Перед відкриттям концертного сезону Академічного камерного оркестру «Capriccio» його керівник Павло ЧЕБОТОВ переконаний, що артисти нашої філармонії могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. «Треба бути трохи сміливішими і нічого не боятися», – стверджує народний артист України.

– Камерний оркестр «Капріччіо» розпочав сезон. Дещо несподіваним для мене чином, бо я планував інші програми і проекти. Та коли до мене звернувся керівник симфонічного оркестру Йосип Созанський і запропонував узяти участь у заходах з нагоди 100-річчя Буковинського віча й повернення до Чернівців творчості Євсевія Мандичевського, я дізнався нові для мене музичні імена!

В коло друзів Мандичевського входило кілька видатних людей, серед них віденець Фукс і пражанин Гржімали (відомо, що Гржімали жив і працював у Чернівцях). І обидва написали по серенаді для струнного камерного оркестру. Коли я почув цю музику, зрозумів: це ж наш репертуар, наш хліб! Кому ж це грати, як не нам! Так, я не знав, хто такий Фукс. Про Гржімали дещо чув, але не про Адальберта, а про його брата, теж музиканта. Коли почали розучувати ноти, зрозумів, що це музика, яку можна не лише зіграти, а й мати в репертуарі. Оскільки я – патріот цього міста, для мене дуже важливо копнути музичну історію Чернівців, дізнатися, що було колись…

Ми зіграли в тому проекті у Мармуровій залі ЧНУ дві серенади, і це справило сильне враження на слухачів. Це був не відкритий концерт: прийшли люди за запрошеннями. Тож просто гріх, щоби чернівчани не почули музику, яку слухали їхні предки.

Ідея нинішнього проекту – не лише екскурс у минуле, а й порівняння, звіт для себе: що було тоді – і що є сьогодні.

А сьогодні також є! Відомий чернівецький лікар, музикант, композитор і поет Євген Воєвідко, у доробку якого опера «Берестечко», естрадно-симфонічний мюзикл «То лише казка…», симфонічна кантата «Пам’яті героїв Небесної сотні», написав дві концертні п’єси, які присвятив своїм донечкам. Це твори для двох скрипок зі струнним оркестром. І я подумав: чому б не звести в концерті цю музику – давню і нинішню. Ми це зробили і тепер повторимо – 14 жовтня в Органному залі.

П’єси Воєвідка – не перший випадок, коли композитори пишуть саме для нас. Ми вже виконували створені спеціально для «Капріччіо» твори Леоніда Затуловського,  Олександра Гоноболіна. Це все якісна музика, гідна виконання. Адже і давня, і сучасна – вона чернівецька!

Узагалі вважаю, що в Україні нині творять найсильніші композитори колишнього СРСР. Щодо Росії, Білорусії, Казахстану не можу назвати жодного імені світового значення, які є в Україні – Скорик, Станкович, Сильвестров, яких ми із задоволенням виконували торік у великому проекті «Три С».

Цьогоріч, сподіваємося, чернівчан захоплять інші запропоновані нами автори. Скажу чесно: я навіть не підозрював, що в цій музиці може бути така глибина! У повільній частині у Гржімали – спочатку оперна арія, далі речитатив! Так зачіпає, по-дорослому! А Фукс – викладач Віденської консерваторії – теж дуже глибокий композитор, який мав вплив на кілька поколінь музикантів… Щоправда, ми дещо скоротили програму, для того, щоби не дуже затягувати концерт – сподіваюся, це буде безболісно.

Одне з найбільших задоволень – грати для чернівецької публіки. Тут є інтерес, дуже добре, співчутливе ставлення до митців – як музикантів, так і художників. Чернівці ж – непросте місто, тут є свій дух. Звісно, значно змінився склад населення – і не тільки за час, відколи я тут, а взагалі за останні 130 років – але шанобливе ставлення до мистецтва залишилося. На День міста ми давали концерт, у якому звучали Моцарт і Шуберт. Не те щоби ми не сподівалися такої публіки – просто День міста, більша увага до інших заходів, масових. А наша музика – для знавців, для її сприйняття потрібна хоча б мінімальна підготовка. Тим не менш, пів залу було і це не були випадкові люди.

Можна багато говорити, ходять чи не ходять люди на класичну музику, подобається їм чи ні, чи є пропагування високого мистецтва, чи нема… Та треба усвідомлювати, що все-таки це музика не для всіх. Є театр – а є цирк, є класика – а є естрада. Люди за суттю своєю не тільки різні, а ще й інертні. Буває, що не йдуть і квитки не беруть. Адміністратор мало не за вуха тягне, вмовляє квитки купити – а потім вони дякують!

Пам’ятаю, як років 30 тому в мене виникла ідея створити «клуб любителів класики» при Центральному палаці культури (тодішня «текстилка»), коли директором був Остап Савчук. Я поділився з Остапом Васильовичем своєю думкою, і він погодився: робіть. Щомісяця ми видавали нову програму. Я сам був ведучим, запрошував різних музикантів. Починали з 7-8 глядачів у залі. А закінчилося тим, що на «Пори року» Вівальді мусили перейти до великого залу – зійшлося до 400 людей! Та зважте: на це пішло 8 років роботи.

Людина має прийти і почути щось для себе, і захотіти ще раз прийти, і розповісти друзям. Тільки такий шлях, іншого нема. Трохи дивує інше: в місті є училище мистецтв, музична кафедра в університеті, а на концертах я рідко бачу викладачів. Хоча саме вони мали б привчати дітей до музики – а відповідно, й самі ходити на концерти. Розумію, що, може, ми комусь уже і «приїлися», але ж  ми ніколи не граємо одне і те ж. Хоча місто наше маленьке, всі всіх знають, тут живе неймовірна кількість студентів. І можна зробити так, щоби вони через це місто проходили, як через «культурну лабораторію». А можна працювати для туристів – теж живі гроші!

Зрештою, у Чернівцях все добре – якщо не є, то буде. Сьогодні музичне життя Чернівців цікавіше, ніж кілька років тому. У філармонії колективи дуже високого рівня. Навіть є проблема у приміщеннях! Ділимо репетиційний зал між симфонічним та камерним оркестрами і камерним хором! І це значно краще, ніж коли приміщення чудові, а в них нікого немає і народ просто відсиджує свої робочі години. Єдине, чого бракує філармонії, артистам і місту – європейського розмаху. Вони могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. Треба бути просто сміливішими і нічого не боятися.

Не знаю, скільки життя відпущено – намагаюсь використати себе по максимуму, побільше зіграти, щоби люди побільше почули…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «Єдине, чого бракує чернівецькій філармонії, її артистам і цілому місту – європейського розмаху» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипаль, диригент, народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії Павло Чеботов народився на Волзі, навчався у Горьківській державній консерваторії, об’їздив із концертами мало не весь Сибір (пригадує й роботу в симфонічних і камерних оркестрах Куйбишева, Горького, працю на посаді художнього керівника Томської обласної філармонії і концертний тур рікою Об із зупинками й виступами в кожному селі і місті. І взагалі в Сибіру був у всіх великих містах, крім Іркутська, про що шкодує: «Байкала не бачив!»)… А Україну знав за дитячими враженнями – з батькових гостинців. Батько, який служив у Кривому Розі, привозив звідти дружині й малому синові яблука й горіхи. Так і уявляв собі Павло Україну – солодкою і запашною, як яблучний рай, такою і побачив її, переїхавши до Миколаєва. А вже в Чернівцях зрозумів, що таке рай для музиканта. Це коли є де виступати, є з ким і є перед ким.

 Про Чернівці вперше почув… у Горькому

Усе життя Павла Миколайовича Чеботова – низка дивовижних збігів і випадковостей. Які, зрештою, склалися у такий закономірний життєвий успіх.

У принципі, доволі випадково поїхав Павло навчатися саме до Горьківської консерваторії – бо Саратовська була ближчою до рідної домівки і батьків, а Московська – звісно, престижнішою. Але музиканти їдуть вчитися не до якогось міста, а до певного Вчителя. Таким для Павла Чеботова став Гурій Васильєв, який викладав у Горькому. Так само до Васильєва приїхала з далекої України юна Людмила Шапко. Блискуче закінчивши музучилище в Чернівцях, вона єдина з курсу отримала направлення до Київської консерваторії. Та її колишній педагог казала, що їй потрібен не Київ, а Васильєв.

Прибувши до Горького, Людмила прийшла на один з уроків педагога Васильєва. Це був урок з Чеботовим… Коли згодом Павло запитав в учителя, хто і звідки та дівчина, яка спостерігала за заняттям, у відповідь почув: «Студентка з Чернівців». «Коли викладач зрозумів, що я не знаю, що таке Чернівці – подивився на мене як на людину несповна розуму. Сказав: «Это же Маленький Париж!» І згодом я в цьому переконався».

Народний артист України Павло Чеботов

Чернівці потягнули до себе через викладача

Після кількох років навчання у Гурія Васильєва Павло і Людмила мало не опинилися зовсім поруч із Чернівцями – у Кишиневі. Через особисті причини їхній викладач переїхав саме туди, і як віддані Вчителеві, які свято вірять у нього – учні вирішили їхати за ним, тим більше, що лише їх двох з 19-ти учнів свого класу він запросив. Та не так сталося, як гадалося. Павлові батьки сказали: жодного Кишинева! А Людмилі ректор просто не віддав документів. У нього, як з’ясувалося, був свій план. На його переконання, Людмила повинна була вчитися в однієї з найкращих скрипальок світу – Ніни Бейліної. Бейліна тоді працювала в Москві та в Горькому – приїжджала зі столиці щомісяця на тиждень, займалася зі студентами, а наступного разу вже студенти їхали до неї в Москву.

Знову ж таки завдяки закономірному збігові, у Бейліної став учитися й Павло. Видатна скрипалька помітила його ще під час якогось рядового концерту-іспиту, а коли він після від’їзду Васильєва сам до неї зателефонував, одразу згадала і, попри завантаженість, взяла до свого класу.

«Чому стільки років граємо разом? – Павло Миколайович сам відповідає на запитання про нього і його дружину Людмилу Олександрівну, із якою наступного після випускного дня подали документи до ЗАГСу і відтоді не розлучаються. – Ми діти зі звичайних незаможних родин, вчилися в одних педагогів, були в однакових руках. Мали однакові погляди на мистецтво, на світ. Доля нас звела».

 Томськ як зразок філармонійної діяльності

Попри рекомендацію на навчання в аспірантурі, Павло Чеботов спочатку відслужив у армії (аспірантура була згодом, у Саратові – і знову не так, як він собі планував, але, мабуть, Бог так влаштував для того, щоби він мав змогу частіше бачити батьків). А згодом прийняв пропозицію стати заступником концертмейстера симфонічного оркестру в Томську. Адже там обіцяли ще й житло.

Томська філармонія, де Чеботов і Шапко працювали в оркестрі понад 5 років, була однією з кращих у Союзі. Там виступали найвідоміші зірки, там – як і в столиці – проводилися найбільш знакові концерти, там дивовижний перший секретар обкому Єгор Кузьмич Лігачов не лише забудував область птахофабриками, а й дбав про культуру.  Саме він домігся дозволу на будівництво нового концертного залу в Томську. А ще відомий випадок, коли, замість того, аби скористатися запрошеннями, які обов’язково надавали установи культури посадовцям, Лігачов за квитки на виставу театру Вахтангова послав гроші! За себе і за всю родину! Звісно, посадовці нижчого рангу наслідували його приклад.

І саме в Томську подружжя скрипалів познайомилося з музикою, якої не знало в радянські часи – попри освіту і навіть аспірантуру! Це були церковні сонати Моцарта, які грали скрипалі в супроводі органу – в Томську тоді вже був орган.

«В мої руки саме тоді потрапив камерний оркестр, – пригадує Павло Миколайович. –  Камерне музикування – це абсолютно особлива річ. Музикант симфонічного намагатиметься жодним чином не сісти в оперу. Це інший репертуар, і взагалі – інший спосіб життя. Симфонія – це сцена, опера – це яма. Камерний оркестр – це щось наближене до сольного виконання. Невелика група людей – 10-15, максимум 20 музикантів – очі в очі, одне дихання, одні відчуття, виконання за внутрішніми уявленнями. Спільне музикування – це суть камерного музикування. Ми цього торкнулися! Ми грали музику епохи бароко (XVII-XVIII ст.) і сучасну. І раптом – серед інших – до Томська приїжджають музиканти, що грають церковні сонати Моцарта! Саме з нот, які вони нам дали, почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає і, гадаю, не тільки в Україні». Така колекція є лише у Чернівцях!

До України – через Москву

«У Москві ми з дружиною «зависали» в нотних магазинах, які просто обожнювали! – згадує Павло Чеботов. – Зараз їх, на жаль, уже немає. А тоді – величезні приміщення, безліч чудових видань, і ціна – копійки (показує гарно збережене німецьке видання Петерса, ціна на звороті – 55 копійок. – авт.) Ми скуповували там усе, а особливо – дуетний репертуар».

А якось Павла Миколайовича, що на той час уже обіймав посаду художнього керівника Томської обласної філармонії, відправили до столиці на курси підвищення кваліфікації. Там – знову ці дивовижні збіги обставин! – він оселився в одному номері з керівником Миколаївської філармонії, від якого почув історію, що у Миколаєві є камерний оркестр, але не надто потужний  – і фактично без репертуару. І несподівано для співрозмовника сказав: «Візьми мене в оркестр!»

Той не повірив, бо ж як може проситися в оркестр успішний керівник філармонії, якого на кожній нараді за приклад ставлять! А успішний керівник просто втомився від адміністративної роботи… Тож коли згодом прийшла телеграма-запрошення до Миколаєва, Павло просто сказав Людмилі: «Ми їдемо з Сибіру. До Миколаєва».

 Україна – не порожній звук, а згусток емоцій, сповнений запаху яблук і пам’яті про пращура

Миколаїв зустрів саме так, як малювали Павлові дитячі спогади: природними щедротами і достатком на полицях магазинів. Сонце, сади, лиман, вина… «У Миколаєві було відчуття, що ми потрапили до раю! Хоча й раніше з Україною пов’язувало щось незриме: усі дівчатка, в яких я закохувався у школі, були українками, та й безліч знайомих у Сибіру мали українські прізвища, – згадує Чеботов, і розповідає, що батько повідав колись історію, наче родина Чеботових походить з села, започаткованого українцем на прізвище Чобіт, тож у тому поселенні всі були Чеботовими…

Миколаївський камерний оркестр швидко почав здобувати успіхи, став лауреатом другої премії на столичному фестивалі камерних оркестрів. Павло Миколайович з Людмилою Олександрівною виграли внутрішній філармонійний конкурс, призом якого було включення до гастрольного туру Україною… Та надійшла пропозиція переїхати до рідних дружині Чернівців – і подружжя, не довго вагаючись, погодилося.

«Не останню роль зіграло те, – сміється Павло Миколайович, –  що моя теща на той момент умудрилася обміняти нашу томську квартиру на Чернівці». А ще – в Миколаєві не було пристойного приміщення для концертів. Старе розвалили, нового не збудували. Натомість у Чернівцях де не зупинись  – всюди унікальні приміщення для виступів!

І хоча невдовзі скрипалів просили повернутися до Миколаєва, заманюючи житлом, – рішення було прийняте. Тодішній керівник Чернівецької філармонії Володимир Старшинов подивився на них крізь свої окуляри і спитав: «Вам тут добре? Добре. А від добра добра не шукають».

Дует, що триває три десятиліття

«Саме тут ми по-справжньому «засвітилися» дуетом, стали солістами філармонії, розпочали співпрацю з Валерієм Ломанцем – піаністом, концертмейстером, який працював у цій філармонії з незапам’ятних часів. Підготували величезну кількість програм. Грали Вівальді, Генделя, Баха… Сам я був ведучим. Але паралельно працювали ще й в оркестрі.

Чим Чернівці дорогі для музиканта, артиста: є де виступати, грати, і є для кого, – стверджує Павло Чеботов. – Публіка в Чернівцях унікальна. І, судячи з нашого найсвіжішого концерту, – вона є!»

Вони вже менше виступають дуетом – вважають, що, можливо, цей жанр наразі не такий цікавий для публіки. Та й натура в Чеботова така, що постійно хочеться спробувати щось нове.

Свого часу грали в університетській церкві – тоді це був ще культурний центр – і так вразили київського експерта, що він, замість «зрізати» їхню участь у гастрольному турне  Україною (учасників було вже вдосталь), – включив таки їх до програми!

Відкрили у Чернівцях Органний зал – Чеботов одразу створив ансамбль солістів «Консонанс», який успішно гастролював Україною. З’явилася також можливість грати з органістами.

«Потім до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж – з ідеєю створити симфонічний оркестр. Ми музикантів мало не на вулицях зупиняли і просили прийти в оркестр. Велика подяка Віктору Павлюку, який був тоді мером і також підхопив нашу ідею. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – наче акціонерів, які навіть вкладали в цю справу якісь гроші…

Коли давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. А я від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок.

Якийсь час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити. І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. І знову  згадую окуляри директора філармонії Старшинова, який зсунув їх на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?» І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився.

Коли ми приїхали до Чернівців, у філармонії була естрада, Буковинський ансамбль, камерний оркестр, лекторій. Тепер є ще й камерний хор. І я впевнений: зараз такої другої філармонії в Україні немає».

У клубі текстильників 8 років функціонував Клуб любителів камерної музики. Щомісяця готували й виносили на публіку нову програму. В тому числі представляли програми і в Художньому Музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору (Чеботов з усмішкою згадує, як виносили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору), потім у приміщенні за Резиденцією, і тільки згодом розмістився на Центральній площі.

Поєднання музики і образотворчого митецтва

«Ми мали цикл програм, пов’язаних з художниками і музикою – робили їх у співпраці з тодішньою директоркою музею Тетяною Дугаєвою. Намагалися робити так, щоби люди жили цікавіше. Музикант хоче грати, віддавати людям. Як можна більше зіграти хорошої музики. Найбільше задоволення – коли на сцені тобі щось удається зробити! Підбираєш репертуар, працюєш із музикантами (борешся з їхньою втомою, байдужістю, лінощами, роздратуванням, іноді – заздрістю…) І робиш усе це заради цих двох годин на сцені!

Я не вмію інакше. Свого часу мер Чернівців Микола Федорук запитував, чи не маю я бажання розпочати якийсь бізнес – наприклад, відкрити музичний магазин. Я категорично заперечив: це не моє! Я одразу ж збанкрутую, та ще до тюрми мене посадять (сміється – авт.)

Важкі 90-ті: розлучитися з містом, щоби знов зустрітися

«Настали відомі 90-ті і пошуки елементарних способів для виживання. Двічі я виїжджав до Польщі на заробітки. Об’їздив усю Польщу, давав по три концерти на день, увечері падав з ніг – і наступного дня знову те саме…

І, попри те, що Чернівці – місто особливе, була тоді навіть спроба перебратися до Києва. Нам пощастило виступити в столичній філармонії, я вже працював у київському філармонійному оркестрі, велася мова про концертмейстерське місце і викладання в консерваторії. Я вже з’їздив зі столичним колективом на зарубіжні гастролі і міг порівняти їх з гастролями нестоличного – різниця була. Тож питання було практично вирішене, та вперше в житті сталася нестиковка в поглядах з дружиною. Вона не хотіла покидати домівку! Це нас мучило. Але рішення послав Бог. Повертаючись із Києва, в потязі дізнався, що до нас додому телефонував давній товариш і запрошував на роботу до Туреччини. Замість переїзду назавжди до столиці, ми отримали можливість тимчасово попрацювати в іншій країні. І це було чудово!

Щоправда, «тимчасове» затягнулося на 6 років. Ми працювали в місті Афіон, грали в камерному оркестрі, викладали в університеті, насолоджувалися екзотичною природою. Згодом переїхали до Стамбула – це була просто казка, нашарування культур, часів, пластів, конгломератів… Щоправда, працювати доводилося важко, бо працювали в опері, а це означало, що ми фактично починали з нуля. Перші півроку зранку до вечора просто вчили ноти…

Потім знову повернулися до Афіона, виступали в різних містах і на різних фестивалях, а музика Володимира Івасюка лунала в Туреччині не вгаваючи…

Але й ця казка мала закінчитися. Якось я сказав: «Люда, – все. Хочу додому. Якщо не повернемося зараз – то, може, вже й ніколи». Це був 2008-й. Ми поїхали сюди у відпустку, і я вже більше не повернувся до Туреччини. Людмила Олександрівна ще поїхала, пропрацювала півроку до зими – і також повернулася до Чернівців».

Артист – як цілий театр

«Тут я отримав камерний оркестр, працював у першій музичній школі, далі пересів у симфонію. Відтоді в цій якості й існуємо. Людмила пішла з оркестру – її захопила педагогічна робота.

Найбільше часу і сил забирає наш камерний оркестр, наш «Капріччіо», і я дуже задоволений цією обставиною. Все ще цікаво нам працювати дуетом і в супроводі: ми їздили на фестиваль в Конью (Туреччина) разом із дочкою-піаністкою, до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Торік виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, виступали у німецькому посольстві в Києві, брали участь в Івано-Франківському фестивалі «Прикарпатська весна», грали разом з їхнім камерним оркестром…

Творча родина

Наш камерний працює паралельно із симфонічним оркестром, який репетирує щодня, а камерний – тричі на тиждень по три години, і камерний не відстає: порівняно з тим, як ми починали, – зараз граємо і Дворжака, і Стравінського, і Шостаковича, і Чайковського…

 І дуету 30 років, і камерному оркестру – 40

Гарне поєднання, творчо перспективне. Що таке скрипковий дует – це оригінальний жанр. Дуетів практично у нас немає – тому що дві скрипки. Скрипалі за своєю природою індивідуалісти: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне. І це насправді унікальне явище.

Заслужена артистка України Людмила Шапко

У артиста завжди ідеї, бажання, пориви. Але ми абсолютно безпомічні в плані адміністрування. І не тому, що не вміємо – а тому, що статус не дозволяє. Музикант має бути за якимось флером, має дотримуватися дистанції між глядачем. Має бути зал – і сцена, щось має їх відділяти. Не може артист ходити і розказувати, який він хороший. Саме для цього існує філармонія – як концертна організація, а не господарська, яка платить лише за газ, платню прибиральницям, за зал тощо.

Саме тому я почуваюся не використаним навіть на 50 відсотків. Відчуваю, що міг би дати більше – і стосовно гри, і диригування, і особливо педагогіки. Хоча – можливо, не доля. Казав же свого часу італійський скрипаль і композитор Тартіні про італійського ж композитора, скрипаля-віртуоза, автора понад сорока опер, кантат, ораторій, творця жанру сольного інструментального концерту Вівальді: він думає, що він великий творець опер, хоча насправді він – великий творець концертів. Може, і я так? Почуваюся педагогом, а насправді я – виконавець?

Адже музика – це завжди діалог, це театр! Тільки музичною мовою. Бо ж поєднання дуету і струнного камерного оркестру може дати незрівнянний творчий результат! Для публіки…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Павла ЧЕБОТОВА: найдовша зупинка у довгих мандрах містами та оркестрами; Україна; кохана дружина; особливе ставлення до музикантів і унікальна публіка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для чернівецького Камерного оркестру нинішній концертний сезон розпочався надзвичайно вдало. Концерт 12-го жовтня в Залі органної та камерної музики пройшов з величезним успіхом. У першому відділі прозвучали шедеври світової скрипкової музики у блискучому виконанні Народного артиста України Павла Чеботова, а другий відділ подарував неймовірну насолоду від «хітів» музичної класики. Переповнений зал аплодував стоячи… Вдячні слухачі тривалий час не хотіли відпускати музикантів…

Завдяки цілеспрямованості й неймовірному творчому ентузіазму Павла Миколайовича Чеботова, репертуар Камерного оркестру охоплює творчість композиторів різних епох, країн і навіть континентів. Важливе місце в ньому посідає музика ХХ-ХХІ ст. У найближчих планах оркестру і виконання творів українських композиторів.

У колективі панує особлива творча атмосфера, відчувається емоційний та енергетичний запал, поєднуваний з працьовитістю й наполегливістю. Музиканти не бояться експериментувати, вони весь час вивчають складні нові твори (і все це за дві репетиції на тиждень!) – одне слово, викладаються на всі сто, щоби дивувати  чернівчан цікавими прем’єрами.

   Два полюси  – Стравінський і Шостакович

На фестивалі оркестр представить програму з творів двох геніїв ХХ – Ігоря Стравінського (1882-1971) і Дмитра Шостаковича (1906-1975). Важко знайти митців настільки різних, як Шостакович і Стравінський. Життя обох композиторів припало на винятково складний та напружений історичний період, насичений кровопролитними війнами та революціями (хоча Стравінський ще встиг захопити «штиль» ХІХ ст.). І якщо Шостакович відчув на собі весь жах сталінського терору, пережив страшні воєнні роки, то Стравінський спостерігав за історичними перипетіями, що випали на долю Росії, здалеку. Ще 1914 року Ігор Федорович покинув батьківщину. Жив у Швейцарії, Франції, США, і лише в останні роки життя відвідав Радянський Союз.

Та композиторів розділяли не лише часові пояси й відстані в тисячі кілометрів. Між ними була величезна світоглядна прірва. Шостакович став музичним літописцем свого часу. В його творчості втілене болісне переживання трагедій особистих та загальнолюдських. Стравінський же був прихильником естетики «чистого» мистецтва, протиставляючи жорстокій дійсності світ краси, впорядкованості, гармонії.

– Ми поєднали твори цих композиторів заради контрасту, – розповідає Павло Чеботов. – Усі три твори – абсолютно різнопланові: «зухвала» музика «Прелюдії та Скерцо» Шостаковича, прекрасний, гармонійний і водночас дещо  «хуліганський» «Аполлон» Стравінського, а також твір зрілого Шостаковича – філософська «Камерна симфонія».

У першому відділі концерту будуть виконані «Прелюдія і  Скерцо»  Шостаковича та музика до балету Стравінського «Аполлон Мусагет».

«Прелюдія та Скерцо» – це опус зовсім юного, 19-річного Шостаковича, який ще не пізнав страшних ударів долі. В цьому творі відчувається дещо юнацька «зухвалість»: музика сповнена гострих, «черствих» звучань, раптових контрастів, пронизана «нервовим» ритмом.

Регіональний фестиваль класичної музики

«Буковинський листопад – 2013»

Зал філармонії

8 листопада: Відкриття фестивалю. Академічна хорова капела «Орея» Житомирської облфілармонії (один із найкращих хорів України).

9 листопада: Брас-квінтет «PHILARMONIC BRASS» Національної філармонії (духовики).

11 листопада: Академічний камерний оркестр Чернівецької філармонії (під орудою народного артиста України Павла Чоботова).

12 листопада: Лауреат Міжнародних конкурсів Андрій Луньов (фортепіано, м. Київ).

13 листопада: Академічний симфонічний оркестр, академічний камерний хор «Чернівці» облфілармонії, камерний хор Тернопільської облфілармонії, хор хлопчиків музичної школи № 1 м. Чернівці. Карл Орф «Карміна Бурана»(Без слів!).

15 листопада: Струнний ансамбль «Quattro Corde» Івано-Франківської облфілармонії.

16 листопада: Лауреати III Міжнародного конкурсу інструментальних ансамблів ім. Дмитра Бортнянського ансамбль солістів «Крещендо», м. Київ (Це варто послухати!).

18 листопада: Вечір фортепіанної музики.

19 листопада: Чоловічий вокальний квартет «Акорд» Тернопільської облфілармонії (Він вразить вас!)

20 листопада: Академічний камерний оркестр «Арката» Вінницької облфілармонії.

Зал органної та камерної музики

10 листопада: Дует солістів обласної філармонії, Світлана Бардаус (орган) і Євгенія Нестеренко (фортепіано).

14 листопада: Інструментальне тріо Хмельницької облфілармонії.

17 листопада: Концерт органної музики. Соліст Чернівецької облфілармонії Віктор Білла (орган) та Юлія Білла (сопрано).

Початок концертів о 18.30. На кожному концерті володар щасливого квитка отримає сувенір.

«Аполлон Мусагет»в Україні не звучав. Чернівці – лідери

Зовсім інша – музика Стравінського. «Композитор 1000 облич», «музичний Протей» – так називали І. Стравінського за вміння перевтілюватися, оволодівати різними художніми стилями, бути завжди на гребні хвилі всього нового. Для свого балету «Аполлон Мусагет» він обрав орієнтиром музичну культуру XVIII століття з характерною для неї витонченістю й галантністю. Та цим композитор не обмежився.

– Стравінський – справжній полістиліст. – зазначає П. Чеботов. – Мені навіть важко визначити музику його балету за стилем. Кода, наприклад – це чистий «мюзикл». Поруч з цим – архаїчні античні мотиви, олександрійський вірш… У  па-де-де – алюзії на балетну музику Глазунова, Чайковського… Тобто, зовсім непередбачувана стильова гра: то бродвейський мюзикл, то піднесений хорал, то задушевна лірика…

Написати балет на сюжет з грецької міфології було давньою мрією Стравінського. В ньому втілений міф про Аполлона – бога Сонця, покровителя 9-ти муз, які уособлюють різні види мистецтва. Звідси й одне з імен Аполлона – Мусагет. У балеті присутні три з них: Каліопа – муза епічної поезії та науки; Полігімнія – муза гімнічної поезії, музики та пантоміми, а також Терпсихора – муза танцю. Протягом балету розкривається становлення бога Аполлона: від народження через оволодіння мистецтвом музики й танцю – до урочистого сходження на Парнас у супроводі муз.

Прем’єра балету «Аполлон Мусагет», створеного одразу трьома майстрами – Стравінським, Баланчиним і Дягілєвим з його трупою – пройшла в Парижі 1928 року. Далі були Вашингтон і Лондон, Мілан і Мадрид. І лише через 84 роки Аполлон і його музи вийшли на російську сцену: 2012 року відбулася прем’єра балету в Москві. В Україні балет ніколи не ставився, навіть його концертне виконання можна почути вкрай рідко. Прем’єра концертної версії «Аполлону» в Чернівцях відбулася навесні цього року (на жаль, ця унікальна подія пройшла досить скромно). Безсумнівно, цей твір стане окрасою фестивалю та одним з приємних «відкриттів» для чернівецьких слухачів.

Загадка «Камерної симфонії»

У 2-му відділі концерту прозвучить «Камерна симфонія» Шостаковича – твір складний, суперечливий та багато в чому загадковий. «Камерна симфонія» – це перекладення для оркестру Восьмого квартету Шостаковича, створене Рудольфом Баршаєм – багаторічним керівником Московського камерного оркестру, який упродовж багатьох років підтримував з композитором дружні і творчі взаємини.

Восьмий квартет був створений всього за три дні! (від 12 до 14 липня 1960 р. у Дрездені під час роботи над музикою до фільму «П’ять днів, п’ять ночей»). Як писав сам автор: «Як я не намагався виконати завдання з кінофільму, поки не зміг. А замість цього написав нікому не потрібний та ідейно порочний квартет». Цікаво, що це єдиний твір Шостаковича, написаний за кордоном. Для того, щоби виїхати з Радянського Союзу, композитору довелося вступити до партії. Цей унікальний, зрілий твір  Шостаковича, присвячений пам’яті жертв фашизму та війни, називають водночас музичною автобіографією та автонекрологом. Пам’ять про власні приниження і постійний страх за себе, родичів, колег, який охоплював композитора в цю напружену епоху, пам’ять про масовий сталінський терор спонукала його створити один з найбільш проникливих, сповідальних творів.

Отже, дізнатися яка з трьох муз стане обраницею Аполлона, а також спробувати розгадати «послання» Дмитра Шостаковича можна буде на концерті, що відбудеться 11 листопада о 18.30 у залі Чернівецької обласної філармонії.

Тетяна КОГУТ, музикознавець

Від редакції: Шкода лише, що про цей концерт можна дізнатися хіба що з газети. Бой ого реклами, як і до виступу нашого симфонічного оркестру, немає. Принаймні, вчора – не було.

Запис Чернівецький камерний – «оркестр тисячі облич» спершу з'явиться на Медіа-Версії.