Найбільш дієвими є ті, що спрямовані на людські емоції, а не на розум. Тому від прибічників Митного Союзу з Росією найчастіше можна почути: «Ми говоримо однією мовою». Ну і що, хочеться спитати у них. Під час воєн між, наприклад, Сальвадором і Гондурасом, Болівією та Парагваєм воюючі сторони також розмовляли однією – іспанською – мовою. А можна згадати ще громадянські війни в різних країнах. Хіба мова є визначальним чинником економіки? Якби Росія могла запропонувати українцям реальні вигоди від тісної інтеграції з нею, то пропагандистські зусилля виявилися б непотрібними. А казки про дешевий газ після Харківських угод уже не спрацьовують: українці побачили, що їх елементарно «кинули».

Якби рядові громадяни вигравали від вступу України до Митного Союзу, його пропагандистам не потрібно було б просторікувати про «одну мову». Проте простолюд тільки втратить, як свідчить приклад Казахстану. Після його вступу до цієї організації з продажу зникли зарубіжні високоякісні й дешеві товари, на зміну яким прийшла дорожча російська, невисокої якості, і білоруська продукція. Тож у цій країні збирають підписи за проведення референдуму про вихід Казахстану з Митного Союзу.

А прибічники інтеграції з Росією лякають українців тим, що потік високоякісних європейських товарів розорить українську промисловість й спричинить масове безробіття. Так само свого часу лякали поляків і чехів, намагаючись перешкодити їхньому шляху до об’єднаної Європи. Але досить порівняти ситуацію в Польщі й Чехії із ситуацією в Росії, як усе стане на свої місця. Йдеться навіть не про те, що життєвий рівень там вищий, ніж у росіян. Поляки й чехи мають значно більше прав і можливостей захищати їх, ніж росіяни. Рівень корупції в них помітно нижчий, а довіри до судів і правоохоронців значно більше.

Коли українці роблять вибір на користь Європи, то, першочергово, розраховують на поступове впровадження європейських стандартів у наше життя. Адже угода про асоціацію з ЄС передбачає значне зниження корупції і приведення судової системи у відповідність із сучасними нормами демократичного світу. Миттєвого ж підвищення життєвого рівня простих українців сподіватися не слід: необхідно досягти значних змін в економіці країни, перш ніж отримати результати. Не варто фантазувати на теми «земного раю», якого ніколи не буде. Аби лише не жити у земному пеклі…

Асоціація з ЄС створює тільки передумови розвитку країни, все ж інше залежить від її громадян. Туреччина свого часу цим шансом скористалася, хоча недавні заворушення в Стамбулі показали, що невирішених соціальних проблем країна має чимало. Туніс та Єгипет асоціація з ЄС не врятувала від кривавих конфліктів, які призвели до насильницької зміни влади. Тому не варто ідеалізувати подібний документ. Офіційний Київ свій вибір уже зробив, і пропагандистські заклики на нього не діють. Тож і звичайним громадянам не слід перейматися тією пропагандою.

Ігор БУРКУТ 

Запис Поєдинок пропагандистів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останніми днями в Росії вибухнув черговий скандал: 11 червня 2013 р. у Державній Думі пролунав «Гімн обранцям народу», написаний ще 1906 року для Першої Держдуми, створеної в часи російської революції 1905-1907 рр. Його музика належить композитору Олександру Глазунову, а слова – цензору Петербурзького цензурного комітету Миколі Соколову. З царських часів цей твір офіційно не виконувався і громадськості був практично невідомим. Нині йому дали нове життя. Депутат російського парламенту, уродженець Донецька Йосиф Кобзон проспівав текст, у якому простих громадян закликають «бити чолом до землі» перед думцями. Мистецтвом гнути спину перед начальством холопи в Московії завжди володіли віртуозно, тому слова старого гімну їх не шокували. Але рішучий протест збурила мелодія: надто вона нагадує зовсім інший музичний твір.

Ще 1797 року австрійський композитор Франц Йозеф Гайдн написав «Пісню кайзера», яка стала гімном його держави й виконувалася в Австрії аж дої ліквідації монархії 1918 року. Але сусідня Німеччина у 1922-му взяла цю мелодію для свого гімну, і дотепер вона лунає у ФРН. Проте слова там інші, ніж були у австрійців. Мабуть, кожен європеєць чув: «Дойчлянд, Дойчлянд, юбер аллес» («Німеччина, Німеччина понад усе»). Саме цю першу строфу співали у гітлерівській Німеччині, після неї йшов нацистський гімн «Хорст Вессель». А у сучасній Росії гіпертрофовану увагу приділяють перемозі над нацизмом – наріжному каменю російського патріотизму. І раптом виявляється, що головна пісня нацистів мала ту ж мелодію, що й відроджений гімн російських парламентарів! Скандал вибухнув чималий, він лише розпалюється, й суспільство розгубилося.

Але це є внутрішньою справою сусідньої держави. Значно більше нас тривожить те, що з російської подачі швидко зростає напруга у Придністров’ї, поруч з українським кордоном. Не визнана світовою спільнотою Придністровська Молдавська Республіка вголос висловила претензії на низку населених пунктів, які перебувають під контролем Кишинева. Там вже відбуваються інциденти між придністровськими міліціонерами та представниками молдовських силових відомств. Оглядачі вважають, що напруга створюється штучно, аби завадити Молдові підписати восени цього року угоду про асоціацію з ЄС. Як у 2008 р. збройним конфліктом у Південній Осетії було зірвано вступ Грузії в НАТО, так і нині Москва намагається перешкодити євроінтеграційним прагненням Молдови.

Кремль дотепер вважає, що весь пострадянський простір є виключно його зоною впливу. Конфлікти Москви з Грузією, а тепер (потенційно) і з Молдовою, опосередковано б’ють по Україні. Нині наша держава головує в ОБСЄ і серед своїх пріоритетних завдань назвала врегулювання придністровського конфлікту. А його загострення ставить під сумнів здатність нашої держави виконувати взяті на себе зобов’язання.

Ігор БУРКУТ

Запис НАЗАД, У МИНУЛЕ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У СРСР за 1941-1945 рр. депортували за національною ознакою представників 61 народу.

Під час Другої світової у країнах – учасницях війни за різними приводами відбувалося переселення цілих народів. Процес розпочався ще до вересня 1939-го, коли з гітлерівської Німеччини після прийняття в ній расистських законів почали масово виїжджати євреї, яких позбавили всіх громадянських прав. Чимало з 500 тисяч німецьких євреїв врятувалося завдяки вчасній еміграції, бо невдовзі гітлерівці розпочали фізичну ліквідацію євреїв. У січні 1942 р. Гітлер затвердив план «остаточного вирішення», за яким європейські євреї були приречені на повне знищення. А ще 1941 року розстріляли єврейське населення Києва: людиноненависницька ідеологія нацизму позбавила права на існування цілий народ. Таку ж долю гітлерівці призначили і для ромів (циган).

Зачистка українських територій – для альпійців

Нацисти здійснювали також масове виселення слов’янського населення з територій, призначених для колонізації німцями. Зокрема, на Житомирщині готувалися райони для заселення вихідцями з альпійських місцевостей, і тут використовувалися варварські методи для «звільнення» земель від їхнього споконвічного населення. Німецькі льотчики й танкісти «тренувалися» на мирних селах, вдосконалюючи свої професійні навички. Після авіаційних бомбардувань і «прасування» хат гусеницями танків, гітлерівські карателі виганяли рештки населення, відправляючи його у глухі місцини.

Традиції варварства для нелюдів

Вивезення людей за національною ознакою – не вигадка ХХ ст. До нього вдавалися й раніше. Але саме у ХХ столітті воно набуло тотальності. Більше того, така практика існувала навіть у країнах, які претендують бути взірцем демократії: доля американських індіанців відома. А під час Першої світової війни У Канаді запроторили до концтаборів підданих Німеччини й Австро-Угорщини, проти яких воював цей британський домініон. За колючим дротом опинилося чимало галичан і буковинців, які при в’їзді до Канади реєструвалися «австрійцями».

Подібну депортацію використали США після того, як у грудні 1941 р. японська авіація завдала несподіваного удару по американській військово-морській базі Перл-Харбор. На тихоокеанському узбережжі США проживало 120 тис. японців, яких вивезли «про всяк випадок» до концтаборів. Щоправда, після війни американський уряд вибачився перед ними і компенсував матеріальну та моральну шкоду. Але не всі вибачалися: Москва – ні.

Репресії на національному ґрунті СРСР розпочав давно. В середині 30-х він готувався до війни з Польщею та Фінляндією. З прикордонних районів депортували поляків, фінів, інгерманландців. Коли різко загострилася ситуація на Далекому Сході, то прикордоння з Кореєю у 1937 р.«очистили» від корейців. У 30-х роках вивозили персів, курдів, естонців, латишів, китайців тощо. А 1939-1940 рр. до Сибіру потягнулися ешелони з виселеними з Галичини й Буковини «класовими ворогами»: поляками, західними українцями, румунами, євреями. За ними повезли «класово ворожих» прибалтів. А до Німеччини виїжджали німці зі щойно долучених до СРСР територій. Хоча тут був елемент добровільності й репатріація зумовлювалася спільними радянсько-німецькими документами.                          

Виселяли навіть родини фронтовиків

Після нападу Німеччини на СРСР примусове виселення народів набуло особливо великих масштабів. Першими зрушили з місць свого компактного проживання до Казахстану й Сибіру радянські німці, яких 28 серпня 1941 р. з Поволжя виселили на Схід, ліквідувавши їхню автономну республіку. Радянським людям пояснили, що на території Автономної Республіки німців Поволжя висаджено гітлерівський десант і місцеві німці надають допомогу ворогові. Це була пропагандистська вигадка: німці не мали літаків, здатних подолати відстань до Волги й повернутися назад.

А  наприкінці 1941 р. розпочалася депортація німців з УРСР і Криму – йшлося про сотні тисяч людей. З німцями вивозили угорців, болгар, фінів – представників тих націй, етнічні батьківщини яких вступили в союз з Німеччиною. До середини 1942 р. їх вивезено в основному до Сибіру, Комі АРСР, Алтаю, Казахстану, Середньої Азії. Жодних вибачень і компенсацій виселенці після війни не отримали, а додому змогли повернутися лише після смерті Сталіна – і то не всі. Німцям, наприклад, дозволили повернутися в Україну лише 1972 року, а в Поволжя – ні.

Нова хвиля депортацій здійнялася під час битви за Кавказ. Щоби пояснити власний провал в організації оборони стратегічно важливого регіону, Сталін переклав відповідальність на цілі народи, оголосивши їх «народами-ворогами»: мовляв, вони «відкрили фронт німцям». У 1943 р. були виселені калмики та карачаївці, їхні автономні утворення ліквідовані. Виселяли навіть родини фронтовиків, які мужньо билися із загарбниками. Депортовані потрапляли і в казахстанський степ, і на заліснену Північ. Калмики звикли кочувати зі своєю худобою неозорими степами, жити в юртах. А в тайзі їм доводилося зовсім сутужно, чимало людей померло від хвороб та виснаження.

Вижив один новонароджений – Джохар Дудаєв

На початку 1944 р. з Кавказу на Схід знову потяглися товарняки з виселенцями. Надійшла черга балкарців, чеченців та інгушів. Війська та органи НКВС вже здобули чималий досвід депортації та працювали, як добре налагоджена машина. Вночі аул щільно оточували кільцем військ і вранці всіх його мешканців піднімали, даючи дві години на збори. Потім підганяли автомобілі, найчастіше – ленд-лізівські «Студебекери», куди завантажували депортованих із їхнім нехитрим скарбом. Відвозили до залізничної станції, де вже чекали ешелони – і починалася хресна путь страждальців. У переповнених вагонах для перевезення худоби без елементарних зручностей везли людей у невідоме. Не вистачало їжі, води. Помирали масово, на зупинках охорона викидала трупи на узбіччя, навіть не всіх закопували.

Найгірше доводилося породіллям і новонародженим. Без допомоги й догляду вони мерли масово. Чеченці вважають, що серед народжених у ті страшні зимові місяці 1944 року живим залишився тільки один хлопчик. Звали його Джохар Дудаєв. Саме він на початку 1990-х років очолив боротьбу за незалежність Чеченської Республіки Ічкерії та загинув у кривавій російсько-чеченській бійні. Жахливим виявилося відлуння тієї злочинної депортації…

Заслали сім’ю й двічі Героя

А масове вивезення тривало. Виселяли ногайців, лазів і греків Причорномор’я. У 1944 р. Червона армія викинула гітлерівців та їхніх союзників з Криму, але воєнні випробування для багатьох кримчан не закінчилися. Під нацистською окупацією півострів утратив майже все своє єврейське населення, а також переважну більшість кримчаків і караїмів: гітлерівці знищували їх за приналежність до іудаїзму. Гинули й цигани. Якщо нацисти втілювали в життя свої расистські догми за допомоги масових страт, то радянське керівництво розпочало масове виселення за етнічною ознакою, звинувативши цілі народи у «пособництві гітлерівцям».

Насамперед постраждали кримські татари: у травні 1944 р. близько 200 тис. представників цього народу депортували на Схід. Репресовані не лише родини тих, хто насправді служив у сформованих окупантами збройних підрозділах або працював у окупаційній адміністрації: таких було чимало. Виселяли й родини червоноармійців, а також радянських партизанів і підпільників – таких було ще більше. Доки двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан на фронті особисто збивав 30 ворожих літаків, і ще 19  – у групових боях, його родину в нелюдських умовах вислали як злочинців. Весь народ звинуватили у злочинах окремих представників кримсько-татарської спільноти. Групова відповідальність робить сотні тисяч людей заручниками діянь конкретних осіб. Тому сучасне право визнає тільки персональну відповідальність: кожний відповідає лише за власні дії та вчинки.

Доки двічі Герой Радянського союзу Амет-хан Султан збивав ворожі літаки, його родину вислали як злочинців

З Криму водночас із кримськими татарами депортували греків, болгар, вірменів. Усіх їх звинуватили у «пособництві ворогові». А в листопаді 1944 р. з Кавказу виселили турків-месхетинців, хемшинів і курдів. Їхня «вина» полягала в тому, що представники цих народів проживали біля кордону з Туреччиною і були споріднені з турками етнічно та релігією. А Кремль вважав, що Анкара готується до нападу на СРСР, хоча турки тоді вже вели переговори з антигітлерівською коаліцією про вступ у війну проти Німеччини. Напасти на СРСР вони збиралися в 1942 р., коли німці наступали на Кавказі. Не вийшло, Сталінград завадив. А за їхній старий гріх відповіли зовсім інші невинні люди.

Близько 40 тис. турків-месхетинців мужньо билося в лавах Червоної армії, половина з них загинула. Вісім представників цього народу стали Героями Радянського Союзу, троє – повними кавалерами орденів Слави. Їм дали довоювати, а потім 2665 солдатів і офіцерів цієї національності депортували туди ж, де вже страждало 120 тис. їхніх одноплемінників.

На заключному етапі Другої світової війни та одразу ж після її закінчення були силою переселені ще мільйони людей. Так, СРСР і Польща обмінялися населенням: одним з етапів цього обміну була сумнозвісна операція «Вісла», коли українців змусили покинути рідні місця в Польщі. Москва і Варшава поділили Східну Пруссію, виселивши звідти всіх німців. Вивезли також німців з чеських Судет до Німеччини, як і з сербського Банату. А на Далекому Сході депортували японців з Курильських островів і Південного Сахаліну, які відійшли до СРСР. Із Західної України вивозили родини вояків УПА.

Геноцид – рана, що не рубцюється

Скільки людських трагедій принесли всі ті виселення! Від голоду, холоду, хвороб і знущань люди гинули масово, деякі депортовані народи втратили до половини своєї довоєнної кількості. В їхні будинки вселялися інші люди, їхнє майно переходило до нових власників. Нерідко ним користуються й досі, а нащадки тих, хто виселяв депортованих і ділив їхнє майно, і далі поширюють вигадки про «зраду» цілих народів. Дехто пишається бойовими нагородами, що їхні діди отримали не на фронті, а під час виселень і конвоювання нещасних. Маршал Берія, наприклад, був нагороджений престижним орденом Суворова І-го ступеня, який до нього давався лише полководцям за успішно проведені фронтові операції. А діти й онуки виселених ще й досі не можуть пробачити кривдників. І невідомо ще, до чого призведе ця ненависть. Чечня показала всю небезпеку подібних настроїв.

Сучасний світ засуджує масові депортації, хоча і в новітніх конфліктах вони присутні, наприклад, у кривавих війнах на руїнах соціалістичної Югославії. На жаль, люди не бажають вчити історію, натомість прагнуть якнайшвидше забути її страшні сторінки. І жити солоденькими казочками, в тому числі й про гуманний «соціалістичний інтернаціоналізм», який нібито панував у СРСР. Тоді як насправді там існувала депортація народів, антигуманна за своєю суттю.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Варвари ХХ століття спершу з'явиться на Медіа-Версії.