Іван Монолатій — український історик, етнополітолог, пластун, письменник. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор, почесний краєзнавець України, почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка. Автор сотень наукових праць, наукових та науково-популярних книг.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023.

Також книжка  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«…Книжка «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія є взірцем інтелектуальної демістифікації американського героя і українського авантюриста XX ст., політично детермінованої публіцистики, журналістського розслідування феномена приватного шпигунства, ігор розвідувальних служб на українській мапі світу, меценатства для розвитку української культури першої половини XX ст., виснування про місце і роль України на шахівниці міжнародних відносин, приреченість бездержавних національних еліт на поразку в боротьбі з політичними режимами та їхніми спецслужбами. Власне книжка І.Монолатія показує, як і чому саме українська ідея стала заручницею світової геополітики XX ст., політичного істеблішменту Заходу, який не зважав на українську еміграцію як інститут світового українства, робив усе можливе, щоб роз’єднати і спровокувати конфлікти між політичними середовищами українців на європейському і американському континентах», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Вл. інфор.

p.s. Як відбувалася презентація можна переглянути за посиланням – Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина»

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українцям нагадую, а русскім (я знаю, що вони тут є і читають) !

1000 років тому, втікала в нікуди беззахисна донька вбитого короля Англії Гарольда ІІ Годвінсона, Гіта (Гіта Уессекська ), щоб насильно не видали її заміж за вбивцю батька.

Король-самозванець не тільки спустив навздогін своїх вірних псів, а й попередив усіх королів і королев Європи – Франції, Німеччини, Данії…, якщо приймуть і пригріють втікачку, то піде війною! Спустошить і помститься! Бо ж королівський титул Гіти був дуже йому потрібний!

Ніхто на Європейському континенті не наважився надати допомоги принцесі, бо ніхто не хотів війни!

Єдиною – хто не побоявся і кинув виклик вбивці і самозванцю – була Єлизавета, королева Норвегії та донька князя Київської Русі Ярослава Мудрого, будівничого Софіївського собору! Наша королева!

Вона була в Європі відома, як Еллісіф.

Після вбивства її чоловіка Гаральда ІІІ, Єлизавета правила Норвегією, іншими словами – була королевою вікінгів!

І ось ця княгиня з Києва Єлизавета не тільки обігріла сироту, але й поставила ультиматум:

– Що? Ти смієш мені погрожувати? Та тільки рипнись! І я вже буду зі своїм військом біля твоїх воріт! Віднині ця дівчина, вважай, моя донька.

Королева Єлизавета, яка втратила свою рідну дочку Марію, до речі, в один день з чоловіком, діяла впевнено і безстрашно!

Вона вистояла, виховала не лише свою рідну доньку Інгігерду, майбутню королеву Данії, але й Гіту, доньку підступно вбитого короля Англії.

І знаєте ким стала прихищена королевою Єлизаветою, донькою Ярослава Мудрого, англійська біглянка?

Дружиною короля київського Володимира Мономаха! Матір’ю якого, була сестра візантійського імператора.

Ось яке у нас коріння!

…Борис Джонсон був у Києві, з підтримкою. Був він тут і перед самою війною…

Це ж треба, щоби через 1000 років від вказаних вище подій, англійський лідер

відвідав Софію і стояв на тому місті, де вінчалися Володимир Мономах та Гіта Уессекська! Перед Богом і людьми в біді та радості поєднувались кровними узами предки українського та англійського народів!

Софія Київська – це культове місце, що поєднує нас з усіма європейськими народами! Тут портрети і дух усіх королів Європи, адже тут вінчались та хрестились королі Франції, Німеччини, Норвегії, Польщі…

Але не мокшів!!!

Князь наш Володимир Мономах свого часу написав повчання, в якому порадив «не серчать на зеркало, колі рожа крива»! Та наші вороги цього не усвідомили і хотіли прикрити свою рожу орків нашим українським європейським обличчям! Не вдасться! З мокші вийшли, в мокшу підете!

Та ось через століття до нас із вічності повертається бумерангом подяка в особі прем’єра Англії Бориса Джонсона,може, і за врятовану англійську королеву!

І така ж безстрашність! Коли багато хто боїться погроз диктатора із сумнівним статусом, Борис діє! …Колись цей візит назвуть історичним!

А сьогодні просто кажемо: Спасибі за підтримку!

Цю ж історію єднання англійської і української королівської крові переповідайте усім! Бо її таїли від нас під час 300-річного іга орків…

Нам є чим пишатися!

У нас глибоке коріння і велична історія!

Вчимо історію!!!

Все буде Україна!

Джерело: Ірина Тиха, перепостив і розповсюдив із фейсбуку лучанки Ігор Стефак

На фото: Ірина Тиха у Львові

Запис Що єднає Україну та Англію? – Спільна героїчна історія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Після смерті Сталіна навіть у найвищому керівництві держави розуміли необхідність глибоких політичних та економічних змін, але їхнє здійснення гальмувала інерція старої системи. Та зміни все ж таки відбувалися, важливим свідченням чого стала промова Хрущова на ХХ з’їзді КПРС 1956 року.

40 днів волі у «Степлагу»

За амністією 1953-го на волю вийшов понад мільйон людей. Однак політичних амністія не торкнулася, їхнє становище в таборах навпаки стало ще гіршим. Це призвело до серії повстань, придушених жорстоко і безжально. Найбільшим з них було Кенгірське – у так званому «Степлагу» в Казахстані. Там були окремі зони для чоловіків і жінок, зеки працювали на шахтах, на будівництві ГЕС і цілої низки інших об’єктів. Адміністрація майже відкрито обкрадала в’язнів: краденими харчами охоронці відгодовували свиней у своїх домашніх господарствах. А люди жорстоко голодували. Охорона нерідко застосовувала проти зеків зброю, причому, без потреби. Наприклад, коли у Великдень порівнялися дві колони в’язнів, яких гнали на роботу, і з колон пролунало: «Христос воскрес!» – «Воїстину воскрес!», охоронець відкрив автоматний вогонь по колоні, кільканадцять людей загинуло і ще більше було поранено. Жодної реакції з боку адміністрації на таке неправомірне застосування зброї не було.

Більшість у таборі становили українські повстанці та підпільники, у більшості молоді. Були там і партизани з республік Прибалтики, і колишні червоноармійці та радянські офіцери, тобто, люди з великим досвідом збройної боротьби. Спільним було одне: всі сиділи за «політику». Адміністрація перекинула на чоловічу зону кілька сотень кримінальних злочинців, щоби з їхньою допомогою тримати політичних «в узді». Проте «політики» одразу попередили «блатних» про свою значну чисельну перевагу і небажання жити за кримінальними «понятіями». Ті ж звикли поважати Силу, тож вирішили підкоритися.

Політичні готувалися до рішучого виступу, який розпочався 16 травня 1954 р. Тисячі в’язнів відмовилися виходити на роботу з вимогами суттєвого пом’якшення режиму.  Охорона намагалася силою змусити їх припинити страйк, натомість повсталі витурили охоронців і встановили на території табору свою владу. Вони зруйнували саманну стіну, яка розмежовувала чоловічу і жіночу зони, але не сталося жодного згвалтування: навіть кримінальних злочинців повстанці попередили, що за подібні спроби смертна кара неминуча. А православні і католицькі священики, які відбували у таборі покарання, здійснили кілька церемоній вінчання для тих пар, що вирішили укласти шлюб.

Керівники повстання створили власні збройні сили для оборони, почалося виробництво саморобної холодної зброї і самопалів. А дівчата пошили уніформу на зразок форми УПА для тих, хто взяв зброю в руки. Упродовж 40 днів повстанці тримали оборону. Тривали переговори з керівництвом ГУЛАГу, МВС і прокурорами на чолі з Генеральним прокурором СРСР Руденком. Влада прикидалася, ніби готова піти на поступки, проте  стягала сили для звірячого придушення виступу. Коли з дивізії внутрішніх військ ім. Дзержинського до Кенгірського табору прибули 5 танків Т-34, віддали наказ вдарити з усіх сил по повсталих.

Танки рушили через жіночу зону, але українські дівчата намагалися їх зупинити, взявшись за руки і вишукавшись у живий ланцюг. Проте «доблесні радянські танкісти» скерували свої грізні бойові машини просто на дівчат і розчавили їх, перетворивши дівочі тіла на жахливе криваве місиво…  А хлопці закидали танки пляшками із запальною сумішшю і спалили три з них. Проте сили були нерівними: проти кулеметів і автоматів внутрішніх військ – саморобні піки й самопали. Повстання було придушене, близько 700 ув’язнених загинуло.  У степу бульдозерами викопали ями, самоскидами вивезли туди тіла загиблих (за свідченнями очевидців, і важкопоранених), де й закопали. Коли на самоскиди вантажили рештки розчавлених танками українських дівчат, чимало учасників цього дійства втрачали свідомість від жахливого видовища.

Організаторів повстання, яких видав в’язень на прізвище Кузнєцов, засудили до смертної кари. А керував повстанцями член ОУН і вояк УПА Гірш Келлер (він же Василь Пендрак) із  псевдо «Жид». Серед керівників були етнічні литовці, росіяни, люди іншого етнічного походження. Пліч-о-пліч билися православні, католики, протестанти, мусульмани, іудеї, атеїсти. Жодного конфлікту на міжнаціональній чи міжконфесійній основі за 40 днів волі у «Степлагу» не було. Головна маса бійців – воїни УПА, поруч з ними у бій вступили навіть кримінальники. З їхнього боку не виявилося ні зрадників, ні боягузів.

плашка

Танки рушили через жіночу зону, але українські дівчата, намагаючись їх зупинити, взялись за руки і вишукавались у живий ланцюг. Але танкісти… розчавили їх. Коли на самоскиди вантажили зібрані рештки, присутні втрачали свідомість від жахливого видовища.

Хоча виступ ув’язнених жорстоко придушили, все ж у владі зрозуміли, що на волю слід випускати й політичних. Почалася підготовка до цього, а щоби пояснити громадськості, що відбувається, треба було визнати хоча б частину злочинів самої влади. Керівник партії Хрущов вирішив всю відповідальність за злочини перекласти на Сталіна і на керівників спецслужб, щоби сама партія виглядала «чистенькою». Хоча 1954-1955 року Хрущов намагався відволікати увагу народу на відзначення різних круглих дат, щоби зміцнювати позиції великодержавного шовінізму в ідейному житті суспільства.

Історія на службі політики

На початку 1954-го в СРСР розгорнулося помпезне святкування «300-річчя возз’єднання України з Росією. Йшлося про Переяславські угоди Богдана Хмельницького з представниками російського царя Олексія Михайловича. Що було написано в їхньому тексті, достеменно невідомо: російські, а потім і радянські історики розповідали, що український гетьман «передав Україну під високу руку царя». Сучасні українські історики вважають, що в документі йшлося про союз двох сторін для спільної боротьби проти Речі Посполитої. Та і йшлося в ньому лише про Лівобережну (тобто, не всю) Україну.

Радянські історики замовчували факт, що присягати цареві відмовилися запорожці, а також київський митрополит. Вони першими побачили небезпеку в тому, що московська сторона вимагала присяги лише від українців, а цар на себе такого зобов’язання не брав. Українці ж звикли, що польські королі, укладаючи договір з козаками, давали їм присягу, беручи на себе певні зобов’язання. На що розраховував Хмельницький, сказати важко. Швидше за все, на те, що союз із Московією буде тимчасовим, нетривким. Останні місяці життя гетьмана саме й свідчили, що він шукав інших союзників.

Звісно, під час святкування «300-річчя возз’єднання» казали зовсім про інше. Пропаганда стверджувала, що лише під владою Москви Україна почала розквітати і що, завдяки «дружбі з Росією» вона досягла небачених успіхів. Мовляв, існує «віковічна братерська любов українців до росіян», завдяки якій розвивається і міцніє «дружба народів». А щоб продемонструвати «велику братерську любов і довіру російського народу до українського», Москва в лютому 1954-го. передала зі складу РРФСР до УРСР Крим.

Ще 1944-го з Криму насильно вивезли корінне населення і завезли мешканців російських областей. Тож росіяни в момент передачі півострова складали переважну більшість його населення. А віддавали Крим Україні не через «братерську любов», а з чисто економічних причин. Після депортації кримських татар сільське господарство Криму цілком занепало: нове населення не вміло збирати дощову й снігову воду, а води в Криму завжди не вистачало. Коли його передали України, почалося будівництво каналу з Дніпра, щоби дніпровською водою зросити посушливу північ півострова. Україна вклала величезні кошти зі свого бюджету в розвиток Кримської області, й за відносно короткий період перетворила його на «всесоюзну здравницю».

Якщо до Криму за часів його перебування у складі РРСФР приїджало максимум 700 тисяч відпочивальників, то у складі УРСР це число зросло до 8 млн. Підкреслимо: гроші на розвиток цього «подарунка Москви» виділяв Київ за рахунок інших областей УРСР, які недоотримували кошти, потрібні для їхнього успішного розвитку. Є такий вираз – «подарунок диявола»: коли хтось ніби отримує подарунок, але має через нього дуже серйозні пробеми. Коли Україна перетворила занедбаний край на справжню перлину, Москва 2014 року нахабно захопила її й намагається переконати світ, що «повернула  своє». Отака «дружба й братерство»…

1955-го в СРСР широко відзначали дві круглі дати: 100-річчя оборони Севастополя під час так званої Кримської війни 1854-1856 років і 50-річчя оборони Порт-Артура під час російсько-японської війни 1904-1905 років. Обидві ці війни царська Росія ганебно програла: і Севастополь, і Порт-Артур здала противнику. Здавалося б, що тут святкувати? Але треба знати особливість російської історіографії: вона вміє власні поразки перетворювати на перемоги, а перемоги противника подавати як поразки. Разючий приклад – Бородинська битва 1812 року.  В усьому світі  її сприймають як перемогу Наполеона: російська армія зазнала більших втрат, ніж французька, і змушена була залишити не тільки поле битви, але і першу столицю Росії, Москву, в якій на поталу ворогу залишила десять тисяч своїх поранених. У решті-решт Москва згоріла.

А російські історики у цьому побачили перемогу: зі спаленої Москви французи мусили узимку відступати шляхом, який самі ж розорили під час наступу. Від голоду, холоду і постійних нападів росіян велика армія Наполеона зникла, як туман від поривів сильного вітру. Так, це поразка французів. Але ж не під Бородіно!

Кримську війну Росія розв’язала з агресивною метою, намагаючись витіснити Османську імперію з Балкан, а також захопити в турків Константинополь та протоки Босфор і Дарданелли. На захист Туреччини виступили наймогутніші держави тогочасного світу – Велика Британія і Франція, війну з якими відстала Російська імперія виграти не могла у принципі. Її солдати і матроси мужнього боронили головну базу Чорноморського флоту – Севастополь, але мусили здати і його. Серед захисників міста було багато українців, наприклад, відомий матрос Петро Кішка, який прославився своєю сміливістю й умінням перехитрити ворога. Радянські історики з тієї оборони Севастополя зробили справжній культ, намагаючись за його допомоги пропагувати «непереможність російської армії».

Багато говорили вони й про іншу оборону – портового міста на території Китаю, яке носило тоді назву Порт-Артур, а нині китайці називають його Люйшунь. Царська Росія арендувала в Китайської імперії деякі території, і це місто було там головним портом. 1904 року японці й росіяни розпочали війну за контроль над Кореєю і частиною китайських земель. Несподівано для себе, росіяни цю війну ганебно програли. Але історики знайшли у ній героїчну сторінку – оборону Порт-Артура. До речі, роль українців у тій обороні також досить помітна. Систему оборони організував генерал Роман Кондратенко. Під його командуванням місто успішно протистояло спробам японців захопити його. А після загибелі Кондратенка від японського снаряду російський генерал Стессель підписав капітуляцію. Програш у війні з Японією прискорив революційні події в Росії, і 1955 р. 50-річчя першої російської революції широко відзначалося в СРСР.

А 1945-го Порт-Артур зайняла Червона армія і на десять років Москва знову розташувала у ньому військово-морську базу. Там базувалися радянські винищувачі, які взяли участь у корейській війні, збивши чимало американських літаків. Відзначення ювілею оборони Порт-Артуру радянська пропаганда якраз непрямо ув’язувала з подіями цієї війни, про всяк випадок створюючи уяву у населення СРСР про можливість успішної оборони міста в разі війни у тому регіоні.

Хрущов зміцнює позиції

Доки Георгій Маленков очолював Раду Міністрів СРСР, партійне керівництво на чолі з Хрущовим не мало можливостей постійно втручатися в економічні справи держави. А ідей у Микити Сергійовича у цій галузі було багато. Проте авторитет голови уряду і його міцні позиції в партії й спецслужбах не давали можливості Першому секретарю ЦК КПРС розгорнутися на повну. За спиною Маленкова точилася прихована, але дуже жорстка боротьба за його зміщення.

Ліберальні ідеї, які все голосніше озвучував голова Ради Міністрів, зустрічали зростаючий опір партійно-радянської номенклатури. Нарешті, вона знайшла привід для зміщення Маленкова з посади. Він висловив цілком слушну думку про те, що вище керівництво занадто дорого обходиться державі, отримуючи дуже високі зарплати і перебуваючи на повному державному утриманні. Маленков запропонував позбавити вищих посадовців цього привілею: мовляв, зарплати їм має вистачати на цілком пристойне життя. Цим він підписав собі вирок.

1955-го Маленкова змістили з посади, а призначили на неї міністра оборони, маршала Радянського Союзу Миколу Булганіна. Ця кандидатура влаштовувала всі групи, які вели боротьбу за верховну владу в країні. Булганін не мав ні того авторитету, не тієї підтримки в партії й радянських органах, які мав, скажімо, В’ячеслав Молотов. Не висловлював він і ліберально-реформаторських ідей, хоча як виконавець чужих ідей показав себе непогано. Починав він чекістом, потім перейшов на партійну роботу, де й проявив риси, потрібніні для успішного просування по службі в партапараті. Під час війни був членом військових рад фронтів, почав генерал-лейтенантом, і дійшов до вищого військового звання.

На момент призначення главою уряду Булганін задовольняв Хрущова. Тепер Микита Сергійович міг братися за широку реалізацію своїх реформаторських ідей. Деякий досвід у цьому він уже мав: недарма громадська думка в СРСР пов’язувала з іменем Хрущова військову реформу, яка розпочалася 1953 року, і освоєння цілини, яке розгорнулося 1954-го. Та про хрущовські реформи ще поговоримо.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря Буркута “Про українців і Україну”: ПАРАДОКСАЛЬНІ ПОДІЇ СЕРЕДИНИ 50-Х РОКІВ (частина 39) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останнім часом в окупованому Росією Криму склалася критична ситуація з водопостачанням. Прісної води залишилося приблизно на три місяці, а далі – справжня катастрофа. Москва вимагає від України подати воду на півострів Північнокримським каналом, а Київ відповідає: коли повернете нам Крим, тоді й піде туди дніпровська вода. Тут варто згадати історію.

Посушливий край, якому дававли раду кримські татари

У Криму немає великих річок і озер, північна частина півострова завжди відчувала гостру нестачу прісної води. До 1944 року – тобто до виселення кримських татар сталінським режимом – корінне населення краю саме знаходило вихід із ситуації. Люди збирали дощову і снігову воду в закриті резервуари, щоби вона не випаровувалася, і цього їм вистачало. Та коли татар депортували і на півострів завезли росіян, ті не могли забезпечить себе водою в достатній кількості. На великих територіях неможливо було вести сільське господарство.

У Москві шукали вихід зі складної ситуації. Найкращим варіантом там визнали будівництво каналу для перекидання води з Дніпра до Криму. Але Кримська область входила до складу РРФСР, а дніпровську воду можна було взяти лише з території УРСР. Тоді вирішили передати область до складу Радянської України, і цей «подарунок російського народу українським братам» приурочили до 300-річчя так званого «возз’єднання України з Росією». Та попередньо треба було збудувати на Дніпрі величезне водосховище, яке накопичувало би водні запаси, які планували перекидати каналом на Південь, у посушливий край.

Тут виникає просте, але логічне питання. Чому брати воду саме з Дніпра, а не, приміром, з Кубані? Адже Краснодарський край Російської Федерації, де протікає Кубань, розташований ближче до Криму, і прокласти по дну Керченської протоки водогін було значно дешевше, ніж будувати Північнокримський канал, найдовший в Європі. Пряму відповідь на це питання ми навряд чи знайдемо у російських авторів. Залишається тільки здогадуватися. Але спочатку спробуємо розібратися у конкретних фактах.

Каховське водосховище і затоплення… 150 тис. га земного раю  Посуха і голод 1946-1947 років змусили радянське керівництво задуматися над питанням:  як запобігти подібному явищу в майбутньому. Вирішили, що слід мати великі резерви прісної води для зрошення полів у випадку посухи. Вже 1946-го у Москві вирішили, що необхідно будувати величезне водосховище на Дніпрі, у районі Каховки. В СРСР дуже любили гігантські проєкти, і це водосховище планували зробити найбільшим у світі. При цьому не задумувалися над негативними наслідками, до яких таке будівництво може призвести.

І запланували затоплення знаменитого Великого Лугу, який люди завжди вважали раєм на землі через його неймовірну красу й природні багатства. Саме тієї місцевості, де зародилося і вело своє господарство запорізьке козацтво. Удар завдавався у саме серце українства… Понад 150 тисяч гектарів родючого українського чорнозему мали піти під воду. Заради чого? А щоб у Криму на зрошуваних землях могли вирощувати бавовник і рис, дуже потрібні Москві для заощадження іноземної валюти, за яку ці товари купувалися на світовому ринку.

Каховське водосховище почали заповнювати 1955-1958 роках. Затопили близько 90 сіл, знищили чимало пам’яток історії й культури, серед іншого – столицю хана Мамая місто Замик. Під воду ішли житлові будинки, школи, лікарні, сільські заклади культури. Церкви підривали вибухівкою. Люди зі сльозами залишали рідні місця, назавжди втрачаючи те, що було дорого серцю. Вода заливала сільські кладовища, змивала дерев’яні хрести, а інколи виносила на поверхню й нещодавні похованння… Земний рай перетворився на жахливе пекло.

Восени 1954 р. на будівництві Каховської ГЕС і водосховища побував кінорежисер Довженко. У своєму щоденнику він записав нове народне прислів’я про Каховське море: «Нове наше море – нове наше горе». Будівництво обійшлося українському бюджету в колосальну суму. За ці гроші можна було збудувати 80 атомних електростанцій або ж 250  теплових. Енергії ж Каховської ГЕС вистачає лише на відкачування води, яка через існування водосховища підтоплює житлові будинки, промислові підприємства, рудники. Але ця ж вода самопливом могла піти до Криму, коли буде збудувано канал.

Північнокримський канал збудували перважно українці й на українські гроші  

Його будівництво розпочалося 1957 року і відбувалося у три черги. До Джанкою вода ішла самопливом, далі її качали новозбудовані насосні станції. Канал відкрили 1963 року, його довжина сягла 402,6 км – це найдовший канал у Європі. Дніпровська вода пішла у засушливий Крим, забезпечивши до 85% його потреб у питній воді. У північній частині області почало бурхливо розвиватися сільське господарство. На будівництво каналу  приїхало до 10 тисяч молодих українців і в освоєнні степової частини Криму українці взяли найактивнішу участь.

Північнокримський канал обійшовся бюджету УРСР в 2 мільярди рублів: дуже велика сума на ті часи. Збудований здебільшого руками українців й на гроші, зароблені Українською РСР, він виконав завдання, поставлене кремлівським керівництвом, – напоїв Крим. До 2014 р. канал працював без особливих проблем. Правда, він поступово зношувався, зараз вже на 80% потребує ремонту. Проте доля його виявилася сумною. Крим захопили російські агресори, які збиралися й надалі безкоштовно користуватися дніпровською водою. Проте українці вирішили поставити лічильники, у відповідь на що окупанти вже 2014 р. відключили насосну станцію у Красноперекопську. Відповідь Києва не забарилася: канал узагалі перекрили.

Москва заявила тоді, що обійдеться і без дніпровської води. Мовляв, вистачить тієї, яку качають з артезіанських скважин, і накопиченої у резервуарах. Проте до Криму постійно завозилися нові російські  військові частини, і нестача води відчувалася все сильніше. З Кубані воду до Криму не перекинуть, бо у Краснодарському краї її не вистачає. На опріснення морської води треба багато електроенергії, якої на півострові стільки немає. Відтак Москва почала тиснути на Київ, щоби українці знову запустили канал.

Відповідь же наразі чітка: повернете Крим законному власникові, тоді туди піде дніпровська вода. Якщо ж ні, то самі вирішуйте цю проблему. За міжнародним правом окупант повинен своїми силами забезпечувати населення окупованих територій.

Кремль намагається обдурити українських політиків, пропонуючи їм підписати договір про поставки дніпровської води в Крим. Якщо піддатися на ці умовляння, то договір означатиме визнання Криму територією Російської Федерації. З Росії відразу будуть зняті міжнародні санкції, накладені за цю окупацію, і Путін святкуватиме омріяну перемогу. Хочеться сподіватися, що нинішнім українським керівникам вистачить здорового глузду не скочити у цю пастку.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”:«ПОДАРУНОК», ЗА ЯКИЙ УКРАЇНА ДОРОГО ЗАПЛАТИЛА (частина 38) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В історії України, як і в історії цілого СРСР, особливе місце посідає 1953 рік. Тоді завершився земний шлях Сталіна – одного з найстрашніших диктаторів в історії людства. У радянській верхівці розгорілася боротьба за верховну владу, наслідком якої стали помітні зміни у житті простих людей. Уважно розглянемо ці важливі події.

Сутінки тирана

1949 року в Радянському Союзі урочисто відзначили 70-річчя Сталіна. До речі, фахівці вважають, що насправді народився він 1878 року, але з якихось міркувань завжди називав датою свого народження 1879-й. Існує версія, що Сталін – позашлюбний син відомомго мандрівника Пржевальського, який  певний час мешкав у грузинському місті Горі, де потім і народився «великий вождь радянського народу». За цією версію справжня дата його народження припадає тоді на 1878-й, але неспростовних документальних підтверджень така здогадка не має. Що б там не було, сімдесят років – вік поважний, можна підсумовувати зроблене за довге життя. Проте Сталін не поспішав з підсумками, він збирався жити ще довго і далі вести свою нелюдську політику. За наказом генералісимуса вже були розстріляні керівники Ленінграда, в яких він побачив загрозу своєму бажанню назавжди залишатися всевладним господарем країни.

Тривали репресії на заході Україні та в балтійських республіках, де діяло ще озброєне підпілля. А чекісти карали всіх, кого підозрювали у підтримці борців з комуністичним режимом. Розгорталася в СРСР і нова кампанія, спрямована проти цілого народу: на цей раз проти євреїв. Річ у тім, що недавно проголошена держава Ізраїль пішла зовсім не тим шляхом, який торував для неї Сталін. Замість створення чергової країни «соціалістичного табору» ізраїльтяни обрали демократію західного зразка, що збурило лють кремлівського горця. Він почав зганяти її на радянських євреях, звинувачуючи їхню інтелектуальну еліту в «агентурній роботі на американську розвідку». 

Була заарештована група кремлівських лікарів, серед яких переважна більшість була євреями за походженням. Їх звинуватили у доведенні до смерті неправильним лікуванням Калініна, Жданова і деяких інших представників владної верхівки. Були інспіровані «народні виступи» з вимогою смерті для «убивць у білих халатах». Фізично знищили членів Єврейського комітету, які під час війни переконали представників зарубіжного єврейського капіталу надати дієву допомогу СРСР. Загинули видатні письменники, поети, актори… Євреїв звільняли з роботи, не давали їм можливості отримувати вищу освіту. За наказом згори складалися списки євреїв, готувалося їхнє масове виселення на Крайню Північ, на півострів Ямал. На великих залізничних станціях формувалися ешелони з вагонів, у яких раніше перевозили німецьких військовополонених. У вагонах уже провели дезінфекцію. За деякими даними, депортація планувалася на початок літа 1953 року.

А стан здоров’я Сталіна погіршувався. Він навіть відмовився від куріння, хоча курив практично ціле життя. Помітно загострилися проблеми з психікою (ще академік Бехтєрєв знайшов у нього ознаки параної). Сталін все менше міг працювати, натомість, все частіше відпочивав. У нього було близько 20 дач у різних мальовнічих куточках СРСР, там він проводив більшість часу. Сучасні сталіністи полюбляють говорити про «аскетизм» Сталіна, який спав, мовляв, на простому залізному ліжку й укривався солдатською шинеллю. Вони постійно нагадують, що після смерті вождя на його «ближній дачі» в Кунцеві не знайдено нічого зайвого, а сталінські кальсони виявилися старими і дірявими. Але «чомусь» не згадують протоколів з описом знайденого у сталінському кабінеті у Кремлі, де в сейфі зберігалися значні суми іноземної валюти – доларів, фунтів стерлінгів, швейцарських франків. Сталін 1952 року отримував місячну зарплату в 10 тисяч рублів – автомобіль «Москвич» коштував тоді 9 тисяч, а «Побєда» – 16 тисяч. Робітники ж у СРСР отримували тоді від 800 до 3 тисяч рублів на місяць.

Утім, гроші вождеві й непотрібні були: він перебував на повному державному утриманні, як і члени його родини. Будь-яку забаганку вони могли задовольнити за рахунок державного бюджету. Наприклад, Сталін полюбляв рибу, що водиться лише на Кавказі. Йому регулярно доставляли її свіжою, літаком, кожний рейс якого обходився у кругленьку копійочку. Отаким був «аскетизм» вождя…

Оточення Сталіна тривожно спостерігало за станом його психіки, що проявлявся у загостренні недовіри до всіх. Чим це завершиться, ці люди розуміли – черговою хвилею репресій і заміною вищого керівництва, так уже бувало раніше. Частина сучасних істориків припускає, що саме сталінське оточення прискорило смерть вождя, не дозволивши надати йому допомогу під час інсульту, що стався на початку березня 1953 року. А 5 березня всі засоби масової інформації СРСР повідомили про смерть Генерального секретаря КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР, Генералісимуса Радянського Союзу Сталіна Йосифа Віссаріоновича.

Злет, новації та падіння Берії

Тривалий час другою людиною після Сталіна вважався в СРСР В’ячеслав Молотов. Але на початку 50-х рр. цей титул поступово перейшов до Георгія Маленкова, якого і призначили Головою Ради Міністрів після смерті вождя. Посаду Генерального секретаря КПРС скасували, а Першим секретарем ЦК КПРС «обрали» Микиту Хрущова, якого ніхто не сприймав усерйоз, бо на сталінських п’янках він розважав присутніх анекдотами і навіть  танцями. Обрання на цю посаду Молотова могло би призвести до його серйозного конфлікту з Маленковим, що ослабило б державу у складний момент її історії.

Першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР став Лаврентій Берія. Він зберіг також за собою посаду міністра внутрішніх справ, мало того, до МВС приєднали Міністерство державної безпеки, що дозволило Берії сконцентрувати у своїх руках величезну владу. З Маленковим вони знаходили спільну мову, і голова уряду дозволив своєму першому заступникові проводити таку політику, яку той вважав за потрібне. А Берія, попри свою репутацію ката й убивці, схилявся до значних політичних змін у ліберальному напрямку.

Він негайно замінив вище керівництво МВС, а також змістив тих чинів держбезпеки, які сумно уславилися знищенням невинних людей. Частину їх засудили й розстріляли. З тюрем випустили й реабілітували кремлівських лікарів, скасували всі заходи з депортації євреїв і припинили найбільш огидну антисемітську пропаганду в пресі. Почалася підготовка до масової амністії ув’язнених, яку планували поширити на всіх, хто мав терміни ув’язнення менші за 5 років, а також хворих, перестарілих, вагітних жінок. До 10 серпня 1953 р. на волю вийшло 1 млн 32 тисячі тих, хто підпадав під амністію. Серед них було багато невинних людей, але звільнили також чимало справжніх злочинців. Ці відразу почали збиватися в банди, роздобувати вогнепальну зброю і вдаватися до жахливих безчинств з убивствами, згвалтуваннями, пограбуваннями. Для наведення порядку довелося навіть застосувати внутрішні війська.

Звільнення великої кількості в’язнів залишило без робочої сили багато об’єктів, які раніше будувалися руками зеків. Тож Берія прийняв рішення припинити будівництво тих із них, які, на думку спеціалістів, були непотрібні країні. Насамперед, залізниця на Крайній Півночі, паралельно Північному морському шляху, яку прокладали на вічній мерзлоті і яка руйнувалася з настанням короткого північного літа. Припинили прокладати підводний тунель  до острова Сахалін. Зупинили будівництво кількох каналів, користь від яких була сумнівною, тощо. Як наслідок, удалося врятувати людські життя (на таких будівництвах гинуло багато ув’язнених) і заощадити державі значні кошти.

За наказом Берії, нове керівництво МВС увійшло у прямі переговори з керівництвом антирадянського підпілля Західної України, Латвії, Литви та Естонії. На жаль, документи у московських архівах про ці перемовини ще недоступні дослідникам, але з часом вони будуть розсекречені. За ініціативою Берії радянську політику в місцях протистояння з антирадянським підпіллям було значно пом’якшено, що принесло відчутні позитивні плоди. Почалося масове висування місцевих кадрів на керівні посади, місцеві уродженці отримали перевагу при вступі у вищі навчальні заклади, помітно розширилася сфера вживання національних мов. Знову, як у 20-і роки, заговорили про «коренізацію», у випадку України – «українізацію». Все це спричиняло різке невдоволення привезених на Західну Україну для її швидкої «радянізації» росіян. Вони підняли крик про «дискримінацію росіян», хоча йшлося лише про скасування значних привілеїв, отриманих на шкоду місцевому населенню.

Невдовлення такою політикою зростало і в Москві. А коли Берія висунув ініціативу об’єднати НДР і ФРН у єдину державу й почав виводити з території Німецької Демократичної Републіки структури, створені радянською держбезпекою, опір його ініціативам серед вищого керівництва СРСР швидко зріс. Особливу тривогу номенклатури спричиняло те, що Берія мав на всіх її представників достатньо компромату, щоби тиснути на них. А коли міністр внутрішних справ виступив з ініціативою значного розширення прав національних республік, шовіністичні елементи відчули небезпеку для всевладдя Москви. І доля Берії була визначена.

Вище партійне керівництво  знайшло спільну мову з командуванням Радянської армії, і спільними зусиллями вони почали готувати відсторонення Берії від влади. 26 червня 1953 р. Берія був заарештований, відданий під суд і 23 грудня розстріляний. Деякі історики вважають, що його вбили ще під час арешту, а суд був інсценізований. На суді колишнього Маршала Радянського Союзу звинуватили в тому, що він є «англійським шпигуном» і діяв в інтересах іноземної держави. Хоча насправді йшлося про зовсім інше: за вищу владу в країні боролися різні сили, і вони об’єдналися проти того, хто мав найбільше шансів стати новим «вождем трудящих усього світу».

Хто першим виступив проти культу особи Сталіна…

Після розстрілу Берії Маленков продовжив деякі ліберальні починання свого колишнього заступника. Дещо покращилося становище селянства, якому трохи зменшили повинності, які виснажували сили їхніх господарств. Сільгоспподаток вимагав значних коштів, які колгоспник мав ще заробити на ринку, бо в колгоспі грошей йому не платили, платню на трудодні видавали натурою. Тож навіть невеличке зменшення платежів для селян виглядало благом і пам’ять про Маленкова серед селян зберігалася добра.

Рада Міністрів займалася господарством, а керівництво партії концентрувалося більше на питаннях ідеології. Відтак Хрущов до 1956 року і не виглядав безумовним лідером країни. Лише після доповіді на ХХ з’їзді КПРС про розвінчання культу особи Сталіна його авторитет у суспільстві помітно зріс. Але переважна більшість людей і не здогадувалася, що першим проти культу особи виступив все-таки Маленков ще 1953 року, однак у закритій партійній аудиторії, і в газетах про це не писали.

А Хрущов наприкінці 1953-го багато уваги приділяв майбутньому святкуванню 300-річчя «возз’єднання України з Росією», яке постановили урочисто відзначити на честь круглої дати від підписання Переяславської угоди 1654 року. Цій події партія вирішила надати особливого значення, бо розуміла: доки Україна перебуває під повною владою Москви, доти може існувати велика держава чи то під назвою «Радянський Союз», чи – «Російська імперія». І що міцніше Україна прив’язана до Росії, то стабільнішою буде ця держава. Але безпосередньо про святкування – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: СМЕРТЬ СТАЛІНА. БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ (частина 36) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Друга світова скінчилася, та життя мільйонів українців залишалося важким. Фронти двічі прокотилися Україною: як наслідок – згарища і руїни. Мільйони спіткала лиха доля: хто в евакуації, хто на примусових роботах у Німеччині чи в таборах. Не всі мобілізовані повернулися додому. Розпалося чимало сімей, багато дітей стали сиротами, у селах і містах залишилося чимало інвалідів. Ці проблеми  треба було терміново вирішувати…

Мир, але не повний

Мир прийшов відносний: на заході України тривали бої між УПА й радянськими внутрішніми військами. Подібне було в Латвії, Литві, Естонії: там зі зброєю опиралися «радянізації» місцеві національно-визвольні рухи. Тривав збройний опір у Західній Білорусі: навіть на сході цієї республіки частина колишніх радянських партизанів, не бажаючи повертатися у злиденні колгоспи, зі зброєю в руках намагалася відстоювати свої права на вільне селянське життя. Партизанські загони опиралися колективізації у Молдові, деякі з них були пов’язані з антирадянським збройним опором у сусідній Румунії.

Антирадянські партизани діяли й на території РРСФР: у брянських лісах до 1951 р. діяла так звана «зелена армія Роздимахи» – залишки збройних сил «Локотської автономії», створеної німцями під час війни. Збройний рух існував і в Казахстані, отримуючи допомогу з-за китайського кордону. Проти всіх цих рухів воювали радянські внутрішні війська, яких не демобілізували.  Залишалися служити й ті, що потрапили до радянських окупаційних військ у Німеччині, Австрії й низці інших країн. На території Польщі радянські війська та частини НКВС разом з Військом Польським і частинами польського Корпусу Внутрішньої Безпеки воювали з куренями УПА й польським збройним підпіллям з організації «Вольносць і Нєзавісносць», створеної 1945-го замість демобілізованої Армії Крайової.

Значні фінансові засоби на ці збройні зіткнення радянська влада відривала від інших цілей. Для відбудови не вистачало робочих рук: країна зазнала величезних людських втрат, до того ж іще багато молодих і працездатних залишалося у війську. Деяткам тисяч з них доводилося брати участь у боях, що тривали й після офіційного завершення світової війни.

Виживати у складних умовах 

Серйозною проблемою для влади були мільйони інвалідів війни. Для частково працездатних створювали спеціальні артелі, де виготовлялися в основному прості речі побуту. Держава не могла забезпечити інвалідів достатньою кількістю протезів та інвалідних візків. Люди самі вирізали дерев’яшку замість втраченої ноги, а коли не було обох ніг, робили з дощок невеличку платформу, яка з сильним гуркотом пересувалася на чотирьох коліщатах…

Були інваліди, що не могли працювати навіть на найлегших роботах. Пенсій, які вони отримували, на прожиток не вистачало, вони намагалися заробляти дрібною торгівлею. У зруйнованих будинках знімали ручки з дверей і шпінгалети з віконних рам, вивертали шурупи й витягали цвяхи, викручували крани – і все це за копійки продавали на базарах, щоби купити хліба. Війна залишила й таку категорію нещасних, що перетворилися на асоціальні елементи. Перед боєм солдатам видавали «наркомівські сто грамів», щоби додати їм хоробрості. Це перетворило частину цих людей на хронічних алкоголіків. А ще були хронічні наркомани, теж жертви війни: коли поранені потрапляли до госпіталю, а хірурги не встигали вчасно покласти їх на операційний стіл через страшенну завантаженість роботою, медсестри вводили пораненим наркотик (як правило, морфій), аби зняти нелюдські болі. Кілька таких ін’єкцій – і людина вже не могла обійтися без морфію… Алкоголікам і наркоманам жодної пенсії не вистачало. Одні жебракували, інші  скоювали злочини. У перші повоєнні роки рівень злочинності значно зріс, порівняно з довоєнним періодом. На руках у людей було багато зброї, її нерідко застосовували злочинці. Звичайні громадяни мали бути вкрай уважними, бо крали все – навіть білизну, яку сушили у дворах.Не вистачало найнеобхіднішого: їжі, одягу, взуття. Демобілізовані, знявши погони, доношували форму, в якій прийшли з армії, Жінки перешивали, що потрапляло до рук. Цінувалися сукенки з парашутного шовку, жіночі пальта з офіцерських шинелей та спідниці з трофейної німецької уніформи. Особливі проблеми виникали із взуттям, ремонтували його бескінечно. А коли черевики остаточно розвалювалися, взували якісь саморобні капці – шкраби. У селі ж носили постоли або личаки, а все літо ходили босоніж.

Понад 19 млн мешканців України опинилися на вулиці. Центр Києва був зруйнований на 85%, у Харкові 70% будівель лежало в руїнах, а Тернопіль був розбитий практично вщент. В уцілілих квартирах нерідко селилися кілька родин, на довгі десятиріччя перетворюючи їх на так звані «комуналки»: кожна сім’я займала кімнату, а кухня та всі інші «зручності» були спільними. Кімната в «комуналці» вважалася непоганим житлом, недоступним для дуже й дуже багатьох людей. Під житло у містах займали підвальні та напівпідвальні приміщення, а де не вистачало й їх, копали землянки. Нашвидкуруч збивали дерев’яні бараки, де взимку було холодно, а влітку спекотно. У селах і невеличких містах ставили саманні хатки з долівкою замість підлоги. Де вистачало лісу, будували дерев’яні хати. Кожний крутився, як міг. Я, приміром, народився  на початку 1947-го у колишній конюшні, яку мої батьки пристосували під житло замість спаленої хати…

Незважаючи на труднощі, люди працювали із повною віддачею, намагаючись відродити те, що знищила клята війна. Нерідко виживали лише завдяки взаємодопомозі. Кажуть, що нещастя саме не ходить. 1946-го старе прислів’я справдилося учергове: Європу вразила посуха. В Україні зібрали лише малу частину того врожаю, що був у передвоєнні роки. Реальною стала примара голоду.

Голод 1946-1947-го

Не лише посуха стала причиною голоду, який спіткав Україну 1946-го і кульмінація якого припала на першу половину 1947-го. Найбільше постраждали області сходу і півдня України, де колгоспи змушені були здавати державі майже все зерно, що виростили. А вирощувати його було надзвичайно важко і через брак робочих рук, і через нестачу тягла  і сільгосптехніки. До армії під час війни мобілізували не лише людей, але й коней. Трактори теж опинилися в армії. Орати землю доводилося на коровах, і навіть їх не вистачало: війна забрала й худобу. Чимало селян не мали присадибних ділянок, які могли б урятувати їх від найгіршого.

А Москва вимагала неухильного виконання планів, намальованих відірваними від реального життя партійними функціонерами. Колгоспникам за працю від рання до пізнього вечора видавали злиденні 50-100 г зерна на трудодень. Хіба могла родина, знесилена важкою працею, вижити, не отримуючи нормального харчування? Голод охоплював район за районом, область за областю. Відібране в селян зерно влада везла в  Росію й за кордон. Українським хлібом годували Ленінград, а Москва отримувала з УРСР овочі, що дозволяло москвичам харчуватися у межах фізіологічної норми.

СРСР вивозив продовольство і за кордон – у сусідні європейські країни, що перейшли під його контроль: Польщу, Румунію, Чехословаччину, Болгарію, Югославію. Отримували Українське зерно отримуавли Німеччина, Франція тощо, в урядах яких у перші повоєнні роки були комуністи. 1946-1947-го за рубіж вивезли понад 2,5 млн т зерна, здебільшого з України, де за ці роки від голоду померло більше мільйона її мешканців.

Але не всі області республіки були однаково уражені голодом. Набагато кращою ситуація була в Галичині. Тут ще не встигли провести масову колективізацію, а УПА й підпілля ОУН не дали радянським та партійним чиновникам вивезти все зерно, вирощене у приватних селянських господарствах. Про те, що Галичина з хлібом, невдовзі дізналися не лише у східноукраїнських областях, але й у Молдові й тих районах РРСФР (насамперед, на Дону й Кубані), де також лютував голод. І голодні люди потягнулися до Галичини. Залізнична ж міліція намагалася не пускати їх туди, де була можливість вижити. Так «піклувалася рідна Радянська влада» про своїх громадян, прирікаючи їх на голодну смерть. Але правдами й неправдами люди все ж проривалися за Збруч. Командування УПА наказало: годувати всіх голодуючих, незалежно від національності, – українців і білорусів, росіян і молдаван. І наказ цей галичани виконували, врятувавши цим життя тисячам людей. Діставалися до «землі обітованої» не лише здалеку: через Дністер і Черемош на Тернопільщину і Станіславщину, Львівщину і Дрогобиччину переправлялися буковинці й бессарабці, чиї райони також спіткав голод.

Чому так постраждали Чернівецька й Ізмаїльська області

Бо тут активно створювалися колгоспи, а місцеві повстанці не мали достатньо сил, щоби  протистояти вивезенню вирощеного. Через недоїдання люди почали страждати на дистрофію, та для всіх місця в лікарнях не вистачало, але й там неставало продовольства. Селяни намагалися дістатися Чернівців, де можна було знайти роботу й заробити на шматок хліба. Але міліція ловила їх і відправляла назад. За офіційними даними, від дистрофії в Чернівецькій області під час голоду 1946-1947-го померло майже 2,9 тис. осіб. Навряд чи ця цифра повна. Ті, хто вижив, розповідали страшні речі. Відомий краєзнавець Іван Снігур згадував, як на чернівецькому вокзалі з вагона випав хлопчик, що їхав у Галичину, бо вагони були забиті вщент, їздили і на дахах. Поїздом дитині відрізало ногу. А голодні люди, що купчилися біля колії, схопили ту ніжку, засмажили на вогнищі й з’їли. Снігур  бачив це на власні очі.

Факти людоїдства фіксували міліцейські протоколи. Лише І півріччя 1947-го в УРСР зареєстровано таких 130 і 16 з них – в Ізмаїльській області.

Коли у щойно створених колгоспах почали вмирати колгоспники, влада дозволила видавати певну кількість зерна голодуючим, що дало їм змогу вижити. А неокооперованим селянам жодної допомоги не булои. Москва скористалася голодом для прискорення колективізації в районах, долучених до СРСР у перебігу війни.

Посуха і неврожай вразили не лише СРСР, але й інші європейські держави. Але Західна Європа отримувала продовольчу допомогу зі США і Канади, що дозволило їй уникнути найгіршого. Втім, Москві «не потрібна» була допомога від «імперіалістів»,  хоча й учорашніх союзників. Вона прагнула довести світові «переваги соціалізму», тож замовчувала голод у своїй країні й розповідала казки про «щасливе життя радянських людей під мудрим керівництвом Комуністіичної партії та її вождя, геніального Сталіна». Країна під цим «мудрим керівництвом» уже готувалася до нових воєн.

Початок «холодної війни»

Замість переведення економіки на мирні рейки, після завершення Другої світової Москва спрямувала її на виробництво нової зброї та військової техніки. Першочерговим завданням Сталін вважав створення власної атомної бомби. На чолі «атомного проєкту»  поставив міністра внутрішніх справ Лаврентія Берію. Радянські розвідники викрали в американців секрети виробництва атомної бомби і радянські вчені та інженери почали створення власної найстрашнішої зброї.

Поступово припинила своє існування Антигітлерівська коаліція. Останній раз її солдати спільно виступили на параді 7.09.1945 у Берліні. Через кілька днів після капітуляції Японії на честь перемоги у світовій війні в центрі німецької столиці воїни СРСР, США, Великої Британії й Франції пройшли урочистим маршем, поставивши останню крапку в найбільшій війні в історії людства. На трибуні стояли полководці країн-переможниць, але серед них тільки маршал Жуков мав найвищий статус. Командувачі армій США, Великої Британії і Франції замість себе прислали заступників, що наочно продемонструвало: коаліція прямує до розпаду.

А 1946-го учорашні созники втупили в «холодну війну». В СРСР її початком вважали Фултонську промову Черчілля, в якій колишній британський прем’єр закликав зупинити наступ комунізму у світі й захистити демократичні цінності. Захід же головну вину покладав на Сталіна, за підтримки якого в країнах Центральної та Південно-Східної Європи комуністи встановили диктатуру і розгорнули репресії проти інших політичних сил. Небезпека такого розвитку подій існувала навіть у Франції та Італії, де компартії під час війни отримали чималу популярність і їхні представники потрапили до урядів цих держав.

Москва, як завжди, рахувалася лише з силою, тож Захід почав підготовку до масштабної війни з СРСР, який готувався до війни не менш активно. Це потребувало значних видатків, і влада, замість підвищення життєвого рівня людей, спрямувала головні ресурси на виробництво озброєнь. Для використання атомної бомби, яку інтенсивно розробляли в СРСР, потрібні бомбардувальники й ракети, які здатні донести й скинути її, а їх радянська авіація не мала. Ще наприкінці війни Сталін наказав скопіювати найкращий тоді американський важкий бомбардувальник Б-29 – саме той, що здійснив атомне бмбардування Хиросіми і Нагасакі. Радянські фахівці до останнього гвинтика розібрали Б-29, який сів на території союзника – СРСР – і за рік мали повні креслення його деталей і вузлів. До цієї роботи залучили понад 900 заводів і конструкторських бюро, і вже 1947-го відбувся перший політ копії американського бомбардувальника, названий в СРСР ТУ-4 за ім’ям  конструктора Туполєва, який керував роботою над ним. Коли 1949-го СРСР отримав свою атомну бомбу, він уже мав літак, здатний скинути її на США.

Паралельно тривала робота зі створення балістичної ракети, здатної доставити за призначенням ядерну зброю. Перша радянська балістична ракета Р-1 була точною копією трофейної німецької Фау-2, на її основі розробляли нові системи, що долали все більші відстані. На цю роботу виділяли шалені кошти. А ще в СРСР працювали над створенням нових зразків артилерії, танків, бронетранспортерів тощо. Широко використовувалися здобутки іноземних конструкторів – німецьких і американських перш за все. Почалося переозброєння Радянської армії: так вона називалася від 1946-го, коли відмовилися від назви «Робітничо-Селянська Червона армія». Країна ще не оговталася від світової війни, а вже увійшла у війну «холодну».

Перші повоєнні роки були дуже важкими, проте в суспільстві панував оптимізм, породжений перемогою у війні. Багатьом радянським людям здавалося, що вони зможуть досягти щасливого життя завдяки своїй праці. А працювати  доводилося тяжко й багато. Тому країна відроджувалася темпами, що дивували сторонніх спостерігачів. Та  про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря Буркута “Про українців і Україну”: ВАЖКІ ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Друга світова війна завдала Україні величезної шкоди. Зруйновані міста, спалені села, розбомблені заводи і фабрики, заміновані поля, підірвані мости… Все це треба було відновлювати. І відбудова почалася: за неї взялися люди, що пережили війну з усіма її страхіттями. Вони працювали, не шкодуючи сил, щоб якнайшвидше повернутися до того життя, про яке мріяли в роки війни.

Підняти з руїн

Промисловість УРСР  за 1941-1944 роки зазнала величезних втрат. Досить сказати, що 1945-го обсяг її виробництва був менше чверті виробництва передвоєнного 1940 року. Три чверті було втрачено – і відновити зруйноване було дуже непросто. У Москві вирішили, що першочерговими мають бути відродження й подальший розвиток важкої промисловості, а виробництво споживчих товарів відсувалося на другий план. Головні сили кидали на відбудову металургійних комбінатів: потрібні були сталь для виробництва нових танків і гармат, алюміній для реактивних винищувачів та бомбардувальників. Легка й харчова промисловості не отримували такого фінансування, як важка. І все ж вони теж зростали – хоча й помітно повільнішими темпами, ніж металургія і машинобудування.

Промислову базу УРСР спромоглися відновити за короткий термін, завдяки великому напруженню сил і значним капіталовкладенням: за п’ять років, до 1950-го, валова продукція української промисловості не лише досягла рівня 1940 року, але й перевищила його. Майже п’яту частину загальносоюзного бюджету інвестували у відбудову та розвиток республіки. Чимале значення мало і зростання кількості робочих рук: порівняно з 30-ми роками, територія та населення УРСР помітно зросли за рахунок земель, що відійшли до СРСР від Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Зауважимо, що в ті ж роки відбудовувалися й розорені війною західноєвропейські країни, причому швидкими темпами. За планом Маршалла вони отримали від Сполучених Штатів 13 млрд доларів – величезну суму, яка допомогла швидко відродити зруйноване. А Сталін відмовився від цього плану, хоча американці його й пропонували. Мовляв, як можуть комуністи, що будують світле  майбутнє, залежати від фінансової допомоги імперіалістів? Кремлівська пропаганда стверджувала, що радянські люди, завдяки своєму ентузіазму, самі подолають труднощі відбудови і досягнуть більших успіхів, ніж громадяни капіталістичних країн.

Ентузіазм був, насправді. Перемога у війні надихала людей, чимало з них працювало з повною віддачею сил. Але не слід забувати й інші важливі чинники, які дозволили СРСР відбудувати зруйноване швидкими темпами. Це насамперед репарації, які мусили платити переможені держави, перш за все Німеччина. Тільки зі Східної Німеччини Радянський Союз отримав не менше 16 млрд доларів – більше, ніж отримали європейські держави за планом Маршалла. Репарації надходили не грошима, а продукцією німецьких підприємств – і просто підприємствами, які вивозили в СРСР.  Дотепер на деяких підприємствах Росії та Білорусі працюють німецькі станки, вивезені тоді. А Німеччина сплачувала репарації від весни 1945-го до кінця 1953-го.

Про що мовчали радянські історики 

Радянські історики ретельно розглядали четвертий п’ятирічний план (1946-1950), підкреслюючи його надзвичайну успішність. Цей успіх ставився в заслугу комуністичній партії та створеній нею командній економіці й централізованому плануванню. Та нічого не казали про те, що післявоєнний технологічний прорив здійснений здебільшого за рахунок зарубіжних запозичень. Під час війни поставки зі США та Великої Британії дали можливість вивчити сучасні на той момент західні технології й перейняти з них чимало для себе.

А після розгрому Німеччини й окупації частини її території Москву цікавили насамперед передові німецькі технології, відтак тривало полювання не лише за новітними станками, а й за німецькими конструкторами. Понад дві тисячі німецьких фахівців до 1948 року вивезли разом з сім’ями до СРСР: вони працювали у понад двохстах науково-технічних бюро. Завдяки німецьким фахівцям, в СРСР удалося швидко налагодити випуск реактивних винищувачів і балістичних ракет, іншої військової техніки. Відомий на весь світ конструктор стрілецької зброї Гуго Шмайсер працював в Іжевську, і сучасні дослідники вважають, що саме він доклав найбільше зусиль у конструювання автомату Калашнікова.

Крім Німеччини, репарації сплачували й інші країни, що воювали проти СРСР. З Румунії, наприклад, до Радянського Союзу вивезли обладнання для видобутку і переробки нафти, причому забрали те, що належало британським фірмам, і не повернули, не зважаючи на протести Лондона. Цілком репарації виплатила Радянському Союзу лише Фінляндія – всі 226 млн доларів. Звідти поставлялися розбірні фінські будиночки, дерев’яні рибальські шхуни та учбові вітрильники для радянських морехідних училищ, а також металева продукція для будівництва.

У післявоєнні роки в СРСР працювало багато військовополонених, яких змушували відбудовувати зруйноване під час війни. До 1950-го вони виконали робіт на 50 млрд. карбованців: у будівництві, на шахтах, у виробництві будматеріалів, у металургії тощо. В Україні працювали не лише німецькі, італійські, угорські військовополонені, а й навіть японські. Поступово вони поверталися додому. Та відбудували військовополонені лише частину зруйнуваного гітлерівцями та їхніми союзниками.

На відбудові використовували й чимало радянських ув’язнених. 1947-го їх було 1,392 млн: у країні було понад 30 тис. місць ув’язнення. На початку 50-х радянське законодавство стало більш жорстким – і кількість бранців системи ГУЛАГ зросла до 2,5 млн. Вони працювали на лісозаготівлі, видобували дорогоцінні метали та уранову руду, будували канали, залізниці та гідроелектростанції, працю частини з них використовували в сільському господарстві. Втім, примусова праця була малопродуктивною: загальний внесок ГУЛАГу в економіку не перевищував 4%. Хоча важливо, що праця в’язнів використовувалася там, де вільнонаймані не працювали.

Неефективною їхня праця була ще й тому, що ув’язнені не отримували достатнього харчування для важких робіт. Адже чоловіки, зайняті фізичною працею, мають споживати на добу від 4500 калорій й більше. А в’язням установили норму у 2000 калорій, та й ті далеко не завжди вони отримували: частину розкрадали кухарі, а частину продуктів відбирали кримінальні злочинці. Через недостатнє харчування й нелюдські умови праці багато в’язнів гинуло. В сучасній Росії для виправдання злочинного сталінського режиму його апологети посилаються на інструкції керівництва ГУЛАГу з нормами харчування для в’язнів, які зовні виглядали нібито прийнятними. Проте між інструкціями та реальним життям лежала прірва – і про справжній стан речей можна дізнатися не з казенних документів, а зі спогадів тих, хто пережив усі жахи табірного життя.

Малоефективним залишалося й сільське господарство. Війна завдала йому значних збитків: 1945-го продуктивність сільського господарства в УРСР становила лише 40% від рівня 1940 року. Колгоспи виявилися неефективною формою ведення господарства, проте комуністична партія вважала колгоспну систему найкращою, незважаючи на її слабкі результати.

У 1947-1950-му практично завершили колективізацію й на західноукраїнських землях. А врожай, зібраний в усій УРСР 1955-го, так і не досяг рівня 1940-го. Втім, після голоду 1946-1947-го, мінімальні потреби радянських людей у продовольстві все ж були задоволені. Відчувалася нестача м’ясних продуктів, основу повсякденного раціону пересічних громадян складали хліб, картопля й дешеві крупи. До 1947-го в країні діяла карткова система: на картки можна було отримати лише певну кількість харчових продуктів, залежно від категорії, до якої належав громадянин. Найменше отримували «утриманці» («іждівєнци»), помітно більше видавалося працюючим. А сільське населення забезпечувало себе харчами за рахунок присадибних ділянок. 

Поглиблення соціальних контрастів

Комуністична пропаганда переконувала, що  жити в СРСР краще, ніж у капіталістичних країнах, де відсутня «соціальна справедливість». Але на заключному етапі війни мільйони радянських воїнів опинилися за кордоном і побачили, що рівень життя багатьох європейців значно вищий за той, до якого звикли в СРСР. На території Німеччини червоноармійцям і офіцерам дозволили брати «трофеї» – майно, що не мало господаря. Певну частину «трофейного майна» дозволялося відправляти додому посилками. А коли військові після завершення бойових дій поверталися до СРСР, вони везли «трофеї» з собою. Маршали – ешелонами, генерали – вагонами, рядові солдати – у заплічних мішках.

Якщо рядовий боєць міг привести матері чи дружині хустку, а батькові – дешевий наручний годинник, то старші офіцери везли автомобілі, килими, коштовний посуд тощо. За рахунок «трофейного майна» дехто дуже збагатився – наприклад, маршал Жуков. Але солідні капітали наживали й у тилу – ті, що розподіляли дефіцитну продукцію або мали справу з державними грошима, отримуючи їх за невиконані (або виконані неякісно) роботи. 

З одного боку, незначна частина суспільства збагачувалася, з іншого – велика кількість людей перебувала у справжніх злиднях, втративши у війну все своє майно. З  одного боку – мізерні видачі по картках, з іншого – «чорний ринок», на якому можна було купити все, що завгодно, тільки за великі гроші. Хоча держава й проголошувала боротьбу зі спекулянтами, це явище виявилося нездоланним. Тривав процес накопичення значних коштів у руках спритних ділків. А в країні існував надлишок знецінених грошей: під час війни німці випустили значну кількість фальшивих радянських червінців, які й далі були в обігу.

Щоби стабілізувати фінансову систему, влада здійснила грошову реформу. Спершу скасували карткову систему, щоби на нові гроші можна було купувати все, що з’явиться у продажу. Від 16 до 29 грудня 1947-го тривав обмін старих грошей на нові за пропорцією 10 старих карбованців за 1 новий. При цьому грошові вклади населення в ощадкасах до 3 тисяч карбованців не підлягали переоцінці, а більші обмінювалися за пільговим курсом. Вище начальство, яке знало про умови обміну заздалегідь, скористалося можливістю заробити на цьому. Наприклад, Лаврентій Берія свій вклад у 40 тисяч розбив на багато менших і, завдяки реформі, значно збагатився. 

Переважна більшість вкладників мала мізерні заощадження: 1940-го вони становили 42 карбованці на один вклад, тобто 27% середньомісячної зарплати. Через короткий термін обміну багато втратили селяни. У віддалених селах про реформу дізналися із запізненням, і частина колгоспників не встигла обміняти гроші. Ощадних кас на селі не було, тож гроші тримали готівкою. І втратили все, що заробили важкою працею:  колгоспники не отримували зарплату, гроші вони могли отримати, продаючи вирощене у своєму господарстві на міських ринках.

Натомість підпільні мільйонери нічого не втратили. Не маючи змоги обміняти великі гроші (за цим слідкували каральні органи), вони кинулися скуповувати в магазинах дорогі товари, насамперед ювелірні вироби, або ж купували з рук «трофеї». У період обміну грошей ресторани були переповнені: грошовиті люди прогулювали великі суми, які боялися нести на обмін.

За підрахунками спеціалістів, на руках після обміну залишилося близько 4 млрд карбованців – величезна сума. Держава нажилася на цій реформі, а збитків зазнали найбільш упосліджені громадяни, перш за все – колгоспники з віддалених сіл. Привілейовані верстви скористалися на повну фінансовою реформою. Їм  «жити стало краще, стало веселіше», – як сказав тоді Сталін.

Переможне завершення війни генералісімус відсвяткував «на всю котушку». Реалізувалася його потаємна мрія: він став самодержавним господарем величезної імперії й остаточно відмовився від застарілої комінтернівської риторики, перейшовши до неоімперської стилістики.

Сталінський ампір

Одразу по війні в СРСР поширився стиль, який пізніше отримав назву «сталінського ампіру». В архітектурі він наслідував стиль ампір (тобто «імперський»), що виник у часи імператора Франції Наполеона І. Сталінський ампір перейняв дещо й від класицизму, бароко, констуктивізму, тож відрізнявся еклектикою. Типові зразки сталінського ампіру – московські висотки: багатоповерхові будівлі міністерства закордонних справ СРСР, Московського державного університету ім. Ломоносова, готелю «Україна» тощо.

У Києві ж у стилі сталінського ампіру відбудовано Хрещатик. Радянські диверсанти 1941-го старий Хрещатик підірвали, і на його місці після війни почалося зведення помпезних будівель, прикрашених типовими для сталінського стилю скульптурами шахтарів, металургів, колгоспниць. На фасадах розміщували ліпнину із зображеннями серпів з молотами й п’ятикутних зірок. Проте київські архитектори все ж спромоглися використати й українські мотиви, запозичені з  архітектури українського бароко.

Сталінський ампір розповсюдився не лише в архітектурі: у цьому стилі тоді виготовляли меблі, посуд, настільні лампи тощо. Щоби підкреслити імперський характер держави, запроваджували відомчі однострої, розроблені на зразках колишньої царської імперії. Ще 1943-го в Червоній армії ввели погони, подібні до тих, що до 1917-го існували в російській імператорській армії. А трохи пізніше погони, схожі на погони колишніх російських чиновників, запровадили в залізничників, прокурорів, цивільних авіаторів та багатьох інших. Навіть для школярів запровадили форму, подібну до тієї, що до революції носили гімназисти. А студенти-геологи отримали форму з напівпогонами, що дуже нагадувала форму студентів царських часів. Розроблено було і форму зі знаками розрізнення для викладачів, але з міркувань економії її не запровадили.

Усі ці зовнішні ознаки мали підкреслити, що Радянський Союз став могутньою світовою державою, так би мовити, «червоною імперією», і готовий цей свій статус зміцнювати і відстоювати. У такій імперії Україні відвели місце провінції, цілком залежної від волі Москви. Та, про людське око, українцям дозволяли користуватися власною мовою у своєму середовищі, але для спілкування із «старшим братом» переходити на мову російську. Україна формально зберігала членство в ООН, проте права встановлювати відносини з іншими державами вона не мала. Велика Британія зробила спробу встановити такі відносини з Києвом, але наштовхнулася на шалений опір Москви й мусила відмовитися від такої ідеї.

На початок 50-х СРСР відбудував більшу частину того, що зруйнувала війна, і досяг чималих темпів економічного розвитку. Правда, економіка розвивалася екстенсивним шляхом і життєвий рівень переважної більшості населення СРСР залишався низьким. Україна ж належала до радянських республік, найбільш розвинутих економічно, і життєвий рівень її населення був вищим, ніж, наприклад, у республіках Середньої Азії чи навіть у російському Нечернозем’ї. Однак відсутність демократичних свобод і терор сталінського режиму сковували творчу ініціативу людей, створювали атмосферу страху перед репресіями. Під зовнішнім імперським блиском ховалося те, що поступово роз’їдало систему. Москві так і не вийшло  перетворити український народ на денаціоналізовану масу радянських людей із єдиною російською мовою спілкування і єдиною вірою у «всепереможне вчення Маркса – Енгельса – Леніна – Сталіна». Опір цій системі тривав не лише на заході України, та її противники мусили до певного часу приховувати свої справжні думки й почуття. А час той невпинно наближався.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук 

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Відбудова після війни (частина 38) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Друга світова війна завершилася. Та не на всю українську землю прийшов мир: у західних областях тривала збройна боротьба УПА та підпілля ОУН вже з одним ворогом – московським тоталітарним режимом. Борці гадали, що зможуть вибороти незалежність України: ставили режиму рішучий опір й сподівалися на допомогу західних країн. Повстанці й підпільники вірили у неминучість конфлікту між учорашніми союзниками, коли Сполучені Штати і Велика Британія шукатимуть підтримки всіх сил, налаштованих проти Сталіна. Саме УПА та ОУН були тією силою, що могла завдати потужного удару в спину сталінському режиму. Інша річ, наскільки нереальними виявилися їхні сподівання…

Чи можна було унинути великого кровопролиття?

Боротьбі українських націоналістів проти «радянізації» західноукраїнських областей присвячено чимало літератури різного роду. Йдеться про бої повстанців з радянськими внутрішніми військами й оперативними групами держбезпеки, про діяльність українського підпілля, спрямовану на протидію радянській пропаганді, про терористичні акти, жертвами яких ставали представники радянських органів, партійці, активісти комсомолу. Значно менше матеріалів існує про те, що командування УПА шукало компромісу з керівництвом радянської України, щоби припинити масове кровопролиття й спільними зусиллями взятися за розбудову справді вільної України.

Генерал-хорунжий Роман Шухевич від 1944-го намагався установити контакти з керівництвом УРСР, щоби знайти прийнятну форму припинення вогню і замирення. У Києві теж були прибічники такого виходу з тупікової ситуації, яка склася тоді в західному регіоні радянської України. Врешті-решт удалося досягти певних домовленостей про попередні консультації. Радянська сторона прийняла пропозицію повстанського командування про час і місце проведення такої зустрічі. Представники сторін протистояння зустрілися 1.03.1945 у хаті лісника неподалік хутора Конюхи на Тернопіллі.

УПА представляли начальник її Головного військового штабу (ГВШ) Дмитро Майський і шеф політичноо відділу ГВШ Яків Бусол. Радянську сторону – офіцери держбезпеки на чолі з Каріним-Даниленком, замасковані під функціонерів обласних радянських органів. 

Повстанське командування зустріло їх привітно й гостинно. Після нелегкої дороги замерзлим лісом запрошені зайшли до теплого приміщення, де був накритий стіл. Коли запрошені зігрілися, почалася важлива розмова. Радянська сторона запропонувала амністію воякам УПА і підпільникам ОУН, а також залучення їх до остаточного розгрому нацистської Німеччини – у складі Червоної армії. Керівництву ОУН, насамперед, Степану Бандері пообіцяли великі посади в уряді УРСР.

Натомість командування УПА висунуло свої пропозиції. Кваліфіковані юристи – члени ОУН уважно проаналізували конституції СРСР і УРСР й дійшли висновку, що ці документи дозволяють проголосити реальний суверенітет України. Саме з таким планом вони ознайомили представників УРСР. Українська сторона хотіла гарантій розпуску колгоспів, припинення гонінь на релігію і церкву, а також вимагала покарання винуватців репресій проти невинних людей, здійснених радянськими каральними органами, починаючи від 1939 року. Сторони обмінялися поглядами і, не приймаючи жодних рішень, розійшлися. Ці переговори були санкціоновані ЦК КП(б)У, про їхні результати негайно доповіли Москві.

Контакти керівництва УРСР з командуванням УПА тривали до 1948 року. Вони відбувалися за посередництва представників інтелектуальної еліти Львова, але документів про зміст і результати таких розмов у нашому розпорядженні обмаль. Повстанське командування чудово розуміло, що головні рішення приймаються у Москві, а не у Києві і саме Москва не зацікавлена у взаємоприйнятному вирішенні проблеми, яка забрала вже стільки людських життів і ще забере чимало, якщо головним методом замирення Західної України залишатимуться каральні акції радянських внутрішніх військ і провокації органів державної безпеки.

Методи придушення повстанського руху

Спроби уникнути великого кровопролиття не мали успіху, й на боротьбу з українськими повстанцями кинули великі сили внутрішніх військ із танками, артилерією, авіацією, з підтримкою бронепоїздів НКВС. Взимку 1946 р. із залученням значних радянських військових сил блокували лісові масиви, що значно послабило сили УПА. Досить швидко полки і бригади «червонопогонників» (від кольору погонів внутрішніх військ) розгромили курені і загони УПА, і повстанці перейшли до дій окремими сотнями і чотами. А проти партизанських дій використовують іншу тактику. На зміну полкам і бригадам внутрішніх військ прийшли невеликі підрозділи антиповстанських сил, серед яких особливе місце посіли так звані «псевдобоївки». Офіцери держбезпеки формували їх із колишніх радянських партизанів і перевербованих повстанців. Одягнені в однострої УПА, з тризубами на мазепинках під виглядом українських повстанців вони вдавалися до найбрудніших провокацій: вбивали невинних людей, грабували селян, гвалтували дівчат, дурили молодих хлопців, залучаючи їх у «лави повстанців». Насправді ж одурених наївних хлопців здавали чекістам і ті карали нещасних, «пропускаючи» через страші тортури.

Карателі широко практикували тортури, якими домагалися від захоплених повстанців і підпідпільників інформації про тих, хто залишився на волі, а також про селян, які допомагали борцям за волю України. Крім учасників збройної боротьби, репресій зазнавали їхні родичі та всі виявлені симпатики ОУН і УПА. Людей заарештовували, висилали до Сибіру, Казахстану, на Далекий Схід. Нерідко спалювали їхні хати, а інколи  й цілі села, названі «бандерівськими» за масову підтримку визвольного руху. Масштаби репресій показують жахливі цифри з офіційних радянських джерел. Від 1944-го до середини 1950-х, доки в західноукраїнських областях тривав масовий націоналістичний рух, радянські карателі вбили 156 тисяч повстанців і підпільників. За участь у повстанському русі чи його підтримку засуджено 87 тисяч осіб, а депортовано із Західної України 203 тисячі громадян. Тривалий час цифри ці були доступні тільки великому начальству, від народу їх ретельно приховували. Натомість радянська пропаганда широко наводила зовсім інші цифри. Повідомлялося, що від рук повстанців загинуло кілька тисяч радянських військовослужбовців і працівників правоохоронних органів. При цьому не згадувалося, що у період найжорстокішого протистояння на одного загиблого радянського правоохоронця припадало 18 убитих українських повстанців. Особливий акцент пропагандисти робили на загибелі мирних людей, підкреслюючи, що повстанці і підпільники вбили понад 30 тисяч колгоспників, робітників, учителів, лікарів, медичних сестер, спеціалістів сільського господарства тощо. Необхідно розібратися, кого ж і за що вбивали тоді.

Ким були «жертви бандерівських бандитів»

Кожний конкретний випадок загибелі мирних людей потребує окремого дослідження, бо причини загибелі дуже різні. Жодна війна не обходиться без випадкових жертв, і «лісова війна» – не виключення. Проте вона має свою специфіку: багато мирних людей у ній загинуло за підозрою у співпраці з органами НКВС і НКДБ. Частина з них зовсім не була «стукачами»: їх або підставили справжні «сексоти (секретные сотрудники)», або ж знищили ті співробітники Служби Безпеки ОУН, у яких від психічного навантаження «поїхав дах» або ж вони за натурою своєю виявилися патологічними вбивцями. Таких вистачало і в радянських каральних органах, були вони і в СБ та жандармерії УПА – як сумнозвісний «Зміюка» (Дмитро Вітовський), до речі – колишній молодший лейтенант Червоної армії, який дезертував ще на початку війни. За його наказом вбиті сотні людей, причому він із задоволенням брав участь у розстрілах.

Оприлюднені документи свідчать, что більшість вбитих повстанцями і підпільниками мирних людей були покарані за «зраду». Наприклад, у Чернівецькій області радянські пропагандисти тривалий час розповідали, як у вересні 1946 р. «бандерівські нелюди живцем спалили» голову сільради Витилівки Василя Крикливця. Із розсекречених недавно чекістських документів стало відомо, що повстанці стратили його за те, що Крикливець ще 1945-го телефоном викликав з райцентра опергрупу держбезпеки, яка  знищила кількох повстанців, що ночували у селі. Під час ліквідації «зрадника» випадково загинули ще дві людини, ні в чому не винні…

Співробітники райвідділів внутрішніх справ і держбезпеки вербували агентів серед учителів і медичних працівників, фахівців сільського господарства, направлених у села, щоби вони повідомляли своїм кураторам про все, що відбувалося там. Коли «стукачів» викривали до того, як вони нароблять великої шкоди, їм давали 24 години, щоби покинути село назавжди, інакше смерть. А куди подітися «відпрацьованому матеріалу», кому він уже потрібний? Чекісти самі знищували таких невдах, а звинувачували в убивстві, звичайно ж, «бандерівських кровопивців».

Від рук СБ ОУН загинуло чимало колишніх повстанців, звинувачених у зраді. Радянська влада сім разів оголошувала амністію для українських повстанців і підпільників, найбільшою з яких була та, що діяла від завершення війни з Німеччиною і до 20 липня 1945 р. Загалом у 1944-1945-му з повинною прийшло понад 50 тис. чоловік. Останньою була амністія за наказом міністра держбезпеки УРСР від 30.12.1949, коли повстанський рух хилився до завершення. За деякими даними, амністією скористалося 64 тисяч осіб, серед них і ті, що не були в повстанському русі, а ухилялися від призову в Червону армію.

Офіційно тим, хто вийшов з лісу добровільно, обіцяли помилування і казали, що карати їх не будуть. Насправді ж, за знаною чекістською методою, людей мордували, вимагаючи від них видати всіх, кого знали по спільній боротьбі. Частина не витримувала й ламалася. З таких вербували провокаторів для «псевдобоївок» або ж спрямовували їх до так званих «винищувальних батальйонів», членів яких називали «ястрєбками» (за російською назвою «истребительные батальони»), а українці переробили це слово на «стрибки»). Тим «стрибкам» видавали вогнепальну зброю і залучали їх до антиповстанських акцій. Статусу військовослужбовців або правоохоронців вони не мали, тож загиблих «стрибків» записували у «мирні мешканці» або «селяни». 

Нарешті, від рук повстанців і підпільників загинуло чимало радянських і партійних чиновників. Голів сльських рад і голів колгоспів карали насамперед за те, що вони насильно виселяли «куркулів» і «підкуркульників», допомагали чекістам репресувати сім’ї повстанців,  силою заганяли людей до колгоспів. А уповноважених з району вбивали, бо вони забирали у селян останнє в рахунок сплати податків або виконання обов’язкових поставок сільгоспродуктів. Особливо жорстоко розправлялися з такими під час голоду 1946-1947-го, коли ті виривали з селянського рота останній кусень хліба.

Тут варто навести факт, майже не досліджений істориками. В одній із минулих статей ми згадували, що під час війни в СРСР деяким категоріям ув’язнених влада дозволила добровільно направитися на фронт, обіцяючи їм за це звільнення. Серед них траплялися відчайдухи, які не лише пройшли всі кола фронтового пекла, але навіть вибилися у командири, завдяки власній сміливості й умінню повести інших за собою. Дехто з них заслужив не тільки сержантські лички, але й зірочки молодших лейтенантів. Далі їм ходу не давали, зважаючи на біографію. Із завершенням війни вони поверталися до СРСР з Європи, половину якої пройшли пішки і проповзли по-пластунськи. А радянська влада боялася повернення подібних персонажів, які мали чималий досвід командування і вміли битися по-справжньому. То й вирішила використати їхні навики із з користю для себе. Відтак цих «молодших лейтенантів з кримінальних злочинців» направляли до західноукраїнських сіл, доручаючи їм створювати колгоспи. Ці люди мали вогнепальну зброю і необмежену владу над селянами, якою користалися на свій розсуд. Погрозами, побиттям, а то й убивствами гнали людей в осоружні колгоспи, де заводили звичні для себе табірні порядки. Ставши колгоспними «паханами», вони так керували нещасним людом, що той кидався по допомогу до хлопців з лісу. Коли ж ті приходили, «паханові» не допомогав ні пістолет, ні автомат ППШ, ні підмога «шестьорок» з числа сільських «стрибків», озброєних карабінами. А в центрі села з’являлася могила із написом «Тут похований перший голова колгопу, офіцер-фронтовик, закатований бандерівськими бандитами». 

І на завершення – про «бандерівських бандитів»

Після загибелі у 1950-му Романа Шухевича УПА очолив «полковник Коваль» (Василь Кук), який заборонив воякам УПА називати себе «бандерівцями», а Степана Бандеру – «провідником нації». Адже серед повстанців були люди різних політичних поглядів, не лише члени бандерівської ОУН. А з протилежного боку, Лаврентій Берія, міністр внутрішніх справ СРСР, виступив проти використання слова «бандит» для характеристики повстанців. Він заявив: «Немає жодних бандитів, є тільки націоналістично налаштована частина населення». У травні 1953-го вище керівництво КПРС прийняло постанову «Питання західних областей Української РСР», де уперше засудило «грубі» дії сталінського режиму в західноукраїнських областях. Почалося певне пом’якшення, але епізодично боротьба підпілля ОУН ще продовжувалася. Останній бій дав 1967-го підпільник Юрій Михайловський у селі Рукомишль на Тернопіллі: не бажаючи здаватися, згорів заживо. А вже після проголошення незалежності України 1991-го на тій же Тернопільщині з лісу вийшов останній повстанець Ілько Оберишин.

УПА не здалася, не капітулювала, а її головна мета була досягнута іншими методами і в інший час. Але про це – далі.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ВІЙНА ПІСЛЯ ВІЙНИ (частина 37) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Масштаби Другої світової війни зростали, про свій вступ у війну оголошували одна країна за одною. Переважна їхня більшість участі у бойових діях не брала, обмежуючись лише словесною (інколи матеріальною) підтримкою справді воюючих сторін. Якщо на самому початку війни дехто підтримував Гітлера, то після переконливих перемог армій Антигітлерівської коаліції у 1942-1943 рр. ситуація докорінно змінилася. Нові учасники долучалися тільки до цієї переможної коаліції, серед них і деякі колишні союзники Німеччини (наприклад, Румунія та Болгарія). Як наслідок, кількість членів Антигітлерівської коаліції сягнула шести десятків, хоча головний тігар війни несли на своїх плечах СРСР, США, Велика Британія й Китай. В арміях більшості цих країн воювали українці.

Розгром гітлерівської Німеччини. Зміни кордонів та складу населення України

Для західних українців, які мешкали на землях у складі Польщі, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. Тисячі українців – вояків Війська Польського брали участь у боях з німецькими агресорами, декому довелося постріляти і в червоних «визволителів» 17 вересня та в наступні дні. А коли 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР, вже мільйонам українців довелося зі зброєю в руках битися з ворогом. Відступ на Схід, а для багатьох – жахливий німецький полон, натомість потім – наступ на Захід, вигнання німецького окупанта з рідної землі – багато чого випало пережити людям.

Червона армія у 1943-1944 роках з боями просувалася українською землею, громлячи противника під час широкомасштабних операцій. Від кадрової Червоної армії, якою вона була в 1941 році, майже нічого не залишилося: переважну більшість її нових бійців і командирів призвали із запасу або ж уперше мобілізували до війська. Хоча Москві здавалося, що людські ресурси СРСР невичерпні, вже на початку 1944-го проблема поповнення армії постала досить гостро. Її намагалися вирішувати за допомоги мобілізації представників тих народів, кого за царизму насильно до війська не брали – більшості мусульман імперії, нечисленних народів Крайньої Півночі й Сибіру. А в СРСР призвали й їх.

Багато радянських громадян під час війни перебували в тюрмах і таборах. Влада вирішила частину їх відправити на фронт. Ті, хто відбував покарання за кримінальні злочини не найбільшої важкості, могли добровільно попроситися до війська, «щоби своєю кров’ю змити провину». Як правило, їм давали зброю і відправляли у штрафні частини, де після першого поранення боєць звільнявся від покарання і після одужання потрапляв у звичайну військову частину. Через штрафні батальйони проходили також рядові бійці і молодші командири з числа військовослужбовців, засуджених військовими трибуналами. А засуджених офіцерів, розжалуваних у рядові, відправляли у штрафні роти.

Червона армія несла величезні втрати, компенсувати їх було все важче. Коли з-під влади окупантів області почали повертатися під владу Сталіна одна за одною, там негайно починалася мобілізація до РСЧА. Ресурси  тут знайшлися великі. Проте Радянська влада не мала особливої довіри до людей, що побували під німецькою окупацією. Вона не цінувала навіть найбільш лояльних своїх громадян, тим більше – цей «підозрілий елемент». З ним поступили по-звірячому.

Восени 1943-го тисячі щойно мобілізованих українців, не перевдягаючи у військове обмундирування, практично без зброї кинули на форсування Дніпра «на підручних засобах». У бій вони вирушили в тому одязі, в якому ходили вдома, тож їх назвали «чорною піхотою». А кров у тієї піхоти – така ж червона, як у всіх, і від неї Дніпро-Славутич на певний час став червоним… Ті, хто вижили, розповідали: це було пекло. Німецькі кулеметники, які безперестану косили наших хлопців, від цього божеволіли. А «геніальні полководці Сталіна» все гнали й гнали під кулеметний вогонь людські хвилі…

Дорогою ціною діставався кожний метр здобутої землі. Неймовірно важкий труд, страшна нервова напруга, смерть на кожному кроці – ціна війни жахлива, й заплатити її довелося сповна простим людям. А славу і нагороди поділили між собою ті, хто без ліку гнав цю масу «чорної піхоти» під німецькі кулі. Рідні загиблих часто навіть не знали про долю своїх синів, батьків, братів. У папірці, що приходив родині, було написано «пропав безвісти». А це означало, що держава ні копійки не заплатить: а раптом «пропалий» перейшов на службу до німців?

Лише восени 1944-го останніх гітлерівців вигнали з української землі. А УРСР відроджувалася у трохи змінених кордонах. Насамперед, змінився кордон з Польщею, їй віддали Перемемишль і отримали Кристинопіль, перейменований на Червоноград. А від союзної Чехословаччини забрали Підкарпатську Русь, перетворену на Закарпатську область. Відбувався й обмін населенням: з Польщі силоміць вивозили українців, а з СРСР до Польщі з великою радістю виїжджали поляки. До Чехословаччини виїхала більшість волинських чехів, натомість звідти в УРСР переселили частину людей, що називали себе “русинами”. 

Завершення Другої світової

Провідні держави Антигітлерівської коаліції на кількох конференціях вирішили долю післявоєнної Європи. Західні союзники не дали Сталіну можливості зайняти всю Європу під приводом «звільнення її від німецько-фашистських загарбників». Але контроль над країнами Центральної і Південно-Східної Європи він собі забезпечив. Червона армія рухалася на Захід, їй назустріч наступали армії західних союзників. Вони висадилися у Нормандії в червні 1944-го і з боями дійшли до Німеччини. В останні дні квітня 1945-го відбувалася своєрідна гонитва: хто першим заволодіє німецькою столицею й змусить ворога капітулювати. Берлін взяла Червона армія, і пізнього вечора 8 травня було підписано остаточну капітуляцію Німеччини. У Москві про це дізналися на початку 9-го травня, відтак і святкували День перемоги саме цього дня.

Європа раділа довгоочікуваній перемозі, а в Азії війна ще тривала. Радянський Союз безпосередньої участі в ній не брав, маючи з Японією пакт про ненапад. Правда, допомогу китайській Червоній армії він надавав, хоча і приховано. А в Китаї бойові дії проти японських агресорів вели як комуністи, так і китайські націоналісти. Ця країна зазнала величезних людських і матеріальних втрат: лише мирних людей у Китаї загинуло майже 17 млн! Японці застосовували там хімічну і бактеріологічну зброю, здійснювали засуджені світовою громадськістю акти геноциду: як у місті Нанкін, більшість населення якого була по-звірячому закатована.

Наприкінці 1941 р. у війну з Японією вступили США, які після поразок у першому періоді війни почали одержувати перемоги у великих морських і повітряних битвах. Американська техніка виявилася кращою, ніж японська, і випускалося її у США значно більше, ніж в Японії. Та японці вирішили домагатися перемог за допомоги «психологічної зброї» – людей, які атакували американські кораблі, керуючи торпедами або літаками, начиненими вибухівкою. Смертник-камікадзе гинув, завдавши значної шкоди противникові.

Готуючись до висадки на Японські острови, американці підраховували свої можливі втрати. Виходили дуже великі цифри. Мирне населення озброювалося бамбуковими піками, луками і стрілами, примітивними однозарядними рушницями – щоб ставити опір американцям. Звичайно, втрати мирних японців у випадку такого опору складали би мільйони загиблих і покалічених: що могли зробити селяни з бамбуковими піками проти американських танків? А у Вашингтоні вже були готові застосувати ще жахливішу зброю, якої світ раніше не бачив.

6 серпня 1945 р. на мирне японське місто Хіросиму америкнський бомбардувальник скинув атомну бомбу, яка за лічені секунди стерла місто з лиця землі. Через три дні ще одна атомна бомба впала на японське місто Нагасакі. Точна кількість загиблих невідома, але приблизно оцінюється у 140 тисяч. А ще кілька сотень тисяч згодом померло від ран, опіків і променевої хвороби. Частина сучасних японських і американських істориків нині стверджує, що навіть півмільйона жертв атомного бомбардування  – у кілька разів менше, ніж загинуло би в разі висадки американських військ у безперервних боях на Японських островах. Шок від атомного бомбардування дав японському командуванню зрозуміти: війну програно безнадійно. І майже відразу після американського удару по Хіросимі Радянський Союз у порушення угоди з Японією оголосив цій країні війну.

За шість днів з Квантунською армією в Маньчжурії було покінчено, і в Токіо японський імператор, який втратив останню надію на почесний мир, оголосив повну й безумовну капітуляцію. 2 вересня 1945-го на борту американського лінкору «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію. Від СРСР його підписав генерал Деревянко – етнічний українець за походженням, військовий розвідник, що знав англійську та японську мови. Друга світова війна 1939-1945 років була остаточно завершена.

Втрати, надії, реалії

Людство втратило у Другій світовій війні від 50 до майже 80 млн чол.: різні країни наводять різні цифри. Найбільших людських втрат зазнали Радянський Союз і Китай. Сучасні історики вважають, що 48% всіх людських втрат СРСР припадає на Україну. Війна завдала й величезних матеріальних збитків: 714 міст і селищ міського типу і 28 тис. сіл були зруйновані, без притулку залишилося близько 10 млн чол. Зруйноване треба було відбудовувати, а людям, які змогли пережити усі жахіття війни, треба було починати нове, мирне життя. Яким воно буде, важко було уявити.

Багато людей наївно вважало, що після всього страшного влада припинить репресії, розпустить колгоспи і дозволить громадянам вільно відвідувати церкви й молитися Богу. Реальне життя виявилося зовсім не таким. Репресії тривали, від них страждали не лише ті, кого звинувачували у «посібництві окупантам», а й нерідко зовсім невинні люди, які стали жертвами доносів заздрісних осіб. Колгоспи не лише не розпустили, їх почали створювати там, де не встигли створити до війни. А політика державного атеїзму тривала, хоча і не в таких найгрубіших формах, що практикувалися до війни.

В сучасній Україні виникають дискусії: чи виграла війну Україна як частина Антигітлерівської коаліції? Питання формуоюється неправильно: УРСР була лише частиною Радянського Союзу, а не окремою державою. Втім, наприкінці війни Сталін надав Українській РСР такі атрибути державності, яких були позбавлені інші радянські республіки. Зокрема, у Києві розпочали роботу народні комісаріати (від 1946-го – міністерства) закордонних справ і оборони. Москва пояснювала, що Україна і Білорусь зазнали найбільших втрат серед республік СРСР і їхній внесок у спільну перемогу дає їм особливі права, тому ці республіки йотримали те, чого не мали інші. УРСР опинилася навіть серед країн – засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Чому Сталін погодився на такі поступки? А він був наляканий розмахом національно-визвольної боротьби на Заході України і діяльністю Укранської Головної Визвольної Ради (УГВР) та сформованого нею уряду. Існувала реальна небезпека, що згодом їх можуть визнати інші країни, тому Москва матиме дуже серйозні проблеми. От і вирішили перехопити ініціативу. Мовляв, хочете Українську державу – маєте УРСР. І нічого іншого вам не треба! Захід у черговий раз засвідчив свій прагматизм: щоб не псувати відносини з Москвою, він офіційно не визнав УГВР, натомість місце в ООН визнав за УРСР. Про події в Україні відразу після війни і політику західних держав щодо українців поговоримо наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ПЕРЕМОГА АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ ТА УКРАЇНА (частина 36) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Колабораціонізмом» називають добровільну співпрацю з окупантом окремих осіб або груп населення, яка завдає шкоди державі, громадянами якої вони є. Це слово французького походження і означає воно просто «співпраця». Масово вживатися воно стало від 1940 року, коли гітлерівці окупували Францію й чимало французів, на чолі з маршалом Петеном, пішло на співпрацю з окупантами. Масштаби такої співпраці в різних країнах були різними, на окупованій території СРСР – серед найбільших. Але радянська офіційна наука намагалася говорити про них як про явище маргінальне, згадуючи здебільшого окремих «зрадників», коли йшлося про «всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників». Спробуємо розглянути і поширення цього явища в Україні, і найважливіші його аспекти.

Співпраця з ворогом чи намагання вижити?

На початку війни з СРСР гітлерівці та їхні союзники окупували територію України і розділили її на кілька частин. Більшість областей УРСР опинилася у складі Райхскомісаріату Україна і у військовій зоні з найжорстокішим окупаційним режимом. Якщо в Галичині, яка разом із польськими землями увійшла  до Генерал-губернаторства, були хоч якісь натяки на місцеве самоврядування, то місцева адміністрація в Райскомісаріаті перебувала під повним контролем німецьких комендантів. Українці могли обіймати певні (як правило, найнижчі) посади, але приймати самостійні рішення без санкції німецьких чиновників не мали права. Окупанти мусили залучати місцевих мешканців до такої адміністративної діяльності, бо власних кадрів для управління величезними окупованими територіями не вистачало.

У містах окупанти призначали бургомістрів, які спиралися на дрібних чиновників –посадовців міських служб. Перевагу німці віддавали фахівцям, які в радянські часи працювали в апараті міських рад. Оскільки багато таких працівників встигло евакуюватися до приходу німців, на посади призначали й людей, які не мали потрібних знань і навичок управлінської роботи. Радянські історики акцентували, що часто адміністративний апарат на місцях окупанти формували з «кримінальних злочинців». Слід зазначити, що йшлося про людей, які невинно постраждали від сталінських репресій і мали свої рахунки з радянською владою. Звісно, під «постраждалих від злочинного комуністичного режиму» маскувалися й шахраї, злодії, розтратники, хабарники. Але розкрадання міського бюджету німці не толерували: чиновників контролювали жорстко й тих, кого спіймали на злочині, карали нещадно, найчастіше смертною карою.

Контроль гестапо і СД (секретної служби) був постійний і ретельний. З особливою прискіпливістю гестапівці слідкували, щоби до місцевої адміністрації не потрапили агенти радянських спецслужб і люди, пов’язані з комуністичним підпіллям та партизанами. А таких засилалося чимало, щоби завдавати окупантам значної шкоди. Службовці цих органів складали списки населення, видавали нові документи чи робили спеціальні позначки у старих паспортах (де ними ще користувалися), вели облік осіб на біржі праці й визначали, кого відправити на роботу в Німеччину. Їхнім завданням було вчасно виявляти соціальні конфлікти й запобігати несанкціонованим страйкам чи демонстраціям.

А причин для соціальних конфліктів було достатньо. Особливе невдоволення міських мешканців спричиняла нестача продовольства і брак роботи. Евакуація промислових підприємств або їхнє знищення перед відходом Червоної армії чи в результаті бойових дій залишили багатьох людей без роботи. Безробітним важко було отримати картки на хліб, хоча й з ними неможливо було нормально харчуватися: калорій організму не вистачало. Окупанти вивозили продовольство до Німеччини, тож у містах України почався справжній голод. Лише у Харкові від голоду загинуло кільканадцять тисяч чоловік. Торгувати продовольством було суворо заборонено. Коли містяни виїджали в село, де міняли речі на їжу, вони ризикували життям: «спекулянтів» ловила поліція і карою нерідко була публічна страта через повішання.

Маса людей опинилася перед вибором: смерть від голоду чи співпраця з окупантами. Німці формували поліцію з місцевих мешканців з розрахунку 1 поліцейський на 100 чол. населення. Поліцаям платили зарплату, рядовим невеличку, але вижити на неї можна було. Видавали їм кийки, а вогнепальну зброю – лише коли проводили антипартизанські акції чи каральні операції. Залучали поліцаїв до виявлення євреїв, які переховувалися від німців, до арешту й конвоювання заарештованих, а також до масових розстрілів євреїв, комуністів, полоненних партизанів і підпільників. Деякі співробітники української поліції жорстокістю і садизмом навіть перевершували своїх гестапівських кураторів. Хоча радянські історики інколи приписували українським поліцаям ті злочини, яких вони не скоювали. Так, українським націоналістам, які служили в поліції, приписали участь у розстрілах євреїв у київському Бабиному Яру, звинувативши у цьому членів Буковинського куреня. Сучасні історики довели, що в останні дні вересня, коли відбувався цей акт геноциду в Києві, Буковинський курінь перебував у Бердичеві, а його члени навіть не мали зброї. І до німецької поліції вони тоді не належали. Тільки по розформуванню куреня частина його членів записалася до 115-го і 118-го поліцейських батальйонів.

Поліцію окупанти формували не лише в містах, але й у селах. Хоча міські поліцаї безпосередньо підпорядковувалися спецслужбам  окупантів, а сільскі – старостам, яких або призначали окупанти, або під їхнім контролем обирали самі селяни. Далеко не всі поліцейські брали участь у каральних акціях і грабували мирних людей. Частина з них боролася з кримінальними злочинцями, захищала селян від озброєних дезертирів і бандитів. Багато з них згодом перейшло до червоних партизанів. У кожному конкретному випадку слід враховувати, чим займалася ця людина на німецькій службі та як до неї ставилися люди. Це ж стосується і працівників місцевої адміністрації з  числа жителів УРСР. Одна річ – коли діяльність цієї людини завдала шкоди рідній країні, зовсім інша – коли праця в органі, створеному окупантами, не носила ознак злочину, а допомогала підтримувати нормальну життєдіяльність міста. Складніше оцінювати тих, хто працював у створених окупантами газетах. Якщо журналісти пропагували нацистські ідеї, звеличували Гітлера, закликали до вбивства євреїв і циган (ромів) – вони вчиняли злочини. Якщо ж тільки повідомляли новини, писали нариси про природу тощо – то зараховувати їх до колаборантів не варто. Люди заробляли на кусень хліба тією працею, якою могли.

Військова служба окупантам

Історики досі дискутують: скільки радянських людей зі зброєю в руках служили у сформованих гітлерівцями військових частинах. Називають цифри від одного до двох мільйонів осіб, серед яких українців було 250-300 тисяч. Точні підрахунки тут неможливі, бо й самі німці часто не повідомляли до Берліну, скільки добровільних помічників вони озброїли і використовують як «гарматне м’ясо». Річ у тім, що Гітлер був проти озброєння слов’ян, яких вважав «унтерменшами» – «недолюдками». Але хронічна нестача солдатів на передовій змушувала німецьких генералів вишукувати людські резерви, де тільки можливо. Одним з них була заміна німців на радянських військовополонених у ближньому тилу, що дозволяло відправляти в окопи тих, хто раніше займався чимсь іншим. У вермахті були сотні тисяч коней, обози складалися здебільшого з гужового транспорту. Радянських військовополонених використовували як їздових, конюхів, ковалів. Німці захопили й чимало радянських автомобілів, і шоферами на них також ставили радянських полоненних. Працювали бранці шевцями, кравцями, вантажниками помічниками кухарів, які рубали дрова й носили воду, чистили та різали овочі, тощо. Все частіше залучали їх для доставлення боєприпасів на передову, а згодом почали озброювати й відправляти в окопи разом з німецькими солдатами. В кожній дивізії були такі «НW» – «добровільні помічники», як називали їх у вермахті.

Формували з українців і цілі військові частини, навіть з’єднання. Ще в радянські часи всі чули про есесівську дивізію «Галичина», сформовану 1943-го. Комуністична пропаганда звинувачувала її вояків у «військових злочинах», проте жодне із цих звинувачень не знайшло підтверджень під час розслідувань, які, на радянську вимогу, проводили юристи західних країн у післявоєнний період. Дивізію формували за підтримки мельниківської ОУН, на фронт німці кинули її 1944-го під Бродами і в перших же боях вона зазнала нищівної поразки. Більшість вояків загинула чи потрапила у полон, близько чотирьох тисяч відійшло в ліс, де на їхній базі створили два курені УПА. А залишки з’єднання німці переформували й кинули спершу до Словаччини, далі у Словенію – на боротьбу з партизанами. Наприкінці війни здійснювалася спроба створити Українську Національну Армію, першою дивізією якої стала та, що починала свій шлях як дивізія «Галичина». Але їй довелося відійти до зони окупації західних союзників і здатися. На вимогу СРСР західні союзники не видали вояків дивізії, аргументуючи це тим, що це не радянські громадяни, а громадяни Польщі. Дивізійників підтримали представники польської еміграції, і це дозволило їм уникнути примусової видачі в лабети СМЕРШ та НКВС.

Набагато гірша доля спіткала вихідців з Радянської України, які під час війни добровільно вступили до сформованих німцями військових частин. Йдеться, зокрема, про Українське Визвольне Військо (УВВ), яке планували створити з розрізнених підрозділів українських добровольців загальною чисельністю до 180 тис. чол. УВВ мало діяти у складі вермахту і його бійці отримали німецьку уніформу з українськими кокардами й нарукавними нашивками синього кольору із жовтим тризубом. Цілком реалізувати цей план не вдалося: українці не мали харизматичного військового лідера, здатного домогтися запланованого. Відтак певна частина етнічних українців з числа радянських військовополонених опинилася у складі Російської Визвольної Армії (Русской Освободительной Армии, РОА) під командуванням генерала Власова. Як радянських громадян західні союзники, яким вони здалися в останні дні війни, видали цих людей в СРСР. Вони були репресовані як «зрадники».

Якщо йдеться про початки військової колаборації, то ще навесні 1941 р. німці сформували з українських націоналістів два батальйони (курені) – «Нахтігаль» і «Роланд», які з нападом Німеччини на СРСР разом з вермахтом почали бойові дії. Але доля цих підрозділів була нещасливою. Після спроби бандерівської ОУН проглосити незалежність України у Львові обидва батальйони розформували, а їхнім бійцям запропонували укласти індивідуальні контракти на службу в допоміжній поліції «Шуцманшафт-поліцай». Ця поліція розташовувалася у казармах, була добре озброєна, носила німецьку уніформу і використовувалася для боротьби з партизанами і охорони стратегічних об’єктів, насамперед залізниць. З українців сформували 201-й батальйон «шуцманшафту», який 1943 року разом зі своїм командиром, гауптманом (сотником) Романом Шухевичем відійшов зі зброєю до лісу й долучився до УПА. А Українська Повстанська Армія вже боролася на два фронти – проти Гітлера і проти Сталіна – і радянські звинувачення 

її в «колабораціонізмі»  з гітлерівцями не мають реальних підтверджень. Те, що німці залишили частину зброї УПА під час відступу з України – тактичний хід: так само вермахт залишив зброю й польській Армії Крайовій (АК), щоби ці дві сили боролися проти Червоної армії.

Справжніми колаборантами були ті шуцмани, які до кінця зберігали вірність Гітлеру і брали участь в каральних акціях проти мирного населення, звинуваченого у співпраці з червоними партизами або УПА чи АК. Поліцаї, що палили мирні хати і по-звірячому вбивали жінок, дітей, старих, не заслуговують співчуття і кару вони понесли ту, яку заслужили. Шкода лише, що разом з ними покарані й ті, хто злочинів не вчиняв, а намагався елементарно вижити, надівши форму ворога. Вибір у них був страшний: або померти від голоду, холоду і знущань у таборі військовополонених, або піти на службу до німців і використати будь-який шанс, щоби втекти з неї…

Побутовий колабораціонізм

Найчастіше в окупованій Україні зустрічався так званий «побутовий колабораціонізм» – доброзичливі. а то й дружні відносини представників місцевого населення з окупантами. Серед німецьких солдатів і офіцерів були дуже різні люди. Були зарозумілі нацисти, що зверхньо ставилися до «унтерменшів». Були садисти й кати, які отримували насолоду, знущаючись над невинними людьми, піддаючи їх нелюдським тортурам, вбиваючи жінок і дітей. Але були і нормальні люди, які співчували нещасним і навіть намагалися чимсь допомагати їм. Німецьких солдатів по селах розміщували в селянських хатах, і нерідко вони зі своїх пайків виділяли щось голодним дітям. Мені неодноразово доводилося чути розповіді про «доброго дядю» Ганса чи Фріца, який і поїсти дасть, і іграшку хлопчику змайструє, і гарну пісеньку дитині заспіває. Солдати, відірвані від власних родин, бачили у цих дітях своїх, залишених десь там, далеко, у Німеччині. і якщо вони зберегли хоч трохи людяності в душі, то намагалися поділитися нею з тими, до кого не мали ненависті, незважаючи на антигуманну нацистську пропаганду.

Окремо варто сказати про стосунки українських дівчат з німецькими солдатами. Коханих хлопців цих дівчат мобілізували до Червоної армії або ці хлопці пішли в партизани чи вступили у сформовані німцями поліцейські батальйони і десь у Білорусі билися з партизанами. А тут поруч були інші хлопці, правда, не наші, але веселі й симпатичні. Спалахували взаємні почуття, які зустрічали осуд як німецького начальства (близькі контакти з «унтерменшами», м’яко кажучи, не віталися), так і земляків цих дівчат. А коли  внаслідок цих почуттів народжувалося дитя, доля йому судилася дуже непроста. Знав я кількох таких «німецьких дітей», важко їм у житті доводилося:  ровесники не хотіли з ними гратися, у школі ніхто не хотів сідати з ними за одну парту, а потім непросто було й на роботу влаштуватися. І їхнім матерям доводилося вислуховувати багато чого дуже неприємного. Влаштуватися на роботу їм удавалося хіба що прибиральницями. Правда, частину з них чекісти направляли на навчання до педучилищ, після чого дівчина замість диплома отримувала лише довідку про закінчення й направлення на роботу в глухе село на Заході України, звідки мала повідомляти чекістам про появу повстанців у селі, про настрої людей тощо. Служба Безпеки ОУН таких вираховувала, і радянська пропаганда отримувала черговий факт для звинувачення «бандерівських убивць у знищенні радянських вчительок».

До речі, німцям удалося 1941 року захопити в деяких містах списки агентів НКДБ і НКВС, більшість з яких швидко перевербували і ті «стукали» в гестапо із такою ж завзятістю, як раніше «стукали» чекістам. А коли повернулася радянська влада, без жодних проблем продовжили своє звичне заняття з попередніми господарями. Заодно руками чекістів «зачистили» всіх, хто міг дати на них таку інформацію, за яку НКВС могла і до відповідальності притягнути по повній.

Добрі стосунки з окупантами багатьом обернулися згодом найгіршим боком. Дісталося, наприклад, власникам приватних ресторанів, кафе, барів, перукарень, кінотеатрів, де обслуговувалися німецькі солдати й офіцери. Але вони добровільно погоджувалися  надавати такі послуги і отримували досить значний прибуток. Гірше довелося жінкам і дівчатам, які  опинилися серед «персоналу» солдатських борделів. Більшість з них потрапила туди, щоби не померти з голоду самим і щось заробити для своєї родини. Частину загнали насильно. А ганьби вони зазнали на все життя.

Під окупантом кожний виживав, як міг. Навіть селянин, який живого німця на очі не бачив, після повернення Радянської влади міг отримати ярлик «посібника окупантів» за те, що вчасно платив їм податки  і до останньої зернини й останньої краплі молока здавав усе, чого вимагав староста для відправки німцям. А міський робітник міг сісти за грати за те, що ремонтував німцям автомобілі чи іншу техніку. Вчителя могли покарати за те, що навчав дітей у школі за підручником, запровадженим окупаційною владою. А священника – за те, що молився «за перемогу німецької зброї», як наказав йому єпископ. Недарма в радянських анкетах тривалий час існувала графа, де треба було зазначати, чи перебував під час війни на окупованій території. Одне лише перебування в окупації вже збуджувало підозру: чи не колаборант той, хто анкету заповнює? Так влада відповідальність за те, що сама здала Україну ворогу, переклала фактично на простих людей. Сучасним історикам треба ще дуже уважно досліджувати явище колабораціонізму, щоби розібратися в його причинах і наслідках, щоби зняти з невинних людей звинувачення у посібництві ворогу, а винних у військових злочинах назвати поіменно.

Злочини проти людяності терміну давності не мають, і пам’ятати про них слід – щоби таке не повторювалося.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук 

Запис Проект Ігоря Буркута “Про українців і Україну”: КОЛАБОРАЦІОНІЗМ В УКРАЇНІ: 1941-1944 (частина 35) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Tридцять років тому в Чернівецькій області створили першу організацію України, що стала альтернативою комуністичній партії: саме 26 серпня 1989 року у приміщенні актового залу СПТУ-8, розпочав свою роботу Народний Рух України.

З документами Державного архіву Чернівецької області працював начальник одного з відділів архіву Борис Баглей. Як свідчать архівні документи, на установчих зборах був присутній 81 делегат з 93 запрошених. Керівником організації обрали Леонтія Івановича Сандуляка, тогочасного народного депутата СРСР обраного на 1 ї’їзд народних депутатів СРСР, який відбувався 25 травня – 9 червня 1989 року. Це саме Леонтій Сандуляк вийшов першим на трибуну з’їзду й запропонував вшанувати хвилиною мовчання усіх, хто загинув за свободу й демократію в СРСР…

А тепер, у серпні під головуванням Сандуляка обрали 23-х делегатів на установчий з’їзд Народного руху до Києва до Києва, який відбувся на початку вересня 1989-го. Зауважимо, що почесним гостем цього з’їзду делегати обрали Павла Каспрука, тодішнього очільника Чернівецького міськвиконкому (аналог теперішнього міського голови).

Увечері того ж дня на території сучасного музею народної архітектури просто неба відбувся санкціонований мітинг. За різними оцінками, на мітинг прибуло близько 10 тисяч осіб (див. фото).

Уперше на мітингу підняли синьо-жовті прапори, що їх міліція намагалася відібрати, а власників затримати. На мітингу виступили Леонтій Сандуляк та інші активісти. Пробували виступати й партійні чиновники, але завершити виступ їм не дали, на відміну від Павла Каспрука, виступ якого рухівці сприйняли досить схвально.

– Саме ці події згадували ми з Леонтієм Івановичем цьогоріч, – каже Борис Баглей. – А ще і він, і інші учасники установчих зборів пригадали, що за часів помаранчевої влади, 2009 року, усіх їх нагородили почесними грамотами, урядовими нагородами, а нині ніби  забули…

Фото з архіву Василя Бойчука

Запис Народний  Рух: 30 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В історії Другої світової війни є сторінки, які дотепер дуже по-різному оцінюються мешканцями різних регіонів України. До таких, зокрема, належить історія партизанського і повстанського руху. Якщо для більшості галичан вояки УПА й підпільники ОУН – герої та борці за незалежність рідної країни, то для багатьох мешканців Сходу України вони – колаборанти і бандити. Негативний образ антирадянських партизанів десятиліттями формувала пропаганда КПРС. Зруйнувати його важко: для цього потрібні спільні зусилля об’єктивних істориків, школи й ЗМІ. Тут важливо не кинутися з однієї крайності в іншу: суцільний негатив не перетворити на суцільний позитив. Але об’єктивне дослідження антирадянського партизанського і повстанського руху ускладнене неоднорідністю цього руху і взаємною боротьбою різних національно-визвольних сил, які виступали проти обох тоталітарних режимів. Але виступали не спільно, а окремо, до того ж витрачали чимало сил на взаємне поборювання.

1941: Зародження українського повстанського руху

На початку німецько-радянської війни найвпливовішою політичною силою в українському національному русі була ОУН, правда, розколота на дві фракції – бандерівську й мельниківську. Обидві у червні 1941-го вірили, що з допомогою Німеччини зможуть вибороти незалежність України, та спроба бандерівців у Львові проголосити самостійність Української державі без згоди німців обернулася для них репресіями окупантів: лідери ОУН (б) опинилися в концтаборі Заксенгаузен і члени бандерівської організації змушені були приховувати членство. Ті ж, що служили в німецьких поліцейських частинах, готувалися до збройної боротьби з окупантами, та намагалися передчасно не виказати себе. Їхній час прийшов пізніше, а 1941-го зародився інший повстанський рух, який отримав назву «бульбівського».

Перші антирадянські повстанські сили створили в Україні не бандерівці, а ті, кого радянська пропаганда за старою звичкою називала «петлюрівцями». На Волині та у Поліссі ще за перебування краю під владою Польщі діяла підпільна українська націоналістична організація, яку очолював успішний підприємець – власник гранітного кар’єру на прізвище Боровець, який в нелегальній діяльності мав псевдо «Тарас Бульба». Він був пов’язаний  із урядом УНР в екзилі й виступав за відродження УНР. Після нападу Німеччини на СРСР сформовані Бульбою-Боровцем збройні загони розпочали бойові дії проти розгромлених і деморалізованих частин Червоної армії, а також нападали на представників радянської номенклатури і НКВС, які поспіхом евакуювалися на Схід. «Бульбівці» захоплювали зброю та боєприпаси, до них долучалася частина червоноармійців – українців за походженням. Лідер повстанців проголосив себе отаманом і заявив, що планує створити «Українську Повстанчу Армію». Вона мала  формуватися за регональним принципом, і першою одиницею повинна була стати «Поліська Січ».

Загони «Поліської Січі» ще до підходу вермахту намагалися взяти в свої руки владу на території тих районів, де вони ліквідували радянські органи. Та у плани німців така «самодіяльність» не входила. Окупанти запропонували Бульбі-Боровцю включити «Поліську Січ» до складу поліції, яку формували на захоплених українських землях. І першим завданням новітніх поліцаїв мала стати участь у масовому знищенні єврейського населення. Отаман не погодився з такою пропозицією і на вимогу німців мусив розпустити «Поліську Січ». Зброю січовики здали німцям далеко не всю, частину ретельно сховали, а самі розійшлися по домівках. Проте зв’язки одне з одним зберегли, і в разі потреби їхню підпільну мережу можна було швидко мобілізувати.

Та деякі члени «Поліської Січі» стали-таки поліцаями і взяли участь у звірячих розправах нацистів над нещасними євреями. За такі злочини немає терміну давності, і спроби деяких родичів реабілітувати злочинців під приводом того, що вони певний час боролися за незалежність України, приречені на провал. А справжні борці не співпрацювали з окупантами, а готувалися до рішучої боротьби з ними. Волинь і Полісся ідеально пасують для ведення партизанської війни: у лісах і болотах карателі не можуть використовувати військову техніку, а в хуторах і віддалених маленьких селах партизани могли отримувати в селян не обліковане властями продовольство і безпечний відпочинок.

Не лише українські повстанці розуміли придатність краю для партизанської боротьби. Це враховували й радянські чекісти при плануванні терористично-диверсійних операцій в німецькому тилу, і польські шовиністи, що мріяли відновити кордони 1939 року й включити Волинь і Полісся у відроджену Річ Посполиту. Так закладалося майбутнє криваве протистояння з величезною кількістю жертв серед мирного населення. Німці намагалися скористатися цим у власних інтересах. Найкращим для них було би взаємознищення всіх партизанських сил, які замість боротьби з окупантами воювали б одна з одною. 

Створення й структура УПА

Наявність різних партизанських сил для селян Волині й Полісся означала, що вночі до них приходили люди з лісу і вимагали їжі, теплих речей тощо. А ще в лісах швендялися озброєні до зубів дезертири й звичайні кримінальні злочинці, які заходили у села й грабували селян. Відтак мирні люди мусили братися за зброю й створювати загони селянської самооборони. Від невеличкої банди вони могли захиститися, але успішно протистояти добре організованому і навченому партизанському загону – ні. Тож гинули люди, які могли б зміцнити український повстанський рух. Щоби не розпорошувати сили, керівництво ОУН вирішило об’єднати їх у повстанську армію. Фактично вона зароджувалася з селянської самооборони, підрозділам якої члени ОУН надавали певної організаційної форми. Перші повстанські сотні вступили в бої з окупантами й червоними партизанами вже наприкінці 1942-го.

А 1943-го створення Повстанської Армії пішло на повну. Особливе значення мало те, що до лісу організовано, зі зброєю в руках перейшли підрозділи української поліції, які до того перебували під німецьким командуванням. Разом з рядовими були й командири, зокрема сотник (капітан) Роман Шухевич. Рішення про створення УПА приймалося тими керівниками бандерівської ОУН, які уникли арешту німецькими властями, насамперед Миколою Лебедем. А Степан Бандера сидів тоді у німецькому концтаборі й негативно ставився до ідеї розгортання партизанської боротьби. Він вважав, що Україна здобуде незалежність завдяки могутній національній революції, а для цього необхідно берегти сили, не розпорошуючи їх на дрібні партизанські операції. За іронією долі, бійців армії, створеній всупереч Бандері, назвали «бандерівцями». 

Парадоксів у цій історії взагалі багато. Радянська пропаганда всіляко використовувала факт, що кілька тисяч шуцманів зі створених німцями українських поліцейських батальйонів фактично заклали початки сильної УПА, тобто Українську Повстанську Армію «створили німці». Але пропагандисти замовчували інший важливий факт: до служби німецьким окупантам багато з цих поліцаїв встигли послужити радянськими міліціонерами! Коли Волинь і Полісся у вересні 1939 р. зайняла Червона армія, тут почали формувати радянську міліцію. До неї набирали здебільшого молодих українських селян, які мали свої рахунки з польськими панами. Саме цих українських хлопців НКВС використала як інструмент для арешту й виселення польських осадників, військових, чиновників, поліцейських, поміщиків і буржуа. Ненависть до поляків влада роздмухувала штучно, щоби українські мліціонери слухняно виконували накази начальства. Коли ж прийшли німці, то цілі районні відділи міліції перейшли під їхнє командування. 1943 року ці колишні радянські міліціонери (серед них було чимало комсомольців) – потім німецькі поліцаї – стали українськими повстанцями. Життя складне, передбачити всі його повороти дуже непросто…

УПА створювалася за єдиним планом, саме як партизанська армія зі своєю символікою, званнями, знаками розрізнення, уніформою. Структура була теж армійська: рій (відділення), чота (взвод), сотня (рота), курінь (батальйон). Кілька куренів могли об’єднуватися в загін – фактично бригаду. На чолі армії стояв Головний Штаб і командуючий. Всі стрільці й старшини для конспірації користувалися псевдонімами. Командував армією генерал Чупринка (Роман Шухевич).  Повстанці воювали в основному невеликими підрозділами: цього вистачало для виконання більшості завдань. Якщо червоні партизани діяли в інтересах Червоної армії й здійснювали диверсії на залізницях, знищували невеликі німецькі гарнізони в населених пунктах тощо, то УПА своє завдання вбачала в іншому. Для неї найголовнішим був захист українського населення від пограбувань з боку окупантів чи ворожих партизанів, визволення побратимів і мирних людей з німецької неволі, а також здобуття трофейної зброї і боєприпасів. Повстанці перешкоджали окупантам вивозити продовольство з українського села, захищали селян від різномантіних банд або партизанів-грабіжників. Диверсії на залізниці здійснювали для звільнення українців, яких вивозили на примусову працю до Німечини, або захоплювали вагони зі зброєю та патронами. Правда, німці навчилися відправляти залізницею гвинтівки без затворів, а затвори перекидали на фронт літаками.

Нападали повстанці й на табори для радянських військовополоненних, частина звільнених долучалася до УПА. Інколи нападали й на гетто, звідки звільняли євреїв-лікарів: в УПА гостро відчувався брак медиків. Тиловими службами УПА було підпілля ОУН, яке забезпечувало бійців продовольством, одягом, взуттям тощо. У селах були створені Самооборонні Кущові Відділи – озброєний резерв повстанської армії, які за потребою брали участь в операціях повстанців. У тих же селах лікувалися поранені й хворі повстанці, частину сільських дівчат повстанські лікарі вивчили на медичних сестер. А взимку в теплих криївках на сільських обійстях переховувалися хлопці з лісу, яким важко було маскуватися в лісових бункерах: виказував дим опалення, а також сліди на снігу, коли бійцям доводился виходити на свіже повітря. 

Бої з противником

Комуністи-історики стверджували, що в німецьких військових архівах вони не знаходили документів про бої УПА з вермахтом. Не дивно: німецькі збройні сили перебували тоді на фронті, звідки знімати їх для операцій в тилу командування не могло. Якщо червоні партизани діяли поруч із фронтом і німецькі фронтові частини могли без проблем залучатися до антипартизанських акцій, то перекидати дивізії з-під Курська на Волинь Гітлер не дав би. Проти українських повстанців кидали не армійські частини, а підрозділи СС і поліції, а також союзників Німеччини і так званих «батальйонців» (радянських військовополоненних, що добровільно зголосилися служити окупантам). До антиповстанських операцій залучали навіть цілі з’єднання, наприклад, 8-му кавалерійську дивізію СС «Флоріан Гейєр», яка перебувала в тилу на переформуванні. Під час жнив 1943-го на Волині українські повстанці зривали вивезення зерна в Німеччину, відтак проти них провели широкомасштабну операцію із залученням артилерії, авіації, танків і бронепоїздів. Понад 10 тисяч карателів під командуванням сумнозвісного есесівського ката Бах-Залевського намагалися знищити всіх, кого вважали своїми ворогами. Та в жорстоких боях противник зазнав значних втрат і не зміг реалізувати свою головну мету. УПА зберігла основні сили і не дозволила німцям установити повний контроль над українським селом. 

На початку УПА діяла в Райхскомісаріаті Україна – не лише на Волині й Поліссі, але й на території Кам’янець-Подільської та Житомирської областей, а підпілля ОУН – навіть на Донбасі й Дніпропетровщині. У Галичині ОУН розпочала формування Української Національної Самооборони (УНС), коли 1943-го партизани Ковпака увійшли на на галицьку територію під час рейду до Карпат. Ковпаківці намагалися маскуватися під УПА, та частіше показували своє справжнє обличчя. Підтримки в галичан вони не мали, відтак силою забирали в селян все потрібне, чим ще більше відштовхували від себе мирне населення. УНС билася з червоними партизанами, фактично допомогаючи німцям. Спільними зусиллями вони вщент розгромили партизанське з’єднання. А потім Українську Національну Самооборону було переформовано на УПА-«Захід». Тепер повстанська армія складалася з груп «Північ», «Захід», «Схід» і «Південь». Цілком сформованими і дієвими були лише перші дві.

Крім боїв з німцями й червоними партизанами, повстанці вели криваву боротьбу з польськими Армією Крайовою (АК) та Батальйонами Хлопськими, а також із польською селянською самообороною. Брали вони активну участь і в операціях проти мирного польського населення, змушуючи поляків переселятися на етнічні польські землі. А польські партизани та селянська самооборона здійснювали криваві акції проти мирного українського населення й билися з підрозділами УПА. Цей жахливий конфлікт, абсолютно не потрібний обом народам, був спровокований боротьбою за землі, на яких українці складали більшість і хотіли створити тут свою незалежну держву. Натомість  лідери польського підпілля бачили ці землі лише у складі власної держави й, замість пошуку компромісу, вдалися до застосування сили, як і їхні противники з УПА. До розпалювання українсько-польського конфлікту чималих зусиль доклали німецькі та радянські спецслужби, яким було вигідно, щоб УПА і АК взаємно нищили одна одну, а не воювали спільно проти Гітлера і Сталіна.

УПА намагалася включити до свого складу українські збройні формування, створені іншими політичними силами. Мельниківці мали свої курені, які не брали участі у боях бандерівців з німцями. Їх насильно приєднували до УПА, а якщо мельниківці чинили опір, їх нещадно вбивали. Насильно приєднували й бульбівців. Від рук членів ОУН(б) загинула дружина Бульби-Боровця, чешка за походженням. Ті ж бульбівці, хто уникли приєднання до УПА, створили Українську Національну Революційну Армію (УНРА), яка  значно поступалася УПА. Точну кількість українських повстанців назвати неможливо: різні джерела подають різні, розбіжні, цифри. Найчастіше згадується число, назване політемігрантом Петром Мірчуком: 80 тисяч українців і 20 тисяч представників інших національностей. На бік УПА масово переходили «батальйонці» з частин, сформованих гітлерівцями з народів Кавказу, Середньої Азії, Поволжя. Сформовані з них повстанські курені під власною символікою боролися за незалежність як України, так і своїх батьківщин.

Зміна окупанта

Поразки Німеччини на Східному фронті і в Північній Африці 1943 року засвідчили, що Гітлер війну фактично вже програв. Невдовзі його війська виженуть з України, й сюди повернеться сталінська влада. Керівництво ОУН і командування УПА мали враховувати нову обстановку й готуватися до важкої боротьби з комуністичним режимом. Для її успіху потрібно було багато зброї та боєприпасів, яких у повстанців хронічно не вистачало. Але вони були в німців, які відступали з української території. Відтак установлювалися взаємовигідні контакти: повстанці передавали німцям розвідувальну інформацію про радянські війська, а німці залишали їм чимало зброї, патронів, снарядів, мін і гранат. Передавали вони й радіоапаратуру, користуватися якою навчали повстанських радистів, щоби отримувати від них потрібну інформацію.

Із наближенням лінії фронту підрозділи УПА змушені були причаїтися (для боїв з фронтовими частинами вони не пристосовані), а далі активно протистояти заходам радянської влади з відродження сталінських порядків. Спираючись на УПА, лідери українського національно-визвольного руху спробували створити органи влади незалежної України – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), своєрідний перед-парламент із представників різних політичних сил. УГВР формувала уряд, присвоювала військові звання, здійснювала нагородження українськими орденами і медалями тощо. Створюючи цей орган, його ініціатори сподівалися на допомогу західних демократичних держав у боротьбі проти Сталіна. Але члени Антигітлерівської коаліції такої допомоги не надали, оскільки були пов’язані союзницькими договорами з СРСР. Відтак УГВР спробувала знайти союзників серед пригнічених Москвою радянських народів, висунувши гасло «Воля народам! Воля людині!». Масової підтримки не вдалося досягти і тут.

Сталінський режим виявився дуже міцним, тим більше, що він вигравав війну і його авторитет у світі стрімко зростав. Західні обивателі вбачали в радянському диктаторові насамперед переможця гітлерівського режиму і заплющували очі на те, що тоталітаризм Москви нічим не кращий тоталітаризму берлінського. Відтак борці за українську незалежність знову опинялися без могутніх союзників, що руйнувало їхні надії на перемогу. Хоча коритися вони не збиралися: їх підтримувла віра в неминучість конфлікту між Сталіним і демократичними державами після спільної перемоги над Гітлером. А в такому конфлікті лідери ОУН вбачали шанс на реалізацію своєї найзаповітнішої мрії про незалежну Українську державу.

Під час німецької окупації виникали зародки такої держави у вигляді «повстанських республік», найбільш успішною з яких була Колківська. Радянська ж влада подібних експериментів не допускала, будь-які спроби в цьому напрямку придушувала силою. Тактика повстанців полягала тепер у зриві відродження органів радянської влади на рівні села і (в деяких випадках) району – вже на обласний рівень сил не вистачало. Повстанці намагалися запобігти створенню первинних організацій компартії та комсомолу в селах, здійснювали напади на уповноваженних райкомів партії, на чекістів і міліціонерів, намагалися зривати мобілізацію до Червоної армії, насильне вивезення західних українців на  відновлення шахт Донбасу. Особливих зусиль підпільники й повстанці докладали, щоби зірвати створення колгоспів, не зупиняючись перед убивством активістів колгоспного руху і тих, хто навіть з примусу вступав до колгоспу. Знищували колгоспну техніку, підпалювали майно колгоспів. А це спричиняло неоднозначну реакцію селян і не сприяло покращенню відносин між ними й повстанцями.

На боротьбу з УПА кинутли значні сили НКВС і НКДБ, їм на допомогу виділялися й частини Червоної армії. Перед зміною окупанта до УПА мобілізували чимало української молоді, її нашвидкуруч навчали поводження зі зброєю та партизанської тактики. Але підготовка була недостатньою і у перших же боях недосвідчені повстанці зазнали значних втрат. Противник виявився дуже сильним і підступним, він широко використовував різноманітні провокації, закидав до повстанців свою агентуру. Радянська пропаганда всіляко намагалася дискредитувати борців за волю України, їх називали «українсько-німецькими націоналістами» й звинувачували у співпраці з гітлерівськими спецслужбами. Сталінський режим виявився потужнішим за гітлерівський, він вправно поєднував батіг із медяником. Масові репресії радянські за масштабами не поступалися гітлерівським, але сталіністи більше висилали потенційних противників, ніж знищували їх фізично, на відміну від німецьких окупантів. А тим, хто йшов на співпрацю з новими окупантами, надавали різноманітні привілеї: дрібні посади в органах влади, можливість здобути престижну освіту тощо. Такі методи найбільшого поширення набули вже після завершення війни 1945 року і про них ми ще поговоримо.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”:ПРОТИ ГІТЛЕРА І ПРОТИ СТАЛІНА (частина 34) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попри відчайдушний опір окремих частин, Червона армія швидко відходила на Схід, а територію України захоплював вермахт. Далі цивільна адміністрація запроваджувала нові порядки. Швидко з’ясувалося, що нові багато в чому нагадували старі: на зміну одній тоталітарній системі прийшла інша. Замість портретів Сталіна повсюдно з’являлися портрети Гітлера, часто з написом «Гітлер- визволитель!» Проте не волю принесли ці окупанти, а чергове рабство: замість більшовицького – нацистське. І життя простих українців, всупереч їхнім наївним сподіванням, зовсім не покращилося, а для більшості – навпаки. Окупанти розшматували українські землі, запровадивши в різних частинах окупованої території досить відмінні порядки.

Евакуація і «випалена земля»

Перед приходом гітлерівців радянська влада намагалася вивезти на Схід усе цінне, а що не вдавалося вивезти – знищити, щоб не дісталося ворогові. На Заході України, де не було значних підприємств, евакуювали насамперед людей – родини партійно-державної номенклатури, чекістів і військових. А також ув’язнених із тюрем. Кого ж не встигали відправити на Схід, знищували на місці, закопуючи тіла на тюремних подвір’ях. Перед смертю нещасні зазнали страшних мук: чекісти вигадували такі садистські тортури, які нормальній людині й уявити неможливо… Приховати сліди злочинів вони не встигли, чим скористалися нові окупанти. У масових вбивствах ув’язнених вони звинуватили «жидів-комуністів», спровокувавши єврейські погроми, після чого загнали в гетто тих євреїв, що залишилися в живих.

А радянська влада не організувала евакуації галицьких євреїв і навіть не попередила їх про небезпеку антисемітської політики нацистів. Ті ж євреї, що намагалися виїхати самотужки, не змогли цього зробити: жорсткий контроль на старому державному кордоні проходили лише ті, що мали дозвіл на виїзд. Звичайні громадяни дозволів не мали. Але й привілейовані мали чимало проблем, насамперед через брак транспорту. Вирішували їх, як могли. Наприклад, на вокзалі в Тернополі скупчилося чимало ешелонів, яким не вистачало локомотивів. Вихід знайшли льотчики: винищувачі зі знятими крилами закріпили на відкритих платформах, а вагони з особовим складом і родинами командирів чіпляли за платформами з технікою. Льотчики запускали двигуни винищувачів – і ті тягли ешелон не гірше за паровоз!

На Урал, Сибір і до Середньої Азії евакуювалися промислові підприємства зі Сходу України і тих областей РРСФР, яким загрожувала німецька окупація. Загалом було демонтовано 31 850 підприємств, з них на новому місці вдалося запустити лише близько 1 500. З демонтованих 50 прокатних станів відновлено не більше 15-ти. Ще й дуже багато станків демонтували поспіхом, по-варварськи, і на Схід вони прибули у вигляді метолобрухту. Виручили західні союзники, які почали постачати в СРСР нові станки, і це дозволило розгорнути випуск бойової техніки. Наприклад, з Харкова до Нижнього Тагілу на Уралі евакуйовано танковий завод, який виробляв танки Т-34. А тракторний завод з Харкова, що випускав тягачі для артилерії, перевезли на Алтай. Разом з підприємствами виїжджали й ті, хто на них працював. Йшлося про мільйони людей. Проте значно більше опинилося під владою окупантів: до листопада 1941 р. майже 80 млн. чол. Перед відходом Червоної армії на території, що от-от мала бути окупованою противником, цілеспрямовано знищувалося все, що могло згодитися окупантам. Сталін фактично закликав  застосовувати тактику «випаленої землі»: за його наказом підпалювали врожай на полях, підривали електростанції й підприємства харчової промисловості тощо. Його не цікавило, як виживатимуть люди на окупованій території, принцип був «чим гірше, тим краще». Мовляв, аби шкодували, що не евакуювалися вчасно.

Серед сталінських наказів були й абсолютно нелогічні – такі, як наказ підпалювати ліси. Водночас вождь закликав розгортати партизанську боротьбу, та якщо ліси спалили б – де б її розгортали? У нас буде окрема стаття про партизанський рух в Україні, зараз же скажемо: партизанські загони 1941-го формувалися нашвидкуруч, цим займалися чекісти, партійно-комсомольський апарат і військові. Понад 90% таких загонів сформували органи НКВС і НКДБ зі своїх оперативних співробітників і агентів. А ставлення народу до чекістів було різко негативним і сформовані ними партизанські загони підтримки населення не мали. Як наслідок, на початок 1942-го їх залишилося в Україні лише близько 3% від сформованих напередодні окупації або закинутих у тил противника.

Серйозні проблеми виникли і з підпіллям, яке створювали ті ж чекісти та партійні номенклатурники. Радянська пропаганда поширювала міф про те, що гітлерівці карали всіх комуністів, хоча це стосувалося лише тих, хто активно боровся проти окупантів. Інші ж реєструвалися в гестапо, обіцяли не протидіяти окупантам і могли жити та працювати, не зазнаючи переслідувань. Правда, їх могли взяти у заручники у першу чергу, коли окупанти розгортали терор проти мирного населення в разі загибелі від рук підпільників чи партизанів своїх солдат та офіцерів. Але чимало комуністів працювало у створених окупантами органах місцевого самоврядування, служило у поліції або військових підрозділах у складі вермахту і навіть військ СС. Генерал Власов і більшість його генералів і старших офіцерів  до полону були членами ВКП (б).

Органи управління на окупованій території

Окупанти включили Львівську, Станіславську, Тернопільську і Дрогобицьку області до складу генерал-губернаторства з центром у польському Кракові. До 1918-го ці галицькі землі  належали Австро-Угорщині, чимало їхніх мешканців розуміли німецьку мову або добре нею володіли. При формуванні місцевих органів управління окупантам було зручніше спиратися саме на таких людей. Підбираючи кадри до цих органів, німці використовували  традиційне для Галичини польсько-українське суперництво, виступаючи арбітром у їхніх конфліктах і непорозуміннях. Цю територію окупанти розглядали лише як свою колонію, ресурси якої повинні працювати на Німеччину. Спробі лідерів бандерівської ОУН у перші дні німецької окупації Львова проголосити незалежність України було негайно покладено край, а її ініціатори на чолі із Степаном Бандерою невдовзі опинилися у концтаборі Заксенгаузен. 

Водночас окупанти спочатку не заважали «похідним групам ОУН» рухатися слідом за вермахтом на Схід України і там брати участь у створенні місцевих органів самоврядування. У селах місцеві мешканці обирали старост (або їх призначала німецька адміністрація) і поліцейських. При формуванні міських органів перевагу надавали спеціалістам, що мали досвіл такої роботи в радянські часи. Серед них було чимало членів або кандидатів у члени ВКП(б). В Україні зареєстрованих налічувалося десятки тисяч.

Більшість областей окупованої УРСР німці включили до складу «Райхскомісаріату Україна» зі столицею в Рівному. Під владою райхскомісара Еріха Коха опинилися і деякі території БРСР та РРСФР. Режим у райхкомісаріаті був значно суворішим, ніж у генерал-губернаторстві, між цими українськими землями встановили кордон, для переходу якого потрібні були спеціальні дозволи. Населення Наддніпрянщини за своїми політичними симпатіями помітно відрізнялося від населення західноукраїнських областей, і члени «похідних груп ОУН» намагалися пропагувати тут ідеї українського націоналізму, які позитивно сприймалися далеко не всюду. Водночас переважна більшість сільського населення Наддніпрянщини погано ставилося й до комуністів, особливо не сприймало воно колгоспи. Селяни очікували, що німецька влада вона розпустить колгоспи й віддасть землю тим, хто її обробляє. Проте окупанти зрозумли, що в колгоспах значно простіше вилучати сільгоспродукцію, ніж в індивідувальних селянських господарствах, тож більшість колгоспів зберегли. Правда, під іншими назвами, та нерідко з тими ж керівниками і тими ж нормами здачі продукції, що й у радянські часи. Навіть рівень зарплати колгоспного керівництва залишався попередній.

Берлін розглядав Україну як джерело продовольства для німців і сировини для німецької промисловості. Саме на максимальне викачування цих ресурсів і спрямовувалася діяльність господарських органів окупаційної адміністрації. А політичні органи покликані були підтримувати лояльність місцевого населення до німецької влади й придушувати будь-який опір їй. Велике значення надавалося пропаганді, з цією метою масово видавали газети українською й російською мовами, поширювали пропагандистські брошури, демонстрували пропагандистські фільми, повсюдно розклеювали яскраві плакати. Німеччина гостро відчувала нестачу робочої сили, тож усіма засобами працездатних українців агітували їхати до Німеччини на роботу. Тим, хто погоджувався, обіцяли гарні умови життя і праці. Та невдовзі з’ясувалася облудність таких оіцянок, потік добровольців припинився, і людей почали відправляти насильно.

Вже восени 1941-го багато українців побачило, що гітлерівський режим не кращий від сталінського. Якщо у селі навіть при значному вилученні продовольства окупантами їжа ще була, то в місті ситуація виглядала набагато гірше. Містяни змушені були їхати до села – міняти речі на продовольство. А окупаційні власті переслідували «спекулянтів» – доходило аж до їхньої публічної страти. Жорстокі репресії збурювали масове невдоволення, і ставлення до німецької влади змінювалося у гірший бік. Міська молодь, яка виросла в СРСР, ставилася до радянської влади значно краще, ніж старше покоління: вона не мала, з чим її поівнювати через брак власного життєвого досвіду. Багато молодих людей сподівалося в радянські часи здобути вищу освіту, чим покращити свій життєвий рівень і соціальний статус. А за німецької влади така мрія ставала недосяжною, молоді  залишалася тільки рабська праця на окупанта. Справжній шок у багатьох спричиняла правда про ситуацію в таборах для радянських військовополоненних, де червоноармійці масово гинули від голоду, спраги, хвороб і знущань табірної охорони.

Пекло полону

Поразки Червоної армії у перші місяці війни супроводжувалися масовою здачею у полон. Втрачаючи кадрову армію, радянське командування терміново мусило шукати вихід. Був оголошений запис до народного ополчення, куди брали тих, хто з якихось причин не підлягав призову до Збройних сил (вік, стан здоров’я, так звана «бронь» у зв’язку з потрібною в тилу професією тощо). Більшість ополченців не мала достатньої військової підготовки, їхнє озброєння було вкрай недостатнім (подеколи – лише пляшки із сумішшю бензину і гасу для підпалу ворожих танків)… Дивізії народного ополчення кидалися на фронт проти  досвідчених і добре озброєних німців, відтак несли величезні втрати. Серед дослідників називалася цифра: з двох мільйонів ополченців вижило тілько 150 тис. чол. Тих народних ополченців, що потрапили до німецького полону, радянські історики навіть не зараховували до числа військовополонених, бо вони не мали статусу солдатів регулярної армії!

А червоноармійців 1941 року у ворожому полоні опинилися мільйони. Німці виявилися зовсім не готовими прийняти й розмістити таку величезну кількість бранців. Не було ні достатньої кількості бараків, ні харчування, ні навіть достатньо питної води. Тисячі людей у чистому полі тримали просто неба, лише територію утримання огороджували колючим дротом, і озброєна охорона не давала їм розбігтися. Люди змушені були пити воду з калюж, замість нормальної їжі кидали трохи сирої брукви або взагалі не давали нічого. Голодні люди з’їли всю траву, охорона почала фіксувати факти трупоїдства і людоїдства. З наступом холодів почалося справжнє вимирання цілих таборів. До лютого 1942 р. померло близько двох мільйонів радянських військовополоненних. А на червень 1942 р. у німецьких таборах живими залишилося тільки 1 млн. 100 тис. радянських бранців.

Коли німці побачили масштаби проблеми, вони спробували зменшити її гостроту, почавши звільняти з таборів тих червоноармійців, рідні місця яких вермахт уже встиг зайняти. На осінь 1941 р. понад 320 тис. радянських військовополоненних завдяки цьому повернулися додому. Проте берлінське начальство вирішило припинити таку практику. Ситуація в таборах стала ще складнішою, навіть частина німецьких генералів протестувала проти того, що там коїлося. Але не через «гуманізм» – лише виходячи з раціональних інтересів збереження працездатної робочої сили, яку можна задіяти на заводах Німеччини, звільнивши значну кількість німців, яких можна відправити на фронт.

Трагедію радянських військовополоненних підсилювало те, що СРСР фактично від них відмовився, зарахувавши мільйони своїх громадян до числа «зрадників». Сталін вважав, що військовослужбовець повинен застрелитися, а не здаватися у полон, і потрапляння до полону розцінювалося як «зрада Батьківщини». Хіба що вороги захопили воїна важкопораненим і без тями… Якщо військовополоненні інших армій у ворожому полоні були захищені міжнародним правом і могли отримувати продовольчу допомогу від Міжнародного Червоного Хреста, то радянські – ні: СРСР не підписав відповідних міжнародних документів, і гітлерівці використовували цей факт, виправдовуючи своє ставлення до полоненних червоноармійців.

Згодом ситуація в таборах дещо покращилася, проте у 1941-му – на початку 1942-го там було справжнє пекло. Виживали лише ті, хто до останнього боровся за своє існування. Користуючись майже безнадійним станом великої маси військовополоненних, гітлерівці пропонували їм переходити на службу до табірної охорони або частин допоміжної поліції, які формувалися для антипартизанської війни та каральних акцій. Щоби вирватися з табірного пекла, тисячі людей погоджувалися. Кожен мав власну мотивацію. Одні планували отримати зброю і з нею перейти до партизанів. Інші готові були воювати проти сталінського режиму, який вони ненавиділи. А були й такі, яким все рівно, кому служити, аби тільки мати достатньо їжі. Про колабораціоністів поговоримо наступним разом.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук 

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ГІТЛЕР ЗАМІСТЬ СТАЛІНА: ПОЧАТОК НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ (частина 33) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В історії СРСР 1941-й посідає особливе місце. Напад гітлерівської Німеччини  розпочав найсерйозніші випробуваннядля Радянського Союзу. Сталін ретельно готувався до війни, та напад противника 22 червня 1941 р. виявився для нього несподіваним. Все більше сучасних істориків схиляється до думки, що Гітлер випередив кремлівського диктатора на лічені тижні, чи навіть і дні. Є чимало непрямих підтверджень цього, хоча переважна більшість радянських документів засекречена Москвоюдотепер. Відтак дуже важко відповісти на багато запитань при дослідженні початкового етапу німецько-радянської війни. Масштаби розгрому Червоної армії 1941-го вражають: за деякими параметрами вони не мають аналогів. Не менше вражає, що держава витримала такий удар і в кінцевому підсумку перемогла могутнього противника.

Не до того готувалися…

Твердження радянської пропаганди про «неготовність СРСР до війни з Німеччиною» не відповідають дійсності. Підготовка йшла на повну. Цілодобово, у три зміни, працювали війькові заводи, постачаючи у війська новітню зброю та військову техніку. Створювалися й розгорталися все нові й нові дивізії. Тривалаприхованамобілізація особового складу під виглядом військових зборів резервістів.Доєвропейської частини СРСР перекидалися добре підготовлені до війни з’єднання Особливої Далекосхідної армії: загроза нападу Японії значно зменшилася, бо японці зав’язли в інших конфліктах.Величезні сили підтягувалися до кордонів з Німеччиною, і Москва готувала їх не до оборони, а до наступу. Червона армія мала більше танків, ніж усі решта армій, разом узятих, і ця колосальна броньована армада мала зламати опір противника й пройти переможним маршем аж до Атлантики. Успіх танкістів мала закріплювати мотопіхота, що рухалася на автомобілях разом з танками. Формувалися мехкорпуси, що складалися з танкових і мотострілецьких дивізій з артилерією на механічній тязі. У звичайнійпіхоті артилерію перевозили кіньми, натомість у механізованих корпусах – спеціальними тягачами або ж тракторами. Але ці трактори – як і автівки для перевезення мотопіхоти – планувалося мобілізувати в народному господарстві перед початком бойових дій. І цим була закладена проблема, яка проявила себе на початку війні дуже сумними наслідками.

Найбільше мехкорпусів було сконцентровано в Україні: Київський Особливий військовий округ був найміцнішим у СРСР. У 1941-му ним командував генерал-полковник Кирпонос, який зробив карколомну кар’єру, коли рух соціальних ліфтів був значно прискорений репресіями, які звільняли високі посади швидко і безжально. Ще на початку 1939-го полковник Кирпонос обіймав скромну посаду начальника Казанського піхотного училища – одного з багатьох у РСЧА. Та з початком фінської війни його призначили командиром 70-ї стрілецької дивізії й відправили на фронт. Наприкінці тієї війни він отримав наказСталіна штурмом взяти друге за значенням місто Фінляндії – Вііпурі (шведська назва – Виборг). Жодного військового значення цей штурм не мав, бо фіни вже розпочали евакуацію Виборга за домовленістю з радянською стороною. Проте Сталіну потрібна була хоч одна яскрава перемога, і Кирпонос забезпечивйомутаку. Він особисто повів червоноармійців морською кригою в атаку, незважаючи на артилерійський вогонь противника. Солдати гинули від снарядів, потопали в крижаній воді, але наказ виконали. А їхній командир став генерал-майором і Героєм Радянського Союзу – й швидко піднявся аж до посади командуючого округом. Проте не встиг набути ні потрібних знань, ні досвіду, що невдовзі призвело до трагічних наслідків.

Невідповідність посадам, які займали, – біда багатьох свіжоспечених полковників і генералів. Навіть досвідчені командири у щойно сформованих частинах мали чималі проблеми, бо не встигали як слід знайомитися з підлеглими й вивчати особливості своїх нових частин. Вище командування не вітало ініціативи знизу, навпаки, «занадто» ініціативний військовикризикував дуже сильно. Як і вцілому СРСР, повсюдні бюрократизм і нехлюйство завдавали армії значної шкоди. А головне, людина тут, як і деіндепід владою більшовиків, вважалася легко замінним гвинтиком системи й життя рядових в очах командування не мало особливої цінності. Розпоряджаючись величезними людськими та матеріальними ресурсами, радянські генерали й маршали думали зовсім не про те, щоби їх берегти. Вони налаштовувалися на захоплення нових територій і готувалися першими напасти на ворога. Заскочити його, розбити убоях біля кордону й розгорнути швидкий наступ броньованої армади, прикритої з повітря тисячами власних військових літаків –уперед, на Захід! Але сталося все навпаки.

Шок від першого удару ворога

Війська Особливого Київського військового округу, на базі якого в разі війни розгортався Південно-Західний фронт, призначалися для першого удару в напрямку на Люблін, Кельці, Краків. Їх і дислокуваливідповідно до цього плану. Мехкорпуси округу базувалися здебільшого в нещодавно долучених до СРСР західноукраїнських областях або поруч із старим державним кордоном. Для наступу такадислокація була найкращою, надто коли противник небув готовий до цього. Та ворог сам готувався завдати удару, причому він планував так само масовано застосувати танки й авіацію для блискавичного досягнення переможних результатів. Німці називали таку війну «бліцкріг», тобто «блискавична війна». Ще до осіннього бездоріжжя й зимових холодів вони планували вийти на лінію Архангельськ – Астрахань, розгромивши СРСР й окупувавши його європейську частину. Головного удару вони завдавали через Білорусь і Смоленськ на Москву, тоді як радянське командування готувалося до головних боїв не там, а в Україні.

22 червня 1941 року німецькі війська завдали потужного ударуна всій лінії кордону з СРСР. Радянські історики, розповідаючи про перші дні війни з німцями, акцентували на героїзмі прикордонників, які нерідко до останнього боронили свої застави; говорили про масовий запис добровольців у Червону армію, про героїчну 99-у дивізію, яка тричі брала прикордонний Перемишль тощо. Але учасники йсвідки тих подій запам’ятали зовсім інше. У перші години в зоні бойових дій з’явилися червоноармійці без зброї, які намагалися скинути військову форму і перевдягтися у цивільне. Вони покинули свої частини і прямували на Схід, подалі від лінії фронту. На очах розвалювалися цілі військові частини, і все більше рядових і командирів здавалося у полон. Дехто з радянських істориків звинувачували удобровільній здачівполоннасамперед західних українців, насильно мобілізованих до Червоної армії. Але масово здавалися й ті, що народилися і виросли в СРСР. Чому так?

Головна причина – взаємна ненависть влади й народу, яку намагалася замаскувати офіційна пропаганда, а прояви «антирадянщини» нещадно переслідувалися каральними органами. А з першим ударом ворога влада відразу втекла, і разом з нею зник і страх перед репресіями. Багато радянських громадян вважало, що гірше влади більшовиків нічого вже не буде, тож вітали окупантів, сподіваючись на покращення свого життя. Не бажаючи захищати органзіторів Голодомору і репресій, чимало червоармійців піднімали руки, щоби пересидіти війну у полоні. Вони ще не здогадувалися, на що насправді обернеться полон для тих, хто туди потрапив…

Напередодні  війни в Радянському Союзі виходили фільми, в яких майбутню війну зображували як переможний похід Червоної армії, яка з легкістю громить ворога, а європейський пролетаріат радісно вітає визволителів від «буржуазно-капіталістичного рабства». Проте справжня війна виявилася зовсім іншою. За лічені тижні кадрова Червона армія зазнала небачених втрат і здала ворогові Білорусь, Прибалтику, Молдову, значну частину України. Звичайною логікою пояснити такий стан неможливо: РСЧА мала значну перевагу над противником і в живій силі, і у військовій техніці. На території України розгорілася величезна танкова битва: в районі Рівне – Дубно – Луцьк  зійшлися у двобої радянські механізовані корпуси і німецькі танкові групи. Радянські втрати виявилися фантастичними: за два тижні лише один Південно-Західний фронт втратив стільки танків, скільки вермахт узагалі мав на всьому Східному фронті. Чим це можна пояснити?

Значна частина броньованих машин дісталася ворогові неушкодженою: екіпажі їх покинули нібито через брак пального і боєприпасів. Або кидали без жодних пояснень і лісами намагалися відійти в тил. Хтось із танкістів піддався паніці, хтось узагалі не хотів воювати за «рідну Радянську владу і товариша Сталіна». А дехто й насправді залишився без пального й снарядів, хоча на складах ще було все необхідне. Не було ж головного – людей, здатних чітко й відповідально виконувати свої обов’язки. Безлад і нехлюйство набули небачених масштабів, через них бойові дії нерідко ставали неможливими. Нагадаємо, дивізії мотопіхоти можна було розвернути наповну,лише отримавши з народного господарства необхідні автомобілі й трактори. А мобілізація техніки зривалася через нерозпорядливість виконавців. З тилу надсилали розукомплектовані або зіпсовані автомобілі, ще й без водіїв. Ще більші проблеми виникали з тракторами. А це означало, що дивізії залишалися піхотними, а не ставали мотострілецькими, до того ж і без артилерії, яка не отримала потрібної тяглової сили. Танки мусили вступати у бій без підтримки мотопіхоти, що значно їх послаблювало.

А в німців існував чіткий «орднунг» (порядок), що й позначалося на результатах боїв. Так, порядку у вермахті було набагато більше, ніж в РСЧА, а його кадри були краще підготовленими до сучасної війни, ніж більшість командирів Червоної армії. Досвід здобувався в боях, ціна його була надзвичайно високою. Важливим виявилося і ставлення командирів до рядових солдатів: німці своїх намагалися берегти, чого не можна сказати про багатьох червоних командирів. На першому етапі війни противник помітно перегравав червоних у психологічному плані. Червоноармійці дуже боялися оточення, і крик: «Нас оточили!»змушував багатьох кидати зброю й ховатися по лісах. На очах таяли дивізії, корпуси й цілі армії. А сотні тисяч справді потрапляли в оточення, звідки шлях був у пекло таборів для військовополонених, дебільшість бранців гинула від голоду, холоду, хвороб і знущань. Розгромлені частини відходили на Схід: цей відхід отримав тодіназву «Великого Драпу». Бажання захищати приєднані 1939-го території більшість червоноармійців не мала. «Совіти» тут ненавиділи за масові вбивства і депортації невинних, конфіскацію майна, антицерковну політику тощо. Українські підпільники стріляли в червоноармійців, які відходили на Схід, а ті стріляли у відповідь.

Втрата територій і людей

Командування Південно-Західного фронту не спромоглося зупинити ворога, війська змушені були відходити на Схід. Сталін вимагав від Кирпоноса захищати Київ до останнього, заборонивши відступати. Командування фронту виконувало наказ, хоча й бачило реальну небезпеку оточення своїх сил. У підсумку і Київ здали, і сили фронту опинилися в«котлі». Доля ж командуючого склалася трагічно: він не пережив цієї поразки. За одними даними, загинув у бою, за іншими,– застрелився сам чи його застрелили чекісти, щоби генерал не потрапив у німецький полон. До речі, у ворожому полоні опинилося 79 радянських генералів, деякі з них пішли на службу до німців. Про це поговоримо окремо.

Восени 1941-го майже вся територія України була вжеокупована, лише частина Донбасу контролювалася Червоною армією. Поразки на фронті показали Сталіну, що він може швидко втратити все і треба терміново знаходити кардинальне рішення, щоби врятувати хоча б те, що противник не встиг забрати. Тоді у Кремлі вирішили запропонувати Гітлеру сепаратний мир за зразком того «паскудного» Брест-Литовського, який Ленін уклав з Центральними державами 1918-го. Генерал-лейтенант держбезпеки Павло Судоплатов (той, що 1938 року вбив Коновальця) у своїх мемуарах згадував, як Сталін наказав йому зв’язатися із послом Болгарії в СРСР, завербованим радянською розвідкою, і через нього передати Гітлеру пропозиції сепаратного миру. Болгарія тоді була союзницею гітлерівської Німеччини. Своєму берлінськму колезі кремлівський вождь пропонував мир в обмін на території, погоджуючись визнати за ним все, що німці вже окупували. Таким чином, Кремль готовий був визнати, що Україну він втратив…

Утім, відповіді з Берліна Сталін не отримав. Гітлер вважав, що він остаточно переміг Радянський Союз і зможе добити йогонайближчими тижнями. Життя ж виявилося значно складнішим, ніж це вбачали у Райхсканцелярії. Німецькі генерали краще знали справжні ресурси СРСР, ніж єфрейтор, якого політичні бурі винесли на верхівку Німецької держави. Гітлерівці просувалися до Москви, та Москвою Радянський Союз не завершувався. Він ще мав промислову базу на Уралі – і за Уралом розташувалося чимало підприємств, евакуйованих з європейської частини СРСР. Далеко не вичерпаними були навіть людські мобілізаційні ресурси, які дозволяли створювати замість знищених все нові й нові військові частини й з’єднання, озброювати їх і посилати в бій. Значну допомогу отримував Радянський Союз від Британії та США, що дозволило йому пережити найважчі місяці, коли україні не залишилося запасів пороху:евакуйовані порохові заводи ще не розгорнули виробництво. А британський порох дозволив вести вогонь по ворогу.

Проте і втрачено було дуже багато. Десятки мільйонів радянських громадян опининилися під владою німецьких окупантів, які почали перетворювати українські землі на свої колонії. Україну було пошматовано: Закрпаттям ще від 1938-го володіла Угорщина, а Буковину, Бессарабію і так звану Трансністрію Гітлер віддав Румунії. Галичину приєднали до генерал-губернаторства, створеного на польських землях, а більшість областей УРСР, частину БРСР і незначну частину РРФСР оголосили «Райхскомісаріатом Україна». Прифронтові райони перебували  під управлінням військових. Кордони пролягли по живому тілу України, кожна з її частин різнилася від сусідніх. Але про цейтиметься в наступній статті.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: 1941-й: КРЕМЛЬ ВТРАЧАЄ УКРАЇНУ (частина 32) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про історію Другої світової війни написана величезна кількість наукових, науково-популярних, публіцистичних, мемуарних, художніх книг. Одні й ті ж події можуть висвітлюватися в них зовсім по-різному, залежно від поглядів автора, його компетентності тощо. Історики різних країн нерідко намагаються показати внесок своїх країн у спільну перемогу Антигітлерівської коаліції більшим, ніж він був у дійсності, і водночас приховати злочини, вчинені військовослужбовцями їхніх армій. А китайські фахівці взагалі вважають, що Друга світова розпочалася 1937 року нападом Японії на Китай, з чим не погоджуються їхні колеги з інших країн. Частина українських істориків стверджує, що війна розпочалася за контроль над Україною і українське питання було головним у цій війні. Спробуємо ж пошукати правду.

З ким і проти кого

Серед громадян держав, що утворилися на руїнах СРСР, дотепер поширені міфи, створені радянською пропагандою. Зокрема, про «Велику Вітчизняну війну радянського народу проти німецько-фашистських загарбників»: мовляв, Радянський Союз вступив у Другу світову лише 1941 року, і не мав жодного стосунку до розв’язування найстрашнішої війни в історії людства. А «мудрий Сталін» уклав з Німеччиною 23 серпня 1939-го пакт про ненапад, щоб устигнути як слід підготуватися до війни з Гітлером, і весь час до 22 червня 1941-го лише до неї готувався.

Та насправді ситуація була значно складнішою, і саме укладення пакту виявилося найвигіднішим саме Гітлеру: воно дозволило йому забезпечити свій тил при розв’язанні війни зі своїми головними противниками – Великою Британією та Францією. Більшість сучасних істориків покладають відповідальність за розв’язання світової війни водночас на двох диктаторів – німецького та радянського. А СРСР готувався не лише до зіткнення з Німеччиною, він мав дуже серйозні проблеми й на інших напрямках.

Упродовж тривалого часу існувала реальна небезпека на Далекому Сході з боку Японії. Створюючи власну азіатську імперію, японські політики й генерали сподівалися значно розширити її територію за рахунок СРСР. Тому на Далекому Сході Москва мусила тримати значні військові сили, здатні успішно протистояти агресорові. І допомагати Китаю, якому також загрожували японці. Ще у 20-х роках радянські військові спеціалісти допомагали китайцям створювати більш-менш сучасні Збройні сили. Серед таємних радянських радників був, зокрема, українець Віталій Примаков – організатор і командир корпусу Червоного козацтва, який брав активну участь у боях проти Армії УНР, денікінців, поляків та інших противників Радянської влади. 

Коли ж 1937-го  Японія напала на Китай, на допомогу йому прийшли радянські льотчики, а СРСР надав китайцям велику матеріальну допомогу й прислав досвідчених військових, здатних організувати гідну відсіч самураям. Наприклад, був там Андрій Власов – так, саме той, що згодом став символом колабораціонізму і створив «Русскую Освободительную Армию» на допомогу гітлерівцям. Але в Китаї він проявив себе найкращим чином, за що генералісимус Чан Кайши нагородив його високим китайським орденом, а дружина генералісимуса подарувала Власову дорогий годинник. Щоправда, після повернення цього радянського радника з Китаю московські чиновники відібрали в нього і орден, і годинник «з міркувань секретності»…

У 1938-1939 роках сталися прямі зіткнення японських військ із Червоною армією на озері Хасан і монгольській річці Халхін-Гол, у яких японці зазнали поразки. Але небезпека війни між двома країнами існувала й далі. Лише 1941-го Японія почала готуватися до війни зі Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном і для забезпечення свого тилу запропонувала СРСР пакт про ненапад за зразком того, що уклали Москва і Берлін. 13 квітня 1941 р. такий документ (без секретного протоколу до нього!)  було підписано, і Сталін зміг перекинути чимало військ з Далекого Сходу до Європейської частини СРСР, де повним ходом вже йшла підготовка до війни з Німеччиною. Це була значна дипломатична перемога СРСР: одночасного удару Німеччини та Японії Радянський Союз не витримав би.

Небезпека масштабної війни загрожувала Москві й на Європейському континенті, і то не лише з боку Німеччини. Коли СРСР розпочав агресію проти Фінляндії, то на захист Фінської держави піднялася світова громадськість. Відреагували й уряди декількох країн. У Лондоні й Парижі вирішили, що в тій війні винні не лише СРСР, але й Німеччина, із якою вони вже воювали. Почалася підготовка експедиційного корпусу на допомогу фінам, а союзна авіація розробила план бомбового удару по Баку, де добувалася головна частка радянської нафти, а також по Батумі, де нафту переробляли і відправляли танкерами за кордон. Отримавши інформацію про ці плани, Сталін зрозумів їхню небезпечність. Вступати у війну проти Британії й Франції, ще й на боці Німеччини, він зовсім не хотів, відтак швидко звернув військову операцію проти Фінляндії. 

СРСР – Німеччина: друзі чи союзники?

Після розділу Польщі Москва і Берлін уклали Договір про дружбу і кордони. Сталін погодився на «дружбу», але ставати офіційним союзником Гітлера зовсім не бажав, бо розумів відповідальність за такий союз. Проте обидві держави настільки тісно співпрацювали, що можна вести мову про союз між ними де-факто, хоча де-юре він і не був закріплений. Німеччина отримувала з СРСР те, чого не могла привезти з інших країн через морську блокаду, яку здійснювала Велика Британія. Нафту і продовольство, кольорові метали і багато іншої стратегічної сировини, потрібної для безперебійної роботи військової промисловості.  Радянськими залізницями до Німеччини везли закуплені німцями в Азії необхідні їм матеріали, що дозволяло зводити нанівець зусилля британців з морської блокади німецької торгівлі.

Радянські криголами допомогли потай від англійців перекинути в Тихий океан Північним морським шляхом німецький допоміжний крейсер, замаскований під торговельне судно, який завдав західним союзникам значної шкоди. Радянська допомога гітлерівській Німеччині до 22 червня 1941 р. носила широкомасштабний характер, і без неї вермахт не міг би отримати ті перемоги, які він здобув на той час.

Для Гітлера же важливо було оформити союзні відносини з Москвою, і він докладав до цього чималих зусиль. А Кремль ухилявся, як міг. Гітлер пропонував Сталіну зустрітися особисто й обговорити перспективи взаємних відносин, але позитивної відповіді не отримав. Пропозиції відвідати Берлін були надіслані й другій після Сталіна людині у радянському керівництві – В’ячеславу Молотову. У листопаді 1940-го, за згодою Сталіна, народний комісар закордонних справ СРСР Молотов здійснив візит до столиці Німеччини, де був прийнятий Гітлером і низкою інших керівників Третього рейху. Між іншим, глава радянського зовнішньополітичного відомства тоді уперше в своєму житті виїхав за кордон, хоча мав уже 50 років. Факт, який наочно ілюструє ізольованість СРСР від інших країн.

Німецьке керівництво намагалося спокусити своїх радянських колег ідеєю спільно розділити володіння Британської імперії й забезпечити СРСР вихід до незамерзаючих морів – про що мріяли ще російські царі. Але Молотов чудово розумів, що захоплення британських колоній – це війна із Великою Британією, яка Радянському Союзу зовсім не потрібна.

В особистій бесіді Гітлер намагався переконати московського гостя у тому, що Британія вже цілком розбита німцями і доживає останні дні, але Молотов не поділяв оптимізму фюрера. Москва мала інформацію, що на допомогу Лондону збирається прийти США, а це докорінно змінювало ситуацію. Воювати з такими могутніми державами, ще й в союзі з авантюристом Гітлером радянському керівництву зовсім не випадало.

Обговорювалося й долучення СРСР до союзу Німеччини, Японії й Італії, створеного для переділу світу. Але і тут Гітлер не отримав бажаного. Натомість Молотов ознайомив його з черговими територіальними претензіями СРСР, і це спричинило справжню тривогу фюрера. Слідом за російськими царями, Сталін претендував на контроль над чорноморськими протоками й висловлював бажання створити радянську військову базу на березі Босфору. Гітлер же мав там власні плани й передавати Москві контроль над стратегічно важливими територіями не збирався.

Так само його стривожили радянські претензії на Болгарію, адже Німеччина вважала Балкани зоною своїх інтересів. За 48 годин у Берліні Молотов дізнався дуже багато важливого, і не менш важливе розповів своїм німецьким співрозмовникам. Проаналізувавши потім отриману інформацію, обидві сторони зрозуміли, що конфлікт між ними неминучий, та інтенсифікували підготовку до війни одне з одним. У майбутній німецько-радянській війні кожна сторона переслідувала свої цілі, й Україні тут відводилася особлива роль.

Україна у планах сторін

Для Радянського Союзу в разі збройного конфлікту з Німеччиною Україна ставала  найближчим тилом театру бойових дій. Річ у тім, що Червону армію готували до швидкого наступу в Європу, на українській території концентрували великі танкові й кавалерійські з’єднання, які повинні були розгорнути рішучий наступ на противника. А контрудари з протилежного боку, вважали радянські генерали, не будуть глибокими і бойові дії після них невдовзі повністю йтимуть лише на території противника.

Такі погляди стали панівними наприкінці 30-х рр. У 20-х-першій половині 30-х років війну уявляли по-іншому: сильний противник міг окупувати територію України, і тут необхідно було розгортати партизанську війну. Кадри для цього готувалися, у лісах закладали партизанські бази, де зберігалися зброя, боєприпаси, продовольство, теплий одяг і все інше, необхідне для успішної боротьби. Але у 1937-38 роках  більшість підготовлених партизан була знищена чекістами за підозрою, що вони готувалися до «боротьби з Радянською владою». Уціліли одиниці: хитрий Ковпак, який переховався від арешту, та його майбутній комісар Руднєв, якому вдалося вижити й навіть реабілітуватися…

Коли ж в СРСР випустили танків більше, ніж було  в усіх інших країнах світу, РСЧА взяла курс на рішучий наступ і постійне захоплення чужих територій. Висунули гасло: «Малою кров’ю, могутнім ударом, на чужій території». А в глибині УРСР після долучення західноукраїнських областей роззброїли так звану «лінію Сталіна», яку раніше будували уздовж старого державного кордону й навіть глибше. Водночас у підготовці червоноармійців зробили акцент лише на володіння тактикою наступу, недостатньо приділяючи увагу методам оборони. У 1941-му за це довелося дорого заплатити.

Ближче до нового кордону розмістили величезні запаси зброї, боєприпасів, продовольства, військової форми. Розрахунок був на те, що Червона армія швидко піде у наступ і все потрібне не доведеться везти для неї здалеку. Що ж, везти не довелося: все воно невдовзі дісталося німцям або було знищене під час відступу РСЧА. Військову промисловість з УРСР довелося евакуювати вглиб СРСР – до речі, до України вивезене так і не повернули. Але все це відбувалося вже після 22 червня 1941-го.

Німецька сторона мала власні плани щодо України, які нічого доброго українцям не обіцяли. Гітлер у своєму оточенні казав, що він у разі великої війни не допустить, аби німці голодували так, як під час Першої світової війни. А для цього йому потрібна була Україна, першочергове призначення якої – забезпечити продовольством і німецькі збройні сили, і мирне населення. Справа рядових українців  – працювати для Третього рейху, а на їхні родючі землі переселятимуться німці, поступово витискаючи корінне населення. 

Марними виявилися сподівання української еміграції на те, що Гітлер надасть Україні хай і примарну, але незалежність, на зразок тієї, що отримали Словаччина чи Хорватія. Максимум того, що могли допустити окупанти – це місцеве самоврядування, яке мало забезпечити порядок і безперебійне постачання продовольства, сировини для промисловості й безправної робочої сили. Але відкрито про такі плани офіційні чинники не заявляли, навпаки, вони підтримували серед українських емігрантів ілюзії того, що допоможуть у становленні української державності, як це робила кайзерівська Німеччина у 1918 р. Німці надавали притулок і прибічникам гетьмана Скоропадського, і членам обидвох ОУН, плануючи використати їх у власних інтересах.

Підпілля ОУН у Радянській Україні вело розвідку і постачало німцям отриману інформацію, готувалося до збройної боротьби у випадку початку війни Німеччини проти СРСР. На контрольованій німцями території формувалися два батальйони (курені) з членів ОУН, які мали разом з Вермахтом вступити на українську територію після початку війни. Але про це – у наступних статтях.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: За лаштунками Другої Світової (частина 31) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На початку нинішнього червня в «маленькому Парижі» пройшли зливи – такі потужні, що в місті вже почали говорити про тропічні атмосферні фронти. Що таке чернівецька зливна каналізація і дренажна система ми всі знаємо,  а що деякі чернівецькі вулиці були затоплені – бачили наочно.

Особлива ситуація, однак, спостерігалася в Народному Саду, Фольксгартен, доріжки якого були затоплені настільки, що дощової води було достатньо для повноцінних водних процедур, майже, як на морському курорті. А може, дощ просто нагадує нинішнім чернівчанам історію міста. По-перше, гідрологічну: саме під парком протікає річечка Мольниця, природний плин якої й відтворив дощ, а по-друге те, що уздовж її русла в Народному Саду за Австрії та Румунії функціонувала купальня. Дощ дощем, та все ж таки слід поважати матінку-природу за те, що вона якось відновлює нам, сучасним чернівчанам, історичну пам’ять.

Нині, до речі, на місці цієї купальні танцмайданчик, теж уже колишній. І саме цю ділянку затоплює найбільш серйозно кожної потужної зливи. Оскільки ж міські басейни перебувають у стані перманентного ремонту, бо немає нічого постійнішого за тимчасове, а на міському пляжі купатися епідеміологи дозволяють пару-трійку днів на рік, у місті не вистачає повноцінних місць для купання. То чому б не скористатися пропозицією матінки природи й не прийняти ванну в Народному Саду? Там де й була колись купальня?

Якщо у муніципальних депутатів не доходять руки до реконструкції системи дренажу в місті взагалі й у Фольксгартен зокрема, то, може, їм цікавіше буде відновити історичну пам’ять через купальню? Це допомогло б вирішити як еколого-гідрологічне, так і урбоекологічне питання, а також посприяти збільшенню місць для купання. Бо поки що й ефективна система дренажу, й місця для купання в Чернівцях функціонують тільки в уяві наших чиновників.

Влад ГОРЕНЮК, любитель водних процедур і знавець історії міста

Запис ПРО ТРОПІЧНІ ЗЛИВИ В ЧЕРНІВЦЯХ І СПОГАДИ ПРО КУПАЛЬНЮ У ПАРКУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Целанівському центрі увечері вівторка, 18 червня, відомий сучасний історик, публіцист, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак презентував друге, доповнене видання своєї книги «Нарис історії України». Перше видання цієї роботи Грицака побачило світ 1996 року, коли авторові було 28 років. Тож доповнювати було що: історія нашої країни у цьому виданні охоплює період від кінця XVIII століття до наших днів. Обсяг книги 653 сторінки.

Хоча сам автор зізнається  і водночас радить майбутнім авторам: 
– Зараз не варто писати таких товстих книжок, це вже антикваріат. Не пишіть довгих текстів! Є американське видання, яке не приймає до друку наукові статті, якщо там більше 300 сторінок. Надіюся, через рік приїду до Чернівців презентувати тоншу книжку….
Головний посил публіциста й історика Грицака: його книжка про те, як українці ставали нацією, але це ще недоконаний факт, бо це питання в наші дні знову актуальне. І ще важливо: книга наукова, але не переобтяжена науковою термінологією, тож буде доступною для будь-кого.

Вл. інф.

Запис Історія України: свою версію в Чернівцях презентував Ярослав Грицак спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олександр, пожежник

Дід Олександр служив пожежником. На жаль, у родині не залишилося його фотографії. Лише групова світлина пожежників, за якою можна тільки здогадуватися: він? Не він? Підозрюю, що це чоловік, який стоїть у центрі верхнього ряду: тато мій дуже на нього схожий – і на обличчя, і на зріст.

Професія пожежника небезпечна й зараз. У пору мого дитинства вона вважалася героїчною: ціле покоління хлопчиків зросло із мрією стати льотчиком, космонавтом чи… пожежником.

«Усім жителям міста Чернівці…»

А в ті давні часи ця професія була небезпечнішою стократно: адже Чернівці увійшли до складу Австро-Угорської монархії геть беззахисними перед вогняною стихією. Згодом австрійці намагалися змінити зовнішній вигляд Чернівців, і 1780 року почалося будівництво цегляних будинків.

Перше письмове свідчення про організацію пожежної безпеки в Чернівцях датується 1782-м роком. Ось текст документа:

«У К А З

про протипожежну безпеку в цісарсько-королівському місті Чернівці від 16 червня 1782 року.

Усім жителям міста Чернівці, боярам, мазилам*), купцям, священикам, торгівцям, євреям.

Кожен повинен постійно тримати у своєму будинку восьмивідерну або десятивідерну бочку з водою. В зимовий час бочку тримати у будинку або в іншому теплому місці біля будинку, щоб вода не замерзала. Казани для зберігання води в адміністративних будинках, корчмах, трактирах і у єврейських товариствах ремісників повинні завжди бути повні води.

З боку адміністрації (окружного управління) прийнято рішення про постійне утримання чотирьох поштових упряжних коней, які знаходилися б у розпорядженні ветафа (начальника охорони при окружному управлінні) на випадок виникнення пожежі в якому-небудь будинку з тим, щоб можна було використовувати коней і казан з водою для гасіння пожежі».

*) дворяни невисокого рангу – ред.

Відповідальність за протипожежну безпеку покладали на дирекцію поліції. 

У середині 1790-х років вулиць у Чернівцях ще не було, тож місто було поділене на 10 кварталів із 50-ти будинків кожний. У цей період пожежна охорона здійснювалася добровільними пожежними командами. Вони були оснащені ручними пожежними насосами й візками на кінній тязі. На такому візку розміщувалися бочка з водою, дзвін і ліхтар. Оригінал такого візка – в робочому стані! – можна побачити у дворі пожежно-рятувальної служби на вулиці Лесі Українки. 

Паровий насос чернівецький магістрат замовив у заводу «DAIMLER» (Даймлер) багатьма десятиріччями пізніше.

Піддані Святого Флоріана

1866 року в Чернівцях створили міську пожежну охорону. Пожежники повинні були проходити відповідну підготовку й мати неабияку фізичну витривалість. Перша пожежна команда мала дислокацію у приміщенні Ратуші. З її високої вежі черговий пожежник оглядав місто й стежив, чи не виникла в якійсь його частині пожежа. Якщо траплялася пожежа (а бувало таке нерідко), черговий виставляв червоний прапорець у напрямку, де був помічений вогонь – аби городяни знали, куди бігти для надання допомоги. Якщо пожежа виникала вночі, на вежі Ратуші запалювали ліхтар. 

1870 року в місті було створене Добровільне пожежне товариство, яке розміщувалося в будинку №23 на вулиці Herrengasse (Панській, нині вул. О. Кобилянської). Перші чернівецькі пожежники не мали сучасних засобів захисту, але в них був надійний покровитель, у міць якого вони вірили, – Святий Флоріан. Його зображення у вигляді римського воїна, що заливає водою пожежу, досі прикрашає фасад цього будинку.

У румунський період, на початку 20-х років, на бойове чергування заступали 62 пожежники. А вже у другій половині 20-х були утворені три відділення по 33 чоловіки. На озброєнні пожежної частини перебували один автонасос на шассі «Шевроле», дві автоцистерни на шассі «Форд» і механічна драбина, яка висувалася на 20 метрів (для порівняння: Будинок офіцерів має приблизно 25 метрів заввишки).

Через свою нелегку й небезпечну роботу пожежники користувалися великою пошаною. Адже  при ліквідації пожежі вогнеборці піддавалися багатьом небезпекам і ризикували своїми життями. Пожежні команди брали участь у міських парадах: у парадній формі та касках, гордовито тримаючи прапори й відбиваючи крок біля сходів Ратуші.  А духовий оркестр команди брав участь в усіх святкових заходах. 

Дід Олександр ніс постійну службу на Ратуші у 30-х роках минулого століття. Як я розумію, це була почесна посада. Не знаю, чому саме йому була довірена ця відповідальна робота: за професіоналізм, сильний характер чи за міцне здоров’я вкупі з високою статурою… Знаю лише, що бабуся дуже ним пишалася. Щодня, проводжаючи чоловіка на службу, вона власними руками начищала дідову каску й пряжку.

Не довелося приміряти дідову каску

Будинок, де мешкала родина діда, відомий усім городянам. В австрійський період тут розташовувалася редакція газети «CZERNOWITZER TAGBLATT» і найсучасніша друкарня, обладнання якої було завезене до Чернівців перед Першою світовою війною. Друкарня в цьому будинку працювала і в румунський період. а частина площ здавалася під квартири. Ось в одній з них і мешкав дід Олександр з дружиною й чотирма дітьми. Побут їхній цілком відповідав звичному життю городян: заробляв на життя чоловік, глава сім’ї, вихованням молодших дітей, себто мого батька та його брата, займалася гувернантка. Цей час був добрим до них, адже дарував можливість  робити найголовніше: працювати, ростити дітей, любити та піклуватися одне про одного.

1940-го, разом із основною масою чернівецьких жителів, сім’я діда покинула місто. Як їм тоді здавалося, назавжди. Забираючи в закутки своєї пам’яті парадні площі, ошатні будинки, нерівними швами приметані вулички й провулки околиць – усе те, з чого створені й зіткані Чернівці.

На жаль, відомостей про те, де та як вони жили в Румунії, відомостей не залишилося. Коли Червона армія йшла Європою на захід, мій тато сказав бабусі: «Дивися: тут кров і там кров. Повертаймося додому. У рідному місті є принаймні свій дах над головою». Вони повернулися й стали жити в маленькому родинному будиночку на Дністрянській, який не був націоналізований через свою непоказність. Мешкали учотирьох: дід Олександр з дружиною і двоє молодших синів. Старший їхній син емігрував до Чикаго, а донька залишилася в Бухаресті. Моєму батькові, що повернувся до Чернівців, у 1945-му виповнилося 20.

Приїхавши після війни до рідного міста, дід Олександр уже не працював – через взаємне несприйняття із новою владою. Фібрами душі дід не прийняв тих, що «понаїжджали». А нова влада набирала на роботу своїх фахівців. «Своїм» саме й виявився другий мій дід, Марк…

Доля не подарувала мені можливості побачитися із дідом Олександром, запам’ятати його обличчя й голос, приміряти, як велося між дітьми, його пожежну каску. Дід помер до мого народження, і було йому тоді 64 роки. Бабуся Марія, його дружина, пережила діда на 23 роки. Вона була доброю, чуйною й мудрою жінкою. Сусіди постійно заходили до неї за порадою і з повагою називали бабусю «пані Марія». Через юнацьку нерозумність я цього дуже соромилася. А як же: країна будувала комунізм, а при комунізмі, всім відомо, панів не буває!

…Інколи я мрію, щоб усі мої предки ожили, хоча б на кілька днів… Побачили б своїх правнуків, дізналися б їхні імена. Перезнайомилися б між собою, примирилися б «місцеві» й ті, що «понаїжджали». А чом би й ні? Адже всі вони, що залишилися в цій землі, належать тепер одній родині з однією спільною назвою – чернівчани. А я розпитала б їх про те, як вони жили, у що вірили, як долали негаразди в різні віки та часи… І тоді я нарешті приміряла би блискучу дідову каску.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Запис З історії Чернівців: 237 років тому вийшов цісарський указ про протипожежну безпеку в Чернівцях  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перша світова війна завершилася в листопаді 1918-го. Вона помітно змінила політичну карту світу, та не вирішила багатьох проблем. Її результати залишили невдоволеними низку держав, які почали готуватися до нового переділу світу. Німеччина прагнула повернути собі статус великої держави й завоювати нові землі. Фашистська Італія почала будувати власну імперію, щоби перетворити Середземне море на своє «внутрішнє озеро». Японія збиралася створити власну імперію в Азії. Угорщина вважала, що в неї несправедливо відтяли історичні території, які треба повернути. А Радянський Союз носився з ідеєю світової революції та свого безмежного розширення. Українці ж опинилися серед тих, кого агресивно налаштовані держави хотіли підкорити своїй волі й використати у власних інтересах.

Українці – розірвана нація

На жаль, Україна не спромоглася у 1917-1921 роках зберегти незалежність, її землі розділили між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Більшість українців проживала на території УРСР, а в сусідній Польщі вони становили майже 15% населення. Значно менше представників нашого народу опинилося під владою Бухареста й Праги. Після ліквідації Чехословацької Республіки гітлерівцями і захоплення  Карпатської України угорцями Закарпаття перейшло під владу Будапешта. Роз’єднаними увійшли українці в Другу світову війну – й одразу опинилися в самому її вирі.

Німецький диктатор Адольф Гітлер головним своїм противником вважав Велику Британію й прагнув позбавити її статусу «володарки морів» і найвпливовішої держави світу. Проте ресурси Британської імперії значно переважали ті, що мала Німеччина. Особливо давалася німцям взнаки нестача нафти, деяких металів для військової промисловості, продовольства. Та все це мав Радянський Союз, тож Гітлер збирався покращити відносини з Москвою, щоби забезпечити необхідні надходження з СРСР, і запропонувати Сталіну спільно поділити Східну Європу, а далі й Британську імперію.

Та Сталін мав інші плани – втягнути Німеччину у війну з Британією та Францією, а коли сторони максимально послаблять одна одну, завдати могутнього удару й захопити Європу під приводом її «звільнення від імперіалістичних агресорів». СРСР вів мляві перемовини з британцями й французами щодо створення антинімецького союзу. Втім, ці західні країни очікували, що між СРСР і Німеччиною станеться збройний конфлікт, у якому виграють Лондон і Париж: їхні потенційні противники взаємно послаблять одне одного.

На такому тлі 23 серпня 1939 року СРСР і Німеччина, несподівано для багатьох, уклали пакт про ненапад. Світ не знав тоді про таємний протокол до цього документа, за яким Сталін і Гітлер домовилися про розподіл сфер впливу на Сході Європи. Вони поділили Польщу; Німеччина дозволила Москві захопити Латвію, Естонію і Фінляндію, а також визнала її право на Бессарабію. Натомість СРСР тимчасово погодився на німецький контроль над Литвою. Отримавши згоду Сталіна, Гітлер через тиждень завдав удару по Польщі.

Українці у Війську Польському 1939 року

Поляки  встигли провести мобілізацію, внаслідок якої в лавах Війська Польського опинилося від 100 до 150 тисяч українців. Саме українці були другою за чисельністю, після етнічних поляків, національністю в польській армії. У міжвоєнній Польщі влада не надто довіряла українцям, тож існували серйозні обмеження на отримання ними офіцерських звань, українців призивали здебільшого до піхоти й кавалерії, намагаючись не допускати їх у танкові війська, авіацію, війська зв’язку. Та в більшості своїй вони показали себе вправними солдатами. Достатньо зазначити, що у вересневих боях 1939-го загинуло 8 тисяч українців – солдатів Війська Польського.

Офіцери-українці теж були: як правило, колишня старшина армії Української Народної Республіки, яка відійшла на територію Польщі й була там інтернована, потім за контрактом служила у Війську Польському. Наприклад, підполковник Павло Шандрук командував 29-ю піхотною бригадою й відзначився у боях проти німців у вересні 1939-го. Він нагороджений вищою військовою нагородою Польщі – орденом Віртуті Мілітарі, 1945-го був генералом, командувачем Української Національної Армії. Або ж  польський віце-адмірал Юрій Свірський, заступник командувача Морського Надбережжя. У цьому ж переліку – помічник командира 15-го Познанського уланського полку Петро Дяченко, згодом командир 2-ї дивізії УНА, генерал-хорунжий.

Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року. Гітлер розраховував, що Червона армія розпочне бойові дії водночас із вермахтом, але прорахувався: Сталін вичікував. Він розумів, що Велика Британія і Франція – союзники Польщі – не можуть залишитися осторонь війни, яка вже розпочалася, й не хотів опинитися в ролі союзника Гітлера в цій війні. Лондон і Париж 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, що цілком відповідало планам Москви. Можна було тягнути далі, щоби противники ослабили одне одного. Проте Польща залишилася фактично наодинці: на Західному фронті активні бойові дії не велися. Там сподівалися, що гітлерівці дойдуть до радянських кордонів і може статися їхній конфлікт з СРСР.

А Військо Польське мужньо чинило опір, хоча сили були зовсім не рівними. Польський солдат був непогано підготовлений, але для іншої війни – такої, яка була раніше. Тепер же він зіштовхнувся з масою німецьких танків, а у повітрі панувала німецька авіація. Поляки не мали достатньо протитанкової й зенітної зброї, їхня армія не відрізнялася мобільністю і в цьому програвала значно рухливішому противнику. Танків у поляків було мало, головна мобільна сила їхньої армії – 11 бригад кавалерії. Польська кавалерійська бригада за кількістю людей і коней практично дорівнювала радянській кавалерійській дивізії, але мала менше артилерії й замість танків – лише танкетки, озброєні кулеметами. Попри ці недоліки, при грамотному застосуванні кавалерійські бригади досягали певних успіхів. Так, у перші дні битви над Бзурою Волинська бригада кавалерії розгромила німецьку механізовану дивізію. Значну частину кавалеристів становили українці, мобілізовані на Волині. Кіннотникам дуже допомогли польський бронепоїзд і кілька артилерійських батарей інших частин, які відступали, але командир бригади зупинив їх і скерував на лінію вогню. Позитивно показали себе українці й на інших ділянках фронту, та невдовзі повсюдно розпочався відступ. 

Польські генерали сподівалися, що їхня армія зможе чинити опір достатньо довго, що дасть можливість західним союзникам підготувати наступ проти Німеччини на своєму фронті, і це врятує Польщу. Проте вони помилилися: «дивна війна» на Заході перекреслила ці надії. Несподівано для себе поляки отримали удар в спину: 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла Збруч і почала швидко просуватися на Захід. Сталін скористався відходом польського уряду на румунську територію, щоби оголосити світові: його армія іде «захистити братів – західних українців і білорусів», які опинилися у небезпеці. Таке пояснення у світі сприйняли, і формально СРСР не виглядав союзником гітлерівської Німеччини, хоча насправді поводився, як союзник. Його війська разом з німецькими шматували  польську територію, а Німеччина отримувала з СРСР все, чого потребувала її військова промисловість.

Українці в Червоній армії

Найбільше українців у вересні 1939-го служило в Червоній армії, в тому числі у частинах, які увійшли на територію Польщі. Українським фронтом командував командарм 1-го рангу (у майбутньому Маршал Радянського Союзу) Тимошенко, українцями були як рядові солдати, так і командири різних рангів. З місцевим населенням вони розмовляли українською мовою, що дуже позитивно сприйняли галичани й волиняни. Вони ще не знали, яка влада насправді прийшла до них і що чекає на них у найближчому майбутньому.

Рядові червоноармійці вірили радянській пропаганді, яка стверджувала, що вони «несуть трудящим Західної України звільнення від влади польських панів». Та й радісна зустріч Червоної армії місцевими українцями ніби підтверджувала це пропагандистське гасло. Правда, не всі галичани раділи: серед них чимало було й тих, хто знав справжню ціну більшовицькій владі. А дехто відразу дізнався про неї – ті, що вийшли зустрічати «визволителів» із синьо-жовтими прапорами й негайно «познайомилися» із організацією на ім’я НКВС.

Не могли забути західні українці й тих ділків, які ошукали їх від перших днів приходу Червоної армії. Хитруни мали із собою цілі пачки облігацій радянських державних позик: частину зарплати радянські люди отримували цими розцяцькованими папірцями, викуповувати які держава обіцяла лише у невизначеному майбутньому. І цими нічого не вартими папірцями радянські танкісти розплачувалися у галицьких магазинах, завантажуючи на свої бойові машини різний крам, насамперед сувої дефіцитних в СРСР тканин. Продавці поспішали отримати радянські гроші замість польських, які знецінювалися із розпадом польської держави. Та через кілька днів нещасні збагнули, як надурили їх «визволителі». 

Утім, це були квіточки, ягідки з’явилися пізніше. Почалося створення нових органів влади, з СРСР привезли партійні комітети, які почали здійснювати «соціалістичні перетворення». Спиралися вони на органи НКВС, теж привезені з собою. І тут уже не надто маскувалися під українців: повсюдно залунала російська мова, почалися репресії проти «ворожих елементів», і процес радянізації Західної України пішов повним ходом. А що коїлося з протилежного боку демаркаційної лінії?

Українці в німецькій зоні окупації

Москва й Берлін заздалегідь домовилися про лінію розмежування, що допомогло уникнути зіткнень між військами двох держав. Червоній армії подекуди довелося долати збройний опір поляків, жертви були з обох боків. Інколи вермахт і Червона армія допомагали одне одному у придушенні опору поляків, як у районі Брестської фортеці. До речі, саме там, у гарнізонній тюрмі Бреста, сидів Степан Бандера, який звільнився при підході німецьких військ і через Західну Україну вирушив у німецьку зону окупації, до Кракова.

Організація Українських Націоналістів співпрацювала з німецькою розвідкою задовго до приходу Гітлера до влади. У них був спільний ворог – офіційна Варшава. Із початком  польської кампанії члени ОУН обеззброювали розбиті польські частини, а при підході німецьких військ до Західної України намагалися захоплювати владу у населених пунктах. Проте невдовзі сюди прийшла Червона армія й у членів ОУН залишився вибір: або йти у глибоке підпілля, або переходити до німецької зони окупації. Саме у Кракові, який німці зробили центром свого генерал-губернаторства, розташувалося керівництво ОУН на чолі з Андрієм Мельником. Сюди ж перебрався Степан Бандера, навколо якого почала групуватися націоналістична молодь. 

Бандера дуже критично відгукувався про керівництво ОУН, звинувачуючи його у відсутності потрібного динамізму. Мовляв, «старики» є занадто обережними, а нині настає момент, коли виникають сприятливі умови для боротьби за незалежність України. Члени ОУН плекали ілюзії, що гітлерівці зацікавлені у створенні хай і залежної від себе, але Української держави. Вони глибоко помилялися: Гітлеру Україна потрібна була лише як колонія, джерело продовольства і сировини для промисловості, а також резерв дешевої робочої сили. Німцям було вигідно підтримувати ілюзії націоналістів, що вони й робили. А ОУН готувала кадри для майбутніх операцій на території України, вела розвідку в інтересах німецького абвера. Водночас у самій Організації загострювалася боротьба між старшим поколінням і молоддю, яка завершилася розколом ОУН на ОУН бандерівську та ОУН мельниківську. Дехто з сучасних дослідників вважає, що за цим розколом стояли спецслужби Німеччини та СРСР, агентом яких був Рико Яри, один з найвпливовіших членів Організації. Цей розкол мав досить сумні наслідки для самої ОУН, але вони проявилися пізніше. Про це й поговоримо в наступних публікаціях.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: УКРАЇНЦІ НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (частина 30) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На тривалий історичний період українці за Карпатами опинилися у складі Угорської держави, яка штучно відгороджувала їх від основного масиву українського етносу. Тут найдовше зберігався старовинний етнонім «русини», у мові й культурі місцевого населення простежуються архаїчні елементи і створено чимало свого, оригінального. Проте бажання возз’єднатися з усім українським народом давно було присутнім у закарпатців. Шлях до нього виявився довгим і вимагав чималих жертв.

Закарпаття у складі Чехословаччини

Наприкінці 1918-го розвалилася Австро-Угорська монархія й на її руїнах почалося формування нових держав. Західні українці теж почали формувати свою республіку, створення якої проголосили 1 листопада 1918 року у Львові. У січні 1919-го вона об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину державу. А в закарпатському Хусті 21 січня 1919 року відбулися Всезакарпатські народні збори, які також заявили про бажання возз’єднатися з Україною. Але реалізувати його через несприятливі обставини тоді не вдалося. Натомість у травні 1919-го Закарпаття приєдналося до щойно створеної Чехословацької республіки (ЧСР).

Карпатські русини опинилися у складі нової слов’янської держави, яка доброзичливо ставилася як до них, так і до української еміграції з Галичини та Наддніпрянської України. Це була держава парламентської демократії, на відміну від більшості авторитарних держав регіону. 1920 року в складі ЧСР була утворена провінція «Підкарпатська Русь» на чолі з губернатором Григорієм Жатковичем. Цей емігрант із Закарпаття працював у США адвокатом і був серед тих діаспорних діячів, які виступали за включення Закарпаття до ЧСР. Губернатор повірив обіцянкам офіційної Праги надати провінції широку автономію, але невдовзі переконався в марності своїх сподівань. 

Хоча провінція мала свій регіональний парламент і губернатори її належали до української більшості краю, чехи побоювалися надавати автономію, щоби нею не скористалися угорські сепаратисти. Реальна влада у краї належала чеським віце-губернаторам. А етнічні угорці становили 17% населення краю і проживали компактно уздовж кордону з Угорщиною. Остання ж вважала, що її несправедливо позбавили власних земель і мала територіальні претензії до своїх сусідів – Чехословаччини, Румунії та Югославії. Для захисту від можливої угорської агресії ці держави утворили так звану «Малу Антанту», в якій Закарпаття для ЧСР мало ключове значення: через нього Прага сполучалася зі своїми союзниками.

У складі Чехословаччини край залишався відсталим і з переважно сільськогосподарським, ще й головним чином бідним, населенням. 70% селян Закарпаття мало менше 2 га землі, а 18% – від 2 до 5 га. Цього було замало, щоби прогодувати родину, тому закарпатці мусили шукати додаткового заробітку. На початку 30-х років у краї стався неврожай, чим скористалися великі землевласники угорського походження: вони за безцінь скуповували селянські землі, а безземельні селяни змушені були емігрувати. Допомоги від держави вони практично не отримали.

Празі невигідно було будувати на Закарпатті заводи: вона експортувала сюди свої промислові товари, отримуючи за неї дешеву сільгосппродукцію. Щоправда, влада допомагала сільським виробникам новими сортами культур, навчаючи їх сучасним методам обробки землі. Активно будувалися в краї лише дороги та мости, потрібні в разі конфлікту із сусідньою Угорщиною.

Серед сучасних закарпатців нерідко ідеалізується перебування краю під владою ЧСР. Цьому є раціональне пояснення. Чехословаччина була демократичною державою, в ній вільно висловлювалися різні політичні погляди й діяли політичні партії. Різні групи населення мали своє представництво у виборних органах – від  місцевих до центрального парламенту. На відміну від попередньої, угорської, влади, чеська багато уваги приділяла освіті закарпатців рідною мовою. Діяли школи, де навчання відбувалося літературною українською мовою, місцевою русинською говіркою, були і школи з російською літературною мовою навчання. Працювали не лише початкові школи, але і гімназії, вчительські семінарії, професійні й технічні училища. Активно діяли культурно-просвітницькі організації, у тому числі  «Просвіта» і Товариство ім. Олександра Духновича (останнє – русофільське).

Закарпатці отримали можливість вільно досліджувати своє етнічне походження (раніше  будапештська влада називала їх «угро-русами»). Суспільство поділилося на українофілів, русофілів і русинофілів – кожна група стверджувала, що істина на її боці. Відчутними були і мадьяронські елементи, які орієнтувалися на Угорщину. У 30-х роках у Греко-католицькій церкві українська орієнтація перемогла проугорську, а у Православній церкві Закарпаття – російська.

Проголошення Карпатської України

Наприкінці 30-х років внаслідок агресивної політики гітлерівської Німеччини ситуація в Європі різко погіршилася. 30 вересня 1938 року в Мюнхені був підписаний пакт, за яким Британія і Франція погодилися передати Гітлеру чехословацькі Судети, де більшість населення складали німці. А Прага на цьому тлі змушена була надати автономію Словаччині й Підкарпатській Русі. Через два тижні після Мюнхена за рішенням Віденського арбітражу південні райони Словаччини і Закарпаття, де значну частину населення складали угорці, відокремлювалися від Чехословаччини і приєднувалися до Угорщини. Так влада Будапешту повернулася до Ужгорода і Мукачевого – найбільших адміністративних і культурних центрів краю.

На тій території Закарпаття, яку не зайняли угорські війська, від 11 жовтня 1938 року почав діяти уряд автономії на чолі з Андрієм Бродієм, який декларував своє русофільство. Проте невдовзі чехи звинуватили його в тому, що цей діяч є угорським агентом, – і уряд розпустили. Новий уряд сформував греко-католицький священик і освітянин Августин Волошин, який дотримувався виразно української орієнтації. Уряд розпочав роботу в новій столиці – місті Хуст. Неофіційно стосовно Закарпаття почали вживати термін «Карпатська Україна». Чеський уряд негативно ставився до цієї назви, надаючи перевагу іншій – «Підкарпатська Русь».

У новій автономії офіційною стала українська мова, санкціоноване створення Карпатської Січі для захисту від угорських і польських диверсійних груп, які почали закидати до краю, щоби створити в ньому безлад. У листопаді 1938-го була сформована «Організація Народної Оборони Карпатська Січ», її очолив колишній унтер-офіцер австро-угорської і старшина чехословацької армії Д. Климпуш. Її члени мали право носити уніформу й зброю. До створеного Генерального військового штабу Карпатської Січі увійшли професійні військовики, що колись служили в арміях Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, а також УНР і УГА. Членом штабу був, зокрема, чотар Роман Шухевич («Борис Щука»), у майбутньому – головний командир УПА. З Галичини й Буковини до Закарпаття переходили українці, які хотіли допомогти маленькій українській державі.

Автономія проіснувала лише кілька місяців. У краї діяли й чехословацькі органи влади, тут дислокувалися частини чехословацької армії, жандармерії, фінансової стражі. Між ними й автономним урядом існувала і співпраця, але зростали й суперечності.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сойму Карпатської України, ця назва невдовзі стала офіційною. Карпатська Україна не мала союзників, її розрахунок на допомогу Німеччини виявився ілюзорним. У Хусті діяло німецьке консульство,  але у Берліні й не думали про збереження маленької української держави за Карпатами. Німеччина готувалася до великої війни й потребувала міцних союзників. Тому вона підтримала претензії Угорщини на Закарпаття. Гітлер готувався і до покращення відносин з СРСР, а Москву дуже дратував зародок української державності у Карпатах: Сталін підозрював, що до нього долучатимуться інші українські землі. Саме на Закарпаття як «Український П’ємонт», до якого могли приєднатися Галичина і Буковина, розраховувала ОУН. Проте керівництво Організації Українських Націоналістів не надало Карпатській Україні потрібної допомоги, щоби не загострювати свої відносини з польським урядом. Через це Карпатська Січ залишалася майже беззбройною, бо без відповідних фінансів закупити зброю було неможливо.

Героїчний опір Карпатської Січі

Брак зброї не дозволяв Карпатській Січі на достатньому рівні готувати вояків до майбутніх боїв з ворогом. Чехословацьке командування виділило січовикам лише 10 (!) пістолетів для допомоги в боротьбі з угорським та польськими диверсантами. Деяку зброю відібрали у диверсантів.Також вдалося роздобути кілька десятків австрійських гвинтівок Манліхера, але цього було вкрай мало: Карпатська Січ налічувала кільканадцять тисяч членів. Чехословацька армія не спішила ділитися своїми великими запасами зброї і боєприпасів. Її вважали однією з найбільш боєздатних у тогочасному світі, і вояки цієї армії були добре підготовлені для ведення сучасних бойових дій. Проте доля залишків ЧСР вирішувалася не на полі бою, а в кабінетах політиків великих держав.

15 березня 1939 року гітлерівські війська увійшли до Праги і Чехословаччина як держава зникла з політичної карти світу. Водночас угорська армія розвернула наступ у напрямку Хуста, щоби захопити територію Карпатської України. Несподівано для себе вона наштовхнулася на шалений опір українців: Карпатська Січ, попри слабку озброєність та навченість, відчайдушно боронила незалежність своєї держави. Місцями у бої з угорськими загарбниками вступали й частини чехословацької армії, але в основному вони відступали на територію союзної Румунії або Словаччини. Гітлер дав словакам вибір: долучитися до Угорщини або стати маріонетковою державою, Словаки обрали останнє. Українців вибору позбавили й вони мусили боронитися самі. Відтак  роззброювали чехословацькі частини і зі зброєю в руках вирушали у бій. Проте сили були нерівними.

На захоплення Закарпаття офіційний Будапешт кинув 40-тисячне військо з артилерією, бронетехнікою й авіацією. А що могли протиставити їм січовики? Легку стрілецьку зброю, кулемети і ручні гранати? Проти угорських танків, танкеток і бронеавтомобілів цього було замало. Великі втрати українці несли від вогню угорської артилерії, відповісти на який було нічим. Серед бійців Карпатської Січі переважали  люди без військового досвіду, були серед них студенти, старшокласники, семінаристи, які вперше в житті взяли гвинтівку в руки. Як колись у битві під Крутами, або значно пізніше, у 2014-му, ненавчені добровольці намагалися зупинити ворога лише своєю мужністю.

А 16 березня, саме в розпалі боїв на Севлюсько-Хустському напрямку, відбулася історична подія: Сойм Карпатської України у приміщенні державної гімназії Хуста проголосив повну державну незалежність Карпатської України, обрав президентом Августина Волошина, затвердив державним прапором синьо-жовтий, а гімном – «Ще не вмерла Україна».

Німецький консул у Хусті Г.Гофман повідомив, що Німеччина й Італія санкціонували захоплення краю Угорщиною і порадив Карпатській Січі припинити опір і капітулювати. Проте здаватися січовики не збиралися, і 16 березня вступили у найбільшій бій цієї кампанії – на Красному Полі біля Хуста. У цій битві загинуло щонайменше 230 українців і 160 угорців. У полон потрапило 450 січовиків.

Бої тривали в багатьох місцях, але січовики відступали в гори, щоби там перейти до партизанських форм боротьби. Загалом відбулися 22 дрібні і великі бої, в яких українці втратили до 1,5 тисяч убитими й зниклими безвісти. Точні втрати угорців невідомі: офіційні дані явно дуже занижені. 18 березня 1939 року вся територія Карпатської України була окупована угорською армією й Угорщина встановила спільний кордон з Польщею. Угорці передавали полякам захоплених у полон галичан-січовиків – і ті їх розстрілювали. А угорські карателі практикували масові розстріли як членів Карпатської Січі, так і представників місцевої української інтелігенції. Гинули сотні й сотні людей.

Попри репресії окупантів, бойові дії в горах не припинялися. Партизанський рух там тривав аж до середини травня 1939 р. А на Рахівщині партизани змогли протриматися навіть до середини вересня, коли вже йшла Друга світова війна. І все ж Закарпаття на п’ять з половиною років опинилося під владою Будапешту, який продовжив тут свою традиційну політику асиміляції та денаціоналізації закарпатських українців. Так завершилася трагедія Карпатської України.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Редакція газети «Версії» просить вибачення за помилову правку в матеріалі І.Буркута «Українці Бессарабії й Буковини під владою Бухареста» (частина 28). У розділі «Політика Бухареста на Буковині» у 4 абзаці слід читати «а вживання української мови в судах припинене», і в 6 абзаці – «в традиційну літургію церковнослов’янською мовою почали запроваджувати румунську мову». 

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТРАГЕДІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (частина 29) спершу з'явиться на Медіа-Версії.