Одразу двоє чернівецьких юнаків здобули призові місця у міжнародному фотоконкурсі «Cross Border Pictures»!

Ілля Стурко, талановитий фотохудожник – посів перше місце, а нещодавній переможець дебютного фотоконкурсу «Версії 2011», Іван Ковбаснюк – третє.

Приємно, що хлопці привезли з цікавих мандрів маршрутом Яси-Сучава-Чернівці-Бєльци-Кишинів-Одеса не тільки яскраві враження від прикордонних краєвидів та нових знайомств з творчою молоддю Румунії та Молдови, а ще й цінні призи, серед яких  – сучасний дзеркальний фотоапарат Nikon D5100 (переможцю) та об’єктиви.

Переглянути роботи фіналістів фотоконкурсу, який загалом тривав майже рік, можна у Художньому музею (виставка триватиме до 27 березня). Нагадаємо, що подібна виставка відбулася вже в Ясах (Румунія) та триває у Бєльцах (Молдова), спричинивши серед місцевих фотолюбителів неабиякий ажіотаж.

Ігор КОНСТАНТИНЮК

Про Івана Ковбаснюка почитати ще можна тут

Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!»

Запис Cross Border Pictures – румунські ініціативи та чернівецькі переможці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотограф без фотоапарата

Назвати Іллю звичайним фотографом – в мене «язик не повертається». Спілкуючись з ним, в мене склалося  якесь дивне враження: ніби цьому скромному чернівецькому художнику випадково дали потримати чийсь фотоапарат, він його крутив-вертів в руках і, – не втримавшись від цікавості – почав фотографувати!

Бабуся Іллі родом з Байкалу, проте у до гуцульсько-молдавського коріння цього непересічного чернівчанина домішані ще й турки з росіянами. У його крові є навіть естонські гени, але проявляються вони, за словами Іллі, лише зранку.

– На фотоконкурс Cross Border Pictures я потрапив в останній момент, та ще й – без фотоапарата! З собою в мене була плівкова «Фуджика» з трьома плівками… Та й та невдовзі зламалася, – бідкається Ілля.

Виручили його організатори, які позичили цифрову дзеркалу. Для Іллі старенький, але цілком бадьорий Нікон Д80 з 50мм фіксом став справжнісіньким «дзеркальним просвітлінням», адже досі такими камерами йому знімати не доводилося.

– Своє знайомство із фотографією я розпочав з радянським «Зенітом». Проте поїздка до Санкт-Петербургу із нещодавно придбаною цифровою мильницею для мене стала знаковою. Саме після неї я активно почав цікавитися фотографією, читав різноманітну літературу. Зокрема, якось натрапив на книжку одного англійця, де той розповідав, як із самого дитинства захоплювався чорно-білою плівковою фотографією. Книжка була з ілюстраціями. І якщо сюжет тих фотографій мені здався не дуже цікавим, то фактура, – ніби світлом намальована! – якась особлива, заворожуюча зернистість, – мене вразили надзвичайно.

Дізнавшись про нове захоплення Іллі, друзі-художники, які в училищі вивчали «Фотосправу», якось запросили його до себе на пари. Ілля прийшов туди зі своїми фотографіями. Сергій Ахременко (відомий чернівецький фотограф, керівник та співзасновник фотоклубу «Інший вимір») подивився на них і сказав: «Непогано, але нудні якісь вони… людей тут бракує…» Проте одна світлина Сергію Ахременко сподобалася, і навіть дуже. Це було фото прутського намулу.

– Після усім відомої повені на береги Пруту понаносило багато намулу. Він висох, і своїми тріщинами нагадував якісь марсіанські пейзажі. Я фотографував його восени, навколо стелився туман, і справді здавалося, що ти ніби на якійсь іншій планеті… Можливо, якби не ця похвала, я би сказав: «Та ну її, цю фотографію…», і почав би малювати графіті, – каже Ілля.

Проте з легкого слова відомого чернівецького фотографа він своє захоплення продовжив і поглибив.

Завдяки нудним лекціям розпочав малювати

Ще до фотографії Ілля серйозно захопився графікою та гравюрами. Нахили до образотворчої творчості йому передалися від батька, який і став його першим вчителем. Малювати ж він розпочав завдяки… нудним лекціям у кооперативному коледжі, здобуваючи професію бухгалтера!

– Тобі треба було в циркове училище поступати! – заявила йому якось одна з тамтешніх викладачок. Ілля згодом вступив – до художнього. Для галочки має ще й диплом КНТУ – фінансиста. Проте працює – весільним відеооператором. І справді, незбагненні шляхи твої, Господи! Так ось, повертаючись до розмови про усім відому повінь…

– Стояв я на мосту, фотографував, і тут якийсь чоловік підійшов до мене зі словами: звідси непоганий ракурс, але там далі – ще кращий, – розповідає Ілля. – Коли ж я повертався в місто, він у мене (мабуть, для певності) перепитав: а ти що, фотограф?

Ілля і оком не змигнув. Ніби й так не помітно… «Мені потрібно фото, відео весіль робити, не хочеш познімати?» – одразу запропонував його теперішній роботодавець.

– Я погодився спробувати. Хоча жодних знань у мене не було, я ніколи в руках відеокамеру не тримав. Пішов – і почав знімати. Таку хрєнь… Я й зараз хрєнь знімаю, але вже набагато кращу, – жартує Ілля. А потім задумливо говорить. – Я думаю, що насправді у нас більшість весільних відеооператорів знімають не надто добре. З того, що я бачив, мені найбільше сподобалося відео чернівецької студії «Інший вимір», у них відчувається школа. Адже, як на мене, відео ще складніше за фото, тут треба ретельно вчитися, причому десь. Бо фото можна навчитись самому робити, відео ж – набагато важче…

Лінивий художник займається фотографією

Парадокс, проте Ілля вважає, що як фотографу, художня освіта йому скоріше заважає. Адже, мовляв, сучасній фотографії насамперед потрібна швидкість, чіткість, оперативність. Дозволю собі з ним не погодитися: якщо йдеться про комерційну або репортажне фото – можливо… Проте чи вимагає поспіху художнє фото? Тим паче, зваживши на те, як полюбляє Ілля знімати на чорно-білу плівку. У своїх фотографіях він свідомо уникає чіткості, для нього важлива фактура фотографії. Тривале «видивляння» композиції часто відтісняє в нього на другий план пошук образу. Натяки на людину, на пейзаж, на дію – ось головні герої світлин цього фотохудожника.

– Одна моя знайома, згадуючи моє захоплення, любить постійно повторювати: «Лінивий художник займається фотографією», – каже Ілля. – Можливо, мені хотілося щось створювати, малювати, проте технічно рука моя не могла цього зробити, тому я і спробував фотографію, за допомогою якої мені вдається себе повніше виразити.

Універсальних фотосекретів успіху в нього немає, проте що насправді допомогло Іллі перемогти у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures – він не приховує.

– Ми з Лєною (Єлєна Перевалова з Молдови посіла друге місце на фотоконкурсі, – авт..) виграли, бо пили румунську цуйку, – зізнається Ілля. – В останній день усі учасники фотоконкурсу, націлившись фотоапаратами, ходили якимось селом біля Ясс. А потім усі дружно пішли фотографувати слимаків та равликів на місцевій фермі (їх там у спеціальних кімнатах розводять). Ми ж з Лєною у тому селі «загубилися». Зустріли файного місцевого газду, на міґах пояснили його невістці, що ми фотографи… «О, то заходьте до нас в гості, будете нас фотографувати, ми якраз гарячу цуйку варимо з винограду!» Ми з Лєною як ковтнули тієї гарячої цуйки – то таку фотосесію влаштували! Отож, радісні господарі щиро нам і набажали перемоги! Ще й цуйки тієї нам із собою дали, яку ми потім допивали в Ясах, згадуючи румунську гостинність…

– Проте перемога на фотоконкурсі для мене стало величезною несподіванкою… Коли до мене вперше подзвонили із вітаннями – я подумав що наді мною жартують, – зізнається Ілля. – Мені було б вже приємно, щоби у збірничку надрукували кілька моїх фотографій. А тут така перемога!

Нагадаю, одразу двоє чернівецьких фотографів здобули призові місця у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures!  

Перше ж місце здобув Ілля Стурко, талановитий фотохудожник, перемогу якого завтра урочисто мають відзначити на відкритті фотовиставки у Художньому музеї (21 березня, о 14.00). Нещодавній ж переможець дебютного фотоконкурсу «Версії 2011», фотограф Іван Ковбаснюк – посів третє місце.

Фотоконкурс Cross Border Pictures об’єднав у дружню команду румунських, молдавських та українських фотографів, які впродовж 10 днів подорожували прикордонними локаціями та туристичними містами Яси-Сучава-Чернівці-Бєльци-Кишинів-Одеса тощо, готували окремі фотоісторії зі свого рідного міста… Загалом фотоконкурс проходив у кілька етапів і тривав майже півроку. Подібна виставка відбулася вже в Ясах (Румунія) та триває у Бєльцах (Молдова), спричинивши серед місцевих фотолюбителів неабиякий ажіотаж.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Ілля СТУРКО: «Моє фотографування розпочалося з Прутського намулу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Одразу двоє чернівецьких фотографів, Іван Ковбаснюк та Ілля Стурко, здобули призові місця у міжнародному румунському фотоконкурсі Cross Border Pictures

– Перше місце на фотоконкурсі для мене стало величезною несподіванкою, –  і досі не може прийти до тями щасливий переможець Ілля Стурко.

– Мені було б вже приємно, щоби у збірничку надрукували кілька моїх фотографій… Думав, що хтось з румун виграє. У молдавських фотографів класна була обробка фотографій… В усіх – хороші фотоапарати… А я на цей фотоконкурс потрапив в останній момент, та ще й – без фотоапарата! З собою в мене була плівкова «Фуджика» з трьома плівками… Та й та невдовзі зламалася… Виручили організатори, які позичили мені цифрову дзеркалу.

Фотоконкурс тривав майже півроку і проходив у кілька етапів. Зокрема, торік у жовтні учасники з Румунії, України та Молдови впродовж 10 днів подорожували прикордонними локаціями цих країн, намагаючись спіймати в об’єктив усе найцікавіше. А ще – надсилали окремі фотоісторії із свого рідного міста. Нещодавно ж, 3 березня, в Яссах відбулася фотовиставка, на якій і оголосили переможців фотоконкурсу.

– Було дуже багато людей, молоді і старшого віку, багато румунської преси, відчувалося, що у Румунії ця виставка має неабиякий розголос – розповідає Іван Ковбасюк, який побував на презентації виставки в Яссах.

У фотоконкурсі він посів третє місце (друге місце посіла Єлєна Перевалова з Молдови).

– Проте найбільше мене вразила темношкіра монашка, яка зі сліпучою посмішкою фотографувалася біля кожної роботи учасників фотоконкурсу, – розповів Іван.

Нагадаємо, Іван Ковбасюк нещодавно також переміг і у дебютному фотоконкурсі «Версії 2011»

Подібна виставка робіт учасників фотоконкурсу Cross Border Pictures невдовзі також пройде в Чернівцях та Бєльцах (Молдова).

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Переміг – фотограф без фотоапарата спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дуже цікаво і повчально – дізнаватися у людей як вони стали тими, ким вони стали. І про які тільки дивовижні історії та несподівані життєві перепитії не розповідають журналістам їхні «газетні герої». Ось і нинішній наш герой, Іван Ковбаснюк, як і більшість з нас у дитячо-юнацькому віці не надто задумувався над Сократівськими есенціями на тему «знайти самого себе». У школі він поглиблено вивчав економічні дисципліни, пізніше вступив до чернівецької філії  Київської академії статистики та аудиту Отримавши диплом бухгалтера, влаштувався на роботу. І раптом…

Спочатку мені бухгалтерія подобалася…

– І раптом я зрозумів – це не моє… Спочатку мені бухгалтерія ніби і подобалася. Під час навчання нас переконали, що бухгалтерія – це супер-професія, дуже престижна, високооплачувана. Я добре тямив у ній. А якщо добре знаєш якусь справу  – вона тобі подобається. Так завжди буває. Проте, попрацювавши кілька днів бухгалтером, я раптом зрозумів – не моє… Бо раптом усвідомив, що я – творча людина, – посміхається Іван.

Отакі несподівані метаморфози… За кілька днів диплом вишу із перепусткою в «бухгалтерське життя» перетворився в галочку про вищу освіту. Прикро лише, що такі «несподіванки» трапляються чи з не кожним другим українським студентом…

– У людей склався такий стереотип, що бухгалтерія – це невиспані ночі, звіти, цифри… тобто, сіра, нічим не прикрашена буденність… Мабуть, це таки правда, бо я одразу відчув усе це на собі. Я не кажу, що це погана професія – зовсім ні! Просто є люди, яким це подобається: така сидяча робота з цифрами, постійно за одним і тим же столом… Мені ж потрібно десь ходити, їздити, бачити світ… Тобто, я відчував, що мені потрібна якась професія, яка б задовольняла мій потяг до творчості.

Отож, Іван облишив бухгалтерські підрахунки заради… промислового альпінізму.

У дитячому магазині я відірвався «на повну»…

– Ще під час навчання в академії я серйозно захоплювався гірським туризмом, подбав про відповідне спорядження: з друзями їздив часто на змагання. Тобто, альпіністські навички в мене були – тому я ще студентом підробляв на «висотках». Зрештою, став справжнім спеціалістом у будівництві. Якщо чогось не вмів – швидко вчився. Утеплення будинків пінопластом, штукатурка, встановлення антен, кондиціонерів, фарбування фасадів у важкодоступних місцях, ремонт дахів… Часто доводилося замазувати шви між панелями, встановлювати вагонку на балконах, плитку, навіть копати траншеї, щоби провести водопровід. Взимку – чистити дахи від снігу, оббивати бурульки. І от одного разу я працював на будівництві – зводили приватний будинок. І сусід наших клієнтів, помітивши, який я енергійний, жвавий та ініціативний, запропонував мені роботу… у дитячому магазині «Настуся» (що у торговельному центрі «Майдан»), де він був директором.

Я одразу ж ухопився за нову можливість, бо, відверто кажучи, висотні роботи мені тоді вже добряче набридли. Хотілося чогось нового. Робота ж у дитячому магазині виявилась надзвичайно цікавою та  різноплановою. Я відірвався тут «на повну», наздогнав і перегнав своє дитинство, тобто, надолуживши усе, чого мені бракувало, коли я був маленький.

Ми (працівники магазину, – авт.) гралися усіма іграшками. Зрештою, це була наша робота – перевіряти, тестувати нові іграшки. Особливо, електронні – на машинках каталися, ганяли керовані пультом гелікоптери, машинки-роботи. Ми навіть конструктори складали. Бувало, батьки приносять конструктор і кажуть: «Дитина не може скласти – конструктор не правильний!» І нам доводилося його складати, щоби продемонструвати, що з конструктором усе гаразд.

В іграшковому магазині згодилося ще одне моє дитяче захоплення – радіотехнікою. З паяльником я був «на ти», тому ремонтував електронні іграшки, паяв, замінював деталі. Зокрема,  дуже часто ламалися акумуляторні великі машини – котрась під дощ потрапила, десь контакти відійшли, чи дитина повиривала усі дроти…

Продавати іграшки – це між іншим, робота ще й вельми відповідальна. Адже не так просто підібрати для трирічної дитини цікаву, якісну іграшку, яка би не зашкодила, а навпаки, допомагала дитині розвиватися.

 Ціна іграшки напряму залежить від якості. Тому на них не варто економити, особливо, якщо ви купуєте пластмасові іграшки для маленької дитини. Між іншим, якісну іграшку можна пізнати навіть по запаху. Коли розпаковуєш упаковку із неякісною іграшкою – одразу відчуваєш неприємний запах дешевої пластмаси, клею.

Бували випадки, що діти в магазині мені просто «виносили мозок»… Особливо на свята, коли їх дуже багато, усі голосно кричать, хтось гірко плаче, а дехто навіть влаштовує істерику, б’ється головою об підлогу, вимагаючи у батьків іграшку. Тобі спочатку цих дітей ніби і шкода, а потім уже думаєш: «Боже, коли вони вже підуть…»

І тут я придбав «дзеркалку»…

Отак, у іграшкових буднях, минав у Івана рік за роком. Проте тут варто згадати ще одне його дитяче захоплення – фотографію. Знімав він тоді ще «Зенитом» на плівку, пізніше придбав собі звичайну цифрову мильницю. І от, нарешті, йому вдалося накопичити грошей на справжнісіньку професійну «дзеркалу»…

– Чесно кажучи, професійно займатися фотографією я спочатку не планував. Придбав серйозний фотоапарат (Nikon D200), бо була вдала для цієї купівлі нагода. До того ж, у цього фотоапарата – серйозний ресурс, тож я собі подумав: мені його вистачить надовго.

Усі початківці починають зазвичай з пейзажів, котиків і собачок знімають, випадкових людей, знайомих дівчат на фоні заходу сонця, – посміхається Іван. – Я не був винятком. Щоправда, у мене це фотографування тривало кілька місяців. Потім почали з’являтися перші серйозні роботи, перші замовлення. Я підпрацьовував фотографом у розважальному центрі «Панорама» – знімав різні заходи, концерти. Наприклад, коли Ющенко приїжджав до Чернівців, відпрошувався з лялькового магазину і – біг знімати. Зрештою, фотографування займало у мене все більше і більше часу, а обробляти фотографії доводилося часто ночами… І я нарешті відчував: працювати на когось я не хочу, працюватиму на себе!

Якось на спільній фотосесії (знімали стрибки паркуристів) я познайомився з відомим чернівецьким фотографом Сергієм Ахременком. Він запросив мене у фотоклуб «Інший вимір», який тоді активно діяв. Там я здобув багато теоретичних знань, ми їздили на фотографування, брали участь і самі організовували багато різноманітних конкурсів, виставок, місцевих та всеукраїнських.

 У фотографії є певні сезони: влітку і восени – знімати доводиться переважно весілля, навесні – випускні, робити віньєтки, узимку – студійна зйомка, дні народження та вечірки.

Проте, мій найбільший «клубний здобуток» – навчився розуміти і критикувати фотографію, оцінювати її об’єктивно. За композицією, за сюжетом, за ідеологією… У фотографії є свої певні закони і правила, яких, можливо, можна не завжди дотримуватися, але які потрібно обов’язково знати. Наприклад, ми вибирали кілька фотографій і ділилися на дві команди. Одна намагалася відшукати у фотографіях якісь недоліки, переконуючи колег, що вона погана, інша ж команда, навпаки, – доводила, що фотографія хороша. Такі суперечки дуже ефективно «відточували наші очі та мізки»…

Моя сестра – мій менеджер

– Не знаю, що би я робив, якби не моя сестра, – зітхає Іван. – Вона мені дуже допомагає, я її називаю своїм неофіційним менеджером. Саме вона мене змусила (знаєте ж, як воно зазвичай буває – багато роботи, усе ніколи…) торік взяти участь у фотоконкурсі на сімейну тематику, яку організував Чернівецький відділ у справах сім’ї та молоді. І я виборов гран-прі. А нещодавно вона випадково дізналася про міжнародний фотоконкурс «Cross borders pictures» – і знову змусила мене надіслати туди свої фотографії. Невдовзі мені надійшло запрошення від організаторів, отож, саме завдяки її наполегливості, я з багатьма румунськими, молдавськими та українськими фотографами протягом десяти днів подорожував містами прикордоння. Зокрема, ми побували в Яссах, Ботошанах, Сучаві, Кишиневі, Бєльцах, Одесі та багатьох інших маленьких містечках, селах, цікавих туристичних локаціях… Подорож була надзвичайно цікавою, змістовною, гарно організованою, я просто «закипаю» від вражень, знайомств з різноманітними людьми. Адже що ще потрібно фотографу, окрім доброї компанії, колоритних місць, смачної їжі… От я зараз намагаюся пригадати якісь негативи… – і мені лише згадується забитий умивальник в котромусь із готелів.

Не знаю як складеться моя доля далі, проте фотографія точно залишиться моїм захопленням на все життя – резюмує Іван Ковбаснюк. – Просто мені потрібно як повітря, щоби люди оцінили мою творчість… Хтозна, може з часом я зніматиму ще відео чи почну писати картини?! Принаймні, потяг до цього вже відчуваю!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.