Які враження «поетичні графіті» викликали у відомих і не дуже відомих чернівчан? З’ясовували «Версії».

Олег Любківський, художник:

Мені ці графіті сподобалися.  Вважаю, що це сучасна інтелектуальна форма настінних розписів, яка личить місту. Крім того, це розпис з художнім смаком і з ненав’язливою формою в порівнянні з агресивними підлітковими «графіті». Такі вуличні твори нерідко практикуються. Зокрема, бачив у Любліні кілька, і навіть збільшені старовинні фото у простінках, де мали бути вікна – це додає шарму і атмосфери будинку і місту в цілому. у Базелі ціла глуха стіна розписана вікнами, ніби продовження сусіднього будинку, і ще виглядає, ніби на нього падає тінь.

Графіті у Любліні

Варто цю ідею підтримати і дати розвинутися цій традиції, щоб міське середовище прикрашалося не тільки громіздкою і безкультурною рекламою, але і мистецькими складовими сучасного мислення. А чиновники… чиновники нічого не кажуть про надбудови, спиляні дерева, розбиті тротуари, недоглянуті газони і т.д.? Саме у буферній зоні ЮНЕСКО, до речі.

Мистецтво вуличного середовища безкінечне, і ним мають прикрашати місто люди з художньою уявою. Взагалі варто опрацювати концепцію настінних розписів у центрі міста, а чиновникам краще виконувати свої безпосередні обов’язки.

Олексій Каспрук, міський голова:

До мистецтва я особисто ставлюся дуже позитивно. Але і в словах чиновників є частка правди: ці мистецькі акти можна було погодити. І я особисто зробив би все для того, щоб ідея була погоджена, і художник зміг її втілити.

Олег, студент:

Частка правди є в тому, що кажуть чиновники. Так, можливо, такі речі потрібно погоджувати. Але всі розуміють, що значно простіше піти і зробити, аніж довести чиновнику, що це – добре. Тому це якесь «прокляття культури». Неважливо, хто це робив- легально, нелегально – він спровокував розмови, реакцію.

Можливо, це зроблено нелегально, але це не означає, що воно не має права на існування. Культура , як на мене, не повинна імплементуватися в русло закону. Культура – це щось відірване від бюрократії. Маємо вже приклад культури, заангажованої владою – соцреалізм. Як бачимо, там було не надто багато якісних зразків мистецтва. Культура – це явище ескапізму, можливо (від англ. escape — втеча; втекти, врятуватись; втеча від дійсності, втрата реальності). І якщо кожен митець буде запитувати: а чи можна я це зроблю? – тоді одна з головних частин культури і мистецтва буде нівельована.

Якщо хтось захотів щось зробити – це класно, особливо якщо люди справді натхненні тим, чим справді є Чернівці, а не своїм бажанням привітати когось з днем народження чи написати «Я кохаю тебе, Маруся». І вандалізм у цьому випадку – це якраз не те слово. Вандалізм – це агресивне свідоме нищення культури.

У цьому випадку я не бачу нищення на будинку, який сам буде стертий з лиця землі. Навпаки – це нагадування чернівчанам і гостям, що це місто якось відрізняється від інших міст України, можливо – і від інших міст Європи. Намагання показати, що «ви ходите не простими вулицями». Аби це місто було відомим, а не якимось загомінком Європи.

Ця інтервенція не дисонує  з містом і його історією. Можливо, такі методи й можуть привести до погіршення зовнішнього вигляду міста. Але зазвичай громадянське суспільство більш-менш адекватне і намагається зробити своє місто кращим. І я мало вірю в те, що ті, хто справді хочуть щось зробити, роблять щось погане.

На жаль, громадянське суспільство міста зараз доволі пасивне, і міськрада не готова з ними співпрацювати. Міська рада навіть не знає тих, з ким вона може співпрацювати. Можливо, міські інституції скомпрометували себе. І митці не бачать сенсу йти до чиновників, бо зараз світ відкритіший, аніж будь-яка міська влада.

Чернівці можуть піднятися якраз завдяки культурі. Архітерктура і література – це те найбільше, що наше місто дало світові. А вандалізм – це якраз білі пластикові вікна в буферній зоні. Відкриті люки на вул. Шевченка, в які можна впасти. Засилля реклами в старому місті. Наміри продати будинок, де жив Пауль Целан, приватним особам. Втрата конкретних місць і пам’яті про великих людей.

Намагання ж нагадати поезію, яка забута і якою зараз чернівчани не живуть, намагання показати, що є за нами – це не вандалізм. Ми не єдині люди, які є в цьому місті і знаємо лиш дуже близьких нам поетів. А інше, те, що не стало надбанням нашої масової культури, ми не знаємо.

Звісно, слабка надія на те, що люди, які побачать ці графіті, побіжать куувати «Загублену арфу» в книгарні. Але це спроба через щось простіше і легше – показати елітарне. І казати, що це неправомірно – це вузько.

Наразі ніхто з «культурних терористів» не взяв на себе відповідальності за мистецькі акції. Кажуть, що серед авторів «поетичних графіті» був іноземець, який після перфоменсу покинув межі України, навіть не сподіваючись на такий неоднозначний відгук у суспільстві. А за півтора тижні графіті на Барбюса облили білою фарбою.

Згадалася відома історія про те, як визнаний найкращим з тих, що нині живуть у США скрипалів 39-літній Джошуа Белл (Joshua Bell) змін заробити, граючи в підземному переході метро у Вашингтоні, тільки 32 долари і 17 центів. Він грав твори Крейслера, Шуберта, Массне і Баха на скрипці Страдіварі. За 45 хвилин повз нього пройшли понад тисячу людей, і тільки одна жінка впізнала Белла. Квитки на його концерти вартують від ста доларів.

Цікаво, величину якого рівня хотіли приборкати чернівецькі чиновники?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Художники проти чиновників. «Прокляття культури»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юра ГАЛІН  – особистість дуже різностороння. За радянських часів про таких казали: «Камсамолєц, ударнік і просто файний хлопець». Він займається програмуванням, веб-дизайном, робототехнікою, грає у джаз-банді… Але цього разу ми зупинимося на його захопленні графіті. Молодий художник розповів про власний стиль, про те, як малювати на стінах, щоби не впіймала міліція та чому в Чернівцях не надто розвинена графіті-культура.

Графіті займаюся більше 10 років. Мій брат теж цим захоплюється. Я дивився як він малює й вирішив і собі спробувати, хоча доти ніколи не малював. Спробував – і мене затягнуло. Останніми роками малюю рідше: замало часу, але хоча б кілька малюнків у рік роблю.

Я пишу слово «Render». Це мій тег. На англійському сленгу він означає штукатурити або візуалізувати. Я займаюся ще 3D-графікою і там є такий термін «рендерити», тобто перетворювати тривимірне зображення на картинку. Звідси й такий псевдонім.

Зазвичай малюю WildStyle(«дикий» стиль графіті, який вирізняється вкрай заплутаними написами), але інколи – і якихось персонажів. Останній мій малюнок – портрет козака Мамая. Це не просто малюнок, а старт більш масштабного проекту зі створення графіті-репродукцій картин українських художників. Ідея належить Ганні Якимчук – одній з активісток «Пласту». Спершу мені дали на вибір роздруківки кількох картин українських художників, в основному роботи Примаченко, і помилково представили «Козака Мамая» як одну з її картин. Коли ж я все намалював, з’ясувалося, що оригінал належить сучасній молодій харківській художниці Мар’яні Копиловій.

Оскільки в мене був дозвіл на малювання графіті (вперше в житті, чесне слово!) я абсолютно не напружувався з приводу міліції. Їм саме в ті дні виділили кілька машин Toyota Prius, тож вони повільно, зі спущеними вікнами і під російський реп (мій друг присягає, що бачив і таке) їздили з ранку до вечора містом. Звичайно, мені кілька разів довелося пояснювати їм суть проекту, на що вони відповідали щось на кшталт «ну-ну, мистецтво» …

Так, бували проблеми з міліцією. Коли я часто малював, рідні дуже за мене хвилювалися. Доводилося малювати вночі, лазити дахами й через паркани. Але я намагався завжди зробити так, щоби малюнок радував око, а не псував будівлю. Зазвичай обираю якісь убиті стіни й прикрашаю їх. Отримую від цього класне відчуття адреналіну і водночас розумію, що роблю хорошу справу.

Зараз малюю легально, але все одно виникають якісь «трабли». Пам’ятаю такий випадок: ми з друзями малювали на стіні багатоповерхівки на Ентузіастів без відповідних документів. Приїхали кілька машин міліції, намагалися нас заарештувати, але тут збіглися мешканці будинку і стали на наш захист. І нас відпустили. Здається, був суд, точно не пам’ятаю, я ще тоді навчався в школі, але все закінчилося добре. Мешканці були дуже задоволені нашою роботою.

До речі, помітив дивну річ: якщо малювати посеред білого дня на Головній, то ніхто не підходить. А, якщо десь ховаєшся у дворику, обов’язково приїде кілька «бобіків» і будуть напрягати. Тобто малюй собі внаглу – і жодних проблем не буде.

Ще люблю робити графіті, присвячене певній даті. Це як дудл – святковий логотип у Google. Наприклад, чому б не намалювати щось до 200-річчя Тараса Шевченка чи до річниці висадки першої людини на Місяці. Потім це залишиться у пам’яті. Намагаюся в графіті донести якусь ідею. А просто малювати можна й удома на папері.

Часто подорожую за кордоном. У мене є власна традиція: кожен Новий рік відсвяткувати в іншому місті, а краще – в іншій країні. За кордоном у мене багато друзів-райтерів. Але чесно кажучи, так і не залишив там жодного графіті. Хоча одного разу в Чернівцях малював із одним ірландцем. Ми просто з друзями малювали і раптом бачимо натовп туристів. Один з них зупиняється і дістає з рюкзака кілька балончиків із фарбою. Виявилося, що він – райтер з Ірландії. Поки туристи гуляли містом, ми з ним малювали близько трьох годин. Це було дуже круто.

Загалом у місті близько сотні моїх малюнків. Малюю і в незвичних місцях. Скажімо, на автомобілях, тролейбусах. Але все це – цілком легально. Було, вилазив на дахи будинків. Це називається руфтоп – малюнки на дахах. Але руфтоп в основному нелегальний. А зараз таким займаюся рідше. Мені подобається працювати довго, десь два-три дні. Приходити, малювати кілька годин на день і спокійно доводити все до кінця.

На жаль, графіті-культура в Чернівцях не надто розвинена. Багато «старих» райтерів припинили займатися графіті: сім’я, робота… Залишилася лише молодь, яка тільки вчиться. Раніше в мене було багато друзів-райтерів, але вони роз’їхалися хто куди. Як, приміром, мій найкращий друг Ohaka –він зараз живе у Києві. Ми частенько з ним малювали разом, він дуже класний художник.

Мені подобається фрістайл. Коли приходжу до стіни непідготовленим і вигадую малюнок на ходу. Раніше робив якісь ескізи, а зараз імпровізую… Як у джазі. До речі, дуже люблю джаз і сам граю в джаз-фанк банді.

Якщо подивитися на будь-яку творчу людину, яка займається, приміром, музикою, можна прослідкувати, як розвивається її особистість. Цими вихідними переслухав всього Гербі Генкока. Це відомий джазовий піаніст. Мені цікаво прослідкувати, як він грав, коли починав і виробив свій власний стиль. Сподіваюся, що з часом і в мене буде своя оригінальна стилістика графіті – за рахунок плавності літер і яскравості кольорів їх можна відрізнити від робіт інших райтерів.

Як навчитися малювати графіті? Знайди собі маленьку будку чи сарайчик і тренуйся, щоби спершу не псувати стіни. Все просто, як і в будь-якій справі. Бери і малюй. Justdoit!

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Юра ГАЛІН: «Графіті для мене – це імпровізація… Як у джазі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 жовтня у Чернівцях з нагоди святкування Дня міста райтери розмальовували стіни дитячого майданчика, який знаходиться на вулиці Котляревського.

Зі словом «графіті» у багатьох із нас асоціюється розпис будинків, підземок, балюстрад, прогонів на поверхах, автобусних і трамвайних зупинок, стовпів, телефонних будок… В принципі, графіті пишуть на будь-яких поверхнях. Графіти – це, звичайно, захоплення, навіть, іноді, і стиль життя, певна альтернатива. Явище стало настільки популярним, що в певній мірі змінило зовнішній вигляд вулиць міст. Звичайно, воно буває стихійним, неочікуваним, іноді і деструктивними для власників стін будинків, інтер’єрів, але попри все – настінні написи райтерів уже стали і частиною міського краєвиду.
Тому і не дивно, що вже вкотре у Чернівцях відбуваються різні графіті-фести.

І ось що вийшло…Фото 9.10.2011

Сьогодні на площадці я зустріла Ірину і Нікіту (ми познайомилися біля невеличкої альтанки, де ховалися від дощу). Вони теж прийшли подивитися на картини-графіті вчорашнього фестивалю.
– Ви теж райтери?
– Ще ні, але вчимося.
– Напевно, ви зараз більше малюєте олівцем, а не балончиком.
Важко придумувати своїх персонажів?
– Треба спочатку засвоїти техніку. Це дається не скоро. Але є в кого вчитися. І що подобається в графіти – це імпровізація і широкий вибір тем. І кожний має свій стиль.
– А яке відношення до стихійних ( будь-де і будь-яка) поверхонь для графіти? Де краще малювати райтерам?
– На таких дитячих майданчиках, на зупинках. Але в кожного рейтера є особиста думка на вибір, де малювати.
Я побажала Ірині і Нікітін цікавої і яскравої команди однодумців, а також у майбутньому взяти участь в аналогічному фестивалі.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Графіті-фестиваль на День міста спершу з'явиться на Медіа-Версії.