Ці заходи об’єднала важлива нагода — 40-річчя шкільного музею історії та розвитку космонавтики, а також відзначення Дня працівників ракетно-космічної галузі України.

Це не просто ювілей — це ціла епоха відкриттів, знань і натхнення, що сформувала не одне покоління учнів.

Протягом десятиліть музей став справжнім осередком пізнання, де оживає історія підкорення космосу, де наука набуває людського виміру, а мрії — конкретних обрисів. Його експозиції зберігають унікальні матеріали, знайомлять із досягненнями людства у космічній галузі та надихають юних дослідників дивитися далі — за межі Землі.

До святкування долучилися давні друзі школи імені Корольова: Національний центр аерокосмічної освіти молоді імені О.М. Макарова; Чернівецький центр юних техніків імені Леоніда Костянтиновича Каденюка, Чернівецький музей авіації та космонавтики, Чернівецький багатопрофільний ліцей №11 «Престиж», Буковинська Мала академія наук учнівської молоді, музей «Буковина – край космічний» у школі Л.К. Каденюка в Клішківцях.

7 квітня конференція «Діалог із Всесвітом» об’єднала учнів, педагогів і науковців у спільному прагненні осмислити сучасні виклики космічної науки. Учасники презентували власні розробки: макети планерів і ракет, прилади для моделювання польотів і системи безпеки. Особливий інтерес викликали дискусії про космічне сміття та перспективи місій, зокрема Artemis II. Сергій Вакарін, голова правління Ukraine Relief Foundation та інтелектуального клубу Islands of Reason,  акцентував увагу на розвитку STEM-технологій, які є традиційно сильним напрямком для закладу, що носить ім’я Сергія Павловича Корольова. Адже важливо поєднання інженерного мислення, сучасних технологій та освітнього середовища, що формує майбутніх дослідників і винахідників.

Від учасників-учнів офлайн виступив Микола Солонар, учень 7 класу Чернівецького багатопрофільного ліцею №11 «Престиж» та Матвій Пастушак, учень 7 класу Клішковецького опорного закладу освіти імені Леоніда Каденюка.

8 квітня естафету продовжив форум «Школа майбутнього: Всесвіт можливостей», який розширив горизонти розмови — від космосу як науки до космосу як метафори освіти майбутнього. Йшлося про нові підходи до навчання, міждисциплінарність, розвиток інженерного мислення та роль школи у формуванні дослідника.

Особливою подією стало спілкування з Едуардом Івановичем Кузнєцовим, головою Громадської ради при ДКАУ, першим віце-президентом Аерокосмічного товариства України, — людиною, яка відповідала за підготовку польоту Леоніда Каденюка. Його виступ став живим містком між історією та сучасністю української космонавтики.

Модератором обох днів була Олена Борисівна Агєєва — натхненниця і хранителька музейного простору. Музей у школі працює,  розвивається і надихає.

Ці два дні стали не просто низкою заходів — вони перетворилися на справжній простір діалогу: між поколіннями, між наукою і освітою, між мрією і її втіленням.

Від геніальних ідей Сергія Корольова до польоту Леоніда Каденюка й сучасних планів створення космічних сил — українська космонавтика завжди була частиною глобального шляху до зірок, наповненого інноваціями, мужністю й натхненням.

Ці події відбулися напередодні 12 квітня — дня, коли світ відзначає Міжнародний день польоту людини в космос та День працівників ракетно-космічної галузі України. Це свято людей, завдяки яким мрія про космос стала реальністю.
Щира вдячність і вітання всім працівникам ракетно-космічної галузі України — інженерам, науковцям, дослідникам — тим, хто щоденно працює заради майбутнього, заради руху вперед, заради зірок.

Попри всі виклики, українські інженери, науковці, конструктори продовжують працювати, брати участь у міжнародних проєктах, розвивати технології, які мають значення для всього світу. Цьогорічні події ще раз нагадали: космос — це не лише про ракети і станції. Це про людей. Про мрію. Про освіту. Про відповідальність і майбутнє.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати.

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО «Сузiр’я»,
фото автора та з архіву шкільного музею історії та розвитку космонавтики школи  №36 імені Сергія Павловича Корольова (м. Київ)

Запис Діалог із Всесвітом і школа майбутнього: космічні горизонти освіти… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Група інженерів-біомедиків створила миттєвий клей MeTro, який після опромінення ультрафіолетом затягує рану за лічені секунди. Про це повідомляє у вівторок «Дім інновацій» з посиланням на журнал Science.

«Інженери-біомедики Сіднейського університету (Австралія) у співпраці з колегами зі США створили новий еластичний миттєвий клей, що дає змогу обробляти рани навіть у тих тканинах тіла, які постійно скорочуються чи оточені рідинами, – без хірургічних швів і скоб. Продукт назвали MeTro, і зараз компанія Elastagen Pty Ltd займається комерціалізацією цієї технології, щоб зробити її доступною по всьому світу», – йдеться у повідомленні. Як розповідають розробники клею, MeTro наносять безпосередньо на розріз або в порожнину, що потребує загоєння, зі спеціального шприца, після чого піддають дії ультрафіолетового випромінювання.

Нетоксичний клей «зв’язується» за 60 секунд і фіксує краї рани без швів і скоб, які зазвичай доводилося згодом знімати. Миттєвий хірургічний клей дає змогу з однаковою ефективністю з’єднувати тканини легень, судин – артерій та вен, серця – тобто органів, які постійно рухаються чи оточені рідинами. Із використанням традиційних швів рани могли відкритися, а нова розробка швидко герметизує рану. Як показали досліди на дрібних гризунах та свинях, за рахунок гелеподібної структури шов не розходиться і не перешкоджає рухливості тканин і органів. Завдяки ж деградації ферменту, що міститься в гелі, миттєвий хірургічний клей можна «програмувати» на тривалість скріплювального ефекту – від кількох годин до місяців – для надійного загоєння різних ран. Загалом процес «зшивання» біотканини подібний до скріплення чи герметизації будматеріалів – сантехніки, керамічної плитки – звичайним силіконовим клеєм або герметиком. Передусім така розробка стане у пригоді в місцях стихійних лих, у разі автомобільних аварій, побутових і виробничих травм, а також у зоні бойових дій.

Запис Інженери-біомедики винайшли клей, який миттєво загоює рани спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні вже підросло покоління, представники якого особисто не пам’ятають серпневих подій 1991-го року, коли історія різко прискорила свій плин.

Те, що Радянський Союз доживає останні дні, відчувало тоді чимало людей. Популярним став вираз: «Так далі жити неможливо». Порожні полиці магазинів, неспроможність влади вирішувати елементарні життєві проблеми величезної країни. Зростання ненависті у суспільстві, поява в містах України переляканих біженців з Кавказу і Середньої Азії, де прокотилися хвилі кривавих погромів (Баку, Сумгаїт, Ошська й Ферганська долини тощо). Про вихід з СРСР оголосили три балтійські республіки та Грузія, за незалежність боролися опозиційні сили в Україні, Молдові, Вірменії, Азербайджані. Проте ще існувала КПРС, ще діяли загальносоюзні КДБ та МВС, і гарнізони Радянської армії стояли повсюдно. Цей величезний апарат насилля міг застосувати грубу силу до опонентів чинної влади.

…Коли 24 серпня з Києва надійшла інформація про те, що Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, у Чернівцях цього моменту відбувалася велика народна маніфестація під українськими національними прапорами біля обкому КПРС. На очах людей міліція очистила будівлю від партійних функціонерів і опечатала вхід до неї.

Притискаючи портфелі до грудей, партійці розбігалися врізнобіч, а простолюд глузував і сміявся над ними. Втім, недарма кажуть, що добре сміється той, хто сміється останнім. Партноменклатура виносила з собою документи про приватизацію підприємств та інших об’єктів власності! Невдовзі її представники стали капіталістами, а вчорашні маніфестанти-рухівці у більшості своїй опинилися на узбіччі життя. Колишні науковці й інженери, вчителі та лікарі пішли продавцями на ринки або мусили емігрувати за кордон, бо втратили роботу вдома. Ейфорія минула швидко, їй на зміну прийшли злидні й розчарування. Чимало активістів Руху в перші роки незалежності відійшли у кращий світ через інсульти та інфаркти, а хтось з них остаточно втратив працездатність через важкі хвороби.

Ілюзії розвіялися як дим, на зміну революційній романтиці прийшов цинізм періоду первинного нагромадження капіталу. Замість омріяної процвітаючої України отримали імітацію держави, влада і власність у якій залишилася у руках старої номенклатури, що об’єдналася з криміналітетом. До них долучилася незначна частина кар’єристів, що деякий час співпрацювала з Рухом, здобуваючи імідж «борців з комуністичним режимом». Проте більшість справжніх борців від влади була відсторонена. Найбільш небезпечних з них знищили фізично – як В’ячеслава Чорновола.

На жаль, українське суспільство не зуміло скористатися сприятливим моментом і висунути зі своїх глибин нову політичну еліту. Українці вкотре проявили невміння захищати власні права і закріплювати плоди перемоги. Тож нині у нас стільки розчарованих і охочих виїхати з України назавжди.

Звідси й ностальгія за радянськими часами. Наївні люди тішать себе черговою ілюзією про можливість відродження СРСР і вважають його зразком соціальної справедливості. Але труп оживити не вдасться. Радянський Союз відійшов у вічність, проте в сучасній Україні ще догнивають його рештки. Не варто тішити себе казками про повернення у минуле, слід зважати на реалії життя і дивитися вперед. Лише громадянська активність дозволить вирватися із зачарованого кола та збудувати таку державу, яка за європейськими зразками захищатиме власних громадян, а не паразитуватиме на них.

Ігор БУРКУТ, політолог

!!!!!

Радянський Союз відійшов у вічність, проте у сучасній Україні ще догнивають його рештки.

Залежна незалежність або Все на продаж

Жити в супільстві і бути вільним від нього неможливо. Це – класика. Подібне стосується і держав: не можуть вони виокремлено існувати у світі, ще й такому глобалізованому. Але завдання будь-якої держави – забезпечити нормальне життя своїм громадянам. Українці – не виняток, вони теж хочуть жити гідно.

Отримавши 22 роки тому незалежність, ми сподівалися, що, нарешті, дихатимемо  і житимемо вільно. Та не так сталося, як гадалося. На зміну диктатурі «совєтів» прийшла не менш, а, може, й більш жорстока диктатура капіталізму, а точніше – так званого вільного ринку.

Дороговказом для нашої країни став МВФ – Міжнародний валютний фонд. Зрештою, він і був створений 1944 року для того, щоби допомагати державам, які потрапили в економічну, м’яко кажучи, халепу, виборсатися з неї. Прикладами такої допомоги стали відроджені національні економіки Німеччини та Японії. Втім, цим країнам допомагали щиро, бо боялися впливу СРСР. Подальші дії МВФ, як і Всесвітнього банку, почали відбуватися в іншому ракурсі. Про це відкрито говорять різні вчені й політики, серед яких – вчений зі світовим ім’ям, Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц. Він, до речі, доводить, що сучасна глобалізація, яку й запроваджує МВФ, зберігає пережитки економічного колоніалізму.

Підступність практики МВФ у тому, що він надає позики тільки за умови виконання країною певних вимог. Найперші з них – свобода пересування капіталів і  праватизація, себто створення вільного ринку. Як відомо, уникнути цього вдалося тільки Польщі. Її громадяни вчасно зорієнувалися щодо шокової терапії та «прокатали» на виборах Солідарність, яка вже мала домовленості про подальші дії МВФ у країні.

Уряд, що прийшов на зміну Лєху Валенсі, підбивши підсумки співробітництва з МВФ, відмовився діяти за його рекомендаціями, збагнувши хибність прискореної приватизації, а точніше – дерибану національних багатств і національної економіки. Адже скрізь, де похазяйнував МВФ і Світовий банк, – а це Болівія, Індонезія, Філіппіни, Чілі, Аргентина, Мексика, ПАР тощо, корисні копалини та інші багатства цих країн перетекли до рук транснаціональних корпорацій, власники яких живуть у Штатах.

А Югославію Міжнародний валютний фонд просто знищив. Кредити Фонду пішли на обслуговування самого боргу та вирішення проблем, спричинених виконанням рецептів МВФ. Зокрема, Фонд змусив Югославію припинити економічне вирівнювання регіонів, що призвело до сепаратизму і громадянської війни, яка забрала життя понад 600 тисяч людей. Одне слово, програми МВФ знищили індустріальний сектор Югославії та демонтували югославську державу загального благоденства, якою вона тоді була. Люди старшого покоління пам’ятають, якою мрією для багатьох було побувати в Югославії.

Ще гірше сталося 1989 року в Раунді: МВФ змусив уряд цієї країни відмовитися від підтримки фермерських господарств, що спровокувало обвал доходів громадян і криваву громадянську війну між хуту і тутсі, в якій загинуло понад 1,5 млн. людей.

Так звана «допомога» фонду розорила й Мексику: її змусили надати колосальні пільги американським корпораціям. Країна, де була вперше одомашнена кукурудза, почала її імпортувати, підтримуючи американських фермерів! До слова, в усіх цих історіях є одна спільна складова. Керівники роздерибанених держав стали мультимільйонерами. Таким чином з ними розахувалися за знищення національних економік.

А тепер повернімося до України. Ми теж пройшли через шокову тепапію, втрату заощадженнь і знецінення життя. Нині приватизовані навіть природні монополії – такі як  облгази та обленерго. На черзі – водоканали, комунальні послуги та залізничний транспорт. А чим все це обертається для громадян, відчуваємо на собі. З нас деруть три шкури, не забезпечуючи якісних послуг.

Але на цьому рано ще ставити крапку. Серед вимог МВФ – мінімізація, а то й ліквідація урядових витрат на соціальні програми – освіту, культуру, медицину, здороження житла, громадського транспорту, скорочення зарплат, обмеження прав трудящих, посилення податкового тиску на бідних і відмова від захисту довкілля… Нині все більше українців висловлюють незадоволення медичним обслуговуванням. Але своє обурення спрямовують чомусь проти медиків. Уже навіть лікарів швидкої допомоги навчають самозахисту. Та хіба медичну реформу запровадили лікарі? Відтак явно не в той бік спрямовані протестні настрої людей. І не туди рулять наші державні мужі… Та й чи державні вони?

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Захарій ШЕВЧУК: «Польща почала свій рух до Європи з  адмінреформи»

Сподівався, як івсі, що справдиться багатовікова мрія народу й українці нарешті житимуть у могутній державі. Подальші роки звели нанівець цю мрію. Пішли у вічність творці незалежності, які залишили своє здоров’я у таборах, а декому й допомогли піти, як, приміром, Чорноволу…

…Коли Польща почала свій рух до Європи, я саме був там. Тож бачив, як поляки починали з того, до чого ми ще й досі не прийшли, – з адміністративної реформи. А без неї на стабільність розраховувати не доводиться. Тим паче, що Верховна Рада пише і затверджує закони під себе. Хоча б раз приїхали в село й порадилися з людьми щодо того чи іншого законодавчого акту, який стосується саме села та його громади. Але ж ні, ми бачимо нардепів лише протягом трьох місяців, коли вони приїжджають до нас у ролі кандидатів. А потім вони одразу ж потрапляють «на небо» – і далі ми живемо з ними в різних площинах. Я навіть сказав би – на різних планетах. А відтак трапляється, що ліг при одному законі, а прокинувся вже при іншому, який ще й заднім числом ввели.

Сталін свого часу переселяв цілі народи. А нам треба лише відмовитися від призначення згори трьох ключових фігур у регіоні. Вони мають не призначатися, а обиратися. Тобто ті, хто керує нами, мають бути підзвітні нам, людям, а не Президенту.

Водночас кожному українцю, який мріє про зміни у державі, треба розпочати із себе. Бо про свої права ми знаємо всі, а щодо обов’язків, то намагаємося їх не помічати. Тож хіба можна почуватися захищеним у державі, в якій ні вгорі, ні знизу не дотримуються законів? Отож де-факто ми не маємо правової держави, є лише її декларація.

А ще ми маємо жовто-блакитний прапор і тризуб, але не маємо національної ідеї. Тому й не знаємо, куди з цим бігти: до Митного чи до Євросоюзу? А жити сьогоднішнім днем державі якось не личить…

Захарій ШЕВЧУК, сільський голова с. Михальча Сторожинецького району

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ: «Маємо незалежність, та не маємо держави

або Які люди, таке й суспільство»

Перші роки незалежності асоціюються в мене з нерозумними малими дітьми, яких батьки залишили удома самих – без керівництва й нагляду. А дітлашня знайшла сірники, почала ними гратися та запалила хату…

За незалежність 1991 року висловилося понад 90% населення України. Себто люди воліли її. Та будувати державу не схотіли. Значно легше – красти, що й роблять у нас усі – й багаті, й бідні.

А державність і незалежність – це різні речі. Чому не маємо держави? Бо відсутня національна ідея. Нині вона зводиться до шматка хліба з маслом. Коли ж у соціуму немає потреби в державі, то ніхто її й не збудує.

На загал державою мала б опікуватися нова політична еліта  України. Та наразі саме державних мужів Україні катастрофічно бракує. Владоможцям не вистачає мізків зрозуміти, що для того, аби утвердитися назавжди, їм потрібно плюнути на тимчасові інтереси.

До слова, як би ми не ставилися до президентства Кучми, але саме при ньому та його Адміністрації формувалася Українська держава. Однак вони не встигли довести справу до кінця. Їм завадили сили ззовні. Адже кому, крім українців, потрібна нова сильна держава в центрі Європи? Це ж кістка в горлі не тільки для східного сусіда, а й для Заходу та навіть США. Тож Помаранчева революція успішно розвалила закладений фундамент української державності.

Теперішні владники теж не будують державу: вони уражені так званим ленінградським синдромом, тобто психічною залежністю від накопичення. Хапати-хапати-хапати – ось їхня мета. Так свого часу ленініградці, які пережили голод і блокаду під час ІІ світової війни, потім ще протягом десятиріч ховали про запас кусень хліба, кілограм борошна тощо

Нинішню ситуацію в Україні я назвав би саботажем.  Себто ніхто і ніде в нас не працює, а тільки роблять вигляд. Українці пластичні й текучі: вони перетікають за кордон, на городи й дачі, на хутори, де й рятуються й виживають.

І все ж за 22 роки незалежності Україна продемонструвала кілька надзвичайно позитивних речей. Найперше – суспільну толерантність, що дуже позитивно характеризує українське суспільство. Під час Помаранчевої революції ми замінили владу мирним шляхом, а таке вдається дуже рідко.  І, напротивагу цьому, на Тузлі продемонстрували незалежний вольовий дух і державне самоусвідомлення. Керченський пролив – це ж Крим, а не Західна Україна. Та, коли прикордонники отримали наказ розвернути кулемети в бік Ставропольського краю, звідки прибули на українську землю російські будівельники, вони чітко його виконали і російські загарбники втекли. Це свідчить, що самоусвідомлення й самоорганізацію українці мають. Залишилося лише пробудити політичну волю в української еліти.

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, кандидат технічних наук

Які думки – таке й життя

За 2 дні мине 22 роки від дня проголошення незалежності України. Що ця подія змінила в моєму особистому житті? Багато. По-перше, як народного цілителя мене тішить, що на законодавчому рівні створені умови для роботи народних цілителів. Уже не потрібно ховатися, а можна цивілізовано надавати послуги зі зцілення людей. І хіба це не позитив, що вперше за час існування України, в період незалежності, створено Українську академію цілительства, яка переймається, зокрема, і виявленням людей, наділених даром зцілювання, їхнім навчанням та об’єднанням. Першочерговим завданням діяльності академії є просвітництво. Ми вчимо людей самотужки гармонізувати своє життя відповідно до Закону Всесвіту, тобто Бога!

Але, попри це, є низка запитань, на які практично немає відповідей. Приміром, Україна декларативно є незалежною державою. Але від кого вона незалежна? Від Росії? Держав західної Європи? Чи Міжнародного валютного фонду? Адже насправді залежність від них ще більше поглибилася. Україні нав’язують чужі правила життя, чужі правила гри, схожої на «гру в одні ворота».

Крім того, на державному рівні в Україні визначено стратегічний курс – шлях до Європи. Але, вибачайте! Хіба Україна перебуває в Азії чи в Африці, а може в Америці? Не треба забувати, що центр Європи розташований на території незалежної України. Не потрібно нам під чиїмсь тиском переймати «цінності» життя країн Заходу чи наших східних сусідів. Український народ дуже мудрий, він у змозі облаштувати собі умови гідного життя. Йому тільки не треба заважати. І тоді він самотужки розбереться з усіма внутрішніми проблемами. Тож не ми повинні бажати об’єднання з тими чи іншими, а нас повинні просити об’єднатися, враховуючи нашу історію, наш український менталітет.

А ще я дуже прошу вас, співвітчизники: налаштовуйтеся на позитив і тільки на позитив! Відомо ж усім:що які у нас думки – таке і життя!

Благо дарю вам,

Гавріїл ШУРПІН, народний цілитель, майстер, член Ученої ради Української академії  цілительства, біоенергоінформтерапевт

Інженерів перетворили на крамарів і контрабандистів

Пан Кравчук якось висловився, що фатальною помилкою його уряду було нехтування економікою, промисловістю. Мовляв, на часі було утверджуватися новій країні у світі, здобувати гарантії безпеки, територіальної цілісності, визнання. А за економіку забули. Мовляв, нехай сама видряпується.

Воно, може, так і сталося б, якби справді – забули. Досвідчені виробничі колективи, отримавши нові стимули й можливості, були спроможні відшукати лоцію для успішного руху в ринковому морі. Звичайно, якась частина підприємств зникла б, але більшість, напевне, модернізувались би, змінили би продукцію,  оновили би керівництво і стали конкурентноспроможними.

Та ні, не забули нові можновладці про економіку. Вона була потрібна їм для того, щоби встигнути перевтілити нетривкі  свої особисте становище та політичну владу у непотоплювану фінансову. Тому за різними схемами з підприємств «вимивалися» обігові кошти, знецінювалася продукція. І знекровлені заводи припиняли діяльність та приватизовувалися за папірці (!) – приватизаційні сертифікати. Потім «ефективні власники» за безцінь продавали придбані флагмани індустрії на металобрухт. Спеціалізовані приміщення, часто з унікальним енергозабазпеченням, здавалися під склади, кустарні майстерні тощо. А потребу в товарах задовольняли імпортом, який самі ж можновладці й контролювали.

У цей вир безумства кинули цілу армію конструкторів і технологів, токарів і фрезерувальників, хіміків і фізиків, перетворивши армію кваліфікованих фахівців на дрібних крамарів і контрабандистів. Величезний потенціал вітчизняних спеціалістів – колишніх працівників промисловості – доводять новостворені в сараях виробництва, які й нині постачають технічні вироби на експорт. На жаль, ці виробницва можна перелічити на пальцях однієї руки.

Колись мене познайомили з пенсіонером машзаводу – токарем-легендою. Я поцікавився, за скільки років він досяг такого рівня. Поміркувавши, він сказав – за 7 років. «А в кого вчилися?» – вів далі.

– Тоді на заводі ще працювали німці – неперевершені механіки, у них і навчався.

Уявляєте, який шлях до відновлення доведеться ще нам долати! А до того сходитимуть з рейок поїзди, вибухатимуть колонки, падатимуть на голови будівлі. Та й лікуємося вже без лікарів, самотужки зібраним зіллям. Прикро і сумно.

…І все ж незалежність країни не оцінюється лише економічним станом, тож і не варто  задаватися питанням – чи варто було? Кожний етнос прагне мати свою територію, свій культурний простір, своє незалежне місце у світі – інакше він просто зникне чи розчиниться. Мабуть, економічно недоцільними є поділ Чехословаччини, Югославії, як і теденції до суверенітету Каталонії, Шотландії, Північної Ірландії, Фландрії, Квебеку тощо. Але ці прагнення зміцнюються всупереч об’єктивним вимогам сучасності до об’єднання економік, валютних систем, спільності науково-технічних проектів. У час глобалізації природа вважає за потрібне зберігати розмаїття. Може, в цьому наш порятунок?!.

Іван ІВАНІВ, колишній інженер заводу «Кварц»      

«Банківська система стала вільною, але нестабільною», – засвідчує Раїса ЮРІЙЧУК, начальник відділення ОТП банку:

– На момент проголошення Незалежності в Україні уже були створені чотири комерційні банки – Промінвестбанк, банк «Україна», Укрсоцбанк та Ощадний банк. Клієнтів на той час було дуже багато, з державних підприємств створювалося по кілька малих, кооперативи росли, мов гриби після дощу. Через це між банками існував чіткий розподіл клієнтури: якщо зараз клієнт обирає банк, то тоді банк обирав собі клієнтів. Так, до прикладу, важка промисловість і будівництво перейшли до Промінвестбанку, соціальна сфера і легка промисловість дісталися Укрсоцбанку, банк «Україна» співпрацював з агропромисловим комплексом, а Ощадний банк забрав на себе населення. Пізніше банків ставало все більше, в їхній роботі почала з’являтися комерційна жилка. Чи могла я, як банкір, сподіватися на таке? Напевно, ні. Банки потрохи виходили з-під суцільного контролю з боку держави, з’являлися нові нюанси в їхній роботі. Банківська система ставала незалежнішою.

Я вважаю, що збільшення кількості банків не є негативним явищем, але й не є позитивним. Почну з доброго. Позитивним є те, що з’явилася свобода вибору як для клієнта, так і для банку. Клієнти звертають увагу на те, чи задовольняються їхні потреби в розрахунках, валютних операціях, кредитуванні. На жаль, в Україні, порівняно з європейськими країнами, ринкова ставка за кредитом дуже висока. Але маємо те, що маємо…

Більшість обирає той банк, у якому вища ставка за депозитом чи нижча за кредитом, що є абсолютно неправильним. Великий процент за депозитом не є ознакою надійності банку. Якщо кредит надається, наприклад, під 15%, то депозит аж ніяк не може бути вищим від цієї ставки. Банк – це комерційна структура, він не буде працювати собі на збиток. Усі ми покупці, усі ми продавці. Банки не можуть залучати депозити і не вкладати їх у кредитування. Це нонсенс. Навіщо потрібний такий банк? При такому стані речей вони не зможуть розрахуватися за своїми зобов’язаннями, тобто утриматися на ринку фінансових послуг – і почнуть закриватися. І це є негативним явищем.

Українські банки швидко розвиваються, але їм бракує внутрішньої стійкості, тож будь-які кризові явища в економіці можуть призвести до нестабільності в банківській системі. Що й продемонструвала криза 2008 року.

Життя для своїх дітей в Україні не бачу

Я сподівалася на краще, але не на те, що маю зараз. Утім, десь дуже-дуже глибоко в душі надія ще жевріє…

Пригадую, як тільки в середині 90-х до влади прийшов Кучма і нам з чоловіком почали видавати заробітну платню горілкою, консервами, зрідка сиром і маслом, ми зрозуміли: це крах. Світло в селі вмикали тільки на годину, діти змушені були вчитися при свічках.

Ми були у відчаї. Адже навіть ті банальні свічки не було за що купити, а дітей треба ж іще годувати та вдягати. Від безвиході хотілося рвати на собі волосся. Така біда тривала понад три роки.

Хоча тепер цього немає і нібито все стало стабільніше, та стверджувати, що почуваюся впевнено, не можу. Навпаки, не покидає відчуття непевності. Чомусь здається, що скочуємося до прірви.

…Дякуючи Богу, ми вже вивчили дітей. Але майбутнього для них в Україні я не бачу. Бо держава не забезпечує своїм громадянам упевненості у завтрашньому дні. Сподіватися доводиться тільки на себе. А віжки затягуються все тугіше: найбідніші платять найбільше.

Ми з чоловіком нині, як і тоді, важко працюємо: маємо город, господарку, зранку до вечора заробляємо на будівництвах. А це, повірте, важка фізична праця, тим паче для жінки.

Найбільш активні тікають за кордон, шукають там кращого життя. Людям набридло існувати, їм хочеться жити повноцінно. Такої долі я бажаю й своїм дітям. І зовсім не хочу, щоби вони повторили моє власне життя, в якому немає нічого, окрім праці.

Ольга КИРИЛЮК, Веренчанка Заставнівського району

Запис ЗАЛЕЖНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Тресті зеленого господарства кажуть, що на трьох сухих липах  не було вже листя, тож їх викорчували, не чекаючи, «щоби вони досохли самі». Крім того, за словами інженера з озеленення Алли Хомутовської, департамент містобудівного комплексу це погодив… щоби пам’ятник Т. Шевченку не закривали дерева! Тож на місці тих лип нічого не садитимуть.

Повикорчовувують дерева також на вулиці Франка та… на Соборній площі поблизу слідчого ізолятора. Мабуть, щоби туристам ніщо не заважало милуватися пречудовим видом на колючий дріт чернівецької буцигарні…

Запис Центральну площу «звільнили» від липи спершу з'явиться на Медіа-Версії.