Останнім часом в окупованому Росією Криму склалася критична ситуація з водопостачанням. Прісної води залишилося приблизно на три місяці, а далі – справжня катастрофа. Москва вимагає від України подати воду на півострів Північнокримським каналом, а Київ відповідає: коли повернете нам Крим, тоді й піде туди дніпровська вода. Тут варто згадати історію.

Посушливий край, якому дававли раду кримські татари

У Криму немає великих річок і озер, північна частина півострова завжди відчувала гостру нестачу прісної води. До 1944 року – тобто до виселення кримських татар сталінським режимом – корінне населення краю саме знаходило вихід із ситуації. Люди збирали дощову і снігову воду в закриті резервуари, щоби вона не випаровувалася, і цього їм вистачало. Та коли татар депортували і на півострів завезли росіян, ті не могли забезпечить себе водою в достатній кількості. На великих територіях неможливо було вести сільське господарство.

У Москві шукали вихід зі складної ситуації. Найкращим варіантом там визнали будівництво каналу для перекидання води з Дніпра до Криму. Але Кримська область входила до складу РРФСР, а дніпровську воду можна було взяти лише з території УРСР. Тоді вирішили передати область до складу Радянської України, і цей «подарунок російського народу українським братам» приурочили до 300-річчя так званого «возз’єднання України з Росією». Та попередньо треба було збудувати на Дніпрі величезне водосховище, яке накопичувало би водні запаси, які планували перекидати каналом на Південь, у посушливий край.

Тут виникає просте, але логічне питання. Чому брати воду саме з Дніпра, а не, приміром, з Кубані? Адже Краснодарський край Російської Федерації, де протікає Кубань, розташований ближче до Криму, і прокласти по дну Керченської протоки водогін було значно дешевше, ніж будувати Північнокримський канал, найдовший в Європі. Пряму відповідь на це питання ми навряд чи знайдемо у російських авторів. Залишається тільки здогадуватися. Але спочатку спробуємо розібратися у конкретних фактах.

Каховське водосховище і затоплення… 150 тис. га земного раю  Посуха і голод 1946-1947 років змусили радянське керівництво задуматися над питанням:  як запобігти подібному явищу в майбутньому. Вирішили, що слід мати великі резерви прісної води для зрошення полів у випадку посухи. Вже 1946-го у Москві вирішили, що необхідно будувати величезне водосховище на Дніпрі, у районі Каховки. В СРСР дуже любили гігантські проєкти, і це водосховище планували зробити найбільшим у світі. При цьому не задумувалися над негативними наслідками, до яких таке будівництво може призвести.

І запланували затоплення знаменитого Великого Лугу, який люди завжди вважали раєм на землі через його неймовірну красу й природні багатства. Саме тієї місцевості, де зародилося і вело своє господарство запорізьке козацтво. Удар завдавався у саме серце українства… Понад 150 тисяч гектарів родючого українського чорнозему мали піти під воду. Заради чого? А щоб у Криму на зрошуваних землях могли вирощувати бавовник і рис, дуже потрібні Москві для заощадження іноземної валюти, за яку ці товари купувалися на світовому ринку.

Каховське водосховище почали заповнювати 1955-1958 роках. Затопили близько 90 сіл, знищили чимало пам’яток історії й культури, серед іншого – столицю хана Мамая місто Замик. Під воду ішли житлові будинки, школи, лікарні, сільські заклади культури. Церкви підривали вибухівкою. Люди зі сльозами залишали рідні місця, назавжди втрачаючи те, що було дорого серцю. Вода заливала сільські кладовища, змивала дерев’яні хрести, а інколи виносила на поверхню й нещодавні похованння… Земний рай перетворився на жахливе пекло.

Восени 1954 р. на будівництві Каховської ГЕС і водосховища побував кінорежисер Довженко. У своєму щоденнику він записав нове народне прислів’я про Каховське море: «Нове наше море – нове наше горе». Будівництво обійшлося українському бюджету в колосальну суму. За ці гроші можна було збудувати 80 атомних електростанцій або ж 250  теплових. Енергії ж Каховської ГЕС вистачає лише на відкачування води, яка через існування водосховища підтоплює житлові будинки, промислові підприємства, рудники. Але ця ж вода самопливом могла піти до Криму, коли буде збудувано канал.

Північнокримський канал збудували перважно українці й на українські гроші  

Його будівництво розпочалося 1957 року і відбувалося у три черги. До Джанкою вода ішла самопливом, далі її качали новозбудовані насосні станції. Канал відкрили 1963 року, його довжина сягла 402,6 км – це найдовший канал у Європі. Дніпровська вода пішла у засушливий Крим, забезпечивши до 85% його потреб у питній воді. У північній частині області почало бурхливо розвиватися сільське господарство. На будівництво каналу  приїхало до 10 тисяч молодих українців і в освоєнні степової частини Криму українці взяли найактивнішу участь.

Північнокримський канал обійшовся бюджету УРСР в 2 мільярди рублів: дуже велика сума на ті часи. Збудований здебільшого руками українців й на гроші, зароблені Українською РСР, він виконав завдання, поставлене кремлівським керівництвом, – напоїв Крим. До 2014 р. канал працював без особливих проблем. Правда, він поступово зношувався, зараз вже на 80% потребує ремонту. Проте доля його виявилася сумною. Крим захопили російські агресори, які збиралися й надалі безкоштовно користуватися дніпровською водою. Проте українці вирішили поставити лічильники, у відповідь на що окупанти вже 2014 р. відключили насосну станцію у Красноперекопську. Відповідь Києва не забарилася: канал узагалі перекрили.

Москва заявила тоді, що обійдеться і без дніпровської води. Мовляв, вистачить тієї, яку качають з артезіанських скважин, і накопиченої у резервуарах. Проте до Криму постійно завозилися нові російські  військові частини, і нестача води відчувалася все сильніше. З Кубані воду до Криму не перекинуть, бо у Краснодарському краї її не вистачає. На опріснення морської води треба багато електроенергії, якої на півострові стільки немає. Відтак Москва почала тиснути на Київ, щоби українці знову запустили канал.

Відповідь же наразі чітка: повернете Крим законному власникові, тоді туди піде дніпровська вода. Якщо ж ні, то самі вирішуйте цю проблему. За міжнародним правом окупант повинен своїми силами забезпечувати населення окупованих територій.

Кремль намагається обдурити українських політиків, пропонуючи їм підписати договір про поставки дніпровської води в Крим. Якщо піддатися на ці умовляння, то договір означатиме визнання Криму територією Російської Федерації. З Росії відразу будуть зняті міжнародні санкції, накладені за цю окупацію, і Путін святкуватиме омріяну перемогу. Хочеться сподіватися, що нинішнім українським керівникам вистачить здорового глузду не скочити у цю пастку.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”:«ПОДАРУНОК», ЗА ЯКИЙ УКРАЇНА ДОРОГО ЗАПЛАТИЛА (частина 38) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пьотр Андрусєчко, який свого часу викладав у Поморській академії в м. Слупськ, а нині працює в Україні репортером одного з найвідоміших польських видань –«Газети виборчої», у Чернівцях доволі частий гість. Уперше приїхав до України 1998-го, а від листопада 2013-го, із невеликими перервами фактично тут живе. Пройшов Майдан – від його мирного початку до трагічного фіналу 18-20 лютого. Вже наприкінці лютого 2014-го спробував долетіти до Криму, але рейси скасували, тож дістався туди аж 1 березня 2014 – вперше після Революції Гідності, а вдруге – на так званий «референдум». 13 квітня – вже як кореспондент «Газети виборчої» – прибув до Донецька, за кілька днів – до Слов’янська, де за Гіркіна прожив до 3 травня, далі був змушений тікати, бо в соцмережах з’явилося його фото із закликом розшукати… Далі приїхав на так званий референдум до Донецька, згодом, починаючи з липня, з українського боку висвітлював воєнні дії під Дебальцевим, Попасною, був на місці падіння малайзійського літака, під Донецьком, Маріїнкою. Піски, знов Дебальцево, Бахмутка,  донецький аеропорт… Думка людини, яка пройшла Майдан і зблизька бачить війну та водночас може залишатися дещо відстороненою – в силу професії і громадянства, – особливо цінна для нас.

Студенти-політологи ЧНУ і раніше мали нагоду слухати лекції Андрусєчка на теми сучасних етнополітичних процесів, а минулого тижня його виступ перед ними відбувся у рамках проекту «Зовнішня політика країн Вишеграду в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції».

Після лекції поспілкувалися:

– Наскільки досвід наукової роботи допомагає в журналістиці?

– Багато років відбувалися обміни студентами, тож була нагода приїжджати на конференції, читати лекції. Мої теми – сучасні етнополітичні процеси, тема кандидатської – «Міжнаціональні відносини в Україні після розпаду СРСР». Займався питаннями сепаратизму в Криму, на Донбасі. Поєдную наукову роботу з журналістською.

– Сепаратизму в Криму і на Донбасі? Тобто Ви передбачали ці проблеми?

– Я би не сказав, що передбачав, – досліджував. Для мене було очевидно, що ця проблема, зокрема в Криму, на початку 90-х була дуже серйозна. Тоді вдалося її певною мірою розв’язати. Але після подій 2014-го року стало зрозуміло, що усе це було закладене дуже давно. Деякі з елементів плану, втіленого 2014-го, були присутні в Криму 1992-94 років. Ці мої наукові дослідження пізніше допомогли в роботі – розуміти, що відбувається зараз.

– У Донецьку на боці сепаратистів працює польський начебто журналіст – а може, й не один, який для Польщі передає новини польською, але «з того боку», з іншими акцентами. Чи удається Вам переконати поляків в об’єктивності саме Вашого висвітлення?

– Він там один. Але насправді існує чимало ресурсів, які передають російську точку зору. Це доволі маргінальні сайти, та їх досить багато. Їх пов’язують із радикальними націоналістичними групами проросійських поглядів. Ситуація така, що в польському суспільстві є певний відсоток людей, яким така точка зору цікава і вони сприймають її як об’єктивну. Але цей відсоток невеликий. Натомість, якщо дивитися на загальну картину, то дуже багато того, що відбувалося в Україні і під час Майдану, і з Кримом, і під час війни – про це писали всі польські ЗМІ. Звісно, можна сказати, що це проукраїнська точка зору, але це не означає, що ми не бачимо об’єктивної картинки. Де є якісь проблеми – ми так само пишемо критично, і це більше торкається реформ і того, що відбувається в ешелонах влади – та ви краще за мене знаєте, що там відбувається. І звісно, як і на кожній війні, там є проблеми. Це війна, це нереально, щоби там не було якихось негативних явищ. І мені здається – я розмовляв 2014-го з деякими моїми колегами – саме тоді була зроблена одна помилка: намагання «дуже патріотичного підходу» до війни, але таким шляхом, що «ми про деякі речі не будемо говорити». Я переконаний: коли триває війна і стріляє артилерія, не може бути, щоби не було випадкових попадань. Навіть американці, які мають дуже точну зброю, так само припускаються помилок. Просто треба акцентувати, що це є війна. І мені здається, що коли я пишу статтю і говорю про такі не дуже вдячні для українців моменти, тим не менше, в цей спосіб мені довіряють читачі. Бо якщо я писатиму «все супер», – в Європі це ніколи не спрацює. Бо так не може бути, бо це війна.

І коли ми ставимо критичні питання і критично пишемо про українську владу – у нас завжди є бекграунд. По-перше, це війна проти України, вона нав’язана Україні, і це насамперед узагалі – війна. Від початку кажемо, що є зовнішній агресор. Я думаю, що багато хто в польських ЗМІ цього дотримується.

– Тобто журналістика має бути об’єктивною незалежно від персоналій?

– Звичайно. У тих, хто пише об’єктивно, є розуміння інтересів країни, а не лиш якоїсь групи.

– Чи бачите в Україні зміни на краще?

– Мені це досить легко вдається, бо добре пам’ятаю Україну часів Кучми. Насправді зміни є, але залишається й дуже багато проблем, які не розв’язані. Та навіть якщо подивитися на Україну до 2013-го і зараз – це зовсім інша країна. Як би не було, я пам’ятаю утиски журналістів за часів Януковича, утиски бізнесу… Зараз знов є проблеми, наприклад, з податками. Але я пам’ятаю тоді реальний крик малого і середнього бізнесу зі Східної України, коли «Сім’я» витискала там з них останнє. Я це бачив. Є певні реформи, які вдалося зробити, хоча багато що не вдалося. І є розуміння того, що на це є цілком об’єктивні причини: йде війна, і вона в будь-якому разі впливає на країну, на її бюджет, на приймання різних рішень. З іншого боку – дуже вигідно цією війною прикривати промахи. Тож є два боки сприйняття ситуації.

– Як оцінюєте те, що зараз відбувається в Польщі? Є думка, що після кроку вперед, який зробила Польща дотепер, нині вона робить два кроки назад…

– Я, можливо, не дуже об’єктивний у цьому питанні, бо працюю зараз по суті в опозиційній газеті. Я не голосував за політичну силу, яка тепер при владі. І мені важко оцінювати те, що відбувається в Польщі, бо я живу в Україні. Але бачу в цьому небезпечний момент. Небезпека торкається, наприклад, ЗМІ: влада перетворює на державні ті ЗМІ, які були громадськими. Мене насторожують канали телебачення. Коли приїжджаю до Польщі, дивлюся телевізор, то перші 10 хвилин безперервно слухаю, як успішно працює уряд, – і в мене виникає занепокоєння. Я не хочу влади, яка є авторитарною, і тієї, яка казатиме, що знає рецепт, як суперово мають жити всі громадяни нашої країни. І насторожує, що в зовнішніх відносинах ми втрачаємо союзників. Євросоюз переживає кризу, і там потрібна більша солідарність і об’єднання. Цього я не бачу з боку польської влади. Ці люди, що нині при владі, ніколи не були гарної думки про Німеччину, а вона наш партнер. І риторика стосовно України не тішить. Я не кажу, що про болючі теми не треба говорити – звісно, треба. І добре, що ми говоримо, бо питання, відкладене в довгу шухляду, рано чи пізно проявиться (от як було із Кримом). Але проблема полягає в тому, що це питання обговорюється не експертами, а політиками. І з одного, і з другого боку є політики, які хочуть грати цією картою. Та я переконаний, що є достатньо експертів, політиків і журналістів і з одного, і з другого боку, які розуміють, наскільки важливі для нас добрі відносини між нашими країнами. Так, історія нас не об’єднує, навпаки. Але нас об’єднують конкретні проблеми. Це питання економічної співпраці, питання політичні: ми є найближчими сусідами, тож і питання безпеки, звісно. І якщо подивитися на офіційні документи міністерства зовнішніх справ Польщі на цей рік – там нічого не змінилося. Говориться, що Україна перебуває у стані війни, що Польща виступає за територіальну цілісність України.

– Як гадаєте, чому Україна не робить таких швидких і великих успіхів, як Польща?

– Мені здається, грає роль, зокрема, й те, що Польща менше часу перебувала під соціалістичним впливом, а також те, що соціалізм у Польщі був інакшим, ніж соціалізм в Радянському Союзі і в Радянській Україні. У Польщі навіть за соціалізму, наприклад, мій дід мав свою землю. Нас не колективізували повністю, на маргінесі були маленькі приватні підприємства, а під час кризи 80-х років вони навіть ставали підприємствами середнього масштабу.

З іншого боку, в нас була достатньо сильна опозиція в соціалістичний період. Це нові еліти, які з неї виросли. І коли вони прийшли до влади, побудували зовсім іншу модель. В нас не виникли олігархи. У Польщі медіа належать людям, які мають великий бізнес, але вони ніколи напряму не впливали на політику. Відокремлення політики від бізнесу в нас було, хоча в будь-якій країні бізнес хоче бути поруч політики. У нас теж були різні корупційні скандали. Найголовніше, що люди, які прийшли до влади, формували порядок денний у політиці. Навіть комуністи, які тоді ще залишалися в політиці, дотримувалися цього порядку денного. Тоді було дві мети: ми хотіли в НАТО і в Євросоюз. Причому, в НАТО навіть більше, ніж в Євросоюз. Це була ідея, яка об’єднувала лівих і правих. У нас не було розколу щодо зовнішньої політики між політичними елітами. Тут, у вас, на жаль, не відбулося такого об’єднання. Недавно читав інтерв’ю Стецьківа про нову українську  «еліту». Вона не знала не те що, як керувати країною, ці люди заходили до кабінетів, бачили там багато телефонів і не уявляли, куди ними можна дзвонити… Але вони досить швидко зрозуміли, «як і що» з цього всього можна мати.

– Але є в нас шанс?

– Так, звісно. Я залишаюся в цьому питанні таким поміркованим оптимістом. Мені здається, що багато хто критично ставиться до подій Майдану. Але я побачив, що Майдан приніс одну велику зміну: стало дуже багато активних людей.

Другий Президент незалежної Польщі Лєх Валенса казав: беріть справи в свої руки. Так само багато хто з українців зараз вирішив: давайте не оглядатися, що там влада може для нас зробити, а давайте самі щось робити. І тут не йдеться про якусь велику політику. Я це бачу в містах, у яких буваю. І це дуже оптимістично, бо це шлях до громадянського суспільства. Думаю, що таких людей достатньо багато. Головне, щоби влада їм не заважала діяти активно. Змінюється свідомість. Багато моїх знайомих стали більш активними, дехто навіть думає, чи залишатися журналістом, а чи змінювати реальність в інший спосіб. Навіть ті, хто сьогодні виїжджають на заробітки, – більшість з них повернуться. І вони вже матимуть розуміння, уяву, що можна жити зовсім інакше, – в деталях, як організувати роботу влади на місцях.

– Чомусь те, що в інших країнах успішне, – в нас не працює…

– Тому що не так швидко все робиться. Я навіть у певний момент зрозумів, що можу бути прихильником якнайчастіших виборів. Тож коли зараз ведуться розмови про якісь дострокові вибори – то, можливо, вони й потрібні. Бо досить повільно триває ця зміна еліт. Якщо подивимося на деяких українських політиків – це ж «діти Кучми» насправді! Саме в його період вони почали своє кар’єрне зростання. Що ж вони будуть реформувати? Діяти проти власних інтересів? Але є й дійсно оптимістичні моменти – принаймні для мене вони такими виглядають. Наприклад, діяльність НАБУ. Або оприлюднення декларацій. Це, безперечно, крок уперед. І це кардинально різнить Україну від Росії. В Росії про таке й подумати всерйоз ніхто не може. Хоча, звісно, хочеться, аби все відбувалося швидше, – але це так само має певну небезпеку. Адже так само в 90-ті всім хотілося, аби зарплати були швидкі й великі. А за тим іде корупція, часто обман тощо. Якщо будуть нормальні умови для розвитку бізнесу, з’явиться розуміння перспективи, бізнесу «на майбутнє», серйозного, не «на сьогодні»… Насправді величезною є проблема корупції, і боротися з нею дуже складно. Ми в Польщі не мали такого масштабу корупції.

–Ви, як кажуть поляки, «дивитеся владі на руки». Ми, мабуть, робимо це менш пильно.

-Зрештою, в кожного свій досвід…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «У кожної країни – свій досвід…» – гість Чернівців, польський журналіст, про повільність реформ в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Асоціація з ЄС. Нагадаємо, у Нідерландах проти ратифікації Угоди про асоціацію України з Євросоюзом проголосував 61% голландців, які брали участь у референдумі. Це відкинуло затвердження Нідерландами закону про ратифікацію і призупинило загальний процес асоціації. У  Нідерландах, де насправді мало що знали про Україну, не без допомоги російського пропагандистського впливу, на додачу до загальних євроскептичних настроїв поширили не один міф про нашу країну. Сама Україна не могла активно протидіяти, оскільки референдум був внутрішньою справою Нідерландів. Хоча вже після нього прем’єр Нідерландів Марк Рютте заявив, що відмова від ратифікації стане «подарунком Путіну» і порушить єдність у Європі. Тепер уряду Рютте потрібно знайти підтримку в двох палатах парламенту, аби нівелювати наслідки референдуму.

 Без безвізу. Офіційно в ЄС запевняють, що отримання Україною безвізу – питання, так би мовити, суто технічне і рішення мало би бути прийняте ще 2016-го, бо Україна зробила усе для скасування візових вимог із Шенгенською зоною, і це вже в ЄС певні сили гальмують процес… Втрутився так званий «про всяк випадок»: Україна в парі з Грузією стала заручником запобіжника призупинення безвізових режимів для третіх країн. Для українців і ще кількох країн безвіз не може бути прийнятий раніше цього «механізму». Хоча таке застереження спровокувала, швидше за все, Анкара. Але «маємо те, що маємо». Відтак, 2017-й має стати визначальним для відновлення з боку ЄС довіри до найбільш європейсько налаштованої нації – українців. Ми готові розвиватися разом із Європою, яка й сама нині перебуває в кризі.

 Про що Трамп домовиться з РФ. Новообраний президент США бачить можливості для покращення відносин з РФ. У нас це спричиняє занепокоєність щодо перспектив американської підтримки України. Хоча в багатьох західних столицях – не кажучи про Вашингтон – не розуміють поведінки Трампа. Та сам Трамп зазначає, що покращити відносини з РФ є нормальною дипломатичною практикою. Тим часом, від призначень до адміністрації Трампа наше занепокоєння не меншає. Найближча перевірка буде у березні, коли настане час припинити або продовжити «кримські» санкції проти РФ.

Історична нетолерантність навколо Волині. Непроста і часто замовчувана історія поляків та українців «вибухнула» больовою точкою: трагедія на Волині у роки Другої світової затьмарила усі решта моменти відносин Києва і Варшави. Адже влітку 2016-го Сейм та Сенат Польщі визнали трагічні події на Волині 1943-1944 років «геноцидом» польського народу. На додаток, у Польщі вийшов художній фільм «Волинь», у якому одна сторона є жертвою, а інша – хижаком. Українці бачуть у стрічці багато, м’яко кажучи, неточностей, відповідно, поляки переконані, що це – підручник історії. Треба визнати: ми погано знаємо свою історію, тож важко сприйняти, що українці могли вбивати невинних людей. А поляки виключно в образі жертви – так само далеко від істини.

Об’єктивне вивчення проблематики, спільні експедиції у пошуках захоронень, вшанування загиблих, відновлення кладовищ, інтенсивна робота істориків могли б слугувати зціленню від «волинської хвороби».

 Навіщо Росії Сирія? Україна та Сирія останніми роками постраждали від російської зброї. Різноманітне новітнє смертоносне приладдя випробовується російськими військами як в Україні, так і в Сирії. Кров, сльози та страждання людей не проникають за високі кремлівські стіни, а незахищені тіла цивільних українців та сирійців служать російським військовим нічим іншим, як мішенями. Українські та світові ЗМІ наголошують, що сирійському Алеппо та українському Дебальцевому варто стати містами-побратимами після визволення від окупантів. Однак між Сирією та Україною є принципова відмінність: до України РФ ніхто не запрошував. Хоча руїни Алеппо є натяком на майбутнє, яке Москва бажає Україні.

 Примирення Туреччини з Росією. 2016-й рік розпочався для Анкари і Москви скасуванням безвізового режиму після збиття російського Су-24. «Полем бою» стала Сирія. Та після паузи Росія й Туреччина шукають примирення. Вже у червні Ердоган написав листа Путіну, який Москва тлумачить як вибачення за збиття літака, а Анкара – як співчуття за інцидент. А в липневому перевороті в Туреччині звинуватили… противників зближення з Росією з оточення Ердогана. Після багатьох кроків на зустріч у грудні  турецько-російсько-іранській зустрічі по Сирії не завадило навіть вбивство російського посла в Анкарі… Хоч актуальні для України питання РФ і Туреччина воліють не піднімати, ми бачимо поглиблення співпраці Туреччини із країною, яка для нас є агресором.

 Чи є вихід з глухого куту Мінська? Затягнені процеси в політиці часто стають безнадійними, як це багато хто говорить нині про «Мінські ініціативи». Та, замість пошуків якоїсь альтернативи, усі зацікавлені політики ніби кобру присипляють, повторюючи, що альтернативи Мінську немає. За логікою, 13 пунктів Мінських домовленостей мали стати дорожньою картою поступового виходу з кризи і завершення війни на Донбасі. Проблема в тому, що вже від початку Київ і Москва по-різному розуміли послідовність кроків виконання цих пунктів. І нині жодного зближення позицій не спостерігається. Чи вдасться щось змінити, може стати зрозумілим у 2017-му.

 Полювання на українців у РФ. Кількість українських політв’язнів у Росії за 2016-й збільшилася більш ніж удвічі, від 50 до понад 100. Російський правозахисний центр «Меморіал» запровадив підрозділи у визначенні українських політв’язнів: ув’язнені за віру та всі інші. Оскільки в Росії перебувають кілька мільйонів українських заробітчан,

спецслужби РФ мають невичерпні резерви для поповнення списку заручників. І бажання силовиків вислужитися збігається з планами влади РФ на залякування та репресії. Не виключено, що РФ здатна зробити широкий жест зі звільнення заручників – в обмін на зняття санкцій за Україну. А Україна в цій ситуації повинна тримати на контролі ситуацію з кожним ув’язненим. Боротися за кожного, доводячи до міжнародних судів і громадськості протиправний характер дій проти громадян України на території сусідньої держави.

 Гноїще безправ’я в Криму. Ситуація в окупованому Криму залишається вкрай складною. Заборона на діяльність Меджлісу доповнилася новим «атракціоном» з боку РФ – пошуком і успішним знаходженням «українських диверсантів». Що й казати, майже «безвитратний» спосіб відвернути увагу населення півострова від реальних проблем і обіцяних «золотих гір». В юридичному сенсі окупований Крим залишається територією безправ’я: рішення тамтешніх судів для України і світової громадськості нелегітимні. Не менша проблема – з моніторингом ситуації в Криму, доступом правозахисників, дипломатів, журналістів. Статус окупованої території ускладнює їхні візити до Криму. Відсутність же таких фахівців і ефективного моніторингу створюють більш комфортні умови роботи для російських силовиків: замкнене коло.

Як бачимо, виклики часу для України майже всі так чи інакше пов’язані з РФ: її правителі готові на все, аби не відпустити українців у «вільне плавання».

 Дмитро ЦАРЕНКО, інтернет-оглядач «Версій»

Запис Україна і світ у 2016 році спершу з'явиться на Медіа-Версії.

18 травня у Чернівцях відбулася спортивна акція “Біг Миру”.

18 травня виповнюється 70 років від дня депортації сталінським режимом кримськотатарського народу.
Напередодні річниці депортації нелегітимна влада Криму заборонила мітинги до 6 червня через побоювання провокацій. Після цього на засіданні Меджлісу також скасували проведення запланований масакцій у Сімферополі 17-18 травня.
В різних містах України проводяться акції на підтримку кримських татар.

На Центральній площі відбулися акції на підтримку кримських татар з приводу 70-ї річниці депортації.
Волонтерський рух Буковини закликав: «НЕ БУДЬ БАЙДУЖИМ, ПРИЙДИ І ПІДТРИМАЙ НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ!»

Учасники акції «Біг Миру» і “Естафета Миру” – студенти, учні, спортсмени, аматори та родини буковинців у повному складі. Перед масовим забігом відбулася естафета серед учнів шкіл та вузів міста. Також після забігу відбувся розіграш призів серед учасників. Серед учасників забігу були і кандидати на посаду міського голови, які отримали іменні номери. Перше місце в естафеті виборали студенти ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Вітаємо всіх учасників із успішними спортивними досягненнями.
Дякуємо організаторам за проведення акції “Біг миру”.
Більше фото спортивного забігу за посиланням – http://versii.cv.ua/new/big-miru/28658.html.

Після всіх заходів знову пройшла повз Центральної площі.
“Коли в чоловіка забирають дім – плаче його сім’я. Коли в народу забирають дім – плаче його земля… Пам’ятаємо разом із кримськими татарами!” – написав сьогодні у Twitter співак Святослав Вакарчук.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Акції миру у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На щастя, є чесні росіяни зі здоровим глуздом, які намагаються вберегти своїх співвітчизників від суцільної мозкової стерильності, сміливці, які наважуються мати думку, що розбігається із офіційною. І не тільки мати, а й висловлювати її вголос.

Андрій МАКАРЕВИЧ, рок-музикант:

«Такої розперезаної пропаганди й такої кількості брехні не пам’ятаю від кращих брежнєвських часів» 

– Такої розперезаної пропаганди й такої кількості брехні не пам’ятаю від кращих брежнєвських часів. Хлопці, ви чого домагаєтеся? Створення суспільної думки для введення військ на територію суверенної держави? Відтяти Крим? ЦК КПСС, вводячи війська до Чехословаччини, з народом не радився. І що? Обісрався на весь світ!?

Бомбанули доволі багато ідіотів та просто неуків із нестабільною психікою. Уже рвуться зі зброєю в руках рятувати російськомовне населення: мовляв, воно до цього закликає, а вони нібито й повірили. Хлопці в телевізорі, ви чого домагаєтеся? На тривалий час розсварити два народи, що живуть поруч? У вас виходить. А чим це закінчується, знаєте? Війни з Україною захотіли? Так, як з Абхазією, не вийде: хлопці на Майдані вже загартувалися і знають, за що б’ються, – за свою країну, за свою незалежність. А ми за що? За Януковича? Навіщо ви сховали його в Росії? Чесна людина не стане ховати в себе злочинця й злодія. А крадій буде. Навіщо ви себе ганьбите перед людством? Я знаю, що вам наплювати, та все ж таки?

Нам з українцями жити. Як і раніше, в сусідстві. І бажано, в дружбі. А як їм жити, вони вирішать самі. Чи постріляти захотілося? Кажуть – патріотизм зміцнює. Ненадовго.

Юрій ШЕВЧУК, музикант: – Треба зробити усе можливе, щоби не допустити братовбивчої  бойні. Війна – це наслідок недолугої політики. Уся ця істерія з приводу нашого вторгнення в Україну, розв’язана на центральних каналах, говорить саме про це. Політика у нас слабка в країні, це навіть не політика, а зграя феодалів, знаєте, гонів, готів, якесь раннє Середньовіччя.

Артемій ТРОЇЦЬКИЙ, музичний критик: – Україна вистраждала свою свободу; там буде неспокійно й важко, але все закінчиться добре. Росія заслужила свою важку долю. У країні, де гангрена замість влади, будуть вічні сутінки.

Михайло Жванецький, письменник-сатирик звернувся до українців так: «Перше: бійки не боятися – тоді її не буде. Землю брати – тоді вона буде. Свободу тримати зубами. Вождів, що живуть паралельно із нами, що пустили намарне нашу юність, – давити. І нічого не боятися!» 

– Мені здається, що росіяни шалено заздрять українцям. Тому що змогли, дозволили собі скинути зажерливих, хамуватих, знахабнілих злодюг. Це не виключає того, що можуть прийти нові. Але ті вже точно знатимуть, що існує сила протидії, здатна чинити їм спротив. А закомплексована російська більшість виправдовує свою бездіяльність і своє безсилля «прагненням стабільності», тим, що «вони всі там бандерівці та фашисти» тощо. А насправді це просто заздрість, що українці не промовчали, не втерлися…

Лія Ахеджакова, актриса:

«Нехай мене ображають, нехай кидають у мене камінням, але я особисто Україну не зраджу! За жодних обставин, навіть коли мене будуть жорстоко кривдити й принижувати!»

 – Нас Севастополь розколов. Для нас, акторів, це немов би єдиний простір – Україна і Росія, Крим… І для більшості акторів однаково й та дорога землі, і ця… Нехай ображають, нехай кидають у мене камінням, але я особисто Україну не зраджу! За жодних обставин, навіть коли мене будуть жорстоко кривдити й принижувати!…Мені здається, що ми скотилися вже до того періоду Радянського Союзу, коли… в таборах гнили найкращі люди, вбиті поети, письменники, артисти й режисери й просто чесні люди…

Ксенія Собчак, телеведуча: – Ну все. Війна. Це рішення або стане черговою «маленькою тріумфальною війною» Володимира Володимировича, або може стати його «Афганістаном». От я вам казала, що Путін – не про гроші вже давно, а про «увійти в історію». Олімпіада – добре, та апетити зростають. «Президент, що повернув Росії Крим» – оце серйозний параграф у підручнику.

Олександр СОКУРОВ, кінорежисер:

«Я вражений цією абсолютною закоханістю у війну. Мені здається, що якесь страшне затемнення найшло на багатьох росіян. А це означає, що всі ті проблеми, всі ті гріхи народу, що були скоєні у сталінську пору, ті страшні репресії, непрощені й непокаяні гріхи, усе це зараз спливло на поверхню і починається заново». 

– Одностайність Ради Федерації у такому складному, я навіть сказав би, трагічному питанні, як використання російських збройних сил на території України, вражає. Ніхто навіть не засумнівався в тому, що війська треба вводити на територію України. Не знаю, звідки така зарозумілість, чому такі серйозні рішення не збурили драматичного обговорення. Таке враження, що усі закохалися у воєнне вирішення питання. Всім це так подобається, всі вважають це якоюсь гарною та цікавою історією, немовби це велика патріотична подія. Я вражений цією абсолютною закоханістю у війну. Мені здається, що якесь страшне затемнення найшло на багатьох росіян. А це означає, що всі ті проблеми, всі ті гріхи народу, що були скоєні у сталінську пору, ті страшні репресії, непрощені й непокаяні гріхи, усе це зараз спливло на поверхню і починається знову. Ми й тоді як народ вчинили погано, підтримуючи репресивний сталінський режим, прославляючи усе те зло. Ми не покаялися, ми не вважали, що усе це – помилка. Не можна вирішувати військовою силою таку делікатну проблему української держави. Я сподіваюся, що цього все ж таки не станеться. Бо коли це станеться, нам на довгі роки про нашу державність доведеться забути. Відбудуться незворотні наслідки. Україна все одно виживе й буде тією державою, якою вона хотіла бути. А ми завдамо своїй країні удару абсолютно деградуючої якості. Жодна армія нас не врятує від кінцевого внутрішнього розвалу нашої країни. Наша держава наразі  не в тому стані, аби припускатися таких помилок.

Борис ГРЕБЕНЩИКОВ, музикант:

«Припиніть обманювати свій народ» 

– Ті, в чиїх руках сьогодні влада, згадайте про народ, який делегував вам цю владу: без цього народу ви ніхто; припиніть обманювати його. Яким би великим не було б у вас бажання ввійти в історію, не намагайтеся зробити це за рахунок смерті людей, які вам довіряють. Будьте далекоглядними: припиніть натравлювати одних людей на інших, припиніть брехати своєму народові заради удаваної сьогоденної вигоди – завтра вона призведе до незрівнянно більших втрат.

Господи, напоуми нас вирішувати суперечки мирним шляхом!

Кіносоюз – проти

Лист із засудженням дій російської влади підписали й російські кінематографісти )з ним можна ознайомитися на сайті Союзу кінематографістів і професійних кінематографічних організацій та об’єднань Росії (Кіносоюз): «Ми категорично проти брехні у висвітленні доленосних для України подій і тим більше проти російської військової інтервенції в Україну», – говориться у ньому.  Автори звернення виступили також проти «безпрецедентної антиукраїнської кампанії, розв’язаної російськими державними каналами»: «Тому ми відповідаємо лаконічно й недвозначно: не сумнівайтеся в нас. Ми на боці правди і ми з вами!», – звернулися російські кінематографісти до українських колег.

Російський ПЕН-центр осудив позицію уряду РФ

Російський ПЕН-центр, як усі люди здорового глузду на планеті, розділяють тривогу наших українських колег. Позиція російського уряду представляється нам надзвичайно небезпечною, і Російський ПЕН-центр уже неодноразово заявляв про це.

Ми також виступаємо проти дезінформаційної політики російських ЗМІ і нагнітання ненависті, агресії у засобах масової інформації. Введення російських військ на територію Криму, як би це не камуфлювалося, означає початок військових дій.

Ми закликаємо Російський уряд зупинити ці небезпечні ігри, поки вторгнення не перетворилося на повномасштабну війну, коли ситуація вийде з-під контролю. Ми застерігаємо тих, хто не боїться проливати кров наших дітей, росіян, українців чи татарів…

Жодні геополітичні, фінансові та інші корисливі інтереси, навіть коли їх називають «національними», не виправдовують загибелі людей, на якому боці протистояння вони не перебували б. Відповідальність ляже на плечі політиків, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу. За свободу – вашу й нашу!

Антивоєнна заява російської інтелігенції

Не вперше в російській історії людей, не згідних з агресивною імперською політикою держави, оголошують пораженцями й ворогами народу. Не уперше вірно підданство цінується вище за громадянську позицію. Події в Криму стрімко розвиваються і тягнуть коли не кровопролиття, то ганьбу для Росії і біди для народів двох країн.  Надії зупинити те, що відбувається, доказами розуму стає все менше. Але тим соромніше мовчати й пасивно стояти з краю.

Ми, що не називаємо себе «діячами» культури чи науки, а просто російські інтелігенти, що працюють кожний у своїй галузі, заявляємо:

Ми проти вторгнення на територію іншої держави.

Ми проти війни з Україною й ворожнечі із світовою спільнотою.

Ми солідарні з усіма, хто не прогинається й не піддається брехні.

Вони з нами!

Правозахисники: Арсеній Рогинський,Олексій Симонов.

Актори й режисери, діячі театру й кіно:Лія Ахеджакова,Олександр Балуєв,Павло Бардін,Олег Басилашвілі,Марат Башаров,Юрій Богомолов,Леонід Бронєвой,Еманнуїл Віторган,Галина Волчек,Валерій Гаркалін,Сергій Гармаш, Валентин Гафт,Володимир Гостюхін,Олексій Девотченко,Армен Джигарханян,Федір Добронравов,Антон Долін,Даніїл Дондурей,Олег Дорман,Марк Захаров,Андрій Звягінцев, Михайло Кокшенов,Андрій Кончаловський,Володимир Котт,Михайло Кричман,Дмитро Кримов,Леонід Куравльов,Евген Лунгін, Сергій Маковецький,Віталій Манський,Віктор Матізен, Оксана Мисіна,Володимир Мірзоєв,Андрій Мягков,Андрій Плахов,Олексій Попогребський,Катерина Поспєлова,Андрій Прошкін, Марина Разбєжкіна,Олександр Расторгуєв,Ельдар Рязанов,Станіслав Садальський,Олександр Сакуров, Андрій Смирнов, Юрій Стоянов,  Наталія Фатєєева, Дмитро Харатьян,Борис Хлебніков, Ольга Шакіна,Сергій Юрський,Олена Якович,Олександра Яковлева,Олена Яковлева.

ЛітераториБорис Акунін (Григорій Чхартишвілі), Аркадій Арканов, Олександр Архангельський, Леонід Бахнов, Андрій Бітов, Марина Бородицька, Ольга Варшавер, Марина Вишневецька, Сергій Гандлевський, Даніїл Гранін, Вероніка Доліна, Денис Драгунський, Ольга Дробот, Євген Єрмолін, Віктор Єрофеев, Михайло Жванецький, Олександр Ілічевський, Ігор Іртеньєв, Ніна Катерлі,Костянтин Кедров, Григорій Кружков, Ольга Кучкіна, Наталя Мавлевич, Лариса Міллер, Олексій Моторов, Валерій Ніколаєв, Наталя Нусінова, Максим Осипов, Марія Рибакова, Лев Рубінштейн, Михайло Рудницький, Ольга Седакова, Євген Сидоров, Наталія Соколовська, Євген Солонович, Марія Степанова, Ксенія Старосельська, Сергій Стратановський, Лев Тимофєєв, Людмила Уліцька, Павло Фінн, Маріетта Чудакова, Олена Чижова, Віктор Шварц, Илля Штемлер, Михайло Яснов.

Художники:Євген Асс,Андрій Бондаренко.

Журналісти, видавці, телевізійники: Ірина Балахонова, Арина Бородіна, Ірина Головинська, Варвара Горностаєва, Тихон Дзядко, Олена Дьякова, Вікторія Івлева, Михайло Калужський, Ксенія Ларина, Глеб Морєв, Анна Наринська, Володимир Новохатко, Антон Носик, Ілля Овчинніков, Сергій Пархоменко, Наталя Перова, Ірина Петровська, Ірина Прохорова, Ксенія Собчак, Людмила Телень, Артемій Троїцький,  Михайло Шевельов, Алла Шевелкіна, Тетяна Щербіна, Ірина Ясіна.

Музиканти:Борис Гребенщиков, Андрій Макаревич,Олександр Розенбаум, Юрій Шевчук.

Учителі:Ася Штейн, ТамараЭйдельман.

Науковці різних галузей Константин Азадовський, Петро Аркадьєв,Олександр Бадхен, Анна Варга,Михайло Гельфанд,Анатолій Голубовський,Олена Горбова,Наталя Громова,Олена Гуревич, Михайло Давидов,Андрій Десницький,Борис Дубін,Галина Єльшевська,Анатолій Журавльов,Сергій Зенкін,Олексій Іванов,Наталя Іванова, Аскольд Іванчик,Борис Кац,Роман  Кривко, Ілля Кукулін,Ирина Левинська,Ірина Левонтіна,Марк Липовецький,Глеб Лозинський,Діна Магомедова, Марія Майофіс, Віра Мільчина,Савва Міхеєв,Сергій Неклюдов,Олена Новикова,Олексій Оскольський,Марк Певзнер,Віктор Прасолов,Юрій Рижов,Ірина Седакова,Микита Соколов,Елеонора Соколова,Марія Соловейчик, Ірина Стаф,Дмитро Травін,Наталя Тумашкова, Антон Туні,Федір Успенський,Андрій Цатурян, Павло Чеботарьов,Семен Шешенін,Борис Штерн,Давид Шустерман, Михайло Ямпольский, – загалом понад 120 прізвищ…

Ахеджакова, Биков та Носик вийшли у Москві на Мітинг правди з прапорами України

У Москві відбувся опозиційний Мітинг правди. Його учасники вимагали у влади чесності та незалежності ЗМІ, захисту свободи слова та права на інформацію. Акцію, що тривала три години – від 16-ї до 19-ї, – погодили із московською владою.

Учасники Мітингу вийшли на проспект Сахарова із плакатами «Досить брехати!», де в кого в руках були українські прапори – на знак солідарності з Україною. Люди скандували «Ганьба!» та «Росія буде вільною!».

На мітингу виступили відомі громадські діячі, опозиціонери, блогери й літератори, серед них – письменник Дмитро Биков, актриса Лія Ахеджакова, блогер Антон Носик, письменниця Людмила Уліцька, а також звільнений нещодавно за критику Кремля професор МДІМВ Андрій Зубов. Зі сцени цитували Олександра Солженіцина й українського поета Василя Стуса.

Кульмінацією мітингу стало вручення премії «Махровий тіпун» найбільш необ’єктивним російським журналістам. Такими названі ведучі головних федеральних каналів Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов та Катерина Андрєєва.

За підрахунками організаторів, мітинг зібрав не менше 5 тисяч людей. За офіційними даними ГУВД Москви, у ньому взяло участь менше тисячі людей.

Антоніна ЦИМБАЛЮК, vesti.uа, 13 квітня.

Запис Росіяни, які не прогинаються і не піддаються брехні, проти війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Убий у собі ледачу аморфну істоту і станеш громадянином першорядної держави

– Пане Володимире, Крим вважати нам остаточно втраченим чи маємо шанс повернути його?

– Вдамся до приклад. Французьку провінцію Ельзас Німеччина окупувала 1871 року. Це була поразка Франції, адже вона втратила величезну частину своєї території, на якій, до речі, мешкало німецькомовне населення. Але Франція не змирилася з цим і 1918 року повернула собі Ельзас.

Після місяця окупації Криму не можна стверджувати, що ми його втратили. Світ не визнає цієї анексії. Паніка перших днів минула, і що ми бачимо? Ні українці, ні кримські татари не покидають територію Криму, отож на ній залишаються сотні тисяч людей, які хочуть бути громадянами України. Повернення півострову залежить зараз від двох чинників – тиску Заходу та від того, чи зуміє наш уряд сформувати ефективну систему державного управління, здатну протистояти Росії. Йому нині важко, бо відбувається заміна однієї системи – олігархічно-авторитарної – на іншу – демократичну. Ми не повинні допускати й думки про втрату Криму. Бо не всі слова ще сказані, не всі «гармати вистрілили».

– Як на вашу думку, зупиниться Росія на досягнутому чи продовжить свою експансію?

– Росія – наш одвічний непримиренний ворог, стратегічна мета якого – знищення України як держави і як окремої нації. Це сильна держава, тобто ефективно діюча, яка має добре підготовлені військові формування, силові структури. І якщо у випадку з Кримом Україна звернеться до НАТО з проханням надати військову допомогу, гадаю, така допомога надійде. Росія має єдиний вихід із цієї ситуації – війну. Але це буде Третя світова, яку їй нізащо не виграти.

– А готовий Європейський Союз надати реальну військову допомогу Україні – чи допомога обмежиться лише «глибокою стурбованістю» європейських високопосадовців?

– Зараз Європа нагадує Буриданова віслюка, який сидів поміж двох копиць сіна і не знав, куди йому йти – наліво чи направо. Тому помер з голоду, сидячи посередині. Європа розуміє: якщо вона мовчки «проковтне» окупацію Криму, то завтра російські війська можуть бути у Варшаві чи Берліні. Тому в інтересах Заходу – обрізати крила агресору. Та з іншого боку, Європа боїться. Вона розуміє, що початок війни з Росією веде до погіршення її економіки. Бо нафтогазові долари, що наповнюють офшори Європи – нелегально чи напівлегально – витягнуті з економіки України через керовані з Росії корупційні схеми. Це складна схема – і Європа матеріально зацікавлена в її існуванні.

Фактично більшість українського населення сьогодні мислить так: ось ми заснемо, а, коли прокинемося, все буде як колись. Не буде. Той світ уже розвалився і «як колись» уже ніколи не буде. Це треба усвідомити як нам, так і європейцям. І дороговказом мають бути не мантри на зразок «аби лиш все було добре та не було війни», а слова апостола Павла: «Щоби в тобі народилася нова людина, вбий у собі стару». Ми повинні знищити в собі оту ледачу, аморфну істоту, якою були до подій на Майдані. Коли продавали голоси на виборах, коли мирилися з корупцією, а преса хвалила будь-кого, лише б заплатили. Якщо це переродження не відбудеться, то нічого не зміниться.

– До яких заходів має вдатися Україна, щоби зупинити зазіхання Росії? Чи повинні тут застосовуватися військові методи?

– Силовий метод, безумовно, повинен бути, але не в такому примітивному вигляді, як  копання протитанкових ровів між Донецькою і Ростовською областями. Це має бути абсолютне посилення захисту кордонів, угруповань військ на сході, запрошення військових інструкторів з-за кордону, закупівля модерної військової техніки. За бажання Україна легко могла би повернути собі ядерний статус. Просто нам хочеться жити легко, не беручи на себе жодної відповідальності і не докладаючи до поліпшення жодних зусиль. Але якщо ми ці зусилля зробимо, то станемо першорядною державою, а якщо ні – будемо якоюсь російською глибинкою, деградованою територією, яка не має жодних перспектив.     

Закінчення нафтогазового буму стане початком кінця імперії  

– Але ж на Сході та Півдні України є багато людей, які справді підтримують експансію Росії. Як бути з ними?

– Ніхто їх не рахував. Я вивчав фотографії з мітингів у Харкові – з українського і проросійського. Це непорівнянні речі: найбільша в Європі площа вщент заповнена українськими прапорами – і кількасот людей з російськими триколорами. У ставленні до сучасності немає різниці між українськими громадянами зі Сходу чи Заходу. І про це гарно сказав кардинал Гузар: «Немає різниці між західними і східними українцями. Є різниця між тими, хто любить Україну, і тими, хто її не любить». Я думаю, що і в Чернівцях, і у Львові ми знайдемо багато людей, які живуть, плекаючи в собі ненависть країни, в якій живуть. І ми знайдемо не менше людей у Харкові, Донецьку чи навіть у Криму, які є патріотами України. Нас не повинно хвилювати, якою мовою вони говорять чи яка культура їм є етнічно ближчою, якщо вони шанують українську державність і готові працювати для неї.

У нас абсолютно нерозбірливо надавалося українське громадянство 1991 року. Тут варто було би скористатися досвідом балтійських країн, де видавали громадянство лише тим, хто присягав на вірність державі та приймав її державну мову. Решта людей могли користуватися усіма суспільними правами, крім політичних. Це дозволило цим країнам у пришвидшеному темпі пройти шлях розвитку. Думаю, ми повинні аналогічним чином перезавантажити свою країну. Сьогодні маємо кінець Другої української республіки і початок Третьої. Громадянами цієї республіки повинні стати тільки люди, які є її патріотами в державницькому сенсі, визнають її Конституцію та закони України. Всі решта – чужинці. Люди, для яких столиця – Москва, є російськими громадянами, які просто проживають на території України. І тому вони не повинні мати право голосу при визначенні майбутнього шляху держави.

– У закордонній пресі дуже часто порівнюють політику Путіна з нацистською політикою Гітлера. Чи можете провести аналогії між сучасною Росією та передвоєнною Німеччиною?

– 1937 року ніхто не вірив, що Німеччина зможе воювати, але вона відновила своє військо і почала готуватися до війни. 1938 року вона зсередини розвалила Чехословаччину, Австрію. Та все ж була надія, що вона зупиниться. Саме цим вона   нагадує Росію, яка лізе в Абхазію, Крим. Єдина відмінність, що Німеччина грала тоді на суперечностях між Заходом і Сходом, використовуючи ситуативну підтримку то однієї, то іншої сторони. Росія ж такої підтримки сьогодні не має. У випадку війни Китай і Японія не відмовляться відірвати величезні шматки території Росії. Думаю, що й деякі країни НАТО не втратять свого шансу… Росія таку війну в перспективі програє.

– Чи можливий у цьому випадку занепад Російської імперії?

– Раджу прочитати трилогію історика і політолога Юрія Липи «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та «Розподіл Росії», написану ще наприкінці 30-х років минулого століття. Це я до того, що тема розпаду Російської держави весь час була на слуху у політологів та істориків. Ця держава просто не може існувати через продовження своєї московської державницької традиції, яка абсолютно відрізняється від західної, бо не має на меті нічого, крім визискування територій та продовження панування «еліти», яка нині є панівною в Росії.

Та, як на мене, розпад Російської імперії не відбудеться так, як розпад Австрійської, Римської чи Османської імперій. Розвал Росії стане святом для її країн-сусідів, які скористаються найласішими її шматками.

Маю глибоке переконання, що історія Росії не розвивається відповідно до відомого принципу Геґеля «від дикості до цивілізації». Росія зникне з карти світу, не залишивши по собі нічого, крім уривчастих пам’яток культури чи літератури, але своєї «імперської» культури вона по собі не залишить. Приміром, наші сусідні держави Угорщина чи Польща не мають такої багатовікової імперської історії, як Росія, але вони створили по собі надзвичайно привабливу навіть для сусідніх народів культуру. Росія такого спадку не матиме.

Швидше за все це станеться після закінчення нафтогазового буму, тож йдеться навіть не про десятки років, а про найближчі роки…

– Тобто це буде внутрішній розкол?

– Звісно, він розпочнеться з громадянських рухів всередині країни. Хоча зовнішній чинник тут відіграє більшу роль. Але я більше ніж упевнений, що все завершиться тим, що Карелія приєднається до Фінляндії, Кенігсберг – до Німеччини, Далекий Схід – до Японії, а сибірські території організуються в окрему державу, які і прилеглі до Китаю. Та оскільки національні рухи в тих федеративних краях не є сильними, то навряд чи вони утворять незалежні держави. Загалом Росія розвалиться на такі собі протекторати чи домініони, які окупують інші країни.          

Щоби захиститися, українці повинні стати Нацією

Але тут існує й певна небезпека, що чекає як на Україну, так і на західні держави: десятки мільйонів деморалізованих російських громадян тікатимуть, залишаючи свою країну напризволяще. Росію підніматимуть китайці чи японці, а росіяни будуть далі розкладати довколишні країни. Ми вже бачимо, як вони поводяться в Європі, Україні – зрештою, скрізь – і це становить велику небезпеку.

Тому до цього потрібно підготуватися, уніфікувавши свою націю. Тобто ми маємо відрізнятися від них у культурному відношенні. Ми маємо стати нацією, в якій вони відчували би себе чужинцями.

– Як ви вважаєте, ісламістські рухи на території Криму активізуються?

– Важко відповісти однозначно. Найближчим гравцем є Туреччина. Між турками і татарами різниця невелика. Але Туреччина є абсолютно світською державою вже протягом ста років від Ататюрка, тож говорити, що ісламістський вплив Туреччини буде великим, не випадає.

Ми бачимо, що організований рух кримських татар здебільшого залишається вороже налаштованим до російської окупації. Такі його лідери, як Мустафа Джемільов, мають великий політичний досвід і є значно більше проукраїнськими, ніж більшість наших материкових діячів. Тому вони й надалі домінуватимуть у кримсько-татарському русі. А куплені проросійські угруповання будуть усе більше маргіналізуватися.

– Ваше ставлення до радикальних рухів, які останнім часом виникли в Україні? Перш за все, до «Правого сектору»?

– Коли вибудуємо розвинуту націю, то перед нами не стоятиме загроза виникнення якогось дикунського радикального руху, такого, скажімо, як Правий сектор. Такі рухи ніколи не мають прихильності більшості. Про радикальні течії свого часу гарно сказав Герцен. Вони нагадують хор в італійській опері, який співає «Avante! Avante!» (італ. «Уперед!»), але всі стоять на місці. Тобто всі ці радикали є радикалами слів, а не дій. Відтак, з одного боку, вони не є надто небезпечними. Але ми спостерігаємо з їхнього боку доволі провокативні речі, як, приміром, побиття прокурора на Волині Правим сектором чи директора Першого національного каналу «свободівцями». Це яскраве свідчення незрілості українського політикуму. У нас ще є багато роботи до того, як ми перейдемо до військових дій. І ще, чи не найголовніше: ми маємо воювати із зовнішнім ворогом, а внутрішні проблеми вирішувати шляхом політичного діалогу.

– В одному зі своїх виступів Путін наголосив, що «в глибині серця людей Крим завжди був частиною Росії»… Що би ви відповіли на ці слова?

– Кожна земля належить тому народу, який на ній проживає. Свого часу в Криму мешкали і готи, і скіфи, і генуезці, і венеціанці… Протягом п’яти століть тут існувала могутня незалежна держава – Кримське ханство. Воно залишило по собі надзвичайно привабливу культурну спадщину та впало під ноги російських завойовників майже водночас з іншими державами, які мали нещастя мати своїм сусідом Російську імперію –  українською Гетьманщиною, польсько-литовською Річчю Посполитою. Тож треба визнати, що Крим історично належить кримсько-татарському народу. Називати його російським через те, що від 1944 до 1954 року він був у складі Російської федерації як Кримська область, несерйозно. Бо й до війни там була національна кримсько-татарська автономія. Я дуже хотів би, щоби Крим був кримсько-татарською автономією у складі України. Це розставило би все на свої місця. Тому що є господар, а є гості, які мають жити так, щоби не загрожувати правам господаря. А господар Криму – кримсько-татарський народ.     

У ЄС напівпаразитичне життя українських олігархів стане неможливим

– Наскільки зараз, з урахуванням нинішніх подій, для України є важливим вступ до ЄС та НАТО?

– Ці дві речі є важливими для України незалежно від сьогоднішньої ситуації. Україна немає іншого шляху, як рухатися в Європу. Але питання в іншому: чи цього дійсно хочуть політичні класи та олігархи, які володіють більшістю української економіки. Адже вони, напевне, розуміють, що те напівпаразитичне життя, яке вони вели досі, там буде неможливим.

Мені здається, що набагато пекучішим зараз є вступ до НАТО. Не могли нам вороги зробити більшої шкоди, ніж 2008 року обрубати надії України та Грузії на членство в НАТО. Думаю, після виборів варто було би провести референдум про приєднання до НАТО. Хоча і це не є гарантією членства, але це є гарантія залучити сили для оборони від зовнішнього агресора.

Зараз це здається далекою перспективою, але воно таким вбачається з точки зору нинішнього політичного та економічного гниття. Ми ще недостатньо усвідомили зміни, що відбулися. А вони доволі швидко призведуть до членства України в євроатлантичних структурах.

Найголовніше завдання українського політикуму зараз – потрапити в «тренд» тієї частини людства, яке рухається «від дикості до цивілізації». Ми можемо там бути, але це залежить від нашої внутрішньої здатності перебудувати наш внутрішній світ і наші стосунки у відповідності до вимог західного світу.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Володимир СТАРИК: «Росія зникне з карти світу, не залишивши по собі нічого» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Згідно із рішенням виконувача обов’язки Верховного Головнокомандувача ЗС України (Олександра Турчинова) та виконувача обов’язки Міністра оборони України (Ігоря Тенюха), на підставі наказу начальника Генерального штабу– Головнокомандувача ЗС України (Михайла Куцина), військовим частинам ЗС України, дислокованим  АР Крим, дозволено застосування зброї», – повідомляє прес-служба Міноборони України.

Таке рішення було прийняте для захисту військовослужбовців у зв’язку із загибеллю прапорщика ЗС України С.В. Какуріна під час штурму 13-го фотограмметричного центру Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України у Сімферополі.

Військового, який перебував на спостережній вежі автопарку частини, було вбито прямим влученням у серце. Крім того, було поранено в шию та руку капітана В.А. Федуна. Ще один український військовослужбовець отримав важкі травми ніг і голови «від ударів кийками, арматурою та іншими предметами».

«Нападники були одягнені у військову форму військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації без знаків розрізнення та озброєні автоматичною зброєю і снайперською гвинтівкою», – йдеться в повідомленні.

Запис Війна розпочалася: кров пролилася спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Намети стоять на чернівецькому Майдані. Уже слабенько димить бочка біля них. Увечері. Трохи зранку. Димить і труба в наметі. Теж ледве-ледве, тільки вночі підтримує тепло. Весна цього року рання. І з піаніно сьогодні плівку зняли. Сонячно.

А вчора на нашому майдані я зустріла ще одного активного учасника Майдану в Києві – Петра Пріскару. 31 грудня ми розмовляли з ним біля намету «Буковина». Тоді я навіть зробила невеличке відео цієї розмови. А тоді ж сфотографувалися втрьох – ще з Олегом Шишкіним .

Намет Чернівці, Буковина.31.12.2013. Вітання Петра Пріскару для буковинців:

http://www.youtube.com/watch?v=gvf12ugSSvo

У Києві, напередодні Нового року, все відбувалося швидко: несподівані зустрічі, обговорення планів, надій… Зараз Петро Пріскару повернувся додому (він з Герцаївського району), але ввечері 17 березня знову поїхав на Київ: треба закінчити певні справи. Петро постійно був на Майдані. Тепер ситуація змінилася. Скоро він буде остаточно вдома, непокоїться стосовно роботи. Сподіваюся, нова влада не забуде тих, хто відстоював нашу свободу на Майдані і знайде можливість допомогти їм з роботою. Ми забов’язані це зробити. Адже саме ці люди виборювали право на гідність, свободу, право жити у вільній, незалежній та демократичній державі.

Сьогодні, коли я приносила хлопцям готові світлини, стала свідком ще однієї зустрічі майданівців-буковинців.

На площі постійно є люди. Біля наметів. Біля пам’ятника. І біля піаніно. Бачила, як бабуся внучці давала перші настанови гри.

А потім майстер-настройщик зняв кришку і обережно почав настроювати піаніно. Ми поговорили з паном Василіу про музику, наші захоплення, про майбутнього внука-музиканта.

Вже звичними стали щоденні мітинги: люди обговорюють тривожні новини з Криму, настрашені війною. Люди моляться за мир…

Молитва за Україну

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Тетяна СТРІЛЬЧИК, “Версії”,
фото автора

Запис Зустрічі на Чернівецькому Майдані. 17.03-18.03.2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За останіми данними, 150 біженців готові приїхати до Чернівців. Понад 40 сімей уже звернулися до координаторів, задля того, аби прийняти в себе в дома приїжджих з Криму. Питання з навчанням дітей із Криму вже теж вирішується. Одним із місць поселення біженців є готель «Буковина». Як зазначає його керівництво, поселити намагатимуться стільки людей, скільки приїде. «Точної кількості на поселення сказати поки не можемо, – каже власник готелю «Буковина» Валерій Чинуш, – Намагатимемося прийняти всіх бажаючих. Проживання та харчування буде безкоштовним. Одна молода сім’я вже заселилася.

В міській та обласній раді працюють координатори, до яких можна звертатися, щоб отримати або ж надати допомогу.

Вл.інф.

Запис Кримчани знаходять прихисток у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буковинські жінки ввечері на Центральній площі засудити російську агресію щодо України.
“Путін, руки геть від України!”, “Честь і слава українським військовим!”, – такі гасла різними мовами тримали жінки у руках.

Також на мітингу говорили і про Володимира Івасюка, 4 березня – день його народження. Всі заспівали пісню “Червона рута”

Слава Україні!
Героям слава!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Майдан у Чернівцях. 4.03.2014. Путін, руки геть від України! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Слава Україні!
Героям слава!

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Майдан у Чернівцях. 3.02.2013 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17:00 – 18:00 2.03.2014

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Народне Віче. “Мітинг проти війни!”. 2.03.2014… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2.03.2014, о 12.00 у Чернівцях планується проведення Народного віче на Майдані.

Чернівчани, стурбовані ситуацією в Криму, на сході  України, збиралися сьогодні на протязі дня на Майдані.

2.03.2014 від 12.00 на Майдані відбудеться Народне віче.
Нас багато і ми захистимо незалежність України!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис 2.03.2014, о 12.00 – Народне віче на Майдані. Мітинг проти війни! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Джон Бик, Бош і Жабоїди

Майбутнього противника змальовують нелюдом, звинувачують у всіх смертних гріхах. Його нещадно висміюють, зображаючи у спотвореному вигляді особливості мови, культури, традицій того народу, з яким збираються воювати. Людей отруюють міжнаціональною ненавистю, намагаючись позбавити майбутнього противника елементарних людських рис в очах своїх співвітчизників.

Напередодні Першої світової війни пропаганда докладала чималих зусиль для роздмухування суперечностей між націями. Створювалися карикатурні стереотипи інших народів, здатні спричиняти лише відразу.

Прав, Британіє?

Наприклад, англійця зображували в образі пихатого, зарозумілого «Джона Булля». У перекладі це прізвище означає «Бик». Уперше образ з’явився у політичному памфлеті початку XVIIIст., що належав перу шотландського лікаря Джона Арбетнота. Джон Булль виведений тупуватим, обмеженим, упертим представником англійського середнього класу. Карикатуристи малювали його як невисокого, але міцного товстуна з хитрим виразом обличчя, неодмінними бакенбардами і в одязі кольорів британського прапора – синього, білого й червоного.

Чому ми починаємо саме з карикатури на типового англійця? Тому, що 1913 року наймогутнішою країною залишалася Велика Британія. Над Британською імперією ніколи не заходило сонце – її колонії були розкидані в усьому світі. Англійський флот домінував на морях і океанах, тож  мешканці Туманного Альбіону пишалися своєю силою. Багато хто з них зверхньо ставився до інших народів, натомість отримуючи від тих чималу дозу ненависті. Серед британців розповсюдженим був расизм: вони вважали, що азіати й африканці значно поступаються європейцям за здібностями, а їхнім призначенням є лише вірна служба білим панам.

Холодне презирство чимало англійців демонструвало до народів Східної Європи, насамперед до росіян, яких навіть не вважали європейцями. Росію традиційно зображали у вигляді страшного дикого ведмедя.

На початку ХХ ст. серед англійців розповсюджувалося й упереджене ставлення до німців: зростала конкуренція між Великою Британією та Німеччиною за панування на морях і захоплення колоніальних володінь.

Камені спотикання й ненависті

Але ще сильнішими були суперечності між німцями й французами. Франція не могла забути поразки у франко-прусській війні 1870-1871 років і втрати своєї провінції Ельзас і Лотарингія. В уяві пересічного француза німець виступав брутальним, нахабним загарбником, який зневажає своїх сусідів і прагне поневолити їх. Французькі карикатуристи підкреслювали зверхність німців, зображуючи їх з моноклем: спроба утримати монокль за допомоги навколо-очних м’язів обов’язково надає обличчю презирливого вигляду. Художники підсилювали його за рахунок гротескних вусів, гостро закручених догори. Саме такі носив останній німецький кайзер Вільгельм ІІ (1859-1941 рр.). Німців любили малювати товстими, нерідко у процесі поїдання сосисок чи ковбаси з капустою – їхньої традиційної страви.

Ненависники німців постійно підкреслювали їхні типові германські риси – педантизм і дріб’язковість. Висміювали і вроджене чиношанування, готовність до бездумного виконання будь-яких наказів начальства. Німців французи не називали інакше, як «бошами» (від фр. Allemand caboche – німецька башка).

У відповідь французів їхні сусіди зневажливо називали «жабоїдами». Символом Франції  в іноземних карикатурах виступав галльський півень – натяк на типову французьку задерикуватість. Але самі французи на це не ображалися, бо предків цього народу стародавні римляни називали «галлами», а друге значення латинського слова «галлюс» якраз і є «півень».

Німецькі пропагандисти старанно вишукували справжні або удавані недоліки французького національного характеру, щоби познущатися над ними. Особливо експлуатували подружню невірність, нібито характерну для усіх представників цього народу. Знущалися і над хвалькуватістю, що її так полюбляли деякі французи – та вони і самі підсміювалися над цією рисою.

Одна битва – десяток тлумачень

Пропаганда зазвичай не лише підкреслює наявні недоліки, вона й вигадує негативні риси потенційного противника. Так, у свідомість німців вбивали твердження про те, що всі французи – боягузи, не здатні мужньо протистояти ворогові. В основу цієї фальшивки покладено факт, що французькі солдати зазвичай менш стійкі до дії екстремальних чинників, ніж німецькі. Проте в умовах бойових дій вони успішно долають цей недолік. Однак ворожа пропаганда й далі дорікає їм недостатньою стійкістю, ще й відшукуючи відповідні історичні приклади.

А 1913 року саме виповнилося сто років знаменитій Лейпцігській битві, поразки в якій зазнала французька армія під командуванням Наполеона. У цій чотириденній битві серед переможців були пруссаки з австрійцями, тож Німеччина урочисто відзначила ювілей найбільшого бою всіх наполеонівських воєн. При цьому підкреслювалися високі бойові якості німців і низько оцінювалася стійкість французів.

Ювілей «Битви народів» святкувався й в інших державах, зокрема – в Росії та Австро-Угорщині. Якщо для німців та австрійців 1913 року французи вважалися недружньою нацією, як і сто років тому, то росіяни опинилися у протилежній ситуації. Росія і Франція вже були пов’язані союзним договором, спрямованим проти Німеччини і Австро-Угорщини. Відтак російська пропаганда під час святкування ювілею «Вітчизняної війни 1812 року» та наступних перемог російської армії над Наполеоном не форсувала антифранцузьких настроїв. Акцент робився на патріотизм, пропагувалося «єднання російського народу навколо царя». Міжнаціональна ненависть у тодішній царській імперії мала інше спрямування.

Мазепинки й конфедератки – шапки ворогів Росії

Її головними об’єктами були національно-визвольні рухи народів самої імперії, особливо «польські сепаратисти» й українські «мазепинці». Визнаним лідером польських націоналістів був Юзеф Пілсудський (1867-1935 рр.), майбутній маршал Польщі і «начальник держави». Російська пропаганда представляла його лише як платного агента японських, австро-угорських і німецьких спецслужб. А польський визвольний рух – як інспірований і фінансований з-за кордону. Його учасників звинувачували у мстивості, підлості, бажанні завдати удару в спину росіянам. Ще гірші оцінки з уст російських шовіністів отримували «мазепинці».

Українців вважали зрадниками, агентурою іноземних спецслужб, які вичікують свого часу для підступних дій, спрямованих на розвал «єдиной і недєлімой Росії». Ворожою для Росії силою чорносотенці вважали також євреїв.

Хоч турок і не козак…

А з іноземців ворогами традиційно називали турків: у свідомості пересічного росіянина образ «звіра-бусурмена» був міцно укорінений упродовж століть. Турки платили тим же, підтримуючи характеристику росіянина як агресора, історичного ворога ісламського світу.

Прямими агентами росіян в Османській імперії чимало турків вважало вірмен. Проти цього християнського народу неодноразово застосовувалося насильство, час від часу в різних частинах імперії спалахували вірменські погроми. Заодно діставалося і понтійським грекам, які жили на чорноморському узбережжі Малої Азії. Їх – православних християн – османські шовіністи також вважали ворожим елементом.

Антиросійські настрої в Туреччині підігрівали сотні тисяч біженців із Криму та Кавказу, долучених до Росії у XVIII іXIX ст. Тамтешні мусульмани, що боролися проти царських військ, мусили рятуватися від російських репресій в сусідній державі, де проживали їхні єдиновірці. В разі війни з Росією вони готові були повернутися зі зброєю в руках на землі своїх предків. Міжнаціональна ненависть наростала, світ поступово рухався до найбільшого у своїй історії військового конфлікту.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук.

Запис ОТРУТА МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ НЕНАВИСТІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо ви хочете багато котлет і горілки, обирайте Туреччину. Якщо йдеться про оздоровлення і добре самопочуття, то зупиніться на курортах, серед яких Крим – не єдиний. Конкурентами Криму в сегменті оздоровлення є Карлові Вари, Баден-Баден, Кавказькі мінеральні води, курорти Білорусі. Та чи довго Крим зможе конкурувати з Мінводами та Білоруссю? Без ялтинського лісу — недовго. А йому загрожують апетити наших можновладців…

Напередодні Дня працівників заповідної справи, який відзначається в Україні 7 липня, авторитетна міжнародна екологічна організація WWF звернулася до Президента України з відкритим листом, у якому просить не вилучати зі складу Ялтинського природного гірсько-лісового заповідника майже тисячу гектарів найцінніших земель на південному схилі Кримських гір.

На ці заповідні гектари націлилися адміністрації сусідніх із заповідником населених пунктів. Уже ухвалене відповідні рішення селищних рад, підготовлене «наукове» обгрунтування такого вилучення тощо. Але останнє слово – за Президентом України. Лише його указом зі складу заповідних природних територій можуть бути виведені землі. І лише за умови втрати цими землями свого природоохоронного значення.

Що робить курортом Велику Ялту, ділянку узбережжя Південного берега Криму протяжністю кілька десятків кілометрів від мису Сарич до Аю-Дагу? Авжеж не ресторани, атракціони та чебуреки. А море та хвойні ліси. Саме фітонциди – специфічні біологічно активні речовини, що виділяються соснами, ялинами та ялівцями, роблять разом з вологою моря дива: лікують емфізему легень, бронхіти, астму, хронічні риніти тощо. Поки що лікують…

компетентно

Олег ЛИСТОПАД, журналіст-еколог

Запис Крим: Бути чи не бути – вирішить Янукович спершу з'явиться на Медіа-Версії.