– Ми живемо на вул. Запорізькій, 12А від 1946 року, – розповідає Сергій Михайлович. – Мої батьки й батьки моїх сусідів, між іншим, ветерани ІІ Світової війни, отримали цей будинок і ділянку ще від радянської держави за заслуги перед Батьківщиною. Тут виросли уже три покоління наших родин. Жили ми завжди дружно, на присадибній ділянці (а це 13 соток землі на кілька родин, тобто кожна сім’я мала значно менше землі ніж дозволених законом 10 сотках) обробляли город і доглядали садок. Ми приватизували свою частину будинку і хотіли приватизувати землю, аж тут почалися «чудеса». У приватизації нам відмовили, мотивуючи відмову тим, що спочатку треба, аби сусіди приватизували свій другий поверх будинку. Та ще й треба поновити технічну документацію на будинок і ділянку. Тяганина сусідів із приватизацією будинку триває понад рік, їм постійно відмовляють через якісь несуттєві дрібниці. Мою дружину так само весь час «футболять»: у БТІ отримати нову документацію на будинок і землю просто неможливо. Прозоро натякали, що наша земля когось дуже цікавить. Спочатку ми думали, що в інстанціях «тупо» хочуть хабара, але з’ясувалося, що все набагато серйозніше. Абсолютно випадково ми дізналися про рішення міської ради №421 від 13 жовтня 2016 року, за яким землю нашої присадибної ділянки передають удові учасника АТО Оксані Вікторівні Балабоскіній. Сказати, що ми були шоковані – це нічого не сказати! До нас перед тим ніхто не приходив, нічого не запитав. Навіть ніхто не повідомив про вже ухвалене міською радою рішення!!! Причому ті, хто виділяли їй цю ділянку, знали, що ми вже роками оббиваємо пороги різних інстанцій!

Далі чоловік описує перше коло митарств своїх та дружини за маршрутом: юристи – прокуратура – мерія – депутати міської ради, але вдіяти ніхто нічого не може і повертати ділянку ніхто не збирається. Формально мерія нічого не порушила: надала свою землю вдові учасника АТО. «Але чому права одних людей мають забезпечуватися за рахунок порушення прав інших людей? – запитує пан Сергій і додає, – я ще якось зрозумів би, якби ця ділянка дійсно була потрібна саме пані Оксані, але ж вона збирається її перепродати «потрібним» людям. Мало не щодня біля нашого обійстя зупиняються якісь буси чи легковики, за нашим будинком годинами спостерігають якісь люди, щось фотографують, а побачивши нас – їдуть геть. Розмовляти з нами ані пані Оксана (вона, до речі, була на виділеній їй землі не більше двох разів), ані ті з буса не хочуть. Отак і живемо, не знаючи, що буде завтра».

Не знайшовши порозуміння «у першому колі» ні в департаменті містобудування і земельних відносин, який відає виділенням земель, ні в головного архітектора міста Наталії Хілько, родина Сергія Михайловича знову звернулася до мерії. Звернулася письмово, оскільки потрапити на особистий прийом до мера просто тільки на словах. Реально то у мера сесія, то він у відрядженні, то «записуємо на прийом тільки у вівторок», то «сьогодні вівторок, але не той, що треба для запису». Зрештою, отримали чергову відписку. Заступник мера Володимир Середюк повідомив, що за рішенням Конституційного суду від 16 квітня 2009 року, якщо одна із сторін має договірні зобов’язання, що виникли в результаті рішення міської ради, то скасувати рішення уже неможливо. Інакше кажучи, оскільки пані Балабоскіна вже має договір з проектною організацією на виготовлення документації і не хоче скасовувати рішення міської ради, так само як і не хоче отримати іншу земельну ділянку (їй потрібна саме ця і жодна інша), то так воно і буде.

Доведена до відчаю дружина пана Сергія нарешті «добилася» до мера, а заодно й до міських депутатів на сесії міської ради. Після її виступу депутати щось обговорювали, аж нарешті (о диво!) хтось із народних обранців згадав, що про подібний випадок, тільки за іншою адресою, вони вже чули на іншій сесії. Тож доручили створити комісію з перевірки законності виділення таких земельних ділянок. Поки що комісія до роботи не приступила. Відповіді, як так сталося і чому депутати не знають, за що голосують, традиційно немає, так само як і відповіді, що ж тепер робити родині Сергія Михайловича, бо якщо на відібраних 13-ти сотках «втулять» ще один будинок, то сусіди не бачитимуть світу білого у буквальному сенсі цього слова: стіни новобудови затулятимуть вікна сусідів, а відстань між будинками буде меншою за дозволені технічні норми.

Усі все розуміють, або Коментар без прізвища

Коментувати цю ситуацію зі зрозумілих причин ніхто не хоче. Однак, нам удалося неофіційно поспілкуватися з депутатом міської ради. Його прізвища він просив не називати:

– Ця історія – ніщо інше як елемент добре налагодженої, а головне, законної схеми розбазарювання землі і передачі її «потрібним» людям. Усім добре відомо, що вільної землі в Чернівцях мало, а в «хорошому» районі взагалі обмаль і першому-ліпшому її не дадуть. Тому знаходять учасника АТО або члена сім’ї учасника АТО (дружина, діти, батьки – можливості тут досить великі, бо людей із посвідченнями АТОвця нині хоч греблю гати), який подає заяву на отримання земельної ділянки. Далі у департаменті містобудування «вирішується», аби заявнику виділили необхідну ділянку – це найголовніший і найдорожчий момент у схемі. Подальша історія дуже проста: на сесії голосується уже готове рішення без розгляду конкретних імен і адрес. Та навіть якщо раптом виникнуть питання – АТО нині «святе». Новий власник землі виготовляє проектну документацію/ зводить будинок (найчастіше за кошти «потрібної» людини, бо ж звідки гроші на будівництво у вдови учасника АТО), і на одному з цих етапів земля (або ж земля і будинок) офіційно продається «потрібній» людині. Далі можна розглядати питання про зміну цільового призначення землі і перетворювати будинок, скажімо, на генделик чи офіс. Знаю й особливо «винахідливих», коли гроші платять учаснику АТО неофіційно, а на паперах він і надалі залишається власником будинку. Це робиться для зменшення вартості комунальних послуг, бо ж АТОшникам надаються пільги.

Зрозуміти тих, хто дійсно воював чи втратив рідних або здоров’я на війні, у принципі, можна. Їм треба на щось жити й ростити дітей. Та й навіщо їм земля, коли коштів на її утримання чи будівництво немає, а отримати грошову компенсацію замість землі неможливо.

Інша річ, що при виділенні землі ніхто не уточнює, де саме воював АТОшник і чи бачив він фронт узагалі. Ви можете порахувати, скільком ми вже виділили ділянки, а ще скільки є заяв! Чому, приміром, вирішили віддати землі дослідної станції, хіба Чернівцям вона не потрібна? Брати землю ніде, от чому. І така ж ситуація не тільки у нас в області, а й по всій Україні, після того як «нагорі» ухвалили рішення про те, що кожному учаснику АТО чи членам їх сімей мають надати земельну ділянку.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Від редакції: Ми будемо й надалі слідкувати за розвитком цієї історії і просимо вважати цю публікацію офіційним інформаційним запитом до мерії, в якому просимо пояснити, за яким принципом виділяються земельні ділянки учасникам АТО, скільки таких ділянок виділено у Чернівцях, кому і де саме, та хто перевіряє (якщо перевіряє взагалі) справжність (?) учасників АТО та їхніх посвідчень, а також те, як вони використовують отриману від міста землю.

Запис Як розділити чернівецьку землю «по справедливості», або Чому одні громадяни у Чернівцях мають права, а іншим – зась спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До редакції «Версій» звернулися небайдужі пенсіонери – мешканці вул. Університетської, що запросили нас на прогулянку до скверу навпроти Резиденції. Люди скаржаться на те, що до скверу нікому немає діла: ні зеленгоспу, ні відділу охорони культурної спадщини, ні університету, ні приватному підприємцеві, чий «гадюшник» стоїть просто при вході.

– Гуляти вітряної погоди тут просто страшно, – розповідають постійні відвідувачі скверу. – Старі необрізані дерева похилилися і загрожують впасти на голову. Інші дерева цілком поросли омелою і виглядають, м’яко кажучи, непривабливо. Навіщо у Чернівцях існують зеленгосп, ботанічний сад, біофак університету, коли просто перед перлиною Буковини розкинувся такий, вибачте на слові, срач? Даруйте, що назвала речі своїми іменами. Бо, скажімо, пройти сквером проблематично за будь-якої погоди: від колись асфальтованих доріжок залишилися порослі травою стежки та купи болота. Лавки поламані, смітники облуплені й побиті. На огорожу взагалі боляче дивитися. Хоча саме тут треба лише кілька банок чорної фарби і кілька рулонів наждаку, аби повідчищати усе від іржі та наново пофарбувати. Це могли б зробити навіть студенти-архітектори, але їм байдуже, що робиться в них просто «під носом». Ходять сюди лише на перекур. А просто посеред скверу на потрісканому постаменті стоїть золотисто-облуплений і загаджений птахами Сидір Воробкевич. І доповнюють усю цю «красу» купами не винесеного сміття продавці з кіоску.

Пенсіонери кажуть, що неодноразово зверталися до відділу охорони культурної спадщини, у віданні якого перебуває вся територія довкола Резиденції, але там їх «відфутболили», пояснивши, що чекають на проект реконструкції скверу і на нового інвестора. Виявляється, для наведення елементарного порядку – фарбування огорожі, ремонту доріжок і обрізання дерев треба цілого інвестора! (Тоді скажіть, хто проінвестував скалічення дерев майже по всьому місту?) Утім мешканці Університетської підозрюють, що за формулюванням «пошук інвестора» приховане не що інше, як бажання довести все «до ручки» і за копійки перепродати ласий шмат майбутньої туристичної оази для нового будівництва, приміром, ресторану, «потрібній»  людині. Думають, що це буде нинішній власник кіоску з бутербродами, прізвища якого не знає навіть продавчиня того «гадючника» (принаймні, нам вона його не назвала). За чутками, кінцевим бенефіціаром, як тепер модно говорити, цієї торгової точки є підприємець Михайло Гросу, батько вже не зовсім юного дарування Аліни Гросу. Офіційного підтвердження цієї версії ми поки що не знайшли і сподіваємося, що після публікації хоч у когось – у міської влади, ректора ЧНУ чи власника генделика – прокинеться совість і бажання прибрати, а не продати цей колись неймовірно гарний шматочок Чернівців.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії», фото автора

Запис Чернівці чекають на інвесторів… аби прибрати в хаті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хто є хто і хто є ху

Кінцевими бенефіціарами «Чернівціобленерго» стали громадяни Німеччини Олег Сізерман і Марина Ярославська, а також громадяни Латвії Віліс Дамбінс, Валтс Вігантс і Артурс Альбергс. Ці люди стали бенефіціарами нідерландської компанії «VS Energy International NV», яка є 100-відсотковим власником ВАТ «ВС Енерджі Інтернешнл Україна». Офіційно ця кампанія здійснює консультаційні послуги та утворює групу кампаній «VS Energy». Останній, за версією Антимонопольного комітету України, належать обленерго Житомирське, Кропивницьке, Рівненське, Херсонське, Київське, Одеське, Чернівецьке та Севастопольське. Крім того, до переліку компаній «VS Energy», які чомусь «не помітив» АМКУ, входять також Перший інвестиційний банк, значна частка «Дніпроспецсталі» та невеличкий аграрний холдинг «УІФК-агро», який ніяк не можуть перепродати. Власниками «непомічених» кампаній є все той же Віліс Дамбінс, а також громадянка Словенії Наталія Селіванова, громадяни Німеччини Аксель Карл Фрідріх Діекман та Геннадій Соколов і ще один латвієць Дідзіс Берзінс.

Тільки в Чернівецькій області «VS Energy» належить щонайменше 14 млн грн. Саме таку суму становить статутний фонд «Чернівціобленерго».

Загальна виручка енергетичного бізнесу групи від 2014 року перевищила 13 млрд грн, що становить близько третини ринку передачі електроенергії локальними мережами в країні. Оборот VS Energy 2015 року український Forbes оцінював у 6,1 млрд грн ($235 млн).

Мажоритарним власником Першого інвестиційного банку є президент футбольного клубу ЦСКА (Росія), громадянин Російської федерації, екс-харків’янин Євгеній Гінер. І ось тут починається найцікавіше. У Росії «VS Energy» офіційно зареєстрована не на згаданих нами громадян Євросоюзу, а саме на Євгенія Вінера та іншого російського олігарха Михайла Воєводіна. З ними ж пов’язують і третього російського мільйонера, представника «Єдиної Росії» Олександра Бабакова, включеного до переліку санкцій Євросоюзу через дії Росії в Криму.

Шлях до успіху російських мафіозі: з бандитів у мільярдери

Аби краще зрозуміти, хто такий 56-річний Євгеній Гінер, познайомимо читачів з його «скромною» біографією. За його власними словами, зростав майбутній олігарх без батька і матері, його виховала вулиця. Навчався в Харківському інституті інженерів комунального будівництва, але не закінчив його. Українські ЗМІ повідомляли, що в 1986 р. Фрунзенське РВВС УВС Харківської області пред’явило Євгену Гінеру звинувачення за ст. 86-1 КК УРСР (розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах), за яким він відбувся умовним терміном. У 1990 р. той же Фрунзенський РВВС порушив нову кримінальну справу за тією ж статтею КК, через що «бізнесмен» і перебрався до Москви. Від 2004 до 2006-го обіймав посаду президента Російської футбольної Прем’єр-Ліги. А від 5 квітня 2013 року обіймає посаду голови фінансового комітету РФС.

У середині «крутих» 90-х Гінера називали одним зі співвласників найбільшого в Росії речового ринку «Лужники» – разом з тими ж Воєводіним (відомим також під прізвиськом Міша Лужнецький), і Бабаковим.

В Україні до Революції гідності Гінер і його партнери контролювали кримські готелі «Славутич» і «Русь», а також мережу готелів «Прем’єр-палас», флагманом якої є знаменита «Ореанда» в Ялті. Зрозуміло, що після анексії Криму РФ  власників готелі не міняли.

ВІд лютого 2001-го Гінер стає президентом ПФК ЦСКА (Москва), до цього часу склад акціонерів був таким: власником 49% акцій була британська «Bluecastle Enterprises Limited», 25% — російська «АВО-капітал», підконтрольна «Bluecastle», 25% — Міноборони. Суму угоди ЗМІ називали в межах $30-$80 млн. До 2013 року єдиним власником клубу стала «Bluecastle», яку контролював Гінер (при цьому половиною компанії володіє консорціум фізичних осіб, імена яких не розкриваються), також володіє 60,1% ВАТ «Навчально-спортивно-оздоровчий комплекс «Жовтень»  і тренувальна база «Ватутінки».

Євген Гінер разом з партнерами побудував ТРЦ «Нові Лужники» («Лужайка») площею 250 000 кв. м на півдні Москви, за МКАД. Будівництво фінансувалося кредитом Альфа-банку в $104 млн. 15 червня 2015 року Міщанський суд Москви ухвалив стягнути з нього зазначену суму, яку структури підприємця не виплатили вчасно банку.

Після закриття речового ринку в Лужниках 2011-го структурам Гінера на Ленінградському проспекті від товариства ЦСКА дістався готель «Аерополіс» площею 10 тис. кв. м, а також невеликий ТЦ «Палладіум» на 8 тис. кв. м. Вартість цих об’єктів, за оцінкою аналітика IFC Markets Дмитра Лукашева, становила близько $120 млн.

Гінер очолює раду директорів «ТОК групп» (яку пов’язували з «МРСК Північного Кавказу» Каїтова),  він є одним з директорів у раді «Техпромінвесту» (структури «Ростеху», яка буде будувати енергостанції в Криму). Навесні 2016 року очолив робочу групу зі створення СП «Ростеху» і «Росмереж» – «Центр технічного замовника», що займається підбором підрядників і постачальників для інвестпроектів «Росмереж» на конкурсах.

Минулого літа було закінчене будівництво футбольного стадіону ЦСКА, яке тривало 10 років, при цьому велику частину цього часу зайняла судова тяганина з Міноборони РФ за визначення власника території (яку, зрештою виграв Гінер). Разом з ареною на 30 тис. глядачів були збудовані також комерційні приміщення, що займають понад третину від загальної площі стадіону у 171 тис. кв.м. Поруч зі стадіоном розташуються три офісні будівлі, в тому числі 38-поверхова вежа у формі Кубка UEFA, а також готель на 48 номерів. Бюджет будівництва оцінювався Гінером не менш ніж у $400 млн.

Зрозуміло, що факти, викладені нами, не є секретом для державних структур, які займаються економічною безпекою України. Постає логічне питання: а навіщо блокувати товарообіг, чи «виганяти» «Сбербанк Росії», якщо водночас українські підприємства продаються російським олігархам?

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Запис Як чернівчани та Держбюджет України збагачують російських олігархів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Знаєте, які види бізнесу найприбутковіші? Політика і релігія. Що більша політика, то дорожче вона коштує. Війна теж політика, а отже, теж бізнес. Дорогий, ризиковий і дуже потрібний політикам у часи криз для виправдання власної бездарності і бездіяльності.

Українська війна – бізнес дивний, як і все в Україні.

Для влади війна – бізнес: скільки вже грошей вкрадено, скільки кар’єр зроблено, скільки провалів на війну списано!

Для олігархів війна – бізнес: спочатку розкрадаємо країну, а потім надаємо «гуманітарну» допомогу. Раптом «єслі шо» – літак завжди заправлений…

Для військкоматів війна – бізнес; для лікарів – бізнес; для волонтерів (нехай мене простять ті, хто щиро вболівають) – бізнес; для валютників – бізнес (треба ж підстрахуватися!); для митниці, яка може не розмитнювати потрібне – бізнес; для прикордонників, які «не помічають» мігрантів – бізнес; для судів і РАЦСів, які «штампують» розлучених багатодітних батьків – бізнес; для вишів, які «беруть на навчання» тих, хто «відкошує» – бізнес; для силовиків – ого-го який бізнес!!! Притому ціни в нинішніх бізнесах ростуть швидше за курс долара.

Світ не надто відрізняється від України. Наша війна там ще більший бізнес, бо ж у світі теж криза. Європа торгується, Америка «грається» у санкції, постачання зброї і військові навчання. Дешева робоча сила сама до рук «пливе». «Файне лице робиться», бо ж прощатися з великими російськими капіталами ду-у-у-же не хочеться. Допомога нужденним регулярно надходить: нащо витрачатися на утилізацію, коли можна відправити непотріб на війну і врятуватися від гуманітарної, продовольчої і ще купи різних катастроф.

Для Росії порятунок «русского міра» нині – чи не єдино можливий бізнес, на який списуються недоотримані мільйони в школах Сибіру, шахтах Кузбасу та лікарнях Уралу. Навіть газовий бізнес стає дешевшим за війну. Та що там казати, коли навіть у «ДНР» та «ЛНР» чисто економічна дилема: кому продатися якнайдорожче?..

Висловлюється чимало думок про те, коли закінчиться ця війна і хто переможе. Бог завжди на боці сильнішої армії, у нашому випадку – на жаль… А війна закінчиться не тоді, коли ми дійдемо до Кремля, або Путін – до Києва. Війна закінчиться тоді, коли вичерпаються ресурси для бізнесу: гроші, танки, бомби, ракети, люди…

…Учора зустрівся мені красивий високий і стрункий молодий чоловік. На милицях і без ноги, із загорнутою штаниною спортивного костюму. Та навряд чи його «ціною» війни – понівеченим життям – цікавляться великі й малі бізнесмени. Для них він лише непотрібний відпрацьований ресурс, такий собі брак у виробництві мільйонів… гривень, рублів, доларів, євро тощо.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Запис Якщо війна триває – комусь це дуже вигідно! спершу з'явиться на Медіа-Версії.