Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 — 24–27.04.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Є автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Також захоплювався фотографією та кінозйомкою. Трагічно загинув, проживши всього 30 років… Музей було відкрито в Чернівцях в 1995 році до 25-річчя пісні «Червона рута» у будинку батьків композитора, де він жив у 1971-1972 роках. Збережено інтер’єри кабінету Володимира Івасюка та його батька – письменника Михайла Івасюка, кімнати батьків.В експозиції представлено рояль композитора, багато його особистих речей, фотографій, документів. Експонати музею розміщені в чотирьох кімнатах і коридорі.Окремо, в цокольному приміщенні, знаходиться виставкова зала музею.

У доробку художника портрети, краєвиди, натюрморти, картини чернівецьких храмів, вулиць, серія робіт «12 величних жінок України». На виставці експонується 65 робіт художника.

На відкриття виставки Йосипа Захандревича завітали шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, небайдужі до філософії живопису художника. Любов до мистецтва, любов до життя, патріотизм, оригінальна творча індивідуальність притаманні Йосипу Захандревичу. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, про неповторну філософську манеру, про поетичність його малярства.

Заслужена артистка України Олена Урсуляк та лауреат міжнародних конкурсів, гітарист Стас Нагорний.

Йосип Захандревич у своєму виступі висловив подяку долі, що його персональна виставка вперше відбувається саме у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка: « …Ліс важкої пам’яті… Для Володимира Івасюка 24 лютого 2022 року настало 44 роки назад. В кожній його тривозі, що ми чуємо, там вже дзвін і по наші душі…Кожний знає, як вмонтовувати себе в Україну... Якщо пригадати німецького філософа Романо Гуардіні /Romano Guardinі/, у нього була така думка: якби взяти все Святе Письмо і відхилити другорядне, потім знову другорядне і так дальше, аж до дна, то там би лишилася молитва «Отче Наш». І я взяв цю формулу, аксіому представити до української писемності, то напевно залишилась би «Червона рута»… ».

Слова подяки і захоплення висловлювали глядачі, однокурсники, колеги, митці…

Після урочистої частини всі поринули у світ творів Йосипа Захандревича, спілкування, захоплення, фото із художником…

Дякуємо організаторам за чудову виставку. Дякуємо художнику Йосипу Захандревичу за талант, щирість, натхнення і прекрасну виставку, яку він подарував чернівчанам і гостям міста. Наступна персональна виставка має бути в художньому музеї! Бажаємо нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ ЙОСИПА ЗАХАНДРЕВИЧА «НЕ СУМУЙ ЗА ВЕСНОТРАВНЕМ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антологію музики і пісні без «Червоної рути» уявити неможливо», – художник Йосип Захандревич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли поїдеш, любий друже,

Із краю гір, шовкових трав,
Візьми з собою мою пісню —
Я в неї щастя наспівав.

                        Володимир Івасюк.

Відомі митці української естради й артисти Чернівецької обласної філармонії запрошують шанувальників української пісні розділити з ними вечір на честь великого Лицаря української музики – Володимира ІВАСЮКА, який відбудеться 4 березня о 17.00 у приміщенні драмтеатру.   

Доля відміряла цьому дивовижному українцю лише 30 років.  Але й таким коротким проміжком часу талановитий композитор скористався сповна. Природа нагородила Володимира величезною кількістю талантів – умінням писати музику та  малювати, віртуозно грати на скрипці, фортепіано, віолончелі, гітарі. Професійний медик Володимир писав пісні та чудово виконував їх. Він устиг створити 107 пісень і 53 інструментальні твори, музичний супровід до кількох вистав. Писав музику до опери про запорозьке козацтво і мріяв писати класичні твори. У його особистому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років, переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі та карикатури. 

Він був надзвичайно скромним – як справжній художник, що працює на майбутнє. Не спекулював своїм ім’ям, яке було тоді на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно як для молодого композитора, на якого раптом звалилося визнання. Володимир не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба. Жодна нова пісня його не була схожа на вже написані…

Неля МАРКОВСЬКА, музикознавиця

Запис «І не треба нести мені квітку надії…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1(13) грудня 2017-го виповнилося 140 років від дня народження композитора

Всесвітньо відому колядку українського композитора Миколи Леонтовича «Щедрик» солдати збройних сил США заспівали 25 грудня. Відео виконання з’явилося на музичній сторінці MVUA. Цими  ж днями композицією Леонтовича розпочав щорічний Різдвяний молебен за мир церковний хор у Церкві Святого пастора в Сінгапурі.

Тим часом у селі Шершні на Вінниччині люди намагаються врятувати будинок, у якому зростав композитор. Місцева влада переконує: хата вже настільки стара, що реставрувати її неможливо. Однак селяни не погоджуються, готові відремонтувати будівлю самі, тільки не знають, де взяти грошей. Там планують відкрити музичну школу.

…Як відомо, в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор, перебуваючи у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився переночувати, назвавшись чекістом, що бореться з бандитизмом. Уранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора оприлюдненний лише у 1990-х роках…

2016 року світ відзначив 100-річчя створення «Щедрика».

Запис Колядку «Щедрик» українця ЛЕОНТОВИЧА співає цілий світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 – 22.05.1979) — відомий український поет і композитор. Один із основоположників української і радянської естрадної музики. Автор ста семи пісень, музики до кількох спектаклів, п’ятдесяти трьох інструментальних творів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Був неординарним художником.
Загинув у Брюховицькому лісі під Львовом.
У 2009 році Володимиру Івасюку було присвоєно звання Героя України(посмертно).
12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.
«Вбитий «співробітниками» КГБ», – заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.

4 березня 2015 року у день народження легендарного автора “Червоної рути” Володимира Івасюка меморіальний музей Володимира Івасюка відкрив новий туристичний маршрут у Чернівцях.

Екскурсія розпочалася на Театральній площі біля центрального корпусу Буковинського державного медичного університету.
Екскурсійний план: Театральна площа – центральний корпус ЧНУ – Чернівецька обласна державна телерадіокомпанія – меморіальний музей Володимира Івасюка.

Пісня буде поміж нас

Пролягла дорога від твоїх воріт
До моїх воріт, як струна.
То чому ж згубився твій самотній слід –
Знаєш ти одна, ти одна…

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.
Бо твій голос, бо твій голос – щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Як зійдуть сніги із гір потоками,
Ой глибокими, навесні.
Забринить дорога та неспокоєм
Вдалині мені, вдалині…

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила.
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.

Бо твій голос, бо твій голос – щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Володимир Івасюк

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Володимиру Івасюку 4 березня виповнилося б 66 років. Відкриття у Чернівцях нового туристичного маршруту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навіть на останнім рубежі
Промінь віри в нас ще не погас,
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас.
Нам свою всемилість покажи
Правдою повсюди й повсякчас,
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас.

Тарас  Петриненко

12 лютого у Чернівецькій обласній філармонії відбувся концерт  співака, композитора Тараса Петриненка – ювілейна програма “Останній з могікан”.
У концерті брали участь: народна артистка України Тетяна Горобець, Вячеслав Лещенко, бандурист Іван Ткаленко.

… Вітер червоний навіває зі сходу
Чорні мрії холуям,
Хто ще сьогодні постоїть за свободу,
Як не ти, якщо не я?
Хлопці, гуртуймося, дівчата, єднаймося,
Час кличе знову нас!
Праці не біймося, борні не лякаймося,
Бо це останній шанс!…

Тарас Петриненко

… Ми стоїмо чужі у власній хаті,
Охаяні, обпльовані, німі.
Ми стоїмо потужні і затяті,
Пильнуєм світло
в крижаній пітьмі.

Затравлені, змордовані істоти
Жах небуття легенями п’ємо.
Бо Україна дихатиме доти —
Допоки ми за неї стоїмо.

Тарас Петриненко

Дякуємо за концерт!
Браво!

Тетяна Стрільчик, “Версії”
фото автора

Запис “Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас”… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На долю України випала війна. Тепер уже неважливо, хто на якій стороні воював за Україну – війна була однаково страшною для всіх, однаково ламала долі і відбирала життя. Важливо, що ті, хто вже народився під мирним небом, це розуміють, відчувають і їм це болить.

Василь Мошук народився 1950-го. Але в його родині, як і у більшості буковинців, були учасники війни, 68-му річницю перемоги в якій відзначає світ. Тому поруч з багатьма іншими піснями, у нього народився твір «День святий Перемоги».

«Я пам’ятаю розповіді про війну мого дядька Олександра Драпаки, – розповідає композитор. – Під час форсування Вісли він брав участь у штиковій атаці, був тяжко поранений. Мав бойові нагороди. Ці дитячі враження вилилися у пісню.

Мало лишилося їх, сивочолих, а були ж молоді хлопці, які воювали, гинули, вмирали потім від ран… Їхній героїзм – це не банальні речі, не щось спонтанне. Це внутрішнє, глибинне. Вважаю, що українців треба об’єднувати. І чим як не мистецтвом – адже  мистецтво розуміють усі!»

Рядки з пісні Василя Мошука зрозумілі і об’єднавчі:

«Оркестри вам міддю бадьоро гримлять,

Тюльпани вам просяться в руки…

А роки, як птиці у вирій, летять,

Дорослими стали онуки.

Загоїла  рани родима земля

І в небі салютів цвітіння

А ви, як завжди, на отім рубежі

Де духу людського горіння…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Шипинчанин Василь Мошук: «Вище пісні – лиш молитва» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Отже, веселимося,
Поки ми молоді!», – з Gaudeamus

Багато хто з нас був студентом. Був, є, хтось ще буде. Також вважають, що у студентів кожен день – свято. Але двічі на рік у студентів точно є власне свято: 17 листопада – Міжнародний день студента і 25 січня – на Тетянин день. Один раз на рік мені теж щастить, бо я називаюся Тетяна і День студента – це і мій день.
А у студента Олександра Кривича показник ступеня належності до студентського братства дорівнює трьом. Тривимірна модель його студентського життя на площині ЧНУ ім. Ю. Федьковича має цілісну та врівноважену композицію факультету комп’ютерних наук та правових важелів юридичного факультету, а вже третій, просторовий вектор спрямований у Чернівецьке державне училище мистецтв ім. С. Воробкевича. Таким чином, математику музичної гами та мистецтво гри Олександр опановує за спеціальністю “фортепіано”.

Олександр Кривич навчається програмування, музики, римського права…
Любить красиву музику з красивою мелодією, цієї зими захопився катанням на ковзанах, подорожує світом, постійно пересувається між навчальними корпусами університету і музичним училищем, деколи бігає навіть з орієнтувальними картами, спостерігає зоряне небо у телескоп, виступає на наукових конференціях, на концертах, іноді навіть з вуличним оркестром студентів-однокурсників…

 Нещодавно у мистецькому центрі, де відбувся другий творчий вечір «Музичний Вернісаж», Олександр з успіхом виконував «Ноктюрн» буковинського композитора Олександра Чмута та «Етюд Патетичний» російського композитора Олександра Скрябіна. І напричуд яскравим був його виступ з творами Фредеріка Шопена на звітному концерті училища мистецтв.

– Олександре, музика – це твоє покликання, хобі, захоплення чи те, без чого ти не уявляєш свого життя? Адже піаніст – це не тільки талант, це праця, праця, і знову праця: виконавець мусить працювати щонайменше кілька годин щодня.
– Це важко назвати просто хобі у звичайному розумінні цього слова. Так, на професійному рівні, на відміну від аматорського музикування, заняттям приділяється багато часу. Музика -це, мабуть,  невід’ємна моя складова. Бо це і образ мислення, і склад характеру, і настрій, адже дуже багато у виконанні залежить саме від настрою. Це величезний спектр емоцій. Суть гарного виконання в тому, щоб донести до слухача все те, що вклав композитор, та, звісно й те, що може вкласти сам виконавець, чим доповнює думку автора. Іноді мені здається, що саме під час виступу, коли залишаєшся наодинці з інструментом, із твором, коли пропускаєш його через світ власного розуміння, відчуттів, емоцій – саме цієї миті гармонійного єднання музики і виконавця я, мабуть, найбільш відкритий людям. Мовою музики я ніби можу передати все те, що важко передати словами, а іноді й просто неможливо. На жаль чи на щастя, не всі це здатні зрозуміти.
Не уявляю, чи могло бути інакше, але, можливо, якби не музика, я не був би тією людиною, якою є зараз.

– Кожна епоха створює у мистецтві свій неповторний стиль. Але його створюють як композитори, так і музиканти. Святослав Ріхтер, Володимир Горовиць, сучасний піаніст Максим Мрвіца… В Ютубі можна навіть знайти фортепіанний концерт Сергія Рахманінова у виконанні  самого композитора… Що об’єднує музикантів? Адже кожний з них унікальний … До слова, про що розмовляв із французьким піаністом  Шарлі Фелтером у «Literatur Cafe»?
– Ми говорили з ним про музику Фрідеріка Шопена. Виконавців об’єднає, перш за все, велика любов, відданість, – ні, я сказав би, навіть дещо фанатична відданість своїй справі, жертовність. Для них музика – це життя. Хочу процитувати Сергія Рахманінова:
«Музыка-это тихая лунная ночь;
Это шелест живых листьев;
Это отдалённый вечерний звон;
Это то, что родится от сердца и идёт к сердцу;
Это любовь! Сестра музыки – это поэзия, а мать её – грусть!» .
…ХХ століття називають століттям великих піаністів, композиторів. Нині, на жаль, уже трохи не так, але згадаю ще таких сучасних піаністів, як Євген Кісін, Олексій Султанов…

– Ти навчаєшся на четвертому курсі факультету комп’ютерних наук. Чому саме ти обрав точні науки? Німецький математик Давид Гільберт  казав: «Математика є єдиною симфонією нескінченого»є. А як ти сприймаєш цю математичну симфонію та опановуєш таємниці програмування?
– Мені завжди подобались комп’ютери і математика. У числах є певна магія. Ще Піфагор стверджував: «Весь світ заснований на числах». Усе, що є у Всесвіті, теоретично підкорюється законам фізики, математики, і якщо хтось міг би пізнати всі ці закони, можливо, він би міг пізнати саму суть світобудови. Принаймні, колись в мене було таке відчуття.
Програмування ж – наука дуже цікава. Нелегка, але при бажанні можна багато чого досягти. Втім, це стосується будь-чого.

-«Від сесії до сесії живуть студенти весело», – я пам’ятаю цю студентську пісню, вона дуже влучно окреслює життя спудеїв. А в тебе є час на розваги? І які вони у тебе? Їх утричі більше, чи утричі менше?
– Часу, звісно, не надто багато, часто доводиться чимось поступатися заради важливішого, бо все встигнути і в повному обсязі…на таке потрвбна машина часу. Втім, можливо,  в мене не було б часу нею користуватися… Звісно, хочеться іноді і з друзями посидіти, і відвідати концерт у філармонії чи на якесь нове місто подивитися. Як правило, намагаюсь проводити вільний час з користю для себе. Іноді ходжу на каток: намагаюся тримати себе у спортивній формі та й щось нове хочеться спробувати. Коли з’являється  більш-менш цікава можливість, обов’язково користаюся нею: у майбутньому  стане у пригоді.

– Яких авторів читає сучасний студент, jкрім підручників? Які дивишся фільми?
– Зараз я знову повернувся до  Ремарка, нещодавно прочитав кілька творів Бернхарда Шлінка та Рея Бредбері. Але доводиться читати й методичну літературу, та й часу не так багато, тож не маю змоги читати все, що хочу, і так швидко, як хочу. Добре,  хоч електронна книжка якось полегшує життя: закачав з Інтернету – і будь ласка. Ще люблю іноді почитати наукову літературу, наукові статті, літературу з психології, не стільки теоретичну, як практичну: мова жестів, психологія відносин тощо. Коли як виходить. А кіно я теж люблю, гарне кіно, яке має певну ідею, зміст. Щоправда, зараз в мене “на черзі”  вже фільмів тридцять…

– Про що мріє сучасний студент? І що ти хочеш побажати студентам, крім збільшення стипендії?
– У кожного свої мрії, але впевнений, що майже всі мріють, щоб їхні мрії здійснилися. Вважаю, що до цього треба докласти зусиль, інакше мрія може так і залишитись мрією. Тому я можу побажати лише сил, внутрішніх сил, волі, стійкості у своїх прагненнях, наполегливості на шляху до мети. І, звичайно, щоби кожний студент і загалои кожна людина знайшла своє місце в житті і жила гідно.

– Бажаю всім студентам і тобі, Олександре, успіхів у здійсненні мрій!

Хай живе науки храм,
Хай живуть учені!
Кожен з них нехай живе.
Процвітає гроно все
У добрі, натхненні!
Vivat Academia!
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet!
Vivant membra quaelibet!
Semper sint in flore!

І веселитися добре у будь-якому віці, це я точно знаю.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і з архіву О. Кривича

Запис “3D” Олександра Кривича спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На концерті у Чернівцях Кейко Мацуї виконувала композиції з свого 23-го альбому «The Road…», а також і інші популярні музичні хіти з альбому «Серце і душа».
«The Road …» демонструє поєднання таких різних стилів як джаз, класика, рок, блюз, світова музика, традиційна музика світу і музика за його межами. Перед виконанням майже кожного твору піаністка розповідала про емоції та події, які передували і надихнули на його написання. Загалом, у спілкуванні з глядачем Кейко Мацуї підкорила всіх своєю щирістю та відкритістю. «Зірковость» була тільки в її блискучому виступі. Єдине, про що я особисто пожалкувала, що Кейко Мацуї виступала сама, без оркестру.

Піаністка вітала глядачів українською, російською та спілкувалася англійською. Розпочала свій виступ Кейко Мацуї з музичної композиції «Водяна лілія». Глядачі тепло зустрічали  відомі твори: «Лялька», «Назавжди, назавжди», «Сльози океану», «Богемський концерт» та інші.

Композиція «Назавжди, назавжди» народилася завдяки словам її доньки: «Я люблю тебе, назавжди, назавжди…». А одного разу, відвідавши виставку богемського скла, Кейко Мацуї вирішила написати композицію, яку спершу планувала назвати «Богемська рапсодія», але взнала, що така назва в музичному світі вже є, зупинилась на назві «Богемський концерт».

Під час концерту виконавиця подякувала українським шанувальникам за підтримку, за те, що прийшли на її концерт. Також вона говорила про драматичні події в Японії та дякувала за співчуття з приводу жахливого цунамі у її рідній Японії.
Альбом «The Road…» має у своїй назві три крапки. І ці три крапки дуже важливі – адже дорога продовжується…
Концерт завершився оваціями, квітами, виконанням «на біс» і словами Кейко Мацуї: «Музика всіх нас єднає».

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergiyS

Запис «Музика всіх нас єднає» – виступ Кейко Мацуї у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пісні на вірші Валерії СЄРОВОЇ входять до репертуарів Лайми Вайкуле і Таїсії Повалій, Олексія Глизіна і Миколи Баскова, Оксани Білозір і Каті Бужинської, Павла Зіброва й Віталія Козловського, Ауріки Ротару й Оксани Пекун. Одне слово, легше перелічити тих, хто не співає на її слова, ніж тих, хто обирає її пісні.

Кор. : – Зіркова поетеса з Києва, авторка понад 300 творів, чимало з яких стали шлягерами та принесли визнання своїм виконавцям, раптом поміняла автора музики своїх пісень. Уже, напевно, більше року ваші тексти кладе на музику не киянин Олег Харитонов, який, до речі, родом з буковинського Новодністровська, а латиш Раймонд Паулс. Чому?

Сєрова: – З одного боку – доля, з іншого – щасливий випадок.

З Олегом ми розлучилися. Та нами написано стільки пісень, що стане на десятиліття. Сподіваюсь, усі вони ще знайдуть свого виконавця.

А загалом моє життєве кредо таке: що не робиться, все на краще. Коли людина щось втрачає, то обов’язково знаходиться нове. Уже рік як я співпрацюю з Лаймою Вайкуле. Прекрасна артистка і дуже приємна людина, скажу вам. А з Раймондом Паулсом ми написали 7 чи 8 пісень. Диск ще не видали, але готуємо. Це буде диск Лайми Вайкуле. Туди ввійде і пісня «Огоньки», яку Лайма виконала у Москві, – й та стала «Піснею року 2012».

…Співпраця почалася з дуже цікавого випадку. Я стояла на касі в «Сільпо» в Києві, коли мені зателефонував Володимир Бебешко і сказав, що Лайма хоче, але терміново, ось таку-то пісню про друга. Я кажу: «Дай мені хоч би вийти з магазину та дійти додому!». Назавтра Вайкуле вже мала пісню. Так ми й познайомилися з нею. А чому я казала, що це був щасливий випадок? Бо ця непересічна й красива жінка дуже рідко допускає до себе людей. Не тому що вона зіркова, просто вона… людина в собі, така її особливість.

– Марічка «Скриня», чи то пак Лобурак, казала щось про ваше прибалтійське коріння…

– Так, бабуся, яка мене виховувала разом з дідусем, литовка, а прабабуся – полька. Тому, мабуть, я дуже добре розумію Вайкуле, навіть тоді, коли вона мовчить. Я відчуваю її, тому, ймовірно, мені для неї дуже легко писати.

З Раймондом Паулсом познайомилася пізніше, коли вже були написані пісні для Лайми Вайкуле. Зустрілися ми з ним  нинішнього року в Юрмалі на «Новій хвилі».  Незважаючи на свій вік, він дуже моторний і веселий, а також гуморний.  А як він сварився через те, що його виставляють і змушують під фанеру «видригуватися». Бо для Раймонда найбільший жах – виступати під фанеру. Але не мав куди подітися – такі закони телебачення.

А я, до речі, до Юрмали їздила не від України, а від Латвії, була в команді Вайкуле. Зрештою, Україна мені не оплатила б проживання в готелі Чернівців. А попри це, я ще мала такий бейдж, що був пропуском куди завгодно.

– А можете порівняти Україну з Латвією чи іншими країнами з огляду на шоу-бізнес?

– Я патріотка, тож мені здається, що таких голосів і таких музикантів, як в Україні, ніде більше немає.

– А як, до речі, живеться людям у Прибалтиці?

–  Я часто буваю в Литві та Латвії, обидві країни в Євросоюзі. І не можу сказати, що їхні люди з того дуже радіють. Від них я почула таку думку: коли раніше ними керувала Москва, то нині керує Брюссель. Отож там є чимало своїх підводних течій, які не влаштовують пересічних громадян.

– Валерія, а як ви почали писати пісні?

– Якщо чесно, то ніколи не думала, що буду писати вірші. Коли мені виповнилося 8 років, ми з бабусею і дідусем переїхали до Києва. У школі я не зачитувалася поезією. Зате вчилася на «відмінно» в музичній по класу акордеона. Але пізніше вже ніколи акордеон до рук не брала. Після школи вступила до музичного училища ім. Глієра на диригентсько-хоровий відділ. А щодо пісень, то спочатку була музика. Я писала її на вірші Ліни Костенко. Моя ж кар’єра співачки  кар’єра поета-пісняра почалися з того, як я вийшла заміж за композитора, який тоді теж не був композитором. Справа в тому, що ми з Олегом Харитоновим працювали в театрі «Колесо», який роз’їжджав містами України. І з’ясувалося, що нам треба писати для гастрольних виступів якісь пісні. Я почала писати вірші, а Олег – музику. Вдень – вистава для дітей, увечері – для дорослих. І все це було живцем, а не під фонограму. А за півроку ми вже видали ці пісні на українському радіо. І так потрошки-потрошки розкрутилися і зрозуміли, що можна пісні писати ще для когось, а не тільки для себе.

– Маєте якісь секрети натхнення?

– Я сприймаю свою творчість як роботу і ставлюся до неї як до роботи. Це не натхнення, яке приходить уночі, коли треба зриватися з ліжка, щоби записати рядки. Втім, я працюю вночі, якщо це потрібно. Та не чекаю натхнення. Бо загалом я трудоголік і без роботи зовсім не можу. Радію, коли маю замовлення, коли хтось просить щось написати. Я маю постійну потребу працювати, але для цього натхнення не треба.

– А задоволення?

– Мала величезне задоволення цими днями, коли була в гостях у дуета «Скриня». Під час Володиного ювілею їхня учениця Настя Подлєсна виконала мою пісню на музику Харитононва «Дівчинка білява». Пісня прозвучала дуже по-буковинськи. Я отримала таке задоволення, якого, скажу щиро, не завжди отримую від виконання відомих зірок.

Найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо вечері, коли ніхто не заважає.

А загалом я отримую задоволення від самого процесу праці.

– Валеріє, ви ж знаєте, що чутками світ повниться. Так ось, у Чернівцях кажуть, що ви подарували Володимиру прем’єрну пісню, написану спеціально для нього. І, мовляв, його дружина, коли слухала, буквально плакала, а зал потім довго аплодував, стоячи…

– Так, було таке. Хоча це звичайнісінька побутово-сімейна лірика. Пісня називається «Такі слова».

– Всі мріють писати для зірок. Як вам удалося прихилити до себе майже всіх відомих виконавців?

– Мені поталанило: я, мабуть, почала писати у потрібний час. Зараз дуже важко пробитися молодим авторам. Хоча з іншого боку це їх загартовує і вони здобувають бійцівські риси. Хоча ми зі своїми піснями не бігали за виконавцями із проханням: візьміть нашу пісню, візьміть нашу пісню! Нам щастило: до нас приходили й замовляли. Загалом набагато легше писати пісні, коли знаєш, для кого. Зрештою, ми майже ніколи не писали просто так – завжди для певного співака. Інша справа, коли було кілька пісень і якась не підходила. Тоді ми пропонували ще комусь…

Коли мене просять написати щось продюсери, то я запитую: для кого? Хлопчик чи  дівчинка, який вік та  імідж? Я повинна знати, що то за особистість. Коли й після цього не виходить, прошу Бога: Боженька, дай мені слова…

А найулюбленіше місце, де мені найкраще пишеться, – це кухня. Особливо ввечері, коли ніхто не заважає.

– Раніше Ви й самі співали… Чому покинули сцену? 

– Напевне, переросла. Людина досягає віку, коли починає розуміти, що для неї важливіше. Я й зараз виходжу на сцену, але як ведуча, як режисер, а коли треба, то і співаю. Та я не сумую за сценою як співачка. Ще 5-10 років тому все було б інакше. Мені б не вистачало сцени. А зараз усе якось саме по собі вирішилося. Я зрозуміла, що зараз моя робота в іншому, і вона мені подобається.

Борщагівка, 14 вересня – місце зустрічі змінити не можна. Всі артисти цього дня саме там.

Я режисер масових свят і шоу-програм. Цього року, приміром, як головний режисер запрошувала дует «Скриня» до нашого «Царського села», де мешкають відомі артисти – у Борщагівку під Києвом. На Семена, тобто 14 вересня, там храм. Кияни знають і завжди приїжджають. Уже 12 років поспіль проводжу це святкове шоу, яке триває 8 годин. Відбувається воно на місцевому стадіоні, де ставлять сцену. Мені приємно, що саме я його  режисер і сценарист. Адже це своєрідне продовження контрактових осінніх ярмарок, які завершували «бабине літо» і починали осінь з її гульками, весіллями, женінням (одруженням) свічки, танцями й виставами…

– Ви багато чого досягли у житті. Може, ще про щось мрієте?

– Мої мрії завжди конкретні і поступові. Наразі я мрію добудувати свій будинок. Я загалом люблю створювати і, зокрема, мені подобається будувати…

– Це, мабуть, у вам передалося по спадковості?

– А ви звідкіля знаєте? Марічка «Скриня» розповіла? Так, мій прадід у Паланзі, де він жив, збудував більше половини старої частини міста. Мені родичі показували всі ці будинки. Це було курортне містечко, все з дерева. Коли він помер, то в місті все закрилося, бо його ховали. Прізвище прадіда Вілкас, що литовською означає «вовк». Моя бабуся саме з цієї родини. А мій дід – Степан Андрійович Лавренюк, який пройшов війну авіаційним техніком, а потім став юристом, буквально причарував, а точніше, завоював мою бабусю і вивіз її з Прибалтики. Вони обоє – надзвичайні люди! Усім завдячую їм.

– Але ж, Валерія, ви й на кухні знана господиня? Для кого готуєте?

– Для сім’ї. Для своєї донечки. В листопаді їй буде 14 років. Для друзів готую. Загалом дуже люблю готувати! І дуже не люблю ресторани. Віддаю перевагу природі, лісові. Зустрічі на природі завжди дарують позитив. А я вчуся сприймати життя виключно позитивно. Якщо вранці встав, а сонце світить, то як не усміхнутися і не сказати: «Дякую Боже, що я живу, що я здорова і маю улюблену працю, за яку ще й гонорари отримую. Дякую за те, що маю друзів». Якщо людина повторюватиме це собі щодня, то такий позитивний меседж залишиться у підсвідомості і запрограмує її на щастя і  добро.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Яблучний пиріг за 30 хвилин від Валерії Сєрової

Склянка борошна, 3 яйця,100 гмасла, півсклянки цукру, гашена оцтом сода  чи розпушувач, кориця чи ванілін, яблука (не менше 5-ти, а можна більше).

Відділяємо білки від жовтків. До них додаємо масло кімнатної температури, борошно, трохи солі для кращого смаку, цукор, гашену соду, корицю і добре все вимішуємо. Тісто має бути як пластилін. Викладаємо його на маленьку деку, зверху – чищені й порізані на скибочки яблука, присипані цукром. Ставимо в духовку на 20 хвилин.

Виймаємо і заливаємо збитими білками, до яких можна додати 2 ложки сметани. Це буде шикарний крем. І на 5 хвилин  знову в духовку.

Пиріг дуже смачний і легкий у виконанні. Його спече навіть той, хто ніколи не брався за тісто.

Запис Зіркова поетка-піснярка Валерія Сєрова співала в «Автографі» на 50-річчі Володі Лобурака з дуету «Скриня» спершу з'явиться на Медіа-Версії.