Тож чи варто нам відкривати «ящик Пандори» у такий складний час, як нині? Тим паче, по Кіцулу є питання. Обізнані люди, які відстежують належність перших осіб області до тієї чи іншої партійної когорти (хочу нагадати, що у нас партії – це бізнес проекти), кажуть, що Кіцул – людина Оксани Продан, яка, нагадаю, розбиралася з безладами на Калинівському ринку в період правління Ринжука (себто Федорука). Тобто її інтереси теж на ринку, але в іншій площині. Натомість заступник Кіцула – людина нібито з команди Федорука. Якби вони одне одного контролювали, було б зовсім не зле для «калинівців», які, до слова, вже обурені призначеннями на Калинівському ринку, стверджуючи, що повертаються «дерибанні» часи (див. відео з прес-конференції Правого сектору в Українському народному домі) .

Ситуація з новопризначеним головою ОДА – виконавчої структури, яка нині паралізована, – теж якась дивна. Романів уже побував на зустрічі з депутатами. Його кандидатуру нібито підтримала й рада Майдану та Самооборона. І раптом – Правий сектор проти. Обираємо голову ОДА на Майдані. А, може, не той нині час для таких речей? Адже розпочалася війна!

Якщо казати відверто, то у нашої влади нині більше помилок, ніж здобутків. Наведу тільки два приклади. Приміром, навіщо підбурювати десятки-сотні пенсіонерів проти себе, перейменувавши вулицю обласного центру Червоноармійську? Хіба останки цих червоноармійців не лежать на кладовищах кожного міста і села. Та й чи не завдяки їм Північна Буковина перебуває зараз у складі України? А тепер і пам’ять про них хочуть стерти? А що скаже керівництво нинішнього 9 Травня? Крім того, у нас достатньо вулиць Садових, Квіткових чи тупиків комунізму, які безболісно можна перейменувати. Навіть Центральній площі можна було дати ім’я Героїв Небесної сотні.

І другий приклад. Відеокадри, м’яко кажучи, не вельми інтелігентного зняття виконувача  обов’язки генерального директора Національної телекомпанії України (НТКУ) Олександра Пантелеймонова обійдуть чи вже обійшли весь світ. І вони чи не найлегше переконають саме цей світ у тому, що до влади в Україні прийшли фашисти. Тому в мене складається враження, що все це відбувається на замовлення та за гроші ворогів України. Це ж просто подарунки для Путіна! Мене особисто найбільше обурювала брехня і підтасовка фактів у російських новинах. Час від часу переглядала їх, щоби знати, чим дихають тамтешні журналісти. А тепер російські телевізійні канали заблоковані. Це що – недовіра до власного народу? Чи відповідь на програну інформаційну війну? Я особисто вважаю такий хід помилковим. Але, припускаю, що я теж можу помилятися. Та знаю головне: завжди треба думати головою та аналізувати факти.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Ми – НЕ іграшки в чужих руках? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У війнах новітнього типу боротьба починається і закінчується не на полях битв, а на медіамайданчиках, які формують свідомість мільйонів учасників баталій. Солдатами в ній є всі споживачі інформації, які далі коментують і поширюють факти через соціальні мережі. А генералами – блогери й журналісти, які задають рамки інтерпретацій.

Кримську інформаційну війну ми програли, зате переконалися, що модернізації потребують не тільки Збройні сили, але й мислення політичних еліт, більшість яких досі не усвідомила свого місця на карті України. А з тим – і цілей та методів українського позиціонування.

Наголошуючи на необхідності своєчасної фільтрації теле- та радіоефіру, обмеження ретрансляції російських телеканалів, ми забуваємо, що програли не тільки ці високі матерії. Як би банально це не звучало, та Україна втратила свої шанси навіть у тих сферах, які могли б обійтися їй найдешевше. Утримуючи кілька армій платних коментаторів для внутрішньополітичних розборок, СБУ в координації з олігархами та медіакомпаніями в короткі терміни не здогадалася мобілізувати «ботів» для роботи на східноукраїнських та російських новинарних сайтах, у блогах та соціальних мережах.

Ми бездарно здали «Twitter» (twitter.com), який за ключовими хештегами могли хоча би вивести з ладу, засмітивши канали поширення новин супротивника. Не здобули переваги в «LiveJournal» (livejournal.com), «проморгали» цілі сегменти «ВКонтакте» (vk.com) і «Facebook» (facebook.com). Не були ініційовані масові кампанії вірусної реклами в «YouTube» (youtube.com). Українські спецслужби й політичні еліти навіть не створили координаційних центрів для інформаційної протидії і формування коректних меседжів для російських і проросійських Інтернет-користувачів. Не кажучи вже про такий грубий інструмент, як DDoS-атаки на супротивні мережеві ЗМІ.

Протягом перших тижнів окупації Криму з багатьох сторін лунали слушні поради швидкого подолання інформаційного вакууму, як-то створення цілодобового англо- та російськомовного центру для подачі даних напряму флагманам світової медіа-сфери. Натомість, все це потужно діє з російського боку. Не навчившись оперативно спростовувати чужі відомості, ми так і не усвідомили необхідності поширювати власні – зрештою, творити асиметричні посили для цільових аудиторій в Україні, на Заході і в глибокому російському тилу, а також працювати з правильним медіа-словником («російська армія» замість «самооборони», «окупанти» замість «зелених чоловічків» та ін.).

Ми, нарешті, із запізненням, усвідомили межі залежності і вразливості УАнету від російських сервісів: тепер уже навіть «чайникам» стало зрозуміло, що в Україні відсутня національна блогосфера (аналог російського «LiveJournal»), бо не тільки молодь, а й громадяни середього віку існують у російських соціальних мережах («ВКонтакте» та «Одноклассники» (odnoklassniki.ru)), значна частина користувачів досі працює в  російській електронній пошті («Rambler» (rambler.ru), «Яндекс» (yandex.ua), Mail.ru), довіряючи їй, серед іншого, всі свої реєстраційні дані.

Україна значною мірою залежить від російських комунікаційних систем – від МТС (mts.com.ua) до «WebMoney» (webmoney.ua).

Утім, вихід завжди є – це розробка власних аналогів або форсована реінтеграція у глобальні сервіси (навіть у примусовому порядку). Але найважливіше завдання найближчого часу – робота на інформаційний експорт, серед іншого – на тимчасово втрачені медіа-території.

Найперше, Україна потребує свого цілодобового англо- і російськомовного супутникового та Інтернет-каналу, який представлятиме український погляд на світ та внутрішню обстановку. Враховуючи вартість, такий проект, за аналогом «Russia Today» (rt.com), Україна могла б реалізувати разом із Польщею для лобіювання спільних медіа-інтересів на европейському та евразійському просторі.

По-друге, Україні необхідні якісні та цікаві англо- і російськомовні Інтернет-ЗМІ – в т.ч. на внутрішньоросійському ринку. Загалом їх може бути два або три – і цього достатньо за умов фінансування і роботи на рівні «Lenta» (lenta.ru).

І, по-третє, ніхто не скасував потреби збору та аналізу великих масивів інформації для публічної та непублічної роботи. Українська «Стрічка» (strichka.com) повинна зайняти нішу тематичного пошуку й моніторингу як внутрішніх, так і цільових інформаційних систем дійсного і ймовірного супротивника.

Святослав ВИШИНСЬКИЙ, медіа-експерт, блогер VKursi.com

Запис ХХІ століття: війни нового типу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І все ж у такому нав’язуванні США досягли значних успіхів. Вони мають добре відпрацьовані технології інформаційних воєн і застосовують їх там, де активно реалізують свої цілі. Щоправда, на пострадянському просторі останнім часом їхній наступ різко загальмувався, а в контрнаступ перейшла Москва. А театром особливо запеклих інформаційних воєн стала Україна. Росія має тут значні переваги, намагаючись мобілізувати у власних інтересах російськомовне населення, і контролюючи більшість українських засобів масової інформації. Все виразніше експлуатується ностальгія за СРСР, яка помітно зміцніла на фоні провалів нинішньої влади в усіх сферах життя. Українські телеекрани заполонили старі радянські кінофільми, причому перевага віддається пропагандистським стрічкам про війну – різної якості. Мабуть, намагаються виховати у молодого покоління якийсь сурогат «радянського патріотизму». Хоча молодь таке практично не дивиться.

Тож молодим українцям агресивно нав’язують сучасну російську попсу, блатний шансон. Майже на всіх вітчизняних телеканалах йдуть безконечні російські серіали про «справедливих ментів», сучасних «доблесних російських солдатів – героїв» чеченських війн та військової операції проти Грузії. Українці в них є негативними персонажами. З нашого життя намагаються витіснити все українське і замінити його своїм продуктом. Типова інформаційна війна, яка передує іншим формам боротьби, мета яких – остаточний перехід України під контроль Кремля. Режим Путіна поступово втрачає масову підтримку всередині Росії, тому робить ставку на отримання переконливої зовнішньої перемоги. А такою в очах пересічного росіянина може стати включення України до Митного союзу. Якщо вдасться зігнати під крила двоголового орла Білорусь, Казахстан та Україну, Москва зможе розпочинати будівництво нової імперії.

До речі, днями з’ясувалося: у державному архіві Білорусі безслідно зник оригінал документа, за яким у Біловезькій пущі 1991 року проголошено розпуск СРСР. Немає його й в архівах Москви та Києва. Прибічники відродження Радянського Союзу отримали козир: як немає документу, то й розпуск недійсний! В інформаційній війні подібні речі особливо цінуються. Правда, документ цей ратифікований парламентами трьох держав, тому діє. А нам слід замислитися над тим, що очікує Україну в найближчому майбутньому, і бути готовими до всього. Адже на війні як на війні.

Ігор БУРКУТ

Запис ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.