«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм (1925-1926) про життя Тараса Шевченка. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Режисер фільму – Петро Чардинін. Роль Тараса Шевченка зіграв Амвросій Бучма. У ролях: Василь Людвінський, Іван Худолеєв, Микола Панов, Матвій Ляров, Іван Замичковський, Юрій Шумський. Консультантом проєкту виступив колишній член уряду УНР професор Сергій Єфремов.

Ця екранізація біографії Кобзаря поклала початок формуванню легендарного образу. На момент створення картина була однією з найкоштовніших постановок: уперше для підготовки до зйомок фільму були залучені спеціалісти з історії, етнографії, літературознавства. Цікаво, що перша третина фільму, «Маленький Тарас», на створення якого значною мірою вплинула дружина Чардиніна, засновниця жанру радянського дитячого кіно Маргарита Чардиніна-Барська, існувала як окремий дитячий фільм.

18 жовтня 2013 року фільм показали на кіновечорі в Національному художньому музеї України в одній із зал виставки творів Василя Кричевського, що здійснив художнє оформлення фільму. Про роботу над фільмом можна прочитати за покликанням – Василь Кричевський «Тарас Шевченко».

У Чернівцях 17 червня показ відбувся під живий акомпанемент заслуженої артистки України, солістки Чернівецькоі філармонії імені Дмитра Гнатюка — Лілії Холоменюк.

Цей фільм перегукується з сьогоденням більше, ніж можна було уявити. Живий акомпанемент Лілії Холоменюк створював неймовірний ефект сприйняття драми життя художника і поета… Фільм викликає сильні емоції. Шевченко постає не лише як поет чи художник, а як символ незламності. І саме тому його образ на екрані – це не портрет минулого, а голос сьогодення.

Фрагмент фільму з мережі інтернет.

У стрічці є епізод, коли Тарас Шевченко читає свій «Кавказ» у колі друзів, у Нижньому Новгороді, серед яких — Михайло Щепкін. Пригадаємо слова, які сьогодні болять не менше, ніж у XIX столітті:

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Більше інформації про фільм за покликанням – «Кавказ» крізь століття: Шевченко на екрані фестивалю Миколайчук OPEN 2025

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна на фестивалі Миколайчук OPEN 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Джон Бик, Бош і Жабоїди

Майбутнього противника змальовують нелюдом, звинувачують у всіх смертних гріхах. Його нещадно висміюють, зображаючи у спотвореному вигляді особливості мови, культури, традицій того народу, з яким збираються воювати. Людей отруюють міжнаціональною ненавистю, намагаючись позбавити майбутнього противника елементарних людських рис в очах своїх співвітчизників.

Напередодні Першої світової війни пропаганда докладала чималих зусиль для роздмухування суперечностей між націями. Створювалися карикатурні стереотипи інших народів, здатні спричиняти лише відразу.

Прав, Британіє?

Наприклад, англійця зображували в образі пихатого, зарозумілого «Джона Булля». У перекладі це прізвище означає «Бик». Уперше образ з’явився у політичному памфлеті початку XVIIIст., що належав перу шотландського лікаря Джона Арбетнота. Джон Булль виведений тупуватим, обмеженим, упертим представником англійського середнього класу. Карикатуристи малювали його як невисокого, але міцного товстуна з хитрим виразом обличчя, неодмінними бакенбардами і в одязі кольорів британського прапора – синього, білого й червоного.

Чому ми починаємо саме з карикатури на типового англійця? Тому, що 1913 року наймогутнішою країною залишалася Велика Британія. Над Британською імперією ніколи не заходило сонце – її колонії були розкидані в усьому світі. Англійський флот домінував на морях і океанах, тож  мешканці Туманного Альбіону пишалися своєю силою. Багато хто з них зверхньо ставився до інших народів, натомість отримуючи від тих чималу дозу ненависті. Серед британців розповсюдженим був расизм: вони вважали, що азіати й африканці значно поступаються європейцям за здібностями, а їхнім призначенням є лише вірна служба білим панам.

Холодне презирство чимало англійців демонструвало до народів Східної Європи, насамперед до росіян, яких навіть не вважали європейцями. Росію традиційно зображали у вигляді страшного дикого ведмедя.

На початку ХХ ст. серед англійців розповсюджувалося й упереджене ставлення до німців: зростала конкуренція між Великою Британією та Німеччиною за панування на морях і захоплення колоніальних володінь.

Камені спотикання й ненависті

Але ще сильнішими були суперечності між німцями й французами. Франція не могла забути поразки у франко-прусській війні 1870-1871 років і втрати своєї провінції Ельзас і Лотарингія. В уяві пересічного француза німець виступав брутальним, нахабним загарбником, який зневажає своїх сусідів і прагне поневолити їх. Французькі карикатуристи підкреслювали зверхність німців, зображуючи їх з моноклем: спроба утримати монокль за допомоги навколо-очних м’язів обов’язково надає обличчю презирливого вигляду. Художники підсилювали його за рахунок гротескних вусів, гостро закручених догори. Саме такі носив останній німецький кайзер Вільгельм ІІ (1859-1941 рр.). Німців любили малювати товстими, нерідко у процесі поїдання сосисок чи ковбаси з капустою – їхньої традиційної страви.

Ненависники німців постійно підкреслювали їхні типові германські риси – педантизм і дріб’язковість. Висміювали і вроджене чиношанування, готовність до бездумного виконання будь-яких наказів начальства. Німців французи не називали інакше, як «бошами» (від фр. Allemand caboche – німецька башка).

У відповідь французів їхні сусіди зневажливо називали «жабоїдами». Символом Франції  в іноземних карикатурах виступав галльський півень – натяк на типову французьку задерикуватість. Але самі французи на це не ображалися, бо предків цього народу стародавні римляни називали «галлами», а друге значення латинського слова «галлюс» якраз і є «півень».

Німецькі пропагандисти старанно вишукували справжні або удавані недоліки французького національного характеру, щоби познущатися над ними. Особливо експлуатували подружню невірність, нібито характерну для усіх представників цього народу. Знущалися і над хвалькуватістю, що її так полюбляли деякі французи – та вони і самі підсміювалися над цією рисою.

Одна битва – десяток тлумачень

Пропаганда зазвичай не лише підкреслює наявні недоліки, вона й вигадує негативні риси потенційного противника. Так, у свідомість німців вбивали твердження про те, що всі французи – боягузи, не здатні мужньо протистояти ворогові. В основу цієї фальшивки покладено факт, що французькі солдати зазвичай менш стійкі до дії екстремальних чинників, ніж німецькі. Проте в умовах бойових дій вони успішно долають цей недолік. Однак ворожа пропаганда й далі дорікає їм недостатньою стійкістю, ще й відшукуючи відповідні історичні приклади.

А 1913 року саме виповнилося сто років знаменитій Лейпцігській битві, поразки в якій зазнала французька армія під командуванням Наполеона. У цій чотириденній битві серед переможців були пруссаки з австрійцями, тож Німеччина урочисто відзначила ювілей найбільшого бою всіх наполеонівських воєн. При цьому підкреслювалися високі бойові якості німців і низько оцінювалася стійкість французів.

Ювілей «Битви народів» святкувався й в інших державах, зокрема – в Росії та Австро-Угорщині. Якщо для німців та австрійців 1913 року французи вважалися недружньою нацією, як і сто років тому, то росіяни опинилися у протилежній ситуації. Росія і Франція вже були пов’язані союзним договором, спрямованим проти Німеччини і Австро-Угорщини. Відтак російська пропаганда під час святкування ювілею «Вітчизняної війни 1812 року» та наступних перемог російської армії над Наполеоном не форсувала антифранцузьких настроїв. Акцент робився на патріотизм, пропагувалося «єднання російського народу навколо царя». Міжнаціональна ненависть у тодішній царській імперії мала інше спрямування.

Мазепинки й конфедератки – шапки ворогів Росії

Її головними об’єктами були національно-визвольні рухи народів самої імперії, особливо «польські сепаратисти» й українські «мазепинці». Визнаним лідером польських націоналістів був Юзеф Пілсудський (1867-1935 рр.), майбутній маршал Польщі і «начальник держави». Російська пропаганда представляла його лише як платного агента японських, австро-угорських і німецьких спецслужб. А польський визвольний рух – як інспірований і фінансований з-за кордону. Його учасників звинувачували у мстивості, підлості, бажанні завдати удару в спину росіянам. Ще гірші оцінки з уст російських шовіністів отримували «мазепинці».

Українців вважали зрадниками, агентурою іноземних спецслужб, які вичікують свого часу для підступних дій, спрямованих на розвал «єдиной і недєлімой Росії». Ворожою для Росії силою чорносотенці вважали також євреїв.

Хоч турок і не козак…

А з іноземців ворогами традиційно називали турків: у свідомості пересічного росіянина образ «звіра-бусурмена» був міцно укорінений упродовж століть. Турки платили тим же, підтримуючи характеристику росіянина як агресора, історичного ворога ісламського світу.

Прямими агентами росіян в Османській імперії чимало турків вважало вірмен. Проти цього християнського народу неодноразово застосовувалося насильство, час від часу в різних частинах імперії спалахували вірменські погроми. Заодно діставалося і понтійським грекам, які жили на чорноморському узбережжі Малої Азії. Їх – православних християн – османські шовіністи також вважали ворожим елементом.

Антиросійські настрої в Туреччині підігрівали сотні тисяч біженців із Криму та Кавказу, долучених до Росії у XVIII іXIX ст. Тамтешні мусульмани, що боролися проти царських військ, мусили рятуватися від російських репресій в сусідній державі, де проживали їхні єдиновірці. В разі війни з Росією вони готові були повернутися зі зброєю в руках на землі своїх предків. Міжнаціональна ненависть наростала, світ поступово рухався до найбільшого у своїй історії військового конфлікту.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук.

Запис ОТРУТА МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ НЕНАВИСТІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.