Услід за Мариною Порошенко акцію підхопила вся Україна. Наприклад, львів’яни самоорганізувалися і збирали охочих через соцмережі, поширили не лише заклик, а й коротку інструкцію, як діяти. В інструкції закликали зустрітися по різних мікрорайонах міста, почастувати запрошених кавою-чаєм-тістечком (адже сенс акції не власне у їжі, а в можливості людям з інвалідністю потрапити до кав’ярень), не затримувати людей, які захочуть піти раніше («Часом у людей є певні фізіологічні особливості і вони не можуть довше сидіти з вами і йдуть з зустрічі не тому, що ви їм не сподобались, а так організм вимагає і незручно про це говорити!» – зазначають організатори). І на чому ще наголошують організатори: «З місця зустрічі розходимось по РІЗНИХ кафе та ресторанах щоб максимально показати свою присутність та привчати обслугу та громаду до того, що будь-які послуги повинні бути для всіх. Відгуки про зустріч, обслуговування, доступність закладів і т.п. заохочуються нашими подяками, оплесками та посмішками. Не біймося писати про реальну ситуацію. На помилках будемо вчитись та вдосконалюватись разом».

Йдеться саме про ПУБЛІЧНІСТЬ таких акцій як запоруку позитивних змін у нашій свідомості.

Приємно, що акцію – хоча й не так масово, як у Львові – підхопили буковинці.

Голова Чернівецької облради Іван Мунтян запросив на каву односельчанина – мешканця с. Кам’янка Глибоцького району Олександра Малофія. Олександр – інвалід дитинства, він доволі мобільний, часто буває в центрі села, ходить до церкви. А от у кафе, яке працює в селі вже два роки, потрапив уперше – на запрошення.

Спілкування, як розповів посадовець, було дуже насиченим і взаємно цікавим: «Ми їли піццу, розмовляли про все на світі…  Саша розпитував про Майдан, говорили про роковини трагічних подій. Розповідав про особисте, про проблеми людей, які позбавлені можливості ходити власними ногами, про духовне. Я відповідав на Сашині запитання. Обговорили те, що в нашій місцевій церкві немає пандуса. І що якби пандус був – туди б приходили люди на візках, бо вони хочуть приходити і молитися, але бояться обтяжувати інших своєю безпомічністю». Голова обласної ради дав обіцянку профінансувати облаштування пандуса на вході до церкви, а також вирішив пошукати для Олександра новіший візок.

«Це спілкування – надзвичайно потужний досвід для мене, – підсумував Іван Мунтян. – І, сподіваюся, що це приємність для Саші. Караю себе лиш за те, що не зробив цього раніше. Спілкування – це необхідність. Після вчорашнього вечора можу сказати, що не лише люди з інвалідністю бувають обділені спілкуванням. Це ми, не спілкуючись з ними, обділяємо себе».

Голова облради запропонував кожному, хто має таку можливість – а насамперед депутатам усіх рівнів, запросити на каву людину з інвалідністю. На заклик голови облради відгукнулися хотинчани:  депутат районної ради Анатолій Банар та керівник громадської приймальні Ірина Мартинюк запросили в кав’ярню молодих людей – мешканця с. Долиняни на Хотинщині Леоніда Руснака та хотинчанина Андрія Сарахмана. У Леоніда вади слуху, він навчався у відповідному чернівецькому інтернаті, де здобув професію програміста. Андрій має хворобу Дауна, більшість часу проводить з мамою.

«З Леонідом за кавою спілкувалися через записки – на жаль, Леонід не говорить, а мови жестів його співрозмовники не знали. Активний, впевнений у собі хлопець писав, що цікавиться технікою і… квітами. Розповів, що має дівчину – вона з Вінниччини, вони разом навчалися в інтернаті, а тепер спілкуються віртуально. І він дуже хотів би дарувати їй квіти… – розповіла про спілкування Ірина Мартинюк. – Андрій, якого на запрошення пана Анатолія та пані Ірини до «Рок-піцерії» відпустили батьки, часто перепитував, чи гарно він поводиться, і хвилювався, що він без мами. Андрієві 29, він ніде не навчався, постійно перебуває під наглядом родини. Іноді його відправляють до магазину – з запискою для продавця, що йому продати».

«Ми зрозуміли, що величезною проблемою – більшою за матеріальні проблеми! – є неадаптованість людей з особливими потребами до життя в суспільстві, – підсумував Анатолій Банар. – Їм складно все: від елементарного походу до крамниці – до забезпечення себе засобами для існування. Змінити такий стан речей мають держава і суспільство разом. Запрошення на каву – це маленький крок до цих змін. Самі люди з інвалідністю усвідомлюють свої можливості, і всі хто навколо – господарі закладу, гості – також вчаться сприймати ситуацію так, як належне. Дивно, що цього треба ще вчитися – але на жаль, так є».

Ці дії і відгуки хочеться адресувати тим, хто закидає доброчинцям у соцмережах і не тільки звинувачення у піарі під гаслом «Добро любить тишу і затишок». Не «тиша і затишок», а саме публічне привернення уваги до проблеми – найперше завдання для відомих людей стосовно ставлення до людей з інвалідністю. І на щодень, а не тільки після шокуючих історій. Бо тоді ці історії будуть безкінечними. Тільки не всі їх учасники є публічними, тож на їх захист і не підніметься суспільство.

Оксана Драчковська, мама дитини з інвалідністю: «Ця акція була задумана саме як ПУБЛІЧНА. Щоб якомога більше людей побачили тих інвалідів за межами їхніх домашніх в”язниць, дізналися про їхнє існування і почали нарешті звикати до них. Бо мене особисто вже задовбало, що на мою дитину дивляться так, ніби я прибульця якого на візку везу. А багатьох аж так це задовбало, що вони своїх дітей з дому не вивозять… То на біса тут, питається таємність якась?! Знов заховаємо тихенько каліку і фоткати не будем? Та хто ж про нього знати тоді буде?!»

За даними Міністерства соціальної політики України станом на січень 2015 року в країні мешкає 2,8 мільйона людей з інвалідністю. У зв’язку із військовими діями на сході кількість людей з інвалідністю і надалі зростатиме.

В Україні:

понад 180 тисяч осіб мають порушення опорно-рухового апарату

близько 46 тисяч осіб з порушеннями слуху

близько 80 тисяч  – з порушеннями зору

близько 276 тисяч людей мають психічні, розумові порушення

168 тисяч дітей з інвалідністю

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, майже 15% населення у всьому світі має інвалідність

А поки в соцмережах «ламають списи» навколо питання, чи мають такі акції бути публічними, а чи й надалі можновладці в «тиші і затишку» відкуповуватимуться від людей з інвалідністю раз на рік в День інваліда кількома десятками (чи сотнями – неважливо) гривень і не говоритимуть про рівне до них ставлення – Львів сколихнула ще одна шокуюча історія. Про неї повідомив у мережі фейсбук користувач Руслан Горовий, якого разом з подругою не пустили у відомий ресторан «Криївка»:

«В мене ніколи не було ілюзій з приводу стосунків між державою і інвалідами. Держава робить самий мінімум, аби не виглядати вишкварком і все. Знаю це добре, бо сам інвалід з дитинства.

Наші міста не пристосовані для інвалідів, особливо для тих, хто пересувається на візку. І що особливо протівно – більшість «колясочників» вже давно махнули на це рукою. Не можеш видертися на бордюр? Ну буває. Не влазить видана державою коляска в ліфт? Ну таке діло. Не можеш зайти в магазин чи кафе? А чого ти туди взагалі поперся? Но то держава. Чинуши. А оце був в вихідні з друзями у Львові і зіткнувся з іншою бідою. Зі ставленням звичайних людей. Нас не пустили в Криївку.

Довбоньоб з автоматом прокричавши «гасло» відчинивши двері, раптом побачив перед собою компанію і людину на візку. Далі суть розмови.

– Так а ви куди?

– До вас.

– Так ви ж не зможете?

– Та як не зможем? Зможем. Шось придумаємо.

– В нас вниз ступєньки.

– Ну дайте ми ось до вас в передбанник зайдемо і глянемо шо до чого?

– Та ніколи мені тут, мені людей розсажувать треба!

МЕНІ ЛЮДЕЙ РОЗСАЖУВАТЬ ТРЕБА, Карл.

Бійки не сталося тільки тому, що Віка, яка була на візочку, мене попросила. Я стиснув зуби і розвернувши її поїхав геть. В нас був лише один вечір і псувати собі настрій ніхто не хотів. Хоча я особисто більше туди не ходок. Що й відображено на фото. В усіх адекватних країнах де я побував ставлення до людей з обмеженими можливостями інше. І завезуть і допоможуть. Тим більше, шо ми не милостиню просить прийшли, а гроші витрачать.

ПС. Це не про зраду пост, це про нас, про людей. Ми були 27.02.2016, там є камера і все можна перевірити, кому цікаво. Я про інше. Бачите людину, що можливо допомоги – принаймні запропонуйте. Невсеремос».

Ховатися «в тиші і затишку» – не можна. Гайда на каву!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Людина з інвалідністю: від «тиші й затишку» за дверима власної оселі – до виходу в світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У державному класифікаторі професій є тисячі cпеціальностей, серед яких можна надибати навіть цілителя. А от ерготерапевта – катма. Тоді як зараз саме цей фах стає чи не найбільш затребуваним. Чому? На це та інші запитання – відповідь у розмові з Тетяною ЖИБЧИН, директором Всеукраїнського центру реабілітації інвалідів «Віра, надія, любов», розташованого на території Банченського монастиря на Герцаївщині.    

 Довідка: Всеукраїнський центр реабілітації інвалідів «Віра, надія, любов» працює вже понад 2 роки. Це бюджетна установа з комплексної реабілітації інвалідів і дітей-інвалідів, цільове призначення якої – забезпечити реалізацію медичних, фізичних, психологічних, педагогічних, професійних та інших заходів відновлювального характеру, спрямованих на запобігання прогресу патологій, усунення чи максимально можливу компенсацію обмежень життєдіяльності, відновлення здоров’я та трудових навичок, корекцію психічних процесів, здобуття ними освіти, працевлаштування тощо. Подібного закладу в Україні немає.     

        Війна – інвалідність – реабілітація

– Після стажування у Детройті (штат Мічіган США) за програмою «Сучасні методи реабілітації дітей-інвалідів» Ви писали до Міністерства соціальної політики України. І, як мені відомо, в листі були не тільки слова подяки за надану можливість участі в програмі, а й конкретні пропозиції. Чого саме вони стосувалися?

– Нової для нас лікувальної спеціальності ерготерапевта. Бо саме у ній є зараз велика потреба.

– Пані Тетяно, це щось зовсім нове?.. А що значить?   

Розглянемо це слово за складовими: терапія з грецького – лікування, ергон – робота. Загалом же історія розвитку ерготерапії нараховує вже понад 60 років. Але тільки у розвинених країнах. Як наука і спеціальність сформувалася після Другої світової війни, коли західне суспільство зіштовхнулося із проблемою масової інвалідності людей працездатного віку та потребою в їхній реабілітації.

Іншими словами, ерготерапія – це наука, яка вивчає методи та засоби відновлення здатності людини до самостійного життя. А ерготерапевт – фахівець, робота якого спрямована на максимальну адаптацію людини із втраченими функціями до життя у навколишньому середовищі. Коли ж порівняти роботу ерготерапевта й фізіотерапевта, різниця полягає в тому, що ерготерапевт першочергово  розробляє дрібні рухи, тобто дрібну моторику. Фізіотерапевти ж працюють над відновленням рухової активності з більшою амплітудою.

Побачене ж в Америці переконало мене у тому, що в Україні давно назріла проблема впровадження професії ерготерапевта та включення її до кваліфікаційного довідника професій. Саме фахівці з такою підготовкою повинні працювати в усіх реабілітаційних установах, незалежно від підпорядкування – Мінсоцполітики  чи Мінздоров’я.

Професійна діяльність ерготерапевтів чіткіше визначить стандарти надання реабілітаційних послуг, – а ними у нас дуже мало займаються, – і суттєво покращить процес реабілітації інвалідів різних вікових груп, та у першу чергу – дітей. Тож саме такий крок, як на мене, має стати головним за наслідками участі в проекті.

– Що саме захопило Вас чи здивувало в Штатах? І що нам варто запозичити з досвіду американців?

– Насамперед скажу, що американська й українська моделі соціальної системи суттєво різняться. Та змінити деякі напрямки нашої діяльності на краще – реально: зокрема, треба обов’язково ввести професію ерготерапевта, запровадити інклюзивне (у звичайних школах) навчання дітей-інвалідів та змінити підходи до забезпечення доступності допомоги інвалідам шляхом активізації цієї діяльності на місцях. Зрозуміло, що без визначення джерел фінансування це зробити неможливо.

– Будь ласка, більш детально про те, що Ви там побачили…

– Вразила, просто збила з ніг (!) доступність найякіснішої реабілітації для всіх категорій інвалідів, незалежно від їхнього матеріального статку й соціального стану. Побачене викликає величезну повагу.

        Країна, де немає інтернатів для людей з обмеженими можливостями

– Наша група познайомилася з організацією надання реабілітаційних, соціальних та окремих медичних послуг у різних установах і організаціях штату Мічіган, а також із загальною системою соціального захисту в США.

Система та підходи до роботи з інвалідами різних вікових груп в Америці суттєво різняться від українських. При цьому кінцеві цілі є однаковими: максимальна допомога інваліду в реалізації своїх прав і гарантій, адаптація у навколишньому середовищі й інтеграція в суспільство. Одне слово, інвалід не повинен почуватися інвалідом!..

 «Вразила, просто збила з ніг (!) доступність найякіснішої  реабілітації для всіх категорій інвалідів, незалежно від їхнього матеріального статку й соціального стану. Побачене викликає величезну повагу».

Неймовірно, але американські інваліди настільки адаптовані до життя у суспільстві, що тут  немає ні інтернатних закладів для дорослих, ні дитячих будинків. Усі діти, незалежно від того, здорова це  дитина чи інвалід, виховуються до 18 років у сім’ях.

– Тобто в Америці не існує реабілітаційних установ такого типу, як в Україні?

– Саме так. Бо діти-інваліди проходять реабілітацію як у медичних установах, так і в школах або у громадських організаціях – надавачах соціальних послуг. Як правило, сім’я за допомоги працівників соціальної сфери вирішує, де та які види послуг отримувати.

На відміну від України, в Америці не існує звичної для нас системи надання груп інвалідності із обов’язковим призначенням пенсії.

– А як же виживають бідні? 

– Вони на повному державному забезпеченні, натомість люди зі статками платять. А все це у них відбувається таким чином: спочатку на підставі лікарського висновку хвора людина або дитина-інвалід (в нашому розумінні цього слова) звертається до соціальних установ. А ті вже вирішують, чи є ця людина/дитина інвалідом, та які види допомоги гарантовані їй на державному рівні.

Допомоги надходять через два вида страхування – «медикейр» та «медікейт». Через ці програми отримують матеріальну підтримку всі соціально незахищені громадяни, а не тільки інваліди. У кожному конкретному випадку розглядаються матеріальні статки конкретної людини чи сім’ї. Якщо сім’я або інвалід є матеріально забезпеченими, всі види реабілітаційних послуг вони оплачують самостійно, в тому числі і придбання протезно-ортопедичних засобів, інвалідних візків тощо. Для малозабезпечених працюють зазначені вище страхові програми, через які інвалід отримує соціальні гарантії від держави. В Америці людина за станом здоров’я може бути інвалідом, але матеріальну підтримку від держави отримувати не буде. Все залежить від матеріального стану й доходів.

                         «В Америці я забула, що в мене, практично, немає ніг»

Якщо говорити про ранню реабілітацію дітей-інвалідів, то вона розпочинається вже у пологовому будинку після народження дитини. Соціальні працівники інформують батьків про можливі види допомоги, які може отримати сім’я, та про установи, що їх надають. Залежно від діагнозу, реабілітаційний процес може розпочинатися одразу ж після народження дитини. Після соціальних консультацій сім’я вирішує, де та яким чином отримувати реабілітаційні послуги.

Дуже серйозну увагу американці приділяють саме організаціям, які надають консультативні послуги з різноманітних соціальних питань, в тому числі й реабілітації інвалідів. У них, на відміну від нас, не існує цілісної системи на державному рівні, яка працює на всіх рівнях і має єдині типові підходи до роботи з інвалідами чи соціально-незахищеними верствами населення.

– На знімках, зроблених Вами в Америці, бачила учасницю проекту на візку…

– Це Наталя з міста Ромни Сумської області. Ми з нею подружилися. Коли наше перебування за океаном добігало кінця, вона якось сказала мені: «В Америці я забула, що в мене, практично, немає ніг».

Там справді все настільки продумано, що люди без кінцівок зовсім не відчувають свою особливість. Адже в Америці не існує протипоказань до відвідування школи дітьми-інвалідами. Ми мали можливість бачити приклади інклюзивного навчання дітей-інвалідів різних вікових груп та з різними діагнозами у звичайних школах. І цей напрямок діяльності, переконана, потребує більш глибокого вивчення, а надалі – й запровадження в Україні. Та перш за все, доведеться внести загальні зміни до свідомості населення, щоби інклюзивне навчання дітей з обмеженими можливостями не викликало здивування, спротиву та зайвих запитань.

Вивчення ж досвіду роботи різних установ, де здійснюється реабілітація інвалідів і  дітей-інвалідів, у черговий раз підтвердило ефективність та результативність роботи ерготерапевтів . А саме таких фахівців немає у нас в країні. Тоді як роботу ерготерапевтів ми бачили як у навчальних закладах, так і в медичних реабілітаційних установах. У першому випадку – це фахівці з базовою педагогічною освітою, які мають спеціальну підготовку (бакалаври, спеціалісти, магістри). В другому – фахівці з базовою медичною освітою, які теж мають відповідну підготовку.

Одне слово, для нас так продумано скомпонували програму, що ми побачили різні заклади та установи, задіяні в процесі реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів. При цьому було враховано, що частина учасників програми працює з дітьми-інвалідами, а частина – з дорослими інвалідами.

А ще у нас було чудове дозвілля й спілкування з американськими колегами.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»          

Запис Ерготерапевт – для всіх: і багатих, і бідних. Але не в нас: в Україні немає такої професії. спершу з'явиться на Медіа-Версії.