Пауль Целан
(1920-1970)
23 листопада 1920 року у Чернівцях народився німецькомовний поет та перекладач Пауль Целан.

«…Целан є ще одним надзвичайно характерним прикладом того, як історія вривається у людську долю і які спустошливі сліди вона може там залишити.
Його особиста біографія також позначена досвідом ґетто й концентраційних таборів, трагічною загибеллю батьків, відразливим антисемітським цькуванням і численними наклепами заздрісників…
Для Целана – як ліричного поета par excellence, як «Гельдерліна ХХ століття» – в історії був важливий насамперед сучасний момент, який вже іманентно є родовою властивістю лірики. На відміну від інших літературних родів, лірика розглядає історію переважно як внутрішню історію, зовнішні події передусім як психологічні події, а всякий сюжетний розвиток (якщо тут взагалі можна вживати таку категорію) – лише як метаморфози почуттів. Поезія – як і мистецтво загалом – несе на собі для Целана відбиток сьогодення, її „хронотоп” (скористаємось терміном М. Бахтіна) зветься „тут” і „тепер”.
Можна – я цілковито певен цього – читати це слово так або інак, можна ставити тут різні акценти: акут сучасності, ґравіс історії – в тому числі й історії літератури – і циркумфлекс – знак довготи – вічності. Я ставлю – мені не залишається жодного іншого вибору – я ставлю акут.
Так поет визначив своє мистецьке кредо 22 жовтня 1960 р. у промові з нагоди присудження йому літературної премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті.»

Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини», журнал «Ї», №56

PSALM
Paul Celan

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,
niemand bespricht unsern Staub.
Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.
Dir zulieb wollen
wir bluhn.
Dir
entgegen.

Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose.

Mit
dem Griffel seelenhell,
dem Staubfaden himmelswust,
der Krone rot
vom Purpurwort, das wir sangen
uber, o uber
dem Dorn.

“Niemandsrose”, 1963

Пауль Целан покінчив із собою, кинувшись у Сену з мосту Мірабо.

«20-го квітня 1970 року, ввечері, він непомітно покинув своє напівпорожнє паризьке помешкання на авеню Еміль Золя, № 6, яке він так і не встиг як слід обжити, щоб більше ніколи не повернутися. Своїм останнім пристановищем він обрав воду – первинну стихію, з якої з’явилося життя. Для нього це було поверненням до першовитоків. Смерть у воді – це лагідна смерть. Вона імітує ілюзію життя – плин, рух, вир, дзюрчання. Коло над ним зімкнулося, назавжди…»
Петро Рихло, «Під мостом Мірабо струмує Сєна …»

«Ноктюрн»
Пауль Целан

Не спи. Будь на прю готов.
Тополі співучі в путь
також з вояками йдуть.
В чашах озер – твоя кров.

Зелених скелетів тан.
Розірвано хмарну вись.
Як з вістря холодна слизь,
стікає твій сон із ран.

Світ – це жорстокий звір,
що в місячну ніч проник.
Бог – його злобний рик.
Жах застила мій зір.

Переклад Петра Рихла

20 листопада у «Literatur Cafe» відбувся вечір “Феномен Пауля Целана”, присвячений творчості Пауля Целана. На зустріч шанувальників поезії Пауля Целана був запрошений Петро Рихло, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук, автор монографії «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст».
Модератор заходу — Інга Кейван.

Петро Рихло напередодні повернувся з Польщі.
В анонсі «Literatur Cafe» я прочитала про вечір «Феномен Пауля Целана»
і подумала, що вже цього разу Петро Рихло презентує довгоочікувану книги листувань Пауля Целана та Інгеборг Бахман.
Навіть на першому поверсі «Української книги» у вівторок перепитала, чи є нова книга Петра Рихла.
Сказали, що Петро Рихло вжє є, але про нову книгу не знають.
Вечір почався вчасно (а хіба з Петром Рихлом може бути інакше?), і на протязі двох годин я мала велике задоволення і раділа можливості послухати великого поета про великого поета.
У кожного перекладача, так іноді говорять, є своя абстрактна модель процесу перекладу.
І я з цим не погоджуюсь.
Бо мистецтво перекладу є одночасно незбагненою таємницею. Яка лишається сам на сам з поетом і з поетом-перекладачем.
«Збагнути концепцію вірша – головне в перекладі вірша», – так окреслив свій закон перекладу Петро Рихло…

Псалом
Пауль Целан

Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі,
нікому наш прах не обмовити.
Ніхто, нікому.

Слава во вишніх тобі, Ніхто.
Для тебе любо хочемо
цвісти.
Тобі
навстріч.

Ми є Ніщо,
були Нічим і будемо
надалі, квітоцвітні:
Ніхтотроянда,
Ружоніц.

Із маточки
душею світлою,
з тичинки пустонебом
пелюстя червоніє
багрянословом, коли співаємо ми
про, про, таки про
колючки.

Переклад Івана Лучука

“Він ніколи не відвертався від злободенних проблем сучасності, від її ідеологічних суперечностей. У своїй знаменитій „Фузі смерті” він доторкнувся до найболючішого нерва повоєнної історії – теми виродження сучасної й буцімто цивілізованої людини в бестіального монстра, що ніхто до нього не наважувався зробити, що дехто – як, наприклад, німецький філософ Теодор Адорно зі своєю тезою про неможливість поезії після Аушвіцу („Негативна діалектика”) – навіть вважав варварством. Однак Целан знайшов для цих злодіянь нову мову, і ця мова виявилася адекватною своєму часові. Тому він також політичний поет, вірші якого відкривають найглибші рани нашого часу, рядки якого зіткані з турбот і страхів, марень і візій сучасної людини.”
Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини».

“…Пауль Целан не залишив передсмертного листа, він просто пішов з дому й не повернувся. Його дружина гадала, що він поїхав до Праги. Це була його давня мрія – побувати у місті, де жив рідний йому за духом Франц Кафка. Але чи таким уже спонтанним було його фатальне рішення? В календарі поета під датою 19 квітня 1970 виявлено власноручний запис французькою мовою: “Dеpart Paul” (“Відбуття Пауля”). Цю коротку, написану про себе мовби з чужої, далекої перспективи фразу, підкреслено двічі. Отож він чинив цілком свідомо. Але чи було це самогубством у звичному сенсі, чи, може, радше відтермінованим убивством? Подібно до мільйонів інших євреїв, він став пізньою жертвою Голокосту, який наздогнав його через чверть століття у комфортному Парижі. На його робочому столі залишилися ключі від квартири, знятий з руки годинник і розкрита біографія Гельдерліна з виділеними словами Брентано: “Часом цей геній стає темним й опускається в гіркий колодязь свого серця”.”
Петро Рихло, «Під мостом Мірабо струмує Сєна …»

Corona
Пауль Целан

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:
ми подружились з нею.
Ми вилущуєм час із горіхів
і вчимо його знову ходити:
Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,
у маренні спиться,
уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:
наші очі стрічаються,
ми шепчемо темні слова,
ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,
ми спимо, наче вина у мушлях,
як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,
вони з вулиці нас розглядають:
вже час, щоби знати!
Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,
щоб забилося серце в тривозі.
Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Переклад Петра Рихла

Вже вдома я вкотре відкрила книгу  з перекладами Пауля Целана різних авторів, віршами німецькомовних авторів в перекладі Петра Рихла і читаю…
Щиро вдячна Петру Рихлу за можливість почути, збагнути, відчути «непомильне слово»…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис “Целан хотів бути тільки німецькомовним поетом…” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі спитали  Тараса Возняка  стосовно минулорічної публічної дискусії на тему «Навіщо Україна?». Дійсно, досить провокаційна тема і запитання. Але іноді завдяки таким запитанням аспекти істинності нам відкриються зовсім іншими і несподіваними.
Час переформатування українського суспільства  продовжується. 25-30 сімей олігархів, які володіють майже всіма статками України, 15%-20% – зародковий середній клас, а всі решта – злидні, розграбований український народ. Таке співвідношення не може довго продовжуватися…
А ось чи надовго мораторій продажу землі в Україні ніхто не міг однозначно відповісти. До 2013 року поки ще діє, але чи на довго? А взагалі: чи продаж землі чи України?…

Також присутні чернівчани позаздрили західній столиці стосовно культурного, літературного та мистецького життя Львова. І пригадали Богдана-Ігоря Антонича, Генрика Збєжховського, Івана Франка, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Василя Пачовського… А чого тільки вартує словник львівської ґвари…І львівське богемне життя видається чернівецьким провінціалам утаємниченим, але яскравим і виразним. І книги, які купуються, або друкуються у Львові, мають обов’язково пахнути львівською кавою. І ми розмовляли про те, як має бути оформлена книга, чим вона пахне, чим приваблює. В старовинних книгах є взагалі щось міфічне: папір з водяними знаками, шкіряна палітурка, золочений зріз книжкового блоку, назви шрифтів та письма – курсив, унціал, устав, півустав, рустика, бастарда, версали, фрактура…

“…Те, що Чернівці створені чотирма культурними елементами – австрійським, гебрайським, українським і румунським – дуже відрізняє місто від сусідніх галицьких міст, що постали на польському, гебрайському та українському первнях. Це призвело не тільки до виділення Буковини ще за Австрії в окрему адміністративну одиницю Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina), але й розділило долю Галичини й Буковини аж до сталінської окупації і врешті незалежності України.
Між розпадом імперії та українською незалежністю було сімдесят років трагічної европейської історії, які докорінно змінили етнокультурну карту цілого краю. У Чернівцях і Львові витворилися доволі відмінні політичні культури. І часом це призводило до різних політичних наслідків. Якщо у Львові чи Станиславові відносини між етнічними групами і їхніми політичними нуртами були доволі жорсткі, що призвело до кривавих міжетнічних зіткнень і взаємних депортацій українців та поляків, то ситуація у Чернівцях була набагато м’якшою. Попри загальне невдоволення румунським пануванням, вона залишала певний люфт…”
Тарас Возняк, “Чернівці. Дух дихає там, де хоче”, часопис “Ї”, №56,
ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ

У свою чергу Тарас Возняк з не меншим захопленням говорив про Чернівці, про його мистецьку спадщину і сьогодення. На Буковині величезна літературна школа: Пауль Целан, Елієзер Штейнбарг, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська, Дмитро Загул, Георг Дроздовський… А зараз в Чернівцях є сильні постаті: Петро Рихло, Олександр Бойченко.
– Петро Рихло – чи не Іван Франко наших днів?…
Коли я прийшла додому після зустрічі з Тарасом Возняком, то взялася перечитувати «Загублену арфу» Петра Рихла.
Зараз читаю і часопис «Ї» № 65 – «Франц Йозеф І. Приватно», який я придбала у «Літературному кафе». Тепер із лаконічним підписом Тараса Возняка. Бо після зустрічі відбулася автограф-сесія.
Художник-графік Олег Любківський поцікавився продовженням чернівецької теми часопису «Ї».
– Чи не з’явиться №56 частина 2 “ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ”   ?
– Справа у коштах.
Олег Любківський зголосився ілюструвати новий чернівецький часопис.
Сподіваюся і вірю, що знайдуться кошти на все інше…

Незалежний культурологічний часопис “Ї” –
http://www.ji-magazine.lviv.ua/index.htm .

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Семантичне гніздо, журнал «Ї» та живе спілкування не тільке блогерів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоби зібрати гроші на лікування двох трирічних хлопчиків, хворих ДЦП, півтисячі юних чернівчан виставили себе в якості… лотів

Світ не без добрих людей. Двійнятам з важкою формою дитячого церебрального паралічу, Тимурчику та Адамчику, щоби почати ходити, потрібно пройти реабілітацію в санаторії. Проте їхній мамі, Анні Кучієр, яка самотужки виховує малят, державної допомоги вистачає лише на ліки та їжу. Щоби зібрати необхідні кошти, чернівецькі діджеї зі своїми друзями організували спеціальну групу «Допоможи! Піди на побачення!» у соціальній мережі «Вконтакті», де запропонували кожному охочому виставити себе на благодійному аукціоні. Загалом організаторам вдалося зібрати майже 15 тисяч гривень – і цих грошей вистачить на лікування малюків.

 Йшлося, звісно ж, не про те, щоби «продати себе на органи». На аукціоні розігрувались можливості піти із людиною, яка виставила себе як лот, на побачення – такою була задумка організаторів акції.

– Подібна акція нещодавно проходила у Коломиї – там теж збирали гроші для діток з ДЦП та на обладнання для реабілітаційного центру. Про неї я дізналася випадково, і дуже захотіла організувати у Чернівцях щось подібне, – зізнається організаторка аукціону Ольга Соловйова. Хорошу ідею в собі дівчина вирішила довго не тримати, одразу ж побігла ділитися зі своїм хлопцем, Сергієм Нікітіним, – відомим чернівецьким діджеєм (dj Gray).

– Напередодні новорічних свят товариш скинув мені посилання на сайт, на якому було викладене відео з Анею Кучієр, і запропонував зробити благодійну вечірку, щоби якось допомогти їй, – каже Сергій. – Тож коли Ольга розповіла мені про свій задум, ми вирішили, що допоможемо вилікувати її діток.

Окрім аукціону Сергій Нікітин разом з іншим діджеєм, – Євгеном Косовим, – також збирали гроші у спеціальну скриньку на дискотеках в  «Астарті» та «Платінумі». А в «Егоїсті» на бармен-шоу тамтешній бармен Тарас приготував неймовірний благодійний коктейль, з вогнем та безліччю інгредієнтів, який вдалося продати за 500 гривень!

Звісно, в бочці меду не обійшлося без дьогтю: декотрі підозрілі особи звинуватили організаторів у шахрайстві, і навіть – сутенерстві.

– Як тільки з’явилися такі підозри, я зі своїм другом-оператором вирушив до Ані додому, де відзняли ще один відеоролик, в якому вона подякувала усім учасникам акції за підтримку та допомогу, – каже Сергій. –  Людині ж, яка звинуватила мене у сутенерстві, я відповів: «називай мене як хочеш, але я збираю гроші, щоби допомогти цій жінці вилікувати дітей».

Як саме організувати собі побачення – мали вирішувати самі учасники, проте дехто з них, певна річ, романтичну зустріч не обмежував філіжанкою міцної кави у затишній кав’ярні.

 Так, наприклад, танцюрист Іван Величко, один із натхненників торішнього чернівецького «Майдансу», пообіцяв переможниці, якій вдасться на аукціоні вибороти з ним побачення, таке:

«Окрім того, що ми вдвох потанцюємо у професійній танцстудії, ми ще підемо на твій улюблений фільм; зробимо разом фотосесію; поснідаємо, пообідаємо, повечеряємо; погуляємо по нашим улюбленим містом; сходимо за бажання в боулінг чи на каток, а може і на лижі з’їздимо, ще раз потанцюємо, а далі я виконаю три твоїх бажання (в межах дозволеного, розумного чи не розумного)… Коротше, робіть свої ставки, дами!»

Хороший піар – неймовірно благодійна штука: лот Івана Величка пішов за 500 гривень…

 Щоправда, організаторам після завершення торгів вдалося зібрати лише 10-15% від очікуваних коштів, адже багато учасників аукціону просто «зникли», видаляючи свої повідомлення зі ставками та лотами. Для них організатори обіцяють зробити привселюдну «дошку сорому». І сподіваються, що зберуть ще певну суму грошей для малюків, адже, декотрі з учасників досі просто не мали можливості з ними зустрітися чи перерахувати на рахунок обіцяні кошти.

– Гадаю, люди брали участь в акції, щоби насамперед допомогти Анні, адже багато з них надсилали гроші просто так, не вимагаючи навзамін романтичних побачень. Проте, звісно, можливість при цьому познайомитись – таки була невеликим приємним бонусом, – каже Ольга Соловйова. – Усі учасники акції – переважно з Чернівців, проте надсилали гроші і з Києва, з Коломиї, навіть одна дівчина з Росії зацікавилася і хотіла надіслати гроші, ще одна – обіцяла з Америки перерахувати кошти Анні.

– Чи будете організовувати ще якісь подібні акції? – запитую цю симпатичну та неймовірно активну дівчину.

– Звісно! В мене багато ідей, проте поки що я не придумала, як саме їх втілити, – відповідає Ольга. – Я отримую величезне задоволення від того, що направляю чиїсь зусилля на щось добре. Тому що багато людей хочуть цього, але не знають, як це зробити.

«Боже, бери мене і моїх дітей!»

– Вперше про цю акцію я дізналася від свого знайомого, – каже Анна Кучієр. – Його подружка взяла участь у благодійній акції, і запропонувала йому теж викласти своє фото… Він мене запитав: «Це гроші, часом, не для тебе збирають?» І скинув посилання «Вконтакті»…

Коли Аня побачила, скільки людей відгукнулося на її біду – почуття цієї тендітної, худорлявої жінки було годі уявити…

Її життя склалося зовсім не просто. В дитинстві Аня була важким підлітком. Коли їй було 15 – її відправили у християнський табір. Відтоді вона чотири роки сумлінно ходила до церкви, співала у дитячому хорі… (дівчина закінчила музичну школу, грає на піаніно і гітарі).

– Проте з церкви я пішла… Через багато причин: юнацька закоханість, захоплення рок-культурою… Я пірнула з головою у найбільш «важкі» речі: неформальний образ життя, алкоголь, наркотики… Пізніше в мене навіть була така дитяча образа: «Боже, чому ти мене залишив? Я молюся, а мої молитви вище стелі не піднімаються…» Зараз я розумію, що насправді це не так, інакше мене зараз взагалі не було б. Адже хтось із моїх друзів – помер, хтось – «пішов по руках», інші – на шляху в нікуди… І ця ситуація з дітьми… Просто таким чином Бог мене зупинив.

– Я вела не надто правильний спосіб життя, навіть коли вже народила дітей, – розповідає Аня. –  Їхній батько – мусульманин. Ми познайомилися в Києві, переїхали до Чернівців, усе відбулося так стрімко, неправильно… У нас не було цукерково-букетного періоду, через місяць після знайомства ми почали жити разом, я завагітніла, через 6 місяців (навіть не сім!) – важкі пологи, лікарня, реанімація… І він просто не витримав. Він молодший за мене, він йшов і повертався, а я хотіла зберегти сім’ю, прийняла іслам, два роки ходила в хусточці, – проте це було награно та не щиро… І він це бачив і розумів. Тож, зрештою – мене покинув і поїхав до Росії…

Лікарі настійливо радили їй відмовитись від дітей. Вона не погодилась. Проте після того, як Аню з маленькими хворими дітьми покинув чоловік, у неї почалася жахлива депресія. Жінка дійшла до такого моменту, коли стояла на п’ятому поверсі, дивилася вниз, де кричать діти, баба – п’яна,  і думала – все… Це вже точка неповернення.

– І я впала. Впала на коліна, і сказала – без обрядів, без ритуалів, – Боже, бери мене, моїх дітей, і роби зі мною все, що хочеш. Наступного дня я прокинулася іншою людиною. Торік влітку я збирала копійки на молоко і цигарки (тоді я ще курила). Зараз у моєму житті почали відбуватися чудеса. Я навчилася бути вдячною. Я вдячна Богові – що не гірше, адже бачила діток набагато більш хворих, аніж мої. Я так переживала, стільки молилась, щоб вони розмовляли, щоб вони розуміли мене, щоб у мене з ними був контакт… Адамчик протягом останнього місяця більше десяти нових слів сказав, він намагається розмовляти реченнями, не усяка здорова дитина розмовляє у три рочки!

– Чи будуть вони ходити, – запитує себе Аня. І одразу ж відповідає. – Я не просто вірю – я знаю. Я уявляю як вони починають ходити – а це дуже важко. Раніше зовсім інші картинки були в моїй голові… Я бачила безперспективне майбутнє, двоє інвалідів (вони ж не завжди будуть дітьми), я одна, без чоловіка… Я місяцями сиділа вдома, не виходила з квартири… Зараз усе інакше: подруги допомагають мені стежити за дітьми, вони оплатили послуги масажистки, і ці гроші на санаторій, на реабілітацію… Люди допомагають – чим можуть. Навіть такий приклад – якось я думала: «Боже, я так хотіла б, щоби в мене був комп’ютер, адже так важко насамоті сидіти вдома…» Пройшов тиждень – до мене дзвонить зовсім незнайома жінка з Києва і питає: «Я тут тобі комп поклала (у бандероль, – ред.), тобі принтер класти чи ні?»

І я розумію, що це не просто так, що це не випадковість…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Банківські реквізити для пожертв на лікування Адамчика та Тимурчика:

р/р 29244825509100
МФО 305299
ЄДРПОУ 14360570
Приватбанк
№ карти 4627085824687996
Кучієр Ганна Иванівна
Ідентифікаційний код 3129813128
(Номер паспорта КР 691020)
Призначення платежу – спонсорська допомога

Запис На побачення – заради хворих діток спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За попередніми даними, в результаті спецоперації взяли двох уродженців Чечні: 31-річного Адама Осмаєва і його батька Асламбека Осмаєва. Обидва перебували в розшуку за причетність до організації невдалого теракту в Москві, а також до багатьох інших злочинів, – повідомляє Комсомольська правда.

За даними правоохоронців банда готувала теракт і в Одесі. Бандитам замовили одного з великих одеських підприємців. Лише завдяки випадку теракт не відбувся. У квартирі на вулиці Тираспольській, яку знімали кілери, 5 січня стався вибух. Найімовірніше вибух стався через неправильне поводження з вибухівкою – бандити виготовляли бомбу в домашніх умовах.

Тоді вибухом вбило одного з членів банди, – громадянина Росії, уродженця Грозного Руслана Мадаева. Громадянин Казахстану Ілля П. був госпіталізований в міську лікарню з опіками. Зокрема, слідчі розглядали і версію, що готуючи вибухівку для теракту, чеченці хотіли помститися за смерть кілера Аслана Дікаева, який влаштував перестрілку біля поста ДАІ і якого пізніше вбили в одеському готелі спецназівці… Адаму Осмаеву після вибуху вдалося сховатися, і цілий місяць одеська міліція його розшукувала.

Запис Чеченські терористи готували теракт в Одесі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ностальгія – сестра,
Втіха – заморська панна,
Я – безіменна служниця пера,
Писанка первозданна».

– Митець від природи дуже одинокий…
– Люблю те, що не сперечається з моєю душею…
– Слово має знайти слово…
– «…Від світла оживає навіть глина».

Першими, хто постає у ролі критиків для віршів, а зараз вже і новел пані Віри, чоловік Саша і донька Леся. «Епоха молодості наших батьків, яка випала з поля зору письменників», видається цікавою Вірі Китайгородській. Життєрадісна, освітлена посмішкою, вона швидко, захоплено, впевнено зачарували всіх своєю  правдивістю і  природністю, мелодикою віршів, сонетів, їх  асоціативністю та образністю. І ще – веселою вдачею. Але відчутно (бо це приховати важко, натомість, і не треба), що ці образи, символи вплітаються у внутрішній світ поета, проходять крізь неї.
У цей вечір у Літературному кафе зібрались студенти університету, колеги, письменники, друзі з театру, шанувальники таланту Віри Микитівни. І вона,  ніби граючись цікавими дрібницями, деталями, емоціями, з легкістю і щирістю наближала нас до надзвичайного, спонтанного і обміркованого простору  своєї творчості.

Дух льодяний скрес,
Ось він – ламає кригу.
Він – весняна честь
Випестити відлигу.

Випестити дзелінь,
Променя жовту линву,
Лагоду і теплінь,
Воду у срібну ринву.

Випустити з-за грат,
Пружні вербові дуги,
Де молодий сад
Жде солов’їні фуги.

Не секрет, що часто ми ділимо поезію на жіночу і ні. Про це теж говорили учасники зустрічі.
–         Митець без статі. І напевно, ідеальний твір написаний тоді, коли вже ніхто не буде питати, хто це зробив і яке насправді його ім’я.
Віра Китайгородська любить класику і радить її читати. На вечорі згадувались імена Галини Тарасюк, Лесі Українки, Дмитра Павличка, Михайла Булгакова,  Олександра Блока, Марії Матіос, Тараса Шевченка, Бели Ахмадуліної…

А із сучасних авторів остання прочиталн книга (одним подихом ):  Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”.
Памфлет, роман, публіцистика? А хіба це має значення. Бо книга, дійсно, вибух.
«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.
А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл».
Ще одну цитату з нової книги Ліни Костенко хочу процитувати: “У кожної влади в генах – знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить їх наскрізь”.
І хто, як не Віра Китайгородська, знає про це особисто. Вже 14 січня 2011 року Віра Китайгородська підписала відкритий лист Президенту стосовно Інституту національної пам’яті.

Матриця

Не солодіть, бо ці слова
Уже отруєні до скону.
Лиш плазма їх іще жива,
Та теж навіює оскому.

Одноклітинний сей народ,
Аби не мати много труду,
Наліг на слово «патріот»
І ллє крізь нього бруду й блуду.

І фальш монет, і здвиг планет,
І сиві мотлохи екстазу…
Хай був би тут один поет
І написав єдину фразу.

Донька пані Віри, журналіст, молода письменниця Леся Воронюк теж пише поезію, але «мама в цьому цілком досконала. Адже вона письменниця високої планки».
У 2009 році на XII Київському міжнародному книжковому ярмарку “Книжковий світ” на стенді «Української літературної газети» відбулася презентація книжки Китайгородської «Безконечник».

Перший вірш – се ніби перший  вдих,
Коли ти вдихнув земне повітря
І почув – то дихання святих
На землі, нанизаній на вістря.

Ти її заводиш від осі,
Вертиш, як вертеп, між зір і грому.
І стоїть Отець на небесі,
Й колядує Синові свойому.

А його шукають по хатах,
По стайнях, і в кошеницях, і в яслах,
По дрібних овечених слідах,
По волічки випряджених пасмах.

Всі шукають: не їдять, не сплять.
Ходять і вистежують, і блудять,
І під снігом землю скородять,
І довіку милують і судять.

А він любить і прощає всіх,
І з вертепом ходить через кладку,
Бо стоїть Отець на небесі
І співає Синові колядку.

Людмилі Богдан.
Козю, козю, різдвяна Козю,
Цьвох-цьвох гарапником, біжи скорше.!
Віштя-гаття, різдвяний Коню,
Фіть-фіть, різдвяний Жорніре,
Горст-горст, різдвяний Баране,
Цимус-цимус, різдвяний Жиде,
Ой чинчику, різдвяний Василю,
Шах-шах, різдвяний Смерте,
Гойда-гойда, різдвяний Боже!
Боже, де ж ти ходиш, Маланко,
Та ж уже всі прийшли,
А ти не можеш вельон убрати,
Качура пасти,
З вирію прилетіти.

Пригадали також і  спектакль «Туга за майбутнім».
«Туга за майбутнім. Проста історія» – вистава режисера чернівецького театру Людмили Скрипки. У сюжет спектаклю органічно інтерпретувалися  вірші та спогади Віри Китайгородської.  В травні минулого року  у столичному Театрі оперети відбулася тріумфальна  прем’єра вистави.  Але цей тріумф був по-різному сприйнятий навіть знайомими поетеси.

«Може се він нам записує ноти
На верховіттях дерев і роздоллі,
Може, се він нам шукає роботи
І роздає неприкаяні ролі.»

З «Сонету про вітер».

Після повернення в Чернівці певний період все відбувалося «ніби в прострації», як пригадує пані Віра. І, як не прикро, не вщухали розмови «за спиною». Але згодом все це переосмислюється, набуває певної прозаїчності і банальності. Подекуди бувають, як видно, і заздрощі, але без заздрощів, напевно, і не буває…
“Пишуть усі по мені сліди
Кригою і лозою,
В купелі радості і біди
Я своє серце гою”.

Про творчу співпрацю з Вірою Китайгородською розказав письменник Віктор Трохимович Косяченко. Сучасний світ складний, драматичний, суперечливий. Віра Китайгородська ніколи не займає вичікувальної позиції, бо, вочевидь,  «що рабство знов скувало нас»…
«Були раби на Колимі,
Там ще калатають кайдани…
Чому ж раби такі німі?…»
Віктор Косяченко говорив про традиційність, пригадав « Подражаніє 11 псалму» Тараса Шевченка (1859):
“Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово”.

У цей вечір Віра Микитівна подарувала своїм гостям багато нових віршів. Ми були першими слухачами, звичайно, після родини. «Найважливіше для людини – це правда», і тому, говорячи по правді, нас зачарував «терпкий холодний плющ», «зима, зима цілує ваші скроні», «ніхто не знає, як впаде цей лист», «відривки пам’яті химерні», «відкарбований у скрип», «яка ця істина проста»…Фрагменти рядків, які я тут написала, у лапках, пригадую з пам’яті, адже вірші ці ніде ще не друковали. Може є якась і неточність, але головне зараз не зміст, а той настрій відвертості, ліричності, що панував у залі. Дивний вечір…

“Гармонії нема кінця,
Ані огради, ані кліті,
Вона, як пісня панотця
В небеснім скиті.”

Коли я поверталася після зустрічі додому ( я живу біля Церкви Святої Параскеви, саме в одному з будинків ансамблю, що стоять впритул до шіфи) пригадалися слова з «Фрески на тему шіфи»:
“Заплив цей корабель у наші береги,
В намулі голосів шукає слово честі.
Міняються часи, боги і корогви,
А шіфа не стоїть, пливе на перехресті…”

А поети, як ми знаємо, досить часто пливуть проти течії…

Тисне серце. Темна ся пора.
Націю проціджують крізь сито.
Свічка у капличці догора –
Літописці не сплатили мито…

Саме так вчора я планувала завершити цю свою розповідь. Але і у мене іноді «прокидається інстинкт плавця», бо «золота черепашка» не давала мені спокою. І я зателефонувала Вірі Китайгородський з проханням, де знайти цей вірш.

Ось тепер весь цей вірш:

Прокидається інстинкт плавця,
І ти чуєш, як видовжується тіло,
Як жабра проціджують повітря
На вулицях, що стають затоками,
Світ – одне велике суцільне море,
Де кожен шукає золоту черепашку,
А вона живе вже багато років
І занадто мудра, щоб випливати
На очі.

Тетяна СПОРИНІНА, фото автора

Запис «Золота черепашка» Віри Китайгородської… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

26 жовтня 2010 р. в “Literatur cafe” о 18 год. відбудеться презентація монографії івано-франківського науковця Івана Монолатія «Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр.», яка побачила світ у видавництві «Лілея-НВ».

Іван Монолатій – кандидат історичних наук, доктор філософії Українського Вільного Університету в Мюнхені, доцент кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового Товариства імені Шевченка, Капітули незалежного культурологічного часопису «Ї».Займається вивченням міжетнічних процесів в Галичині і на Буковині в австрійський час.Останні публікації:
1. Цісарська Коломия 1772–1918 рр. Драма на три дії з життя другого міста габсбурзької доби / І. Монолатій. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2010. – 312 с.
2. Жити і давати жити іншим. Німецький дискурс західноукраїнської етнополітичної сфери. Монографія / І. С. Монолатій. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ ; Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника ; Центр історичної ґерманістики та Австрійських студій, 2008. – 160 с.
3. Особливості міжетнічних взаємин у західноукраїнському реґіоні в Модерну добу. Монографія / І. С. Монолатій. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2007. – 280 с.

“Нещодавно побачила світ нова книга вже відомого науковця, кандидата історичних наук, доцента кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Івана Монолатія. Назва книги, на наш погляд, доволі точно відбиває ситуацію у сфері міжнаціональних взаємин і загалом суспільного життя підавстрійських Галичини й Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Адже є всі підстави вести мову про «українське національне відродження» (або «українське націєтворення»), «польський політикум» чи «єврейський громадський рух» означеного періоду й регіону та вивчати й описувати їх як цілком окремі й самостійні явища. І всі вони, водночас, були невід’ємними складовими повсякденного життя одного суспільного організму, його кровоносними артеріями, співіснували і взаємодіяли в одному просторово-часовому полі.

Саме тому заслуговує на схвалення спроба автора дослідити ці явища в єдиному комплексі й передусім за лінією їх взаємодії та через призму складних і контроверсійних міжетнічних взаємовпливів. У центрі уваги науковця феномен інтеракціонізму – процесів та способів, котрими соціальні актори взаємодіють між собою, особливо в ході безпосереднього контакту.

При цьому дослідник свідомо не обмежується суто політичною площиною, а як про це свідчить і структура праці (складається з семи розділів і 18 підрозділів), дещо виходить за рамки етнополітичної проблематики й докладно розглядає також етносоціальні та соціокультурні протистояння та конфлікти (розділ 5), культуру інтеракціонізму «іншостей» і взаємні оцінні орієнтації (розділ 7), і зокрема сприйняття «іншості» на груповому та індивідуальному рівнях, місце та роль інтелігенції у формуванні культури міжетнічного спілкування тощо. Важливим і актуальним для сьогодення є шостий розділ книги «Міжетнічні компроміси й консенсуси», у якому автор показує варіативність каталізаторів та шляхів досягнення порозуміння між «своїми» і «чужими» і робить це передусім у контексті взаємин нації-держави та її етнічних меншин.

Помітний вплив постмодерністського дискурсу – не лише данина певній моді, але й реальна можливість побачити й осмислити підняті проблеми в нових, нетрадиційних для нашої науки ракурсах.

В арсеналі автора й багатобарвна палітра сучасної етнополітологічної термінології, і широкий спектр методологічних підходів політичної та історичної наук, соціології та культурології, порівняльний, системний, ретроспективний та інші методи аналізу й узагальнення відібраного в процесі роботи емпіричного матеріалу, який також є чималим за обсягом.

Дослідження спирається на солідну джерельну та історіографічну базу, яка охоплює майже тисячу триста найменувань і включає неопубліковані раніше документи цілої низки вітчизняних і зарубіжних (австрійських, польських, німецьких) архівів, матеріали преси досліджуваного періоду, сучасної наукової періодики, сотні монографій і статей українською та кількома іноземними мовами, у тому числі й найновіші публікації та переклади праць за темою рецензованого дослідження.

Окрім основної частини, яка стала результатом багаторічної науково-пошукової діяльності автора у вивченні історичного минулого міжетнічних стосунків на західноукраїнських землях, книга містить понад 40 таблиць, діаграм і рисунків, а також науково-допоміжний апарат (іменний покажчик, перелік умовних скорочень, резюме англійською, німецькою, польською та івритом), які полегшують практичне використання результатів праці в подальших наукових студіях з історії України, всесвітньої історії та політології.

Насамкінець, хотілося б відзначити вдалий дизайн та якісне поліграфічне виконання цього проекту, що робить користування книгою приємним і зручним.

Гадаємо, що вихід у світ рецензованої праці стане помітною подією в науковому житті, а сама книга буде корисною для науковців-істориків, політологів, студентів та всіх, хто цікавиться минулим українських земель у складі Австро-Угорської монархії, а також прагне краще зрозуміти сьогодення.”

Олег ЖЕРНОКЛЕЄВ, доктор історичних наук, професор

Запис 26 жовтня в “Literatur Cafe” нова презентація Івана Монолатія спершу з'явиться на Медіа-Версії.