На благодійному концерті у Чернівцях виступили французький музикант, органіст Жан-Марі Леруа та львівська флейтистка Вікторія Мартинова.

Концерт також присвячений 210-й річниці римо-католицького костелу Воздвиження Всечесного Хреста та 10-річчю надання храму статусу «Мала базиліка». 19 липня 2014-го в костелі Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях відбулися ювілейні урочистості з нагоди 200-річчя освячення костелу. На святі зачитали постанову про надання Храму титулу Меншої Базиліки. Це  дуже висока духовна відзнака, яка є  третьою в Україні.

Концерт 1 вересня 2024-го був присвячений 210-й річниці костелу. У цьому храмі Жан-Марі Леруа виступає майже щорічно. Жан-Марі є головним органістом церкви Нотр-Дам де Назарет у Парижі, професором, диригентом, композитором. Вікторія Мартинова –  талановита молода українська флейтистка, грає на поперечній флейті. Вікторія народилася Гурзуфі, у тимчасово окупованому Криму. Зараз навчається у Львівській академії імені Миколи Лисенка.  Була учасницею оркестру «Фанфари Львова», регулярно виступає з гастролями за кордоном.

У темному світі рятує світло людських сердець. І його необхідно пильнувати – світло! У власному серці та в серцях тих, хто поруч. У темні часи не можна залишатися самому. Ми – люди, і ми потребуємо людей. Із роздумів капелана, священника Української греко-католицької церкви отця Андрія Зелінського.

Концерт, що відбувся, благодійний. Збирали кошти для потреб наших захисників. Гроші будуть передані волонтеру, чернівецькому отцю-капелану Василю Гасинцю. На концерті прозвучали твори Дітріха Букстегуде, Йоганна Себастьяна Баха, Георга Філіппа Телемана, Вольфганга-Амадея Моцарта, Крістофа Віллібальда Глюка, Луї Джеймса Альфреда Лефебюр-Велі, Астора П‘яцолли, Рішара   Галліяна, Мирослава Скорика, Миколи Лисенка.

В нашому світі раптом стало темно й холодно. Та водночас з’явилося стільки світлих людей – справжніх воїнів світла. Щоб темрява таки не стала остаточною, нам слід сьогодні й надалі невтомно стояти на захисті правди, добра, справедливості та краси.

Жану-Марі Леруа вручили грамоту  від управління культури Чернівецької ОВА.

Отець Анатолій Шпак подякував музикантам Жану-Марі Леруа і Вікторії Мартиновій, організаторам концерту, журналістці Наталії Фещук, ведучій Світлані Крючковій, всім, хто прийшли на благодійний концерт. І велика подяка нашим захисникам, хто у цю мить, в ці хвилини, боронить Україну, ризикуючи власним життям.

Концерт завершився. Слава нашим мужнім захисникам! Слава Україні!

Молитва за Україну

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Більше інформації з заходу за посиланням – Благодійний концерт «Музика зраненої душі» відбувся у Базиліці Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Благодійний концерт Жана-Марі Леруа і Вікторії Мартинової відбувся у Базиліці Воздвиження Всечесного Хреста спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 2010-х років і дотепер триває відновлення храму –  костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях.

Костел Найсвятішого Серця Ісуса — костел єзуїтів в Чернівцях. Пам’ятка неоготичної архітектури ХIX століття. Архітектор – Йозеф Ляйцнер. Від 1963-го тут розташовувався обласний архів. Початок будівництва  1891, кінець – 1894. Починаючи від 1 березня 2010-го храм належить релігійній громаді Римо-Католицької церкви.

Від 2010-го храм передано католицькій релігійній громаді. Настоятелем парафії єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях від 2010-го і до 30 червня 2024-го був отець Станіслав Смольчевські. 30 червня 2024 -го Святу Месу спільно відслужили новий настоятель отець Олексій Бределєв, декан Чернівецькій РКЦ отець Анатолій Шпак та отець Станіслав Смольчевські. Новий настоятель храму – отець Олексій Бределєв, священник-єзуїт, належить до католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса».

Від 2010-х років і дотепер триває відновлення храму. Та саме зараз у костелі Найсвятішого Серця Ісуса реставрують 130-ти річний шпиль — змінюють мідне покриття та балки, які збереглися з кінця ХІХ століття.

У Чернівцях завершують реставрацію шпилю єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса. Шпиль вкрили міддю та встановили на ньому хрест.

Служителі-єзуїти будуть і надалі шукати ресурси для подальшої реставрації костелу. Адже необхідний і ремонту фасаду.

«Господи, джерело святих бажань. Даруй своїм вірним мир, який не може дати світ, щоб ми могли цілковито присвятити себе служінню Тобі, і щоб всі наші дні, позбавлені страху перед ворогами, минали в мирі під Твоїм захистом. Амінь.»

Більше фото про Костел Найсвятішого Серця Ісуса за посиланням – «Немає значення, якої ти конфесії, а наскільки ти маєш Бога у серці», – Отець Станіслав Смольчевські

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Реставрація шпилю єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях завершується спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Високий монумент, що в Харкові стоїть
Затулений мішками, захищає нас щомить.
Щоб дух наш не зів’яв, щоб запал не згасав,
Слова Шевченка кожен у душі своїй тримав.

Змальований з акторів кожен силует:
Кріпачка, гайдамак, козак… – про них писав поет.
Він вірив, що колись Вкраїна розквіте,
І сили свої творчі він спрямовував на те.

На камені слова пророчі ми знайдем:
Тарасовою стежкою ми Хортицею йдем.
Назустріч нам тече Дніпро – стрімка ріка.
Тут краще розумієш вільну душу козака.

Чудові Чернівці. Бруківка і пастель,
Весняні квіточки і птáшок кришталева трель…
Вшановуємо ми Шевченка і бійців –
Героїв, що тепер живуть у світі праотців.

Ось лебеді вже сплять в селі Кулиничі.
Сріблястий монумент собі виблискує вночі.
Що з кригою весна, що осінь золота –
На озері із косами натхнення приліта.

Ось старовинний Луцьк у світлі ліхтарів.
Останній промінь сонця в синім небі зажеврів.
Шевченка силует підтримує людей:
Поетове надбання надихає до ідей.

І так багато міст, і так багато сіл…
У кожному із них Тарас дає народу сил.
Щоб далі ми жили, жили наші серця.
І далі в світ несли слова славетного митця.

Наталія Сміщенко, 09.03.2023

Наталю Сміщенко вперше побачила і почула на концерті 9 березня у Чернівецькій філармонії. Коли завершилася програма концерту до  209-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка,   режисер проєкту Тетяна Воронова представила молоду дівчину, яка піднялася на сцену і попросила прочитати свій вірш.

Наталія Сміщенко – оператор бази даних. Родом з Краматорська.  Навчалася у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна, спеціальність “Туризмознавство”. Працювала в туризмі, була нянею. Працювала в компанії “IT-Tour” на стику IT та туризму. Далі брала рік паузи від роботи, присвятивши його своїм хобі та ментальному здоров’ю. Пройшла уздовж берегів чотирьох основних річок Харкова в межах міста і склала маршрути з мальовничими краєвидами для себе та близьких.
А тепер пряма мова: «Відчувши готовність віддавати щось у світ, повернулася в IT на початку 2022 року. На початку повномастшабного вторгнення жила в офісі колишньої роботи, де були вода та Інтернет, продовжуючи працювати. На дев’ятий день залишила Харків, виїхавши на евакуаційному потязі. Обрала Чернівці насамперед через любов до цього міста».

– Так, цікаво взнати, чому саме Чернівці? Як я зрозуміла, Ви багато подорожували Україною.
– Чернівці мене зацікавили ще році у 2014му. Тоді моя родина залишалася у Краматорську, куди прийшли кадирівці, а я була в Севастополі і збиралася повертатися до материкової частини України, бо не хотілося бути відрізаною від світу і відчувати себе божевільною у суспільстві, що змінилося із увімкненням російського телебачення.
Я надихнулася ідеєю проекту “Твоя Країна”: відвідання усіх обласних центрів. Чернівці я відвідала у 2019 році: я склала собі, як я його називаю, “плацкартний тур” таким чином, щоб спати у нічних потягах, а вдень кожен раз дивитися нове місто. Мій маршрут: Харків – Запоріжжя – Вінниця – Чернівці – Луцьк – Харків (через Київ). Ця подорож назавжди у моєму серці. Саме з того часу я мріяла колись знову відвідати Чернівці, побачити храм Пречистого Серця Ісуса всередині, а не лише зовні, частіше практикувати українську мову та зустріти один день народження без близьких, що здійснилося минулого року із страшними декораціями, але все одно є здійсненими мріями.
У Харкові у мене в кімнаті на люстрі висить серце з тканини з китицями, яке я купила на пошті у Чернівцях разом із наборами листівок для друзів і привезла додому.

Коли після концерту я підійшла до пані Наталі, щоб особисто подякувати її за вірші/вона читала два  вірші, що присвячені Тарасу Шевченку/, на неї чекала  подружня пара. Як виявилося, вони теж були з Краматорська і всі троє дуже гарно розмовляли українською.  Напевно і у мене склався стереотип, що люди із сходу не дуже добре володіють українською.

– На Донбасі багато людей з невеликих міст та сіл розмовляють на суржику, близькому до української мови. А у містах була більша русифікація. Тож багато людей з Донеччини, як і я, є білінгвами.

Зараз Наталя живе у Чернівцях у гуртожитку для переселенців. Ми не знаємо, коли завершиться війна, але я точно знаю, що після перемоги я попрошу Наталю показати і мені маршрути з мальовничими краєвидами річок біля Харкова. Колись ми із колегами з Харкова, Києва, Черкас  йшли на байдарках від Білої Церкви до Богуслава річкою Рось. А ось на Харківщині на річках я ніколи не була…

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…

І з свого боку хочу подарувати Наталі невеличкий фрагмент з благодійного концерту в єзуїтському костелі  Найсвятішого Серця Ісуса у 2015 році…

Господи, джерело святих бажань. Даруй своїм вірним мир, який не може дати світ, щоб ми могли цілковито присвятити себе служінню Тобі, і щоб всі наші дні, позбавлені страху перед ворогами, минали в мирі під Твоїм захистом. Амінь.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Як в темряві свіча, як провідна зоря, підтримує наш шлях глибоке слово Кобзаря» … спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це – алегорія довіри як поняття стосунків між людьми.
Своєю роботою я хотів показати, що довіра в нинішньому суспільстві майже нічого не значить, усе піддається сумніву, вона така ж фейкова, як і багато речей навколо», – пояснює Роберт Саллера.

Велетенські літери заввишки до 3 метрів, які складаються в слово «TRUШT» («TRUST») насправді не такі помпезні, як здаються спочатку. Їх навіть легко пересунути, виготовлені вони з пенопласту… Презентація проекту саме у костелі черговий раз привернула увагу чернівчан, гостей міста на необхідність  відновлення костелу Найсвятішого Серця Ісуса. Захід був благочинним і кожний відвідувач мав можливість підтримати реставрацію храму своєю пожертвою.

Більше фото з відкриття проекту за посиланням – З ДОВІРОЮ У КОСТЕЛІ НАЙСВЯТІШОГО СЕРЦЯ ІСУСА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація проекту Роберта Саллера «Довіра»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Немає значення, якої ти конфесії, а наскільки ти маєш Бога у серці»

Більше фото за посиланням – В ЄЗУЇТСЬКОМУ КОСТЕЛІ НАЙСВЯТІШОГО СЕРЦЯ ІСУСА – ХРАМОВЕ СВЯТО…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Храмове свято у костелі Найсвятішого Серця Ісуса… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Є у Вашківцях справжній костел. Храм Успіння Пресвятої Діви Марії побудовано на початку 20-х років ХІХ століття і освячено 1826 року. Наприкінці ХІХ століття католицька громада міста налічувала 1,7 тисяч прихожан, яких обслуговував отець Вінцент Свобода. У 1903 році його змінив Вінцерт Рокинський, а від 1912 по 1929 роки, коли кількість вірних досягла 2 тисяч, громадою опікувався отець Марцель Завадовський. Костел закрила радянська влада у 1949 році, перетворивши його на кінотеатр. Власне, сьогодні будівля більш нагадує саме кінотеатр, ніж костел». – Так пишуть про вашківецький костел на численних інтернет-сайтах про наш край.

«Буковина присягнула Габсбургам»

1774 року (відразу після відходу російської армії) австрійські війська зайняли Чернівці, а до жовтня того ж року — всю західну частину Буковини. У краї був організований Чернівецький генералат.

Після демаркації кордонів 12 жовтня 1778 р. у Чернівцях в урочистій обстановці «Буковина присягнула Габсбургам». Військова адміністрація намагалася через початок своєчасних реформ «приєднати Буковину до культури західних країн». Реформаторські заходи стосувалися практично всіх сфер життєдіяльності.

Насамперед були привезені із західних країн хороші фермери, ремісники та гірники. Таким чином, тоді серед інших у краї оселилося багато німецьких колоністів, які зробили суттєвий внесок у піднесення занепалого сільського господарства та у розвиток ремісництва, промисловості і гірничої справи. Особливо заохочені були прибулі ремісники, оскільки їм гарантувались повна свобода ремісництва і тридцятирічне звільнення від податків зі збудованих ними будинків для ведення ремісничої діяльності.

Саме тоді тривали й реформи в релігійній сфері – і зведення костелу у Вашківцях належить до того періоду. На чималій території костелу ховали священиків і меценатів церкви. Логічно, що костел XIX століття мав би бути щонайменше пам’яткою архітектури місцевого значення на Буковині. Тим часом, новий реєстр пам’яток культурної спадщини практично порожній.

Буква закону проти духу закону?

Від радянських часів, коли костел став кінотеатром, і досі будівля перебуває на балансі місцевих громад – то Вашковецької міської, то Вижницької районної ради. У радянські часи з правого боку від костелу піднявся багатоквартирний будинок. Кажуть, він має недобру славу, адже збудований буквально на кістках. Зліва від костелу – колишній дім священика, в якому нині розташована бібліотека для дорослих.

Упродовж трьох років порятунком костелу переймається священик о. Віктор ФРОЛОВ. Разом з іншими активістами вони прибрали зал костелу, вичистили сміття (а храм за попередні роки перетворився не просто на смітник, а подекуди й на вбиральню), закрили вікна цупким поліетиленом. Навіть знайшли доброчинців, які поставили металопластикові двері – принаймні, до того часу, коли з’являться можливості для реставрації храму, він буде захищений від вандалів. Всередині у великому залі встановлений хрест, який також пожертвували доброчинці, є видрукувані коштом друкарні «Ант-ЛТД» ікони на холсті. Посеред залу – перелаштоване під іконостас старовинне дерев’яне трюмо, яке, за свідченнями старожилів, залишилося ще від ксьондза (на жаль, уже без дзеркала).

– Вашківці – то є панське містечко, – каже отець Віктор. – Невже не в наших інтересах, щоби та рана на тілі міста, та розвалюха набула нормального вигляду? Ми не тільки прибрали сміття з костелу, ми хочемо з Божою поміччю повернути цій церкві її справжнє призначення. Той бруд, який ми звідси винесли, жодним чином не вплинув на ауру храму. Місце все одно святе, намолене. Тут люди мають молитися…

Отець Віктор – безсрібник, завдяки непосидючості якого відродилося вже кілька храмів на Буковині, який дав перший і вирішальний поштовх до повернення громадам, зокрема, і храму по вул. Нікітіна в Чернівцях, і костелу в Лужанах та ін. – не тільки розпочав процес реєстрації католицької релігійної громади у Вашківцях, а уже й заручився підтримкою Митрополії Римо-католицької церкви у Львові. Відшукав зв’язки з зацікавленими у відродженні костелу вихідцями з Вашківців – мешканцями Куту Вашковєцкого у польській Зеленій Гурі. Вийшов навіть на посольство Польщі в Україні.

Вашковецький міський голова Микола Перч:

– Справді, у нас на території ради є колишній кінотеатр (колишній костел). Свого часу був намір це приміщення продати, тоді його передали у власність районної ради. Але з продажем не склалося, тож його повернули на баланс міськради. Приміщення цегляне, але в занедбаному стані. Після повені 2008-го року місту вдалося отримати певні кошти на його часткове відновлення – це було за каденції попереднього міського голови. Тож за «стихійні» кошти приміщення перекрили новим дахом. Коли я балотувався на посаду міського голови, у моїй передвиборчій програмі був пункт – знайти господаря для цієї будівлі, щоби вона не руйнувалася, облагородити. Тож, ставши на посаду, я також шукав для неї хазяїна. Були пропозиції придбати будівлю для переобладнання під розважальний захід. Але охочі його купити, дізнаючись, що це, можливо, колишня культова споруда, яка підлягає під дію законів 90-х років про повернення культових споруд релігійним організаціям, відмовлялися від своїх бажань. Були в нас і інші ідеї – віддати приміщення в користування училищу медичного коледжу, який у нас функціонує, задіяти одну кімнату під музей нашої надзвичайно популярної, всесвітньо відомої Маланки. Для передачі коледжу, який є закладом обласного підпорядкування, звернулися до обласної ради. Комісія облради розглядала можливість взяття будівлі кінотеатру (костелу) на баланс облради. Зрештою, ймовірність відновлення римо-католицької громади і в подальшому – бажання повернути собі культову споруду зупинили і цей процес.

Упродовж уже трьох років ми як міськрада звертаємося до активістів, що претендують на цю будівлю: беріть її. Але дотримуючись юридичних вимог. Релігійна громада може повернути собі костел тільки через суд. Насамперед ця громада має офіційно зареєструватися і подати позов до суду. Після позитивного рішення суду вони виготовлять державний акт на земельну ділянку під майно, – наголосив міський голова.

Тим часом, як виглядає, є й інші шляхи повернення храму парафіянам. Свого часу (2012-го року) Фонд держамайна України надав свої роз’яснення щодо порядку передачі нерухомого майна церкві на запит Хотинської районної ради про застосування законодавства при вирішенні питання щодо можливості передачі Свято-Покровській церкві м. Хотина кам’яної сторожки з прибудовою. «…Відповідно до статті 17 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації», культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим — Уряду Республіки Крим, – йдеться в роз’ясненні. –…Додатково звертаємо увагу, що саме обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим мають вивчати питання щодо колишніх культових будівель, церковних приміщень і майна, належність яких до церковної власності підтверджена архівними документами».

Ймовірність і реальність

Що можуть мати Вашківці у не такому й віддаленому майбутньому. Як стверджують спеціалісти, Вашківці можуть мати паспортизовану пам’ятку і туристичний маршрут. Громада абсолютно законно може ініціювати таку роботу і таким чином повернути собі цей храм як історико-культурну і архітектурну пам’ятку цілком законним шляхом. Якщо Бог поможе громадським активістам і майбутнім парафіянам костелу, вони можуть на громадських засадах організувати паспортизацію пам’ятки, подавши до Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень відповідне звернення з клопотанням щодо здійснення науково-практичних робіт на об’єкті як нововиявленої пам’ятки. Щоби налагодити цю роботу з точки зору туристичної привабливості, необхідно привести у відповідний порядок пам’яткоохоронну документацію. Область мала би передбачити кошти на виготовлення такого плану науково-пошукових робіт.

А що мають Вашківці на цей момент. Вашківці мають костел – ймовірно, пам’ятку архітектури щонайменше місцевого значення, яка візуально збереглася на 70%. На даний період формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України за чинним законодавством незалежної України не завершено (хоча була затверджена Загальнонаціональна програма з формування Державного реєстру до 2010 року). Це питання останнім часом часто порушується, із зауваженням, щоправда, що в держави на формування реєстру і тим паче – на збереження пам’яток – не було коштів. Але ті області, які мали бажання, подавали такого плану документи для паспортизації пам’яток до відповідної держслужби в структурі Міністерства культури – нині це управління з питань культурної спадщини. Найактивніще у цьому напрямку працювали спеціалісти в Криму, Донецьку, Запоріжжі, Києві. Найпасивніше – в Західній Україні, де найбільше цінних об’єктів нерухомості. Якщо по Чернівцях, починаючи з 2003 року, розпочиналася паспортизація з укладенням охоронних договорів з користувачами, а у 200-2007 роках, під час робіт з «Коригування історико-архітектурного опорного плану історичних ареалів Чернівців і визначення режимів їх використання» був сформований перелік об’єктів культурної спадщини по місту (всіх типів), а  2007-го розпочалася робота із включення до Державного реєстру ансамблю вул. Кобилянської (станом на сьогодні включено тільки 31 пам’ятку), то по області такого плану не розробляли. Хоча в радянські часи, наприкінці 1980-х років, була виготовлена такого плану документація по історичних містах всього Радянського Союзу – вочевидь, вона втрачена для України.

А найнеприємніше, що частина землі поруч з костелом у Вашківцях – уже в приватній власності місцевого підприємця. І якщо при виділенні йому землі йшлося про зведення тут крамниці, то зараз уже проведене перепрофілювання земельної ділянки і незабаром поруч з храмом виросте станція техобслуговування автомобілів. Знову – на кістках…

Хоча фахівці твердять, що приватизація землі поруч з пам’яткою – порушення, бо з цього приводу при здійсненні продажу чи передачі у власність мала бути відповідна пам’яткоохоронна документація (зокрема, висновок про цінність землі з історико-культурного значення). Та кому це було потрібно кільканадцять років тому, якщо чиновники й досі називають костел «кінотеатром».

…«Собори душ своїх бережіть…», – писав свого часу класик української літератури Олесь Гончар у своєму романі-застереженні «Собор». Це був твір-застереження від втрати єдності поколінь, минулого і сучасного, історичної пам’яті народу. І додавав: «Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити». І ще: «Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина».

Чи не таким застереженням є занедбаний костел у Вашківцях?..

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Редакція спостерігатиме за розвитком ситуації з відновлення костелу у Вашківцях та інформуватиме про це читачів.  

Запис Рани на тілі храму. Костел-застереження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

29 липня 2014 року римо-католицький храм Воздвиження Всечесного Хреста – відзначає 200 років.
Урочисте святкування заплановане на 19 липня. Святкову Літургію 19 липня очолить глава Римо-католицької церкви в Україні, архиєпископ Мечислав Мокшицький, в минулому – особистий секретар Блаженного Папи Івана Павла II та Папи Бенедикта XVI.
У храмі зараз проводяться ремонтні та реставраційні роботи. Наразі завершується відновлення фресок у передній частині храму та бокових.

На поштівці бачимо римо-католицький костел Воздвиження Чесного Хреста на Головній вулиці (Enzenberg Hauptstrasse) у Чернівцях. Першу римо-католицьку парафію в Чернівцях було засновано в 1786 р. У той час католиків (переважно австрійських державних службовців і військових) у місті було зовсім небагато. Оскільки до 1849 р. Буковина становила частину Галичини, туди перебралося чимало поляків, які разом із німецькими колоністами і створили католицьку громаду. Спочатку богослужіння відбувалися у дерев’яній каплиці, а в 1814 р. було освячено римо-католицький храм; його використовували і греко-католики та вірмени-католики, доки не побудували своїх церков. У 1910 р. в Чернівцях налічувалося 23 000 католиків – 27% від загальної кількості населення. Після Другої світової війни, коли більшість німців і поляків залишила Буковину, в місті залишилося тільки 2 000 католиків. Втім, костел функціонував упродовж всього радянського періоду. Завдяки цьому вдалося зберегти інтер’єр із сімома вівтарями та вітражі. Сьогодні костел використовує головно невелика польська громада. Шпилястий дах, який бачимо на поштівці, було замінено на куполоподібний у 1909-1910 рр.
Гельмут Кусдат

Я не знаю, чи десь ще в місті лишилися вуличні годинники, а на костелі «Воздвиження Святого Хреста» є два годинника – сонячний і механічний.

Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у костел Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час.

Башта з годинником на польському костелі приваблювала завжди. У дитинстві ми не мали вдома настінного годинника – який час можна було взнати, вийшовши на балкон.

З балкону видно костел з північно-східної сторони бувшої площі Святого Хреста, видно башту, дерев’яні жалюзі вікон башти, годинник, голубів, які кружляють над костелом. Голуби у башті костелу не живуть. Вони облюбували горище під іншою баштою (у вигляді щогли) будинку-корабля . А на горищі костелу під баштою живуть летючі миші. І зараз навіть вигодовують пташенят у гніздах.

Костельний костелу «Воздвиження Святого Хреста» Ілля Кміть великим, ніби казковим,  ключем відкривав двері і по стесаним кам’яним і дерев’яним сходам ми піднялися до вікон башти, де і зараз гуляє сильний вітер, де можна побачити панораму міста. (Екскурсію до башти годинника здійснили з власної ініціативи).

Годинник на башті був встановлений у 1818 році, кілька разів замінювався на більш новий. На різних ярусах можна бачити трохи дивну конструкцію важелів, але годинник справно працює вже більше ста років.

На поверхах під баштою висить великий дзвін із скульптурним зображенням цісаря, австрійського імператора Йосифа ІІ.

Також тут знаходиться орган, під звуки якого і зараз здійснюється богослужіння.

А механізм годинника датований 1906 роком.

Летючі миші не такі страшні, як про них пишуть. Наше вторгнення сприйняли мовчки, як господарі. Адже вони тут поселилися дуже давно, 200 років…

З нагоди ювілейного року для римо-католицької парафії Воздвиження Всечесного Хреста 11 червня відбулася прес-екскурсія костелом.

Під час зустрічі обговорювалися різні питання. Чим живе храм зараз, хід реставраційних робіт, підготовка до ювілею, які заходи відбудуться, яких гостей очікують парафіяни – про це розповів настоятель костелу, отець Марек Дроздік. Короткий екскурс в минуле костелу зробив отець Андрій Пеканець. Органістка костелу Францішка Осовська разом із солісткою костелу виконали музичні твори. Про відновлення фресок розповів керівник реставраційних робіт Микола Толочко.
Прихожани храму Анна Гринчук та Гертруда Циганюк розповіли про костел в минулому, ще за радянських часів. На храмовому подвір’ї учасників зустрічі пригостили кавою, чаєм, солодощами.
У храм може зайти кожен бажаючий, незалежно від віросповідання.
Щодня о 9.00 у костелі відбуваються Святі Меси польською мовою. Ввечері, о 18.30 (окрім вівторка та середи) – українською мовою. В неділю Святі Меси о 9.00, 11.00 та 13. 00.

Фрагмент розповіді про приготування до урочистостей настоятеля костелу, отця Марека Дроздіка –
https://www.youtube.com/watch?v=JZS20ct8p8U

Ave Maria, gratia plena
Maria, gratia plena
Maria, gratia plena
Ave Ave Dominus Dominus tecum
Benedicta tu in mulieribus
Et benedictus et benedictus fructus ventris
Ventris tui Jezus
Ave Maria Ave Maria
Sancta Maria
Maria Mater Dei
Maria Mater Dei
Ora Ora pro nobis peccatoribus
Nunc et nunc et in hora
Nunc et in hora mortis
Nunc et in hora mortis nostrae
In hora mortis nostrae
Ave Maria Zdrowaś Maryjo, łaski pełna
Maryjo, łaski pełna
Maryjo, łaski pełna
Zdrowaś, Zdrowaś, Pan, Pan jest z tobą
Błogosławionaś Ty między niewiastami
I błogosławiony, i błogosławiony owoc żywota,
żywota Twojego, Jezus
Zdrowaś Maryjo Zdrowaś Maryjo
Święta Maryjo
Maryjo, Matko Boża
Maryjo, Matko Boża
Módl się, módl się za nami grzesznymi
Teraz i, teraz i w godzinę
Teraz i w godzinę śmierci
Teraz i w godzinę śmierci naszej
W godzinę śmierci naszej
Zdrowaś Maryjo

З великою вдячністю від гостей була завершена зустріч і бажаємо, щоб костел «Воздвиження Святого Хреста» був піднесений до належного йому особливого титулу, титулу Малої базиліки.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис 200 років костелу «Воздвиження Святого Хреста» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Народившись у католицькій родині на Львівщині, Андрій Пеканець давно відчув богословське покликання, а семирічне навчання в семінарії стало практичним терміном для усвідомлення та обмірковування цього. «Це моя дорога, – вважає вікарій. – Я відчув, що цього хоче від мене Бог».

Душпастирство – робота з людиною

– Отче Андрію, наскільки важко молодій людині бути душпастирем, адже від вас очікують настанов і віряни старшого віку?

– Священик має в рівній мірі дбати і за дотримання обрядів і таїнств Церкви, і за духовний супровід для вірян. Я здійснив лише перші кроки в роботі з людиною. Звісно, чим старша людина, тим вона мудріша і досвідченіша. Але я черпаю свою мудрість у Святому Письмі, у Бога. Я не є людиною із надзвичайними здібностями, я лише голос. А людські душі – однакові, адже, незалежно від віку, вони потребують Бога. Можливо, у різному віці – в різний спосіб, але потреба – одна.

– Але ж ви не переживали багатьох ситуацій, які породжують безліч питань у ваших парафіян…

– Я не з космосу, не з Марса, не з іншої планети. Як би людям не здавалося, що ми, священики, живемо автономно у своєму світі, у більш комфортному – насправді ми від людей і для людей. Усі ситуації я оцінюю з точки зору Божого замислу в житті людини. Цей замисел завжди добрий, тож і спрямований на це – в той чи інший спосіб. Я знаю, що людина може бути щасливою в будь-якій ситуації, бо це завжди є рішенням людини. Багато душ є скривдженими, але люди самі себе кривдять через неправильне ставлення до ситуації. Наприклад, коли не приймають прощення, живуть і не роблять наступного кроку.

– Ви знаєте своїх парафіян?

– Звісно. Якщо хтось приходить до храму і хоче бути анонімним – це неможливо. Більшість цього не свідома. А я ж бачу їхні обличчя, знаю на ім’я. Одразу звертаю увагу, якщо приходить хтось новий, уперше. Як можна на це не звернути уваги, якщо тут ти можеш зустріти Бога! Тож хочу знати вірян на ймення, і, якщо вдається, – хочу створити таке спілкування, таку ситуацію, яку можна окреслити словами «я і ця особа».

У нашій церкві є така практика, що дуже наближує до людей – щороку проводимо душпастирські відвідини: йдемо до кожної родини, кожної хати. Я буваю в кожного парафіянина, на загал – буваємо майже в 400-х житлах. Ми не чинимо всупереч волі вірян – адже є й такі, що не мають бажання прийняти душпастиря у себе вдома. Хтось робить ремонт у помешканні, у когось чоловік випиває… Люди цього соромляться. Але я міркую, що саме важливо було б зустрітися з тим чоловіком чи побачити той ремонт… Та не можна ігнорувати людський чинник.

– Ви працюєте з молоддю. Що саме містить ця робота?

– Головне в ній – розуміння того, що молодь теж має своє місце у житті парафії. Адже бути християнином – це не лише ходити до церкви, це певний спосіб думання, життя. Саме навколо цих питань гуртується Римо-католицька Церква у Рік віри, який нині в ній триває. І якщо для одних відвідувати Служби Божі і користатися таїнствами Церкви –  достатньо, то для інших – це лише підстава прагнути більшого.

Тому ми влаштовуємо катехизи для молоді – зустрічі, де говоримо про Бога, про різні життєві ситуації, моральну оцінку різних явищ. Говоримо про все: від стосунків між хлопцями й дівчатами та вживання алкоголю, – аж до покликання, обговорення кінофільмів чи таких суперечливих питань, як, наприклад, гомеопатія. Так-так, це дуже цікава тема, яка не має чіткого й однозначного сприйняття навіть у колах Церкви: адже в ній задіяний не стільки медичний, скільки магічний підхід.

Звісно, що душпастирська робота потребує спеціальної підготовки. Я у семінарії вивчав специфічні предмети: психологію, філософію – від власне філософії до богословського виходу, антропологію, соціологію. Я магістр богослов’я, закінчив вищу духовну семінарію латинського обряду – львівську філію краківського Папського університету Іоанна Павла ІІ.

«Ми зобов’язані перед історією»

– Ви – священик у храмі, який наступного року відзначатиме 200-ліття. Це відповідально?

– Настоятель костелу – отець Марек Дроздзік, але відповідальність лежить на усіх (усміхається – авт.) Як католик і як богослов, я побував у багатьох храмах. Храм Воздвиження Святого Хреста, де я проходив практику в сані диякона і де отримав перше служіння як священик, справив на мене особливе враження. Тут є відчуття святості від самого приміщення, від того, що називають намоленістю. Я не просто відчув її, а, можна сказати, побачив. Вочевидь, тому, що тут у будь-які часи безперервно тривало служіння: його не закривали.

Священик, який відповідає за храм, відповідає за художні цінності в ньому. Найперше – мусить не зашкодити їм, не знищити через некомпетентність, звертатися за допомогою до спеціалістів. Ми маємо обов’язок перед історією.

Свого часу були модифіковані куполи храму, на нашу долю випало лише замінити покриття, аби зупинити протікання даху і пошкодження фресок. Зараз перейшли до внутрішніх робіт. Це чищення стін – від 80-літнього пилу, від затемнень, спричинених вогнем свічок, якими освітлювався храм, поки в ньому не було електроенергії. Плануємо доповнити елементи, яких бракує, освіжити стіни. Роботу реставраторів тут можна порівняти із роботою стоматологів-дантистів, які відновлюють початковий вигляд об’єкта і, разом з тим, зберігають його, продовжують життя.

– На костелі є й два годинники…

– Так, сонячний і той, що на вежі. Сонячний завжди справний. А інший сестра-черниця щодня накручує корбою на вежі. А як зупиняється – кличуть майстра.

– У якому стані унікальний орган у храмі? Адже він використовується під час літургій?

– І він уже потребує ремонту. Як професійний органіст (о. Андрій здобув музичну освіту в Інституті церковної музики у польському Перемишлі – авт.), відзначаю його своєрідність, здатність додати «смаку» літургії. Наразі на цьому органі виконують літургії дві парафіянки і одна сестра-черниця – це їхнє служіння, коли вони свій талант покладають на добро парафії. Орган потребує ремонту, настроювання. Кілька голосів мають не такий чистий звук, як потрібно. Але цей ремонт також вимагає професійності й чималих коштів, тож сьогодні пріоритетом є внутрішні роботи.

– Якось під час Різдвяних свят ви разом з хором хлопчиків з музичної школи виконували польську колядку в Органному залі Вірменської церкви… Не пробували грати на тому органі, який і зараз використовують для концертів?

– Маленькі хористи з першої музичної школи прагнуть зростати професійно, розвиватися. Тож пробують співати іншими мовами. Спробували польською – я допомагав їм правильно вимовляти слова, співав разом з ними (усміхається – авт.) А музики я вчився 5 років. Жив за 10 км від польсько-українського кордону і щоп’ятниці їздив на вихідні до Перемишля – починаючи з 9-го класу і ще 2 роки після школи… Я органіст, але для літургічного вжитку, не концертного. Щоб бути музикантом – треба займатися щодня. Орган – інструмент мені рідний, а професія священика – по серцю. Не можна людині роздвоїтися.

«Інститут сп’яніння знищив інститут чоловіка як такий»

– Ваші духовні пошуки сягали далеких країн?

– Насправді духовності не треба шукати далеко. Гадаю, піше паломництво протяжністю 100 км по сусідній області дає таку ж духовну силу, як польоти за океани. Свого часу я побував на зустрічі лікарів-гінекологів з усієї України, яку організував Всеукраїнський благодійний фонд «За гідність людини» у співпраці з американським фондом «Чаша милосердя» у Боснії-Герцеговині (в  Меджугор’є). Духовні мандри святими місцями поєднувалися із розмовами з освіченими людьми щодо засобів контрацепції, гормонального лікування, абортів. Адже руки лікарів – це перші руки, які приймають у світ життя. Але саме ці ж руки і вбивають! Загалом на подібних зустрічах побувало вже п’ять сотень лікарів, саме на тій зустрічі, яку відвідав я – було їх чотири десятки. І ми, священики, і той  навернений американський мільйонер, який дає кошти на роботу з лікарями в Україні, далекі від наївних мрій, що після такого спілкування ситуація зміниться радикально. Але ми слухали свідчення реальної людини, лікаря, який сам робив аборти пацієнткам – тобто вбивав, і він виносив на світло те, що зазвичай медики приховують: показав обман, у який вони самі намагаються вірити, шукаючи виправдання собі. І такі випадки не поодинокі, лікарі надалі уникають маніпуляцій, що викликають абортування.

А нещодавно я разом з 20-ма буковинськими вірянами здійснив п’ятиденне паломництво від Снятина до Більшівців (Галицький район Івано-Франківської області). Ми мали духовну ціль: ішли, молилися, співали, слухали конференції на тему «Шість істин віри». Серед нас були люди різного віку – від 9-літніх дітей до 60-70-річних бабусь.

– А дідусі в паломництва ходять?

– Це тема, за яку я дуже вболіваю. Чоловіків у церкві менше. Чоловіки думають, що їм немає місця в церкві. І якщо їх нема в церкві – значить, вони насправді приймають таку «істину». Вони бачать релігійне життя як щось дуже емоційне, а емоційність ближча жінкам. І чоловіки вважають, що тільки така релігійність є важлива і правильна. А це не так. Релігійність може проявлятися по-різному.

Інститут сп’яніння знищив інститут чоловіка як такий. Натомість жінка силоміць хоче бути чоловіком, переймає на себе його роль. Це помітно в сім’ї, у повсякденних діях – навіть на базарі, коли жінка йде попереду і все вибирає, а чоловік ззаду лише несе гаманець і покупки… Він стає другим, небажаним. Це неправильно.

– Може, не дуже коректне запитання… Ви могли б особистим прикладом показати, яким має бути чоловік. У сім’ї, зокрема. Але ви обрали шлях священика,  ваші уявлення про «правильного чоловіка» залишаться нереалізованими…

– Це не означає, що я такий мудрий, розказав, як треба, «вмив руки» і стою собі збоку. Я зроблю більше! Я таких прикладів дошукаюся в інших чоловіках – у тих, які це зрозуміли. Вкажу на них, наведу приклади. Розкажу іншим: «Дивись, він себе знайшов – і ти можеш». Мене тішить, що в житті нашої церкви ця тема витягується назовні.

«Ділити Ісуса – неправильно!»

– Як священики складають проповіді?

– Проповідь – це коментування Євангелії, яка читається щонеділі. В уривку, який читаємо, є зміст, який ми маємо усвідомити, пережити. Він на перший погляд не перетинається з сьогоденням, виглядає несучасним і недотичним до нашого життя. Я ж маю «витягнути» цей начебто неактуальний зміст і показати, що це Ісус казав нам, сьогоднішнім. Показати, що ця думка в серці народилася. Недарма кажуть, що священик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету (усміхається – авт.). Треба знайти мудрість і збагатити нею людей.

– Знаю, що ви користуєтеся Інтернетом і навіть присутні в соцмережах… То інтернет – це не зло?

– Як і кожна сучасна людина, я користуюся Інтернетом – чи, краще сказати, навчаюся ним користуватися, бо не є в цьому досконалим. Знаю, що декого Інтернет може «затягувати», але ж хіба не ти господар свого часу? Ти господар, і ти мусиш мудро ним користуватися. Тож перше правило: Інтернет має мене збагатити, зробити мудрішим, духовно сильнішим, такого змісту я там і шукаю. І друге: в Інтернеті, як і в житті, я маю бути правдивим. Тому там я захищений правилами, які окреслюю сам для себе.

– Отче Андрію, а ви маєте спілкування зі священиками інших конфесій?

– Доволі часто спілкуюся з православним батюшкою. Він приїжджає до мене на мотоциклі… Дуже розумний і цікавий чоловік. Якось на запрошення однієї протестантської церкви відвідав їхнє богослужіння. Мене дещо здивувало в їхніх проповідях те, що вони багато уваги приділяли недолікам (на їхнє бачення) інших конфесій. Я вважаю, що потрібно наголошувати на тому, який є ти, а не які інші неправильні. Це самообман. Неси зміст любові! Якби кожен взявся за це завдання… Нас більше єднає, аніж розділяє. Нас ділить лише спосіб молитви, спосіб переживання Бога – але Бога Того Самого! Спільно ми могли б більше добра зробити, аніж окремо. Маю ідею спільної Хресної ходи під час Великого посту. Ділити Ісуса – неправильно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», фото автора 

Запис Отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ: «Cвященик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 травня у Чернівецькому обласному художньому музеї  відкрилася виставка вітражів та ескізів робіт польського художника Адама Сталони-Добжанського «Сотворіння світла». Автором проекту й організатором виставки став архітектор і поет Ян Павліцький, онук художника. Виставка триватиме до 22 липня 2013 року

“Вітраж – це картина створена свинцем, мальована суцільним світлом забарвленого скла, замурована у кам’яних рамах архітектури. Мур, метал, скло і… світло. Ці різні матеріали вимагають окремої, властивої тільки вітражу, пластичної форми. Кожен день і година, а навіть мить безперервно змінює картини зі світла у склі й металі – невловимо їх освітлює, запалює і такі розпалені… перелітна хмара беззвучним віддихом гасить, насичує зовсім іншою глибиною… по-іншому – на світанку, по-іншому − ввечері. Вітражі змінюються самі, змінюють настрій оточення, є вихідною точкою інтер’єру. Їх вставляють не лише з метою освітлення інтер’єру, але й для того, щоб закрити вікна, а людині, яка входить до храму – допомогти зосередитися, дати їй можливість заново подивитися на світ і на саму себе”.
Адам Сталони-Добжанський

Адам Сталони-Добжанський (1904–1985), художник, графік, реставратор пам’яток мистецтва, професор Академії мистецтв у Кракові. Народився 19 жовтня в Мені в Чернігівській губернії (нині Україна). Найстарший син Фелікса – судді в Чернігові, поляка, римо-католика, внука засланця Січневого повстання 1853 року (помер 1927 р.) та Анни, дівоче прізвище Коваленко, українки, старообрядниці  (померла 1944 р.).
Твори Адама Сталони-Добжанського — це композиції на сакральну тему, створені для понад 50 католицьких костелів, православних церков і храму євангелістів. Серед них мозаїки та, передусім, більше як 220 вітражів, на яких представлена повну іконографія християнського мистецтва.

Ян Павліцький народився в 1959 р. у Кракові, закінчив Архітектурний факультет Краківського політехнічного інституту. В Україні відомий як керівник (від польської сторони) проекту реставрації срібних Царських воріт головного іконостасу Софії Київської.
Вперше українських глядачів познайомили із цією виставкою 2011 року. Вітражі побували в Софії Київській, у Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі в Одесі, в Домініканському монастирі у Кам’янець-Подільському, у Львівській галереї мистецтв та у Вінницькому костелі Матері Божої Ангельскої.

Перша індивідуальна виставка Адама Сталони-Добжанського відбулася у 1957 року в Палаці мистецтв Товариства любителів мистецтва у Кракові. Друга й водночас остання виставка була організована у 1960 року в Катовицях. З огляду на церковну тематику виставки, вона була закрита цензурою відразу після вернісажу, а її каталог, який цензори назвали “молитовником”, конфіскований. Після цієї виставки було заборонено публікувати твори і організовувати виставки митця. А після отримання запрошення до співпраці від відомої американської фірми-майстерні вітражів “The Willet Staind Glass Windows”, Адаму Сталони-Добжанському заборонили виїжджати і висилати свої твори за кордон. Тільки 1981 року, після постання “Солідарності”, відкрито виставку творів митця в клубі Краківського політехнічного інституту, а 1988 року відбулась посмертна виставка Адама Сталони-Добжанського в Парижі в залах Центру культури монастиря отців паулістів.
Адам Сталони-Добжанський – один з піонерів екуменічного руху в Польщі. Він був світським дорадником Митрополичої ради Польської Автокефальної Православної Церкви, а також членом мистецької ради краківського митрополита кардинала Кароля Войтили (згодом Папи Йоанна-Павла ІІ).

Тетяна СТРІЛЬЧИК, “Версії”,
фото автора

Запис “СОТВОРІННЯ СВІТЛА” – ВІТРАЖІ АДАМА СТAЛОНИ-ДОБЖАНСЬКOГО спершу з'явиться на Медіа-Версії.