У сучасному світі необхідно обирати модель інтеграції: без міжнародної співпраці жодна країна не зможе успішно розвиватися. Європейський Союз, попри всі свої проблеми і недоліки, є в цілому успішною моделлю розвитку. Його члени створили не лише розвинуту економіку. Вони розробили стандарти, привабливі для багатьох мешканців інших країн. Там забезпечені права людини, є можливості для саморозвитку громадян – те, чого так бракує на пострадянському просторі. Недарма освічена й молода частина українського суспільства послідовно висловлюється за всебічне зближення нашої країни з ЄС аж до вступу у цю організацію на правах її члена.

Але чимало українців має інші геополітичні орієнтири, підтримуючи ідею Митного Союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. За східний вектор зовнішньої політики України виступають переважно літні люди, нерідко – без вищої освіти. Ними рухають ностальгійні мотиви й страх перед невідомим. Правда, переважна більшість сучасних москвофілів останній раз побувала в Росії ще за радянських часів і сучасної РФ зовсім не знає. А це вже інша держава, яку розривають складні внутрішні проблеми.

Ідея відродження імперії висунута Путіним не від доброго життя. Адже імперія вимагає постійного розширення, а це загрожує війнами. Замість підвищення життєвого рівня власних громадян, головні сили імперія кидає на тотальну мілітаризацію і намагається захопити своїх підданих ідеєю імперської величі. Мовляв, інтереси окремої людини нічого не значать, а найважливішими є інтереси держави. Якщо подивитися уважно, то можна побачити: весь сенс імперських фантазій зводиться до увічнення влади нинішньої жандармсько-попівської правлячої верхівки, що міцно тримає Кремль у своїх лабетах. Прості ж росіяни нічого не виграють від подібних планів. Навпаки, Росія відчутно відстає від розвинутих країн світу, поступово перетворюючись на сировинний додаток до ЄС і ринок збуту чужих товарів. Країна не в змозі навіть забезпечити себе продовольством, сільське господарство розвалене. Тут є й об’єктивні причини: для комфортного проживання людей придатні лише 15% території Російської Федерації.

Тиск на Україну пов’язаний із тим, що без повного контролю над нашою країною Кремль не зможе відродити імперію. Нині його володарі обрали тактику всебічного і безкомпромісного натиску, що не передбачає жодних серйозних поступок. Як казав свого часу Путін: «Ми, росіяни, нація переможців». По-сталінськи нині перед Банковою ставиться вимога повної і беззастережної капітуляції. Але Україна восени 2013 року – це не Німеччина у травні 1945-го: світ уже зовсім інший.

Захід, стривожений перспективою відродження Російської імперії, опиратиметься цьому. Не зацікавлені у появі такої імперії ні США, ні Китай. Тому українські політики мають простір для маневру. Єдине, чого вони не мають – це права на стратегічну помилку. Якщо з вини київських «вождів» зірветься підписання асоціації з ЄС, на Україні можна буде ставити хрест.

Ігор Буркут

Запис АСОЦІАЦІЯ З ЄС: не маємо права на стратегічну помилку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Розпад і створення…

Розпад почався з Османської імперії: турки програвали одну війну за іншою, втрачаючи все нові й нові території. Втім, і Російська імперія зазнала ганебної поразки у війні з Японією1905 року, втративши Південний Сахалін і Курили. Та й усередині старіючої імперії зростали національно-визвольні рухи.

На такому тлі Австро-Угорська монархія виглядала стабільною. Проте лише на перший погляд, адже міжнаціональні суперечності погрожували вщент розірвати цю «клаптикову державу». Будь-яка імперія прагне розширення, а переможні війни сприяють її зміцненню. Відень готувався до них і шукав слабшого противника, якого можна було б розгромити швидко і без особливих утрат. На цю роль обрали Сербію. Невеличка балканська держава мала велетенські амбіції: серед її правлячої верхівки поширювалася ідея «югославізму». Суть її полягала в об’єднанні навколо Белграда всіх південних слов’ян і створенні єдиної держави на чолі з правлячою в Сербії династією Карагеоргієвичів. На шляху до реалізації такої мрії стояла Болгарія, яка не бажала визнавати сербську зверхність, натомість хотіла прилучити до себе всі македонські землі, поділені між різними державами. У кількох війнах із Сербією болгари встояли, проте від Македонії їм дістався лише шматочок, решту поділили серби й греки. А Белград після перемоги у балканських війнах майже відкрито почав претендувати на Воєводину, Хорватію, Словенію, Боснію й Герцеговину. Всіма ними тоді розпоряджалася Австро-Угорщина. Сербську небезпеку вона розглядала як серйозну і готова була до силового вирішення конфлікту. Проте за спиною невеликого Сербського королівства стояла величезна Російська імперія, ігнорувати інтереси якої Відень не міг.

Піар або Пошук виправдання

Коли держава готується до війни, вона насамперед шукає виправдання такої політики в очах власних громадян і в очах світової громадськості. Найчастіше нагадується про необхідність захищати свої цінності від зовнішніх ворогів. Національні держави тут мають переваги: вони розповідають про унікальність національної культури, якій нібито загрожує зовнішній ворог, що прагне підкорити й асимілювати чужу націю. Але багатонаціональні імперії не можуть обрати такий шлях, оскільки в них існують панівна нація і залежні від неї народи, що прагнуть більшої самостійності.

В Австро-Угорщині панівні позиції посідали німецькомовні австрійці. Здавалось би, саме вони мали бути найбільшими патріотами Австрії. Проте чимало німецькомовних громадян відчували свою єдність із німцями імперії Гогенцоллернів, створеної 1871 року внаслідок об’єднання десятків німецьких держав під владою Пруссії. Майже водночас зародилася й доктрина пангерманізму, що висувала претензії Німеччини на світове панування. Її прибічники заявляли про культурну перевагу німців над усіма іншими народами, до яких вони ставилися з демонстративною погордою.

Нейманн подарував Гітлеру тепле пальто, за що той облаяв його

Особливу зневагу пангерманістів притягували євреї та слов’яни, яких в Австро-Угорщині проживало багато. Австрійська статистика розрізняла підданих імперії не за їхньою національною самосвідомістю, а за рідною мовою та віросповіданням. Євреї-ашкеназі (тобто німецькі євреї) розмовляли мовою їдиш, близькою до німецької, тому офіційно їх зараховували до «німецькомовних». Утім, серед євреїв Австрії вже зародився сіонізм – прагнення будувати власну державу в Палестині. А на побутовому рівні в Габсбурзькій монархії відчутним був антисемітизм. Хоча єврейських погромів тут не було (Австрія – не Росія!), проте вулицями Відня вже швендяв патологічний ненависник євреїв – Адольф Гітлер. У грудні 1909 р. цей двадцятирічний бездомний художник-невдаха замерзав на вулиці. Гроші в Адольфа скінчилися, і добросердечний торговець поношеними речами Нейманн віддав йому тепле пальто, зовсім безкоштовно. Замість подяки цей угорський за походженням єврей почув лише гнівні образи на адресу «брудних євреїв, які все мають».

У травні 1913 р. Гітлер з австрійської столиці переїхав до німецького міста Мюнхена, бо не хотів служити в австрійській армії й жити в казармі поруч із «чехами та іншими слов’янами». Серед німецькомовних австрійців, які складали меншість населення держави, Гітлер за своїми поглядами був далеко не самотнім. Але між австрійцями частіше зустрічалися патріоти саме Австрії. На них досить ефективно діяла габсбурзька пропаганда, яка оспівувала велич монархії, її славну історію, велику австрійську культуру.

Під скіпетр Габсбурга чи царського орла?

Австрієць пишався своїми земляками – геніальними композиторами Гайдном, Моцартом, Бетховеном. Він гордився видатними австрійськими письменниками і поетами, блискучими художниками, особливо Віденського Сецессіону. Проте інші народи Австро-Угорщини плекали власні надбання, їх важко було об’єднати навколо знакових фігур австро-німецької культури. Угорці вибороли рівні права з австрійцями й прагнули якнайшвидше асимілювати слов’ян і румунів, які проживали в угорській частині двоєдиної монархії. Слов’яни ж намагалися зберегти себе й протистояли наступу панівних націй. На початку ХХ ст. особливу активність проявляли чехи, у середовищі яких зріли ідеї відродження власної державності. А польська еліта мала надію відродити Річ Посполиту «від моря до моря». Серед західних українців точилася боротьба протилежних ідейно-політичних напрямків. Народовці виступали за об’єднання українських земель під скіпетром Габсбургів, а москвофіли хотіли навернути Галичину, Буковину й Закарпаття під владу російського царя. Між румунами Австро-Угорщини зріло бажання об’єднатися із незалежним Румунським королівством. Яку спільну модель патріотизму можна було запропонувати таким різним народам із протилежними мріями і прагненнями?

Російський панславізм = німецький пангерманізм

Ідею реформувати монархію висунув спадкоємець престолу ерцгерцог Франц-Фердинанд. Одружений із чешкою, він добре знав настрої слов’ян. Тому виступав за надання їм тих же прав, які мали німецькомовні австрійці та угорці, а відтак перетворення двоєдиної монархії на триєдину Австро-Угро-Славію. Ця ідея зустріла шалений опір як затятих австрійських патріотів, так і пангерманістів, які зовсім не сприймали слов’ян рівними собі. Подібні плани спричинили тривогу і в Сербії: в разі їхньої реалізації сподівання Белграда на приєднання до свого королівства південнослов’янських земель монархії Габсбургів ставали зовсім примарними. Тривожили вони й Росію, яка намагалася протиставляти слов’ян Австро-Угорщини німцям і угорцям, виходячи з власних загарбницьких планів. Російський панславізм був нічим не кращий за німецький пангерманізм.

Франц-Фердинанд передбачав кінець імперій, тому не хотів війни

Число ворогів Франца-Фердинанда швидко зростало. 17 серпня 1913 р. імператор призначає його генерал-інспектором збройних сил Австро-Угорської монархії. На відміну від багатьох генералів-маразматиків прогнилої імперії, п’ятдесятирічний генерал-інспектор мав гострий розум і аналітичні здібності. Він різко виступав проти можливої війни із Сербією, безпомилково передбачаючи наступний хід подій: на допомогу сербам прийде Росія, далі у бойові дії вступлять і всі великі держави. А результатом великої війни буде розпад і Австро-Угорщини, і Російської імперії.

Такі прогнози збурювали шалену лють тупих австрійських генералів. Вони вважали себе найбільшими патріотами Австро-Угорщини і для її зміцнення готувалися до переможної війни. Проте такий «патріотизм» несе лише загибель загниваючій державі. Наприкінці ХХ ст. тим же шляхом «в нікуди» пішли правителі СРСР, розв’язавши «маленьку переможну» війну в Афганістані. А вона зжерла величезні ресурси і підштовхнула процеси розпаду радянської імперії. Мисляча частина суспільства попереджала, що подібні авантюри неминуче завершуються дуже погано, але Кремль не дослухався. Так само на початку ХХ ст. австрійські «патріоти» не хотіли чути аргументованих антивоєнних прогнозів. Це було шовіністичне сп’яніння, яке передує великим історичним потрясінням.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Запис ПАТРІОТИ ПРОГНИЛОЇ ІМПЕРІЇ або ШЛЯХ «У НІКУДИ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Резонансні події сталися у непрестижному московському районі Бірюльово-Західне. 10 жовтня уродженець Азербайджану зарізав молодого москвича, росіянина за національністю. Через кілька днів у районі вибухнув бунт з вимогою вигнати звідти усіх вихідців з Кавказу. Величезний натовп розгромив торговий центр «Бірюза» й овочеву базу – місця скупчення мігрантів. Сталися криваві сутички з поліцією, вулиці перекривалися барикадами. До лікарень за допомогою зверталися поранені.

Коли росіяни бажають назвати якусь справу дурницею, вони кажуть: гра в бирюльки. У Бірюльово все відбувалося набагато серйозніше. Справа тут навіть не в  убивстві однієї людини: у російській столиці вбивають щодня. Головна причина конфлікту полягає у спробі властей розрядити соціальну напругу за допомоги старого, багато разів випробуваного методу, який називається «погром». За різними підрахунками, нині в Росії працює від 5 до 20 мільйонів «гастарбайтерів», більшість з яких кавказці та азіати. Своєю культурою і поведінкою вони дуже відрізняються від корінних москвичів, що постійно створює вогнища напруги. Час від часу вибухають конфлікти, у тому числі й криваві.

Вимогу негайно забрати всіх мігрантів з Москви виконати неможливо: міське господарство негайно буде паралізоване. Двірниками, вантажниками і чорноробами працюють таджики й узбеки. Будівельна галузь тримається на зарубіжних робітниках. Їм же дістаються важкі та малооплачувані роботи в усьому місті (прибиральниць, водіїв тощо). На продовольчих ринках торгують азербайджанці, вірмени й приїжджі з республік Північного Кавказу та Середньої Азії. Натомість на речових ринках, крім кавказців, працюють китайці, в’єтнамці тощо.

Чому склалася така ситуація? Бо чиновництву і силовикам вона дуже вигідна: іноземцям видають дозвіл на проживання за хабарі, крім того, мігрантів обкладають данню поліцейські. Свій зиск має і російська організована злочинність, яка тісно пов’язана з корумпованою владою. А розплачується за все рядовий москвич: дань поліцейським помітно здорожує товари на ринках. Поліція не має часу захищати громадян від злочинців: вона вибиває гроші для себе. Вся влада зайнята особистим збагаченням і не вирішує нагальних проблем суспільства. Невдоволення рядових громадян зростає, сягаючи небезпечної межі. І тут пар випускають, – провокуючи погроми. Саме так чинив і царський режим у період свого загнивання, прискорюючи тим самим власну загибель.

Сучасна Росія знову наступає на старі граблі. Ідея відродження імперії веде до повторення найгірших помилок минулого. Нині російські ультра-патріоти проклинають «інородців», які розстріляли царя-батюшку й зруйнували «матінку Росію». А за що було любити імперію полякам, повстання яких по-звірячому душили вірні слуги царя? Або євреям, які страждали від погромів і дискримінаційних обмежень? Нині під покровом гасел про відродження імперії провокуються нові погроми, які множать лави смертельних ворогів імперського фантому. Бірюльово – це симптом майбутніх потрясінь, які здатні знести хитку конструкцію сучасної російської державності. Кремлю треба негайно модернізувати країну, а не відкидати її в далеке минуле. Імперськими ж мареннями ситуацію він не врятує.

Ігор БУРКУТ

Запис БІРЮЛЬОВО – НЕ БИРЮЛЬКИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли розпадається велика імперія, її залишкам важко погодитися з утратою. Тож і тішать себе примарною надією на можливість переграти історію, повернути втрачене. Проте ампутована кінцівка в людини, на жаль, ніколи не виросте. Та й імперія вже не відродиться…

Фантомні болі замучили сучасну Росію. Особливо болить їй Україна. Бо втратити її великий сусід може назавжди, тому всі сили кидає на те, щоби завадити офіційному Києву підписати угоду про асоціацію з ЄС. В Україні розгортається масштабна антиєвропейська кампанія, в якій задіяні різні сили: від православної церкви Московського патріархату до «Українського вибору» Віктора Медведчука і комуністів Симоненка.То проведуть хресну ходу проти нібито «антихристиянської Європи», то ініціюють проведення референдуму про вступ до Митного Союзу під російським головнокомандуванням.

А у Чернівцях вдалися до «парканного живопису»: на парканах і стовпах малюють російський триколор і пишуть «Великая Русь». Хтось сміється, хтось плюється. Невже комусь це подобається? Адже коли державний прапор малюють на брудних дошках поруч з непристойними словами чи залишками зірваних об’яв, жодних позитивних емоцій такі малюнки в нормальних людей спричинити нездатні. До подібного примітиву вдаються хіба що від повного відчаю. Фантомний біль домінує над розумом і змушує вдаватися до непродуманих і вкрай неефективних кроків.

Пропагандистські написи на задрипаних парканах – це крик відчаю. Офіційний же Кремль використовує значно серйознішу зброю. Він закриває свої ринки для українських товарів, розраховуючи зупинити  українську промисловість і змусити Київ капітулювати. Проте досягає зовсім інших результатів. Коли продукції ахметовських заводів створили проблеми на традиційних російських ринках, негайно розпочалися переговори найбагатшої людини України з бразильськими партнерами. Результат не забарився: невдовзі українські труби підуть туди, де будуються нові нафтопроводи. Підприємці України активно шукають нові ринки збуту, залишаючи заполітизований ринок РФ. Російське керівництво власними руками знищує те, що об’єднувало сусідні країни міцніше, ніж комуністичний міф або казки про «слов’яно-православну єдність».

Рано чи пізно такий розрив мав відбутися. Не так давно Кремль намагався завадити балтійським країнам долучитися до процесів європейської інтеграції. Не вийшло. Так само, як не вдалося йому стримати рух колишніх радянських сателітів до ЄС і НАТО.  Україною номер також не пройде.

Фантомний біль не вічний: з роками він відпускає, згодом зникає зовсім. Переважна більшість росіян вже не пам’ятає, що до Першої світової війни російськими містами були і Варшава, і Гельсінкі. Колись погодяться й з тим, що Київ – не російське, а українське місто. Можливо, нарешті почнуть витоки власної історії шукати там, де бачить її цілий науковий світ – у фінно-угорській минувшині, а не в Києві й Чернігові. Тоді зникнуть причини імперських фантомних болів і почне будуватися нова Росія.

Ігор БУРКУТ

Запис ФАНТОМНИЙ БІЛЬ ІМПЕРІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перекинувши місток до Чернівців сторічної давності та захопившись побутом наших предків, ми не окреслили державу, в якій усе це відбувалося. Отже, уточнимо важливі деталі деяких загальних питань, що дозволить глибше зрозуміти історії, повідані заслуженим майстром народної творчості України, фольклористом і краєзнавцем, відомим колекціонером Іваном Назаровичем Снігуром.   

Перед Першою світовою війною Чернівці входили до складу Австро-Угорщини. Цієї держави давно вже немає: вона розпалася 1918 року. А у 1913 році Австро-Угорська монархія була другою за територією, після Російської імперії, державою Європейського континенту, її населення налічувало понад 55 мільйонів. Державу цю невипадково називали «клаптиковою імперією»: вона об’єднувала землі з різномовними підданими, що сповідували різні релігії. Правляча династія Габсбургів століттями приєднувала до своїх володінь клаптики, відірвані в сусідів – українців, поляків, румунів, італійців, сербів, чорногорців…

Панівною нацією в державі були німецькомовні австрійці. Але під час революції 1848-1849 рр. у різних частинах Австрійської імперії розгорнулися могутні національні рухи, найпотужнішим з яких виявився угорський. Хоча за допомоги російської армії молодий імператор Франц-Йосиф І  зумів придушити угорську революцію, все ж його влада була послаблена. Цим скористалися зовнішні противники Австрії – і країна програла австро-франко-італійську війну 1859 р. й австро-прусську 1866 р. Втративши статус великої держави, вона повинна була шукати шляхів свого зміцнення, вдаючись до кардинальних реформ.

1867 року на місці колись єдиної Австрійської імперії виникла двоєдина Австро-Угорщина. Угорці отримали рівний статус із австрійцями, а територію країни поділили по річці Лейті на австрійську частину, що назвали Цислейтанією (тобто «по цей бік Лейти»),  і угорську – Транслейтанію («за Лейтою»).  Австрійська імперія отримала свої конституцію, парламент і уряд, а Угорське королівство – свої. Спільними для двоєдиної держави залишилися зовнішня політика, фінанси й валюта, армія. Та й то імператорські та королівські збройні сили відрізнялися важливими деталями своїх одностроїв: угорські «гонведи» («захисники вітчизни») прикрашали форму шнурами з «угорськими вузлами» – за ними їх завжди можна було впізнати.

Хоча валюта була спільною, та у Відні монета карбувалася з імперським двоголовим орлом, а в Будапешті – із короною святого Стефана. А що ж тоді було насправді спільним? Обидві частини держави своєю владою об’єднував монарх з династії Габсбургів, якого  величали «Його Апостольська величність, імператор Австрії і король Угорщини». Офіційною назвою двоєдиної держави від 14 листопада 1868 р. була  «Австро-Угорська монархія». А слово «імперія» офіційно стосувалося австрійської частини монархії, хоча за кордоном казали й «Австро-Угорська імперія».

Герцогство Буковина зі столицею в Чернівцях належало саме до австрійської частини. Тут же залишалося й Королівство Галіції й Лодомерії зі столицею у Львові. А Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, і його територія була розірвана між кількома адміністративно-територіальними одиницями зі змішаним русинсько-угорсько-словацьким населенням. Та й  Буковина мала поліетнічне населення: на півночі переважали українці (яких в Австро-Угорщині до 1918 р. офіційно називали «русинами»), а на півдні – румуни. В нашому краї мешкали десятки тисяч німців, євреїв, поляків, існували компактні поселення угорців та росіян-старообрядців, розсіяно жили вірмени й роми (цигани). Подібна ситуація існувала у багатьох провінціях Австро-Угорщини.

Важко було об’єднати чимсь спільним такий конгломерат різних народів. Спільним чинником не могла виступати мова, бо в Угорському королівстві домінувала угорська, а в Галичині документація переважно велася польською, нею ж документи нерідко відправлялися й до Чернівців. Тут значна кількість чиновників добре розуміла польську. Інша річ – угорська мова. У Чернівецькому обласному архіві можна побачити цікаві документи. Скажімо, з міністерства внутрішніх справ Угорщини чернівецьким жандармам надсилають повідомлення угорською мовою про те, що до нашого міста з гастролями виїжджає актриса, яку підозрюють в роботі на російську розвідку. Головний жандарм краю олівцем пише на документі, що не розуміє угорської, – і відправляє його назад. Угорський жандарм олівцем же на звороті пише переклад німецькою і знову відправляє до Чернівців. Але актриса-шпигунка вже поїхала далі…

Австро-Угорщина мала чимало проблем з «регіональними мовами» – сучасна Україна невдовзі матиме подібні.

Монархію пробували ще об’єднати за допомоги єдиного митного простору: був створений Митний Союз у складі Австрії, Угорщини, анексованої австрійцями Боснії і Герцеговини, князівства Ліхтенштейн. Згодом він розпався.

Але головним чинником об’єднання був культ монарха: Франц-Йосиф І займав престол протягом 68 років, із його іменем виростали цілі покоління підданих, і популярність імператора серед простолюду була великою. Після його смерті 1916 року престол зайняв Карл І, який протримався лише два роки. Внаслідок програшу в Першій світовій війні Австро-Угорська монархія припинила своє існування. В минуле відійшла велика держава, об’єднана скіпетром Габсбургів, яку називали і монархією Габсбургів, і Дунайською імперією, і «клаптиковою» монархією. Прапор її складався зі зшитих разом австрійського військового і угорського державного прапорів. А символом Габсбургів залишався чорно-жовтий прапор, який раніше уособлював Австрійську імперію. Загальний герб монархії поєднував герби Австрії та Угорщини.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У якій державі чернівчани жили 100 років тому? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Медаль Пушкіна – далеко не масова відзнака: від 1999 року відбулося трохи більше як 700 нагороджень. Її отримали декілька широковідомих, справді заслужених людей. Але зустрічалися серед свіжоспечених кавалерів і одіозні фігури, наприклад, сирійський письменник Алі Окля Орсан. Його президент РФ нагородив у лютому 2012-го – й одразу ж здійнялася хвиля запеклої критики. Адже саме Орсан після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США публічно схвалив масове вбивство мирних людей.

Бідний Пушкін! Срібний профіль геніального поета з волі верховних правителів сусідньої держави опиняється на грудях таких осіб, яким основоположник сучасної російської літературної мови ніколи руки б не подав. Адже Пушкін – творець, тож з руйнівниками не мав нічого спільного. А що створили Ківалов із Колесниченком? Недолугий законопроект, який зруйнував мовний консенсус – результат значних зусиль цілого українського суспільства. Тим же, хто не створює, а знищує, слід давати зовсім інші відзнаки. Наприклад, спеціально для них можна встановити орден Дантеса із врученням його 27 січня, у день фатальної дуелі.

На жаль, іменем Пушкіна намагаються спекулювати новітні російські імперіалісти. Фраза президента РФ Путіна «Де російська мова – там Росія» вже стала класичною. Мову та культуру намагаються використовувати не для розвитку рівноправної співпраці з сусідами, а для реалізації загарбницьких планів. Відома російська громадсько-політична діячка Валерія Новодворська нещодавно із гіркотою відзначила, що нинішні кремлівські власті намагаються відправити Пушкіна на танку підкорювати чужі землі. Звичайно, прибічники відродження імперії у черговий раз накинулися на неї, причому з їхніх уст знову пролунали тупі антисемітські випади.

Не дивно, що новітні російські імперіалісти відрізняються разючим невіглаством. Нащадки кріпаків та слобідської голоти, вони вишукують у себе міфічне «дворянське коріння» й ладні платити чималі гроші за розцяцькований папірець, який нібито засвідчить їхню вроджену «аристократичність». А Валерії Новодворській такі вигадки абсолютно не потрібні: один з її предків був воєводою у Дерпті (сучасний Тарту в Естонії) ще за часів Івана Грозного, а інший – мальтійський рицар – на початку XVII ст. переїхав до Москви за дорученням польського королевича Владислава…

Справжні нащадки російської еліти виступають проти відродження імперії, бо розуміють хибність цього шляху. А новітні псевдоаристократи, які вилізли «з грязі та й у князі», пнуться реалізовувати марення відставних чекістів про імперську велич. Якщо їхньою опорою в Україні є такі кавалери пушкінської медалі, як Колесниченко, то результат їхніх потуг передбачити неважко.

Ігор БУРКУТ

Запис Пушкін на танку або Орден Дантеса спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На жаль, історія, як правило, повторюється. Нехай і не буквально, але… Головні політичні  гравці, накопичивши сил після колишніх поразок, прагнуть переграти історію. Європейці недарма не забувають уроків Першої світової: надто багато нещасть принесла вона їм. Не варто забувати про них і нам. За радянських часів Першу світову витискували з народної пам’яті, наголошуючи лише на її імперіалістичному, антинародному характері. Війну розглядали як переддень Жовтневої революції, яка «відкрила людству шлях до світлого майбутнього – комунізму». Нині ситуація змінилася докорінно.

У сучасній Росії про Першу світову війну згадують усе частіше. Через два роки відзначатиметься століття від її початку, але це тільки привід – справжня причина прихована глибше. Росія починає боротьбу за відродження імперії та шукає в історії аргументів, що мають активно формувати громадську думку в цьому напрямку. Недарма тамтешні історики згадали, що термін «Велика Вітчизняна війна» вперше з’явився саме в роки тієї, імперіалістичної війни. Кров рікою лилася в Карпатах, на галицьких та буковинських полях. Чому ж «Вітчизняна», коли бойові дії йшли далеко від російських етнічних земель? А тому, що (увага!) Галичина, Буковина й Закарпаття, мовляв, є «ісконнимі русскімі зємлямі, трєбующімі воссоєдінєнія с матєрью-Россієй». Отакої!

Отже українцям розслаблятися не варто, тим більше – забувати  власну трагічну історію. Ми повинні знати всю правду про минулі події, аби не допустити їхнього повторення. Протягом кількох десятиліть на історичному факультеті Чернівецького університету формувалася власна наукова школа дослідників історії Першої світової війни. Наступає момент, коли їхнього зваженого слова потребує наша громадськість. Чим ближче сумний ювілей початку війни, тим більше зростатиме суспільний інтерес до її складних подій. Буковинцям варто згадати, що відбувалося в нашому краї у ті важкі роки. Починати треба з догляду за могилами загиблих солдатів різних армій, якими рясно вкрита наша земля. Згадуючи їхню долю, розмірковуймо й про сучасність. Головний урок для нас – кожен народ повинен сам визначати, як йому далі жити. А не сподіватися на міфічних «визволителів», які лише виконують волю зажерливих правителів чужих імперій. Занадто дорогу ціну заплатили буковинці за те, що вчасно не зрозуміли цієї простої істини. Не втрачаймо ж історичної пам’яті!

Ігор БУРКУТ

Запис БЕЗПАМ’ЯТНІСТЬ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нині туга за імперською величчю особливо відчувається в Росії. Багато зусиль докладають великодержавні шовіністи, щоб проковтнути Україну. І мову нашу прагнуть позбавити статусу єдиної державної, і економіку підкорити власним інтересам, і політику взяти під свій контроль. Не перші вони, і не останні. У 1970-ті роки подібні настрої щодо сусідів роздмухував у іранському суспільстві шах Мохаммед Реза Пехлеві, звертаючись до історії стародавньої Персидської держави. Замість цього втратив престол.

А його сусід і суперник іракський диктатор Саддам Хусейн ніяк не міг вибрати між фантазіями про Вавилонську імперію і об’єднанням усіх арабів у єдину націю під своїм проводом. Скінчив ще гірше. Він, на жаль, не останній. Удавану велич своїх держав прагнуть «відновлювати» і деякі сучасні політики. Особливо цим грішать балканські політичні діячі. Рідко в якій державі цього півострова не створювався громадсько-політичний рух з подібними ідеями. Навіть у мирній і спокійній Греції є прибічники «Мега Еллади» – держави, яка повинна охопити всі землі, де колись існували грецькі поселення. Греки ж селилися, між іншим, у Криму та на території областей Півдня України. Потім там панували турки – а є нині й апологети Османської імперії, яким кортить відродити її середньовічну велич.

Що ж тоді казати про прибічників створення «Великої Албанії»! Ті прагнуть приєднати Косово, значні шматки Сербії, Македонії, Греції. З ними суперничають адепти «Великої Сербії», які бажають контролювати не лише  майже всі Балкани, а згадують навіть про існування на території сучасної України «Нової Сербії» та «Слов’яно-Сербії» у далекому XVIII ст. Їхніми конкурентами виступають прибічники «Великої Болгарії», яким кортить приєднати до Болгарії не лише Македонію, але й усю Добруджу з її румунською частиною, а також заселені болгарами райони Півдня України, Молдови, Придністров’я.

Ще й борцям за «Велику Угорщину» життя немає, доки вони не відновлять свою владу над колишніми землями Угорського королівства, в тому числі й українським Закарпаттям. На всю Чернівецьку область та інші чималі території сучасної України претендують прибічники відродження «Великої Румунії». Сусідню Галичину залюбки б проковтнули бажаючі відновити Польщу у стародавніх кордонах «од можа до можа». Таких всюди чимало, у різних країнах – спраглих ковтати колись втрачене. Але вони забувають, що можна вдавитися. Або до крові побитися з конкурентами, ласими до чужих земель. Проте варто затямити: велич держави полягає не у величині території, а в її ретельному догляді і в тому, наскільки якісно і заможно живуть її громадяни. Цим перш за все треба опікуватися, а не гострити зуби на сусідське добро.

Ігор Буркут, політолог

Запис Удавана велич спершу з'явиться на Медіа-Версії.