Пісні на вірші Валерії СЄРОВОЇ входять до репертуарів Лайми Вайкуле і Таїсії Повалій, Олексія Глизіна і Миколи Баскова, Оксани Білозір і Каті Бужинської, Павла Зіброва й Віталія Козловського, Ауріки Ротару й Оксани Пекун. Одне слово, легше перелічити тих, хто не співає на її слова, ніж тих, хто обирає її пісні.

Кор. : – Зіркова поетеса з Києва, авторка понад 300 творів, чимало з яких стали шлягерами та принесли визнання своїм виконавцям, раптом поміняла автора музики своїх пісень. Уже, напевно, більше року ваші тексти кладе на музику не киянин Олег Харитонов, який, до речі, родом з буковинського Новодністровська, а латиш Раймонд Паулс. Чому?

Сєрова: – З одного боку – доля, з іншого – щасливий випадок.

З Олегом ми розлучилися. Та нами написано стільки пісень, що стане на десятиліття. Сподіваюсь, усі вони ще знайдуть свого виконавця.

А загалом моє життєве кредо таке: що не робиться, все на краще. Коли людина щось втрачає, то обов’язково знаходиться нове. Уже рік як я співпрацюю з Лаймою Вайкуле. Прекрасна артистка і дуже приємна людина, скажу вам. А з Раймондом Паулсом ми написали 7 чи 8 пісень. Диск ще не видали, але готуємо. Це буде диск Лайми Вайкуле. Туди ввійде і пісня «Огоньки», яку Лайма виконала у Москві, – й та стала «Піснею року 2012».

…Співпраця почалася з дуже цікавого випадку. Я стояла на касі в «Сільпо» в Києві, коли мені зателефонував Володимир Бебешко і сказав, що Лайма хоче, але терміново, ось таку-то пісню про друга. Я кажу: «Дай мені хоч би вийти з магазину та дійти додому!». Назавтра Вайкуле вже мала пісню. Так ми й познайомилися з нею. А чому я казала, що це був щасливий випадок? Бо ця непересічна й красива жінка дуже рідко допускає до себе людей. Не тому що вона зіркова, просто вона… людина в собі, така її особливість.

– Марічка «Скриня», чи то пак Лобурак, казала щось про ваше прибалтійське коріння…

– Так, бабуся, яка мене виховувала разом з дідусем, литовка, а прабабуся – полька. Тому, мабуть, я дуже добре розумію Вайкуле, навіть тоді, коли вона мовчить. Я відчуваю її, тому, ймовірно, мені для неї дуже легко писати.

З Раймондом Паулсом познайомилася пізніше, коли вже були написані пісні для Лайми Вайкуле. Зустрілися ми з ним  нинішнього року в Юрмалі на «Новій хвилі».  Незважаючи на свій вік, він дуже моторний і веселий, а також гуморний.  А як він сварився через те, що його виставляють і змушують під фанеру «видригуватися». Бо для Раймонда найбільший жах – виступати під фанеру. Але не мав куди подітися – такі закони телебачення.

А я, до речі, до Юрмали їздила не від України, а від Латвії, була в команді Вайкуле. Зрештою, Україна мені не оплатила б проживання в готелі Чернівців. А попри це, я ще мала такий бейдж, що був пропуском куди завгодно.

– А можете порівняти Україну з Латвією чи іншими країнами з огляду на шоу-бізнес?

– Я патріотка, тож мені здається, що таких голосів і таких музикантів, як в Україні, ніде більше немає.

– А як, до речі, живеться людям у Прибалтиці?

–  Я часто буваю в Литві та Латвії, обидві країни в Євросоюзі. І не можу сказати, що їхні люди з того дуже радіють. Від них я почула таку думку: коли раніше ними керувала Москва, то нині керує Брюссель. Отож там є чимало своїх підводних течій, які не влаштовують пересічних громадян.

– Валерія, а як ви почали писати пісні?

– Якщо чесно, то ніколи не думала, що буду писати вірші. Коли мені виповнилося 8 років, ми з бабусею і дідусем переїхали до Києва. У школі я не зачитувалася поезією. Зате вчилася на «відмінно» в музичній по класу акордеона. Але пізніше вже ніколи акордеон до рук не брала. Після школи вступила до музичного училища ім. Глієра на диригентсько-хоровий відділ. А щодо пісень, то спочатку була музика. Я писала її на вірші Ліни Костенко. Моя ж кар’єра співачки  кар’єра поета-пісняра почалися з того, як я вийшла заміж за композитора, який тоді теж не був композитором. Справа в тому, що ми з Олегом Харитоновим працювали в театрі «Колесо», який роз’їжджав містами України. І з’ясувалося, що нам треба писати для гастрольних виступів якісь пісні. Я почала писати вірші, а Олег – музику. Вдень – вистава для дітей, увечері – для дорослих. І все це було живцем, а не під фонограму. А за півроку ми вже видали ці пісні на українському радіо. І так потрошки-потрошки розкрутилися і зрозуміли, що можна пісні писати ще для когось, а не тільки для себе.

– Маєте якісь секрети натхнення?

– Я сприймаю свою творчість як роботу і ставлюся до неї як до роботи. Це не натхнення, яке приходить уночі, коли треба зриватися з ліжка, щоби записати рядки. Втім, я працюю вночі, якщо це потрібно. Та не чекаю натхнення. Бо загалом я трудоголік і без роботи зовсім не можу. Радію, коли маю замовлення, коли хтось просить щось написати. Я маю постійну потребу працювати, але для цього натхнення не треба.

– А задоволення?

– Мала величезне задоволення цими днями, коли була в гостях у дуета «Скриня». Під час Володиного ювілею їхня учениця Настя Подлєсна виконала мою пісню на музику Харитононва «Дівчинка білява». Пісня прозвучала дуже по-буковинськи. Я отримала таке задоволення, якого, скажу щиро, не завжди отримую від виконання відомих зірок.

Найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо вечері, коли ніхто не заважає.

А загалом я отримую задоволення від самого процесу праці.

– Валеріє, ви ж знаєте, що чутками світ повниться. Так ось, у Чернівцях кажуть, що ви подарували Володимиру прем’єрну пісню, написану спеціально для нього. І, мовляв, його дружина, коли слухала, буквально плакала, а зал потім довго аплодував, стоячи…

– Так, було таке. Хоча це звичайнісінька побутово-сімейна лірика. Пісня називається «Такі слова».

– Всі мріють писати для зірок. Як вам удалося прихилити до себе майже всіх відомих виконавців?

– Мені поталанило: я, мабуть, почала писати у потрібний час. Зараз дуже важко пробитися молодим авторам. Хоча з іншого боку це їх загартовує і вони здобувають бійцівські риси. Хоча ми зі своїми піснями не бігали за виконавцями із проханням: візьміть нашу пісню, візьміть нашу пісню! Нам щастило: до нас приходили й замовляли. Загалом набагато легше писати пісні, коли знаєш, для кого. Зрештою, ми майже ніколи не писали просто так – завжди для певного співака. Інша справа, коли було кілька пісень і якась не підходила. Тоді ми пропонували ще комусь…

Коли мене просять написати щось продюсери, то я запитую: для кого? Хлопчик чи  дівчинка, який вік та  імідж? Я повинна знати, що то за особистість. Коли й після цього не виходить, прошу Бога: Боженька, дай мені слова…

А найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо ввечері, коли ніхто не заважає.

– Раніше Ви й самі співали… Чому покинули сцену? 

– Напевне, переросла. Людина досягає віку, коли починає розуміти, що для неї важливіше. Я й зараз виходжу на сцену, але як ведуча, як режисер, а коли треба, то і співаю. Та я не сумую за сценою як співачка. Ще 5-10 років тому все було б інакше. Мені б не вистачало сцени. А зараз усе якось саме по собі вирішилося. Я зрозуміла, що зараз моя робота в іншому, і вона мені подобається.

Борщагівка, 14 вересня – місце зустрічі змінити не можна. Всі артисти цього дня саме там.

Я режисер масових свят і шоу-програм. Цього року, приміром, як головний режисер запрошувала дует «Скриня» до нашого «Царського села», де мешкають відомі артисти – у Борщагівку під Києвом. На Семена, тобто 14 вересня, там храм. Кияни знають і завжди приїжджають. Уже 12 років поспіль проводжу це святкове шоу, яке триває 8 годин. Відбувається воно на місцевому стадіоні, де ставлять сцену. Мені приємно, що саме я його  режисер і сценарист. Адже це своєрідне продовження контрактових осінніх ярмарок, які завершували «бабине літо» і починали осінь з її гульками, весіллями, женінням (одруженням) свічки, танцями й виставами…

– Ви багато чого досягли у житті. Може, ще про щось мрієте?

– Мої мрії завжди конкретні і поступові. Наразі я мрію добудувати свій будинок. Я загалом люблю створювати і, зокрема, мені подобається будувати…

– Це, мабуть, у вам передалося по спадковості?

– А ви звідкіля знаєте? Марічка «Скриня» розповіла? Так, мій прадід у Паланзі, де він жив, збудував більше половини старої частини міста. Мені родичі показували всі ці будинки. Це було курортне містечко, все з дерева. Коли він помер, то в місті все закрилося, бо його ховали. Прізвище прадіда Вілкас, що литовською означає «вовк». Моя бабуся саме з цієї родини. А мій дід – Степан Андрійович Лавренюк, який пройшов війну авіаційним техніком, а потім став юристом, буквально причарував, а точніше, завоював мою бабусю і вивіз її з Прибалтики. Вони обоє – надзвичайні люди! Усім завдячую їм.

– Але ж, Валерія, ви й на кухні знана господиня? Для кого готуєте?

– Для сім’ї. Для своєї донечки. В листопаді їй буде 14 років. Для друзів готую. Загалом дуже люблю готувати! І дуже не люблю ресторани. Віддаю перевагу природі, лісові. Зустрічі на природі завжди дарують позитив. А я вчуся сприймати життя виключно позитивно. Якщо вранці встав, а сонце світить, то як не усміхнутися і не сказати: «Дякую Боже, що я живу, що я здорова і маю улюблену працю, за яку ще й гонорари отримую. Дякую за те, що маю друзів». Якщо людина повторюватиме це собі щодня, то такий позитивний меседж залишиться у підсвідомості і запрограмує її на щастя і  добро.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Яблучний пиріг за 30 хвилин від Валерії Сєрової

Склянка борошна, 3 яйця,100 гмасла, півсклянки цукру, гашена оцтом сода  чи розпушувач, кориця чи ванілін, яблука (не менше 5-ти, а можна більше).

Відділяємо білки від жовтків. До них додаємо масло кімнатної температури, борошно, трохи солі для кращого смаку, цукор, гашену соду, корицю і добре все вимішуємо. Тісто має бути як пластилін. Викладаємо його на маленьку деку, зверху – чищені й порізані на скибочки яблука, присипані цукром. Ставимо в духовку на 20 хвилин.

Виймаємо і заливаємо збитими білками, до яких можна додати 2 ложки сметани. Це буде шикарний крем. І на 5 хвилин  знову в духовку.

Пиріг дуже смачний і легкий у виконанні. Його спече навіть той, хто ніколи не брався за тісто.

Запис Зіркова поетка-піснярка Валерія Сєрова співала в «Автографі» на 50-річчі Володі Лобурака з дуету «Скриня» спершу з'явиться на Медіа-Версії.