У протоієрея Миколи Йоника ці шляхи об’єдналися в один. Закінчивши  1996 року Чернівецьку гімназію №1, вступив на філософсько-теологічний факультет ЧНУ – а на 4-му курсі переводиться до Мюнхенського університету ім. Людвіга-Максиміліана, заснованого ще 1492 року. Там здобуває ступінь магістра православного богослов’я.

Ще студентом 2-го курсу знайомиться в церкві з майбутньою матушкою, яка до сьогодні день є йому підтримкою та опорою. На радість батькам ростуть двоє дівчаток: менша навчається у 6-у класі, а старша вже студентка факультету іноземних мов.

Висвятився Микола Йоник у рік свого одруження – 1998-го. Тоді саме виникла потреба у священику в Хотині – і Владика Данило направив нововисвяченого до парафіян.

Від смітника – до парку, а кредиту вистачило тільки на фундамент

Повернувшись до Чернівців дипломованим магістром, отець Йоник узявся до втілення своєї мрії – будівництва церкви. З благословення Владики справа рухалася справно: Чернівецька міськрада виділила ділянку на розі двох вулиць – Січових стрільців (колишня Московсьої олімпіади) та Жванецької, а департамент містобудівного комплексу та земельних відносин, ознайомившись із проектом, надав дозвіл на будівництво.

Щоправда, довелося добряче попотіти, щоби розчистити територію, яка на той час перетворилася на смітник у суцільних хащах. Та невдовзі місцина перетворилася на парк, ставши окрасою двох вулиць.

Отець Микола пригадує:

– Коли вперше зайшов у ті… хащі, промайнула думка: «Що я тут роблю?». Та, слава Богу, пройшло неповних  2 роки – і вже стоїть дерев’яна гарна і доволі не мала – 8 х 15 метрів – капличка. Ми в ній уже й вінчаємо, й хрестимо.  Двічі на тиждень – у суботу та неділю правимо службу.  Зазвичай, дуже хочеться мати церкву, яка була б відкритою щодня. Коли брав у банку кредит на будівництво, розраховував, що мені вистачить його на храм, натомість вистачило тільки на фундамент, бо довелося укріплювати зсувний схил, – зітхає отець Микола.

Та рук він не опускає і впевнено рухається до своєї мрії. А вона в нього, якщо казати світськими словами, вельми амбітна. Адже планує звести не тільки храм, а ще й відкрити при ньому дитячий садок, школу, а відтак і сиротинець.

Духовність – це не хустка  на голові  і не страх перед Інтернетом

– Мрію дати дітям найкращих учителів і такі знання, щоби вони могли вступати до будь-якого найпрестижнішого світового вузу, – каже він. – Але, крім устремління до пізнання, в них має бути моральний стрижень – а духовність, як відомо, закладається від народження. Тож вважаю за потрібне відкриття дитячого садка. У нинішньому світі дуже багато спокус, яким діти мають протистояти. Це не означає ходити в хустці і боятися Інтернету. Але людина повинна володіти собою, мати силу волі й усвідомлювати небезпеку.

У необхідності усього цього священика переконує власний життєвий досвід. Побувавши з гуманітарною допомогою на передовій на свято Миколая, він укотре переконався, наскільки потрібна людині віра, надто ж в екстремальних умовах. І поділився такою історією:

–  Нашу машину зупинили в лісі на блокпосту. Ми не змогли подолати переправу, бо піднялася вода, та вирішили зачекати, доки вона спаде. Вояки побачили, що ми вперті і запросили нас, чотирьох, на ніч до землянки. Нагодували й поступилися своїми ліжками. Мені ж не спалося: я вийшов на вулицю, де зі мною розговорився солдат. Він скаржився, що перечитав усю Біблію, та відповіді на свої запитання так і не має. Тоді я зрозумів, наскільки  потрібні на «передку» капелани. До слова, з «нульовки» люди вертаються зовсім іншими – і не тільки вояки, а й самі капелани. Нині в моєму приході є демобілізовані хлопці, і я радий, що можу їм у чомусь допомогти.

До речі, саме після відвідин отцем Миколою та волонтером Василем Кримського, що на Донеччині, звідти до Чернівців приїжджали в гості старшокласники.

Та нині отець Микола усвідомлює, що без людської допомоги храму йому не збудувати, тож і звертається як до меценатів і підприємців, так і до простих людей. Отож усі ми маємо змогу долучитися до богоугодної справи – будівництва Храму.

Більше дізнатися про спільноту отця Миколая можна на Фейсбуці, де існує група Благодійного православного Фонду духовного центру Івана Богослова (Українська православна церква Київського патріархату, Чернівецько-Буковинська єпархія).

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Реквізити парафії Івана Богослова:       

Картка Приватбанку: 5169 3305 1589 4449

або ж р/р 26005051500817, ЄДРПОУ /ДРФО 25082252,  МФО 356282

Моб. тел.: 096 56 370 56, 066 02 383 19

Запис Микола ЙОНИК: Шлях до Храму – шлях до мрії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Немає значення, якої ти конфесії, а наскільки ти маєш Бога у серці»

Більше фото за посиланням – В ЄЗУЇТСЬКОМУ КОСТЕЛІ НАЙСВЯТІШОГО СЕРЦЯ ІСУСА – ХРАМОВЕ СВЯТО…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Храмове свято у костелі Найсвятішого Серця Ісуса… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Костел Воздвиження Святого Хреста, який ніколи за час 200-літнього служіння вірянам різних конфесій не зачиняв дверей, відзначив свій ювілей.  Святкову Літургію очолив глава Римо-католицької церкви в Україні, архієпископ Мечислав Мокшицький (у минулому – особистий секретар Блаженного Папи Івана Павла II та Папи Бенедикта XVI). У святі взяли участь високий гість з  Ватикану, архієпископ П’єро Маріні –  з 1987-го обер-церемоніймейстер папських літургійних церемоній, людина, яка з’являлася при Папі на кожному святкуванні, а також іноземні делегації з Польщі та Франції.  А зводився храм як частина великого проекту «Буковина» австрійської імператриці Марії-Терезії…

Костел як елемент проекту «Буковина»

Міфи зазвичай мають коріння в реальності. Тож міф про буковинську толерантність базується на цілком реальних речах.

«Коли Австрія по суті окупувала частину Буковини, населення з острахом очікувало на те, що буде. Буковинці не просто завмерли, а вважали, що прийшов один з найважчих періодів у їхньому житті, – зазначила у своїй доповіді на науково-практичній конференції з нагоди ювілею храму кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Ганна Скорейко. –  Імператриці Марії-Терезії ця територія була потрібна хіба що як розмінна монета. Бо її економічний стан залишав бажати кращого і було зрозуміло, що зробити її економічно блискучою не вдасться. Тож імператриця запропонувала новий шлях розвитку для Буковини. І розпочала з релігії та культури».

Буковина перейшла до складу Австрії з Молдавського князівства і залишалася православною, – зазначає історик Ганна Скорейко. Спочатку Марія-Терезія, а пізніше Йосиф ІІ спробували реалізувати Буковину як культурний проект. Не перешкоджаючи розвитку місцевого населення, разом з тим залучити його до «єдиного німецького  культурного світу». Сюди почали прибувати переселенці з сусідніх прикордонних територій, освоювати чиновницькі посади. За дуже короткий час Буковина перетворилася з малозаселеної і відсталої території на «казан, що вирував».

І якщо 1786-го р. у краї налічувалося лише 228 католиків, до яких належали прибулі чиновники – освічені й урбанізовані, представлені переважно німцями і поляками, то в середині ХІХ ст. їх було вже понад 42 тисячі, а це 12% населення.

Імператриця була фанатично віддана католицькій церкві, але це не стало перепоною для мирного співіснування всіх конфесій. І саме її політика, а в подальшому – Йосифа ІІ, сприяла тому, що на початку XX століття три верховних глави різних конфесій Буковини – православний митрополит Репта, католицький прелат Шмідт та головний рабин д-р Розенфельд – уклали особисту угоду під символічно назвою «Листок конюшини» («трилистик»), що мало слугувати для всіх зразком толерантності та віротерпимості. Знаменита Угода листка конюшини дала змогу Буковині зберегти релігійну толерантність, за якої людина стає вищою за свої емоції і готова сприймати інших. І саме наслідком цієї політики є прагнення буковинців слідувати сьогоднішнім словам ватіканського архієпископа П’єро Маріні: «Католицька церква в Україні передусім має бути КАТОЛИЦЬКОЮ (від грецьк. katholikós — загальний, уселенський – авт.), що значить – відкритою для всіх. Незважаючи на їхнє походження, мову чи національність».

Осередок молитви, культури й толерантності

Окрім того, що будівництво костелу Воздвиження Святого Хреста, однієї з перших мурованих будівель Чернівців, було тривалим, він ще й не одразу планувався як храм.  Спочатку 12 жовтня 1877р. звели дерев’яне приміщення, призначене для принесення присяги дворянством і духовенством Буковини. Вже після цієї події було вирішено перетворити будівлю на церкву, тож створили дерев’яну військову каплицю. Перша служба в ній відбулася на саме Різдво, 25 грудня 1778-го. І лише згодом цісар Йосиф ІІ, відвідавши Чернівці, дав вказівку звести мурований храм. Як зазначив під час науково-практичної конференції з нагоди ювілею костелу історик, кандидат історичних наук Олександр Масан, цьому є матеріальне підтвердження: написаний власноруч цісарем лист, датований 6 серпня 1786 року, в якому чорним по білому написано, де саме необхідно звести католицьку церкву: «На тому місці, де стоїть аптека». А легенди кажуть, що цісар особисто це місце оглядав. Демократичний був монарх. Хоч і абсолютний.

За 27 років будівництва траплялося різне. Двічі падала вежа. Одного разу храм пережив пожежу. Ознакою неабиякого культурного поступу Чернівців стало встановлення на вежі костелу годинника з боєм. Втратою стало те, що згодом годинник розбився, і на встановлення нового збирали гроші упродовж кількох років. А тим часом на одній зі стін костелу розташували сонячний годинник –як кажуть, подарований храму одним із австрійських монастирів. Сонячний часомірі сьогоднівказує на віденський час іє найстарішим діючим сонячним годинником Західної України.

Частина вітражів у храмі – виробництва польської фірми Зеленських, – виготовлена  у 20-30-х роках минулого століття.На вітражах біля головного вівтаря зберігаються написи –прізвища благодійників, які пожертвували на них гроші. Прізвища доброчинців, які мають бажання зробити такі пожертви сьогодні, також можуть бути увіковічнені у вітражах: фірма Зеленських працює і нині, тож готова виконати такі замовлення.

Роль імператорів у історії католицького храму була не меншою, ніж роль самої громади вірян. Цісар Йосиф ІІ ініціював і фінансував будівництво, а цісар Франц І (перший імператор, який молився вже в новій парафіяльній церкві 1817 р.) залишив детальний її опис. І саме він відзначив, що у церкві є три вівтарі: католицький, греко-католицький і вірмено-католицький. Адже костел під своїм дахом давав можливість здійснювати богослужіння і братнім конфесіям. Коли 1823-го Франц І знову відвідав Чернівці з нагоди зустрічі з російським імператором Олександром І, то зазначив, що греко-католицького вівтаря вже немає: на той час греко-католики вже збудували свою церкву. Сьогодні у розширеному після першого століття існування храмі – сім вівтарів. Молився у цих стінах кілька років тому і син останнього імператора Австро-Угорщини Отто фон Габсбург…

Коли благоговійне і сакральне є живим

Історики кажуть, що чернівецький костел засвідчує ще одну цінну рису старожитніх римсько-католицьких святинь – наявність у межах одного храму кількох вівтарів. Головний вівтар Воздвиження Всечесного Хреста – у пресвітерії. Обабіч нього ще від австрійського періоду збереглися крісла-трони – для монарших осіб та ієрархів церкви. У лівому куті храму – вівтар Матері Божої Ченстоховської, у правому – Матері Божої Болісної, або ж Пієти. У середній частині храму – ще два вівтарі: Матері Божої Неустанної Помочі та Матері Божої Розарію. По обидва боки центральної частини храму – вівтар Святого Антонія з Дитятком Ісусом та вівтар Святого Йосифа.

Від 1866 року в храмі звучить орган, визнаний ще в середині 19-го століття найкращим за тембром органом у всій Європі. І хоча зараз йому б також не завадила рука майстра, він і далі тішить слух вірян і туристів.

Остання реконструкція будівлі проводилася 1910 року, коли шпилястий дах було замінено на куполоподібний, і відтодіхрам вже не змінював свого вигляду. Упродовж століття його внутрішні розписи також не зазнавали реставрації. Та до ювілею реставрація таки відбулася: інтер’єр костелу відновлений у первісному вигляді. Фрескові розписи на стінах і стелі заповнені стилізованими квітковими мотивами, які символізують дерево життя. В усіх головних фресках на стінах зображується саме хрест.

І під час ювілейних урочистостей було оголошено про надання парафіяльному костелу Воздвиження Святого Хреста у Чернівцях титулу Малої Базиліки. Відповідний декрет оголосив Голова Папського Комітету Міжнародних Євхаристійних Конгресів архиєпископ П’єро Маріні. Титул Малої Базиліки має латинська катедра у Львові та три греко-католицькі храми: монастирські василянські церкви в Улашківцях Чортківського району Тернопільської області й у Гошеві Долинського району Івано-Франківської області, а також Горянська ротонда в Ужгороді на Закарпатті.

Архиєпископ П’єро Маріні пояснив: «Титул базиліки надається храмові, який відзначається активністю вірних та духовенства, тобто, є живою церквою. Цей титул не надається, скажімо, лише з огляду на монументальність споруди, але надається тому, що при існуючій архітектурній пам’ятці існує жива спільнота вірних. В цьому і полягає суть базиліки». Він пояснивтакожзв’язок титулу малої базиліки з так званими великим базиліками Риму, який вказує на єдність з Церквою Риму та Наступником святого Петра.

«Називати свою святиню Малою Базилікою – це не лише честь, але і зобов’язання», – зазначив у своїй проводі архиєпископ-митрополит Львівський Мечислав Мокшицький.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Храм, який із частини імперського політичного проекту став центром християнського життя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

19 липня в костелі Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях відбулися ювілейні урочистості з нагоди 200-річчя освячення костелу.

Фрагмент відеозапису молитви

Алилуя… – http://youtu.be/3AhTzboSjhU

Фрагмент відеозапису молитви

ОТЧЕ НАШ… – http://youtu.be/XjJAcF5hRAg

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої даски й щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Урочисте святкування 200-ї річниці костелу Воздвиження Всечесного Хреста. 19.07.2014. (частина 2) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

19 липня в костелі Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях відбулися ювілейні урочистості з нагоди 200-річчя освячення костелу.
На святі зачитали постанову про надання Храму титулу Меншої Базиліки. Це  дуже висока духовна відзнака, яка є  третьою в Україні.
На святкову літургію прибуло багато гостей, чернівчан, також представників греко-католицької, вірменської та української православної церкви Київського патріархату.
Урочисту Святу Месу правили Його Ексцеленція Архієпископ П’єро Марріні у супроводі Архієпископа Львівського Мечислава Мокшицького.

Vergin, tutto amor (Francesco Durante)

Vergin, tutto amor,
o madre di bontade,
o madre pia, ascolta, dolce Maria
la voce del peccator.
Il pianto suo ti muova,
giungano a te i suoi lamenti,
suo duol, suoi tristi accenti;
senti pietoso quel tuo cor.
O madre di bontade,
Vergin, tutto amor.

Усі присутні молилися і за мир в Україні та жертви катастрофи Боїнга 777.

Panis angelicus

Panis angelicus
fit panis hominum;
dat panis coelicus
figuris terminum;
o res mirabilis!
Manducat Dominum
pauper, pauper
servus et humilis.
pauper, pauper
servus et humilis…

Фрагмент відеозапису урочистостей

БОЖЕ ОТЧЕ НАШ… – http://youtu.be/pCQeawxVy7Y

Ave verum corpus, natum
de Maria Virgine,
vere passum, immolatum
in cruce pro homine,
cuius latus perforatum
fluxit aqua et sanguine:
esto nobis praegustatum
in mortis examine.
O Iesu dulcis, O Iesu pie, O Iesu, fili Mariae.
Miserere mei. Amen.

Продовження (Частина ІІ) – http://versii.cv.ua/kultura/urochiste-svyatkuvannya-200-yi-richnitsi-kostelu-vozdvizhennya-vsechesnogo-hresta-19-07-2014-chastina-2/29975.html

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Урочисте святкування 200-ї річниці костелу Воздвиження Всечесного Хреста. 19.07.2014. (частина 1) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецький обласний Художній музей відзначив чвертьвіковий ювілей. З цієї нагоди відвідувачам препредставили нову постійну експозицію з понад двома сотнями робіт з фондів музею, а ще обговорили проблеми культури й мистецтва на сучасному етапі та роль художніх музеїв у їхньому вирішенні на науково-практичній конференції. У ній взяли участь близько двох десятків небайдужих до культурної спадщини фахівців з різних областей України – з Івано-Франківщини, Рівненщини, Харківщини.

Боротьба за подолання проблем художніх музеїв, як виглядає, покладена на самі ж музеї. Адже «допомога» влади, вочевидь, спрямована якщо не на їхню ліквідацію, то принаймні на зменшення кількості. Як зауважила директор Чернівецького Художнього музею Інна Кіцул, нині музеям приділяють набагато менше уваги, хоча проблеми в культурі та мистецтві були і є на кожному етапі розвитку суспільства. Та якщо раніше 4 рази на рік проводилося спеціальне обов’язкове навчання музейних працівників – в українській, а то й у інших європейських столицях, то зараз лише вимагають нові експонати, хоча коштів на них, на експедиції та на навчання не виділяють. Вихід же зі скрути влада вбачає в оптимізації штату – і це підтверджують учасники конференції з інших регіонів, зокрема й науковий співробітник комунальної установи «Художньо-меморіальний музей І.Ю.Рєпіна» в м. Чугуїв на Харківщині Владислав Литвиненко.

Натомість директор Музею мистецтв Прикарпаття Михайло Дейнега вихід з ситуації вбачає у створенні музейного комплексу на базі об’єднання всіх музеїв міста на чолі з одним генеральним директором. За його ж словами, нині музеї виживають лише за допомоги інвесторів, меценатів і власних виставок.

Згідно з наказом Мінкульту України від 1 серпня 2012 року, музеї України поділяються на категорії:

І – всі музейні заклади зі статусом національного,

ІІ – музеї та заповідники, що мають від 75 до 200 тис. відвідувачів на рік та від 75 до 150 тис. одиниць основного фонду; ІІІ – 50-75 тис. відвідувачів на рік, 30-75 тис. одиниць основного фонду; IV – 15-50 тис. відвідувачів на рік та 10-30 тис. одиниць основного фонду.

Таким в Україні робити нічого.

За словами Михайла Дейнеги, захистити права музеїв в Україні спроможне тільки ICOM –  міжнародне об’єднання музеїв і професійних музейних працівників, яке займається збереженням, охороною та популяризацією світової природничої і культурної спадщини, матеріальної і нематеріальної.

Начальник управління культури ОДА Іван Петрусяк визнає, що фінансування музеїв зовсім не таке, як би того хотілося. Та посадовці тішаться вже тим, що «усі працівники отримують заробітну плату, приміщення гарне, немає боргів за опалення та електроенергію». А щодо поповнення фондів, тобто закупівлі надбань мистецтва – то тут уже «як виходить»…

Від управління культури Чернівецької міської ради на цьому заході нікого не було. Директори місцевих музеїв запевняють, що міська рада не вперше ігнорує подібні заходи.

– Зрештою, – зауважила, важко зітхнувши, стара чернівецька музейниця, –  музеї – це розкіш, бо вони працюють не на тіло, а на душу. – І додала: – У державі бракує грошей на більш суттєві речі – дороги, медицину, освіту… Утім, ще Фрідріх Ніцше попереджав: «Культура – це лише тоненька яблучна шкірка над розжареним хаосом»…

Аурелія ТРИНТА, «Версії»

Запис Храм музи: молодий ювілей із задавненими проблемами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Листопад для католиків – це місяць молитовної пам’яті про померлих. Молімося за наших померлих батьків, родичів, друзів, молімося за воїнів, за репресованих і жертв війни, могили яких знаходяться по всьому світу, за померлих парафіян, за добродіїв храму, за першого декана Венцеля Кристофа Кекерта, за бургомістра Антона Кохановського, за померлих мешканців нашого міста, щоб всемилостивий Господь простив їхні гріхи і прийняв до спільноти святих у небесах.
«Отців і праотців, дідів, і прадідів, від перших аж до останніх…
всіх пом’яни, Спасе наш!»

3 листопада у Чернівцях у римо-католицькому костелі Воздвиження Святого Хреста відбувся концерт духовної музики. Захід присвячений пам’яті всіх померлих, яких католицька церква згадує на початку листопада. Вже десятий рік відбувається такий концерт.
У концертній програмі взяли участь солістки Чернівецької обласної філармонії Світлана Бардаус (орган) та Олена Урсуляк (вокал). Також у костелі виступив хор хлопчиків Чернівецької музичної школи №1, керівник Наталія Мацей. Солісти: Мілана Березнякова і Ростислав Лазаренко.
У концерті звучали твори Джованні П’єрлуїджі, Антоніо Вівальді, Георга Фрідріха Генделя, Шарля Франсуа Гуно, Вольфганга Амадея Моцарта та інших композиторів.

Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum.
Benedicta tu in mulieribus,
et benedictus fructus ventris tui, Iesus.
Sancta Maria, Mater Dei,
ora pro nobis peccatoribus,
nunc et in hora mortis nostrae. Amen

Дякуємо всім,  хто організував цей молитовний задум, урочистий та духовний.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Концерт духовної музики – пам’яті всіх померлих… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На щастя, є! Немає, на жаль, усвідомлення громадян, що вся муніципальна влада – це менеджери, яких вона, себто громада, а в даному випадку – чернівчани, найняли на службу. І тому створення зручностей для городян – основне завдання чиновників. І не місто тут головне, а саме його мешканці. 

Та «війна» за майданчик у дворі багатоповерхівок засвідчує: нова влада починає повторювати помилки попередньої – замість того, щоби дбати про створення нових рекреаційних зон обласного центра, який задихається без них, забудовує існуючі.  

…Одного недільного ранку мешканців будинків №№ 1А, 1Б на вулиці Гайдара та 119, 121  і 123 на проспекті  Незалежності в обласному центрі почули церковний спів. Виглянувши у вікна, побачили кількох священиків з невеличкою купкою вірян, які  проводили на майданчику між будинками церковне служіння. Коли зацікавлені люди вийшли у двір, то дізналися, що йде… освячення території під будівництво майбутнього храму. Здивованим мешканцям показали план майбутнього церковного володіння і люб’язно повідомили, що земельну ділянку під забудівлю виділила міська рада з резерву земель міста. Усе це, звичайно було несподіванкою не тільки для мешканців, але й для голови ОСББ цих будинків. Отож не дивно, що народ  зібрався на мітинг, запросивши депутатів, газетярів і телевізійників, а також представників церкви.

Час вибрали вечірній, після закінчення робочого дня, тож народу з довколишніх будинків зібралося доволі багато. Промовці цитували (в обидва боки) Закон України про місцеве самоврядування. Місцеві напирали на те, що їх ніхто не попередив на стадії підготовки проекту і вони про все дізналися, коли проект уже був затверджений і земельна ділянка виділена.

Натомість прихожанин Іван Паращук, який прийшов разом із священиком, наполягав на тому, що проект враховує 15 метрів від кожного прилеглого будинку. З креслень було зрозуміло – а їх показували усім охочим – що, крім безпосередньо церкви, на затишному міжбудинковому майданчику, де навіть під час мітингу вирувала дітлашня, розташуються ще дзвіниця, господарські споруди при церкві й навіть платна автомобільна стоянка.

На  усі докори, що все це «багатство» з’явиться під вікнами просто у спальному районі  і заступить небо мешканцям, священик лише загадково посміхався. На запитання журналіста, звідки взялася сама ідея  будувати храм саме на цій території, Іван Паращук відповів, що церква отримала звернення від кількох вірян, які проживають у навколишніх будинках. Але найбільш убивчий аргумент його звучав так: «Не хочете церкви, буде вам тут генделик»…

Чесно кажучи, не всі присутні жителі навколишніх будинків поводилися толерантно й помірковано, з натовпу гукали: – Знімайте свій хрест, ви не гідні бути священиком!

Але більшість без крику обстоювала свою правду:

Володимир (Проспект Незалежності, 123): «Нічого не маю проти жодної церковної конфесії, але не хочу, аби під моїми вікнами дзвонили!»

Людмила (Гайдара, 1Б): «Не розумію, чому перш ніж подбати за душі людські, у них треба щось відняти. І це ж зрозуміло, що ціна питання зовсім не духовна!»

Віра (Гайдара, 1Б): «Нашому будинку понад 40 років. Комунікації старі. Коли між нашими будинками будували приватний медичний центр, то насиділися і без води, і без світла, і під запах розритої каналізації. І невідомо, чи потягне стара каналізація додаткове навантаження!»

До речі, років 10-15 тому на цьому місці, за яке нині відбувається «війна»,  намагались обладнати дитяче автомістечко. Намалювали переходи, доріжки, зробили міст – катайся малеча на велосипедах і дитячих машинках, вивчай правила дорожнього руху, зрештою, розважайся. Бо на більше грошей не вистачило. Та, мабуть, занадто ласим для тодішніх чиновників міськради був цей шматочок вільної землі між десятками будинків. І надурили вони людей:

Ольга Іванівна, жителька цього мікрорайону додала на камеру «Чернівенцького репортеру»:

«Тут діти катались на велосипедах, спускалися з гірки, була маленька пісочниця… Та нам сказали, що тут збудують дитяче кафе. А що з’явилося? Якийсь приватний медичний центр!..»

Наталя (Тетяна???) Козлова, депутат чернівенцької міської ради: «Коли розглядалося кілька питань про виділення земельних ділянок, я голосувала проти. І попередила колег, що, принаймні за трьома з них, будуть  скандали».

Пристрасті трохи вгамував виступ депутата від ФЗ Олексія Каспрука: «Зрозуміло, що тут нічого доброго не виходить. Запропоную створити депутатську комісію, щоби досконало вивчити питання. Доведеться шукати під церкву інше місця».

Розписавшись у протоколі зборів ОСББ, жителі розходилися все такі ж незадоволені. І недарма, бо наступними днями відбулося ще кілька подій, які продемонстрували вже значно менший ентузіазм голови ОСББ трьох будинків Анатолія Щербатого боротися за майданчик. Люди між собою подейкують, що йому нібито телефонували з погрозами: «Згадай, що у тебе є діти!» – і знову нагадали про генделик як альтернативу церкві. Тож не дивно, що здавши до міської ради (паралельно Шевченківської районної та Чернівецької обласної) протокол згаданих зборів, де присутніми зареєстровані мешканці 82 квартир будинку 1Б на Гайдара, він повідомив, що їхнього будинку (1А, який розташований ближче до самої вулиці Гайдара) цей конфлікт не стосується!

Тим часом мешканці довколишніх багатоповерхівок своїми силами зробили там пісочницю для малюків. Вони сподівалися, що коли місцеве самоврядування не сприяло впорядкуванню міжбудинкової території, то хоча б залишить їх у спокої.

             Порада юриста: Що має знати кожен

Сподівання мешканців на краще будуть марними, якщо вони своїм будинковим комітетом не вимагатимуть ознайомлення з генеральним планом міста Чернівці. Уньому ви знайдете відповіді на всі запитання, і, зокрема, на те, що житлові та рекреаційні території не підлягають забудові.

Генплан – це масштабний документ, реалізація якого впливає і на наше здоров’я, і на комфорт та безпеку нашого проживання, і на добробут наших сімей. Одне слово, це основний містобудівний документ громади. Тому якщо вам не байдужі умови вашого життя, ви повинні разом з представниками громадських організацій брати якнайактивнішу участь у розробці та ухваленні генпланів, а також контролі за його дотриманням.

Складовою генерального плану є план зонування території,  так званий зонінг. Він розробляється в суворій відповідності з генпланом. Цей документ встановляє функціональне призначення територій та вимоги до їх забудови. Зонінг встановлює, яка територія в місті призначена для громадських потреб, яка – для житлових, рекреаційних, виробничих, комунальних, транспортних і т.д. Тобто якщо в генплані та зонінгу за територією закріплено статус «рекреаційної», то будівництво в ній промислових об’єктів має бути заборонено. Слідкуйте за дотриманням генплану!

А чи законне будівництво у вашому подвір’ї підкаже такий вид містобудівної документації як «Детальний план території». Він розробляється відповідно до генерального плану міста та плану зонування території. Якщо генплан та зонінг визначають територію, на якій розташований ваш будинок, як житлову, то будівництво значних комерційно-виробничих, виробничих і т.п. об’єктів на цій території заборонено.

Отож, слідкуйте за дотриманням генплану! Він є козирем у ваших руках.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото надали мешканці будинку 1Б, що на вул. Гайдара

Запис Храм з платною автостоянкою чи генделик – альтернативи нема? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Існує чотири джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи, Святе писання та логічні висновки (умовиводи).

Коли мене запитують, чи можна робити те і те напередодні чи після свята, а не в саме свято, я раджу запам’ятати принцип: свято – це лише засіб для переведення наших почуттів і думок від земного до небесного, від тимчасового до вічного. Бо ми перебуваємо в часі, а Христос, Богородиця, святі – у Вічності.

Свято, як і будь-яка інша дія, повинне бути підготовлене. Тому церковне свято складається з передсвята, самого свята і віддання свята. Чому ми говоримо про Єдиний Принцип? Тому, що Закон універсальний. В інструментальній музиці є прийоми підготовки кисті, корпусу, інструменту. Інакше потрібного звуку не буде. Є підготовча «атака» звуку в методиці звуковидобування голосу. І щоби «увійти в Храм», потрібна була підготовка. Коли Євангеліє коротко описує нам подію, як Діва Марія народила Ісуса Христа, передбачається, що цьому передувала підготовка. І ця підготовка звершувалася в тайні, вона була сокровенною.

Існує три джерела Богопізнання: вроджене моральне почуття, споглядання природи і Святе писання. Але є ще одне – це умовивід або логічний висновок . Як він виглядає? Якщо канонічне Євангеліє пише, що Діва Марія народила Ісуса Христа, то логічно припустити, що вона колись померла, і тоді логічним буде Успіння Божої Матері, хоча про нього ні слова не написано в Євангелії. Тому обгрунтовані, логічні висновки входять до віровчення, а нелогічні, необгрунтовані підлягають обережному відхиленню і перевірці.

Ап. Іван наголошував у Євангеліє, щоби читати його, достатньо увірувати, що Ісус із Назарету був Христос, Спаситель. Але коли виникає інша мета, тоді перед віруючими постає запитання про додаткові джерела пізнання. Саме тому, крім канонічного тексту Євангеліє, існують ще неканонічні, апокрифічні збірники. «Апокрифічний» у перекладі буквальному означає «відречений», «заборонений», а друге значення – «скритий», «таємний». Ці тексти мають у собі певні заборонені (до якогось часу) знання, як висловлюються сьогодні, езотеричні знання. Було те, що передавалося через Писання, а було те, що, за словами Кирила Єрусалимського та Івана Золотоустого, не довірялося паперу, а передавалося із уст в уста, від досвіду до досвіду. І це називалося Святим переданням, лише інколи частину його записували і друкували. І сьогодні ця духовно-містична традиція існує всередині християнства.

Подія Введення Богородиці у Храм описана тільки в апокрифічному Євангелії від Якова, «Першоєвангелії». Це означає, що Православна Церква не відкидає апокрифічних текстів.

Апостол Яків, як ми пам’ятаємо, брат Ісуса Христа за плоттю, згідно логіки, найбільше знав про сімейство. Тільки ап. Яків пише про родичів Діви Марії, Якима й Анну, і про те, що вони були безплідними. Через що вони дуже страждали. Ми бачимо, який щирий психологічний біль звучить у молитвах Анни: «Горе мені, хто породив мене? Яке лоно привело мене на світ? Адже я стала прокляттям у синів Ізраїлю, і з насмішками мене відкинули від храму…».

У ті часи безпліддя вважалося прокляттям, яке Бог накладав на людину чи подружжя. Бувало, що в такого подружжя у храмі не приймали жертву. Яким і Анна були щирими у своєму стражданні і молитві до Бога. А коли людина щиро молиться, вона має гарантію почути Божественну відповідь. З’явився Анні «Ангел Господній і сказав: «Анно, Анно, Господь вислухав твою молитву, ти зачнеш і народиш, і про потомство твоє будуть говорити в усьому світі». І Анна сказала: «Живий Господь Бог мій! Якщо я народжу дитя…, віддам його у дар Господу моєму, і воно буде служити Йому все своє життя». І Господь посилає їм дитятко, і вони народжують дочку Марію.

Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували.

Я думаю, що одна з причин того, чому в нашому житті є хвороби, втрати, горе, безпліддя – це те, що ми з вами забуваємо і не відчуваємо, що весь світ стоїть на жертві. Ми не вміємо жертвувати собою. Ми не вміємо приносити Богові обітниці про те, що беремо на себе зобов’язання брати участь у Божественному процесі. Ми самовідхиляємося від тих цілей, яких Бог досягає в історії і в житті, в тому числі і через людей, через державний, суспільний, сімейний устрій. Ми забуваємо, що є Промисел Божий у кожній окремій людині, сім’ї, суспільстві. І якби ми брали на себе відповідальність брати участь у Божественних задумах, ми тоді, можливо, більше би і благословень отримували. Через це нам дається перевірка нашої мотивації.

Святе письмо стверджує, що народження дітей є заміщенням ангельських душ, що відпали від Бога. Третя частина ангелів пішла за Денницею. Небеса спустіли на третину. І Бог так влаштував, що люди, які народжуються на землі, при правильному проходженні небесного покликання, ідуть на місце Ангелів, що стали демонами.

Ми дуже рідко згадуємо про те, що наш тілесний організм, його органи і функції – це святиня, доручена нам Богом на тимчасове користування з відповідною метою. Ще у Старому Завіті древні пророки і мудреці стверджували, що людина, котра не залишила після себе потомства, ні фізичного, ні духовного, не буде мати місця в Небесному Царстві. І це було однією з причин, чому безплідні сім’ї вважалися відкинутими Богом.

У три роки (вдумайтеся тільки!) маленьку Марію приводять до храму і віддають на служіння. Важко припустити, що в цьому віці дитина здійснює свідомий вибір. Це була батьківська жертва.

Роль батьків важлива! У Івана Золотоустого є страшні слова: «Батьки, котрі нехтують вихованням і навчанням своїх дітей, і, саме виховання християнським, беззаконніші від дітовбивць. Бо дітовбивці тіло з душею розлучають, а ці батьки і тіло, і душу вкидають у геєну вогняну. Вони позбавляють людину знання про вічне спасіння». Тому батьки, котрі не піклуються, чи мало піклуються прохристиянське виховання своїх дітей, прирівнюються до вбивць вічної душі! І ми повинні подумати, який великий приклад залишили нам родичі Діви Марії. І яка у нас із вами велика роль і обов’язок у вихованні своїх дітей, щоби вони були не тільки фізично народжені, але й духовно. Навчання і виховання дітей у святині християнських знань – це обов’язок батьків, котрі називають себе християнами. І якщо ми цей обов’язок не виконуємо, то з нас запитають. З духовних батьків Бог запитає ще суворіше. Написано: «Він загине, а кров його Я візьму з твоїх рук». Це не треба розуміти буквально.
Але це будуть пекельні муки, коли, наприклад, батько опиниться у вищих сферах буття, заслуживши вічне спасіння, а йому буде показано, що діти його у нижчих сферах, у стражданнях. Це і буде пекельна мука – вічний біль співчуття. Тому треба сьогодні думати, чи потрапимо ми в одну сферу буття і чи трудимося ми сьогодні в одному напрямку?

Маленька Марія повела себе у храмі так, як у рідному домі, нічого не злякалася, як буває з дітьми в незнайомій обстановці. І, що цікаво, пішла високими, як для неї, сходинками попереду батьків, попереду людей до священика, туди, де він стоїть, загороджуючи шлях у Святая Святих, у вівтар, у найсокровенніше. Сам первосвященик тільки раз у рік заходив у Святая Святих і промовляв молитви, і споглядав, як у Ковчезі Завіту зберігається Закон Божий і Херувими крилами накривають і охороняють цю святиню.

Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм.

Це важливо відзначити, що в зовнішній історичний храм батьки проводять трирічну дитину, яка в майбутньому стане Живим Храмом, у якому народиться Спаситель. Це дуже важливий момент всієї священної історії людства, тому що до цього моменту було розділення зовнішнього і внутрішнього. Зовнішні храми, зовнішні ритуальні дії, зовнішня релігійність, масова, історична, національна, народна – візьміть навіть радянську «Історію релігій» і ви прочитаєте, що ранні форми релігії так і називаються «племінні культи». На особистість ніхто уваги не звертав. Але тоді, більше, ніж дві тисячі років тому, почав визрівати зовсім інший підхід до цінності особистості.

Ви знаєте, що подвижники, які в лоні Старозавітної релігії працювали над собою, були, в основному, чоловіки. До сьогоднішнього дня ортодоксальний юдей починає день з молитви: «Дякую Тобі, Господи, що Ти не створив мене жінкою». Але Бог уже тоді почав ламати стереотипи, що склалися, і готувати зовсім інший підхід. Новий Завіт, фактично, почався з цієї події – введення у храм хоч і маленької, але істоти жіночого роду – другої половини людини. А ми знаємо, що без половини немає цілого, а істина – це цілісність. Служіння чоловіків є половинчастим, не дає цілісності. Це надзвичайно важлива ідея! Але тоді людство не було ще готове до її сприйняття й осмислення.

Досі жінок не пускають у вівтар. І в Уставі церковному ви можете прочитати, що коли жінка чи собака (в одному ряду!) зайде у вівтар, то він вважається оскверненим і потребує освячення. Виявляється, ми досі не подолали те, що Бог почав долати і чого почав навчати на прикладі Якима і Анни, первосвященика і Самої Діви Марії. Але треба сказати, що введення Марії у Святая Святих – це винятковий випадок, особливо для того часу. Віра не потребує повного пізнання. Віра, якщо вона справжня, – це здатність зробити крок далі від установлених норм. Я так думаю, що саме віра допомогла цьому первосвященику сприйняти Божественне одкровення. Йому, очевидно, було відкрито зсередини, що треба допустити юну Діву Марію у вівтар.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфессійної теології, народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.
Він автор понад двох десятків книг тощо. Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів. Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Усе сутнє – за Єдиним Принципом, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства

До кожної події ми підходимо з трьох рівнів. Я не випадково згадав, що Марії тоді було три рочки. Переведемо це на духовний рівень. Чому Христос навчав три роки Апостолів у видимому Своєму образі? Бо це певний строк – і буквальний, і символічний. Тому і ап. Павло казав: «Я не міг говорити з вами, браття, як з духовними. Я говорив з вами, як з немовлятами у Христі. Бо ви були ще не в змозі приймати тверду їжу. І тому я вас годував молоком». Три роки – це термін, упродовж якого людина повинна засвоїти езотеричні, першопочаткові знання і принципи Євангелії та пройти «дитячий» період, відірватися від «грудей» першопочаткового харчування «буквою» і перейти на більш тверду «їжу». У «Притчах Соломона» написано, що тверда їжа – це… масло. А його отримуємо шляхом збивання молока. Ріденька «їжа», якою нас годують на першому етапі, по мірі зростання повинна ускладнюватися.

Зверніть увагу, що Діва Марія у школі при храмі навчалася 12 років: у три роки Її віддали, а в п’ятнадцять вона була готова до місії. Дванадцять апостолів, дванадцять років навчання, дванадцятибальна система оцінок… Цікаво, як всі ці «дрібниці» починають нанизуватися одна на другу і співпадати. Це саме свідчить, що є певний Єдиний Принцип, який пронизує всі знання, всі процеси на всіх етапах розвитку суспільства, тільки ми його не бачимо або бачимо частково. В усій повноті він нам відкривається тільки на якомусь етапі.

На іконах, картинах, фресках, де зображено Введення Діви Марії, є сходинки, які Вона долає. На картині-фресці Тиціана сходи розділені майданчиком на сім і сім щаблів. І не випадково. Усі цифри у Святому Письмі і Переданнях мають символічне значення. Саме сходження – це посвячення. А посвячення потребує повноти пізнання, очищення, досконалості.

Сім’я (сім Я), сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки – символічні знаки досконалості, повноти і довершеності

Сім’я є одним із символічних знаків досконалості, повноти і довершеності: сім днів тижня, сім нот, сім кольорів веселки, сім Дарів Духа Святого – це не випадково. Піднімання сходами – поступове зростання людини в дусі, у вірі, у благодаті, в енергіях. Іноді підйом може розділяти певний період «застою». І хто знає, скільки ти протопчешся на горизонталі, доки знову почнеш підніматися. Іноді кілька рухів назад є трампліном для руху вперед. А зупинка – не програш, а закономірне явище на шляху, щоби ми не боялися, а вчилися з усього брати урок і через це зростати і просуватися вперед. Діва Марія, храм і сходинки при духовно-містичному розгляді – це наша душа, яка жіночого роду і в чоловіка, і в жінки, і яка щабель за щаблем підіймається у Небесний Храм. Ми повинні розуміти і буквальний, і морально-повчальний, і духовно-містичний рівні у єдності та йти далі. А святі отці, при певному зростанні духовному, пропонують нам від семи до дванадцяти рівнів і значень розгляду.
Хотів би звернути вашу увагу на те, про що рідко і мало говориться. Я знайшов у Гр.Палами, у проповіді на свято Введення у Храм Богородиці, думку про те, що Діва Марія була першою подвижницею ісихастського напряму. Ісихія у перекладі з грецької означає спокій, безмовність, а також мовчазний, сокровенний молитовний подвиг. Діва Марія здійснила цей подвиг стовпництва, мовчання, зосередженої духовної праці. Ось чому вона виявилася готовою до того, щоби послужити народженню Спасителя, народженню Бога.

«Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Ми часто поспішаємо отримати результат, не пройшовши всіх етапів навчання, всіх щаблів духовного подвижництва. Я не буду наполягати, що нині обов’язково проходити всі 12 років. Я кажу про принцип ретельності подвижницького просування. «Царство Боже зусиллями береться». Зусилля – частина подвижництва, частина праці над собою.

Дехто каже: «Та що нам зовнішні досягнення! Ми вже всередині досягли такого!..». Ап. Яків у канонічному тексті говорить нам: «Я покажу свою внутрішню віру зі справ моїх. А ти покажи мені свою внутрішню віру без діл!». «Віра без справ мертва». Досягнення пізнаються за плодами. Якщо людина стверджує, що вона подвижник і всього досягла, а плоди її – чвари, дратівливість, гнів, то нехай вона заявляє про що завгодно. Все дарма ми плутаємо плоди і дари. Дари даються для служіння, інколи даються неготовим, можливо, на наш погляд, недостойним. Плоди вирощують готові і достойні. Тому Христос навчав розрізняти не за дарами, а за плодами.
Цікаво відзначити, що батьки посвятили Діву Марію Богові, але і вона віддала Богові кращу частину свого єства. Яка це частина, як ви думаєте? Дехто каже: «Душа, серце…». А Гр. Палама пише: «Розум». Нам може це не подобатися, але Гр. Палама і все православне богослів’я стверджує: Ангели – це Небесні Уми. Ангельський спосіб життя – це розумне діяння. Тобто Богові треба присвятити перш за все найчистішу частину нашої душі – дух, який по-грецьки, «ноос» – «розум». Саме він і є найчистішою частиною нашої душі. Не вся душа чиста. Але ум, в даному випадку, це не раціоналістичний розум, не інтелект. Це щось більш глибоке, повне і цілісне, про яке ми говоримо, що він у собі акумулює і з’єднує у правильній пропорції і раціо, й емоціо, й інтуіціо, й акціо – це певний цілісний Розум з великої літери, що стоїть над повсякденним розумом та інтелектом.

Ми звикли називати Діву Марію «Купиною Неопалимою». А Гр. Палама, кажучи про неї образно-символічною мовою, називає Її «Кліщами», «Щипцями». Це незвично. Але нам треба усвідомити, що в ужитку слово означає одне, а в духовному сенсі набуває інших, священних рис. Цей процес переведення терміну в більш піднесену сферу здатний преобразити і термін, і душу, і розум. У хімії, якщо прочитаєте «возгонка», «сублімація» – це «перепалювання», на рівні матеріальному, хімічному. Але сублімація може відбуватися і на рівні енергетичному, на рівні моральному і духовно-містичному. Це перетворення енергій грубих, нижчого порядку в енергії тонкі, вищого порядку.

Звідки «кліщі»? Згадайте «Книгу пророка Ісайї», де намальовано картину Небесного Світу, що відкрилася пророкові-боговидцю. Він побачив престол високий, піднесений, на престолі – старця «ветхого днями». Архангел чи Серафим узяв з пательні щипцями жарину пломеніючу і торкнувся вуст цього пророка. Це символ! Цим спалюванням нечистоти пророка підготували, освятили для несення пророчої місії. Марія готувалася 12 років до подвигу. Пророче служіння теж потребує підготовки ретельної, глибокої, часто – драматичної. Пам’ятаєте, як у Пушкіна в його вірші «Пророк». «Духовной жаждою томим, в пустыне мрачной я влачился, и шестикрылый Серафим на перепутье мне явился… И он к устам моим приник, и вырвал грешный мой язык… И он мне грудь рассек, и сердце трепетное вынул, и угль, пылающий огнем во грудь отверстую воздвинул… Как труп в пустыне я лежал…». Тільки після таких «операцій», тільки після такої підготовки йому було сказано: «Восстань, пророк, и вождь, и внемли, исполнись Волею Моей (а не своєю!), и, обходя моря и земли, глаголом жги сердца людей». Так ось вони, «кліщі» і «вугіль». Це та ж символічна мова, що й у Гр.Палами. Через Діву Марію невидимий Бог був створений, зітканий Від неї взяв тілесну форму і втілився у видимій реальній особистості Ісуса Христа із Назарету. Вона була «кліщами», здатними тримати «жарину», Купиною, що горить і не згорає.

Людина має призначення стати живим храмом живого Бога

Ми з вами звикли цінувати зовнішню красу, блиск, багатство, хоча про хибність цього нас постійно попереджують пророки і поети. Гр.Палама пише, що золото в убранстві храму Єрусалимського меркне перед духовно-моральною цнотливістю Діви Марії. Я хочу навести вам цитату з проповіді О.Шмемана, присвячену цьому святу, яка і засвідчує, що зміст події полягає в тому, що «віднині храмом стає людина, віднині не камені і не вівтарі, а людина – її душа, її тіло і все її життя – ось священний і божественний центр світу, ось його «Святая Святих». Один храм – живий і людський – входить в інший, кам’яний, матеріальний, і зсередини завершує його смисл і призначення.

Переміщується центр релігії, більше того – переміщується центр тяжіння життя. У світ входить вчення, яке не ставить нічого вище за людину, бо Сам Бог приймає людський образ. Адже призначення людини, покликання її – Божественне… Сам світ для неї – дар Божий, даний їй для виконання божественної долі своєї».

Зверніть увагу, храм не вищий за людину. Храм – допоміжний засіб для її духовного виховання. В ім’я побудови зовнішнього храму, навіть якщо це Храм Христа Спасителя, не можна приносити у жертву людину з її потребами. Ми згадували, що Блаженний Августин похвалив Івана Золотоустого за те, що він священні посудини із храму продав, аби допомогти живій людині. Ці світочі християнства розуміли, що немає нічого вищого, ніж людина, вічна душа і вічні інтереси спасіння особистості людської! На превеликий жаль, сьогодні цих пропорцій не відчувають, не дотримуються і не розуміють. Храм став вищим за людську особистість, а це не християнське ставлення ні до храму, ні до людини. Людина має призначення стати живим храмом живого Бога.

«З того часу, як увійшла Діва Марія у Святеє Святих, саме життя стало храмом. І коли святкуємо ми свято Введення у Храм, ми святкуємо божественний смисл людини, висоту і світло її покликання», – так пише О.Шмеман. Ось один із смислів цього великого свята.

Варто замислитися: а ми подолали старозавітне ставлення до храму, ритуалів, обрядів? Я не кажу, що не треба ходити до зовнішнього храму. Христос ходив до храму, але Він не вважав за самоціль ходити до храму чи сам храм. Він сформулював: «Не людина для суботи, а субота для людини». Не людина існує для виконання обрядів, а обряди, пости і молитви встановлені для блага людини. Вони можуть сприяти її духовному зростанню, а можуть перешкоджати.

…ми помилково вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою!

Ми підійшли до дуже важливої теми нашої розмови. Гр. Палама у своїй проповіді вживає термін «автохеротонітос», що по-грецьки означає «самопосвячення». Як правило, хтось когось посвячує на служіння. А тут – самопосвячення! Гр. Палама каже, що своєю внутрішньою позицією, прагненням чистоти і служіння, Діва Марія сама себе рукоположила, посвятила на високу місію. Дуже цікавий шлях для жінки! Ви знаєте, що до сьогоднішнього дня ніхто не визнає можливості рукоположення жінок. А тут йдеться про саморукоположення на високе служіння! І ви знаєте, як це служіння оцінено: «Чесніша від Херувимів і незрівнянно славніша від Серафимів!». Це було містичне, духовне самопосвячення!

Далі Гр. Палама написав, що Діва Марія старанно вивчала кожен вид доброчесності. Як сказане в Законі, так і набуте в усній традиції. «А також вивчала предмети з числа головних наук». А ми вважали, що тоді не було наук, освіти і Діва Марія була неосвіченою! «Вона сама прокладає собі кращий і досконаліший шлях!». Які слова! Той, хто мріє, лежачи на дивані, що він духовно зростає, той даремно називає себе подвижником, ще й ісихастом, чого доброго. «У мене внутрішня робота, що мені зовнішня!». Ми протиставляємо зовнішнє і внутрішнє якраз у силу того, що не набули цілісності. Так у роздвоєності й лежимо. А Діва Марія не лише «сама прорубає ліпший і досконаліший шлях», але й виконує, і передає іншим людям вище вміння споглядати. А «споглядання» по-грецьки «теорія». Виявляється, вона не лише практику, але й теорію передає нам у спадок! І, головне, те, як їх об’єднати!
Далі Гр. Палама каже: «Я повідаю вам цю науку». Цікаво, що науку, а не релігію! Варто подумати про це! Православний подвижник Гр. Палама, погляди якого, за визначенням Константинопольського Собору, адекватно виражають православне віровчення, був науково освіченою людиною. В його проповідях ми побачимо цитати з Платона, Арістотеля, Філона Олександрійського та багатьох інших. Гр. Палама мав широкий світогляд, з яким ішов вузьким шляхом спасіння. А ми, вважаючи себе православними, часто звужуємо свій шлях до сектантської позиції. Але не лише наука, філософія, логіка нам потрібні, але й риторика, красномовність, щоби висловити адекватно, переконливо і гідно своє знання. Якщо хтось має намір тільки володіти знаннями, не передаючи їх іншим, повинен подумати, а для чого тоді існують школи, в тому числі і духовні? Одного «підключення» до невідомо якого «каналу», гадаю, що малувато для православ’я і подвижництва.

Ми даремно ображаємося на телевізор, який надміру показує насилля, секс… Центр управління, що все вмикає і вимикає, у нас в голові.

Гр. Палама називає органи чуттів «вікнами», через які в душу вливаються зовнішні враження. І потрібна велика духовна пильність, щоби через ці «вікна» не проникало те, що може завдати шкоди душі. Піст для того і встановлюється, щоби ми зрозуміли, які з наших «вікон» відкрити, а що закрити зовсім, щоби навчилися регулювати, а заодно і перевіряти, хто нами керує – ми самі, чи не ми. Даремно ображаємося на телевізор, який нам надміру показує насилля, секс… Центр управління, який все вмикає і вимикає, у нас в голові. Тож з царем ми в голові чи без? Тому про Богородицю написано: «Вся слава Дщери Царевий внутрь». Богородиця – це образ нашої особистості. І вся «слава» нашої духовної особистості всередині нас перебуває. Зсередини виходять усі спонукання та керування.

Гр. Палама пише, що «розуму властиво перебувати в активності». Апатія – явище негативне, що розслабляє й умертвляє. Йдеться про Вище Знання, яке базується не на роботі мозку, а поза ним і розглядається як стан благодаті, як знання по той бік знання, тобто зверхзнання. Він каже, що це знання – «Світло над Світлом», результат наближення до Бога. І говорити про нього можна лише символічною мовою. Не випадково він згадував Платона і Арістотеля, які казали про Логоса, про Єдиний Смисловий Принцип, що пронизує всю матерію, всю світобудову, всю свідомість, увесь дух. Як сказав Тейяр де Шарден, «космогенез співпадає з Христогенезом». Від Альфи до Омеги йде нарощування розуму. «Цефалізація» на латині, зростання розуму з маленької літери до Розуму з великої літери, до Божественного Розуму.
«Введення», по-латинськи «ініціум» – звідси «ініціація» – «посвячення». Це було першим посвяченням Богородиці на служіння Богу, посвяченням її у Божественні таїнства. Подальші етапи передбачають свої посвячення.

«Істинно шанує Діву Марію не той, хто її славословить і співає піснеспіви на її честь, а хто наслідує її практично у житті», – це слова Гр. Палами. Коли в Діву Марію увійшов Дух Святий, відбулася зустріч і народження Бога в душі і тілі. І у нас немає іншого шляху, ніж поступового і пощабельного сходження та народження в собі Бога.

Віктор ВЕРЯСКІН, митрополит Київський і всея України АПЦ
Переклад українською Людмили ЗЮЗЯК

Запис Свято Введення у Храм Пресвятої Богородиці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Трохи з історії

На поштівці бачимо римо-католицький костел Воздвиження Чесного Хреста на Головній вулиці (Enzenberg Hauptstrasse) у Чернівцях. Першу римо-католицьку парафію в Чернівцях було засновано в 1786 р. У той час католиків (переважно австрійських державних службовців і військових) у місті було зовсім небагато. Оскільки до 1849 р. Буковина становила частину Галичини, туди перебралося чимало поляків, які разом із німецькими колоністами і створили католицьку громаду. Спочатку богослужіння відбувалися у дерев’яній каплиці, а в 1814 р. було освячено римо-католицький храм; його використовували і греко-католики та вірмени-католики, доки не побудували своїх церков. У 1910 р. в Чернівцях налічувалося 23 000 католиків – 27% від загальної кількості населення. Після Другої світової війни, коли більшість німців і поляків залишила Буковину, в місті залишилося тільки 2 000 католиків. Втім, костел функціонував упродовж всього радянського періоду. Завдяки цьому вдалося зберегти інтер’єр із сімома вівтарями та вітражі. Сьогодні костел використовує головно невелика польська громада. Шпилястий дах, який бачимо на поштівці, було замінено на куполоподібний у 1909-1910 рр.
Гельмут Кусдат
Інформація і фото поштівки з сайту
http://www.lvivcenter.org/uk/ – Центр міської історії Центрально-Східної Європи

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Римо-католицький храм у Чернівцях відзначив річницю освячення спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Людина-енциклопедія з магнетичною привабливістю та дивовижною скромністю, щедро допомагає всім охочим у пошуках істини. Його бесіди про святе Письмо і про зміст життя однаково захоплюють як росіян з Москви, українців з Києва, так і мешканці з Чікаго й Торонто…

Людей дивує й окрилює сучасний погляд священика на науку і релігію, як дві частинки однієї цілосної істини.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфесійної теології, висококваліфікований викладач, популярний лектор і проповідник народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.

Він автор понад двох десятків книг, численних курсів лекцій, збірників статтей, духовних бесід, публікацій у ЗМІ та виступів по радіо і телебаченню.
Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів.
Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Ми – не раби, ми – радість Божа, Його діти

Таку ідею проповідує услід за святим чудотворцем Серафимом Саровським, отець-монах Веряскін. Вперше почула про це від нього навесні цього року у Вижниці, де він виступав перед працівниками культури. До речі, вже тричі Віктор Олексійович навідувався до нашої карпатської красуні. Минулого ж тижня горяни передали естафету Чернівцям. Тут, у палаці Академічному він зустрівся зі студентами-медиками та всіма охочими, хто прийшов минулої середи на його лекцію. А ввечері спілкувався з кандидатами і докторами наук, членами науково-практичного семінару «Енергоінформаційні процеси: природа та методи захисту». Так ось вчені мужі теж звернули увагу на цю, я б сказала, сонячну тезу.

Раб Божий, за словами Веряскіна, – це людина без вибору. А всі ми, натомість, володіємо певною свободою. І розумом також.

Релігійність, на його переконання, поділяється на гуманістичну й тоталітарну. У гуманістичній Бог виступає отцем, а люди – його дітьми. Ставлення ж батька до дітей – зрозуміле. Зате тоталітарна, засади якої викладені у Старому завіті, передбачає, що ми, себто люди, – раби, а Господь – наш повелитель.

Оскільки релігійність не є тотожною духовності, то всі довкола намагаються її використати. Нині активно експлуатується політичний аспект релігійності. А ще ж є і соціальна користь. На чому, зокрема, наголошував Вольтер, кажучи, що коли б релігії не було, то її мали б вигадати.

Ще під час весняного візиту Віктора Олексійовича до Вижниці поцікавилася, як він ставиться до приїздів патріарха Кирила в Україну. На це російськомовний Веряскін відповів, що візити мають виключно політичну мету. І наголосив при цьому, що священик, як і релігійність, не є тотожними ні поняттю духовності, ні поняттю моральності. Адже відомо, що перша особа московського патріархату є власником багатьох горілчаних та алмазовидобувних виробництв.

Ваше Боголюбіє, змініть предмет накопичення

З такою порадою звернувся Серафим Саровський до купця Мотовилова, коли той поскаржився йому на те, що має все, крім щастя.

– Ваше Боголюбіє, ви – на правильному шляху. Бо ваша мета – стяжательство. І Вам, Ваше Боголюбіє (вже у ті часи Саровський нікого не називав Рабом Божим, а лише так – Ваше Боголюбіє), залишається тільки змінити предмет накопичення. Стяжайте, накопичуйте в собі благодатну енергію Святого Духа і будете щасливі.
Але виникає запитання – як? Потрібні технології, чи не так?! І тут на допомогу приходить практика. І наука. Бо широкий шлях до гріха, а вузький – до спасіння.

Істину ж, як правило, не люблять і нею не цікавляться. Скільки разів церква накладала анафему, відлучаючи від себе своїх святих. Серед них і Ян Златоуст, і афонський монах Григорій Полома, які дуже багато зробили для розвитку людства, збагативши науку, і релігійну зокрема. Показово у цьому сенсі, що навіть перші ікони Рубльова були визнані церквою неканонічними. Лише пізніше з‘явилася вказівка писати ікони на кшталт Рубльовських.

Але до істини, яка на глибоке переконання Веряскіна, як і краса та добро, є долею виключно героїв та святих подвижників, потрібно постійно рухатися. А цей рух, найперше, вимагає чесності перед собою. Ми, як правило, прикидаємося не тільки на людях, а й у середині себе. І ця нещирість – головна причина людських невдач. Бо будь-яка неправда є гріхом, особливо озвучена перед собою.

Окремо хотілося б сказати про неймовірно душевно-толерантну і щиро-сердечну тональність виступів Веряскіна. Кожне слово – від самого серця. Недарма ж, мабуть, архиєпископ св. Лука, відомий в миру як доктор медичних наук, хірург Валентин Войно-Ясенецький, вважав, що людська душа знаходить свій прихисток у людському серці.

Поради людини духовної

Віктор Веряскін – православний священик з розумом ученого. Він належить до тих, хто допомагає іншим у пошуках істини через роздуми над змістом Святого письма та сучасними філософськими течіями. До речі, з його вуст Вічна книга стає близькою й зрозумілою. І дуже корисною на щодень.

Якщо тезисно назвати за Біблією джерела пізнання істини та її критеріїв, то їх буде шість, але за однієї умови – цілісного, системного та органічного підходу.

Отже, найперше, істина пізнається через Природу, яка є Живою Книгою творіння. А критерій – це природня доцільність.

По-друге, вроджене моральне почуття. Бо совість – це Божий голос в людині. Критерій простий: те, що моральне є правильним. А неморальне не може бути істинним.

Третя позиція є подарунком людині від Бога – це логіка, раціональність, розум. Критерій – порядок і закономірність. Недарма Енштейну належить вислів: «В істині є краса». А в Абсолюті – єдність добра, розуму і краси.

На четвертому місці сама Біблія, на п’ятому – історія християнства, на шостому – містичний досвід і практики святих і подвижників.

З висловів Веряскіна

Держава – і тодішня, і нинішня – виховує лицемірів і фарисеїв. У семінарії вчилися Сталін і чимало його поплічників. Закон Божий вивчав Ульянов-Ленін, маючи з цього предмету відмінно. Але це їм не завадило громити церкви і храми, розстрілювати священиків. І саме семінарист Нечаєв написав 1860 року «Катехизис терориста», яким користувалися народовольці, серед яких були і брат Леніна Олександр Ульянов, Віра Засуліч і Софія Перовська, і Желяб’єв та багато інших, які швидко перейшли від просвіти народної до терору, відправивиши на той світ чимало невинного люду, який випадково опинявся там, де скоювалися напади. Отож, я б сказав, що викладати у школі потрібно не Закон Божий, а, швидше, Благодать Божу, – наголошує Віктор Олексійович.

Цілісність – це повнота інформаційно-енергетичного союзу. Бо знання без сили, тобто Святого Духу, – ніщо. Саме тому апостол і відрікся тричі від Христа, що не мав на той час у собі ще сили, тобто Божественної енергії. …Людина тільки відкриває вуста, а Бог їх наповнює.

Бог виливає з Неба потоки сили, благодаті, енергії. Але тільки на тих, хто відчуває спрагу. Тому одні сприймають ці потоки, а інші – ні: з цього й починається свобода вибору. Але є люди, мов ті горщики, що їх перевернули до гори дном. Через це вони не можуть наповнитися благодаттю. Їм треба повернутся до Бога і відкритися душею, щоби благодатні потоки потрапили в них. Але при цьому «горщик», себто душа, має бути чистим і… порожнім, без нальоту «смальця». Гріхи перешкоджають. А ще потрібно Бога попросити про допомогу. Бо без вашого рішення він нічого не зробить.

Особистість – це людське Я, що користується всіма трьома складовими: тілом-душею-духом. Через тіло забезпечуються потреби. Душа – це психіка та емоції. А дух – високі цінності та ідеали. Саме вони визначають життя душі та тіла. І коли зовнішня людина з часом затухає й гасне (старіє), то внутрішня людина, навпаки, оновлюється і міцніє.

Апокаліпсис – умовний постулат. У перекладі «апокаліпсис» означає одкровення, пророцтва Бібілії. Та наголошу: вони – умовні. Бо є попередженням про те, що від нас вимагається тільки правильний вибір.

Віра без справ – мертва. Щоби зрозуміти, куди треба йти, на що перетворюватися, треба провести ревізію всередині себе і дуже чесно відповісти на запитання: з чого складається моє життя? До якого світу я належу?

Віра – різновид знань. Ми живемо у дивовижний, неймовірно складний і цікавий час, коли людина отримала шанс доторкнутися розумом до ідеї Творця. Як тільки вона наближається до розуміння причин і законів Всесвіту, її життя з хаотичного перетворюється на осмислене.

Сьогодення опирається на минуле і це формує майбутнє. Бо умови проявлення нашого світу – це час і простір. Енергія часу тече з минулого до нинішнього та майбутнього. З яких енергій складається нинішнє, куди спрямовані думки, туди й потече енергія, формуючи завтра. Ми обираємо маршрут і голосуємо тим, хто ми є, по суті, на сьогоднішній день. Які цеглинки минулого ми візьмемо за основу, в такому будинку і будемо жити завтра.

Доведеться впасти на самісіньке дно. Бо тільки звідти можна розпочати поступовий рух угору. – Так відповів Віктор Веряскін на запитання про наслідки морального розкладу українського, та й не тільки, суспільства, в якому споживацтво і бажання тіла отримати насолоду заполонили всіх.

P.S. Вчені з’ясували, що в світі мікроорганізмів по-справжньому шкідливих видів дуже мало. Як, до речі, і корисних. 80% вичікують. Вони не вдаються до жодних дій, доки не побачать, що перемогу починають отримувати добрі чи погані, а потім приєднуються до сильніших. Це дуже схоже на те, що відбувається в людському суспільстві, де зовсім небагато тих, які можуть і хочуть зробити світ кращим. Відчуваючи своє покликання, вони втілюють силу своєї свідомості у діях або ж молитвах.

На чиїй стороні ми?

Запис Нещирість – причина людських невдач. І будь-яка брехня є гріхом, особливо неправда із собою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чудо1:  Вимолив дощ

Того літа, коли отець Іван уперше приїхав до Брусниці, стояла посуха. Люди боялися, що залишаться без урожаю і кликали дощ. Але щоранку небо було ясне, сонце сходило високо і продовжувало нагрівати землю.

Молодий священик свою першу недільну службу провів біля однієї з сільських капличок. А звідти, у супроводі ще двох духівників із сусідніх сіл, хресною ходою пішли на поле. У 30-градусну спеку простонеба відчитали Євангеліє і благали у Господа дощу.

– Небо було таке синє, що аж очі різало, – пригадує о. Іван Лукій. – Ми закінчили молитву і розійшлися по домівках. У цей час несподівано звіявся сильний вітер, небо вмить затягнули чорні хмари і… пішов таки довгоочікуваний дощ! Пам’ятаю, люди навіть повибігали з хат, всі обіймалися і дякували Богові за ласку. Тоді сталося справжнє чудо. Гадаю, саме ця подія підкріпила віру селян. Бо вже за кілька тижнів громада узялася за будівництво церкви.

Чудо 2: Знайомство з владикою

Те, що стане духівником, о.Іван відчув іще в дитинстві. З п’ятого класу він паламарював в одній з церков Вижниці. А після школи, не роздумуючи, вступив до Чернівецького національного університету на теологічний факультет. Там, власне, і зустрів свого духовного наставника – Митрополита Чернівецького і Буковинського Данила. Іван ловив кожне його слово і дуже хотів бути подібним до нього.

– З першого курсу я паламарював у церкві при університеті, – розповідає о. Іван. – А у 22 роки владика Данило рукоположив мене у сан священика. Рік я служив разом із ним у чернівецькій церкві Святої Параскеви. А потім владика направив мене у Брусницю. Мене часто запитують, чи не було страшно йти у незнайоме село, тим паче, після розколу церкви на Київський і Московський патріархати. Але страшно не було. Я живу за принципом: якщо Бог дав мені можливість робити цю справу, значить я повинен зробити так, щоби ця справа стала угодною Господу. Бо те, що ми робимо для Всевишнього, несе добро і повертається добром. В Євангеліє написано: Рабе вірний! Ти був вірний мені у малому, я над великим тебе поставлю.

Чудо 3: Благословіння від патріарха Філарета

За чотири роки молодий священик разом із сільською громадою звів у селі церкву Святого Юрія. З того часу кожної неділі під час служби не забуває подякувати всім, хто доклав сил та роботи до зведення сільського храму.

– Церкву будували люди. Бувало, по 60-70 чоловік виходили на будову і зранку до ночі важко працювали, – пригадує о. Іван Лукій. – Я теж не стояв осторонь. Коли били бетон, разом із старостою заліз у траншею і там товкли каміння. Жінки щодня готували їжу баняками, як на весілля, і приносили нам на будову. І хоча мені було трохи страшнувато, що церква зводиться такими швидкими темпами, мої хвилювання були даремними. Тішуся тим, що за ті роки, що ми служимо у нашій церкві, богослужіння очолював і наш владика Данило, і навіть святійший патріарх Філарет разом з іще чотирма архієпископами Української православної церкви Київського патріархату. Гадаю, зведення церкви і благословіння селян Данилом і Філаретом можна вважати іще одним Брусницьким чудом.

Чудо 4: Молитва за похресника

Убранство церкви створили її парафіяни. Вишиті рушники та ікони, іконостас, придбаний сім’єю Флорескулів у пам’ять про їхнього загиблого сина, – усе просто і, водночас, по-домашньому затишно. Коли запитала в о.Івана, чи є у храмі незвичайні, чудотворні ікони, відповідь мене вразила:

– Будь-яка ікона є сама по собі незвичайною. Завжди треба пам’ятати, що молимося ми не іконам, а первообразам, – пояснив духівник. – Ящо молитимемося власне іконі, це вже буде схоже на ідолопоклонство. Мабуть, усі знають про чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Стоячи перед нею, ми складаємо свою молитву первообразу, тобто Богородиці. А вона вже, через ікону, перед якою приклоняємося, може виявити свою присутність. Так з’являються плачучі, кровоточиві, мироточиві ікони.

Ікона поставлена для того, щоби людина могла у своїй уяві відійти від земного і переключитися на небесне. Уявивши, що стоїмо навколішки перед Святим, укріплюємо свою молитву.

Так понад рік тому о. Іван молився у Києво-Печерській Лаврі за свого малесенького похресника. Хлопчик народився з вагою… 980 грамів. І вижив! Уже незабаром сільський священик проводив обряд хрещення і, одночасно, був хрещеним дитини.

Чудо 5: Щаслива сім’я

Опісля богослужіння, о.Іван поспішає до Іспасу, де на нього чекають найрідніші – дружина та синочок. Свою сім’ю духівник називає даром Господа, тим паче, що одружився він рівно за місяць до того, як був рукоположений у священики.

– Я дуже люблю свою дружину. Вона терпелива, надійна, дбайлива. Буду щирим: не можу забезпечити свою сім’ю не те, що розкошами, а навіть усім необхідним. Проте дружина жодного разу не дорікнула мені цим, – зізнається священик.

Із задоволенням на батькові богослужіння приходить 5-річний син о.Івана. Він уже добре знає паламарство, має у церкві свого стихарика. Біленький хлопчик із захопленням дивиться на батька, наче намагається запам’ятати кожне мовлене слово.

– Чи обере він мій шлях?… Не знаю. Поки що бачу, що у церкві йому дуже подобається. Проте професію нехай обирає сам, – доволі демократично мислить батько-священик. – Головне, щоби любив свою роботу. Не можна працювати з примусу, бо тоді ти не будеш віддаватися роботі цілком. Я люблю церкву. Служу не заради заробітку чи збагачення. Щоби забезпечити сім’ю, маю додатковий підробіток. А церква – то моя душа, моє серце.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Один з наймолодших священиків Буковини вимолив життя для хлопчика, вагою 980 грамів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Школа для учителя

На початку вересня виповнилося 17 років приватній виробничо-комерційній фірмі «Пелопонез». Назва її – вдячний спогад про успішні заробітчанські мандри країною олімпійських богів, а, власне, виникнення – результат участі в першому в краї приватизаційному аукціоні! На ньому новоспечений підприємець з десятирічним учительським досвідом придбав у приватну власність бар «Гриль» по вул. Головній.

І знову почалася… школа. Тільки особлива: підприємницької діяльності. Навчатися довелося з нуля, бо ніхто тоді взагалі не знав, що таке приватна власність… Але здобуті емпіричним шляхом знання втілювалися в нові комерційні придбання – і вже не лише в Чернівецькій області, а й у сусідній Івано-Франківській.

Тож з’ясувалося, що неважливо, в якій адміністративно-територіальній одиниці розташований комерційний об’єкт: «Усе залежить від того, кому доручиш роботу з цим об’єктом і як цю роботу скеруєш», – підсумовує багаторічний бізнесовий досвід у сфері громадського харчування та організації торговельної мережі продовольчих товарів Іван Боднар.

На роботу – як на свято!

Поки естрадний улюбленець старшого покоління українок Павло Зібров прославляє у своїй творчості дві матерії – «Жінки й вино», чернівчанин Іван Боднар прихиляється до пріоритетів «Жінки та спорт». І педагогічний досвід, і підприємницький утвердили власника «Пелопонеза» в такому переконанні: «Жінки – надзвичайно відповідальні і їм можна доручати будь-які справи: все обов’язково буде виконано».

Наразі в нього працює близько шести десятків людей (90% з них – жінки), і персонал стабільний: є люди, які працюють від дня відкриття фірми. «Можливо, я просто намагаюся створити їм нормальні умови, – усміхається підприємець. – Адже «особливі відносини» важливі – щоби люди йшли на роботу з бажанням».

…З гарним настроєм йшли до нього й учні – вихованці середніх шкіл №19 та №28. Чемпіонські звання й призи з міських, обласних та всеукраїнських змагань значною мірою присвячували й своєму вчителю. А шкільний колектив навіть обрав Івана Боднаря своїм директором, але потяг до заморських мандрів звабив тоді молодого вчителя фізвиховання поміняти і звання «старшого вчителя», і грамоту Міністерства освіти України на пейзажі Греції.

Та попри те, що, як твердить услід за Чеховим народний гумор, «у Греції є все», Іван Іванович повернувся до України. І до спорту. Іван Боднар – президент клубу міні-футболу «Меркурій-Чернівці», учасника чемпіонату України серед команд першої ліги. Завдяки президенту клубу, вперше в області вдалося організувати на базі фізкультурно-оздоровчого комплексу «Олімпія» збір Національної збірної України з міні-футболу. Це було 2009-го року, а вже 2010-го, вперше за багато років, був проведений міжнародний товариський матч між збірними України та Румунії на рівні національних збірних. У складі молодіжної збірної України грали троє гравців «Меркурію»!

Здоровий глузд – законам

Досвід життя та праці у світах підживив уроджену життєву активність чернівчанина. Упевненість, що власним ентузіазмом пробиваються найнеймовірніші ідеї, зробила Івана Боднаря 1988-го року наймолодшим депутатом Садгірської райради. Упродовж цього громадського навантаження він домігся відкриття дитячо-юнацької спортивної школи в Садгірському районі. Близько трьох років пішло на втілення цього проекту. Відтоді жодна спортивна школа в Чернівцях не відкрилася…

2002-го – нове обрання, на цей раз депутатом Чернівецької міськради по мажоритарному виборчому округу №53 (мікрорайон «Гравітон», вул. Руська). І знову довіра мешканців району була виправдана: завдяки наполегливості Івана Боднаря, яка знайшла підтримку і колег, і міського голови, відкрився міський культурно-просвітницький центр по вул. Руській, 222 (де нині працює художньо-музична школа та багато інших гуртків, які буквально переповнені охочими займатися тут дітьми з усього величезного мікрорайону). І знову проект унікальний, адже за часи незалежної України жодна нова художньо-музична школа в місті не вікрилася. А Боднар досі є «неформальним куратором» і цього закладу, і спортивного в Садгорі.

З 2006-го року Іван Боднар продовжує громадську діяльність, ставши депутатом Чернівецької міської ради за списками БЮТ. І, попри великий досвід спілкування з бюрократичними структурами (з різних боків барикад), досі не втратив переконання, що закони мають базуватися на здоровому глузді. Саме ця упевненість спонукала його дослідити деякі закони настільки, щоби відшукати в них те, чого, мабуть, і не закладали самі законотворці!

Нова законодавча база забороняла виділяти в межах міста ділянки під забудову на комерційній основі. Тож, коли частині міської громади Бог поклав на серце звести новий храм на вул. Сторожинецькій, департамент містобудівного комплексу та земельних відносин відмовив. Згідно з чинним законодавством. А депутату Боднарю вдалося довести департаменту та юристам: церква – не комерційна організація! Отож, завдяки волі Божій, яка спонукала депутата до такого неспокою, Храм Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Сторожинецькій обласного центру – буде.

Рентабельність – це успіх!

Ці слова – замість традиційної для більшості підприємців «мантри» про «складний економічний період та кризу» – каже про свій бізнес Іван Боднар. Він зауважує, що через кризу насправді багато закладів, особливо того напрямку, в якому працює він, закриваються. Але водночас ще більше їх відкривається! Значить, криза, як і розруха (за булгаковським професором Преображенським) починається в головах!

«Як директора і як засновника підприємств, мене особливо зараз цікавить і турбує питання прийняття податкового кодексу. Оприлюднений проект не демонструє жодного кроку назустріч підприємцю. Там є тільки ускладнення і нові навантаження. Насправді ж зменшення податкового тиску дало би кожному підприємцю змогу збільшувати зарплати, і це було б шляхом до економічного зростання».

Хоча підприємець і визнає, що конкуренція у сфері громадського харчування і продовольчої торгівлі доволі значна, він не знімає з себе великого завдання: «Мій бізнес дуже важкий, бо ми найближче до людей. Але тому на нас і велика відповідальність».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Талант бізнесмена в учителя відкрила Греція спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1560 року представники шляхетного роду Барановських, які мали в Топорівцях маєтності, збудували церкву та заповіли своїм нащадкам і всім, хто мешкатиме в селі надалі, жити в мирі та щиро молитися Богові у своїй церкві.

Будова храму незвична для православних храмів нинішньої пори: жодних викрутасів, біла споруда строгих форм, вона дуже нагадує білий корабель, який кличе вірян у мандрівку за Словом Божим…

За промислом Господнім цей храм, який пережив багато лихоліть, зберігся до наших днів.

Запис Церква, що пам’ятає Орлика й Чапаєва спершу з'явиться на Медіа-Версії.