Шановна редакціє!

Звернутися до вас змусив мене прикрий випадок:  у суботу 11 серпня я відвідала на Центральному міському кладовищі в с. Годилів могилу своїх батьків. Коли я підійшла до могили, мене охопив панічний жах: могила була зруйнована й частково розграбована. Не вистачало гранітних плит по периметру пам’ятника, а надгробні плити підняті й, на мою думку, підготовлені до вивезення. Плити зняті були дуже акуратно: не пошкоджена жодна з них. А решта виставлені на опорних камінцях для полегшення навантаження.

Я викликала поліцію. Приїхали. Подивилися, Склали акт і сказали, що повідомлять про подальші дії.

Я звернулася до адміністрації кладовища, але чогось втішного не почула. Директор, закопиливши губу, повідомив мені, що територія дуже велика, камер спостереження немає, а два сторожі не можуть контролювати її належним чином.

Із розмови зі сторожем та іншими працівниками кладовища дізналася, що це непоодинокі випадки. Майже щомісяця на цьому цвинтарі розграбовують пам’ятники. Поліція не має змоги це відстежити, а працівники кладовища, мабуть, не зацікавлені у виявленні злодіїв. На мою думку, цим ганебним бізнесом займаються підприємці, які встановлюють пам’ятники на цьому кладовищі. Мармурову плиту в пакеті не винесеш і сам-один на машину не завантажиш, тож я думаю, що тут діють «бригадним методом».

Свого часу я заплатила за виготовлення та установку пам’ятника 4 тис. доларів. Аби його відновити, з мене вимагають тепер щонайменше 10 тис. гривень… Невже чернівчани мають оселятися на цвинтарі, аби охороняти могили дорогих їм людей?

Лариса МАРКОВСЬКА, чернівчанка

Запис Спокою немає й на цвинтарі: пам’ятники розграбовують спершу з'явиться на Медіа-Версії.

День її похорону починався сонячно. Коли ж її відспівували у дворі – бо для охочих попрощатися з цією людиною напрочуд великої душі не вистачило місця в квартирі – до труни підповз місцевий пес і сумно поклав голову на передні лапи, а з його очей – неймовірно! – котилися сльози. Заплакало й небо рясним дощем, що пролився раптом із хмар, які набігли невідомо звідки, коли труну з тілом Ангеліни Василівни опускали в зелю на Садгірському кладовищі.

Місце свого поховання вона вибрала сама, не хотіла завдавати клопоту рідним – доньці, чоловікові, онуці, зятю. Важко, мовляв, часто добиратися з Садгори до Годилова. Хоча сама була постійною відвідувачкою того цвинтаря. Бо там лежить її кровинка – син Валентин. Він був надією фізфаку – талановитий хлопець під два метри на зріст, який не знав, що таке хвороби. З третього курсу його забрали в армію. Звідти привезли у труні. Батьки домоглися суду над халатним офіцером, з вини якого трапилася страшна трагдія: на солдата впала 9-тонна плита, але тільки через 8 годин його забрали з місця події. Дорогою до лікарні він помер від внутрішніх крововиливів. Як на радянські часи, Жуки домоглися неймовірного – суду над винним у погонах.

Ця трагедія кардинально змінила життя кандидата сільськогосподарських наук Ангеліни Жук. Високоосвічена, знана в колгоспах Буковини професіоналка перетворилася на громадську діячку. Гострий розум, уміння аналізувати ситуацію та законодавчі акти, а також організаторські здібності дозволили Ангеліні Василівні не просто стати лідером батьків, чиї сини загинули під час військової служби на території своєї держави у мирний час, а й кардинально змінити ставлення до нещасних батьків з боку держави та місцевої влади. З організованим та очоленим нею Фондом «Право матері» почали рахуватися у структурах, які не звикли до когось дослухатися. Та вона разом з теж уже покійною вчителькою 24-ї школи Марією Маліцею, бібліотекарем гімназії №1 Вірою Осинською об’їздила всю область – додам головне: за власний кошт! – і склала списки усіх нещасних батьків Буковини, які втратили синів у війську або чиї діти повернулися додому інвалідами. Відтак ця мужня й наполеглива жінка, після смерті сина всю решті життя дрижали руки, навела місток між військкоматами й тодішніми соцзабезами. Яких нервів та якого здоров’я це їй вартувало – тема окрема. Та все ж вона домоглася – аналізуючи та посилаючись на законодавство, – що всім потерпілим батькам почали виплачувати грошову компенсацію за втрату дітей.

Та 8 гривень на місяць за втрату рідної кровинки Ангеляна Василівна розцінила як знущання. Тому розпочала боротьбу за… рівність і справедливість. Вона писала листи до Президента, Верховної ради, пояснюючи державним мужам просту істину: не має різниці між батьками, чиї сини загинули під час виконанння службових обов’язків і тими, хто з різних інших причин не повернувся з армії. Бо це блюзнірство, оскільки вже сама служба у Збройни силах є виконанням службового обов’язку, закріпленого Конституцією. Та між цими категоріями батьків існувала різниця, що впливала на суму доплат до пенсії.

А скільком самотнім матерям, які втратили дітей в армії, Ангеліна Жук добилася доплати до їхньої мізерної пенсії! До слова, законної доплати, яку держава просто не хотіла сплачувати, заощаджуючи таким чином гроші. Скільки для цього було написано листів, проаналізовано документів, зіпсовано нервів у кабінетах байдужих чиновників. Та вона ніколи не зупинялася і завжди домагалася свого. Підкреслю, не для себе, а для таких же нещасних жінок, як вона сама. Опинившись у тупику, йшла до газети. Озвучувала проблему – і це дещо полегшувало її виіршення.

Практично 10 років, а, може, й більше – аж до самої смертельної хвороби – Ангеліна Василівна була членом призовної комісії від громадськості. Їздила туди, мов на роботу, не отримуючи жодної копійчини. Це я підкреслюю вже з огляду на сьгоднішній меркантилізм. Допомагаючи іншим, вона не рахувалася ні зі своїм часом, ні з грошима.

…Від середини 80-х до середини 90-х, працюючи ще в «Молодому буковинці», я допомагала у створенні дуже багатьох громадських організацій. Та Фонд «Право матері» був єдиним, який не ставив перед собою матеріальних цілей, не цікавився зароблянням коштів, а навпаки, тільки вкладав у свої діяльність свої ж таки кровно зароблені.

Мабуть, портрет цієї жінки лишився би незавершеним і неповним, якби я не сказала про її надзвичайно гострий чоловічий розум технаря. На рахунку Ліни – так називали її рідні та близькі – десятки пристроїв, які полегшували сільськогосподарську працю. Та й удома вона не сиділа без діла, вигадуючи та майструючи з усього, що потрапляло їй до рук, різноманітні корисні пристрої. Маючи яблуневий сад, не давала пропасти жодному яблучку, готуючи з них десятки найрізномаітніших страв.

А ще вона дуже любила життя в усіх його проявах, до останньої хвилини була бійцем.

Земля Вам пухом, Ангеліно Василівно! І наші шана та пам’ять.

Людмила ЧЕРЕДАРИК і весь колектив газети «Версії» 

Запис …І кожний крок лишає слід спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Могила Миколи фон Василька на православному кладовищі «Тегель» у Берліні

– За різними джерелами, політик Микола фон Василько був похований у місті Бад-Райхенхаль, – повідомляє нардеп, – на моє звернення посольство України в Німеччині повідомило, що ні на кладовищі в місті Бад, ні на кладовищі Мюнхена знайти інформацію про поховання Василька не вдалося.

Тоді депутат звернувся до державного архіву Німеччини, який установив, що Микола фон Василько похований на православному цвинтарі Тегель у Берліні.

– Могила українського діяча збереглася донині. Однак за нею ніхто не доглядає, вона потребує впорядкування. Тому я уклав відповідний контракт із берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді за місцями поховань, – каже Москаль.

На думку Ігоря Григоровича, усіх видатних людей України треба поховати на Аскольдовій могилі в Києві – Петлюру, Винниченка, Бандеру, перенести часточку землі з могили Мазепи, з місця, де загинув Шухевич. Варто перепоховати й Миколу фон Василька.

– Николай фон Вассилько, як він сам підписувався, народився у відомій аристократичній родині нащадків колишніх бояр Київської Русі та Молдавського князівства, – розповідає Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук. – Коли австрійський імператор роздавав титули, його Николая не потрапила до числа дванадцяти буковинських родин, що отримали титули графів і баронів. Тож обмежилися титулом лицарів.

Народився майбутній політик 1868 року на Буковині в родинному маєтку в селі Луківці Вижницького району. Навчався у найпрестижнішому закладі австрійської імперії «Терезіаніум» у Відні разом із дітьми імператора, майбутніми прем’єрами, міністрами та полководцями Австро-Угорщини. Він з дитинства увійшов до вищого кола імперії.

Повернувшись до Чернівців, Василько активно зайнявся політичною діяльністю: спочатку у складі румунських товариств, русофілів, а згодом долучився до народовців. Він розумів, що зароджується український рух, але нема аристократів, які би його підтримали. Тож став депутатом місцевого сейму, згодом – австрійського парламенту, з іншими українськими депутатами відстоював інтереси українців в імперії.

Разом з лідерами єврейської та румунської громади створив товариство вільнодумців. А з двоюрідним братом бароном Юрієм фон Васильком – Гуцульський легіон. Невдовзі 1500 гуцулів не пропустили росіян через Карпатські перевали!

Коли була створена Центральна Рада, Микола фон Василько виступав за об’єднання західних українців з наддніпрянськими. Під час розпаду Австро-Угорщини 1918 року формував уряд Західноукраїнської народної республіки. Після об’єднання Західноукраїнської і Української народної республіки був дипломатом УНР. Завдяки Василькові, УНР не воювала з Румунією.

Ставлення до постаті Василька неоднозначне: його вважали видатним політиком, але й хабарником, тіньовим діячем, ловеласом, який не пропускав жодної спідниці. Василько  мав безліч противників і смертельних ворогів. Один з них, москвофіл Олексій Геровський, відгукувався про Василька, як про хабарника, який отримував великі кошти, зокрема, за вирубку лісу.

Але достеменно відомо, що Василько утримував українські посольства за кордоном, допомагав бідним емігрантам, фінансував українську пресу. На свої гроші він організував таємне перевезення Петлюри з польського табору до Парижа. Усі власні кошти політик витрачав на підтримку України.

Помер Микола фон Василько у Берліні 2 серпня 1924 року під час приступу астми. Після нього залишилися величезні стоси документів, адже працював день і ніч, не шкодуючи сил і здоров’я.

– Геннадій Москаль зробив хороший вчинок. І цей вчинок треба підтримати, – каже історик.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис МОСКАЛЬ «розкопав» про могилу фон ВАСИЛЬКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У новому генеральному плані міста запропоновано розширити територію міста за рахунок прилеглих сіл та впорядкувати на берегах Пруту спеціальні зони для відпочинку. На околицю міста запропоновано винести туберкульозні диспансери й перенести також Калинівський ринок.

Після обговорення нового генплану  всі члени засідання архітекторів одноголосно відправили проект на доопрацювання.

Вл. інф.

Запис Чернівці зростуть на 360 га? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кладовище – місце духовного зв’язку з тими, хто відійшов у вічність. І, мабуть, у кожного є той клаптик землі, куди хочеться прийти, щоби вклонитися пам’яті близьких, помолитися, покласти квіти, побути на самоті зі спогадами. Вже стало доброю традицією відвідування цвинтаря у дні релігійних і державних свят, напередодні яких люди впорядковують могили рідних.

Але дивує нерозуміння чернівчан, що й інші поховання, крім їхніх власних, є для когось також дорогими: прибираючи на могилах родичів, люди часто викидають сміття просто на сусідні могили. Найбільше «дістається» похованням, які розташовані на розі секторів.

На жаль, у такому місці – на розі кварталу №28, поховані мати, батько та чоловік моєї близької приятельки. Батько – пройшов усю Європу під час війни, чоловік – учасник бойових дій в Афганістані. Їх обох убили 1996 і 1990 років. Дружина і мати, яка пережила ці трагедії, тепер потерпає від того, що могили її близьких завалюють сміттям. Пригадую, як цього року напередодні свята Перемоги, 8 травня, вона винайняла людину та оплатила прибирання території поховань. Прибрали на могилі справді на совість, тільки вже наступного дня біля знаку майже до самої могили вже виросла величезна купа сміття, знесеного після прибирання навколишніх поховань. Приятелька засмутилася й обурилася до сліз.

Бо й справді, коли сміття після прибирання могил, залишки їжі після поминального обіду, пляшки з-під напоїв викидають поруч із іншими могилами у самовладно визначені такими «прибиральниками» місця, обурює. І це, передусім, провина тих відвідувачів, які засмічують територію. Але є й інший бік медалі – катастрофічна нестача смітників. Я особисто бачила на кладовищі не більше трьох сміттєзбірників, та й то у центрі, поблизу адмінбудівлі й неподалік від місця набору води. А куди викидати сміття тим, у кого родичі поховані у віддалених кварталах?

Коли я зателефонувала до керівництва цвинтаря, що на Годилові, чоловік, який відрекомендувався завідувачем, на мою скаргу відповів, що все, про що я сказала, вчинили не його підлеглі. А здійснювати контроль за порядком на території в нього немає змоги: працівників і так не вистачає. Щоправда, сміття біля місць поховань рідних товаришки пообіцяв прибрати цього ж дня. А щоби хоч якось нагадати людям про совість, я запропонувала встановити написи-таблички на вхідних воротах кладовища і квартальних знаках, а сторож міг би попереджати відвідувачів про необхідність дотримання чистоти та вказувати на місця збору сміття. Втім, з’ясувалося, що для цього потрібні металеві листи, а для їхнього придбання – гроші…

Та навряд чи й ті написи достукаються до людяності й сумління тих, хто, мабуть, уже далеко не вперше, та й, вірогідно, не востаннє, викидає сміття на місце чийогось спочинку… Тому ще раз звертаюся до тих, хто, ретельно прибираючи могили своїх рідних, так само старанно засипає сміттям інші: просто уявіть себе на місці тієї людини, яка прийде завтра вшанувати пам’ять своїх близьких, і побачить безлад на рідних могилах… Просто задумайтеся, чи варто чинити наругу над пам’яттю померлих і завдавати болю живим?

Валентина ПІСКОВА, постійна читачка «Версій»

Запис Цінуйте живих і бережіть пам’ять тих, хто відійшов у вічність… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Подорожуючи світом, відвідуємо чимало всесвітньовідомих цвинтарів. Знаємо імена похованих там людей. Йдемо, аби віддати їм шану. Для прикладу – Личаківське кладовище у Львові чи Байкове у Києв. Та, на жаль, мало хто здогадується, що у Чернівцях є свій некрополь, чиї надгробки та міні-мавзолеї вражають красою, а ті, хто лежать під ними, доклалися до того, щоби наше місто називали і маленьким Парижем, і маленьким Віднем.

             Будинок Вічності

Перші спогади про чернівецький єврейський цвинтар, що розташувався на пагорбі  Гореча, знаходимо в архівних документах під декількома назвами: Бет-Халефе (Будинок Вічності), Бет-Гутергоф (цвинтар) і Дейлам (Окопище). Самі ж євреї називали цвинтар Будинком Вічності. Назва Окописько або Окопище пов’язана з тим, що пам’ятники, мов укопані, стоять один проти одного.

У 1866 році місцевий інженер Реллі розробив ситуаційний план кладовища, на яке припадала одна третина від його теперішньої площі в 14 гектарів. 1884 року фірма Тауберга провела осушувальні роботи на місці цвинтаря. Це були перші і, на жаль, останні роботи такого спрямування. У 80-х роках ХІХ ст. геометрист Геліндер розпочав планування цвинтаря, що у перспективі мав стати пам’ятником садово-паркової архітектури. Його розділили на 137 квадратів. Вхід на цвинтар, як і на будь-яке інше єврейське кладовище, розпочинався з будинку під назвою Бейт-кадишим (Будинок прощання або покійницька). Його збудував у 1905 році архітектор Йозеф Фюнкель, а великий купол над ним, який традиційно для єврейської архітектури завершується зіркою Давида, звів інший майстер архітектурної справи Йозеф Броске. На той час Будинок прощання складався із чотирьох приміщень: центральної ритуальної зали, покійницької, канцелярії та магазину, де можна було придбати все необхідне для похорону. Зверху, на передній стіні розмістився напис на івриті «СИДУК ШАДИМ», що означає Головний Суд Божий. Саме так починається молитва, продовження якої розміщено на меморіальній плиті, що знаходиться у ритуальній залі зліва. Справа розташована меморіальна дошка з прізвищами тих людей, які сприяли зведенню цього будинку.

На цвинтарі пам’ятники вкопані дуже густо, а могили розташовані майже впритул, оскільки за кожний метр і навіть сантиметр землі платили чималі гроші. Більш заможні городяни зводили пам’ятники, а могили бідняків були на околиці цвинтаря ледь не впритул.

                       Залізничний вокзал та будинок з левами – від Штраухера

 Справа від Будинку Вічності похований Макс Фокшанер,  президент Чернівецької палати адвокатів, громадський і політичний діяч. На його могилі був пам’ятник у вигляді стіни з чорного шведського граніту, створений скульптором Берхардом Редером. Але нині цей пам’ятник належить чомусь невідомим людям.

Є на цвинтарі пам’ятник доктору Якову Пістинеру, лідеру буковинської соціал-демократичної партії, депутату австрійського та румунського парламентів, редактору газет «Дас Ной Лубен» і «Дер Юнг Комфорт». На його могилі оригінальний пам’ятник у стилі модного на той час конструктивізму, який створив майстер Карл Москалюк.

Окрасою цвинтаря є розкішний пам’ятник Льобелю Зайдеру. Це був землевласник і промисловець, який свого часу жив у селі Кам’яна. У Чернівцях він мав кахельні заводи. Кожна друга піч у нашому місті була викладена з його кахелю. Пам’ятник на могилі Льобеля Зайдера був створений ще за його життя, за два роки до смерті, у 1903 році. Автором нагробку у пишному мавританському стилі був чернівецький майстер-каменяр Карл Кудль. На пам’ятнику розміщено традиційний купол та зірку Давида, а на передньому плані – щиток з десятьма заповідями.  

Поруч із Зайдером похований доктор Бено Штраухер, депутат австрійського парламенту та буковинського сейму. За свій 90-літній життєвий шлях Бено Штраухер встиг зробити багато потрібних для міста справ, тому й став почесним громадянином Чернівців. Завдяки його зусиллям у місті був побудований залізничний вокзал, будинок юстиції, декілька шкіл, єврейський дім тощо. Будучи лідером релігійної громади упродовж 35 років, Бено Штраухер велику увагу приділяв реставрації кладовища, зведенню будинку для літніх людей і притулку для дітей-сиріт. На його могилі Карл Москалюк звів пам’ятник у стилі конструктивізму.

За цим пам’ятником є своєрідна «капличка», де похований буковинський равин, богослов та учений Лазар-Еліас Ігель. Він був равином 39 років, сприяв будівництву головної синагоги Чернівців – Темпля.

                   Підприємці були філантропами, а на могилі коена моляться й досі

А ще на кладовищі є гарний монолітний надгробок з чорного мармуру,  виготовлений віденським майстром Едуардом Маузером. Цей пам’ятник  прикрашає місце поховання Йосипа Штайнера, відомого підприємця, громадського і політичного діяча. Він походив з давньої родини, яка приїхала до Чернівців ще у XVIII ст. У віці 28 років він стає директором великого пивоварного заводу, який успадковав від батька, одного із засновників промисловості Буковини, Аби Штайнера.

З вишуканістю надгробку Й.Штайнеру ніби конкурує розміщений поруч  пам’ятник філантропам Анні та Маркусу Кіслингерам. Це була досить відома на Буковині родина, яка займалася доброчинністю. У 1910 році вони допомагали будувати дитячу лікарню по вул. Буковинській, у 1912 році субсидіювали зведення чернівецького сіоністського культурного та громадського центра Тойнбі Хале (нині відомого як клуб залізничників). Пам’ятник на їх могилі – це так званий огел (намет) з традиційним куполом, шестигранною зіркою Давида та щитом із 10 заповідями.

Якщо пройти далі кладовищем, то зліва від дороги можна побачити пам’ятник відомому байкареві Елієзеру Штейнбаргу. Він народився у Ліпканах, працював директором школи у Ріо-де-Жанейро. Але вічний спочинок знайшов саме у Чернівцях, де колись працював редактором кількох журналів. Пам’ятник Штейнбаргу спроектував відомий художник Артур Кольник. Він зобразив на горизонтальній плиті персонажів із творів байкаря, а під ними рельєфний напис: «Важко, діти, в цьому світі великому та широкому. Нехай хоч байка утішить вас ненароком».  

Зліва при вході на кладовище є модернова гробниця, пишно оздоблена зображенням винограду. Вона нагадує намет. Тут похований шанований і нині коен, бо й сьогодні на його могилу приходять помолитися, приносять камінчики та запалюють свічки. 

                         Символіка поховань

До речі, саме з лівої частини кладовища знаходиться гербейська половина цвинтаря. Можливо, навіть влучніше буде сказати, що це витвори мистецтва гербеїв, оскільки різьблення по дереву – один із жанрів гербейського мистецтва. Воно співзвучне з мистецтвом гравірування, литва, оформленням книг, виробів із срібла, бронзи.

Тому на цьому кладовищі можна ознайомитися не тільки з історією єврейства на Буковині, але й із символікою поховань. При створенні пам’ятників майстри широко використовували символіку, яка своїм корінням  сягає у глибоку давнину, ще у біблійні часи. Століттями і навіть тисячоліттями ця символіка відшліфовувалася, допоки не стала лаконічною та постійною. Поетичне бачення світу, наївний примітивізм, відчуження від щоденної метушні, внутрішня гармонія – ось що характерне символіці, яка використовувалася під час створення пам’ятників, що стоять на єврейському цвинтарі. На пам’ятниках досить часто зустрічається такий культовий предмет, як менора (семисвічник), яка символізує дерево життя. Також можна побачити зображення птахів, звірів, знаки зодіаку. Так, ружа, троянда – це символ, пов’язаний з кабалою, борговим зобов’язанням. На надгробках цей символ часто поєднується з деревом життя. Такі пам’ятники мають нетрадиційний вигляд із закругленим верхом.

Якщо ви побачити пам’ятник, на якому зображено голуба, що падає вниз головою, це означає, що там похований маленький хлопчик. Якщо ж похована дівчинка, то на пам’ятнику буде зламана гілочка троянди, кількість квіточок на якій вказує вік дитини. На багатьох пам’ятниках викарбувана пальмова гілочка, знизу обвита вінком із квітів. Це так званий лулав – символ вранішньої літургії в дні Суккота, тобто врожаю, який припадає на вересень-жовтень. Цей символ сповіщає про те, що людина померла восени, в період урожаю або ж про те, що саме у цей час за неї моляться близькі. Пам’ятник у вигляді обпаленого блискавкою дерева, на якому зверху перевернутий вінок із квітів – це символ смутку за тими, хто не дожив до похилого віку. Такий пам’ятник можна побачити і на православних цвинтарях, оскільки це християнська символіка.

На пам’ятниках часто викарбувані епітафії, в яких висловлюється смуток за померлими, а також може міститися інформація про походження людини, її рід, заняття тощо. Часто епітафії – це хвала померлому. На багатьох могилах – цитати з Біблії чи Талмуда.     

Є на цвинтарі оригінальний пам’ятник, верхівка якого схожа на обломок скелі, на яку впав голуб, а нижче епітафія у вигляді листка з відомостями про померлого, а навколо традиційний лулав. Якщо на пам’ятнику зображена рука левіта, яка ллє воду з глечика на руку коена, то це означає, що тут похований служитель храму. Якщо рука зображена із скринькою, то померлий був щедрою людиною.  Пам’ятник, на якому зверху над епітафією зображено оленятко та зламана троянда, розповість, що тут похована молода людина, а зламана гілочка символізує смерть та чистоту помислів померлого. Якщо на пам’ятнику зображено книгу, то у цій могилі спочиває равин або ж переписувач книг.

Коли помирала жінка-мати, на пам’ятнику зображували пташку, яка своїми крилами закривала пташенят, які визирали із гнізда. Останні символізували дітей-сиріт. Є пам’ятник з короною з пшеничних колосків (пшениця – це хліб життя), а нижче корони – напіввідкрита шторка зі зламаною гілочкою, що означає, що померлий бажав усім живим стабільного гарного життя. Гілки винограду на надгробках символізують історію єврейського народу. Сама лоза – це заможні люди, листя – простий народ, а плоди – то мудреці.

Колись кладовище, яке знаходиться по вул. Зеленій, називали Некрополем, тобто Мертвим містом. Але, щоби там не казали, а це мертве місто – носій живої історії, бо воно наче дзеркало відображає довгу історію нашого краю. Мертве місто сумлінно береже пам’ять про незабутні сторінки минулого Чернівців. А хто пам’ятає минуле, як відомо, має майбутнє. Можливо, тому біоенергетики радять нге часто, а все ж обов’язково відвідувати кладовища. Ніби таким чином коригується енергетичний фон людини. І в цьому немає жодного вампіризму.

Оганізували ж прогулянку чернівецьким некрополем Світлана МАЛИНА, Юля ЗЕНИК та Алла ЧОБАН

Запис Чернівецький некрополь – музей минувшини, аналогів якому немає в Європі спершу з'явиться на Медіа-Версії.