До війни ми з тобою існували в різних світах. Хоч географічно і за часом двічі мали нібито можливість якщо не перетнутися, то хоч побачити одна одну на вулицях спочатку Маріуполя, а потім Донецька. Та тоді цього не сталося. Ми були різні. Ми були інші. Для того, щоб ми стали подругами, довелося пройти через війну, біль, травми, втрати.

Багато з того, що є в мені зараз, привнесене тобою – з твоєю допомогою і підтримкою.

Важко прорахувати, скільки того всього і якої конкретно сфери мого життя це конкретно стосується. Полазити кушерями і вибіситися від «простої прогулянки до лісу» – в мене є твоя прекрасна собака Емульсія.

Посюсюкати в безмежному обожненні, начухатися вдосталь та отримати за це «Великий Кусь» – в мене є величний коте Імператор Боніфацій

і ще п’ятеро на вибір.

Згадати буремну молодість, Ленінградський рок-клуб, обговорити Кастанеду і шкідливі звички, приготувати на вогнищі найсмачніші м’ясо-рибу-овочі – в мене є твій чоловік.

В п’ятдесят з гаком бути легкою на підйом і махнути до Львова на Школу організаційного розвитку,

чи поїхати до Харков на «План Б»,

або до Івано-Франківська на «неФорму»

– в мене є твоя компанія.
В мене є твоя «жилєтка» – порозмазувати шмарклі, коли «всьо пропало» і «всі козли мене ображають». В мене є твоя спідниця – сховатися від чергового трешу, що навалився і не дає дихати. В мене є твоя веранда – в нірвані споглядати світанки, райдугу

і ванільне небо на заході сонця.

В мене є дах над головою в Одесі, монстера і сансевієрія, кабачки влітку і мариновані помідорчики восени.  А ще для чаю є трояндові пелюстки, а для супу – сушений кріп. І все це від тебе.
Ти робиш фото, коли ми просто сидимо в кафе, а я використовую його для журналістської прес-карти – зроблене тобою.

«А давай підтримаємо Білорусь!» – я малюю плакат, а ти робиш фото, що живе в мене на аватарці другий рік

«А давай помалюємо нейрографіку!» – вигукую я. «А давай!» – відповідаєш ти, витягаючи кольорові олівці і папір.

 «А давай з подертого взуття зробимо дизайнерську модель!» – знову я. «А давай!» – знову ти, сідаючи підбирати малюнок. Те, що в нас виходить разом – мрія перфекціоніста!

Острівки порядку в хаосі мого свідомого і підсвідомого – зроблені тобою.

Ти моя довірена особа – на випадок хвороби, і безпечна людина – на випадок смерті, бо точно знаєш, що робити з тілом. Ти мій Шалений Пегас і Лагідна Киця, бо точно знаєш, хто саме з них зможе пристишити внутрішніх демонів і вмовить моїх тарганів замість воєнних маршів грати «Фінську польку». І плани на наступні п’ять років я складатиму з тобою.

Пишу це тут, щоб залишилось на віки – поки існуватиме інтернет і архіви видання «Версії». Бо саме сьогодні ми святкуватимемо твої 38, як останні 5 і, сподіваюсь, наступні 50 років– завдяки мудрості і досконалій пам’яті твого чоловіка, це число залишається незмінним.
Пишу це тут, щоб ти могла зауважити, наскільки ти важлива для мене. Щоб усвідомила необхідність свого існування для всесвіту лише однієї людини. Бережи себе! Обіймаю міцно.
Ірина Гамбарян
фото з авторських архівів Ірини Гамбарян та Лариси Радкевич

Запис З тобою нас звела війна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото shpalta.media

Після перемоги п’єси Оксани Драчковської «Різдво» в «Коронації слова-2016», авторка зізналася в інтерв’ю інтернет-виданню «Дивись.info»: «В приватній бесіді мені сказали, що «Різдво» має чималі шанси потрапити на професійну сцену. Чекатиму». Упродовж чотирьох наступних років Оксані стало відомо, що академічні театри вважають її «короновану» п’єсу «занадто авангардною», а експериментальні – «занадто традиційною». Як на мене, то режисери просто бояться «не потягнути» цей ніби простий і нехитрий, а насправді дуже глибокий і насичений алюзіями твір. Ну бо тут справді треба ставити і грати геніально, щоб акторською чи режисерською незграбністю не зіпсувати тонкого серпанку емоцій, які огортають від кожної репліки героїв.
Отже, «Різдво». Сюжет п’єси нагадує біблійну історію про народження Ісуса у гнаних людьми батьків, цілком земних Марії і Йосипа. Але це не оповідь про майбутнього мученика (бо мучеником малюк з п’єси уже народився), а розкриття у стислих, я б навіть сказала скупих фразах, доль кількох дійових осіб: батьків малюка, старших людей, які приймають подорожніх у свою домівку в різдвяний вечір, а також тих, хто залишається «за кадром», але з розмов ніби присутній на сцені.

Попри гучні заголовки в місцевих ЗМІ про «перше читання п’єси Оксани Драчковської», насправді у ці святкові вихідні, коли Чернівці відзначали День міста, «Різдво» вголос читали вже вдруге. «Першу читку» 2017-го організували вимушені переселенці Карен та Ірина Гамбаряни – за тиждень до Великодня.  Карен – професійний актор і режисер, учасник АТО, Ірина – журналістка, у Чернівцях організували творчий клуб «Зеленка». До «першої читки» в Будинку естетики та дозвілля (в народі – «Шепетівку») запросили і переселенців, і всіх охочих, ролі розподіляли експромтом. А ефект читання був справді терапевтичним: читці і глядачі переживали катарсис зі справжніми сльозами і духовним оновленням.

Суботні читання-2020 у дворику Палацу школярів уже були не такими камерними і не такими аматорськими. По-перше, ролі читали (хоч ще і не грали, та все ж) справжні актори: Олег Колянківський – актор, заступник директора Чернівецького обласного музею народної архітектури і побуту; Ігор Дем’янюк – художній керівник «Театру на Перехресті» КБУ Будинку культури «Роша»; Тетяна Маслюк – актриса народного театру «Темп»; Софія Досяківська – актриса, учениця школи сценічного мистецтва «Great Stage»; авторські ремарки читала Любов Добровольська.  Одну з жіночих ролей (у якій, вочевидь, багато взято від авторки) читала й сама Оксана Драчковська, а епізодичну роль хлопчика читав її молодший син Назарчик, «Зайка на візку» – відомий у місті юний активіст із захисту прав маломобільних людей. Режисеркою дійства була Марта  Шумілова-Лисякова. По-друге, у цій читці був живий і найпрофесійніший музичний супровід: наживо співали (і також грали ролі колядників) Надія Селезньова – художня керівниця та головна деригентка академічного камерного хору «Чернівці» та соліст, артист  цього ж хору Андрій Монін. По-третє, було багато глядачів, і серед них – багато не випадкових, а справжніх поціновувачів театру. Адже у цій чудовій локації упродовж двох днів тривав театральний марафон «Театр з присмаком кави», де відбувалися перегляди аматорських вистав, дискусії, майстер-класи. Звісно, за кавою.

Читання «Різдва» і на цей раз – уже на відкритому просторі, чималій сцені і для численних глядачів – вийшли дуже затишними і теплими. Тож якщо ця п’єса так пасувала у Чернівцях і до Великодня, і до Дня міста – то мабуть, пасуватиме цілорічно і до репертуару якогось із театрів? Агов, митці! Які там ваші творчі плани? :)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У Чернівцях «Різдво» – завжди вчасно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найрезонанснішою подією липня став беззаперечно ДонбасМедіаФорум, що відбувся на початку місяця в Харкові. Вчетверте медійники, так чи інакше пов’язані з Донбасом, зібралися під одним дахом, щоб обговорити гострі теми та важливі для нас питання. Мені особисто знадобився аж місяць на усвідомлення впливу того, що відбувалося протягом двох днів у колі колег.

З офіційного прес-релізу: «Основна тема цьогорічного Форуму – «Нові виклики та можливості, з якими стикаються регіональні ЗМІ». Ця знакова медіа-подія зібрала понад 500 учасників з України та світу, серед яких були провідні медіа-експерти на представники національних та регіональних медіа.

Розвиток регіональних медіа та журналістські стандарти, свобода слова і думки, безпека і об’єктивність, емпатія і толерантність, рівність і громадянська позиція – ось далеко не всі теми обговорення. В рамках Форуму відбулися 4 панельні дискусії, 20 майстер-класів, 5 публічних дискусій.»
Потрапити на всі події було майже нереально. Насиченість подій, наповненість програми, актуальність тем, професійній рівень спікерів/ок постійно ставили перед вибором. А проміжки були вщент заповнені емоційним спілкуванням.

Колеги і колежанки

З першої події першого ДМФ найціннішими для мене були зустрічі – ті, що з теплими обіймами та дружніми розмовами.

В 2015-му ми вперше побачились після переселення. І сама присутність на Форумі була підтвердженням маркеру «свої», тож обійматися було з ким.

З 2016 р до складу учасників і учасниць доєдналися журналісти і журналістки з інших регіонів, що працювали на Сході. Той ДМФ став першим для відомої чернівецької журналістки Галини Єреміци.

Галина Єреміца: «Я не була лише на першому форумі у Києві, тобто я була учасницею трьох ДМФ – Маріуполі, Святогірську, Харкові. Почала брати участь у ДМФ після поїздок на фронт. Від початку війни я була вже понад два десятки разів у гарячих точках на Донбасі, написала десятки публікацій («Версії» періодично публікували мої матеріали з фронту). Для мене ДМФ – це мегазахід, це інформаційний майданчик для тих, хто висвітлює тему російсько-української війни. А мені дуже болить ця клята війна…

ДМФ – це унікальна можливість поспілкуватися з міжнародними журналістами, які мають досвід висвітлення конфліктів, це потужне експертне середовище, Це неформальне спілкування з колегами, знайомство з новими друзями, налагодження контактів і неймовірні емоції! ДМФ – це те, що нас об’єднує! Планую брати участь у наступних ДМФ і мрію, аби ДМФ-2019 відбувся вже у звільненому від окупантів Донецьку, Луганську або Криму! І вірю, що так і буде. Слава Україні!!!»

Зміна іпостасі
З 2015 р я була учасницею – активною, відданою, іноді не дуже зручною. Цьогорічний ДМФ приніс мені дві значні зміни.

По-перше, я отримала особисте запрошення від основного засновника Форуму:
«Шановна Ірино,

Хочу висловити Вам подяку за підтримку ідей «Донбас Медіа Форуму». Щороку учасників стає все більше, програма стає інтенсивнішою. Подія набуває національного значення – це було б неможливим без вашої активної участі та непохитної відданості тим цінностям, які нас об`єднують. Дякую за відданість професії в такий непростий час для українських медіа. Від імені організаційного комітету маю честь запросити Вас взяти участь у «Донбас Медіа Форумі 2018», який відбудеться 6 та 7 липня у місті Харків.
З повагою,

Голова правління громадської організації «Донецький інститут інформації»,

Олексій Мацука»
По-друге, мене було запрошено як спікерку на круглий стіл «Дискримінація чи толерантність: як медіа висвітлюють проблеми меншин в Україні».
Цей час я використала для просування теми, яка наразі є для мене найгострішою – виборче право ВПО та адвокатування Законопроекту 6240. Насуваються вибори, і якщо Законопроект на стане Законом, 4% виборців не стануть електоратом. Нас вилучено з суспільного життя і країни, і місцевих громад. Ланцюг ігнору має бути перервано, виборчі права ВПО мають бути відновлені.

Ініціаторкою зміни моєї ролі з учасниці у спікерку стала Марина Курапцева, для якої цей ДМФ став дебютним.
Марина Курапцева: «Я на власному досвіді пересвідчилася, що Донбас Медіа Форум – дружнє, абсолютно неконфліктне середовище: минулого року я бойкотувала Форум, а сьогодні я увійшла в оргкомітет ДМФ. Організатори надають багатофункціональний, мобільний, зручний для всіх медіа інструмент, а ми вирішуємо, чи гідний він того, щоб ми застосували його в своїй роботі…

Марина Курапцева (зліва) і Ірина Гамбарян

Маю усвідомлення, як легко керувати людиною, що знаходиться під впливом пропаганди. Мною саме так керували, але ж зрештою я взяла відповідальність на себе. Зараз я розглядаю Форум як мережу майданчиків для обговорення професійних питань всіх українських медіа, як можливість створити безпечне середовище для журналістів, генерувати свіжі ідеї, втілювати нові проекти, об’єднувати українське суспільство, об’єктивно інформувати аудиторію про події, – зрештою, це і є наша робота.»

Бойкот
Про те, що хтось бойкотує подію, я дізналася з соцмереж, сидячи в переповненій конференц-залі. Це додало «перчинки» сприйняттю того, що відбувалося. Це ж наскільки гострими і болючими є теми обговорень, що знайшлися люди, які закликають ігнорувати зібрання п’яти сотень журналістів і журналісток, експертів і експерток! Для мене це стало останнім підтвердженням того, що я – там де треба.

Ігноруються права переселенців і переселенок. Замовчується або викривляється інформація про значний підйом активності право радикальних рухів та об’єднань. Все менше і менше просторів, де відсутні табуйовані теми. Україна все нижче скочується в рейтингу свободи слова. І для мене підтримка і особиста участь в Донбас Медіа Форумі стала вже не стільки приводом побачити знайомих, скільки проявом громадянською позиції.

Далі буде

Я не часто ходжу до церкви і молюся. Але, власне, поставила б свічку за здоров’я Мацуки – щоб тримався, не зважаючи на тиск «патріотів», і зібрав нас на ювілейний ДМФ. Попросила б у Бога, щоб дав розуму: донорам – підтримати чергову заявку Мацуки; депутатам усіх рівнів – щоби вже нарешті говорили не про «подолання труднощів особливого періоду», а про неспинний поступовий рух вперед; моїм колегам – втриматися в професії і не скотитися в пропагандисти та піарники влади. А собі – сил та натхнення дожити до наступного Донбас Медіа Форуму.

PS. В мене є футболка з написом, який став моїм слоганом: «I will not keep calm – Fuck off!» – і це чиста правда.

Ірина Гамбарян

Довідково
Ірина Гамбарян – журналістка, блогерка, медіа-тренерка, гендерна експертка. Чернівчанка з 2014 року – після вимушеного переселення з Донецька у зв’язку з російською агресією.

Запис ДонбасМедіаФорум – що в «сухому залишку»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карен – актор за освітою і попередньою роботою – після участі в АТО повернувся у Чернівцях до мистецтва. За допомоги друзів з ГО «Міжнародний рух ЕКО-КУЛЬТУРА» організував об’єднання ZELЁNKA (від армійського «зеленка» – лісиста місцевість, чагарники). Запропонував містові за рахунок «бюджету участі» відремонтувати одне з приміщень Будинку естетики та дозвілля (в народі – «Шепетівка»). Отримав підтримку кількох своїх ідей і проектів від різних організацій і фондів. І тепер робить те, до чого душа лежить: організовує змістовне дозвілля, як він сам каже, «чернівчан і «понаєхавших», паралельно привертаючи увагу громадськості до реальних і важливих проблем.

Арт-терапія, режисування фестивалю культур, фотовиставки і фотосушки, екологічні акції, «перша читка сценарію», зрештою, просто вечірки – це те, що робить Карен для людей, не поділяючи їх на місцевих і переселенців. А Ірина, експертка й тренерка з гендерних питань, долучається до його подій і як учасниця, і як майстриня репортажного фото.

Напередодні Старого Нового року на вечірку в «Шепетівці», яка відбулася за підтримки  МОМ і ГО «КРИМ SOS», прийшли люди різного віку й інтересів: були цілими сім’ями, були з друзями і були поодинці. Зустрілися знайомі раніше – і знайомилися тут (адже й сама назва вечірки – «Знайомимось!»). Танцювали під хіти 80-х і приміряли на себе ростових ляльок, малювали із зав’язаними очима, розповідали про себе і своє відчуття навколишнього світу, співали, розважалися конкурсами, промовляли тости під колу і смакували солодощі…

Тут був Сергій з Луганщини, який вже також близько трьох років мешкає у Чернівцях, але якось досі близько не перетинався тут ні з ким зі Сходу, аж поки в маршрутці не познайомився із Кареном. «Я почув у транспорті, що хтось говорить російською – але не «тутешньою» російською, а іншою, особливою, – розповів Карен. – Просто підійшов і представився: «Карен, Донецьк». А у відповідь почув: «Сергій, Алчевськ»…

На вечірці були й зовсім молоді дівчата й хлопці – й ті, що пам’ятають, як ходили у «Шепетівку» ще навіть не на дискотеку, а на танці! Були буковинці, вкорінені тут, і «люди світу», які не уявляють свого життя без мандрів і змін. Були «технарі» («фізики») і люди мистецтва («лірики»)… І, як не дивно, в старій добрій «Шепетівці» їх зібрав Карен з Донеччини. Тепер уже – чернівчанин Карен.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», фото Ірини ГАМБАРЯН

Запис Переселенці згуртовують чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.