…1964 рік.  Всесоюзний огляд колективів художньої самодіяльності. Буковинці привезли до Москви й показали у Великому Кремлівському Палаці виставу самодіяльної опери Палацу культури працівників легкої промисловості. Лікарі, інженери, електрики й ткачі, вчителі, студенти й бібліотекарі в образах«багатонаселеної» опери Мусоргського: Бориса Годунова, Шуйського, Марини Мнішек, Шинкарки, Пімена, Юродивого – вразили вибагливого московського глядача, а головне – отримали високу оцінку Народного артиста СРСР Івана Семеновича Козловського.

А«закрутили» усе це дві жінки – тодішній директор усім відомої «текстилки» Надія Спиридонівна Красовицька та її вірна соратниця, керівниця оперної студії Міра Михайлівна Роднянська.

Цього року спливло 15 років з відходу Надії Красовицької у вічність. На жаль і на диво, її імені немає у навіть у згадці про Палац культури «Восходу» у Вікіпедії. Немає на її честь меморіальної дошки ні на будинку, де вона мешкала, ні на будівлі Палацу. І звання почесної громадянки їй не присвоєне, хоча скористатися якимись перевагами такого звання вже нема кому. Але ж йдеться про жінку-подвижницю, яка протягом понад 10 років очолювала колектив Палацу культури працівників легкої промисловості. Уявляєте, яка армія людей за ці 10 років долучилася до культури, одних лише самодіяльних колективів у «текстилі» було понад 40, між ними – два Народних. А ще – численні курси, гуртки, клуби за інтересами, чудова бібліотека тощо. Коли доводиться спілкуватися з людьми з цієї культурної «арміі», усі згадують цей час свого життя як найкращий та найцікавіший. А серед них же цілком успішні люди, що відбулися – скажімо, колишній головний інженер Машзаводу Богдан Крисюк, нині вже покійний лікар Юрій Краснобаєв, колишній головний бібліограф університетської бібліотеки Інна Карпенко тощо.

Коли ж 1967 року Надія Спиридонівна перейшла на викладацьку роботу до культпросвітучилища, вже через рік, враховуючи  величезний організаторський талант і глибоке знання клубної справи, її призначили директором цього навчального закладу. Тут уже її досвід дійшов не лише до кожного буковинського села, де працювали її випускники – завідувачі клубів та бібліотекарі, а й розповсюдився Україною і навіть за її межами. Слід віддати Надії Красовицькій належне: вона завжди цікавилася долею своїх вихованців, обов’язково зв’язувалася з районними відділами культури стосовно умов для молодих спеціалістів. Була мудрим наставником і для молодих викладачів.

Як на мене, ринкова економіка, в якій багато хто бачив рятівний круг для незалежної України, насправді не підняла нашого життя, натомість ми втратили значну частину культури, освіти, дошкільного виховання, медицини, житлового забезпечення. Бо державі не під силу тягнути на собі той віз, який скинули нові українці з плечей приватизованих ними підприємств.

Але ж є ще серед живих люди, до чиїх доль свого часу доторкнулася Надія Красовицька! Тож пропоную всім, хто пам’ятає цю чудову жінку, бути достойними світлої пам’яті її та відгукнутися. Не така складна справа – виставити матеріал про неї в Інтернеті. А, може, спільними зусиллями спроможемося ще й на меморіальну дошку?

Віктор ОБДУЛЕНКО, наступний після Н.С.Красовицької директор Палацу культури працівників легкої промисловості, член Спілки журналістів України та Національної музичної спілки.

Запис Хто призначає почесних громадян? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

співали  дівчата,  тамуючи щасливу надію на зустріч з судженим – у цю  купальську ніч – особливо магічну, пророчу й несподівану.

Мистецька акція «Чари літньої ночі» в центрі культури  «Вернісаж» прагнула об’єднати художні образи  в дещо незвичному як для виставкової зали форматі. Це невелика експозиція творів образотворчого мистецтва «Буковинська папороть» (Івана Балана, Олександра Гармидера, Сергія Колісника, Рудольфа Лекалова, Олени Михайленко, Якова Січкаря), парад аксесуарів «Купальський вінок», колекції  дизайнерського одягу «Русалії за участю Наталі Таушер, Любомири Зайцевої, Юліани В’юги, Ірини Житарюк, Миколи Шкрібляка, Ліліани Навольської, а також молодих дизайнерів, зачіски й візаж від Слави Малинської. Були тут і проникливі рядки з «У неділю вранці зілля копала»  Ольги Кобилянської у виконанні  артистки Чернівецького музично-драматичного театру Діани Анепської, і купальська пісня у виконанні Тетяни Чайки, і дитячий класичний балет Віри В’юги, пісня юної Ніколетти Петрюк і танець  вихованців Анни Воронець, і купальський вогонь, і «вибух» «розквітлої» папороті. Всі   осібно хороші. Тугенько «сплести» б їх у барвистий купальський вінок!

У програмці значаться «автори ідеї, сценарій, режисура та постановка». Усе ж мимохіть думаєш, наскільки поспішили Любомира Зайцева і Лариса Канюка оприлюднювати свій творчий продукт, попередньо не «замісивши» його на концептуальній заквасці. Не було б невиправданої затягнутості, повторів, зайвини. Бо те, що побачили «літньої ночі», поєднане за принципом шкільної художньої самодіяльності, «перекочувало» сюди  з попередніх  заходів, які відбувалися в місті…

     Нині багато закладів культури шукають нові форми роботи. Але чи варто забувати при цьому  для кого він робиться, якими засобами. Ось і в недавньому заході (не  зрозуміло чому  «народженому» задовго до самого свята Купала) цвіт папороті  «зацвів» здебільшого тільки для його учасників. ..

Олена ЧАЙКА.  Фото автора.

Запис У нас на вулиці Купало спершу з'явиться на Медіа-Версії.