Ця традиція рік від року стає все більше популярною. І побачити у великодньому кошику можна найнесподіваніші речі: горілку, дитячі іграшки, прикраси і багато іншого. Насправді кожний продукт у великодньому кошику має символічне значення, тож до його збирання слід поставитися відповідально.

Паска: символ Воскресіння та Небесного царства. Випікання паски – важливий етап підготовки до свята. Більшість ґаздинь має свій власний «обкатаний» рецепт, який вони тримають у таємниці. Готувати тісто для паски слід лише з гарним настроєм, позитивними думками і помолившись, інакше вона може не вдатися.

Яйце – один з символів Великодня, який символізує нове життя та відродження.

Молоко, сир, бринза:продукти, подаровані природою, символи любові й піклування. Мати годує свою дитину, віддаючи їй свою турботу, тож молоко – і все з нього приготоване – символізує ніжність і жертовність Ісуса.

Шинка або ковбаса: символізують жертовне ягня, що його заколов батько після повернення розпусного сина додому. Це символ душевної радості, яка приходить від виконання людиною волі Божої.

Хрін: міцне коріння, яке може дати людині віра у Воскресіння Господнє. Хрін символізує й міцність людського духу після прийняття таїни Сповіді. Існує легенда. Що Христа пробували отруїти корінням хрону, вважаючи його згубним через його гіркоту. Однак ця рослина як природний антисептик, навпаки, корисна та сприяє травленню.

Сіль: символ заможності. В Біблії сіль символізує зв’язок між Богом та його народом. Це той продукт, що в невеличкій кількості додає смаку іншим харчам. А ще її вважали оберегом: адже й у дорогу брали дрібку солі, і шановного гостя зустрічають із хлібом-сіллю.

Окрім зазначеного, до великоднього кошика кладуть ще городню зелень, сало, мак і пшоно, пиріжки з капустою чи печінкою.

Не можна освячувати у великодньому кошику:

Спиртне: священики попереджають, що алкогольні напої класти в кошик в жодному випадку не можна, вони не освячуються, бо не згадуються у молитві в переліку продуктів, що принесли Богові на освячення.

Ніж: дехто вважає, що освячені продукти слід різати освяченим ножем. Це вигадка і забобон.

Вино: священики не схвалюють, коли його приносять на освячення, хоча воно й має певну біблійну символіку: Христос називав себе виноградною лозою, а своїх учнів – пагонами. Перше диво, яке створив Господь – під час весільних урочистостей перетворив воду на вино. Слід розуміти, що скоромні страви, які приносять на Великдень, благословляються на вживання після Великого посту. Молитви ж на благословення вина немає.

Нагадаємо ще: освячені продукти не можна викидати. Їх слід з’їсти за святковим столом, поділитися з рідними чи роздати нужденним.

Підготувала Алла ЧУЖИНСЬКА, «Версії»

Великодній кошик цьогоріч подорожчає на 40-45%

– Ціни на харчі через передсвятковий ажіотаж зростають зазвичай на 7-10%, – прогнозує аналітик однієї з консалтингових компаній у Києві Олександр ТКАЧОВ. –

Слід враховувати такожекономічну ситуацію, що склалася в країні: девальвацію гривні, подорожчання пального тощо. Це може призвести до подорожчання продуктів ще на 25-30%. Зрештою, в сумі ми отримаємо підвищення цін на 40-45%.

За словами експерта, якщо минулого року святкування Великодня для однієї родини обійшлося в середньому близько 500 грн., то нинішній святковий стіл коштуватиме щонайменше 700 грн.

А отМіністерство аграрної політики та продовольства України рахує по-своєму: вартість «великоднього кошика» цього року не збільшиться. Зазначимо, що минулого року за результатами опитування агентства «AgriSurvey» асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» міська українська сім’я в середньому витратила на наїдки до великоднього столу від 500 до 1000 грн. Найбільше – на м’ясні вироби та алкогольні напої.

Запис Що можна і чого не можна класти у великодній кошик спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це означає, що жіноче начало нашої країни не можна пригнічувати, вона повинна бути вільною, незалежною й має сама обирати партнерські стосунки, а не входити в них під тиском. Вплив Сатурна – покровителя суботи та 2014 року – проявлятиметься в тому, що шлях нашої держави не буде простим і безхмарним.

Два наступні роки будуть складними в цілому і вимагатимуть мобілізації найкращих сил держави.

Час від часу такі процеси зводитимуть нанівець позитивні в цілому прогнози на збільшення стабільності та єднання народу. Це відбиватиметься перш за все на економічному становищі країни.

Отже, коли ми, українці, хочемо рухатися у стабільне, безконфліктне майбутнє, ми повинні багато чого зробити 2014 року – і перш за все в плані економіки, позбувшись егоїстичних кланових зазіхань. Астрологи вважають, що Україна ще має для цього достатні матеріальні та людські ресурси.

Прогнози за східним гороскопом більш прихильні до України. Рік Синього Дерев’яного Коня обіцяє багато труднощів, натомість більшу стійкість і стабільність. На це вказує і синій (за деякими тлумаченнями – зелений) колір 2014 року. Дерево означає ранок життя, весну, творчість і зростання. Дерев’яний Кінь допомагатиме працелюбним і чесним – і саме цього року слід висувати нових лідерів.

Алла ЧУЖИНСЬКА, астропсихолог, спеціально для «Версій»

Запис Україна – жінка волелюбна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

16 січня в Україні стався кінець парламентаризму. Про це в коментарі Gazeta.ua сказав директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін, коментуючи прийняття бюджету.

– Порушені базові цінності й параметри європейського парламентаризму. Здійснений заколот. Відбулася легітимізація узурпації влади з боку правлячої банди. Фактично це відкритий заколот. Перейдений рубікон протистояння. Після цього домовитися вже неможливо. Зроблений серйозний крок до громадянської війни, – наголосив експерт.

За його словами, бюджет на 2014 рік виконати неможливо.

– Там закладені такі параметри, які всередині держави виконати нереально. Зазначено, що цій банді дано право взяти 20 мільярдів доларів в борг. А це майже 160 мільярдів гривень, майже 47 відсотків доходної частини бюджету. Вони вже забили, що майже половину треба буде взяти для обслуговування боргу. Це треба буде запозичити всередині країни і ззовні, – додав Соскін.

Він вважає, що це вдарить по кожному українцю.

– Будемо ходити із протягнутою рукою. Ми вже працюємо на те, щоби віддавати борги. Кожна людина, яка на себе працює і створює додаткову вартість, повинна розуміти: половина того, що створила, йтиме на виплату боргів. А треба ж закрити дірку – 69 мільярдів дефіциту. Тож будуть ще й інші запозичення. Це означає, що не буде коштів на будівництво доріг, бібліотек, лікарень, шкіл, утримання університетів. Це буде затухання життя країни як єдиного соціуму, – наголосив експерт.

Поки що народ не відчує погіршення.

– У людей невеликі потреби. Влада тримає низькі ціни на соціальний пакет продуктів – хліб, молоко, сметана, сир, м’ясо, овочі. Вона чітко прораховує, скільки людині треба для життя. У нас в Україні зараз страшна цифра: 57-58% доходів пересічна людина витрачає на їжу. Цього року ця цифра зросте до 70%. Значить, люди не відкладатимуть кошти на довготривалі потреби, – сказав він.

Соскін вважає, що цей бюджет прийняли для «розпилювання».

– Фактично, бюджет ухвалили для старшого сина Януковича. Бо він через свої структури буде здійснювати державні закупівлі. Цей бюджет і поліцейсько-каральний, бо збільшені витрати на утримання прокуратури, СБУ, судів, міліції, податкової.

Коментарі фахівців

Як новоприйнятий бюджет відіб’ється на нашій області?

«Нинішній бюджет не кращий і не гірший. Він однаково поганий»

Богдан СТОРОЩУК, кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії та менеджменту, заступник декана з наукової роботи та інформатизації економічного факультету ЧНУ ім. Ю.Федьковича:
– Важко говорити про «кращий» чи «гірший» бюджет у нинішніх умовах. Для нашого регіону, як і для інших малих регіонів, він однаково поганий. А щоби він став відчутно інакшим для області, потрібна зміна бюджетної системи.

Наразі маємо дві основні проблеми, які залишаються для регіональних бюджетів:

1) більшість доходів концентрується в центральному бюджеті, а потім перерозподіляється між регіональними. Тобто, виникає штучно створена проблема недостатності ресурсів місцевих бюджетів. Хоча, якщо проаналізувати загальну кількість податків, які збираються на території і відправляються до центрального бюджету, можна зробити зовсім інший висновок;

2) ручний перерозподіл коштів, у якому задіяна така структура, як Держказначейство. Бюджет на наступний рік передбачає номінальне зростання орієнтовно на 18%. Цього можна досягти або феноменально високими темпами реального зростання в умовах низької інфляції, що, очевидно, є майже нереальним, або низьким зростанням чи його відсутністю за великої інфляції. Крім цього, в нинішньому бюджеті заплановані доходи від приватизації в розмірі 17 млрд. грн. Очевидно, що в сучасних умовах дуже низької інвестиційної привабливості України отримання таких доходів є також майже нереальним. Для покриття цих недонадходжень держава або прискорить емісійну діяльність, або посилить ручний перерозподіл коштів через державне казначейство. Обидва чинники однозначно негативно вплинуть на розвиток області.

Окрім цього, в Чернівецькій області немає потужних промислових об’єктів загально-національного значення або тих, які несуть дуже значну соціальну функцію (як, наприклад, шахти на Донеччині чи Луганщині), а також таких, що входять у коло інтересів провідних олігархічних структур. Це однозначно негативно впливає на міжрегіональний розподіл бюджетних коштів з точки зору Чернівецької області.

 «Бюджет нереальний, до того ж його ще й розкрадають»

Олександр ФИЩУК, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету:

– Оскільки бюджет уточнювався, допрацьовувався і приймався (якщо ці слова можна застосувати щодо того, що насправді відбувалося) у неприйнятний для цього спосіб, і не обговорювався в залі Верховної Ради, я не зможу назвати конкретних цифр, а лише загальне враження. Підхід цього закону простий: на західні регіони планується дуже мало, просто копійки порівняно з іншими регіонами, на Схід – усе.

Цей Бюджет не буде виконаний – принаймні, його доходна частина, це однозначно. Він нереальний, до того ж його ще й розкрадають. Наприклад, бачимо цифри, що акцизний збір у 2013 році зменшився порівняно з 2012-м на 1,3 млрд. грн. Як це могло статися? Якщо навіть ми чогось менше виробляємо (а підакцизні товари – це горілка, паливно-мастильні та цигарки), то значить більше імпортуємо. А значить – при ввезенні маємо сплатити акциз. А цього не зроблено – отже, вкрадено.

Тож загалом можу сказати, що Чернівецька область не отримає більше, ніж минулого року. Так само, як і в усій Україні, менше коштів буде, наприклад, на лікування онкохворих дітей, розвиток науки і значно більше – на утримання силових структур, адміністрації президента, Верховну раду, Кабмін. Про такі речі, як розвиток економіки, не йдеться. Держбюджет підтверджує, що маємо авторитарну державу, яка робить ставку на силові й адміністративні органи.

Ігор УМАНСЬКИЙ, представник Громадянської ініціативи «Третя Українська Республіка».

–      Прийнятий Верховною Радою бюджет нереалістичний і виконати його ні за дохідною, ні за видатковою частиною просто неможливо. змушений їздити світом і шукати гроші.

Якби це відбулося уперше, то можна було б списати подібні нестикування на випадковість. Якби відбулося вдруге, то, можливо, на непрофесіоналізм або на неадекватний прогноз макропоказників. Але коли це відбувається третій рік поспіль, то стає очевидним, що це – свідома політика уряду.

Прем’єр прямо визнав, що країна була на межі фінансової катастрофи. І тільки завдяки отриманим 3 млрд. доларів з обіцяного Росією кредиту вдалося погасити пожежу поточних виплат. Тому в мене складається стійке відчуття, що уряд третій рік поспіль свідомо вводить країну в ситуацію, коли закрити рік без втрат неможливо. Це, своєю чергою, призводить до того, що заручником у результаті стає країна. Та при цьому заручником стає й Президент, якому доводиться в терміновому порядку кидатися світом і шукати гроші.

Так вовка обкладають прапорцями, спрямовуючи туди, де стоять мисливці зі зброєю. Ми ж чудово розуміємо, що можливостей для маневру у президента тепер практично немає. При нинішньому ставленні до української влади з боку Європи і США очевидно, що єдиним місцем, де можна розраховувати на якийсь ресурс, залишається Росія. Не фінансувати витрати і тим більше не збільшувати соцстандарти Янукович не зможе. Інакше, за великим рахунком, йому ні з чим іти на вибори. У такій ситуації його політичне майбутнє виглядає як майбутнє політичного заручника.

Запис “Бюджет прийнятий для сина Януковича” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Борделі, морфій, кокаїн – насолоджуйся без міри  

У великих містах відкривалися нові кабаре й кафешантани, де гриміли оркестри і красуні вигиналися під звуки музики, приймаючи найспокусливіші пози. Борделі на всі смаки й гаманці напередодні війни не скаржилися на брак клієнтів. Навпаки, преса постійно повідомляла про сексуальні скандали у «вищому світі». Нишпорки-журналісти витягали на білий світ гомосексуальні походеньки принців правлячих династій і нащадків банкірських кланів. «Жовта преса» смакувала лесбійські пригоди популярних актрис, художниць, поеток. П’яні дебоші відомих осіб нерідко потрапляли на шпальти бульварної преси, й обивателі залюбки розважалися таким чтивом.

У ресторанах рікою лилося шампанське. Вже входив у моду абсент – спиртова настоянка полину, яка спричиняла швидку залежність і руйнувала людську психіку. Богема призвичаювалася до кокаїну, повсюдно поширювався морфінізм. Світ утрачав міру в насолодах, поринаючи в них з головою, ніби передчував: на нього насувається велика біда. Технічний прогрес дарував людям небачені раніше можливості, економіка стрімко зростала в умовах тривалого миру, забезпечуючи багатьом європейцям помітне підвищення рівня їхнього життя. Люди з грошима звикали до небаченого комфорту, адже мирний період відкрив перед ними великі можливості.

Проте мир залишався не всюди – за межами Європи палали колоніальні війни. Австро-Угорщина не мала заморських колоній, тож могла без особливих емоцій спостерігати за подіями збоку: її сини не гинули в африканських джунглях чи пісках Сахари. Але світ наприкінці ХІХ – та початку ХХ століть ставав все меншим, і конфлікти в одній його частині негайно відгукувалися в інших. Коли 1911 року Італія розпочала війну з Туреччиною, намагаючись захопити Лівію й утвердитися у Північній Африці, справжню тривогу відчули й у Відні. Адже обидві воюючі держави були сусідами Австро-Угорщини й конфлікт між ними загрожував її інтересам. Біда крок за кроком підкрадалася до австрійських кордонів.

  Та запах пороху відчули й у Чернівцях. Тоді минулося 

Невдовзі війна спалахнула зовсім близько. Проти ослабленої Туреччини була створена коаліція балканських держав: Болгарії, Сербії, Греції, Чорногорії. Російська дипломатія доклала чималих зусиль, щоби створити анти турецький союз Сербії та Болгарії, розраховуючи з його допомогою встановити свій контроль над проливами Босфор і Дарданелли. Але балканські країни мали власні інтереси, намагаючись самі розжитися шматками турецьких земель. Тож уранці 9 жовтня 1912 р. Чорногорія розпочала військові дії проти Туреччини. Невдовзі до неї долучилися болгарські, сербські та грецькі війська. Турки зазнавали поразок. У Відні відчули: на Балканах швидко набирає сили ворожа держава – Сербія, яка має територіальні претензії до Австро-Угорщини. Було проведено мобілізацію цісарсько-королівської армії, її частини розгорталися на сербському кордоні.

У повітрі запахло порохом. Цей запах відчули й у Чернівцях. Місцеві обивателі завмерли у тривожному очікуванні: вибухне війна, чи не вибухне? На щастя, того разу обійшлося. Балканські держави розгромили Туреччину і взялися ділити зайняті території. Як воно нерідко буває, тут же побилися одна з одною. Сербам і грекам здалося, що Болгарія забрала собі забагато, і вже 1 червня 1913 р. проти неї був укладений сербсько-грецький союз,  до якого негайно долучилася Румунія. Через лічені тижні почалася друга Балканська війна. До цієї війни болгар підштовхнула Австро-Угорщина, але військової допомоги їм не надала. Не дивно, що Софія програла.

На початку серпня 1913 р. Болгарія змушена підписати мир у Бухаресті, за яким втратила чимало македонських земель, зайнятих у першій Балканській війні. До того ж Румунія забрала у неї Південну Добруджу. А найбільше підсилилася після перемог Сербіята – й одразу почала готуватися до нових воєн. Біда впритул наблизилася до австрійських кордонів. Це розуміли кваліфіковані політики, але більшість підданих Франца Йосифа навіть не підозрювала, що мирне життя завершується. У палацах австрійської знаті тривали бали, на яких лунали чудові віденські вальси. А серед мешканців європейських міст все більшої популярності набував новий танець, завезений з Латинської Америки. Мелодії танго, сповнені пристрасті, здобували все більше прихильників. Здавалося, що всі хочуть забути тривогу, яка поступово зароджується в суспільстві.

Наближення війни інтуїтивно відчували поети й філософи     

Європа 1913 року нагадувала океанський велетень «Титанік», який рік тому у блиску вогнів, під музику оркестру невпинно рухався назустріч айсбергу, до своєї жахливої загибелі. Пасажири і команда були впевнені у своїй безпеці й не підозрювали, що насправді чекає їх попереду. Однак окремі люди передчували: катастрофа насувається. Так і 1913 року крижаний подих льодової гори відчули деякі європейські поети, художники, філософи. Проте їхні голоси потопали в морі веселощів і суцільних розваг, які охоплювали різні верстви суспільства.

А держави вже розпочали готуватися до майбутнього кровопролиття. Армії переозброювалися, масово з’являлася нова військова техніка – кулемети, літаки, бронеавтомобілі, бронепоїзди. Флоти приймали на озброєння величезні лінкори і невеликі, проте дуже небезпечні підводні човни. Навіть цісарсько-королівська армія Австро-Угорщини, що помітно поступалася британській або французькій, впроваджувала сучасне озброєння. Молодь готували до військової служби й психологічно.

Тоді не існувало системи «військово-патріотичного виховання», характерної для тоталітарних держав. Деякі її функції виконували державна школа й окремі громадські організації. Школярам на уроках історії розповідали про колишні перемоги австрійської армії та великих полководців цісаря. Юнаки вивчали літературні твори, що прославляли мужність цісарсько-королівських вояків. Чимало хлопців залюбки співало бадьорих солдатських пісень. У них формувався романтизований образ війни: гримлять артилерійські батареї, переляканий противник тікає, а його переслідує австрійська кавалерія, розмахуючи гострими клинками.

Мрійливі підлітки уявляли себе одягненими у яскраві гусарські доломани із золотими шнурами-бранденбурами, верхи на баских конях. Дзеленчать остроги на блискучих чоботах, а збоку у хвацьких гусарів – гострі шаблі у дзвінких металевих піхвах. Краса, та й годі! Проте невдовзі цей казковий образ розвіється, мов дим. Замість картинних кавалерійських атак війна покаже зворотній бік: змучена піхота повзтиме у багні, перемішаному з людською кров’ю, безуспішно намагаючись під шаленим кулеметним вогнем захопити лінію ворожих траншей…

Початок: Українські «Січі» й «Соколи», польські «Стшельци»

А поки що у суспільстві панували романтичні настрої. На засадах загальноімперського патріотизму держава намагалася згуртувати довкола особи імператора його підданих. Водночас свою справу робили численні товариства, в яких об’єднувалися представники різних національностей Австро-Угорщини. Серед них були й такі, що готували своїх членів до майбутньої війни. Поляки в Галичині створили власні стрілецькі організації, а в українців все більшої популярності набували «Січі» й «Соколи». Всі вони декларували свою лояльність до Габсбурзької монархії, проте спрямовані були насамперед на силовий захист інтересів своїх націй. Українська січова молодь мріяла про створення незалежної Української держави, а польські «Стшельци» готові були битися за відродження незалежної Польщі. Австро-Угорщина у 1913-му ще зберігала єдність, але всередині цієї держави визрівали сили, які через кілька років розірвуть її на окремі шматки-країни. Між учорашніми співвітчизниками спалахнуть жорстокі війни, проте піддані Франца Йосифа про це ще не здогадувалися. Біда підступала тихо, повільно, а для більшості людей – зовсім непомітно.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Європа 1913-го нагадувала «Титанік» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найбільш дієвими є ті, що спрямовані на людські емоції, а не на розум. Тому від прибічників Митного Союзу з Росією найчастіше можна почути: «Ми говоримо однією мовою». Ну і що, хочеться спитати у них. Під час воєн між, наприклад, Сальвадором і Гондурасом, Болівією та Парагваєм воюючі сторони також розмовляли однією – іспанською – мовою. А можна згадати ще громадянські війни в різних країнах. Хіба мова є визначальним чинником економіки? Якби Росія могла запропонувати українцям реальні вигоди від тісної інтеграції з нею, то пропагандистські зусилля виявилися б непотрібними. А казки про дешевий газ після Харківських угод уже не спрацьовують: українці побачили, що їх елементарно «кинули».

Якби рядові громадяни вигравали від вступу України до Митного Союзу, його пропагандистам не потрібно було б просторікувати про «одну мову». Проте простолюд тільки втратить, як свідчить приклад Казахстану. Після його вступу до цієї організації з продажу зникли зарубіжні високоякісні й дешеві товари, на зміну яким прийшла дорожча російська, невисокої якості, і білоруська продукція. Тож у цій країні збирають підписи за проведення референдуму про вихід Казахстану з Митного Союзу.

А прибічники інтеграції з Росією лякають українців тим, що потік високоякісних європейських товарів розорить українську промисловість й спричинить масове безробіття. Так само свого часу лякали поляків і чехів, намагаючись перешкодити їхньому шляху до об’єднаної Європи. Але досить порівняти ситуацію в Польщі й Чехії із ситуацією в Росії, як усе стане на свої місця. Йдеться навіть не про те, що життєвий рівень там вищий, ніж у росіян. Поляки й чехи мають значно більше прав і можливостей захищати їх, ніж росіяни. Рівень корупції в них помітно нижчий, а довіри до судів і правоохоронців значно більше.

Коли українці роблять вибір на користь Європи, то, першочергово, розраховують на поступове впровадження європейських стандартів у наше життя. Адже угода про асоціацію з ЄС передбачає значне зниження корупції і приведення судової системи у відповідність із сучасними нормами демократичного світу. Миттєвого ж підвищення життєвого рівня простих українців сподіватися не слід: необхідно досягти значних змін в економіці країни, перш ніж отримати результати. Не варто фантазувати на теми «земного раю», якого ніколи не буде. Аби лише не жити у земному пеклі…

Асоціація з ЄС створює тільки передумови розвитку країни, все ж інше залежить від її громадян. Туреччина свого часу цим шансом скористалася, хоча недавні заворушення в Стамбулі показали, що невирішених соціальних проблем країна має чимало. Туніс та Єгипет асоціація з ЄС не врятувала від кривавих конфліктів, які призвели до насильницької зміни влади. Тому не варто ідеалізувати подібний документ. Офіційний Київ свій вибір уже зробив, і пропагандистські заклики на нього не діють. Тож і звичайним громадянам не слід перейматися тією пропагандою.

Ігор БУРКУТ 

Запис Поєдинок пропагандистів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цивілізаційні блага, крім великих плюсів, мають ще й величезні мінуси. У побуті, приміром, ми користуємося предметами, які містять небезпечні речовини. Після вичерпання терміну використання такі предмети стають небезпечними відходами. Насамперед це джерела живлення, які ми називаємо батарейками, та лампи денного освітлення.

Батарейки містять іони важких металів. Їхня кількість невелика, однак, це досить токсичні компоненти. Потрапляючи у природні води, вони передаються по ланцюгах живлення, накопичуються у живих організмах і можуть спричинити їхню загибель.

У відпрацьованих лампах денного освітлення найнебезпечніший компонент – ртуть. Вона швидко випаровується (леткість речовини) і здійснює токсичний вплив на живі організми, призводячи до нервових розладів, головного болю і навіть смерті. До того ж, потрапивши у довкілля, ртуть вступає у певні перетворення за участі мікроорганізмів. При цьому виникають інші небезпечні сполуки, що містять ртуть і мають ліпофільні (це які?) властивості, і зрештою, чинять свою негативну дію на живі організми.

Виникає закономірне питання: якщо ці відходи такі небезпечні, то як з ними поводитися? Відповідь дуже проста: їх потрібно збирати окремо від інших складників побутового сміття і в жодному випадку не викидати разом з іншим побутовим сміттям. Бо викинувши батарейку на смітник, ми тим самим,  нехай і несвідомо, починаємо злочинну дію проти живих організмів. З нашої вини може загинути (і гине!) якась жива істота. Скажімо, на далекому, ще й безлюдному острові в океані помирають пташенята. Відео про це вже виклали в Інтернет науковці.

Зрештою, і громадяни, як на мене, вже готові до збирання джерел живлення. Але тут виникає ще одне запитання: оскільки не можна викидати до контейнера зі сміттям відпрацьовані батарейки та перегорілі лампи денного освітлення, то куди ж їх нести?

За кордоном це питання вирішено давно і просто. Для збору відпрацьованих елементів живлення  у багатьох місцях є спеціальні контейнери, в які викидаються виключно батарейки. А що ж у нас? Десь поодиноко такі контейнери є в нашому місті. До речі, до організації збору відпрацьованих батарейок долучилися і студенти університету. Але чи знає пересічний чернівчанин, де ці контейнери? Більшість, на жаль, ні! Та ще їх замало.  Вже час поставити такі контейнери в усіх навчальних закладах, готелях, магазинах, де продають товари, які працюють від елементів живлення і, зрештою, в усіх супермаркетах. Тоді у нас не буде проблем, куди подіти це небезпечне для довкілля сміття.

Складніше з відпрацьованими лампами денного освітлення. У нашому місті є кілька організацій, які їх приймають і потім передають на утилізацію. Та чи знаємо ми, городяни, що це за організації і, головне, де вони знаходяться? Швидше за все, ні. Однак, чи треба нам це знати? Може, простіше було б, аби ЖРЕПи та ОСББ збирали такі відпрацьовані лампи? Однак такі функції на них не покладені. Гадаю,  органи місцевого самоврядування повнні вирішити це питання або ж запропонувати свій вихід. Але це треба робити вже зараз, не відкладаючи й не обіцяючи, що з часом у нас буде свій завод з переробки цих відходів.

А як у них?

Чому Швейцарія – екологічно чиста країна  

Щоби правильно поводитися з побутовим сміттям, потрібні відповідні знання. Європейці ними володіють. Візьмемо до прикладу використаний пакетик чаю. Що ми робимо з ним? Кидаємо у смітник. А що ж робить у цьому випадку пересічний швейцарець? Він покладе етикетку до картонного сміття, пакетик – до старих газет, заварку – до компосту, скріпку – до використаного металу, а ниточку – у маркований мішок для сміття. І це не жарт! А наслідки такого поводження вражаючі: Швейцарія вже давно стала екологічно чистою країною, яка раціонально використовує свої відходи, перетворюючи в доходи. Там нікому на думку не спаде викидати у сміття використані батарейки. Державна інформаційно-організаційна компанія провела роботу з населенням стосовно шкоди довкіллю від компонентів, які містяться у батарейках. І громадяни не тільки купують батарейки, а ще й здають їх на утилізацію. Швейцарці доручили собі прибрати свою країну – і у них це вийшло.

Чи не час і нам зробити хоча б ще один крок до створення чистих Чернівців, чистої України  

Алла ЧОБАН, викладач ЧНУ               

Запис Батарейки-вбивці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У вівторок, 6 серпня, журналісти чернівецького телеканалу «ТВА» у Києві під стінами Нацради з питань телебачення та радіомовлення провели акцію з вимогою поновити мовлення каналу, робота якого блокується вже понад два тижні.

Під час прес-конференції в інформагентстві «Інтерфакс» журналісти зачитали відкритого листа до представника ЄС в Україні Яна Томбінського, в якому повідомляють європейську спільноту про придушення свободи слова в Україні та закликають до сприяння в боротьбі за право на професію.

Від будівлі «Інтерфаксу» журналісти пішою ходою вирушили до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. На мирній акції під стінами Нацради вони вимагали повернення ефіру телеканалу «ТВА». Представниця Нацради вийшла до пікетувальників і прийняла від них лист, у якому вони викладають своє бачення ситуації і просять сприяння Нацради у відновленні ефіру.

Фото надані телеканалом ТВА

Про Чернівці й Буковину сьогодні говорить уся Україна. На жаль, не як про «край, у якому варто жити». Бо щоби жити – треба працювати. А працювати – легально, відкрито, в рамках закону – півсотні ТВА-шників тут не дають.

Але перед цим був ще один лист до Нацради. Від депутатів-регіоналів Чернівецької обласної ради. Вони просять Нацраду винести телеканалу ТВА друге попередження або передати його частоти облдержтелерадіокомпанії. Цей лист потрапив до журналістів ТВА і був продемонстрований на прес-конференції. Ось воно, яскраве свідчення «нейтралітету влади», в якому запевняв журналістів ТВА минулого тижня перший заступник голови ОДА Георгій Галиць.

Представники ТВА звернулися також з листом до Голови представництва ЄС в Україні
Яна Томбінського і зустрілися з керівником концерну РРТ Костянтином Захаренком. Очільник держструктури, яка забезпечує трансляцію радіо та ТБ, навіть зателефонував до Чернівецькоої філії і начебто погодив підключення ТВА до ефіру. А віз і нині там. На час, коли версталася газета, ТВА був поза ефіром, а керівник філії РРТ – поза телефонним зв’язком.

Тим часом листа до Яна Томбінського написав і екс-керівник ТВА Василь Забродський – зі своїм баченням ситуації, яке відрізняється від бачення колективу ТВА.

«Якщо єдиний спосіб, аби тебе почули, – це кричати на всю країну, то ми кричатимемо на всю Україну, відстоюючи право на професію і вільний доступ до виваженої інформації», – заявляють представники ТВА. Країна їх почула. Не чує тільки Буковина.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис ТВА зриває маски, або Дещо про «нейтралітет влади» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожний третій українець, за даними міністерства соціальної політики, не може сьогодні знайти роботу. В результаті дипломовані юристи, менеджери, фінансисти працюють барменами, офіціантами, продавцями тощо. Та чи достатньо тих коштів, які вони заробляють, щоби прогодувати сім’ю? Питання, звісно, риторичне. Тож найактивніші та найвідповідальніші громадяни вирушають на заробітки.

Чому в нашій незалежній Україні немає таких зарплат, як в Італії? Чому депутати дбають лише про себе, а не про свій народ? І ці питання – теж риторичні.

А тим часом зросло покоління, яке призвичаїлося до думки, що батьки – це ті, хто заробляє гроші – тобто спонсори. Звикають до цього й самі батьки.

По-різному складається життя на «чужій землі». Хтось одразу отримує документ про вільне перебування, а хтось роками не виходить за межі подвір’я  господарів, щоби поліція не депортувала.

Звісно, батьки, що працюють за кордоном, забезпечують дітей усім необхідним: житлом, їжею, різними речами, одягом. Але часто в їхніх чад, позбавлених уваги, ласки, турботи, виникають найрізноманітніші психологічні і навіть кримінальні проблеми.

А чи повернуться наші мами додому? Знову ж таки це питання риторичне. Бо в державі нічого не робиться для створення робочих місць. У кращому випадку владники домовляються з країнами, де є наші заробітчани, про їхню легалізацію.

…Невдовзі моя група отримає дипломи. Роботу за фахом знайдуть одиниці. А решта?

…Усіма радощами, труднощами, смутком я ділюся з матусею по телефону або через Інтернет. А як хочеться обійняти її, поцілувати – і більше нікуди не відпускати.

Діана СОРОХАН, студентка напрямку «журналістика» філфаку ЧНУ

Запис …Щоби мама була поруч спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Круглий стіл» зібрався спонтанно після того, як українські екологи з Київського еколого-культурного центру оприлюднили в столиці факти несанкціонованого видобутку на Буковині. На зустріч з місцевими журналістами та відомим екологом-журналістом і громадським діячем Олегом Листопадом представники органів влади, які відповідають за дотримання всіх екологічних правил і норм у Чернівецькій області, погодилися одразу ж. За це їм респект і «уважуха», як прийнято тепер казати у мережах.

Звинувачення в тому, що у Вижницькому районі між Іспасом та Чорногузами, де 2008 року повінь зруйнувала цілу вулицю, якась непевна компанія черпає без дозволу гравій і вже вивезла за межі області 2 тисячі кубів, очільники від природи одразу ж спростували. Мовляв, неможливо за 2 дні вивезти 300 КАМАЗів піщано-гравійної суміші, тим паче, що сільрада перекрила всі шляхи до річки і звернулася до прокуратури. Та київські екологи не певні, що місцева влада діяла щиро.

– За їнформацією, що ми володіємо, ця суміш ішла на будівництво до відомої в Коломиї будівельної компанії, – повідомляли екологи Центру.

Натомість і Борис Баглей, начальник держуправління охорони природи, і Василь Дутчак, начальник держекоінспекції, в один голос переконували журналістів, що порядок у цій сфері наводиться. Принаймні, нині вже не вигідно вивозити гравій з річок, бо значно зросли штрафи. До 2013 ж року піщано-гравійний браконьєр спокійно міг заплатити штраф наперед, бо продавши машину шутру, все одно мав навар. Тепер ситуація кардинально змінилася. А природоохоронці чекають ще на закон, який дозволить їм конфісковувати у порушників  знаряддя праці – машини, екскаватори тощо.

І хоча Борис Баглей запевнив присутніх, що гірські ріки Буковини повноводні, Олег Листопад позбавив журналістів жодного оптимізму. Бо, як з’ясувалося, рівень Прута біля Чернівців упав на півтора метра. Вода тікає з Буковини, а це означає, що пішли вглиб на 1,5 м і грунтові води. До слова, Україна загалом вважається вододефіцитною країною. Тому річки потрібно берегти, як зіницю ока.

А щоби присутні усвідомили, чому для річок такими важливими є пісок і гравій, біолог за фахом Олег Листопад порівняв річку з людською кров’ю, де пісок і гравій відіграють роль еритроцитів, гемоглобіну та інших її складових. Тож без піщано-гравійної суміші річка перетворюється на стічну канаву. І це вже, на жаль, відчули на собі мешканці Одеси, бо до їхнього Біляєвського водозабору вода доходить ущент забрудненою. Щоби осадити та очистити її, доводиться додавати величезну кількість алюмінію та хлору. Алюмінієво-хлорне похмілля в одеситів – масові гастрити й ураження печінки та нирок.

А потрібний будівництву гравій можна брати з сухих річищ. Їх на Буковині чимало. Тож влада мусить цим опікуватися та відкривати пункти вибирання гравію.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»            

Запис Вода тікає з Буковини, а в її сусідів – алюмінієво-хлорне похмілля спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відкриваючи «круглий стіл», керівник Інституту розвитку міста Чернівці Олег Хавич, який був депутатом Чернівецької міської ради у 1998-2002 роках, акцентував на унікальності ситуації на Буковині: обидва міста обласного підпорядкування (Чернівці та Новодністровськ) вже більше двох років позбавлені міських голів. Всі спроби призначити вибори мера обласного центру закінчилися провалом, а вибори мера Новодністровська хоча і призначені на 2 червня, але можуть бути легко зірвані – наприклад, через відсутність фінансування. Крім того, нагадав Олег Хавич, всі місцеві громади позбавлені конституційного права на проведення місцевих референдумів.

Координатор проектів «Українського вибору» Михайло Павлів, який добирався на круглий стіл з Києва на автомобілі моторошними (а місцями просто відсутніми) дорогами, прямо пов’язав інфраструктурні проблеми країни з фактичною ліквідацією місцевого самоврядування. «Поки місцеві громади не отримають підтвердженої фінансуванням відповідальності за ті ж дороги на своїй території – порядку в цьому питанні не буде», впевнений Павлів. Солідарний з ним і економіст Ярослав Кирпушко, який вважає найважливішим обов’язком органів місцевого самоврядування забезпечення прозорості навіть мізерних місцевих фінансів: «Коли люди будуть точно знати, скільки коштує ремонт 100 метрів дороги або утримання конкретної школи, зміниться їхнє ставлення і рівень вимог».

Від фінансів дискусія перейшла до проблеми зняття підконтрольною ПР більшістю міськрад Чернівців та Новодністровська мерів цих міст. Опозиційні політики (провладні на круглий стіл зі зрозумілих причин не прийшли) поки не схильні вважати ситуацію колапсом місцевого самоврядування, проте бачать масу свідчень сповзання до нього. Лідер фракції «Фронт Змін» у Чернівецькій міськраді Олексій Каспрук і один з лідерів місцевого УДАРу, колишній член міськвиконкому Чернівців Олексій Коломієць розповіли про спроби їх політичних сил протистояти узурпації місцевого самоврядування з боку облдержадміністрації. Всупереч очікуванням, опозиціонери досі не визначилися з єдиним кандидатом на посаду мера Новодністровська, хоча й обіцяли це зробити ще на початку квітня.

Присутній на «круглому столі» львівський журналіст, автор і ведучий програми «Прямим текстом» на телеканалі ZIK Остап Дроздов взагалі заявив, що місцеве самоврядування в Україні є симулякром – тобто ретельно приховує факт своєї відсутності. Журналіст упевнений, що жодна політична сила в країні – ні влада, ні опозиція – не зацікавлені в реальному передачу повноважень регіонів. Більше того, якщо зробити це відразу – Україна може просто розвалитися. Альтернативою цьому, на думку Остапа Дроздова, може бути перехід до федеративного устрою країни.

Учасники «круглого столу» навели чимало прикладів того, що місцеве самоврядування в області «згортається» не тільки в Чернівцях. Відомий буковинський журналіст В’ячеслав Мигалюк розповів про те, як він захищав від незаконного зняття з посади декількох сільських голів у різних районах. Громадянський активіст Михайло Шморгун нагадав, що восени минулого року опозиційна більшість у міськраді Сторожинця теж намагалася зняти з посади мера.

Своєрідним підсумком «круглого столу» стало те, що всі присутні погодилися: єдиний «запобіжник» від колапсу місцевого самоврядування – активність громадянського суспільства і територіальних громад різного рівня.

Максим КЛИМЕНКО

Запис У Чернівцях намагалися знайти вихід з колапсу місцевого самоврядування на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Уявити сьогодення цивілізації без електричної енергії практично неможливо.  Але для того, щоб отримати право на її придбання, треба укласти відповідну угоду. Саме укладання такої угоди передбачено Правилами  користування електричною енергією (ПКЕЕ), затвердженими постановою НКРЕ №28 від 31.07.1996 року та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 02.08.1996 року за № 417/1442. І нібито все правильно: правила створені. І, хоча вони дещо вже застарілі і не в усьому відповідають вимогам часу, та все ж їх потрібно дотримуватися. Але, на жаль, кожний читає правила по-своєму. Скажете, що нічого тут дивного й немає, бо в нашій країні Конституції та Законів не дотримуються?. А тут якісь Правила, то чого б  їх дотримуватися? Але повірте, саме на наші лінощі та небажання прочитати Правила й розраховують спритні умільці, особливо коли їм потрібно мати з цього певний зиск. Бо Остапи Бендери ще не перевелися…

Проблема в іншому: десятки тисяч споживачів, представників суб’єктів господарювання та бюджетних установ оббивають пороги до ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго» для подачі так званого звіту про використання електричної енергії. Вже навіть податкові та інші державні органи відвідувати не потрібно, натомість до  монополіста, хоча він уже й приватний, ходити мус. Ми зобов’язані здати звіт, вистоявши черги.

Особисто я не полінувався: перечитав ці Правила і прийшов до висновку, що нас зробили «ходаками», бо це комусь вигідно. Адже в ПКЕЕ про щомісячні відвідування нічого не сказано. Зате в самому договорі, який, коли не підпишеш його, то і електрики не отримаєш, це зазначене жирним шрифтом. І благословили цей запис державні чиновники територіального представництва (керівник А.С. Маляр) Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, (НКРЕ) 24.03.2006 року.

Вирішив з’ясувати, що ж могло спонукати державного чиновника високого рангу благословити такі нерівні для суб’єктів господарювання умови. Якими такими благими намірами керувався він, коли діяв усупереч зі ст.19 Конституції України?

Стаття 19 Конституції України:

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

А до обов’язків керівника територіального відділу НКРЕ видача такого погодження не входить. Ось і подумалося, що, можливо, до такого погодження спонукало працевлаштування сина завідувача сектору НКРЕ у Чернівецькій області до відділу збуту електричної енергії ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго»?

На це питання хотілося б отримати відповідь не тільки від самого державного чиновника високого рангу,а й від компетентних правоохоронних органів.

А, крім того, давайте поставимо запитання і собі, коханим: коли ми, нарешті, перестанемо бути рабами?  

Володимир ВАКАРЮК, голова громадської організації «Європейський рух», член Буковинського громадянського об’єднання.

Від редакції: Газетні шпальта відкриті для публікацій і точок зору інших зацікавлених сторін.  

Запис Задля чого порушує Правила користування електричною енергією посадовець? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В обласній стоматологічній поліклініці працює Олена КОРЖАН, молодша медична сестра за професією, а в душі фольклористка. У неї є диво-зошит, якому майже 40 років. Там зберігаються стародавні українські та молдавські пісні, які записувала ще її мати, а дочка робить це далі.

Ось одна зі сторінок цього пісенника

– Цей зошит з’явився у 1976 році, – розповідає Олена Василівна. – У той час мати хворіла. І лікар, щоби жінки в палаті не сумували та не думали про погане, змушували їх співати. Відтоді в мами так повелося: де б вона не була – чи то на весіллі, чи на екскурсії, чи то в гостях, звідусіль вона привозила пісню й записувала її до пісенника.

– У мами була добра пам’ять. Адже не завжди була можливість одразу записати. Тож вона почує, запам’ятає і вже дома запише, – продовжує пані Олена. – До останніх днів мама вела зошит. Коли ж вона померла, він перейшов до мене. І вже я веду його від кінця 90-х, майже п’ятнадцять років. Звісно, старий пісенник уже повен, тож я завела новий. Але той, 37-річної давності є для нашої родини реліквією, а народний спів – традицією. Тепер, коли моя велика родина збирається разом, ми завжди співаємо цих пісень. Хто ще не вивчив слова – користується пісенником, а в моїй голові їх – безліч. Та й діти мої теж мають бажання продовжувати наші з мамою починання, – з гордістю зазначає Олена Василівна. – Дякувати Богу та моїм батькам, у нас дуже співоча родина. Коли я гортаю старий пісенник, який з роками вже пожовтів, відчуваю гордість за родину, за маму, за нашу Батьківщину.

До речі, Олена Василівна «заразила» співом і своїх колєжанок. У суботу, коли в поліклініці залишаються самі санітарки – для прибирання, з приміщень лунає щира українська пісня.

За словами п. Олени, наша естрада, на жаль, не тішить нас українським, народним співом. Сцена вщент заповнена поп- і рок-музикою, в яких ні мелодії, ні змісту, ні національних ознак. Натомість, ця проста, звичайна жінка знаходить у цей непростий час хвилини для великої радості, яку їй дарує пісня. Та й створивши родинний пісенник, вона та її сім’я  вписали світлі сторінки у літопис нації.

Ще стародавній філософ Конфуцій у VII столітті до нашої ери сказав: покажіть мені, які пісні співає народ, і я вам скажу, хто ним править і яка в нього мораль…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Санітарка-фольклористка зі стоматполіклініки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це була психологічна революція

Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…

ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.

Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.

– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…

До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!

– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.

Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль

Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.

– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…

– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?

– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…

Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…

– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю…  Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…

Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.

– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:

 Кожен порух і кожен подих,

Кожне слово, що кличе до бою,

Найвеличніше, навіть подвиг,

Ми вимірюємо добротою.

Бо життя – це не випадковість,

І довіра твоя не хвилинна.

З доброти виростає совість,

З доброти виростає людина.

«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:

Скоро старість, немічні турботи,

В грудях біль нестерпно цебенить,

(це я накаркав собі, – Бучко.)

Скоро зойкне з півдороги потяг,

Обірветься молодості мить.

Чумака засуджено до страти,

В Симоненка з горла сірий дим.

Вже й мені пора, либонь, вмирати,

Щоб зостатись вічно молодим.

– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…

Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ

– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…

– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).

Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.

– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.

Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…

Паровози не писав

– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.

– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. –  Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Йдеться тут про суспільство демократичне, розвинуте. Зовсім інша ситуація там, де від демократії присутні тільки зовнішня оболонка, фантики, і де суд перебуває в руках виконавчої влади і панує «телефонне право». Виграти справу у такому суді простій людині майже неможливо. Як правило, корумпованість «печерських» суддів просто вражає. Якщо нереально виграти суд, то залишається звернення до громадських організацій. А з ними – інша проблема.

Будь-яка діяльність вимагає фінансування. Громадські організації можуть діяти на повну силу там, де є розвинутий малий і середній бізнес, які діляться своїми доходами з громадськістю. Або ж гроші надходять з-за кордону, з різноманітних міжнародних фондів. Проте недемократичні режими роблять усе, щоби перекрити цей канал фінансування. Наприклад, у Білорусі припинена діяльність іноземних фондів, відтак і правозахисники різко зменшили свою активність.

Лишаються насамкінець засоби масової інформації. Проте по них теж наносяться болючі удари. Чимало галасу в Україні спричинив проект закону, що мав установити кримінальну відповідальність за «наклеп». Його запропонував депутат від Партії регіонів Журавський. Нині в нашій країні діє демократичний закон, який захищає честь, гідність і ділову репутацію людини. В разі його порушення суд виносить вирок, і винуватця штрафують, одночасно вимагаючи від нього публічного спростування неправдивих слів і вибачень на адресу того, кого він образив. Але ж нікого не саджають і потім над людиною не висить судимість. Якщо буде встановлена відповідальність кримінальна, журналісти тисячу разів подумають, перш ніж виступити на захист громадянина, ображеного владою. Адже цей закон спрямований на виведення влади з-під критики громадськості, а не на захист прав рядового громадянина.

Подібний закон діяв у радянські часи, і чимало шукачів правди відправилися за ґрати, бо їхні слова суд розцінив як «наклеп». І не лише журналісти могли «загриміти на нари». Навіть історикові загрожувала така доля за «наклеп» на якусь особу чи подію минулого. Коли закон приймають не для розширення прав громадянина, а на їхнє звуження, суспільство повинно протестувати, інакше опиниться у новітній кабалі. Розуміючи це, автор закону його тимчасово відкликав – до виборів, щоби не позбавляти свою партію залишків підтримки.  Недарма проти закону Журавського в Україні піднялося стільки акцій протесту. Вони засвідчили: громадянське суспільство у нас ще є, хоча і значно послаблене. Воно повинно відстоювати свої права, доки ще має змогу. Бо тінь минулого насувається, накриваючи країну.

Ігор БУРКУТ

Запис ХТО ЗАХИСТИТЬ РЯДОВИХ ГРОМАДЯН? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найбільшу кількість обіцянок (431) озвучив Прем’єр-міністр Микола Азаров. На рахунку Віце-прем’єр-міністра – Міністра соціальної політики Сергія Тігіпка – 159 декларацій. Замикає трійку лідерів віце-прем’єр-міністр – міністр інфраструктури Борис Колесніков, за яким зафіксовано 149 заяв.

Реалізувавши 42% обіцянок (8 з 19), рейтинг відповідальності очолив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. На другій позиції опинився міністр юстиції Олександр Лавринович, досягши ефективності у 38% (виконано 10 з 26 обіцянок). Третє місце посів перший віце-прем’єр-міністр Валерій Хорошковський, якому вдалося втілити у життя 36% обіцянок (5 з 14).

Безвідповідальність міністра культури Михайла Кулиняка оцінюється у 44% (не виконано 7 обіцянок із 16). Наступну сходинку з позначкою 28% зайняв міністр з питань надзвичайних ситуації Віктор Балога, на рахунку якого 8 з 29 невиконаних обіцянок. Віце-прем’єр-міністр – міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова не реалізувала 27% заяв (4 з 15).

Перше місце за кількістю обіцянок, виконання яких країна ще не побачила, але продовжує чекати на результат, належить міністру економічного розвитку і торгівлі Петру Порошенку – 71% перебуває в статусі «Обіцяно» (10 з 14). За ним слідує прем’єр-міністр Микола Азаров, 67% обіцянок якого (287 з 431) ще не дали результату. «Бронзовим призером» став Міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко з показником у 65% (35 обіцянок з 54 очікують на виконання).

Запис Кому можна довіряти у Кабміні спершу з'явиться на Медіа-Версії.