Нагадаємо читачам, що 2013 року «Версії» протягом року друкували серію матеріалів п. Буркута, присвячених 1913 року – «Напередодні І світової війни», у яких фахівець намагався проаналізувати особливості 2013-го.

Сьогодні, коли Україна від 2014-го веде важку боротьбу з російськими агресорами, а Кремль прагне будь-якою ціною ліквідувати нашу державність і поглинути Україну для відродження власної імперії, значне місце відводиться інформаційно-психологічним операціям, які є важливою складовою так званої «гібридної війни».

особливу увагу московські фахівці з ведення інформаційної війни приділяють питанням історії, намагаючись переконати всіх у тому, що Українська держава штучно створена Заходом для розвалу Росії. Кремлівські пропагандисти на повному серйозі оголошують, що українського народу не існує, є лише частина росіян, назва яких – «малороси». Мова їхня зіпсована польськими і німецькими словами. Навіть російський президент Путін час від часу виголошує, що «українці й росіяни – один народ». Отож наш проект – на часі. Українці повинні знати історичну правду про себе і свою країну, яка замовчувалася століттями.

ЯК ВИНИКАЮТЬ ДЕРЖАВИ

Ненависники України найчастіше твердять про те, що «Української держави ніколи не існувало».  Історичні факти для них несуттєві. Власні фантазії для цієї публіки значно важливіші. Навіть у січні нинішнього року, коли ми святкували 100-річчя створення незалежної Української Народної Республіки, кремлівські пропагандисти твердили, що УНР проіснувала зовсім недовго, тож і повноцінною державою не була. Зрештою, українофоби намагаються ігнорувати і той факт, що нинішня Українська держава живе вже 27-й рік.

Щоби розібратися в тому, яке минуле у нашого народу було насправді, звернемося до фактів. І почнімо із загальних питань.

У сучасному світі існує понад дві сотні держав. Переважна більшість була утворена (або відновлена) у ХХ столітті. Адже наприкінці ХІХ століття у світі було лише близько шістдесяти держав – якщо рахувати з домініонами, а також країнами, лише умовно незалежними. По-різному складалися долі різних народів: одні домагалися власної державності й зберігали її упродовж століть, інші мусили підкорятися сильнішим за себе, відтак власною кров’ю, працею і талантами зміцнювати чужі імперії. Інколи нечисельні народи могли відстояти власну незалежність (наприклад – чорногорці), натомість багатомільйонні перетворювалися на колоніально-залежні (як-от індійці).

Щось залежало від самих народів, їхньої боротьби за кращу долю, але не менше й від зовнішніх обставин. А вони, ці обставини, рідко бувають сприятливими, частіше навпаки. Ще в античні часи людство створило таку форму державності, як імперія. Виникали імперії, як правило, завдяки завоюванням, підкоренню інших народів володарями однієї держави. Інколи таке об’єднання було дуже нетривалим, як-от імперія Александра Македонського. Зі смертю великого полководця-завойовника розпалася і його імперія. А були імперії, що існували століттями і постійно розширювали свої кордони. Прикладом може бути Римська імперія, яка виникла у І столітті до нашої ери і розкололася на Західну та Східну аж у IV ст. вже нашої ери. 

По-різному складалися історичні долі цих державних утворень. Західну Римську імперію наприкінці V століття захопили варвари, які на її уламках створили свої держави. Східна ж проіснувала ще тисячу років і мала чималий вплив на процеси державотворення у кількох слов’янських народів, у тому числі й українського. Розкол на Схід і Захід відбувся не лише у сфері державотворення, він призвів до розколу християнської церкви, що згодом позначилося вже на нашій вітчизняній історії…

А предки наші у ранньому середньовіччі створили власну велику імперію, яка охоплювала значні території від Чорного до Балтійського морів, і від Карпат до Волги. Центром цієї держави був Київ, де перебував престол великого князя. Часто її називають Київською Руссю, хоча в тогочасних документах використовувалася офіційна назва «Русь». Щодо походження цього імені, то науковці не дійшли єдиної думки. Одні вважають її похідною від річки «Рось», інші шукають корені у мовах народів-сусідів. Така ж ситуація склалася і у деяких інших народів, у тому числі й слов’янських, які не можуть точно визначити, звідки походять назви їхніх держав. Дотепер походження імен «Сербія» і «Хорватія» спричиняє запеклі дискусії істориків, філологів і етнологів. А ім’я держави «Франція» дісталося сучасним французам у спадок від германського племені франків, хоча самі вони – романці.

Проте московські українофоби підкреслюють, що держава наших (та їхніх) предків називалася саме «Русь», не «Україна», і на цій підставі заперечують право сучасних українців вважати Русь своєю. Мовляв, лише «русскіє» є єдиними спадкоємцями славного імені. Може, вони ще й французів почнуть переконувати у тому, що ті не мають права зватися ім’ям одного з германських племен?
Та повернімося на Схід Європи. Як єдина держава, Русь проіснувала від ІХ-го до середини ХІІ-го століть. Щоправда, імперією називаємо її лише ми, бо сучасники тієї Русі використовували більш скромну назву «велике князівство». Адже титул імператора на Сході носив правитель Візантійської імперії, спадкоємиці Східної Римської імперії. Його підданих називали «ромеями», від слова «Рома», тобто Рим. На Заході ж імператорський титул надавав лише Папа Римський, і там від 962 року існувала «Священна Римська імперія». До її складу належали землі германців, італійців, нідерландців, швейцарців, чехів і багатьох інших європейців. А на Русі так само жили люди різного етнічного походження.

Щодо прабатьківщини слов’ян сучасна наука не має єдиної точки зору. Втім, прибічники різних теорій все ж вважають, що слов’янство зароджувалося, в будь-якому випадку, на тій чи іншій частині території сучасної України. А від середнього Подніпров’я вони рухалися в різних напрямках, заселяючи землі з іншомовним населенням, змішувалися з ним і закладали основи тих етносів, що згодом стали називатися українцями, білорусами і росіянами. Українці, наприклад, увібрали до свого складу чимало тюркомовних народів – зокрема, торків, «чорних клобуків», половців тощо. А симбіоз слов’ян із угро-фінськими народами меря, весь, мещера, мурома, чудь та іншими поклав початки російському етносу. 

Хоча народи формувалися вже відмінні один від одного, вони зберігали єдине спільне ім’я «Русь». Важливим об’єднавчим чинником була спільна християнська релігія, яку великий київський князь Володимир прийняв з Візантії. Після остаточного розколу християнства у 1054 році східний обряд отримав назву «православ’я», а західний – «католицизм». Разом із православ’ям було запозичено і літературну мову, створену південними слов’янами, яку назвали церковнослов’янською. Це мало величезний вплив на подальшу історію і українського, і російського народів. Але про це поговоримо наступним разом.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У пошуках історичної правди: про українців та Україну: «Версії» презентують новий проект від історика та політолога Ігоря БУРКУТА. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська опозиція вкотре засвідчила свою безпорадність. Вона не зуміла скористатися масовими настроями та осідлати хвилю стихійних протестів. Щоправда, нині її критики стверджують, що штурми міліцейських відділків організовували опозиціонери, тісно пов’язані з криміналітетом. Мовляв, власники ринків намагалися такими діями поставити себе поза контролем міліції, а також не допустити переділу своєї власності. На жаль, в Україні політика і криміналітет настільки переплітаються, що відділити одне від іншого практично немає можливості.

Які попередні висновки можна зробити з недавніх подій? Головний із них: влада повертає контроль над ситуацією й тепер мусить засвідчити свою міць. Проте поваги народу до «покращувачів» немає, тож власну міць вони можуть утверджувати лише силою. А це означає, що активістів антиміліцейського руху каратимуть. Досвід тут є чималий. Адже у 50-70 роках у СРСР неодноразово спалахували антиміліцейські бунти, інколи багатотисячні і досить криваві. Щоразу влада вдавалася до цілого комплексу силових заходів, внаслідок яких натовп розсіювали, а його лідерів віддавали під суд. Найстрашнішим для можновладців під час бунту є поява лідерів, здатних ввести рух протесту в організовані рамки. Бо лише в такому випадку стихійні дії набувають раціонального змісту і можуть призвести до позитивного результату.

А неорганізовані бунти заздалегідь приречені на поразку. Вони дозволяють випустити пару, що накопичувалася в суспільстві, без вибуху самого соціального котла. Під час таких бунтів обов’язково страждають невинні, що випадково опинилися у вирі народного гніву. При штурмі міліцейських дільниць можливе розграбування запасів зброї та боєприпасів, що там зберігаються. А захоплені автомати й пістолети потім опиняються в руках злочинців, і вилучити їх дуже непросто. Тим більше, що серед натовпу, який іде на штурм міліцейської дільниці, завжди є люди з тюремним минулим,  зустрічаються й рецидивісти. У них свої рахунки з «мусорами», і міліціянтам пощади від них чекати не доводиться.

Силове протистояння може спровокувати широкомасштабний вибух насильства і призвести навіть до кривавого конфлікту. Недарма фахівці попереджають про реальну небезпеку громадянської війни. Суспільство розколоте, між соціальними полюсами зростає взаємна ненависть. Несправедливий поділ колишньої загальнодержавної власності не дозволяє мільйонам звичайних українців визнати «священне право приватної власності», без чого справді стабільне і демократичне суспільство побудувати неможливо. А на міліцейських кийках владі сидіти незручно, як і на армійських штиках. Потрібні глибинні зміни. Та чи здатна влада на них?

Ігор БУРКУТ

Запис Час розплати настав спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, сто років тому в нашому краї відбувалися дуже цікаві процеси, вирувало громадське й культурне життя. Ви вже розповідали про багатогранну діяльність «Міщанського хору» у Чернівцях. Але це було далеко не єдине подібне товариство, українці мали й інші, не менш цікаві. Про яке з них варто дізнатися більше?

– Товариств і насправді існувало чимало: пожежні, спортивні, церковні та інші. Їх створювали справжні фахівці. До громадської діяльності особливо тягнулася молодь, студенти – найбільш активна частина громадськості. Не випадково саме вони 16 грудня 1906 року створили нове товариство, яке назвало себе Українським академічним козацтвом «Запороже». Вже з назви видно, що чернівецьке студентство українського походження своїм ідеалом вважало запорозьких козаків. Насамперед молодь почала глибоко вивчати рідну українську мову. Потім товариство створило співацьке й театральне відділення. Власного приміщення воно не мало, тож для виступів треба було щоразу шукати сцену. Врешті-решт, вирішили їздити невеличкими групами, давати концерти співаків і показувати театральні вистави.

Розпочалися гастролі селами й містечками краю. Водночас із  виступами перед селянами члени «Запорожа» збирали музичний фольклор: записували старовинні пісні, якими згодом збагачували свій репертуар. Подібно до членів інших культурницьких товариств, вони докладали чималих зусиль до створення сільських хорів, драматичних гуртків. Підтримували також тісні відносини з іншими музичними товариствами краю. Втім, «Запороже» мало й свою особливу специфіку, яка відрізняла це товариство від багатьох інших.

Одним зі своїх головних завдань воно вважало розвиток спорту та фізичну підготовку молоді до майбутніх випробувань. Члени «Запорожа» повинні були фізично й психологічно загартовуватися, виховувати в собі мужність і непохитність. Вони прагнули відроджувати традиції запорозького козацтва, тому приділяли чимало уваги володінню шаблею. Фехтування холодною зброєю насторожувало чиновників. Згодом австрійські власті побачили в намаганні цивільних студентів досконально володіти зброєю «небезпеку для держави» – і товариство було заборонене.

– Невже історія студентського товариства з козацькою назвою виявилася зовсім короткою?

– Ні, 1909 року «Запороже» відродилося. Його девізом були прекрасні слова: «Борімося – поборемо!». В ті часи члени студентських товариств носили власну символіку, що дозволяло їм миттєво впізнавати «своїх». Насамперед йшлося про головні убори – у членів «Запорожа» вони були малинового кольору. Такого ж, як традиційний прапор козаків-запорожців. Малинові шапочки носили як хлопці, так і дівчата. На Буковині діяло ще одне студентське товариство, яке розвивало українські козацькі традиції. Воно носило назву «Чорноморе». Обидва товариства тісно співпрацювали в підготовці й проведенні українських свят, їхні члени щорічно відвідували могили видатних українців на старому чернівецькому цвинтарі.

До Першої світової війни «Запороже» багато зробило для пробудження українського духу серед буковинської молоді. До нього тягнулася найкраща частина молодих чернівчан, яка прагнула розвивати рідну культуру.

– Іване Назаровичу, а якою виявилася наступна доля товариства? Адже під час великої війни 1914-1918 рр. подібні громадські організації не діяли, їхні члени опинилися на фронті, у полоні або були евакуйовані. Чи вдалося відродити діяльність «Запорожа» після закінчення війни?

– З початком бойових дій чимало членів товариства було мобілізовано до війська, а частина сміливців добровільно поповнила лави «січових стрільців». Члени «Запорожа» вже після завершення Першої світової війни брали активну участь у захисті Української державності. Так, 9 грудня 1919 року 60 «запорожців» виїхали із зайнятої румунськими військами північної частини Буковини і долучилися до братів-галичан, які заповзято билися за волю України. Вони взяли участь у боях під Старокостянтиновим, пройшли через Вінницю і Житомир до Коростеня.

А нова румунська влада на Буковині ставила перепони на шляху відродження українських товариств, що діяли тут до війни. І все ж «Запороже» відродилося швидше за інших. До його складу увійшли зовсім молоді хлопці й дівчата, які раніше не були членами товариства. Незважаючи на переслідування з боку властей, «запорожці» послідовно робили свою справу. За наказом міністра внутрішніх справ Румунії у 1925 р. товариство заборонили, але вже 1928 року воно знову було створене під своєю назвою. Його хор налічував від 300 до 600 співаків, і коли влітку він виступав у міському парку, то пісня лунала над усіма Чернівцями.

«Запороже» урочисто відсвяткувало 25-річчя свого існування, до цієї дати видало ювілейний альбом. У репертуарі хору було 242 українські пісні, у тому числі й практично невідомі сучасному слухачеві. Не виключено, що серед них є написані Сидором Воробкевичем і Юрієм Федьковичем. Історію товариства «Запороже» варто вивчати, щоби розвивати його традиції збереження рідної культури.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис ТОВАРИСТВО «ЗАПОРОЖЕ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.