1 квітня святкують Великдень християни західного обряду. Перші фотографії з цьогорічний дійств з’явилися у мережі .

На великодні свята до Італії з’їхалися туристи та паломники зі всього світу. Храми прикрасили квітами, гілками пальм та оливи. Ними ж розмахували учасники театралізованих, ритуальних ходів. Такі гілки благословляють перед храмами і зберігають протягом року вдома як символ миру.

Святкові вітрини крамниць приваблюють кольоровими упаковками шоколадних пасхальних яєць. Саме таке, а не куряче, є символом свята італійців. Солодкими яйцями з сюрпризами всередині обмінюються серед близьких.

Великодня хода у Більбао (Іспанія)

У Польщі до свята фарбували на круто зварені яйця, заздалегідь готували великодній кошик – яйця, хліб, сіль, хрін, ковбасу і випеченого з тіста баранця.

Великодня хода у Закопане (Польща)

Ягня, але печене, сьогодні є обов’язковою стравою на святковому столі в Аргентині. Члени родин, які збираються за одним столом, шукають в будинку сховане шоколадне яйце.

Мешканці Перу традиційно яскраво і театрально вшанували муки та воскресіння Христа. Протягом великоднього тижня вулиці були прикрашені квітами. У вікнах помешкань виставили “страждальні серця”, храми оздобили тисячами свічок. Недільного ранку вулицями пройшлися процесії з фігуркою Юди. Їх палили або вішали за містом.

Великодня хода у Перу

Запис Католики й іудеї всього світу святкують Великдень спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Справжній новорічно-різдвяний подарунок онкохворим дітям Буковини надійшов з Італії 28 грудня. Чернівецький обласний благодійний фонд допомоги дітям, хворим на рак та лейкемію «Подаруй дитині життя», очолюваний відомим підприємцем і благодійником Францом Федоровичем, отримав грант у 10000 євро від Європейського фонду Гвідо Вености. Ці кошти спрямують на придбання обладнання для онковідділення Чернівецької обласної дитячої клінічної лікарні.

Фонд Гвідо Вености заснований в 1965 році в Мілані (Італія). За час свого існування Фонд виділив, зокрема, понад мільярд євро на  дослідження нових методів лікування онкозахворювань.

Запис Різдвяний подарунок: з Італії – онкохворим дітям Буковини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Як італійський учитель підірвав мережу своїми завданнями на літо

Учитель Чезаре Ката зі Шкільного партнерського Центру “Don Bosco» (така назва школи, де він працює, у приморському містечку Фермо на Адріатиці) не відпустив своїх учнів на канікули просто так: він дав їм домашнє завдання на все літо аж з 15 пунктів.

Коли Чезаре оприлюднив цей список на своїй сторінці у «Facebook», ефект вийшов як від вірусної реклами: близько 10 тисяч лайків і мало не стільки ж репостів від людей з різних країн. До того ж, список передрукували італійські газети.

Найцікавіше, що навіть нам, коли ми й давно не школярі, ніхто не завадить виконати ці завдання. Бо вони універсальні й здатні зробити наше життя радіснішим і щасливішим.

Завдання вчителя Чезаре

1. Гуляйте вранці берегом моря у повній самоті – дивіться на відблиски сонця на воді й думайте про те, що робить вас щасливим.
2. Намагайтеся використовувати нові слова, які ви вивчили цього року. Що більше ви зможете сказати, то цікавіше ви зможете думати, а що більше у вас буде думок, то вільнішим ви будете.
3. Читайте! Багато! Скільки зможете. Та не тому, що ви зобов’язані це робити. Читайте тому, що літо надихає на мрії та пригоди, а читання – це як злет. Читайте, бо це найкраща форма спротиву (за порадами, що краще читати, приходьте до мене).
4. Уникайте всього, що приносить вам негатив та відчуття порожнечі (речей, ситуацій та людей). Шукайте натхнення і друзів, які вас збагачують, які розуміють вас і цінують такими, які ви є.
5. Якщо ви відчуваєте смуток і страх, не хвилюйтеся: літо, як і будь-яка інша чудова річ у житті, може збентежити душу. Ведіть щоденник, описуйте те, як почуваєтеся (а у вересні, якщо схочете, ми почитаємо це разом).
6. Танцюйте й не соромтеся нічого. Будь-де: хоч на танцполі, хоч у власній кімнаті на самоті. Літо – це танок, і нерозумно не взяти в цьому участі.
7. Хоча б раз зустріньте схід сонця. Стійте мовчки і глибоко дихайте. Закрийте очі та відчуйте вдячність.
8. Багато займайтеся спортом.
9. Якщо зустрінете того, хто вам дуже сподобається, скажіть про це йому чи їй так красиво й переконливо, як тільки зможете. Не бійтеся, що вас не зрозуміють. Коли нічого не вийде – значить, не судилося, а якщо вас зрозуміють і підуть назустріч, то літо-2015 ви проведете разом і це буде вашим золотим часом. У разі невдачі –повертайтеся до пункту 8.
10. Перечитайте конспекти наших уроків: порівняйте все, про що ми читали, з тим, що відбувається у вашому житті.
11. Будьте такими ж щасливими, як сонячне світло, і такими ж вільними й невгамовними, як море.
12. Будь ласка, не сваріться. Будьте ввічливими та добрими.
13. Дивіться гарні фільми із глибокими емоційними діалогами, якщо можете, англійською, аби водночас покращити свою англійську й розвивати свою здатність відчувати та мріяти. Нехай кіно не закінчується для вас фінальними титрами, проживайте його знову та знову, долучіть його до досвіду цього літа.
14. Літо – це магія. У мінливому сонячному світлі ранку і гарячими літніми вечорами мрійте про те, яким має бути та як повинне скластися життя. Зробіть усе, що від вас залежить, щоби ніколи не здаватися на шляху до мрії.

15.Будьте хорошими.

MIGnews.com.ua

Запис Італійський учитель підірвав мережу своїми завданнями на літо спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Днями інтернет «підірвало» відео, на якому українські актори театру тіней захопили своєю постановкою «Крик душі України» глядачів італійського телешоу «Tu si que vales 2014». Три з половиною хвилини танцю відтворили європейцям життєву історію кохання, яка розгортається на тлі воєнних дій в Україні. Використовуючи пластику власних тіл, артисти зобразили («відтінили») на сцені зустріч закоханих, затишний будиночок, щасливих батьків з дитячим візочком з немовлям – і те, як це щастя руйнувала війна.
На сцені промайнула хижа тінь літака, страшне дуло і жахаючі гусениці танка… Піднялися люди на захист своєї землі, сама земля в обрисах київського пам’ятника «Батьківщини-Матері»…
Коливався умовний вогник свічки, тінню, як сльозами, стікав її уявний віск…
А потім до самотньої в цьому горі жінки повернувся коханий… Журі і глядачі були вражені.

Продюсера київського театру тіней  «Teulis» Романа СОКОЛОВА вдалося «спіймати» просто перед вильотом до Японії – колектив там виступатиме перед 35 тисячами глядачів на бейсбольному стадіоні в Токіо.

Екзотична назва «Teulis» розшифровується дуже просто: це слово «силует» навпаки. У січні наступного року колектив відзначить четверту річницю від дня створення (як і газета «Версії», яка 10 січня святкуватиме 11-річчя) – зі здобутою вже популярністю (хоча й більше – за межами України) і мрією про власне приміщення з власною сценою.

• Ми маємо майже годинну програму, з якою виступаємо на запрошення на різноманітних заходах – від весіль до високого рівня корпоративів, – розповідає Роман. – Маємо і окремі тематичні номери – наприклад, номер про Україну з хронометражем 9 хвилин. Але для італійського шоу ми мусіли вписатися в телевізійний формат – 3,5 хвилини. Нас запросили організатори – оплатили квитки і проживання. Так часто роблять національні шоу для підняття їхнього рівня до міжнародного. Ми погодилися, адже сподівалися отримати певний розголос, популярність у цій країні. Результат перевищив усі наші очікування. Як ми цього досягли? Люди просто якісно виконали свою роботу.

На підготовку номера в нас пішло 4 дні. Рівень підготовки дозволяє працювати в стислі терміни: наші артисти володіють високою акторською майстерністю і чудовими фізичними даними. У складі колективу – чемпіон світу з кунг-фу у своїй віковій категорії, майстри спорту з художньої та спортивної гімнастики, танцюристи, акробати, хореографи – дуже різні люди. Нас просили зробити виступ «про Україну» – і ми розповіли глядачам історію кохання на тлі війни. Нічого актуальнішого зараз немає.

Ми пройшли в фінал, але коли вже відкрили візи, щоб летіти в Італію для участі в прямому ефірі – зателефонували організатори, попросили вибачення, пояснивши, що в фіналі мають бути тільки італійці. Ми розуміємо, що це політика каналу, тож не маємо жодних претензій. Ми донесли те, що хотіли, і ефект від цього є як в Італії, так і в Україні.

Звісно, ми не могли показати в короткому виступі детальну хронологію подій в Україні – від Майдану аж до сьогоднішньої війни. У нас все умовно: є війна, яка приносить проблеми, забирає життя – але кохання все одно перемагає. Це номер про кохання – на тлі війни. Тим часом, читаючи коментарі в соцмережах стосовно нашого виступу, дізнаємося, що люди побачили в ньому навіть те, чого ми не вкладали: наприклад, збитий Боїнг. Хоча… може, вони мають рацію?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Силует кохання на тлі війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Крім цього, виявлено 70 фактів порушення іноземними громадянами адміністративного законодавства України щодо правил перебування на території нашої держави. За всіма фактами стосовно іноземців складені протоколи про скоєння адміністративних правопорушень. Працівники УБОЗ УМВС за використання завідомо підробленого документу затримали громадянина сусідньої держави та ще трьох іноземців – за підозрою у злочинах, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків. За цими фактами відкритті кримінальні провадження.

Загалом правоохоронці перевірили 2651 іноземного громадянина. У результаті задокументовано 17 правопорушень, які внесені до єдиного реєстру, а за 14 фактами розпочаті кримінальні провадження. Ці заходи проводилися міліцією у взаємодії з територіальними підрозділами Державної прикордонної та міграційної служб з метою запобігання та розкриття злочинів, учинених представниками етнічних діаспор та іноземцями.

Вл інф.

Про музыку фильма Aмели

Запис На Буковині затримали торговця людьми, що переховувався від правосуддя Італії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Там може трапитися що завгодно. І ніхто ні від чого не застрахований. Навіть, якщо сьогодні ти почуваєшся паном – доглядаєш за старенькою бабцею, отримуєш півтори тисячі євро, справно надсилаєш зароблене додому і пишаєшся, що можеш забезпечити рідних, завтра все може обернутися доволі несподівано, й тоді виявиться, що все може бути інакше…

Відчувати себе батраком – ще не найгірше в чужій країні. Там, у пошуках кращого життя, за уявним добробутом для наших людей нерідко відкривається зовсім інша реальність. Бо ж не одному українському заробітчанину довелося пережити ситуацію, коли, не знаючи мови, без засобів до існування, безправний і нікому не потрібний, залишаєшся просто на вулиці.

«Будь-що намагаємося триматися разом…»

Галина Біжик в Італії вже більше 10 років. Виїхала туди, коли її родина мала потребу в розширенні житлової площі, а грошей на це не було. Знайти роботу й адаптуватися Галині допомогла сестра, яка вже була там на час її приїзду. 2002 року Галі пощастило отримати «пермессо» – вид на проживання, тож разом із ним вона здобула право легально перебувати в Італії і вільно подорожувати між рідною домівкою в Україні і місцем роботи на чужині. Коли заробила суму, достатню, здавалось би,  для купівлі більшого житла, і повернулася додому, виявилося, що квартири значно подорожчали. Тож коштів не вистачило і довелося знову їхати до Італії. Через кілька місяців забрала туди чоловіка й дітей і досі мешкає та працює там із родиною. У Чернівцях залишилися батьки…

За ці роки Галя цілком звикла до свого нового дому: добре володіє мовою, має багато друзів-італійців, призвичаїлася до тамтешнього способу життя. І сьогодні, коли в неї з’явилася така можливість, реалізує свою мрію: допомагає в скруті таким як вона – заробітчанам. Кому – правовою консультацією, кому – порадою, а кому – й просто увагою та добрим словом, якого так потребують ті, хто далеко від рідного дому.

2009 року науковці вперше провели дослідження міграційного феномену і дійшли висновку, що в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців. Переважна більшість – нелегальні мігранти. Тому італійські фахівці ведуть мову про невидиму громаду, і зазначають, що вона – одна з найбільших.

Мешкає Галина неподалік Мілану – в невеличкому містечку Варезе, де проживає 83,6 тис. осіб. Там і створила Асоціацію «Анна-Софія» – громадську організацію, яка гуртує українців у Варезе та його околицях. Трудові іммігранти з України мають змогу спілкуватися, разом відзначати свята, організовувати, долучатися й брати участь у культурно-мистецьких заходах, а також підтримувати земляків.

Щоби працювати з людьми, Галина закінчила в Італії спеціальні курси, де навчали психології, італійських законів, пройшла співбесіду в Посольстві з питань оформлення документів для легалізації.

– Нашій організації вже 5 років і працюємо ми безкоштовно, – розповідає вона. – У Варезе 3500 українців, тож кожний може звернутися до нас: ми обговорюємо новини, розповідаємо про новації в українському та італійському законодавстві, співаємо, танцюємо… І прийти до нас може кожна людина, незважаючи на те, перебуває вона в країні легально чи нелегально: ми не видамо її поліції.

В Італії з Галиною можна зв’язатися за номером 349-750-89-72. Проте допомогти вона може лише тим, хто знаходиться в Варезе або десь неподалік – усім іншим надає контакти аналогічних громадських організацій у тому місті, де перебуває людина.

– Телефон у мене майже не замовкає, – каже пані Галина. – Бо ж хто правової допомоги потребує, хто психологічної, а з багатьма ми вже затоваришували і є просто як одна родина, тож ділимося одне з одним усим, що з нами відбувається.

«Буває все: і щастя, і сльози…»

Кожна людина – окрема доля, окрема історія… І переживання її в рази сильнішають, коли немає підтримки й розради. Вдалині від дому і радість набуває додаткових відтінків, і болеві додається барв.

– В околицях Варезе наша землячка, порядна й щира жінка, доглядала стареньку бабцю, – згадує Галя. – На зустрічах нашої організації ми ділилися думками й переживаннями. Вона розповідала, як їй живеться, працюється… Як і багатьом, їй було не з медом: недоїдала, недосипала, холодної пори року доводилося носити дрова, щоби хоч якось обігріти свою кімнатку, бо ж мешкала у напівпідвальному приміщенні, де було холодно й вогко. Три роки жінка пропрацювала в цих господарів, і працювала б і далі, якби не сталося нещастя: старенька, яку доглядала, впала з ліжка і померла, а її син звинуватив «баданте» (так в Італії називають доглядальниць), що та вбила його матір, вигнав її з дому, не заплативши грошей, і заявив до поліції. Що й казати, жінка була в розпачі: таке звинувачення, втрата роботи, у кишені жодної копійки та ще й погане знання мови… Навіть подруги, яких вона мала в Італії, від неї відвернулися. Не знаючи, куди податися, вона приїхала до Варезе й звернулася за допомогою до Асоціації. Члени організації взяли її на квартиру, я ж поспілкувалася з італійцем, у якого вона працювала, з правоохоронцями. Поліціянти провели спеціальну експертизу, яка не підтвердила обвинувачень, тож жінку виправдали, а роботодавець виплатив їй гроші, які заборгував. Потім ми допомогли жінці знайти роботу в порядних людей і нині вона доглядає хлопця-інваліда, який задоволений її роботою і добре про неї відгукується.

А іншій українці Асоціація допомогла… знайти кохання. Коли погожого недільного дня жінка з гарним настроєм після творчого виступу членів організації на площі Варезе поверталася додому, її побачив італієць і… закохався в неї з першого погляду: чорнява струнка сеньйора просто не могла залишити його байдужим. З часом вони одружилися і тепер це дуже гарна сім’я, розповідає Галина.

 Середньостатистичний іммігрант з України до Італії – це жінка з Західної України віком близько 48 років. Абсолютна більшість працює в секторі надання послуг сім’ям: 51% – доглядальницями, 28% – хатніми робітницями, 3% – бебі-сіттерами. Абсолютна більшість працівниць (69,3%) мешкають разом із родинами, де працюють. 10,7% – винаймають квартиру, 9,7% – орендують кімнату, 8% – частину кімнати.

– А іноді можна стати людині у пригоді навіть доброю порадою, – каже Галина Біжик. – Був випадок, коли жінка працювала в Італії впродовж 5 років. За цей час вона придбала синові в Україні квартиру й машину. І вже планувала назовсім повертатися додому. Саме в цей період у неї закінчувалося «пермессо» на перебування в Італії, тож їй треба було подати документи для його продовження. Коли ми з нею спілкувалися, я їй порадила, незважаючи на те, що до Італії вона більше повертатися не збирається, все ж таки продовжити «пермессо» – раптом знадобиться.  Вона дослухалася моєї поради, зробила документи і тільки після того поїхала додому. А згодом у неї й справді склалися такі обставини, що вона була змушена знову їхати до Італії, щоби заробити гроші: треба було рятувати сина від в’язниці.

Щоби бути багатшими, треба ощадливіше жити

Про це Галя добре знає з власного досвіду. Бо ж має, з чим порівнювати…

– Багато хто з українців, які живуть удома, жаліється, що не вистачає грошей, – говорить Галина. – От і зараз, будучи в Чернівцях, спілкувалася з товаришкою, вона показувала мені свої сукні: червону придбала на одне весілля, жовту – на інше, а квітчасту –ще на одне. Я була вражена! Бо навіть заможна італійка такого собі ніколи не дозволить. Та й загалом, за кордоном не заведено, якщо цього року у моді довгі сукні, то конче треба таку придбати й собі. Я навіть більше скажу: в Україні тепер не те, що сукні, які вийшли з моди, викидають, у нас тепер викидають вікна – бо сусід собі поставив кращі! І це, щиро кажучи, просто смішно.

Під час однієї з прогулянок центром Чернівців, коли Галина показувала місто італійським друзям, товариш запитав, чому на вулицях, у кав’ярнях, ресторанах найчастіше можна побачити молодь, а жінок 50-річного віку – вкрай мало. Галя була спантеличена. Бо й справді, що йому відповісти? Що так розкошують діти тих жінок, які ледь не цілодобово гарують в Італії, доглядаючи за старенькими, прибираючи чужі квартири, заощаджуючи кожен цент, аби «дитина нічого не потребувала»?

І матеріально діти заробітчан справді не потребують нічого, ні в чому собі не відмовляють, ні чим не переймаються. Але згодом брак батьківської уваги і виховання перевтілюється на брак людяності і честі : черстві та егоїстичні, вони знають і чують тільки власне «я».

– Я теж шкодувала собі на морозиво в вихідний, – говорить Галя. – І я точно знаю, що так само чинять усі наші жінки в Італії. Вони важко працюють навіть у суботу й неділю, щоби заробити ще 25 чи 50 євро і передати їх додому, не дозволяють собі навіть вийти з маєтку роботодавця бодай на 2 години, аби відволіктися, а їхні діти в Україні не шкодують ані кревно зароблених грошей, ані тієї праці.

Українців в Італії об’єднує мрія про повернення додому: про те, що в Італії вони лише тимчасово, заявляє абсолютна більшість опитаних. Вони обов’язково повернуться, але не зараз, а колись, у майбутньому. Лише 4% українців вирішили залишитися в Італії назовсім.

Старші жінки їдуть до Італії, щоби заробити для дітей, які, часто-густо, вже давно стали дорослими… Кажуть: «Я не мала, то нехай моя дитина має…». Проте чи подякує вам завтра ваша дитина за вашу жертовність? Чи замість очікуваного «Дякую, мамо», ви отримаєте болючого ляпаса по обличчю у вигляді дещо інших слів: «Лишайся там!»?

 … Убила словом…

…Півтора роки важкої роботи в Італії, не розгинаючи спини й не підводячи очей… Усі гроші, копієчка до копієчки, – донечці до Чернівців, передачі щомісяця, переживання й сльози: щоби тільки там, удома, в єдиної рідної людини все було гаразд.

Та одного дня світ перевернувся: страшний діагноз «рак», різке погіршення самопочуття, з будинку роботодавців у піжамі – на лікарняне ліжко, надважкий стан, складна операція… Ні документів, ні грошей, ні сил… Жити лишалося не більше двох місяців.

Коли члени Асоціації «Анна-Софія» зателефонували доньці жінки в Україну, щоби порадитися, як краще транспортувати її додому, у відповідь почули шокуюче: «Не треба мені маму сюди відправляти, нехай сидить там!»… і телефонні гудки у слухавці…

Українки допомогли-таки організувати відправку жінки на Буковину – нібито додому. Та чи вже був той дім справді її домом? Там на неї вже не чекали: немічна і безпорадна, вона виявилася непотрібною тій, для кого ладна була віддати, і віддала, найдорожче – життя…

За 2 місяці вона померла…

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис У ЗАРОБІТЧАН ЧЕРСТВИХ ДУШ НЕ БУВАЄ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Натомість у багатомільйонному Римі не побачиш ні велосипеда, ні вільного місця для парковки авта. Зате блискавкою мчать тисячі камікадзе-мотоциклістів, влаштовуючи на вулицях легендарної італійської столиці автослалом наввипередки зі смертю.

Італія та Данія, де мені вдалося провести по 10 днів у звичайних родинах, надзвичайно різні. Зрозуміло, виважено-аналітичний характер данців і поруч не поставиш з гарячим сонячним темпераментом італійців. Однак є те, що їх об’єднує, але дуже різнить з нами, українцями.

Подумалося навіть, що це саме те, чого нам дуже бракує і через що ми ніяк не можемо стати європейцями. Маю на увазі ставлення до минулого і пам’ять про нього. У Римі, приміром, не тільки ретельно зберігають, перетворюючи на музейні експонати всі розкопки минулих епох, але навіть пам’ятник Мусоліні залишили. Подібне ставлення до історії і в Данії – зберегіється все, особлива увага на традиції, які, на догоду часу, модернізуються. У Європі не звикли викреслювати, а тим паче – виривати сторінки з історії.

Однак і данці, й італійці не живуть тільки сьогоднішнім днем. Скажімо, Данія не дарма пересіла на велосипеди, а сучасні вітряки стали невід’ємною частиною її пейзажу. Адже ця острівна країна практично позбавлена природних ресурсів – у цьому сенсі її навіть близько не поставиш поруч із Україною. Однак рівень життя забезпечує собі один із найвищих у Європі. Та попри це данці надзвичайно скромні та працьовиті.

На вулиці неможливо відрізнити бідних, багатих чи людей середньої руки. І перші, і другі, і треті харчуються та вдягаються однаково. Супер дорогих авт на вулицях немає. Їхні мільйонери та мільярдери різняться тільки тим, що можуть мати 2-3 поверховий добротний із цегли будинок та антикваріат і картини відомих художників. Переважна ж більшість будиночків – це аж ніяк не наші замки та палаци, а прості й зручні будівлі, прикрашені довкола квітами, кущами й декоративними деревами.

Чистота вражає тут чи не найбільше. Черевики, чоботи, туфлі не потребують щодня щіточки чи ганчірки, бо пилу тут просто немає. Зате у кожному так званому селі є басейн, стадіони (а не стадіон!) і спортивні споруди, яким позаздрять Чернівці!

Більшість старшокласників, а студенти всі без винятку, підробляють: розносять о 5-ій ранку газети, підпрацьовують у барах тощо. Тут не соромно прибирати вулицю. Але соромно не працювати. Принаймні, в Італії на місце у фірмі, подібній до нашого «Альтфатеру», існує величезний конкурс і влаштуватися туди на роботу – велика вдача.

А от що мене, відверто кажучи, дуже подивувало, так це ставлення простих італійців до Берлусконі. Вони його просто обожнюють – за підвищення пенсій, вирішення проблеми соціального житла і за новий закон щодо відповідальості суддів. Адже протягом 60 років італійські судді були священними коровами, як наші депутати Верховної Ради. Їх не можна було притягти до відповідальності за хибний вирок. Нині ситуація змінилася.

До речі, виграв Берлусконі й справу в суді, за якою його звинуватили у використанні юних повій. А нещодавно в італійській пресі з’явилася інформація про те, що на дискотеці одного з маленьких містечок молодь закидала помідорами дівчину, через яку розпочався процес проти Берлусконі. Отож, недарма ЗМІ називають інколи ЗМІями. Бо навіть у мене ім’я Берлусконі асоціювалося з постійними скандалами, але аж ніяк не з позитивними економічними перетвореннями у країні…

І насамкінець про ціни. Вони в Данії та Італії не вищі за українські. А подекуди і значно нижчі, особливо в Італії на різні промислові товари та одяг. Єдине, що в європі значно дорожче, так це хліб. Буханець у Данії коштує від 25 до 35 гривень, а хліб-булка в Італії – 12-15 гривень. Зате там є хліб і для діабетиків та гіпертоніків (зовсім без солі), і бездріжджовий. Та й медицина в Італії мені заімпонувала. Про це – наступним разом, як і про європейське сталення до дітей і старих.

Запис Що єднає холодних данців і гарячих італійців та різнить від українців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як в Італії, так і в Україні люди «ведуться» на популізм, а відтак і там, і тут підтримку мають є комуністичні партії. Обидві країни терпляче ставилися до економічної та політичної корупції протягом довгого часу: Італія розпочала боротьбу з організованою злочинністю та корупцією у 70-80-х роках, тоді як Україна так і не пішла далі декларацій.

До речі, нинішня криміногенна ситуація ситуація, скажімо, в Донбасі дуже нагадує Італію за часів правління Християнсько-демократичної партії, від 40-х до початку 90-х років.

Родинні зв’язки

Українці та італійці більше схильні опиратися на власні родинні зв’язки, оскільки держава не здатна надавати необхідні послуги і від цього їй мало довіряють. Українським кумам чи італійським дядькам і кузенам, довіряють більше – свої швидше допоможуть.

Коли українець отримує високу посаду в Києві, а італієць переїжджає до Брюсселю, теж отримавши високу посаду, вони поводяться приблизно однаково: беруть із собою сім’ю та намагаються забезпечити роботою близьких і далеких родичів. Ця практика тягне за собою корупцію, адже отримання нової посади вимагає вдячності у вигляді «подарунка».

Про Італію ми знаємо достатньо. А що знають італійці про Україну?

Італійці знають нашу країну за Шевченком (тим, що Андрій), братами Кличкками. Вони – візитна картка сучасної України. Пам’ятають – Чорнобиль. Щодо преси, то найчастіше Україну згадують у контексті постачання газу до Європи, часто пишуть про Юлію Тимошенко: італійці полюбляють жінок-політиків.

Авторитет українця в Італії є високим. І це передусім заслуга тих людей, які приїжджаютьсюди приїхали, їхніх душевних якостей, їхнього ставлення до людей, до праці, до своїх обов’язків. Це не комплімент, а лише констатація факту.

Як ставляться українці та італійці до вживання алкоголю?

Ставляться добре, адже вживання «градусів» під час прийому їжі та після роботи є закономірністю для обох країн. На противагу носіям протестантської культури у США та Канаді, які негативно ставляться до людей, що вживають алкоголь за обідом.

Від сплати податків схильні ухилятися як українці, так і італійці.

Коли податки сплачуються в англосаксонських країнах, громадяни очікують ефективних та професійних послуг у відповідь. Вони роблять це й тому, що вірять у некорумпованість своєї держави. У слов’янських та латинських країнах такої впевненості немає, і громадяни переконані, що їхні податки будуть задіяні в корупційних схемах чи використані неефективно.

Проте, італійці амбіціозніші за українців…

Італійці претендують на більшу заробітну плату, кращу роботу, ліберальніші умови та якість життя. Вони протестують, бастують, кричать за свої права та переконання і отримують бажане. А ми, українці, мовчимо й мріємо – за кухонними столиками, у ліжках, їдучи в громадському транспорті. Насамперед, це пояснюється саме особливістю народу: терпляче зносити знущання влади, боячись будь-яких дій.

Італійські жінки – які вони? А українські?

Італійські жінки насамперед мають потяг до кар’єрного зростання, а не до домашніх клопотів. Тому вони вимагають зручностей, які полегшили б їхнє життя. Вони не заморочуються приготуванням складних страв до приходу чоловіка з роботи – їм легше купити заморожений м`ясний півфабрикат і кинути його на сковорідку, аніж увесь день ліпити пельмені. Вони піклуються про своє здоров`я, не нехтують СПА-салонами, відпустками та нянею для свого малюка. Тому, навіть у похилому віці італійські жінки виглядають на десять років молодшими.

Українські жінки занадто самовіддані. Змалку вони беруть приклад зі своєї матері, яка до вечора стоїть біля плити, носиться зі шваброю, доглядає за кількома дітьми, гадаючи, що це й є її головним призначенням. Таким чином, вона приділяє собі мінімум уваги, ставлячи хрест на своєму особистому житті.

Аліна ГРИНЧУК, «Версії»

Запис Чим подібні українці та італійці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23-24 лютого (вівторок, середа) в Червоній залі Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича відбудеться зустріч італійсько-українського наглядового пункту з міграції у рамках пілотного проекту “Розбудова дієвості повноважень українських місцевих установ у галузі міграційної та соціально-освітньої політики на користь дітей, жінок і місцевих громад”.

У ході зустрічі розглядатимуться питання щодо впливу міграції на українське суспільство, підтримки міжнаціональних сімей та соціально-економічної реінтеграції за проектом повернення переселенців, тощо. Відкриття заходу – о 10 год. у вівторок, а в середу, 23 лютого, о 9 год. передбачається прес-конференція щодо діяльності проекту. Про це повідомляє Служба у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації.

Учасниками зустрічі від української сторони є представники Міжнародної організації з міграції, Міністерств – освіти і науки; у справах сім’ї, молоді та спорту, а також начальник Служби у справах дітей облдержадміністрації Юлія Яківчек, керівник департаменту освіти м. Теребовлі (Тернопільська область) Дмитро Михайлюк, голова сільської ради с. Нижні Петрівці (Чернівецька область) Костянтин Тариця.

Довідка. Італійсько-український наглядовий пункт з міграції засновано Міжнародною організацією з міграції, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерством освіти та науки України; Чернівецькою (Верхні та Нижні Петрівці) та Тернопільською (м. Теребовля) областями; а також областями Кампанія та Умбрія (Італія).

Наглядовий пункт прагне продовжувати міжвідомчий діалог між вищезгаданими установами, маючи за мету представити учасникам проміжні результати діяльності за проектом, а також сприяти прямому – децентралізованому – співробітництву італійських та українських установ заради підтримки зусиль українських територій, спрямованої на зменшення негативних наслідків міграції у покинутих сім’ях, приділяючи особливу увагу молодому поколінню

Запис Зустріч італійсько-українського наглядового пункту з міграції спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вічне питання спадку

…Маризі 95 років. Ані чоловіка, ані дітей, ані сестер, ані братів. Племінники. Це говорить про все.

Старенька була власницею будинку в П’ємонті (Ломбардія), двох квартир в центрі Мілана і солідного рахунку в банку. В її чотирикімнатній міланській оселі чекали на свою долю скарби з бронзи й срібла, кришталю та порцеляни, коштовності, антикварні меблі та картини, картини, картини… Очікували, навіть з нетерпінням, як би цим усім якнайшвидше розпорядитися, й небожі.

Незважаючи на дуже похилий вік – жила

Мариза мені одразу сподобалася. Усі попередні мої тітоньки, матері, бабусі були значно молодші за неї, але скніли старечо й жалюгідно. А Мариза, незважаючи на дуже похилий вік, – жила.

Коли єдиною розвагою інших було дивитися у вікно або в екран телевізора – що зрештою, одне й те ж – то Мариза зачитувалася ночами (книги я носила їй з бібліотеки), шила, штопала, виготовляла скатертину, радила, сварилася (лагідно), полюбляла поїсти й чарочку хильнути, а перш ніж вийти на вулицю, підмальовувала губи й підводила очі, пудрилася і робила щось таке з рештками волосся на голові, що виходила цілком пристойна зачіска.
Ледь пересуваючи набряклі ноги, що важко влізали в черевики, вона волочилася у моєму супроводі до перукарні.

Для зборів «на вихід» Мариза потребувала мінімум години. Вона ретельно обирала одяг, уважно оглядала себе у дзеркалі, дратуючись від ознак старіння, і, на завершення туалету, вдягала темні окуляри від Валентино із бузковою оправою, які дуже пасували до її зовнішності.

Усе було на старій Маризі дуже ретельно підігнане. Одяг, взуття, аксесуари промовляли про смак господині.

Коли я вперше (через недосвідченість) запропонувала їй погуляти, Мариза відповіла, що їй потрібний час, аби зібратися, і, загадково глянувши на мене, запитала: «Non mi conorsi?» (Хіба мене не знаєш?» – Мовляв, час мені потрібний, дурепа!)

Працювати в неї було непросто. Гіперактивна, капризна, часом занадто вимоглива… Мені, наприклад, легше було б нагодувати цілу родину, аніж одну Маризу. Їжу я подавала їй, як у ресторані: на підігрітих тарілках.

Багато часу займало прибирання. Та й на доглядання самої старенької йшла купа часу. Тіло її обмивалося щоденно. А вдяганки-перевдяганки? Це не таке і се не підходить! А безсонні ночі? Мариза вставала поміняти панталони щонайменше два рази за ніч. Часто підводилася й я, допомагала їй, боялася, що впаде.

До того ж уночі в неї зазвичай падав рівень цукру в крові: існував ризик, що старенька, непомітно для себе, впаде у кому. У таких випадках я гріла на кухні молоко і, кинувши в чашку три кубики цукру, давала їй випити.
До речі, ані вихідних, ані напіввихідних, на цій роботі не передбачалося: Мариза не визнавала жодних замін.

Життя старенької майже повністю було на мені. Я вирішувала питання з медиками, закуповувала продукти, усувала, як могла, побутові негаразди.
І все ж таки, незважаючи ні на що, мені припав до душі шалений ритм роботи в Маризи. З нею не було… нудно.

Окрім того, Мариза була доброю та справедливою. Попри прискіпливість, вона прив’язалася до мене. Та й було за що поважати стареньку. Вона все життя працювала й найбільшу частину майна придбала власною працею. Будучи природженою кравчинею-самоучкою, вона чудово кроїла й шила. У шафах було багато речей, пошитих нею, а на столах, стільцях, табуретках і поличках в усій квартирі красувалися виготовлені нею подушечки, серветочки, скатертини, які надавали особливого затишку помешканню. Мариза дуже любила життя.

Коли увечері я підходила сказати їй, що йду донизу винести сміття, вона відповідала: «Знайди мені нареченого!»

Дуже швидко поміж нами встановилася деяка фамільярність, яка може існувати лише між рідними.

Компаньйонка

Запис Нотатки компаньйонки з Італії: Оптимістка в 95 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.