Віділення приміщення для створення музею на основі колекції Івана Назаровича Снігура, етнографа, дослідника, історика, фольклориста, краєзнавця, різьбяра, майстра лозоплетіння, письменника, мистецтвознавця, художника, Заслуженого майстра народної творчості України, Почесного громадянина Чернівців.
25 років тому Іван Снігур написав меру Чернівців листа-заповіт, де просив на підставі його колекції зробити музей міста Чернівці.

Шановні чернівчани! Прохання підписувати петицію:

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Створити музей на основі унікальної колекції буковинського краєзнавця Івана Снігура спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Назарович Снігур народився 5 червня 1929 в селі Грозинці Хотинського району Чернівецької області — етнограф, фольклорист, краєзнавець, різьбяр, писанкар, майстер лозоплетіння; письменник, мистецтвознавець, художник-прикладник; Заслужений майстер народної творчості України.
У 1960-1961 рр. Іван Назарович Снігур навчався в Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.І. Мухіної. Добре знаючи буковинський побут та етнографію, працював консультантом кіностудій Києва, Москви та Кишинева, за його участі знято 13 фільмів (з них такі відомі, як “Білий птах з чорною ознакою”, “Гадюка”, “Яка тепла пізня осінь”). автор шести книг. Іван Снугур автор шести книг: «Легенди Буковини» (1998),
«Грозинці на вітрах історії» та «Село між двома кішмами» (2004), «Покровитель Буковини — святий великомученик Іван Новий Сучавський (2004), «Чернівці і чернівчани» (2005) і «Мої мандри по Буковині» (2008).

До цього часу в Чернівцях так і  немає музею Івана Снігура. Ще 23 роки тому Іван Снігур написав меру Чернівців листа-заповіт, де просив на підставі його колекції  зробити музей міста Чернівці. До цього часу відповіді  ні від жодного мера немає.

Бажаю шановному Івану Назаровичу міцного здоров’я, щастя і отримати врешті решт приміщення для його унікальної колекції. 

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Ювілейна виставка Івана Снігура спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кавоварки з Красноїльська майже в кожній хаті

– Іване Назаровичу, на початку ХХ сторіччя у Чернівцях мешкали представники різних соціальних верств – від дуже багатих підприємців і фінансистів до малозабезпечених і навіть справжніх злидарів. Зрозуміло, що їхній стіл різнився принципово. Та все ж таки у городян були, мабуть, і якісь спільні традиції у харчуванні?

– Звичайно були, бо темп міського життя накладав свій відбиток на розпорядок дня мешканців міста. Але відразу підкреслимо: городян можна було умовно поділити на три групи. До першої належали найзаможніші, які могли дозволити собі будь-які страви в будь-який час. Другу складали люди, які ревно дотримувалися релігійних обмежень стосовно їжі. Нарешті, до третьої потрапляли найбідніші: вони їли те, що спромоглися роздобути.

Якщо дозволяли статки й не було посту, чернівчани харчувалися тричі або й чотири рази на день. Уранці, як правило, пили каву: заможні городяни пили справжню, доброякісну каву. Її зерна, привезені з південних країн, продавалися в нашому місті. Зерна підсмажували і мололи в кавомолках, як правило, настінних – які кріпилися на кухонній стіні. Туди насипали підсмажені зерна і мололи їх, крутячи ручку. Така ручна кавомолка досить зручна. Хоча подрібнювали зерна й у ступках.

Потім каву варили. Чимало чернівчан мали у власному господарстві кавоварки, що вироблялися у Красноїльську на Сторожинеччині. Їхньою особливістю була наявність скляної ємності для молока – більшість городян полюбляло каву з молоком. А ця ємність із певним секретом: молоко в ній зверху жирне, з вершками, а знизу знежирене. Для сніданкової кави бралося молоко з вершками, натомість на вечерю – знежирене. Бідніші люди пили замінник кави з підсмаженого ячменю й цикорію.

Після кави городяни виходили у справах. Об 11 годині – другий сніданок: каша, чай з печивом, червоне вино. Обід був о третій годині – з супом, шинкою, салатами, червоним вином і фруктами. Натомість за вечерею споживалися м’ясні, молочні чи рибні страви, обов’язково – овочі. Чернівчани дуже полюбляли овочеве рагу. Завершували вечерю кавою з молоком, нерідко до неї подавалася випічка. Перед сном – трохи білого вина.

Нема льодовні? Їж одразу!

– У ті далекі часи ще не існувало супермаркетів. Де ж чернівчани купували харчі?

– Усе потрібне продавалося на ринках. Сучасна Центральна площа тоді носила назву «Рінґпляц», що німецькою означає «Ринкова площа». Торгували й на Австрійській площі (це нинішня Соборна). А на сучасній Театральній (Елізабетпляц) продавали рибу: колись вона й називалася «Фішпляц», себто Рибна площа. До речі, чернівчани через дешевизну риби споживали її значно більше, ніж м’яса. Багато риби водилося не тільки в Пруті, але й у потічках, малих річках, її вирощували й у ставках.

А у Пруті колись зустрічалася й дуже велика риба. Неподалік від Магали були мочарі, куди з річки заходили соми, там їх і ловили. Зустрічалися екземпляри по 50-60 кг і навіть більше. Таку рибину міг купити чернівецький пан, щоби похизуватися нею перед гостями.

Ринки на чернівецьких площах від самого ранку заповнювали селяни, які привозили до міста те, що вирощували у своїх господарствах. Були на ринках і постійні торгівці. М’ясо продавали у маленьких будках і завжди свіже. Холодильників тоді ще не існувало, тому цей товар треба було продавати негайно. Люди ж купували м’яса небагато, нерідко  лише по 200 грамів, щоб одразу ж і зварити. Коли придбавали кілограм-півтора, то покупець вважався гуртовим, йому робили знижку. Стільки купували хіба що для званого обіду. Щоправда, заможні городяни мали власні льодовні – ящики, де низьку температуру підтримували за допомоги льоду. Взимку лід вирубали на Пруті й звозили на майданчик неподалік залізничного вокзалу, де його пересипали тирсою для кращого зберігання, а потім продавали. Деякі багачі мали навіть льохи з льодом для збереження продуктів, льоду купували багато.

Але в більшості домогосподарств льодовень не було, тому свіжі продукти відразу ж готували й споживали. Зберігалися лише підсолене або копчене сало, ковбаси, шинка. В різних стравах використовувалися смалець і шкварки. Під час посту м’ясо не споживалося, проте й у скоромні дні його їли мало через високу ціну. Навіть люди середнього достатку могли собі дозволити цей продукт раз на тиждень. Бідніші бачили м’ясо на своєму столі раз на кілька місяців, а то й взагалі лише на Різдво й Великдень. Натомість їли рибу та гриби, які й компенсували їм нестачу м’яса.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 Продовження – у наступному числі «Версій»

Іван Назарович Снігур народився 1929 року в с. Грозинці Хотинського району Чернівецької області. Краєзнавець, фольклорист, письменник, художник. Заслужений майстер народної творчості України. Автор книг «Легенди Буковини», «Чернівці і Чернівчани», «Мої мандрівки по Буковині» та ін., низки газетних статей.

Ілюстрації з колекції І.Н. Снігура

Запис Делікатеси по-чернівецьки спершу з'явиться на Медіа-Версії.