Цього листа редакція отримала напередодні Нового року. Гадали, черговий «сердитий» лист, а прочитавши, зраділи образності та широті мислення її автора.

– Чим не готовий фейлетон? – вирішили ми, адже попри шалену кількість фейлетонних ситуацій у нашому житті, цей жанр практично зник зі шпальт газет…

Може, посміємося разом? Чи поплачемо?    

2019-го року виповнюється  220 років Швейцарського походу австрійсько-російських військ, відомого як «перехід Суворова через Альпи». Це була одна з перших спроб придушити завойовницький настрíй Наполеона в зародку, коли Бонапарт ще не набув стільки сили, щоби маршем пройти усю Європу. Та не це занесло похід Суворова до анналів всесвітньої історії. Обставини його водночас трагічні й кумедні: через бажання якнайшвидше дістатися до Швіца уздовж Люцернського озера, загони Суворова рушили неконтрольованими французами шляхи сполучення, долаючи скуті льодом гірські перевали буквально на «п’ятій точці». Цією дорогою, трактованою потім певними істориками як «зразок російського військового мистецтва», російське та австрійське військо втратило не лише кілька тисяч вояків, але й значну кількість коней та артилерії.

До ювілею відомої події клуби та співтовариства військових істориків в усьому світі проведуть її історичну реконструкцію з допомогою стилізованих під XVIII століття військової форми, зброї (хоч і пейнтбольної) та амуніції…

Та вийшло, що й сам я мимоволі долучився до такої реконструкції в наших Чернівцях.

Одного зимового дня мені я вирушив до старшої колеги, що мешкає на вул. Заболотівській. Співпраця в нас тісна, буваю в неї досить регулярно. Маршрут звичний: туди вулицями Заставнянською, Ковалевської, Стрийською та Маковея, а назад спускаюсь тією ж вулицею Маковея, далі вул. Чернишевського виходжу до старовинного трамвая. Боже борони, мене не вабить суворовська слава, – просто це найкоротший шлях із Роші через Клокучку до залізничного вокзалу, а ще – там є три панорамні точки з чудовими краєвидами, і можна навіть побачити найвищу точку України на рівнині – гору Берду.

От і тепер, не зрадивши традиції, вийшов з 8-ї маршрутки біля вул. Софії Ковалевської.  Добряче попітнів, щоби пройти її до початку, та це були ще «квіточки».  Я приблизно вже здогадувався, що чекає на мене на вул. Маковея. Та, по-перше, мав надію, що хоча б таку важливу для району магістраль приведуть до ладу, а по-друге, не мені ж, мандрівнику з досвідом, боятися поганих доріг в Україні. Бував я і в Арґентині та  Параґваї, і на Північному Сході Бразилії…

Та на спуску вул. Маковея від Стрийської до Заболотівської, хоч і тримався за бідолашні паркани тамтешніх обійсть, ноги постійно тягнуло вбік. Стурбовані посяганнями на їхні паркани, з усіх дворів погрозливо гарчали хорти. Та все ж сяк-так дістався Заболотівської: тут узвіз не такий вже крутий. А от на зворотному шляху, де схил куди  більш простовисний, а відстань від парканів до дороги більша  й тамтешні ротвейлери-вівчарки куди грізніші, почалися майже альпійські проблеми. Однієї миті я вже практично «поїхав», та спромігся якось схопитися за дерево. Здалося, що я застряг до весни: мужності відчепитися від дерева й рухатися далі не вистачало. Та мусів: на іншому кінці міста на мене чекав тато. Тож рухався до «рятівного» перехрестя вулиць Маковея й Нахімова, де був вихід хоч на якийсь, але асфальт, перевіреним 220 років тому способом – так би мовити,  «стопами Суворова», жертвуючи чистотою одягу та рантами взуття. Бо альтернативою був хіба що численний перелом кінцівок…

І пригадався мені нещодавній візит до португальського міста Віла-Реал, розташованого на схилах гірської області Траз-уж-Монтіш на півночі країни. Будівлі у ньому стоять трьома рівнями – нижньому, середньому та верхньому, а вулиці ще крутіші за Маковея. А ширина ріки Корґу сумірна тут з шириною Клокучки. Снігопади у цих горах не рідкість. Скажімо, торік на початку лютого у Віла-Реалі через сильний снігопад навіть на один (!) день скасували заняття у школах. Не сказати, що місто було паралізоване, швидше навпаки: всі без винятку вулиці ретельно розчищалися, працювала снігоприбиральна техніка. Було розуміння, що проблема непрохідності лише однієї вулиці здатна спричинити хаос у цілому місті. І це при тому, що Португалія не належить до звиклих до снігу країн. Не кажу вже про Німеччину чи, особливо, країни Скандинавії, де боротьба з наслідками зимової негоди доведена до вражаюче-захопливого автоматизму.

Чому Україна, де клімат помірний і сніг іде щороку, менше готова до справжньої зими, ніж субтропічна країна біля моря (Portus Cale – від латин. «тепла гавань»)? Хтось спроможний це пояснити?

Доки бідолашні жителі багатостраждального «маленького Парижа» та його околиць (із Рошею та Клокучкою включно) розмірковують над цією загадкою, клуби історичної реконструкції цілком можуть успішно відтворити «швейцарський похід Суворова» на відтинку вулиці Маковея від перехрестя з вулицею Нахімова до вулиці Стрийської. Ба навіть більше: якби генералісимусу Олександру Васильовичу потрібно було перейти не через Альпи, а саме вул. Маковея у Чернівцях, то втрати були б куди більші… Можливо, французам навіть вдалося б його взяти у полон, вкупі з Багратіоном і Барклаєм-де-Толлі, круто змінивши хід кампанії 1812 року, а, можливо, й самої історії разом із нинішнім станом вулиці Маковея. Більше того, думаю, якби генералісимус пройшовся чернівецькою вулицею, свого часу названою його іменем, він би визнав: перехід через Альпи був простою прогулянкою. Отак, думками пустившись у порівняння з історією, я все ж таки вибрався з чернівецьких «альпійських схилів»…

Історія не знає умовного способу. Та, на жаль, той, хто міг би хоча б постаратися змінити ситуацію, прочитавши ці рядки, просто скаже: «Нічого надзвичайного не сталося: узимку випав сніг» (реальна цитата одного із віце-губернаторів Буковини холодної зими 2012-2013 рр. – прим.). Через кілька хвилин він візьме лопату й почне прибирати власне обійстя – мабуть, для прикладу співгромадянам. Пізніше цей приклад «підхопить» і молодий працівник магістрату. Їхні лопати ще більше вражають на тлі снігоприбиральної техніки Віла-Реалу. 

Влад ГОРЕНЮК, чернівчанин

Запис Сміх крізь сльози: ПЕРЕХІД СУВОРОВА ЧЕРЕЗ «АЛЬПИ» ВУЛИЦІ МАКОВЕЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Назва одного з найвідоміших творів Конан-Дойла винесена в заголовок невипадково: те, про що ми розповімо, цілком вкладається в улюблені жанри цього автора: детектив, пригоди й мандрівки і навіть фантастика. Наукова, чи не дуже –  пропонуємо вирішити читачу самотужки

Google Maps не бреше

Детективна частка цієї історії зазвучала в далекому бразильському місті Апаресіда-ді-Ґойянія, куди поїхав на стажування молодий доктор філософії у галузі хімії Володимир Ткач. Природно, що, будучи корінним чернівчанином, у вільні від науки хвилини він намагався побувати хоча б віртуально, у рідних Чернівцях: відкривав Google Maps і прогулювався улюбленими вуличками. Одного дня його добра душа зазирнула у передмістя Клокучка (за історичною назвою – Клокічка), де мешкав його дорогий учитель. Раптово за дачним будинком педагога він побачив стрімкий потік, не позначений на офіційній карті міста. На якусь мить він вирішив, що це оптична ілюзія. Тож зробив паузу, і відкрив тепер уже Google Earth. На жаль, потічок нікуди не зник…

Приїхавши у відпустку до рідного міста, молодий науковець подався на вуличку Заболотівську, де мешкав його вчитель. Тепер уже Володимир на власні очі побачив за будинком потік, який неодноразово спостерігав у Google Maps і Google Earth. Спустившись туди, спробував йти проти течії, намагаючись знайти витоки або хоча б брід. Зрештою, втративши на це надію, вийшов на сусідню вуличку Снятинську, де зустрів мешканця будинка №1 з цієї вулиці, В’ячеслава Негрича.  Від нього й дізнався, що цей струмок досить часто перетворюється на бурхливу річку завдяки скидам з резервуарів чистої води (РЧВ) Чернівецького водоканалу, розташованих на вул. Попова.

Треба діяти! У цій думці Володимира підтримало подружжя Алли та Сергія Чобан, чернівецьких хіміків, які про воду й водопідготовку знають усе: Алла – свого часу доцент хімічного факультету, Сергій тривалий час працював у Водоканалі. Чернівчани добре знають їх за численними публікаціями в різних ЗМІ, зокрема й у «Версіях». Вони своєю чергою «підняли» керівництво Чернівціводоканалу, депутата міської ради Юрія Бурегу і кореспондента «Версій». І подальші події протікали у жанрі науково-дослідної подорожі.

Мандрівка без задоволення, але не без моралі…

Назначеного недільного ранку на початку вул.. Київської зійшлися начальник Водоканалу Анатолій Чабан зі своїм помічником Аркадієм Березою, власник фірми «Чиста вода», великий ентузіаст якісної питної води Геннадій Авраменко, пенсіонер, мешканець зазначеного мікрорайону Василь Олексюк, Алла та Сергій Чобани, їхній учень Володимир Ткач і авторка цих рядків. Трьома машинами цей «десант» дістався вул. Заболотівської, де вже чекали місцеві мешканці Світлана Гануляк (Заболотівська, 22), В’ячеслав Негрич (Снятинська, 1). Трохи пізніше до нас приєдналась солістка філармонії заслужена артистка України Олена Урсуляк, яка виросла на Заболотівській у будинку №14.

Поки начальник водоканалу Анатолій Чабан, його помічник Аркадій Береза та депутат міської ради Юрій Бурега обстежували небезпечний схил від вул. Маковея та Обертинської й аж до вул. Попова, жінки доволі емоційно розповідали про те, як потерпають через цю воду.

Від Світлани дізналися, що рукотворний струмок, який тече за її будинком вул. Заболотівською, є серйозною небезпекою для цілого мікрорайону, адже чимало будинків через це опинилися в зоні зсуву. Дерева ростуть під кутом 45⁰, у садах і на городах часто пахне хлором та хлорорганічними сполуками. Показали, як підточує вода ділянку вдови нещодавно померлого університетського професора-хіміка (сама вона, активно не втручалася, лише розповіла, що черговий зсув розірвав навпіл дерево на краю обриву і вона боїться спати, очікуючи на руйнацію її будиночка…). Олена Урсуляк зауважила, що така біда на цій вулиці вже давно – десь від 80-х років. А пан В’ячеслав показав бетонну огорожу свого обійстя, яку розірвало течією. А ще – дачний будинок, стіна якого обсипалася, та  кілька ставів, яких 30-40 років тому тут не було. Мало того, на думку В’ячеслава, діаметр колектора аварійного скиду, що знаходиться по вул. Попова і є власністю КП «Чернівціводоканал», розраховано неправильно…

 Чи є життя на планеті Клокучка?

Особисто я потрапила в ту частину міста  уперше. І лише тут зрозуміла, що мав на увазі письменник Пелевін під терміном «когнітивний резонанс». Я ходила й слухала всі ці розповіді та емоційні вигуки, а в голові крутилося: «Загублений світ… Як тут можна жити?..».

Та мабуть найкраще про це розповість людина безстороння.

Якими нас бачать звідти

Бруно БАУШЛЕФФЕР:  «Як сучасні Чернівці допомогли мені зрозуміти, що таке щастя»

Мене звати  Бруно Баушлеффер, нещодавно відвідав Чернівці, де жив і працював колись, будучи щасливим, мій прадід, Ервін Баушлеффер, який мав приватну справу у передмісті Клокучка. Від нього я не раз чув, як на вулиці, що проходила верхом пагорба, проїжджали бездоганно відшліфованою і помитою з милом бруківкою фіакри, які везли буковинських красунь у наймодніших тогочасних сукнях art-nouveau на «шпацір» до однієї з вілл, оздобленої фернамбуком (одна із назв сандалового дерева – ред.), з вражаючими кахлями, кришталевими вікнами та сповненої щасливої музики Шопена та Ліста.

Тоді, як казав мій прадід Бруно, чернівецькі вілли були майстерно викладені габсбурзькою цеглою, вікна були засклені кришталевим гутним склом. Кахлі, якими прикрашали будівлю, сперечалися за першість із вишуканими дерев’яними решітками, за якими ховалося від пильного погляду призахідне сонечко. Чув я і про розкішні сади, де росли унікальні за смаковими якостями яблуні, груші, сливи. В їхньому затінку ніжилися різнобарвні ешольції та хости (назви квітів – ред.). Його сусід щоліта збирав ці яблука і сливи і відправляв їх, під відому в цілому світі мелодію «сім-сорок», до імператорського двору. Інший його сусід був близьким другом Шуберта, а його подруга кохалася із самим Лістом.  Його син пізніше став відомим біологом. Інший його син затоваришував із професором Імператорського університету Цезарем Померанцем. Ще одна тогочасна чернівецька зірка пізніше очолила діамантовий світ, заснувавши всесвітньовідому алмазну біржу. Чув я і про цілі квартали у Чернівцях, де досвідчені жриці вчили молодих хлопчиків мистецтву кохання, яке врятувало не одного із них у часи лихоліть Другої Світової війни.

Дивовижних історій, пов’язаних із цим містом, було настільки багато, що вийшовши на пенсію, подався я до цих міфічних Чернівців. Однак, вже з першого кроку стало зрозуміло,  що міфи на те й міфи, щоби не збігатися з реаліями.

Варто було мені ступити на оспівану моїм дідом бруківку, як мої білосніжні лляні панталони стали сіро-брунатного кольору із запахом екскрементів, які пливли морем, на яке перетворилася колишня Бангофштрассе, а нині вул. Гагаріна, під час сильного дощу. Останнього асенізатора тут, здається, бачили, лиш до війни. Ось тут я і зрозумів, що Коко Шанель та інші парфумери мають ще повчитися у чернівецьких комунальників стійкості запахів.

Та на цьому мої пригоди з місцевими Повелителями Роси й Води не завершилися. Щойно я перевдягнувся в  інші штани й вийшов на колишню Святотроїцьку ( нині Богдана Хмельницького) вулицю, як каналізаційний люк затремтів під моїм (як я вважав) не надто важким тілом, зробивши складний пірует і вражаючу чечітку, й показав свій «гурт» (ребро монети)… Взагалі-то в мене з фізкультурою ще зі школи нелади, бо я займаюся спортом лише за шахівницею. Однак, щоби врятувати від пошкодження не тільки джинси, але й свої кістки,  мені довелося виконати сальто-мортале, здивувавши, таким чином, не тільки себе, але й багатьох перехожих.

Дивом залишившись живим, я подався на оспівану моїм прадідом Бахґассе, яка відома тепер під назвою Стрийська. Я, однак, назвав би її Ланґмутґассе – Багатостраждальною. І, що варто сказати, без жодного перебільшення! Тепер потерпали не тільки мої штани від бруду та смороду, який нісся з «вічного» водопровідного джерела Стрийською, але й суглоби, які благали змилуватися внаслідок контакту моїх мешт із гравієм, що його, як казали місцеві жителі, поцупили з річища Прута. Цей гравій боровся за місце під дощем із залишками старовинної бруківки та невідомо з якої радості викладеної там «асфальтної краси».   Попри біль, що не давав мені спокою, я продовжив свою пригоду оспіваною моїм прадідом Клокучкою, Клокічкою, Клокічечкою. І все ж, де б я не зупинявся, на мене кидалася зграя величезних псів завбільшки з коней, які чортзна-звідки з’явилися на цій вулиці. Я не став з’ясовувати їхню породу, адже мені на часі було просто врятуватися. Тож з переляку я забрався на паркан. Побачивши старовинну водостічну трубу та унікальний димар, які знали ще мого прадіда, я вирішив їх зафільмувати. Але цієї миті на мене накинувся скажений тиранозавр на ім’я, як я дізнався від його дружини, Дмитро, якого важко назвати людиною. Він запустив мені в обличчя шматком габсбурзької цегли. На якість та міць останньої понад столітній термін не вплинув . Тож я втратив рівновагу й упав у зарості кропиви. Моя свідомість попливла казна-куди. Не знаю, чим закінчився би мій візит до омріяних Чернівців, якби не дружина Дмитра, яка, набравши повний рот води, щосили прискала нею на мене.

Це стало початком кінця. Я зрозумів: терміново треба тікати! Та навіть втеча виявилася проблематичною: на вокзалі не було квитків – до жодного напрямку, що привів би мене до людської цивілізації. А врятували мене якісь незрозумілі «блаблакарівці»… І лише коли тіло моє опинилося у зручному фотелі вишуканого Боїнгу Люфтганзи, я сказав – Oh, mein Gott! Ноги моєї не буде у міфічних Чернівцях!

Тепер мене не засмучували ні синець на обличчі, ні брудні штани, ні покусані руки й ноги. Мені було добре. Просто добре. Тепер я зрозумів, що таке щастя!

Бруно БАУШЛЕФФЕР, мешканець Клагенфурта, що мав необережність шукати залишки щастя та родинного гнізда у Чернівцях

P.S. Реакція газети особисто дякує Facebook за можливість поспілкуватися з Бруно у неформальній обстановці.

—————————-

*Цезар Померанц (1860-1926) –  відомий вчений-хімік,  отримав ступінь доктора філософії у Відні, згодом працював у Чернівцях.

Що далі

Після обстеження керівництво Водоканалу висновків одразу не дало, зауваживши, що треба ознайомитися з матеріалами та картами. Тож довелося зачекати, а поки послухаємо точку зору професіоналів.

Директор колективної науково-виробничої фірми «Нью Комеко» Сергій Чобан:

«Можуть існувати три головні причини ситуації, що виникла: *переливи питної води з РЧВ на вул. Попова внаслідок неузгодженої подачі води з насосної станції «Шубранець» і певного обмеження спроможності резервуарів парку; *витоки з РЧВ внаслідок їхньої нещільності; *скид осадів під час очищення резервуарів від нагромадженого намулу.

Цей район заводнювався упродовж останніх трьох десятиліть: ще у 80-90-их роках минулого століття, за твердженням його давніх мешканців, ані рукотворних ставків на вершині пагорба, ані існуючого зараз струмка у цьому районі не було. Наразі маємо обводнені ґрунти на пагорбі, починаючи від рівня облаштування РЧВ на вул. Попова. Однак для остаточної відповіді необхідно провести заміри щільності резервуарів чистої води із визначенням фактичних втрат води. Окрім того, дуже прикро, що скид з аварійного колектора облаштований у межах міста ще й відкритим способом».

Алла Чобан, кандидат хім. наук, оцінила ситуацію більш емоційно:

«Я вже давно прийшла до висновку, що головна причина теперішніх бід водоканалу – відсутність команди професіоналів та однодумців. Один начальник Анатолій Чабан не може закривати собою «всі дірки» й вирішувати всі існуючі проблеми. На жаль, наразі такої команди я не бачу. На моє переконання, будівництво дністровського водогону – калька з Одеського. Але наш водогін далекий від необхідних проектних рішень, проект не був прив’язаний до місцевих умов і містить ряд відхилень від нормативних вимог. Вважаю, що внаслідок функціонування Дністровського водозабору заболоченими стали околиці сіл Вікно та Шубранець, виникли стави на Роші, а також піднявся рівень ґрунтових вод у всьому місті. Тому необхідно провести термінову ревізію всього, що було збудовано у 80-ті роки минулого століття Чернівецьким водоканалом, переглянути і негайно виробити правильні рішення щодо подальшого функціонування Водоканалу загалом та Дністровського водозабору зокрема. Не завадило б притягти до відповідальності тогочасних керівників будівництва Дністровського водогону, які отримали за це звання  заслужених комунальників та інші регалії. Зрозуміймо: всі наші біди, втрати води та високі ціни на воду – це їхні прорахунки і небажання навіть сьогодні, коли йде мова про програму реконструкції системи водопостачання міста Чернівці, врахувати їх наслідки».

Геннадій Авраменко, керівник фірми «Чиста вода», на відміну від Алли Чобан, не був таким категоричним: «На жаль, погодні умови дещо спотворюють бачення  причин ситуації, що склалася.  Але не виключена ймовірність існування штучного джерела достатньо великої кількості води. Мабуть доведеться ще шукати джерело – за кращих погодних умов». Та водночас п. Авраменко не відкидає думки про те,що вода у ставках, де водиться риба, як і у криницях мешканців Клокічки  – це вода з Водоканалу, що пройшла природну фільтрацію.

«У тариф закладаються 14 % врат води» – Анатолій Чабан

І, насамкінець, доволі обережні попередні висновки керівника Водоканалу.

– Коли рік тому прийшов на Чернівціводоканал керівником, – зізнався Анатолій Чабан, –  звісно знав, що існують проблеми. Але з часом усе виявилося складнішим. Усвідомлюю всі наші проблеми, знаю, що витоки сягають високої цифри і розумію, що це треба усувати. Будемо ліквідовувати аварії, міняти водогони, замінювати системи, набирати людей, щоби виконувати всі ці завдання, Працюємо над тим, щоби підприємство підвищувало свій імідж. Бо тільки за цієї умови сюди прийдуть люди і тут буде черга на вакантні робочі місця й посади інженерів. Адже вакансії у нас є, а люди поки не дуже йдуть. Та попри те, збільшуємо кількість кваліфікованих бригад. Уже здійснили також заходи з енергозбереження.

Відтак не могла не поцікавитися у головного очільника Водоканалу втратами води, які, за офіційними даними підприємства ще у березні цього року становили 68%, а нинішнього липня сягли вже менше 60%. Що це –  перемога, нормальний процес чи невдача? І чи всі втрати лягають на плечі чернівчан, тобто на тариф?

– Насправді ці 10 % – стрибок і наслідок того, що прийшла нова команда, – наголосив Анатолій Чабан. – Адже це на 10 % зменшення різниці між реалізованою водою, тобто проданою споживачам, і водою, поданою у систему. У водоканалах рідко такі цифри досягаються. Один відсоток, пів відсотка вважається нормальним для зменшення. Наша цифра-мета – 42 % втрат. А втрати ми маємо двох видів – технологічні та крадіжки, тобто несанкціоноване користування водою. Технологічні втрати становлять на підприємстві 14%. Вони вираховуються і погоджуються. Це витрати води станціями очистки, адже там щодня промиваються системи й фільтри, резервуари, замінюються засувки… Саме ці  цифри відповідають нормативам і закладаються в тариф.

– У чому проблема, на Ваш погляд, Клокучки та  які шляхи виходу з ситуації?

– Проблема Клокучки не є проблемою лише Клокучки. Технологічно при будівництві резервуарів чистої води (РЧВ), як той на вул. Попова, про який ішлося, передбачався схід промивної води або води при аваріях на РЧВ у річку Клокучку. При будівництві цих споруд  збудовали зливну каналізацію, яку й вивели в цю річку.

– Мешканці прилеглого мікрорайону скаржаться, що під час спуску або аварійної ситуації через їхні ділянки проходить великий об’єм води, наносячи непоправну шкоду…

– Чи він великий – це умовна характеристика, але ми стараємося, щоби цей об’єм був якомога менший, та від цього повністю не відмовишся, бо доводиться скидати воду при аваріях або коли мережа переповнена водою.

–  Чи зазначений десь у документації максимально граничний рівень підвищення води в цій річці? Чи може Водоканал оперувати якимись цифрами, що «так, ми скинули воду, але це нормально…»?

– Допустимий рівень води вимірюється найбільшим потоком за певний період. Ми розуміємо, що в річці Клокучці найвищий рівень води проходить під час паводку. Відтак промивні роботи стараємося проводити тоді, коли немає великих злив. Ми всі проблеми бачимо, і ця річка використовувалася дійсно роками для скидів води в районі Роші-Клокучки.

– Місцеві жителі припускають, що там не вистачає якоїсь частини труби…

– Усі труби відведення з РВЧ на Клокучці лежать згідно з проектом, ми перевіряли, все на місці. Наразі зауважень до труб немає.

– Чи подобається Вам втручання «людей зі сторони», тобто громадськості у справи підприємства. Це допомагає чи відбирає Ваш час?

– Я усвідомлюю, що це вимога часу, адже ми живемо у демократичному суспільстві. Тож  готовий до діалогу: намагаюся спілкуватися з усіма, хто небайдужий до Чернівців, зокрема до системи подачі води. Чи готовий я віддавати свій неробочий час на такі питання? Готовий. До спілкування, до обговорення всіх питань, які є у нас у Чернівцях. Я розумію, що спеціалістів багато, але рішення маю приймати я. І я їх приймаю – і, головне, –  відповідаю за них.

– І особисте запитання: чи є у вас однодумці серед людей найближчих, навіть домашніх?

– Найбільша і найближча підтримка в сім’ї – це моя дружина, яка працює також у Чернівціводоканалі. Коли я приїхав і став підбирати свою команду, то я багато на що сподівався, зокрема, що вдасться змінити ті стереотипні уявлення про наше підприємство,  які є зараз – і в середині колективу, і з боку населення, споживачів, – на нове бачення. Над цим і працюємо.

  Матеріал підготувала Лариса ХОМИЧ. «Версії»

Запис Водоканал: Загублений світ, або Чи бували ви на Ріо-Гранде-де-Клокічка? спершу з'явиться на Медіа-Версії.