Маю 28 років чистого медичного стажу окрім навчання у Вашківецькому медичному училищі. З них 20 років – від 4 червня 1996 року – на ФАПІ с. Ясени, де працюю й зараз. Навряд чи знайдеться інша професія, що увібрала б у себе більше функціональних обов’язків ніж сільський фельдшер. Крім надання першої медичної допомоги, він заразом і душ-пастир, і рятівник, і соціальний працівник, а ще мимоволі завгосп, канцелярист, постачальник, виконроб і рядовий будівельник-виконавець. Кожний, хто провів би зі мною хоча б один день, вирішив би, що потрапив, принаймні, у середину 50-х років минулого століття…

Село Ясени має 275 дворів і до 700 осіб населення. З них кожний шостий – неповнолітній до 18 років. І з десяток малюків до року. Хоча дітей до року небагато, з ними звертаються набагато частіше. Були роки, як скажімо 2008-й, коли малюків було й до 2-х десятків.

Амбулаторних звернень на ФАП є 3-3,5 тисяч на рік. З дітьми – третина усіх звернень.

Додайте ін’єкції, перев’язки, фізіотерапевтичне лікування. Тільки на фізпроцедури за рік звертається до тисячі людей, оскільки курс у середньому складається з 10 процедур, на рік виходить до 10 тис. процедур. До 2 тис. разів за рік фельдшер навідує людей удома, майже половина всіх візитів – до хворих дітей.

А ще треба ж навідуватися до немовлят… От і виходить на день, без вихідних і святкових, до 5-6 викликів у різні куточки села.

«Секретарки у фельдшера немає»

При цьому дуже багато часу забирає заповнення медичної документації. Наприклад, аби походити день до хворих дітей, треба 2-3 дні, щоби усе позаписувати! Щоби виконати весь обсяг паперової роботи і відвідування хворих удома, не вистачить доби. Працювати треба практично цілодобово, коли фельдшер отримує платню лише за сім годин робочого часу з понеділка по п‘ятницю та 5 годин у суботу – 40 годин на тиждень. За неділю взагалі нічого не платять. А виклики у вихідні теж є і від них не відмовишся.

Як на мене, час розвантажити фельдшерів від паперової роботи, аби в них було більше часу на обслуговування населення. Це ж навіть і не сучасно: подивіться, соціальні працівники, пенсійний фонд, юристи, нотаріуси, навіть міські медики все активніше переходять на комп’ютери. А в нас усе як сто років тому: зробив – запиши, і не просто запиши, а тричі! Не вірите? От нинішнього року навідувалися із перевіркою зі Сторожинця, з оргметодкабінету. Перевірили всю медичну документацію і… додали паперової роботи: якщо раніше ін’єкції та перев’язки ми записували в окремій формі, а потім я вносив це до щоденника відвідувань, то нині маю ще записати всі ін’єкції та перев’язки до амбулаторного журналу, тобто вже утретє про те саме. Скажіть, навіщо нам тоді організатори охорони здоров’я, коли вони не поліпшують організацію праці та обслуговування, а лише ускладнюють? Крім записів відвідування на дому вимагають ще окремо записувати патронажні відвідини до діток. А я ж іще веду окремий журнал патронажів, де записую усі ці відвідування… Ну чи не маразм, вибачайте, по-іншому не скажеш…

«А ми так пересуваємося день за днем»

Варто зауважити, що і Ясени, і сусідні Костинці (звідки я родом і де досі проживаю у батьківській хаті) розкидані горбами, а дороги – чисто умовні… Для пересування 8 років користуюсь мопедом, який сам же й купив, але тільки цього року на його ремонт довелося викласти до 2 тис. грн власних коштів – і ніхто з фахівців-ремонтників не гарантує, що він їздитиме довго. Дороги такі, що час від часу від мопеда просто на ходу щось відвалюється – запчастини доводиться знову-таки купувати…І коштів цих ніхто ж не компенсує, ніби фельдшер мільйони отримує… Мимоволі згадується мультик, у якому в сільського поштаря зіпсувався характер, бо не було велосипеда… А до хворих як навідуватися із поганим настроєм?

Часто доводиться їздити до райцентру: у так званий «день фельдшера» викликають на наради з різних робочих питань. Автобус до Сторожинця – за власні гроші. Відряджень ніхто не виписує і не оплачує.

«Зробив укола – тричі запиши»

Медикаменти отримуємо раз на рік. Обслуговує нас аптека, яка виграла тендер. Треба виписати заявку на 5 бланках. До того ж, виписати можу не те, чого потребую для роботи, а лише те, що надіслали у переліку. В цьому нічого не помінялося.

Чому не можу виписувати частіше, ніж раз на рік? Через те, що кожну дозу препарату треба списувати у спеціальному журналі з номерами реєстрації. Наприклад, витратив на ін’єкцію 2 мл анальгіну і 1 мл димедролу для зниження температури – маю записати в амбулаторному журналі за номером реєстрації і списати ліки в окремому журналі. І ці ж записи дублюю в журналі відвідин на дому… Медики обурюються, що так багато часу треба витрачати на списання ліків. А ще ж, як отримав ліки, на кожній коробці слід проштампувати: «Держзакупівля». Коли препарат без коробки – наклеюємо спеціальні пакетики-кишеньки, куди записуємо серію препарату, виробника, термін придатності.

Якщо, не дай Боже, Держлікінспекція знайде прострочений препарат, – щонайменше тисяча гривень штрафу.

«Папери заводимо власним коштом»

Ще доводиться для заведення амбулаторних карток на дітей зшивати окремі карточки. Медичних форм, потрібних для роботи, видають по одному примірнику, і треба все це відксерювати: табелі, графіки, звіти про профілактичні щеплення, картки для зшивання амбулаторних карток, різні листи для записів тощо – усе це власним коштом, звісно.

Медичні журнали розкреслюємо і розписуємо графи, так звані «шапочки», від руки. Кожного року в цих графах щось змінюють.

Кожний документ має бути пронумерований, прошнурований, скріплений печаткою. Медичні форми можна й у типографії замовити – але на це теж потрібні гроші, а фельдшерська робота дармова.

Коли ми фінансувалися Костинецькою сільрадою (до якої адміністративно входять Ясени), було трохи легше. Під кінець року головний бухгалтер оголошувала, які є залишки по статтях і скільки можна витратити на ФАП. Тепер фінансуємося районним Центром первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД). ФАПів у районі багато, грошей – мало. А ще територіальна реформа насувається, якої медики, чесно кажучи, бояться. Зрозуміло, що буде скорочення і фельдшерів, і акушерів. Ми це вже відчули на собі, коли об’єднували у Центр ПМСД, нічого доброго в цьому немає. Тим, хто залишиться, роботи ще додасться, а зарплати?

«Борців за справедливість не шанують…»

Костинецьку амбулаторію, скажімо, вже перевели на засади сімейної медицини. Персонал пройшов курси з сімейної медицини, збільшили їм зарплату на 40%. А працівникам ФАПів такої надбавки немає. Коли я звернувся із письмовою заявою до керівництва Центру ПМСД, відповіли, що мені у надбавці… відмовлено. Хай би ці 40% надбавки поділили на весь персонал ФАПу.

Коли працював пілотний проект щодо гіпертонії, то навантаження завідувач амбулаторією ділив на всіх – незалежно, отримую я надбавку, чи ні… Чи справедливо це?

Але хто з начальства навіть згадує про справедливість? Коли 20 років тому я прийшов до Ясенівського ФАПу, 90-річна будівля розвалювалася. Власноруч робив усі ремонти, ще покійний батько допомагав. Коли звертався до «інстанцій» мене обзивали, «артистом», «клоуном», «жебраком» – ніби я для себе просив. Погрожували розправою, за те, що звертався до газет. Помстилися хоча б тим, що за 20 років навіть на День медика жодної грамоти не виписали. Цього року головний лікар Костинецької амбулаторії посилав подання на мене, а Центр ПМСД просто… промовчав. Як кажуть, спасибі, що не битий…

Валерій КРУШНІЦЬКИЙ, завідувач ФАП с.Ясени Сторожинецького району

Від редакції: кореспонденти «Версій» неодноразово у різні роки навідувалися до Ясенівського ФАПу – й щоразу дивувалися на чистоту й порядок, у яких утримується старенька будівля, усі її приміщення, до останнього закуточка. Розмовляли із відвідувачами ФАПу, просто з людьми на дорозі… Тож задаємо питання, навіть не заради підтримки фельдшера КРУШНІЦЬКОГО, заради тих сільських людей: чи не втратимо ми у процесі централізації сільську медицину взагалі? Поки що ситуація з нею плачевна.

Паперові ж звіти фельдшерів вимагають окремої розмови. Щоби там не говорили у департаменті охорони здоров’я, а тричі писати одне і теж – це, щонайменше, нераціонально, щоби не назвати цю роботу якось по-іншому, більш влучно – папероблудством.  

Запис Про дні та гроші сільського фельдшера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наш постійний читач Валерій Крушницький розповідає історію родини своєї матері, Лідії Костянтинівни з дому Польових:

Солдатську нагороду Костянтину Польовому вручав сам цісар Франц-Йосиф І.

«Мій дід по матері Костянтин Григорович Польовий народився 1893 року в багатодітній селянській сім’ї, у Костинцях (тепер це Сторожинецький район Чернівецької області). Прадід Григорій теж був родом звідси. Навіть їхнє прізвище – Польові – дуже пасує селянському, хліборобському роду. Дід показував мені місце, де стояла їхня хата, у якій всі вони народилися. Як звали мою прабабусю, не знаю, бо тоді не спитав, а тепер вже немає в кого…

На початку Першої світової війни Костянтина Польового призвали до австро-угорського війська. Високий, майже двометрового зросту, він швидко дослужився до сержанта. Воював спочатку в Карпатах, де уже 1914-го отримав перше поранення, а згодом потрапив до Італії, де теж був поранений, а після одужання отримав нагороду з рук самого цісаря.

Коли дід розповідав, як цісар Франц-Йосиф, нагороджуючи, поклав йому на плече руку, мені, малому, було цікаво: наскільки заважка була рука імператора…

Дід Костянтин вільно володів німецькою, а ще єврейською, може, тому, що на нашій вулиці мешкало багато євреїв.  Дуже любив співати і голос мав сильний та дзвінкий.

Малим я заслухувався його розповідями «за Австро-Угорщини»: як учився в школі, яка була жорстка дисципліна. За найменший непослух учителі били учнів, ставили колінами на зерно із піднятими догори руками – на годину або дві.

У важкий повоєнний період шукали навіть не щастя – заробітку – в далекій Канаді чи Америці. На одному з пароходів, що найдешевшим чином, у набитих трюмах, везли заробітчан через Атлантику, був і мій дід. Бо зростала сім’я – а з нею росли борги. От, щоби вийти з них, і рушив мій дід до Канади. Його молода дружина і майбутня моя бабуся, Домка, залишилася вдома. (Я ніколи її не бачив: вона померла ще до мого народження).

Заокеанський рай насправді обернувся на пекло. Заробляти було дуже важко. Костянтин Польовий брався за будь-яку роботу: один період працював аж на 4 роботах… Високої кваліфікації не мав, тож копав землю, підносив будматеріали. Зате навчився вільно розмовляти англійською.

Чотири довгих роки пробув дід Кость на чужині. Згодом розповідав нам, онукам, про цей період дуже стримано: «Важко було». Додому треба було щось послати та ще й самому якось прохарчуватися. Тож який мій дід був щасливий, коли повернувся до Костинців з тієї каторги і купив 8 гектарів поля!

Працювали радо, нарівні з найманими працівниками: то ж своє. Згодом і ділянку лісу прикупили. Коли прийшли «совєти», все кровно зароблене забрали – і поле, і ліс… А самого Костя Польового, коли Гітлер напав на СРСР, відправили на примусові роботи аж на Донеччину. Робота на тамтешньому заводі теж була каторгою, але без можливості заробити.

Після війни дід повернувся додому і ще багато років працював у колгоспі. Нагорода була «дуже високою»: спершу отримував 12 рублів пенсії, згодом підняли до 20. А були ж часи, коли селяни взагалі не отримували пенсії, і жодних прибутків не було, окрім «палочок» за трудодні. Тоді дід їздив кіньми до Чернівців, возив на продаж сир, сметану, молоко – з того й жили.

В односельців Костянтин вважався людиною мудрою й миролюбною, міг погасити будь-який конфлікт.

Баба Домка була на 10 років молодша за діда, діточок у них народилося двоє: 1933-го – син Ілля, а донька Лідія, моя майбутня мама – 1941-го. У маминого брата Іллі дітей було троє: Світлана 1966-го, Костянтин, мій ровесник, 1969-го, і найменша – Діана, 1977-го. А я в мами залишився один, бо двоє братиків померли ще малими від хвороб.

Сільські сім’ї зазвичай бувають великими, тож відгалужень від роду Польових назбирується багато, і не лише в рідному селі: нащадки прадіда Григорія та його 9-ти дітей проживали в кількох селах на Сторожинеччині. Мамина двоюрідна сестра Єленка, 98-ми років, і досі живе у Старих Бросківцях.

У Верхніх Петрівцях, скажімо, є ціла вулиця Польових: дідові брати переїхали туди, бо в Петрівцях землі були кращими…

Я доволі тривалий час не знав цього всього: майже все життя вважав, що після батьків залишуся один на всьому світі, а коли два роки тому побував у Петрівцях разом із мамою та батьком (нині покійним) на похороні маминої двоюрідної сестри Євгенії, – дізнався, що список рідні не вміщається на стандартному аркуші. Від зливи почуттів у мене руки тряслися. За столом зібралося понад два десятки рідних. А згодом вони приїздили – бусом! – до нас у Костинці. Ми всі ходили на місце, де народився прадід… заспівали за сімейним столом улюблених дідових пісень.

Рідня наша уся роботяща, і багато чого досягала у житті. Наприклад, моя троюрідна сестра Катерина Григорівна Гоцуляк ( по чоловікові) свого часу працювала першим заступником голови Сторожинецької райдержадміністрації. А чоловік її, Тодор Тодорович Гоцуляк – колишній заступник голови обласної ради.

Цього року виповнюється тридцять років, як не стало мого діда. Тут у Костинцях він і похований. Сподіваюсь, наші нащадки збережуть пам’ять про коріння нашого роду.

Від редакції: Колектив газети вітає свого постійного читача Валерія КРУШНІЦЬКОГО, який 25 років працює в медицині, із Днем медичного працівника й водночас із днем народження. З роси й води!

Запис Сімейна сага: Польові – родом з Костинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.