександр Соловйов.

Степан Рябченко, «Рука, що благословляє», інсталяція, неон, 500 х 500 см, 2012-2013

Зараз Україна переживає дуже складні і драматичні часи. І люди іноді насторожено і з певною упередженістю сприймають те, що відбувається в Україні. Але з іншого боку люди прихильно ставляться до мистецтва. І роботи художників – це інший ракурс сприйняття України. Дуже важливо, щоб саме зараз взнали і іншу Україну, мистецьку, адже національна культурна ідентифікація, як ніколи, актуальна та бажана.
Цьогорічний фестиваль присвячений сучасному українському мистецтву і головним майданчиком для проекту стала знаменита лондонська галерея Saatchi Gallery. Головний виконавчий директор лондонської Saatchi Gallery Найджел Херст відібрав дві роботи художника Степана Рябченка: неонова інсталяція «Рука, що благословляє» та «Просвіт». «Рука, що благословляє» є символом Божого благословення для всіх бажаючих, а робота «Просвіт» символізує промінь, що наповнює життя новим сенсом.

Степан Рябченко, “Просвіт”, інсталяція, неон, цифровий друк, 203 х 151 см, 2011-2012

«У кожній країні мистецтво має свої неповторні риси. В України такі унікальні особливості розвитку, що безглуздо проводити будь-які паралелі чи аналогії. У більшості українських художників сильна академічна школа. І в той же час вони виробили свою індивідуальну манеру. Якщо говорити про живопис, українські художники чудово володіють технікою. Це проявляється на одній картині, проте вже на другій видно, що вони використовують її цілком інакше. В Україні є відчуття експерименту, і це захоплює», – Найджел Херст у статті журналу FORBES (№7, липень 2014) про сучасне українське мистецтво .
Чернівчани знайомі із творчістю Степана Рябченка, лауреата першого всеукраїнського триєнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ», що проходила 2010-го у Чернівцях.
Участь у виставці такого рівня – престижна і почесна. Це і поштовх для художників та велика відповідальність.
Роботи Степана Рябченка візуалізують навколишній світ, події, власну інтерпретацію історії, сьогодення, майбутнього…
Сучасність – це час нових викликів. Динамізм, оновлення, надії та впевненість – візуальна логіка конструктивного виміру художника… Цей простір інтелектуальний. Він не лише ззовні, він проникає всередину, формує настрій, сенси, істини. Може і переосмислення…
І людина тримається на цінностях, в основі яких – любов і мир … Принаймні, так має бути…
А як визначати сучасному художнику свій статус? Адже і мистецтво, яке презентується публічно, не може не бути політичним апріорі. Своє ставлення до того, що відбувається, говорять роботи художника. Змінюються системи, власники, аналітики, а твір талановитого художника лишається предметом осмислення і живе поза часом…
Рука, що благословляє… А може попереджає… А може блискавка раптом вдарить…

Художники Степан Рябченко та Назар Білик

Найджел Херст та Степан Рябченко. Saatchi Gallery. Лондон. 8.10.2014

Степан Рябченко (нар. 1987, Одесса) ― представник нового покоління українських художників, один з лідеров в сфері цифрового мистецтва і мистецтва нових медіа. Учасник міждународних проектів і бієнале. У центрі його уваги – взаємодія нових технологій і класичної образотворчої традиції, еволюція віртуальних моделей у реальні обєкти і нова природа мистецтва.

2010 – Член Національної спілки художників України.
2010 – Лауреат першого всеукраїнського трієнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ».
2011 – Номінований на Премію PinchukArtCentre.
2012 – Лауреат міжнародного конкурсу сучасної скульптури «Kyiv Sculpture Project».
Живе та працює в Одесі.
Вибрані виставки:

2014
«Передчуття: українське мистецтво сьогодні», Saatchi Gallery, Лондон, Великобританія
«Cosmoscow», Манеж, Москва, Росія
«Родина», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Український пейзаж», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Кінопроби», галерея Худпромо, Одеса, Україна
«Нова Українська Мрія», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Art Vilnius’ 2014», Lithuanian Exhibition Centre, Вільнюс, Литва
«Український прорив», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Площа свободи», ЄрміловЦентр, Харків, Україна
«Україна. Архетип свободи», Novomatic Forum, Відень, Австрія
«Засліплені красою», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна

2013
«Скульптура PRO Скульптуру», ЄрміловЦентр, Харків, Україна
«Art Kyiv Contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Міфи та легенди Східної Європи», галерея LWW, Амстердам, Голландія
«Індустріальний Едем», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Сучасні українські художники», Saatchi Gallery, Лондон, Великобританія
«Хаос кіберпростору. Абстрактний сюрреалізм », Галерея LWW, Амстердам, Голландія
«Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва Бірючий 013», острів Бірючий, Україна
«Велике і Величне», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Одеська школа. Традиції та актуальність», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Орієнтація на місцевості», Національний художній музей України, Київ, Україна

2012
«Сценарії майбутнього – 2», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Соціальна ейфорія», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«ARSENALE 2012», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Міф. Українське Бароко», Національний художній музей України, Київ, Україна
«ART-Пульс», «Арт-центр Якова Гретера», Київ, Україна
«Kyiv Sculpture Project», Київ, Україна
2011
«Art Kyiv contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Премія PinchukArtCentre», PinchukArtCentre, Київ, Україна
«Незалежні», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Космічна Одіссея», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Моменти тиші», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна

2010
«Art Kyiv Contemporary», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«ТОП-10 сучасних художників Одеси», галерея Худпромо, Одеса, Україна
«Ті, хто прийшли у 2000-ні», М17 центр сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Швидкі сни», «Арт-центр Якова Гретера», Київ, Україна
Перше всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ», Чернівці, Україна
«Зоряні війни», Арт – центр Олександра Коробчинського, Одеса, Україна
«Abstract Vision Test», Я Галерея, Київ, Україна
«FINE ART UKRAINE», Український дім, Київ, Україна
«RESTART», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Абстрактне мистецтво Одеси», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна

2009
«RESTART», Морський Арт – Термінал, Одеса, Україна
«Wanted Design Week», Мистецький Арсенал, Київ, Україна
«Art Kyiv contemporary», Український дім, Київ, Україна
«Поза системою», Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, Україна
«Kunstart», Фестиваль сучасного мистецтва, Больцано, Італія

2008
Ювілейна виставка до 70-ліття ОВНСХУ, виставковий зал НСХУ, Київ, Україна
«Сучасне мистецтво Одеси», Музей сучасного мистецтва, Одеса, Україна
«Мальовнича Україна», Дніпропетровськ, Україна

Колекції:
Музей сучасного мистецтва Одеси, Voronov Art Foundation, Firtash Foundation, Arts Trend Company, Stedley Art Foundation, приватні колекції України, Росії, США, Великобританії, Ізраїлю, Швейцарії.

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото з архіву Степана Рябченка

Запис Світ надії від Степана Рябченка з Saatchi Gallery… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Складно готуватися до відповідальних стартів, не маючи «ні кола, ні двора»

– Наталю, почнемо… із забігу. У вас він виявився найповільнішим. Здається, було доволі ризиковано «дозволяти» такий темп. Хоча виглядало, що ви з росіянкою разом «контролювали ситуацію»…

– Ми по дистанції встигли переговорити. З останнього віражу я пустила Аржакову  внутрішньою доріжкою, і ми спробували разом не пустити суперниць уперед.

– Таким чином, ви заощадили більше сил на півфінал…

– Олені це допомогло – вона пробилася до фіналу. А мені сил не вистачило…

– А здавалося, що має вистачити…

– Насправді я була готова. Але, напевно, не настільки, як здавалося. Можливо, гори «не пішли» так, як мали б. Я це трохи відчувала вже на тренуваннях у Києві. Хоча на останніх тренуваннях усе нібито добре було. Я так «напахалася», що просто нереально. Це ж моя перша Олімпіада – може, аж занадто прагнула підготуватися й виступити якнайкраще. Ще й без відновлювальних препаратів. Бо ж у провідних спортивних країнах над цим працюють цілі інститути. А у нас все скромніше. Хтось казав, що ми змагаємося на «Запорожцях» проти їхніх «Мерседесів». Вигравати у тих «Мерседесів», звісно, можна і треба. Хоча робити це дуже й дуже непросто.

Якщо дивитися об’єктивно, мені потрапити до фіналу було майже нереально. Я не можу сказати, що не маю підтримки. Вдячна і облмолодьспортуправлінню, і спортклубу «Гешко» та Валерію Чинушу, і «Динамо», і головному новоселицькому «колосівцю» Георгію Кірілу та іншим організаціям і людям, які допомагають. Але не все їм по силі. Доволі негативно впливає так звана «битовуха».

Думаєте, легко спортсменам готуватися до таких відповідальних стартів, не маючи «ні кола, ні двора» – жити по гуртожитках, знімати квартири, думати, як це оплатити, але так, щоби залишилося на нормальне харчування та відновлення… Це я не лише про себе кажу. Звісно, краще, коли є свій куточок і не болить голова, чи буде, де жити, завтра.

У нас чомусь часто люблять використовувати як аргумент, що, мовляв, чим гірші умови для тренувань, тим більше це гартує спортсменів і вони краще виступають. Якби це було так, напевно, погано мали би виступати ті ж американці, китайці чи представники інших країн, де спортивна інфраструктура пішла далеко вперед. Там держава вкладає величезні кошти у підготовку тих же олімпійців. А ми більше розраховуємо на ентузіазм тренерів і морально-вольові якості спортсменів.

«Перевірила на собі – ніхто на Олімпіаді медалі не роздає»

– На останніх метрах дистанції ви практично кинули бігти… Це через усвідомлення того, що на рівні такого результату не може вирішуватися доля «додаткової» путівки до фіналу?…

– Та ні, я не кидала бігти… Це мене на фініші так «порубало», як маленьку дівчинку. Я зробила все, що могла. Віддала останні сили для того, щоби пробігти швидше! І дуже засмучена, бо шанси пробитися до фіналу, попри всі «нюанси», таки були! Боротися реально можна з усіма суперницями, навіть найтитулованішими!

– У тактичному плані, напевно, вам мало чим можна дорікнути…

– Мені теж казали вже, що тактично все зробила вірно і я правильно повела біг. Думала, що на останній сотні суперницям важче буде. Насправді лідери втекли від мене так, ніби я стояла на місці. Але, повторюю, я віддала на доріжці всі сили. Як й інші наші спортсмени. Всі не можуть бути призерами. І дуже прикро, коли чуєш від людей, які, м’яко кажучи, не розуміються на спорті, що такі-то спортсмени провально виступили і таке інше. Їм подавай лише медалі. Можна подумати, що на Олімпіаді роздають медалі всім охочим, а спортсмени, такі-сякі, їх не беруть. От перевірила на собі – ніхто там медалі не роздає. І організатори такі «погані»: дають лише по три медалі на кожен вид, тоді як учасників – купа. І всі прагнуть потрапити до числа призерів. При цьому багато хто справді має реальні шанси на призове місце. Але «вакансій» на п’єдесталі лише три. Без медалей або поза фіналами залишаються чемпіони і призери чемпіонатів світу або своїх континентів. Та й у фаворитів не завжди все складається так, як їм хотілося б. Тим і цікавий спорт, що далеко не завжди все можна передбачити. А дехто, мабуть, думає, що вибороти медаль на Олімпіаді, – це так, раз плюнути…

«Подивилася відео – виглядало, ніби мені було легко…»

– І все ж, як мінімум, до останніх метрів 150 складалося враження, що ви все контролюєте і готові в будь-який момент «з’їсти» суперниць, які бігли попереду…

– А я й хотіла їх «з’їсти», але трохи не дістала. Я подивилася відео півфіналу. З боку справді виглядає, ніби мені було легко. Тепер я зрозуміла, чому всі кажуть, що вони думали, що все буде гаразд і суперницям на фініші буде непереливки. Трохи не вистачило мене. Але я думаю, що Бог допоможе і я буду працювати й працювати над своїми помилками і над усім тим, що допоможе покращити мої результати. Я розумію, що це не останні змагання. Що будуть ще Чемпіонати Європи та світу. Але дуже хочеться виступити ще на Олімпійських іграх!

– Свого часу Іван Гешко після 5 місця у фіналі Олімпіади-2004 буквально через два тижні встановив рекорд України на «півторачці». Ви плануєте ще десь виступати цього сезону після Лондону?

–Я теж хочу ще побігати, випробувати себе.  Дуже багато сил віддано, і багато чим пожертвували. Відмовилися від багатьох стартів: близько 2 місяців  практично ніде не виступала. Це, до речі, теж дається взнаки.

Не на всіх стартах складається так, як хочеться. Буває, що просто не біжиться. Але не забігатиму наперед. Потрібні нормальні змагання –  а там побачимо, які результати будуть.

Георгій МАЗУРАШУ

Запис Наталія Лупу: «Я ще виступлю на Олімпійських іграх» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За її словами, суд штату Вірджинія виніс смертний вирок Івану Телегузу після розгляду справи за звинуваченням у замовленні вбивства його колишньої дівчини і матері його дитини. Та після оголошення вироку основні свідки процесу відмовилися від своїх показів, зізнавшись у лжесвідченнях, скоєних під тиском слідства.

Уокер наполягає, що її підзахисний невинний, а два виконавці злочину вказали на Телегуза, щоб уникнути смертної кари. В результаті суд їм виніс вирок – 30 років ув’язнення. Страта буковинця призначена на весну 2012 року.

Адвокат наголошує, що порушено Віденську конвенцію, українській владі не повідомили про арешт Телегуза, а уповноважений з прав людини Ніна Карпачова вперше взяла участь у справі у серпні 2010 року, хоча вердикт був винесений ще 2006 року.

– У пана Телегуза надзвичайно мало часу і він потребує допомоги з боку української влади, – заявила Софі Уокер, яка зараз перебуває в Україні й обговорює цю справу з українською владою та громадськими організаціями. Основною метою на цьому етапі Уокер називає відміну смертної кари, але цього можна досягти лише з допомогою України.

На даний час Іван Телегуз перебуває у камері смертників штату Вірджинія.
Як заявила британська організація «Reprieve», сторона обвинувачення скористалася тим, що Іван Телегуз є українцем за походженням: на суді йому висунули обвинувачення у тому, що він був «небезпечним членом «російської мафії» і живим «може становити загрозу в майбутньому».

– Сторона звинувачення не тільки не знала про те, що пан Телегуз не має жодного стосунку до такої групи, але й помилково представила його росіянином, – повідомляє «Reprieve».

Проте, незважаючи на нові обставини справи, Іван Телегуз продовжує чекати смерті. У який спосіб його стратять, поки невідомо, але неофіційні джерела подейкують, що це буде «ін’єкція».

Чи може Україна врятувати Івана Телегуза? Теоретично – так. Практично ж – рятувати Телегуза Україна не поспішає: за своїм правовим статусом він є особою без громадянства. Хоча за логікою, українське громадянство він мав би набути автоматично після розпаду СРСР, оскільки народився на території Української РСР.

Рік тому, на початку 2011 року, Телегуз звернувся до консульського відділу Посольства України у США з клопотанням про набуття громадянства України. У відповідь – тиша. Питання досі не вирішене…
Про перебіг подій щодо справи буковинця Івана Телегуза, якого мають стратити навесні у США, редакцію «Версій» продовжує інформувати британська благодійна правозахисна організація «Reprieve» з Лондона.

Запис Життя буковинця Івана Телегуза – в руках української влади спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Меган Льюїс їздить верхи з 12 років. Її рідний будинок знаходиться в Уельсі, де вона разом з чоловіком розводить овець і валлійських поні. Виховує трьох дітей. Є членом Королівського Азіатського суспільства і Королівського географічного товариства.
У 2008 році Меган Льюїс пустилася в подорож з Пекіна в Лондон. Стартувавши під час однієї Олімпіади, вона сподівається встигнути до початку іншої, яка буде проходити в британській столиці в 2012 році.

За словами вершниці, вона з дитинства мріяла взяти участь у подібній авантюрі, і нарешті, представилася вдала нагода – діти вирушили вчитися в університет і дозволили матері відмовитися від сімейних обов’язків.
Надихнув же Меган на подорож аргентинець швейцарського походження Айме Фелікс Тчіфелі (1895-1954), професор, письменник і шукач пригод, який в 1925 році самотужки проїхав у сідлі з Буенос-Айреса до Вашингтона, а після подорожі написав про свій трирічний вояж книгу. Свою власну книгу Меган Льюїс вже пише. Вона веде інтернет-блог за адресою: thelonghorseride.blogspot.com, де описує всі свої пригоди.
Наїзниця невблаганно рухається до своєї мети. А мета у неї благородна. Меган сподівається зібрати гроші для хворих дітей.

Любов КАФАНОВА, “Версії”

Запис Вершниця її Величності – у Чернівцях. Пекін-Лондон – чотири роки в сідлі спершу з'явиться на Медіа-Версії.