«Ніч у музеї» припала на п’ятницю 13-го. І справді, було в цьому вечорі щось особливе: суміш інтелектуального, іронії, світлотіні і поєднання історії, мистецтва і технології. Атмосфера створювалась не лише людьми, але й самою архітектурою, світлом, полум’ям ліхтариків, звуком і тишею. Старовинна брама, що вела до внутрішнього подвір’я, здавалася наче порталом у інший вимір – у простір, де мистецтво перестає бути об’єктом і стає дійством.

Цей візуальний і просторовий настрій гармонійно поєднувався з тим, що і як говорив Тарас Полатайко. Тексти Тараса Полатайка (є відео презентації на сторінці музею у фб) – водночас лаконічні й виразні – звучали як продовження простору, як ще один вимір інсталяції

Меморіальна дошка в пам’ять про Емський указ. Проєкт «Київська класична» (2008) описує розслідування художником зникнення меморіальної дошки, що позначає місце в Бад-Емсі (Німеччина), де російський цар Олександр II підписав таємний указ про заборону використання української мови в 1876 році.

Полатайко звернув увагу на відсутність дошки, покривши її місце невидимою неоновою фарбою, яка яскраво світилася вночі – і завдяки його втручанню дошку зрештою було відновлено. І у Бад Емсі з підвалу після 18:00 лунав спів київського канарика.

Проєкт перетворився на розслідування акту вандалізму, який стався в ніч встановлення пам’ятника Олександру ІІ російським монархічним товариством неподалік від меморіальної дошки.

Слова не пояснювали, а вели – до роздумів, до внутрішнього естетичного досвіду. Здавалося, що час у цьому дворику уповільнився, щоб дати змогу відчути кожен образ – і візуальний, і словесний. Занурення в інсталяції, у світ метафор і рухомих форм. Тут оживали алюзії на Едісона, Марселя Дюшана, на обертові барабани й зоотропи, на ранні спроби людства вловити й зафіксувати рух, образ, час.

Проєкт Тараса Полатайка «Спляча красуня» (2012), що відбувся у Національному художньому музеї України, став однією з найгучніших мистецьких подій цього періоду. Його ідея базувалася на знайомому з дитинства сюжеті, вперше записаному Шарлем Перро: принцеса, проклята заснути на сто років, може прокинутися лише від щирого поцілунку того, хто справді її любить.

Але Полатайко переосмислює казку через призму сучасного мистецтва.У його проєкті реальна жінка лежала у стані «сну» у виставковому просторі – не макет, не відео, а жива людина, що ставала частиною експозиції. Глядачі могли увійти в залу, побачити «сплячу красуню» і… поцілувати її – якщо мали на це сміливість. Але лише якщо дівчина у відповідь відкривала очі, це означало, що поцілунок вона прийняла. Якщо ж ні – вона продовжувала спати. Красуні та відвідувачі підписували юридичні контракти про те, що зобов’язуються одружитися, якщо красуня розплющить очі під час поцілунку.

Проєкт «Спляча красуня» – це був живий діалог між художником, об’єктом мистецтва і публікою – провокативний і чесний. Проєкт викликав гучний резонанс у пресі: про нього писали впливові видання, виходили телесюжети та дискусії в культурному середовищі.

Говирили і про заснування Центру сучасного мистецтва «Bunker». Пригадали проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера, де Тарас Полатайко – куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation. 2021… Міжнародна мистецька резиденція «Frontera Frustrata».  Акція «Паспортизація Австро-Греції» . «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців. Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції»…

Друга частина презентації Тараса Полатайка у дворику Чернівецького краєзнавчого музею залишила по собі не тільки образи й слова, а враження, що зберігається ще довго після події. Думаю, у кожного, хто був на презентації, залишилися свої акценти і враження. Напевно і в цьому теж сила живої зустрічі з мистецтвом і митцем.

Щиро дякую автору проєкту, Тарасу Полатайку, за цю зустріч, за розмову, за довіру… Хай буде натхнення, свобода для творчості і такий необхідний — мир.

Більше фото з заходу за покликанням – Повернення до діалогу: друга частина презентації Тараса Полатайка

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Тарас Полатайко: повернення до розмови про ідентичність і мистецтво… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша запрошення у краєзнавчий музей досить красномовна. Маю на увазі світлину на афіші.

«Працюючи в різних формах, включаючи живопис, фотографію, інсталяції, відео та перформанс, концептуальні роботи Полатайка поєднують політичні та культурні теми та часто спираються на його досвід як українського канадця. В одній з найяскравіших робіт Полатайка, «Колиска» 1995 року, художник піддавався впливу радіоактивності в забрудненому регіоні поблизу Чорнобиля, повернувся до Канади та протягом 14 місяців брав у себе кров, а потім створив інсталяцію в Художній галереї Менделя (Саскатун), яка включала нікельовану ванну з кров’ю» /інформація з Саскачеванської мережі колекціонування творів мистецтва/.

У дворику Чернівецького краєзнавчого музею зібралися представники мистецької спільноти, журналісти, студенти, мешканці міста — щоб слухати, бачити, згадувати, сперечатися і просто бути поруч. Це була частина перша зустрічі з Тарасом Полатайком — митцем, що несе в собі досвід глобального, але не зрікається локального. Він наголосив: завжди відчував себе чернівчанином, хоч і працював у різних країнах. Та все ж усе зафіксовано: запис події вже оприлюднений Краєзнавчим музеєм, і його можна переглянути.

Хто такий Тарас Полатайко?

Українсько-канадський художник. Тарас Полатайко народився 1966 року в місті Чернівці. «Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут». 1989 – емігрував з України до Канади. Навчався у Канаді. Магістр образотворчих мистецтв (живопис, перформанс, критична теорія), Університет Саскачевану, Саскатун, Саскачеван. У середині 1990-х здобув визнання як концептуальний художник у Північній Америці. У Канаді став відомим перформансами, інсталяціями та відеоартом. У 2014 році через події Революції Гідності повернувся в Україну, де активно включився в культурні процеси країни.

Полатайко є яскравим представником сучасного мистецтва, але його роботи завжди мають живу нервову енергію — болю, спротиву, надії.

Серед публічних виставок Полатайко в Канаді – Музей сучасного канадського мистецтва в Торонто, Музей сучасного мистецтва Монреаля, Художня галерея Вінніпега, Музей Лондона, Художня галерея Великої Вікторії, Художня галерея Маккензі, Художня галерея Данлопа та Художня галерея Менделя.

На міжнародному рівні роботи художника виставлялися в таких місцях, як Національний художній музей України (Київ), Український інститут Америки (Нью-Йорк), Künstlerhaus Schloß Balmoral (Франкфурт), Фонд Антоні Тапіеса (Барселона), Замок Уяздовський (Варшава), Artspace (Сідней), Національний музей сучасного мистецтва (Белград) та 25-та Бієнале в Сан-Паулу.

Тарас Полатайко: мистецькі акції та проєкти в Чернівцях /подій і акцій було набагато більше, але це те, що я знайшла в інтернеті і на деяких була сама/.

2015
Повернення з Канади після Майдану. У Чернівцях засновує Центр сучасного мистецтва «Bunker», платформу для сучасної культури Чернівців, де відбуваються виставки, концерти, лекції, кінопокази та дискусії що стосуються сучасної культури, а також соціально важливих акцій.
2016
15 серпня — закликає мешканців та ЗМІ допомогти відродити забутий парк GÖBELSHÖHE у Чернівцях.
Початок проєкту «Австро-Грецький стиль» на локації залізничного вокзалу.
8 вересня. Перформанс «Перестаньте вивозити ліс!» на вокзалі Чернівців із критикою вирубки Карпат.
2017
Українсько-польска виставка «Гібридна Виставка» у Bunker, Національному художньому музеї України та галереї Лабіринт.
11 серпня — у єзуїтському костелі презентує проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера як куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation.
2019
Організатор першого у Чернівцях Джазового фестивалю «MuzaHyst».
2020
29 серпня — мистецький перформанс «1923–2020» на Центральній площі, присвячений поверненню та пам’яті пам’ятника «П’єта». Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
Інтерактивна звукова інсталяція «Пам’яті полеглих» на руїнах пам’ятника «Чорний орел» . Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
2021
Організатор міжнародної мистецької резиденції «Frontera Frustrata». 
Акція «Паспортизація Австро-Греції» на Центральній площі.
7 травня — в Bunker (за запитом) відбувається акція «Паспортизація Австро-Греції».
18 січня — «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців.
Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції».
2022
Із початком повномасштабного вторгнення запускає онлайн-платформу Someone Prays for You — спершу фотопроєкт, потім платформа для міжнародних митців. Кошти від мистецтва спрямовуються на підтримку трьох підрозділів ЗСУ.

2023

«Народний арт-об’єкт» – інтерактивна інсталяція на Соборній площі перед пам’ятником радянській армії.

2024
19 грудня — офіційне відкриття виставки «Someone Prays for You» у Bunker. Представлені твори 20 українських і західних митців, кошти від продажу яких спрямовується на термінові потреби фронту. 

…Вперше побачила і почула Тараса Полатайка у листопаді 2014-го, коли у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка «Війна. 11 портретів»… Його слова про роботу над проєктом звучали про те, як мистецтво, що не прикрашає реальність, а говорить про неї прямо. Тепер, через майже 11 років, я знову слухаю Тараса Полатайка — але вже в іншому просторі, в іншому часі, коли війна дужче нависла над нашою державою.

Тарас Полатайко справедливо й проникливо пояснює, що дитинство в Чернівцях (місті з декількох культурних шарів, насиченому архітектурою сецесії) формувало його внутрішній культурний код — природно західний, а «рускій мір» був чужим і окупаційним… Дві точки — листопад 2014 і червень 2025 — обрамлюють величезний пласт мистецької і людської роботи. Пройдено довгий шлях, у якому художник залишався вірним собі: не мовчати. Він висловлює свою правду — можливо, незручну, провокативну, таку, з якою не всі погодяться. Але саме це і є сутність справжнього мистецтва: бути простором для діалогу, сумнівів, заперечень. Адже правда — не те, що подобається всім, а те, що змушує думати. Його перформанси, живопис і тексти — це завжди сміливе висловлення позиції, небажання бути «декорацією» режимів чи політики.

Одним із ранніх і показових прикладів політичного перформансу Тараса Полатайка стала його робота 1992 року «Художник як політик: у тіні пам’ятника». Про це автор розповідав у дворику музею, але роздивитися слайди презентації на екрані у ще світлу годину доби було майже нереально. Але знайти інформацію про цей перформанс у просторах інтернету є можливим. У цій роботі митець поставив під сумнів рішення увічнити постать генерал-губернатора Рея Гнатишина як символу всіх українців Канади до 100-річчя української імміграції. Стоячи нерухомо біля пам’ятника, повністю вкритий бронзовою фарбою, Полатайко сам став «живим пам’ятником» тим, хто залишився невидимим для історії.

У 1995 році  Полатайко представив серію Glare, створену за мотивами репродукцій картин Казимира Малевича. Він навмисно включав у живопис «засвітки» — відблиски, що символізували інформаційні спотворення. Серія Glare – це діалог між ілюзіонізмом та абстракціонізмом, фотографією та живописом як жанрами мистецтва.

Продовженням цієї теми стала виставка «Скотома» (1998), де художник через автопортрети досліджував явище «сліпої плями» — метафору чогось, що є настільки очевидним, що стає непомітним, невидимим, зникає з поля зору.

Отож. 6 червня у дворику Чернівецького краєзнавчого музею відбулася перша частина презентації творчості художника та перформансиста Тараса Полатайка.

Це була подія, в якій поєдналися спогади, діалог, мистецтво і присутність. Чернівці слухали — хтось уперше, хтось давно знайомий із його виставками, перформансами, кураторською роботою. Митець говорив щиро й просто. Про війну, про відповідальність, про шлях у мистецтві — від навчання в художній школі до сьогоднішніх нових форм висловлення. Про Чернівці, які завжди були частиною його внутрішнього дому, і про те, чому важливо бути тут зараз.

Попереду — друга частина, вже цієї п’ятниці. Це ще одна можливість побачити, почути, осмислити. І, можливо, не лише мистецтво, а й себе.

Окрема вдячність Тарасу Полатайку — не лише за його творчість, а й за волонтерську діяльність. Упродовж цих років війни він активно підтримує українських військових, організовуючи допомогу і з-за кордону, шукаючи обладнання, амуніцію… 

Наступна презентація і зустріч із Тарасом Полатайком відбудеться 13.06.2025 о 20:00 у контексті міжнародного дня «Ніч в Музеї». Вхід вільний.

Більше інформації про зустріч 6 червня за покликанням – Розповідь Тараса Полатайка про творчість у дворику Чернівецького краєзнавчого музею… 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Моя культура там, де сецесія…», – Тарас Полатайко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні перебувала місія представників канадських добровільних пожежних команд, які хочуть допомогти розвитку цього руху й системи цивільного захисту в Україні, оскільки у ході децентралізації повноваження у сфері пожежної безпеки та цивільного захисту передаються на рівень ОТГ, що  передбачає додаткове фінансування з місцевого бюджету. Але в громадах має сформуватися розуміння власної відповідальності за безпеку своїх мешканців.

У світовій практиці поширений культ громадських пожежних: окрім наявності державних підрозділів там поширена практика, навіть традиція багатьох поколінь, – організовувати громадські пожежні дружини. На наслідування такої практики Недобоївська ОТГ підписала угоду про співпрацю з містечком Ламонт (Альберта, Канада), повідомляє прес-служба ОДА. Домовленості передбачають обмін досвідом, технічну та економічну співпрацю, сільськогосподарський розвиток, розширення культурних традицій. А розпочати планують з протипожежної безпеки.

Прикметно, що канадські пожежні, серед яких були члени Rotary International, зустрілися також з ротарійцями відродженого чернівецького клубу, який бере свій початок від 1928 року.

Як розповів президент Ротарі-клубу Чернівці,  айтішник і громадський активіст Григорій Звірід, Rotary International – це об’єднання клубів, відомих як Rotary Club (Ротарі-клуб), що розташовані в усьому світі. Ротарі-клуби – нерелігійні та неполітичні благодійні організації, відкриті для всіх, незалежно від національної чи расової приналежності, віросповідання та політичних поглядів. У світі налічується понад 34 тисячі клубів. Членів Ротарі-клубу часто називають ротарійцями. Головний девіз «Ротарі Інтернешнл» – служіння понад усе, а  другим девізом виступає вислів «Більше усіх отримують ті, що краще за всіх працюють».

Вл. інф.

Запис Недобоївська ОТГ співпрацюватиме з Канадою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього разу група канадців українського походження, які представляли різні міста (Едмонтон, Гранд-Прері, Саскатун, Калгарі…) і різні танцювальні колективи, приїхала в Чернівці для майстер-класів і обміну досвідом з учасниками Заслуженого академічного буковинського ансамблю пісні і танцю. Хтось із них займається танцями професійно (як Шейн чи Келлі, яка вивчає балет), а для когось, як для Люби, це – друга робота, окрім основної. Та для всіх це пристрасть і захоплення.

З натхненними канадцями зустрілися після їхніх занять у сусідній від філармонії кав’ярні – вони ще були під враженням від тренування і жартували, що танцювали з буковинцями так, наче знайомі з ними сто років. «Навіть не 100, а 125», – уточнив з усмішкою Вінцент, інструктор з хореографії, нагадуючи про тривалість періоду, який пов’язує українців і Канаду.

«Буковинські танцюристи дуже доброзичливі і терплячі, у всьому допомагають, радять, привітні, – кажуть канадці. – Ми одразу порозумілися через «міжнародну мову» – мову танцю, тож спілкуватися було легко».

Люба уже втретє в Чернівцях. Вдома вона викладає англійську для «нових канадийців» – вихідців з інших країн, які обрали Канаду для подальшого життя.  «Це наша пристрасть, а не тільки туристична подорож, – каже дівчина. – У Канаді ми можемо танцювати в залі, але то не такий зал, як тут. Тут усе інше – костюми, музика, рухи – тут дух, аромат Буковини. І інший стиль життя, інша енергія». Вони порівнюють Чернівці з містами, в яких самі мешкають. Наприклад, кажуть, що Саскатун (до речі, місто-побратим Чернівців) за населенням майже такий, як і столиця Буковини, але більш «розкиданий» територіально. Відзначають, що канадійці простіші в підборі одягу.  Захоплюються нашою архітектурою, «вулицею без машин» і тим, що «дівчата дуже гарно виглядають».

Група канадських танцівників разом проводить свою відпустку у своєрідній етнографічній експедиції – побували в Румунії, зупинилися в Чернівцях, а далі попрямували в Карпати – в Ужгород, Криворівню, Верховину… І навіть між румунським і українським стилем буковинського танцю побачили різницю.  «В Румунії дівчата трохи на задньому плані. А в Чернівцях задіяні в танці нарівні з чоловіками. Дівчата тут і сильніші, і жіночніші водночас, – кажуть канадийки і додають, сміючись: «А хлопці завжди перепрошують за будь-який невдалий рух, що доставив незручність».

Головний балетмейстер Буковинського ансамблю, Заслужений артист України Леонід Сидорчук задоволений дорослими «учнями»: «Розпочинаємо тренування з класичного тренажу – підготовки тіла до репетиції. А далі показуємо комбінації, розбираємо їх на рухи. Отримав від гостей великий заряд енергії: вони все вивчають з азартом, цікавістю, і цього запалу в них ще треба повчитися. З задоволенням дивлюся програми, які привозять канадські колективи – вони бачать усе по-своєму, там уже є певний «заокеанський наліт». Але все одно це «однокорінні» танці».

Окрім практичних занять, канадці мають і чудову програму інших способів навчання: перегляд тренувань інших колективів – в том числі, і дитячих (адже канадські інструктори займаються як з дорослими, так і з дітьми), зокрема, побували на репетиції дитячого колективу «Нео-Галактика» Неоніли Галак. А ще відвідали місцини, звідки вони походять, адже є нащадками буковинців і галичан у другому-четвертому поколінні:  Алекс поїхала в село своїх предків – Витилівку Кіцманського району, Шейн має коріння в с. Брідок, Вінсент – родом зі Снятина.

Різні шляхи, якими їхні предки дісталися Канади. І різні шляхи, якими ці сучасні канадські українці прийшли до танцю. «Але – коли тобі цікаво, є здібності і маєш кому помогти – стаєш учителем, інструктором з танців. Ми, як нащадки українців, шукаємо зв’язків. Це шлях відчути себе українцем: танці, спів, їжа, церква. Тому ми тут», – зізнаються канадські гості.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Канадські танцюристи в Чернівцях: «Шлях відчути себе українцем – через танці, спів, їжу, церкву» спершу з'явиться на Медіа-Версії.