Буває, що про якусь подію чи тему знаєш коли не все, то дуже багато, –  а розповість про неї хтось інший, навіть не перетлумачуючи факти – і вже змінюється твоє власне враження і ставлення. Це ж тільки в пазлах, аби склалася картинка, кожний елемент має лежати строго на своєму місці. А у кадейдоскопі елементи можуть мінятися місцями безкінечно, але ж ніхто не каже, що калейдоскоп бреше…

Це я про враження від вистави «Поранкова душа» про нашу Ольгу Кобилянську. Ще один чернівчанин (не кажу – колишній, бо таких просто не буває), нинішній директор – художній керівник Львівської національної опери Василь Вовкун узяв відомі факти з біографії Гірської Орлиці – здебільшого, викладені нею ж у щоденниках чи листах – і написав п’єсу. І, цілком логічно, до 155-річного ювілею письменниці здійснив постановку в Чернівецькому облмуздрамі, що носить ім’я Ольги Кобилянської.

Чернівчани тривалий час сперечалися про відповідність пам’ятника перед будівлею театру їхній уяві про панну Ольгу… А нинішня вистава ніби взяла Кобилянську за руку й звела з п’єдесталу. Ні, не розвінчала, просто показала її в житті, між іншими людьми – перефразуючи її палку подругу Лесю Українку, «бідними й багатими, веселими й сумними» – показала живою жінкою, яка мріяла, рухалася, писала, любила батьків, дружила, закохувалася, ревнувала, розчаровувалася…

Актриса Ксенія Король, яку постановник особисто вибрав на цю роль, з усіма цими завданнями пречудово впоралася, укотре заперечивши розхожу думку про себе як виключно характерну, навіть комедійну актрису, показавши свій не лише акторський. але й особистісний діапазон. Не кажучи навіть не про портретну – про образну, типажну схожість з Кобилянською. Актрисі вдається не впадати в надмірну пафосність у розмовах про болючі для письменниці соціально-політичні теми – долю народу й долю жінки. По секрету тільки для наших читачів: режисер вимагав, аби Ксенія схудла – й актриса це зробила задля ролі.  

Гарне враження залишає по собі пара заслужених артистів Діани Анепської та В’ячеслава Стаханова в ролі батьків Ольги. Варто зауважити, що це враження зовсім відрізняється від атмосфери в «Апостолі черні»… Звісно, автор і режисер  бачить свою Кобилянську.

Може, через невеличкий обсяг ролей дещо хрестоматійними вийшли Осип Маковей у Григорія Руденка-Краєвського й Василь Стефаник в Андрія Топорівського. Ми менше знаємо про Івана Озаркевича, але Олексій Надкерничний у цій ролі запам’ятовується… І цю історико-літературну композицію вдало врівноважують жіві та яскраві персонажі Андрія Циганка (Ортинський) та з.а. Валентини Головко (пані Сільва).

Поява Марини Тимку в ролі Лесі Українки прив’язала виставу до реальної дати –це 1901 рік. Лесі тут 30, Ользі – 38. Хоча дружба між цими талановитими письменницями започаткувалася ще в період поїздки Ольги Кобилянської до «тієї України». Марина навіть трохи схожа на деякі зображення її героїні, та, з огляду на відомий факт смерті того ж року її коханого Сергія Мержинського від сухот, Леся здається… занадто веселою. Чому постановник ігнорує цю подію в житті письменниці, важко сказати… Адже в інших своїх розвідках він строго дотримується правди.

Я дуже обережно ставлюся до містично-романтичного забарвлення постановок, але в «Поранковій душі» це зроблено сумірно й зі смаком (балетмейстер Марія Циба. Окремо відзначимо Марію Романову в образі, який символізує Пресвяту Богородицю (написати, що Марія грає Богородицю було б некоректно). Знову ж таки, темні очі актриси додають її обличчю рис відомих ікон…
Сценографія вистави (Наталя Руденко-Краєвська), на мій погляд, перегукується із нещодавно баченою на «Золотих оплесках» версією чехівського «Дяді Вані» у постановці театру Емінеску з румунських Ботошан. Простір сцени поділений вертикалями – в чернівецькому випадку величезними стоячими вішаками, які актори час від часу використовують і за прямим призначенням, розвішуючи на них предмети одягу… Румунська версія дещо цікавіша – хоча б тим, що на сцені більш нічого немає. А в «Поранковій душі» персонажі та масовка час від часу плутаються ще й поміж різного роду столиками й кріслами…

Попри цю легку прикрість, вистава здалася мені цікавою та вдалою. Ба більше, вона сподобалася моїй подрузі, яка не так беззастережно, як я, «ведеться» на театральне дійство!

І вже зовсім не можна пропустити чудову гру на фортепіано Лілії Холоменюк. Може, їй доводиться важче за всіх, бо вона протягом усієї вистави зовсім не сходить зі сцени… Але бачила, що пані Лілія насолоджується тим, що можна музикувати ніби й на публіці. а ніби й наодинці з собою.

Певне, для мене це буде вистава, яку я час від часу дивитимусь знову…Із вдячністю Ользі Кобилянській за те, що вона в нас є, і театру – за те, що вона не стала у цій постановці заяложеною картинкою…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото Василя Салиги

Запис Зустріч з панною Ольгою у Чернівецькому облмуздрамі спершу з'явиться на Медіа-Версії.