Інтерактивну карту благодійних організацій helpmap.io створено в Україні, щоби допомогти людям знайти місця, куди можна здати непотрібні речі, а благодійним організаціям – отримати речову або волонтерську підтримку.

У Чернівцях вашій допомозі будуть раді за такими адресами:

*вулиця Лукавецька, 29 (Військово-спортивний інтернат); *вулиця Лукавецька, 2 (Соціальний центр матері та дитини); *вулиця Щербанюка, 2 (Будинок дитини); *вулиця Аксеніна, 6 (Навчально-реабілітаційний центр №1); *вулиця Ірини Вільде, 6 (Школа-інтернат №3 для дітей з особливими потребами); *вулиця Винниченка, 119 (Багатопрофільний ліцей для обдарованих дітей); *вулиця Руська, 207-А, (обласна дитяча клінічна лікарня); *вулиця Московської Олімпіади, 3-А (Школа-інтернат №4); *вулиця Білоруська, 22 (Центр соціально-психологічної допомоги); *вулиця Гете, 1 (Школа-інтернат №2).

Мабуть, зайве нагадувати доброчинцям, що принесені речі мають бути чистими, не рваними, з усіма належними застібками.

Запис Куди у Чернівцях можна здати непотрібні речі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пластмаса, з якої зроблені чимало іграшок з секонд-хенду, може становити ризик для здоров’я дитини, оскільки не відповідає стандартам безпеки.

Вчені перевірили на наявність дев’яти шкідливих елементів 200 пластикових іграшок, які вони знайшли в дитсадках, магазинах секонд-хенду та житлових будинках південно-західної Англії.

У 20 іграшках містилися всі дев’ять шкідливих елементів, з концентрацію, достатньою, щоб порушити чинні європейські норми.

“Блоки Lego з 70-х та 80-х років значно порушують стандарти”, – повідомив доктор Ендрю Тернер з університету Плімута, який проводив дослідження.

“В ті часи іграшки не перевірялися, ми використовуємо їх та передаємо з покоління в покоління”, – наголосив він.

Хронічно токсичні

Для дослідження, опублікованого в Environmental Science and Technology, доктор Тернер та його команда використовували технологію рентгенівської флуоресценції для аналізу безлічі іграшок – від машинок та дитячих потягів до фігурок та пазлів.

Всі досліджені іграшки діти могли покласти до рота чи жувати.

Вчені знайшли високу концентрацію небезпечних елементів, таких як сурма, барій, кадмій, хром, свинець та селен.

Ці хімічні речовини можуть бути хронічно токсичними, навіть за умов низької взаємодії дітей з ними протягом тривалого періоду часу.

Якщо діти покладуть іграшки до рота, вони будуть піддаватися впливу цих хімікатів на більш високому рівні.

Доктор Тернер провів окремий аналіз 26 таких іграшок, щоб побачити, чи відповідають вони обмеженням, встановленим директивою Ради Європи з безпеки іграшок. Десять з них не пройшли цей тест, оскільки вони містили занадто багато брому, кадмію або свинцю.

Найгірші порушення зафіксували у виробів з червоних, жовтих або чорних пластмас.

“Іграшки з секонд-хенду є привабливим варіантом для сімей, оскільки їх можна отримати безпосередньо від друзів або родичів або дешево і легко придбати у благодійних крамницях, на блошиних ринках чи в інтернеті”, – зазначив доктор Тернер.

Він додав, що нові правила не охоплюють переробку та перепродаж старих іграшок.

“Споживачам слід краще усвідомлювати потенційні ризики, пов’язані з невеликими яскравими та старими пластиковими іграшками, які можна покласти до рота, та їх елементами. Без цього приваблива вартість, зручність та можливість переробки іграшок з секонд-хенду мають потенціал залишити спадок у вигляді хімічного отруєння маленьких дітей”, – підкреслив науковець.

Професор Ендрю Уотерсон з Університету Стерлінга, який не був залучений до дослідження, зазначив: “Кадмій – це канцероген, і потрібно уникати будь-якого поглинання через хронічні ефекти”.

“Отже, ці іграшки з секонд-хенду, особливо кольорові, можуть становити ризик, але його буде важко кількісно оцінити”, – наголосив науковець.

“Зважити ризики”

“Будь-які товари, які купуються у секонд-хенді, не матимуть однакових гарантій безпеки. Батьки повинні зважити ці ризики, особливо, коли дають своїм дітям дуже старі іграшки, які з плином часу можуть погіршуватися”, – зазначає Марк Гардінер з Інституту торговельних стандартів.

Пан Гардінер додав, що “якщо іграшки дійсно становлять ризик для дітей”, то “товари можуть бути вилучені з ринку”.

На його думку, якщо іграшка викликає занепокоєння в батьків, краще її позбутися.

Доктор Тернер раніше робив подібні знахідки шкідливих речовин у склянках, та у фарбі, яку використовують на дитячих майданчиках.

Запис Іграшки з секонд-хенду небезпечні для здоров’я спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На подвір`ї біля маєтку Святого Миколая наче у казці. На майданчику біля святково прикрашеної ялинки бавляться діти. Навколо вогнища встановлені крісла. За легендою, вони мають силу 12 людських чеснот. Сидячи у них, малеча спалює на вогнищі різочки і дає обіцянку наступного року поводитися чемно.

У дерев’яному будинку, де мешкає Святий Миколай, є кілька кімнат. У першій з них – пошта. Тут усі полиці заставлені листами дітвори, у кутку — великий мішок теж із листами і малюнками дітей. Саме зараз поштарі збилися з ніг.

– Пошта Святого Миколая існує від 2003 року. Відтоді на її адресу надійшло понад десять тисяч листів, і на кожен ми відповіли, – розповідає Мирослав СОКОЛЮК, який і є Святим Миколаєм. – З кожним роком листів більшає. Протягом останнього тижня надходило по кілька сотень на день. Ледве встигав відписувати. Діти надсилають малюнки, пишуть дуже гарні та проникливі побажання. На жаль, надходять і сумні листи. Зокрема, від діток, чиї батьки на заробітках. Саме у час новорічно-різдвяних свят вони почуваються дуже самотньо. Часом сидимо над цими листами і самі плачемо… Ось наприклад: «Дорогий Святий Миколаю! Я знаю, що ти чарівник і можеш усе на світі. Допоможи мені, будь ласка, повернути маму з-за кордону. Зроби так, щоби вона мала роботу в Україні». А от іще один: «Мій тато дуже п`є і ображає нас з мамою. Я хочу, щоб він став добрим». В іншому листі дитина просить Миколая, щоб одужала його бабуся. А є листи, в яких просять допомогти покращити їхні житлові умови, бо велика  сім’я живе в одній кімнаті в гуртожитку.

Відписує Мирослав Соколюк листи малятам старовинним пером, яке вмочує в не менш старовинні чорнила рожевого, зеленого, червоного, жовтого кольорів. Який у Миколая настрій, такими чорнилами він і пише. Листівки з побажаннями мають спеціальний логотип і печатку з малюнком садиби.

У помешканні Святого Миколая є музей новорічно-різдвяної іграшки. Тут усі охочі можуть побачити колекцію оригінальних листівок різних країн – деяким із них вже понад сто років. Поруч – музей природи.

– Аби побачити тварин, не обов`язково до кімнати-музею заходити. Навколо маєтку часто прогулюються косулі та зайці, – розповідає Мирослав Соколюк. – Вони – Миколаєві помічники.

Коли пізно ввечері автобуси із дітлахами роз’їжджаються по своїх домівках, у садибі стає тихо-тихо. Мирослав Соколюк іде у свою кімнату. На ліжку в нього – три подушки. Розповідає, що на одній – спілкується з Богом, на другій – вислуховує дитячі бажання, а на третій – виконує їх. На простирадлі Миколая росте трава, квіти, а з боків – сніг. Вікно також прикрашене різними порами року: з одного боку – зелень, квіти, з іншого – хурделиця.

– Виконувати роль Святого Миколая – дуже почесна місія. Щонеділі дякую Богові за це, – зізнається Мирослав Соколюк. – У ці святкові передноворічні дні почуваюся справжнім чарівником. Хочеться допомогти кожній дитинці! Колись привезли до мене шестилітню дівчинку, якій у школі друзі сказали, що Святого Миколая не існує, а подарунки під подушку насправді кладуть батьки. Вона побачила мене і завмерла. Потім почала запитувати, як я живу, просила показати листи від діток і чарівні чорнила. Перед від’їздом сфотографувалися разом на пам’ять. Дівчинка дуже хотіла показати це фото однокласникам. А ще сказала на прощання: «Дякую, що казка насправді існує!».

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії», фото автора

Запис «Миколаю, дякую, що казка насправді існує…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона працювала викладачем художньої школи у Вижниці, згодом стала ще й учителем малювання і креслення Кутської середньої школи. Час від часу проводить майстер-класи в різних містах Західної України.

– Пані Надіє, Ваші незвичайні хустки, плаття, блузки вже експонувалися у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Навмисне озвучила повну назву музею, бо в ній об’єднані два близькі та рідні Вам куточки України…

–  Справді, там я народилася, тут пройшла моя юність і тут з родиною проживаю багато років. Навчання в Одесі – ще окремий шматок життя. Бо в одеситів інша ментальність, там архітектура не така, як у Чернівцях, там море. Безкрає море, а в нас гори – з безмежжю блакиті неба й запахів від кожної травинки. Тут паморочиться голова від ароматів м’яти, любистку. Та, щоби відчути красу власного, людина повинна бувати в інших краях. Люблю подорожувати – це збагачує духовно.

– Замилування квітами рідного краю спостерігаємо в аплікаціях, презентованих у Самборі… 

– Хочу, щоби на тканину лягли наші квіти, наші барви, щоби вони переплелися так, як це відбувається в природі та народному мистецтві. Для буковинської – як і для української жінки загалом – притаманна барвистість одягу.

– Поєднання барв у народному одязі завше вишукане. Ваші хустки, святкові шалі, блузки – тому підтвердження. До слова, Вас шукає одна учителька: їй дуже припали до серця і хустки, і блузки, тож вона хотіла би щось придбати. Наскільки це можливо із зарплатою бюджетника?

– Не знаю такого, щоби майстри за свої авторські роботи правили захмарні ціни. Як на мене, вартість цих речей завжди залежала від якості матеріалу, об’єму оздоблення, і купують їх люди, яким вони справді припали до душі.

– В експозиції мене найбільше вразила іграшка. У ній – Ваша творча непосидюча натура, яка ніколи не спиняється на досягнутому…

– Дякую. Я справді непосидюча, не можу бути на одному місці – якщо не фізично, то ментально й духовно. Мій фах – художня обробка дерева, закінчила факультет Вижницького училища прикладного мистецтва, згодом Одеський педагогічний інститут. Та несподівано закортіло оздобити свою блузку, і вже не могла спинитися: побачила, що це подобається багатьом. Почала робити для подарунків і врешті наважилася показати на виставці. Представила і різьблені серветниці-писанки, орнаментовані у техніці випалювання, хоча на афіші було написано «Аплікації. Іграшки». Це була моя перша персональна.

Батьки, робіть іграшки власноруч: у них зберігатиметься ваша тепла енергетика

У давні часи іграшка була насамперед оберегом, мала сакральне значення. Нині вона інша – переважно фабрична чи імпортна. Мені не хочеться ображати культуру давнього Китаю, та саме звідти нас закидали яскравими і часто токсичними  ляльками й машинками. Українські ж батьки, на жаль, обираючи подарунки діткам, оминають традиційну дерев’яну – як от яворівську – іграшку, забуваючи, що можна купити дешевшу народну чи й загалом виготовити її власноруч. У такій буде закладена їхня «тепла» енергетика, що позитивно вплине на дитину.

Дуже непокоїть мене така ситуація: часто на етнографічних ярмарках зустрічаю впізнаванні вироби того чи іншого регіону, в яких відчуваю тепло рук майстра, та матеріали й барвники – ненатуральні. Або інше: нібито взяли все екологічно чисте, вклали душу, а лики не українські, навіть не слов’янські! Чому так? Погоня за прибутком, за дешевою популярністю?..

– Чи не тому Ви даєте майстер-класи з виготовлення іграшки, щоби поділитися своїми таємницями та новим умінням?

–  Таємниця дуже проста: як вирізати модель, зшити її по контуру, наповнити м’яким матеріалом, приладнати тверді копитця та різні «аксесуари» із шнурів – хвіст, гриву, очі чи навіть бороду. Останній майстер-клас проходив в Українському народному домі Самбора, поруч зі сценою, де відбувався в цей час концерт до Дня міста. Просила для участі школярів 4-5 класу, а  дали трохи менших, переважно хлопчиків і двох дівчаток. Усім учасникам їхні вироби подарувала. Сподіваюсь, що вони зможуть когось іще навчити. Та й у залі було багато людей, які просто спостерігали…

– Ваші іграшки – ексклюзивні. В інтернеті, принаймні, подібного ніхто не пропонує. Хоча зробити може кожен. Адже у багатьох по шафах є старі хустки, які просто лежать на полицях. А Ваші іграшки – всі ці коники, баранчики – виготовлені зі старої барвистої хустки. В іграшці вона заговорила новою мовою…

– Маю кілька майстер-класів: аплікація, іграшка, художнє випалювання, розписи пальцями. Я ж педагог, а кожен учитель знає, що головне – зацікавити дітей. Чи всі після занять будуть продовжувати такі практики? Думаю, що ні. Та вже факт причетності до такого рукодійства спонукає до творчого переосмислення дійсності, і хто зна, що буде далі…

Галина МАТВІЇШИН, мистецтвознавець, спеціально для «Версій»                

Запис Буковинська майстриня Надія ВОРОНЧАК зачарувала княжий город Самбір спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дуже цікаво і повчально – дізнаватися у людей як вони стали тими, ким вони стали. І про які тільки дивовижні історії та несподівані життєві перепитії не розповідають журналістам їхні «газетні герої». Ось і нинішній наш герой, Іван Ковбаснюк, як і більшість з нас у дитячо-юнацькому віці не надто задумувався над Сократівськими есенціями на тему «знайти самого себе». У школі він поглиблено вивчав економічні дисципліни, пізніше вступив до чернівецької філії  Київської академії статистики та аудиту Отримавши диплом бухгалтера, влаштувався на роботу. І раптом…

Спочатку мені бухгалтерія подобалася…

– І раптом я зрозумів – це не моє… Спочатку мені бухгалтерія ніби і подобалася. Під час навчання нас переконали, що бухгалтерія – це супер-професія, дуже престижна, високооплачувана. Я добре тямив у ній. А якщо добре знаєш якусь справу  – вона тобі подобається. Так завжди буває. Проте, попрацювавши кілька днів бухгалтером, я раптом зрозумів – не моє… Бо раптом усвідомив, що я – творча людина, – посміхається Іван.

Отакі несподівані метаморфози… За кілька днів диплом вишу із перепусткою в «бухгалтерське життя» перетворився в галочку про вищу освіту. Прикро лише, що такі «несподіванки» трапляються чи з не кожним другим українським студентом…

– У людей склався такий стереотип, що бухгалтерія – це невиспані ночі, звіти, цифри… тобто, сіра, нічим не прикрашена буденність… Мабуть, це таки правда, бо я одразу відчув усе це на собі. Я не кажу, що це погана професія – зовсім ні! Просто є люди, яким це подобається: така сидяча робота з цифрами, постійно за одним і тим же столом… Мені ж потрібно десь ходити, їздити, бачити світ… Тобто, я відчував, що мені потрібна якась професія, яка б задовольняла мій потяг до творчості.

Отож, Іван облишив бухгалтерські підрахунки заради… промислового альпінізму.

У дитячому магазині я відірвався «на повну»…

– Ще під час навчання в академії я серйозно захоплювався гірським туризмом, подбав про відповідне спорядження: з друзями їздив часто на змагання. Тобто, альпіністські навички в мене були – тому я ще студентом підробляв на «висотках». Зрештою, став справжнім спеціалістом у будівництві. Якщо чогось не вмів – швидко вчився. Утеплення будинків пінопластом, штукатурка, встановлення антен, кондиціонерів, фарбування фасадів у важкодоступних місцях, ремонт дахів… Часто доводилося замазувати шви між панелями, встановлювати вагонку на балконах, плитку, навіть копати траншеї, щоби провести водопровід. Взимку – чистити дахи від снігу, оббивати бурульки. І от одного разу я працював на будівництві – зводили приватний будинок. І сусід наших клієнтів, помітивши, який я енергійний, жвавий та ініціативний, запропонував мені роботу… у дитячому магазині «Настуся» (що у торговельному центрі «Майдан»), де він був директором.

Я одразу ж ухопився за нову можливість, бо, відверто кажучи, висотні роботи мені тоді вже добряче набридли. Хотілося чогось нового. Робота ж у дитячому магазині виявилась надзвичайно цікавою та  різноплановою. Я відірвався тут «на повну», наздогнав і перегнав своє дитинство, тобто, надолуживши усе, чого мені бракувало, коли я був маленький.

Ми (працівники магазину, – авт.) гралися усіма іграшками. Зрештою, це була наша робота – перевіряти, тестувати нові іграшки. Особливо, електронні – на машинках каталися, ганяли керовані пультом гелікоптери, машинки-роботи. Ми навіть конструктори складали. Бувало, батьки приносять конструктор і кажуть: «Дитина не може скласти – конструктор не правильний!» І нам доводилося його складати, щоби продемонструвати, що з конструктором усе гаразд.

В іграшковому магазині згодилося ще одне моє дитяче захоплення – радіотехнікою. З паяльником я був «на ти», тому ремонтував електронні іграшки, паяв, замінював деталі. Зокрема,  дуже часто ламалися акумуляторні великі машини – котрась під дощ потрапила, десь контакти відійшли, чи дитина повиривала усі дроти…

Продавати іграшки – це між іншим, робота ще й вельми відповідальна. Адже не так просто підібрати для трирічної дитини цікаву, якісну іграшку, яка би не зашкодила, а навпаки, допомагала дитині розвиватися.

 Ціна іграшки напряму залежить від якості. Тому на них не варто економити, особливо, якщо ви купуєте пластмасові іграшки для маленької дитини. Між іншим, якісну іграшку можна пізнати навіть по запаху. Коли розпаковуєш упаковку із неякісною іграшкою – одразу відчуваєш неприємний запах дешевої пластмаси, клею.

Бували випадки, що діти в магазині мені просто «виносили мозок»… Особливо на свята, коли їх дуже багато, усі голосно кричать, хтось гірко плаче, а дехто навіть влаштовує істерику, б’ється головою об підлогу, вимагаючи у батьків іграшку. Тобі спочатку цих дітей ніби і шкода, а потім уже думаєш: «Боже, коли вони вже підуть…»

І тут я придбав «дзеркалку»…

Отак, у іграшкових буднях, минав у Івана рік за роком. Проте тут варто згадати ще одне його дитяче захоплення – фотографію. Знімав він тоді ще «Зенитом» на плівку, пізніше придбав собі звичайну цифрову мильницю. І от, нарешті, йому вдалося накопичити грошей на справжнісіньку професійну «дзеркалу»…

– Чесно кажучи, професійно займатися фотографією я спочатку не планував. Придбав серйозний фотоапарат (Nikon D200), бо була вдала для цієї купівлі нагода. До того ж, у цього фотоапарата – серйозний ресурс, тож я собі подумав: мені його вистачить надовго.

Усі початківці починають зазвичай з пейзажів, котиків і собачок знімають, випадкових людей, знайомих дівчат на фоні заходу сонця, – посміхається Іван. – Я не був винятком. Щоправда, у мене це фотографування тривало кілька місяців. Потім почали з’являтися перші серйозні роботи, перші замовлення. Я підпрацьовував фотографом у розважальному центрі «Панорама» – знімав різні заходи, концерти. Наприклад, коли Ющенко приїжджав до Чернівців, відпрошувався з лялькового магазину і – біг знімати. Зрештою, фотографування займало у мене все більше і більше часу, а обробляти фотографії доводилося часто ночами… І я нарешті відчував: працювати на когось я не хочу, працюватиму на себе!

Якось на спільній фотосесії (знімали стрибки паркуристів) я познайомився з відомим чернівецьким фотографом Сергієм Ахременком. Він запросив мене у фотоклуб «Інший вимір», який тоді активно діяв. Там я здобув багато теоретичних знань, ми їздили на фотографування, брали участь і самі організовували багато різноманітних конкурсів, виставок, місцевих та всеукраїнських.

 У фотографії є певні сезони: влітку і восени – знімати доводиться переважно весілля, навесні – випускні, робити віньєтки, узимку – студійна зйомка, дні народження та вечірки.

Проте, мій найбільший «клубний здобуток» – навчився розуміти і критикувати фотографію, оцінювати її об’єктивно. За композицією, за сюжетом, за ідеологією… У фотографії є свої певні закони і правила, яких, можливо, можна не завжди дотримуватися, але які потрібно обов’язково знати. Наприклад, ми вибирали кілька фотографій і ділилися на дві команди. Одна намагалася відшукати у фотографіях якісь недоліки, переконуючи колег, що вона погана, інша ж команда, навпаки, – доводила, що фотографія хороша. Такі суперечки дуже ефективно «відточували наші очі та мізки»…

Моя сестра – мій менеджер

– Не знаю, що би я робив, якби не моя сестра, – зітхає Іван. – Вона мені дуже допомагає, я її називаю своїм неофіційним менеджером. Саме вона мене змусила (знаєте ж, як воно зазвичай буває – багато роботи, усе ніколи…) торік взяти участь у фотоконкурсі на сімейну тематику, яку організував Чернівецький відділ у справах сім’ї та молоді. І я виборов гран-прі. А нещодавно вона випадково дізналася про міжнародний фотоконкурс «Cross borders pictures» – і знову змусила мене надіслати туди свої фотографії. Невдовзі мені надійшло запрошення від організаторів, отож, саме завдяки її наполегливості, я з багатьма румунськими, молдавськими та українськими фотографами протягом десяти днів подорожував містами прикордоння. Зокрема, ми побували в Яссах, Ботошанах, Сучаві, Кишиневі, Бєльцах, Одесі та багатьох інших маленьких містечках, селах, цікавих туристичних локаціях… Подорож була надзвичайно цікавою, змістовною, гарно організованою, я просто «закипаю» від вражень, знайомств з різноманітними людьми. Адже що ще потрібно фотографу, окрім доброї компанії, колоритних місць, смачної їжі… От я зараз намагаюся пригадати якісь негативи… – і мені лише згадується забитий умивальник в котромусь із готелів.

Не знаю як складеться моя доля далі, проте фотографія точно залишиться моїм захопленням на все життя – резюмує Іван Ковбаснюк. – Просто мені потрібно як повітря, щоби люди оцінили мою творчість… Хтозна, може з часом я зніматиму ще відео чи почну писати картини?! Принаймні, потяг до цього вже відчуваю!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.