Краєзнавець Іван Назарович Снігур, за плечами якого в його 85 – безліч історій (пережитих, переказаних, почутих і записаних від людей), застав ті часи, коли у жвавих нині, як мурашник, Чернівцях більше було порожніх квартир, аніж заселених. У його очах можна побачити відблиски вогню, в якому горіли книжки з бібліотеки Резиденції і позолочені рами від картин. Він детально ознайомився з п’ятьма світовими релігіями і зрештою розчарувався в усіх, але переконався, що Бог – не в церквах, а в людських серцях. І не вірить чернівецьким (та й усім загалом) посадовцям, але зберіг захоплення чернівецькими (і не тільки) людьми, яких вважає тим найбільшим і єдиним багатством, яке варто цінувати. Перечитав тисячі книжок, серед яких – історичні дослідження, філософські трактати, енциклопедії та словники, російська й світова класика – і жодного російського розважального роману. Та найбільші знання здобув від спілкування з людьми, з якими записав близько 8 тисяч інтерв’ю. Видав шість книжок, а ще на більше має матеріалу. Зібрав унікальну колекцію старожитностей, за кожним експонатом якої – неймовірна історія. Об’їздив світ і з висоти свого віку й досвіду впевнено заявляє: найкраще – вдома.

Місто голоду і злиднів

До Чернівців, які відвідував ще хлопчиком з родичами, назовсім приїхав голодного 1946-го. Навпроти залізничного вокзалу грівся біля вогнищ разом зі спухлими від голоду безхатченками. У вогонь ішло все: книжки, журнали, картини, меблі зі спорожнілих чернівецьких квартир. Воші – супутники голоду, злиднів іантисанітарії – були не лише на людях, а й кишіли на землі. Тіла померлих збирали на фіри й кудись вивозили…

Мандрував у пошуках їжі селами, дістаючись туди на дахах вагонів. Одного разу, в дощ, зісковзнув з даху і пролежав непритомний з пошкодженими головою й ногою, аж поки його не знайшли перехожі жінки. Кинули на фіру якомусь чоловікові, який доставив до Єврейської лікарні (відкритий єврейською громадою міста в середині ХІХ століття шпиталь у найдавнішій частині міста, згодом І міська лікарня на початку нинішньої вул. Сагайдачного). Там хлопця два тижні лікували без документів – чи то прийняли за єврея, чи просто пожаліли, зашили ногу. Як оклигав – відправили геть, адже в ті часи бути без документів означало створювати проблеми собі і тим, хто надав притулок. Так знову опинився на вулиці. Старцював на мосту через Прут. Там його знайшов далекий родич і забрав до себе. Хлопець якийсь час займався в дядька заготівлею лісу, тяжко працював. Потім знову пішов на вільні хліби. Голодував, ночував на занедбаних горищах. Так і знайомився з містом – з підворітнями, мостами, підвалами,  покинутими городами…

– За якийсь час мене порекомендували на квартиру до відомого чернівецького м’ясника Буковського, – розповідає Іван Назарович. – У нього було сім будинків у місті, неподалік Руського мосту цей поляк тримав гастроном. Смак ковбаси, яку він готував, неможливо було забути. Так сталося, що жив я в нього не так уже й довго, але дружба наша тривала понад два десятиліття. Буковський був дуже цікавою і розумною людиною. Я допомагав йому по господарству, а він навіть не брав плати за житло. Ми так здружилися, що я став йому майже рідним. Своїх дітей у нього не було, тож опікувався мною, як сином. Представив багатьом своїм знайомим. І я ніколи його не підводив, з людьми був чесним, ніколи не брав чужого, а ще – ніколи не був у жодних  партіях і комсомолах, і мені часто довіряли те, чого не довіряли навіть родичам.

Звалища історії

Перші роки життя в Чернівцях проходять у пам’яті Івана Назаровича як безкінечна вервечка звалищ і вогнищ.

– Пам’ятаю, як упродовж двох тижнів з Резиденції вивозили неймовірні скарби і спалювали в ямі позаду університету, –  пригадує краєзнавець. – Возили фірами. Процес спалювання контролювала охорона. Роззяв не підпускали, могли й стріляти в особливо цікавих. Коли охорона змінювалася – показували одне одному щось з-під манжета. Мабуть, якийсь документ або умовний знак, щоби переконатися – свої. Я прикидався дурником й іноді підбирався ближче. Там горіли іконостаси, метрики, записи, пергаменти, книжки…

– Ще одне звалище було наприкінці вулиці Руської. Туди звозили цілі бібліотеки, поливали бензином і палили. Охорона працювала лише до 17 вечора, далі там були звичайні робочі, з якими я познайомився і які дозволяли покопатися на згарищі. Саме там я знайшов багато речей: фотографії, чернівецькі журнали, газети, книжки, поштові картки, візитки… Це зараз світлини не є чимось надзвичайним, а тоді кожне знімкування було подією, а кожне надруковане фото – історією. Мені подобалися ці старовинні речі. Більше цікавився літературою, але завжди знаходив щось неочікуване. Зберігав удома, у знайомих на квартирах. Як не дивно, багато було втрачено уже в ті часи, коли життя стало стабільним.

– На цьому звалищі знайшов зшиток з дешевого паперу, у якому було записано 142 старовинні українські пісні. Це були українські слова, викладені латиницею. Записи належали Зіновії Канюк, чернівецькій письменниці. Ці твори досі не опубліковані.

Російський почерк – лайно на столі і роздряпане дзеркало

– Мені щастило на розумних і цікавих людей, Бог завжди до них направляв. І щоразу мені було мало й мало. Тепер простіше: є папір, ручки, можна друкувати… А тоді не було на чім писати, то діставав румунські мішки з-під цементу і на тім папері писав хімічним олівцем…

– Я зустрічав людей, які мешкали в Чернівцях іще в першу світову, –  розповідає Іван Снігур. – Розповідали, що москалі, коли захоплювали місто, просто лютували. Вривалися до квартир, грабували, виганяли людей або розкривали замкнені квартири, якщо нікого не було, з’їдали продукти, забирали золото, розбивали порцеляну… Один з синів викладача університету Готесмана згодом розповів мені, що одного разу, повернувшись до своєї квартири, з якої від’їжджали на певний час, побачили, що всі запаси їжі забрані, бібліотека розкидана по підлозі, а на столі – купка лайна… Суто «російський почерк». Як не дивно, нерозбитим залишилося дзеркало.  Цілим, але не неушкодженим: на ньому каменем було надряпано «1914 рік». Я бачив це на власні очі. Міг забрати те дзеркало, як свідка історії, але не мав де зберігати…

Водночас із великим захопленням старожили згадували часи Австро-Угорщини. Я не знайшов жодної людини, яка сказала б щось хоч трохи критичне на адресу цісаря Франца-Йосифа. Розмовляв з людьми, які бували в нього на прийомі. З одним товаришем, євреєм Максом Шиклером , який помер буквально два тижні тому, об’їздили Карпати туристами – по стежках і по людях. Зустріли трьох чоловіків, які жили ще «за Австрії». Ті розповідали, що гуцули були в особистій охороні цісаря, і що цісар особисто приймав своїх підданих з будь-яких питань.

У моїй колекції є експонати з монаршого музею. На 60-річний ювілей перебування Франца-Йосифа на престолі у Вижниці були виготовлені і відправлені цісареві в подарунок 84 гуцульські сувеніри. Кажуть, коли він їх побачив, то із захопленням сказав, що вони варті перебування в окремому музеї. Так і сталося: вони зберігалися у Відні в Буковинському гуцульському музеї аж допоки не розпочалася революція і музей, як і безліч інших закладів, установ, крамниць, не був розграбований. Волею випадку там опинився один з буковинців, який, коли інші розтягали з магазинів тканини, плуги та інші корисні речі, вхопив з музею п’ять чудових дерев’яних виробів і привіз додому… Ці речі дісталися потім священикові на прізвище Монастирський, а після його смерті розійшлися серед його родичів. Мені вдалося зібрати усі п’ять сувенірів, на яких випалено «Huzulenkünst. Wiznitz. Bukovina» – і музейний номер експоната. Ось один з них – наче звичайне дзеркальце, але коли уявляєш, хто тримав у руках і зазирав у це люстерко…

Соми й попи

Іван Назарович – майстер на всі руки. Змалечку цікавився орнаментами, вишивкою, ткацтвом, уміє прясти і ткати, плести з лози. Мама, сміючись, розказувала йому, як він ще маленьким, 4-річним, ткав удома на верстаті. Не діставав до поножів, злазив вниз, розкладав їх, потім знову вилазив, пропускав човник, і знову спочатку… Обожнює ткані білим по білому рушники, якими жінки на особливі свята покривали голову – має понад 150 таких у власній колекції. Аби навчитися цього мистецтва, розшукав двох майстринь у с. Брідок, і вони вдвох виткали для нього такий рушник, аби продемонструвати, як це робиться. Ткали 24 дні!

– Колись на Пруті зрізав лозу для плетіння виробів. Зараз уже важко туди ходити, рік не був на Пруті, – каже Іван Назарович. – Колись Прут розливався аж на Магалу. Я бачив, як такі величезні соми приходили пасти траву, завбільшки як величенькі діти. Там, на травах, їх і ловили люди. Тепер риби нема, гравій крадуть, пропадає вода з криниць… Якось неправильно господарюємо, мабуть. Людина на тім крачку, на якім жиє, рубає і догризає власними зубами…

– Я консультував майстрів, які розписували «П’яну» церкву на Руській. Дістав за це нагороду – хрест від церковників. Це було досить ризиковане заняття за радянських часів. Але Бог милував. Храми, розписи – це мистецтво, споглядати їх – насолода. А от щодо служителів культу, то до них жодного пієтету не відчуваю. Надто зблизька їх бачив. У їхньому середовищі є навіть прислів’я: якщо хочете з’їсти чоловіка, киньте його поміж попи.

«Снігурова географія»

Вражає Снігурова чернівецька географія. Де він тільки не жив у Чернівцях: на Сторожинецькій, на Орловській, на Шевченка, на Рози Люксембург два роки (у тому ж будинку, в якому колись, у голод, ночував на поді). Потім дали кімнатку на Руській, 93 – від лісоторгового складу. А коли житло підтопила повінь, згодом отримав квартиру поблизу Резиденції. Раніше її використовував хтось із партійних діячів районного рівня на час, коли приїжджав до міста. Але про тодішні звичаї місцевої партійної верхівки можна судити по тому, якою цю квартиру «діяч» залишив. Паркет мало не наскрізь потовчений тонкими жіночими підборами під час танців, наполовину з’їдені консерви, ванна, якою користувалися, та яку ніколи не мили, розбиті під час забав шибки вікон…

Ще більше вражає Снігурова світова географія. Він побував двічі в Єгипті – в усіх доступних пірамідах, на Синайському півострові, у Тунісі, Греції, Німеччині, Палестині, Ізраїлі, на Мальті, Кіпрі… «Уся ціль в житті – пізнання нового», – зізнається. Розповідає, що має зв’язки з безліччю архівів – це невичерпне джерело інформації. Коли був у Туреччині, в одному з архівів сподівався знайти відомості про Чернівці. Та це надзвичайно складно: такі питання вирішуються через державні установи, пошуки відбуваються обов’язково за участі місцевого науковця (звісно, його робота має оплачуватися), для вдалих досліджень варто знати давні мови, якими велися записи… Та й на те,щоби знайти щось у багатющих архівах, з яких хтозна чи й відсоток розшифрований, потрібні роки і здоров’я. Яких у запасі в майстра народної творчості не стільки, скільки хотілося б…

Та висновок з усього оглянутого, пройденого і здобутого у світах Іван Назарович робить простий: найкраще – вдома.

Про коней і наволочей

Наскільки добре йому вдома? Добре попри все. Попри те, що душа болить за кожне замінене на металопластик старовинне вікно чи переобладнані на броньовані з домофоном унікальні ковані двері чи ворота. Попри те, що написані книжки – не тільки його авторства, а й багатьох інших – не лише не продаються, а й задарма мало кому віддаси, аби було прочитане…

– Не вірю нікому. Начальству не вірю. Та й самих справжніх чернівчан майже не лишилося, – скрушно зауважує Снігур. – Все нове, налізло з усіх боків, запрудило, забудувало всі двори самовільно…  Де ж закони, керівництво, комісії? Хоч би обміряти й обрубати незаконні забудови по історичних вулицях! Ці новомодні вікна й двері так загидили Чернівці, які пройшли війни, що сотні років такої підлості до архітектури не було! Злодійство дійшло до такої наглості, як у Путіна! Ми чернівчани чи остання сволота, що таке собі дозволяємо стосовно рідного міста?

Дома добре, попри те, що його неймовірна колекція старожитностей, яку хотів би передати місту, скніє у підвалах і не знаходить того, хто її впорядкував би, прийняв і зробив гідним надбанням громади. Жартує, що знає, коли відкриють музей, створений на основі його колекції: «Коли коням пофарбують яйця і розпишуть їх під писанки».

Зрештою, неважливо, хто з очільників нарешті «візьме коней за яйця» й створить музей  Івана Снігура. Бо хтось-таки це зробить. Адже, переконаний Іван Назарович, ми наразі дурні з однієї причини: «Ми ходимо по золоту і кричимо, що ми голодні! Наші люди – це золото. Люди, котрим держава поки що не дає жити».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Унікальну виставку І. Снігура, приурочену до 100-річчя початку Першої світової війни, можна нині переглянути у Чернівецькому краєзнавчому музеї. (вул.. Кобилянської, 28)  

Запис Чернівці Івана СНІГУРА: Вогнища з ікон, смітники зі скарбами і горища-нічліжки, ковбаси Буковського, таємниці турецьких архівів і люди-золото спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, до Першої світової війни у Чернівцях вирувало культурне життя. Тут працювали не лише професійні колективи, але й чимало культурних товариств. Яке з них варто згадати першим?

– Звичайно, театрально-драматичне та декламаторське товариство «Міщанській хор». Воно було створене за сприянням Івана Власюка 1900 року й туди потягнулася українська молодь: ремісники, торгівці, нижчі службовці – ті, кого називали «міщанами». Одними з перших до товариства вступили брати Робачеки. Старший, Антін, грав на різних музичних інструментах; Кирило – бас, декламатор, флейтист, а Іван керував оркестром, навчав виконавців і постійно оновлював репертуар колективу. Кирило за фахом був кравцем, Іван – майстром кладки камінів і кахельних печей. Всю роботу в товаристві вони виконували добровільно й безкоштовно.

Театральна група колективу першою почала давати концерти на всій Буковині. Нерідко доводилося пішки, в негоду, добиратися до села, несучи на плечах музичні інструменти. Костюми й декорації члени товариства виготовляли власним коштом: вони працювали на ентузіазмі, намагаючись долучати до рідної культури якомога більше селян. Знаходили в селах талановитих співаків, навчали їх у своєму хорі. А потім створювали народні хори в селах і містечках краю. Люди тягнулися до них. Членів товариства відрізняла висока дисципліна: їхній статут забороняв вживати алкогольні напої та палити тютюн. Розвиток рідної культури складав сенс їхнього життя.

– Іване Назаровичу, а чим «Міщанський хор» найбільше запам’ятався нашим краянам?

– Члени товариства брали активну участь у багатьох концертах. Так, 6 травня 1906 року Буковину відвідав знаменитий український композитор Микола Лисенко, на честь якого відбувся великий концерт, сред багатьох учасників був і «Міщанський хор». Відзначився колектив і під час святкування 100-річчя Маркіяна Шашкевича 1911 року. Під час урочистостей Іван Робачек закликав усіх українців до єдності. Тоді вороги українства намагалися протиставляти греко-католиків православним, а він не поділяв українців за віросповіданням, намагаючись об’єднати всіх спільною культурою.

Товариство «Міщанський хор» успішно брало участь в усіх музичних конкурсах у Чернівцях. Коли у березні 1913 року Івана Робачека обрали диригентом, а його брата Кирила – головою «Міщанського хору», це був період найбільшого розквіту товариства. Кульмінацією його діяльності був великий концерт з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. 7 березня 1914 року після молебню у залі Німецького Народного Дому «Міщанський хор» тріумфально виступив перед чернівчанами. Але Перша світова війна стала на заваді його діяльності.

– Скажіть, а як склалася подальша доля колективу?

– Багатьох співаків і музикантів мобілізували до війська, чимало з них загинуло на чужині. А ті, хто вижив, повернулися додому і в листопаді 1920 р. знову зібралися разом: українці не уявляють собі життя без рідної пісні. Все довелося робити з самого початку. 30 січня 1921 р. відбулися перші загальні збори, на яких насамперед вшанували пам’ять загиблих у війні. Тут же проголосили: «Хто любить і шанує українську пісню, хай тулиться до нас».

І товариство «Міщанський хор» відновило свою діяльність. 22 квітня 1923 року хор під керівництвом Кирила Робачека дав перший після війни великий концерт, присвячений роковинам Т.Г. Шевченка. Але післявоєнна ситуація для українських товариств Буковини була значно складнішою, ніж довоєнна. Якщо австрійська влада доволі толерантно ставилася до українців, то від листопада 1918-го край перебував під пануванням королівської Румунії і бухарестська влада вела наступ на все українське. Владники намагалися якнайшвидше румунізувати буковинських українців, тож нищили подібні товариства. Але Кирило Робачек керував товариством, хором і театром до 1940 року, незважаючи ні на що.

У червні 1940 р. край приєднали до СРСР – і відразу розпочалися репресії проти українських громадсько-політичних діячів. Багатьох знищили фізично чи заслали до Сибіру, проте Кирила Робачека залишили у спокої з огляду на похилий вік і погане здоров’я. Але пенсії йому не платили і видатний громадський діяч жив у справжніх злиднях. Але пережив навіть Сталіна…

– Іване Назаровичу, чи зберігають сучасні чернівчани пам’ять про подвижників української культури з товариства «Міщанський хор»?

– На жаль, ні держава, ні громадські організації не піклуються про збереження цієї пам’яті: ті, хто відповідають за збереження пам’ятників історії та культури, не опікуються їхніми могилами. Хоча Антона і Кирила поховано на старому чернівецькому кладовищі. А їхній брат Іван, власник підприємства з виробництва кахлів та миловарні, ще до приходу Червоної армії виїхав за кордон і жив у Відні. Мені вдалося розшукати могилу Кирила Робачека і я звернувся до відповідних структур про догляд за нею, але на облік її офіційно не взяли. Тож звертаюся до небайдужих українців:

– Люди добрі, не забуваймо тих, хто закладав підвалини нашої культури на Буковині! Вони гідні нашого пошанування.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Газета «Версії» звертається до управління культури облдержадміністрації із офіційним запитом:

Що потрібно зробити, аби могили видатних українських культурних діячів першої половини ХХ сторіччя Антона і Кирила Робачеків взяли на облік у чернівецькому історико-культурному заповіднику «Кладовища на вул. Зеленій»?  

Запис «МІЩАНСЬКИЙ ХОР» У ЧЕРНІВЦЯХ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Михайло Давидович Котляр – географ, краєзнавець, турист, екскурсовод, орієнтувальник, учитель, геолог, електромонтажник. І головне, Михайло Давидович усе це робить на совість. А був Михайло Котляр і керівником гуртка юних геологів на станції юних туристів і в ЖЕК №12, туристсько-краєзнавчого гуртка «Азимут» у гімназії №2, педагогом-організатором, чорноробом на заводі, електриком V розряду, організатором геологічних експедицій в Чернівецькій області, в Карпатах. І сьогодні Михайло Котляр консультує школярів і вчителів у пошуково-дослідницьких роботах з краєзнавства, бере участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, з ним завжди цікаво, надійно та позитивно-неспокійно.

Перші подорожі – евакуація на схід…

Коли почалася війна, юному Михайлові було 7 років, але до першого класу 1941 року він не пішов. 22 червня ,  першого дня війни їхній будинок було зруйновано, згоріло все майно й документи. Родина подалася на схід. Батька відразу забрали у трудову армію. А мати з чотирма дітьми добралися спочатку до Сталінградської області, а потім аж до Ферганської долини. Може, саме  з того часу Михайло Котляр відчув і зрозумів, що подорож – це нові враження, несподівані перешкоди, нові відкриття, новий досвід.
Але і зараз Михайло Давидович організовує цікаві пішохідні мандрівки. Назавжди запам’яталися мені, наприклад, наш похід, який організував Михайло Давидович  1998 року до Чорторийських озер, зустріч там з композитором Василем Пилиповичем Михайлюком, автором «Черемшини»,  2002-го –  похід до 500-літнього дуба неподалік від села Валя Кузьмін,  2004-го – до тисового лісу біля Тисівців, останніми роками – до мінеральних джерел села Біла.

«Счастлив, кому знакомо
Щемящее чувство дороги,
Где ветер рвет горизонты
И раздувает рассвет».

Кожному туристові зрозумілі та близькі слова цієї туристської пісні, а прагнення до мандрівки це, вочевидь, стан душі і спосіб життя.

Війна внесла свої корективи…

Михайло Давидович пригадує про часи війни і повоєнний час:

«Усі діти нашої родини – діти війни. А народився я  1934 року у Бельцях (тоді Румунія), але, як і у двох моїх братів і моєї сестрички, записана одна дата народження – 20 вересня. Це свідоцтво про народження нам видали вдруге в невеликому кишлаку в Узбекистані. Бо всі документи згоріли, коли тікали від фашистів. Моя мама, Іта Шейлівна –  з багатодітної родини. Батько, Давид Хаймович, кравець, був дуже релігійною людиною. Мама була красунею, у 17 років вона навіть була “Міс Молдова” (румунський повіт). 22 червня 1941 року ми разом з іншими біженцями подалися на схід, спочатку до Сталінградської області. Російську та українську мови на той час мало знали, між собою спілкувалися на ідиш, знали румунську. Пам’ятаю, як солдати, які були теж голодними, у вагонах, чи на станціях, розв’язували свої мішки і давали моїй мамі для нас кусочок хліба. Коли німці підійшли до Сталінграда, ми знову поїхали на схід і доїхали до Наманганської області Узбекистану. Мама збирала хлопок, адже треба було годувати чотирьох дітей. Іноді сусідка-узбечка давала нам декілька коржів.
У 1944 році ми повернулися до Бельців, додому, а через певний час переїхали до Чернівців, бо почули, що там є вільні квартири. Таку квартиру ми знайшли, однокімнатну, на вулиці Шолом-Алейхема, де й оселилися увісьмох. Згодом моя сестра вийшла заміж, батько знайшов стару кузню на вулиці Руській, відремонтував її і ми з батьками переїхали туди жити»

Мої університети: від чорнороба до студента-географа ЧДУ

У школі Михайло Котляр провчився 6 класів, потім пішов працювати і продовжував навчання у вечірній школі робочої молоді №3. Вчили досвідчені вчителі-фронтовики, які були водночас вимогливими, але справедливими. У 1951 році працював чорноробом, потім комірником, але мав слабкий зір і важко було опанувати цю професію. Тому перейшов до бригади електромонтажників. І через певний час вже працював електромонтажником моторного заводу на вулиці Зеленій. Маючи 13 років трудового стажу, у 28 років Михайло поступив на географічний факультет Чернівецького державного університету. Всі семестри вчився на стипендію, дипломну роботу писав під керівництвом Олексія Івановича Токмакова «Медична оцінка клімату міста Чернівці» і захистив її на «відмінно».

«Холодне літо 53 року» – фільм страшний, але в житті було ще страшніше…

1953 року Михайлу Котляру було 19, він працював електромонтажником на моторному заводі. Але того ж  року за запискою Л. Берії про ГУЛАГ в СРСР видали Указ “Про амністію”, за яким на волю вийшло близько мільйона осіб, засуджених на строки до 5 років. Як наслідок на волі опинилися сотні тисяч бандитів, кримінальних авторитетів. Один з таких прийшов працювати в бригаду до молодого Михайла. Цього звільненого за амністією злочинця звали Петькою. «Працювати я не буду», – це були перші слова цього кремезного, здорового і дуже страшного зовні чоловіка. Від комірника-інваліда він вимагав  цінні деталі, продавав їх на базарі. Комірник не міг противитися цим вимаганням, плакав, боявся ревізії. Одного разу Михайло не витримав і вступився за комірника: «Не забирайте прилади, адже буде ревізія і постраждає комірник, він один годує велику сім’ю». Михайло того часу стояв у траншеї в цеху. Петька схопив лопату, вдарив силоміць хлопця по голові й пішов геть. Михайло впав без тями, був весь скривавлений. Добре, що він був унизу, а не на рівні з нападником – це зменшило силу удару. Коли на ранок Михайло прийшов на роботу, з пов’язкою на голові, Петька загрозливо сказав: «Так ти ще живий? Я це скоро виправлю». Михайла Котляра спасло те, що цього дня Петьку за призовом забрали в армію. І, як здається, Михайлу Давидовичу, саме від цього часу в армії почалася «дєдовщина». І ще довгі роки Михайло боявся повернення Петьки та його помсти.

Головна нагорода для вчителя – успіхи його вихованців

А грамотами й дипломами, якими нагороджено Михайла Котляра, справді, можна завісити всі чотири стіни кімнати, так їх багато. І грамота ЦК ВЛКСМ за активну участь у геологічних походах 1976-1979 років і пошуку корисних копалин, Диплом ІІІ ступеня на V Всесоюзному зльоті юних геологів в Усть-Каменогорську ( Казахстан) у 1980 році, Почесна грамота Міністерства геології СРСР і ЦК профспілки робочих геологорозвідувальних робіт за активну участь у профорієнтаційній роботі з молоддю, Почесні грамоти міністерства освіти СРСР та УРСР, дипломи, кубки за спортивні здобутки, золоті, срібні, бронзові медалі за участь у змаганнях з орієнтування.

Михайло Давидович розповідає: «І ще було багато різних відряджень на змагання, зльоти, зустрічі до Москви, Ленінграда, Усть-Каменогорська, Києва, Тернополя, Бреста та інших. А під час V Всесоюзного зльоту юних геологів на Алтаї кіностудія  ім. М. Горького зняла повнометражний фільм «Вперед, хлопчиська», де знімалася й наша команда УРСР учнів з Чернівців».

Завжди треба зрозуміти, простити дитину, а не покарати

Щодня до Михайла Давидовича підходять привітатися один, два, навіть кілька його колишніх вихованців-гуртківців: «Я іноді і не пам’ятаю вже імені, навіть і не впізнаю їх. Бо дорослі, солідні чоловіки зупиняються. Але завжди для мене лишається незмінним закон педагогіки: вміти простити школяра, а не покарати. Вихованці були і лишаються для мене партнерами й товаришами. Я вдячний долі, що працював, спілкувався з такими чудовими людьми, фахівцями, як Петро Михайлович Мєркулов, науковець – природодослідник кафедри фізичної географії ЧДУ, вченим-картографом, професором Ярославом Івановичем Жупанським, колегами з Івано-Франківської, Донецької та Закарпатської геологічних експедицій».
Михайло Котляр із найстарішими туристами нашого краю, краєзнавцями Максом Шиклером, Германом Молоткіним пройшли не один кілометр карпатськими стежками.

Допитливий співрозмовник, далекоглядний оптиміст і щаслива людина

Михайло Котляр з гордістю показує Свідоцтво департаменту інтелектуальної власності про реєстрацію авторського права на твір № 40209 – Посібник «Визначення мінералів з допомогою комп’ютера» від 19.09.2011. І тепер мріє, щоби знайшовся спонсор і надрукував цей підручник. Сподіваюся, що цю публікацію прочитають численні вихованці та учні Михайла Давидовича і згаданий посібник з визначення мінералів буде надрукований.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора, Дона Леона та  з архіву Михайла Котляра

Запис І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.