фото promin.cv.ua

–  Вперше я приїхав у Чернівці, здається, у січні 1996-го, і першим побачив Сергія Пантюка, – пригадує на наше прохання харків’янин. – Пантюк тоді саме жив тут, і на його запрошення приїхали ми – група письменників. Ми були молодими авторами, у нас щойно вийшли перші книги у видавництві «Смолоскип»… Було холодно, темно, лежали замети на вулицях, приміщення також були холодні… Я не згадаю зараз, де саме ми тоді виступали – але це був великий зал, і там усі сиділи в шубах. Та тоді, власне, вся Україна така була. У Харкові теж тоді літературні вечори були такими…

Після того Ви регулярно бували в Чернівцях. Які враження від змін у місті?

Безперечно, це позитивні зміни. Як на мене, стороннього спостерігача (бо звісно, я не можу бути повністю об’єктивним, бо тут не мешкаю і багато чого не знаю), місто міняється тією мірою, якою міняється вся країна – тобто, у позитивний бік.

Берете участь у різних фестивалях, які проходять у різних містах. Порівнюєте їх?

Вони різняться – і рівнем підготовки, рівнем задіяності туди капіталу, інвесторів. З іншого боку, є така проблема українських фестивалів – вони доволі одноманітні в плані лайн-апу. Всюди виступають одні і ті самі музиканти, і всі наші фестивалі – вони такі… доволі «всеїдні». Тобто робиться музичний фестиваль, і запрошуються ті, кого можна запросити.

А як організатори фестів мають підбирати учасників? Адже, окрім творчості, ті демонструють зі сцени і свої переконання. Так має/може бути, чи митці мають бути аполітичними?

Зрозуміло, що організатори не можуть виставити митцеві вимогу «не говори це, а говори це». Але з іншого боку, вони мають розуміти, що несуть відповідальність за те, що відбувається на сцені. Ну а як же ж…

Коли я організатор, я розумію: якщо зі сцени хтось закликатиме до братання з Путіним, то відповідальність не лише на тому, хто це говорив, а й на мені як на організаторі – це ж очевидно. І як людина, яка сама постійно щось організовує, я це розумію. Слід керуватися якимись принципами здорового глузду, запрошувати людей, яким довіряєш, яких знаєш…

Ви свої вірші кладете на музику, але це не є традиційні пісні. Це або рок – або щось інше, як-от Ваш проект «Лінія Маннергейма». Це абсолютно різне. Так ви орієнтуєтеся на різного глядача-слухача, це мають бути різні люди – чи одні і ті самі, але з різним настроєм?

Ну я взагалі скажу: я не орієнтуюся на глядача-слухача, я просто роблю те, що мені цікаво. Якщо це резонує з читачем-слухачем – то добре, а ні – ну… буває. Так, я бачив, що частина людей учора вийшла з залу, де ми презентували «Лінію Маннергейма», але, послухайте, це ж специфіка фестивалю. Вхід вільний. Захочу – зайду, захочу – вийду. Коли це робиться за квитки – то зазвичай не приходять люди, яким це нецікаво, і якщо людина вже прийшла, то вона лишається. Тому я до цього ставлюся по-філософськи.

Як підбираєте команду для таких проектів?

Намагаюся працювати з людьми, яким довіряю, з якими перебуваю «на одній хвилі». Бо інакше – нецікаво. Ми ж це не робимо заради заробітку.

Вас знають, люблять, читають напам’ять вірші, Вам вірять… Як воно – бути кумиром?

фото Василя Салиги

Ну, я постійно закликаю не вірити (сміється – авт.) Сумніватися. Мені здається, що кумир мав би закликати до сумнівів і до пере-перевірки інформації. Та нє, якщо ти себе починаєш відчувати якимось гуру, месією – очевидно, що тобі краще зайнятися чимось іншим… Піти в політику, наприклад. В церкву…

До речі, не збираєтеся в політику?

Нє-нє, мені добре тут, так що «туди» я не хочу.

І от питання про наболіле. От є в нас Андрухович, Прохасько – також, певною мірою, кумири… А є інші люди, які також люблять Україну, боронять її і віддають життя. І вони російськомовні.  Дуже хочеться їм усім сказати щось таке мудре, щоби їх примирити. Чи маєте Ви щось таке мудре для тих і тих?

Чогось особливо мудрого у мене нема… Мені здається, що достатньо просто бути законослухняним громадянином. У нас є Конституція України, де все прописано. У нас є державна мова. Що тут можна ще вигадувати?

А в побуті?

У Конституції також вказано – що мають забезпечуватися права людей. Там не написано, що тих, хто в побуті розмовляє російською, треба розстрілювати.

Я розумію, про що Ви говорите, і багато разів висловлювався з цього приводу, і отримував дуже багато критики… Коли ти говориш, що любити Україну можна і російською мовою – це в багатьох українців викликає ненависть, лють. І я розумію реакцію цих українців: вони в такій заяві передусім бачать спробу захистити російську мову. Не громадян України, не наших співвітчизників, не людей, з якими ми разом, які часто з тобою перебувають на якійсь одній людській позиції (вони теж за незалежну, вільну, демократичну соборну Україну), а бачать в цьому лише бажання підтримувати і розвивати російську мову. Знаєте, я слідкував за усім, що відбувається, читав усі ці реакції, яких дуже багато, які дуже страшно непримиримі і страшно радикальні, і мені здалося, що єдиний висновок, який можна зробити: учасники цієї псевдо- чи квазідискусії висловилися. Кожен сказав щось своє. Сказав один, сказав опонент, кожен сказав щось, що йому болить – а насправді, мені здається (і це страшенно симптоматично, і я намагався говорити це на відкритті фестивалю) – що ми, на превеликий жаль, не можемо зійтися цією мовою, якою б ми говорили між собою. У нас саме слово «діалог» викликає сьогодні просто алергію, за цим відразу бачиться зрада, далі бачиться спроба порозумітися з Путіним… а йдеться насправді, як на мене, про речі значно важливіші. Що ми не можемо домовитися між собою. Між тими, хто в принципі підтримує Україну, хто хоче бачити її вільною, незалежною, без сепаратистів, без п’ятої колони і так далі. Не можемо домовитися тому… не знаю я, чому ми не можемо домовитися! Це питання значно складніші. Чому так багато розумних людей, які висловилися за останній місяць з цього приводу, не почули своїх візаві, своїх опонентів – а лише намагалися показати свою травму, свою рану, свій шрам, свою вавку…

Чи не то саме зараз відбувається і з Законом про освіту?

Там, думаю, питання в самих трактуваннях термінів – «нацменшин», «корінного населення» тощо. Та що казати – Україна 26 років мовчала, 26 років боялася говорити сама про себе і боялася називати речі своїми іменами. Зараз пробує і, очевидно, це не завжди виходить. Але – ну не виходить зараз – вийде завтра. Говорити-то треба. Від того, що сказані якісь речі і когось образили – ну да, когось образили.  Хтось сприйняв це як образу. Але багато ж хто так думає, і треба проговорити це. Що робити в цій ситуації? Взяти і спалити всі книжки Андруховича? Чи навпаки, стати грудьми за Андруховича і доводити, що він правий у кожному своєму слові… Одним словом, я думаю, треба любити, як то кажуть,  «театр в собі, а не себе в театрі».

І саме такі фестивалі, очевидно, цьому сприяють…

Безперечно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Сергій Жадан: «На превеликий жаль, ми не можемо домовитися між собою» спершу з'явиться на Медіа-Версії.