«Під час події ми поговоримо про наслідки розпаду СРСР для всього світу та роль у цьому українців, шлях України до здобуття незалежності, чому всі спроби Росії відновити імперію зла приречені на провал, а також про перспективи нашої країни щодо вступу до ЄС і НАТО та вплив на ці процеси країн-сусідів.
Після зустрічі буде Q&A-сесія, протягом якої можна буде поспілкуватися з автором, придбати його книжку «Як українці зруйнували імперію зла» та отримати автограф», – йшлося у повідомленні організаторів  ICES – The Institute for Central European Strategy, Infopost.  Подія відбулася за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Модератор заходу: Лілія Шутяк , чернівецька журналістка та викладачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.

2021-го на телеканалі Перший розпочався показ документального серіалу «Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла». Сценарій Олександра Зінченка. 2023-го серіал отримав премію Івана Франка у галузі інформаційної діяльності від Державного комітету телебачення і радіомовлення України. У квітні 2023 – премію Леся Танюка. У червні 2023-го Олександр Зінченко анонсував вихід книжки «Як українці зруйнували Імперію» за мотивами серіалу. Вихід книги: 2024.

На зустрічі Олександр Зінченко переповів епізод  у Варшавському університеті, де відбувалося нагородження за книгу «Година папуги: Українські сторінки Катині». Це була розмова із Станіславом Шушкевичем, першим керівником незалежної Білорусі : «…був на других-третіх ролях, а СРСР розвалили українці і Кравчук!».

Документальний серіал  «Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла», створений до 30-річчя незалежності України,  розкриває багато подробиць, про які раніше  не говорилося і «на деякі події ми тепер будемо змушені подивитися під геть новим ракурсом».

Серіал складається із 7 серій:  одна серія – це один день. Остання серія описує події, які відбуваються протягом приблизно пів року.

Фестиваль «Червона рута», гімн України вперше звучить на телебаченні, яке транслює фестиваль. Фестиваль відбувався у Чернівцях і чернівчани це  пам’ятають…

24 серпня 1991 року був проголошений Акт про незалежність України та створення самостійної української держави — України. 1 грудня 1991 року відбувся загальнонаціональний референдум на території України щодо проголошення незалежності України. До бюлетеня внесли запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Ствердно на це запитання відповіли 28 млн 804 тис. українців (або 90,32 %), взяли участь у голосуванні 31 млн 891 тис. громадян (або 84,18 %).

Остання серія «На межі ядерної катастрофи. Колапс на Різдво», початок: «Чи могли Росія та Україна обмінятися ядерними ударами…».  Восени 1991 року московські газети пишуть, що Єльцин обговорював із військовими можливість ядерного бомбардування Києва. Чи означало це, що червневий прогноз ЦРУ міг реалізуватися у жовтні-листопаді 1991 року? Та хто насправді розвалив СРСР?

Будь який історичний факт є подією.  Історія і пам’ять споріднені. На зустрічі Олександр Зінченко говорив і про дослідження істориками геноциду українців у період Голодомору. Ініціатором ушанування пам’яті жертв Голодоморів в Україні на державному рівні  є третій президент України Віктор Ющенко.
У 2010 році президент Ющенко підписав указ про удостоєння Степана Бандери звання Героя України. На той час це рішення в Україні підтримали 4,6% громадян. Але тоді і тепер –  Степан Бандера є найяскравіший символ української державної самостійності.
Пам’ятаю проєкт українського телебачення 2007-2008 рр. – «Великі українці». На почесне звання Великого українця претендувало 14 тисяч осіб. І тоді на третьому місті був обраним Степан Бандера. Це було неймовірно, несподівано, неочікувано. А у середньому по Україні у 2015 році Степана Бандеру позитивно оцінювали 12,5%. Але з кожним роком ситуація змінювалася. Війна миттєво змінила пріоритети. У 2021 році Бандера мав підтримку 34%, а у 2022 році – 84% .
«Треба розуміти, що ми зараз дуже динамічно змінюємося. Це просто один із прикладів фантастичної динаміки суспільних настроїв. Але в 1990 і 1991 роках, коли була відновлена українська незалежність, уявити собі ось такі настрої було неможливо», – Олександр Зінченко.

Предметом історії є минуле, яким воно  формується на основі свідчень, фактів, документів. Новітня  історія України формується і пишеться просто зараз. Вона твориться і в умовах війни, яка розпочалася 20 лютого  2014-го. Наша історія України  є і нашою інтелектуальною зброєю. Соборність, незалежність і свобода не даються в один момент і назавжди. За них слід боротися і відстоювати. Постійно. Щодня. Ми обов’язково переможемо!

Дякуємо за зустріч!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Зустріч-дискусія з Олександром Зінченком у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Режисер – Інна Даніліна.
Сценічне та музичне оформлення – Іван Данілін.

“А ще раніше, в 1931–1932 роках, і йдучи щоранку на дачний поїзд, я з півмісяця, день за днем, спостерігав смерть одної бабусі під тином…З опухлими від голоду ногами, втративши сили, вона лежала під тином на шляху, що проходив близько самої колії залізниці, повз садиб люботинського дачного присілку.
Серед бур’яну, густо вкритого придорожним пилом, з дерев’яною мискою у головах, поставленою чиєюсь сердобольною душею для милостині, страшною сухорлявістю рук, з кістками, щільно обтягнутими прозорою жовто-сірою шкірою, з лячними, набряклими, мов колоди, синіми ногами й роздутим, опухлим обличчям, на якому змужнілими плямами сиділи тупі, бездумні очі, – лежала вона день за днем, жахлива, мов привид…
Агонія бабина тяглась довше звичайного тому, що прохожі, видко, хоч трохи підгодовували її своїми пожертвами. Проте, ніхто не міг врятувати її від смерті, бо всім бракувало їжі, всі голодували…”, – з щоденника Юрія Самброса.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Ліна Костенко

Ми обов’язково додивимося цю виставу. І коли не буде повітряної тривоги… І коли завершиться ця війна. І коли буде мир…І нашу Україну ми обов’язково будемо бачити у цвітінні! Дякую за виставу.

Більше фото з вистави за посиланням – ДОКУМЕНТАЛЬНА ВИСТАВА «GENOCIDE» У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перервана вистава «GENOCIDE» за щоденниками свідків Голодомору у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23 листопада об 11:30 на розі вул. Шевченка і Руської студенти Української академії лідерства за підтримки обласної державної адміністрації проведуть акцію «Вуличний ресторан: Непораховані з 1932», присвячену трагічним подіям Голодомору. Організатори нагодують мешканців міста тим, що змушені були їсти українці 86 років тому через злочини СРСР. Вшанування пам’яті загиблих пройде у незвичному для міста форматі, щоби відтворити атмосферу 1932-1933 років і нагадати чернівчанам про ті страшні події, які називають геноцидом української нації.

За даними Інституту національної пам’яті, від штучного голоду тоді померло від 4,5 до 7 мільйонів осіб. Радянська влада знищувала документи й докази своїх злочинів, тож точну кількість жертв порахувати неможливо. Мільйони українців так і залишились невідомими, безіменними та Непорахованими.

Запис Відчути голод Непорахованих спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу. Після цього засідання з’явилася жорстка заява посла України у Німеччині Андрія Мельника, який звинуватив українських істориків у бездіяльності, а фактично – в опорі такому визнанню.

Майже п’ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшло по сім науковців з кожної сторони. З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак.

Ще тоді одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення «історії України у радянський період і теми Голодомору». Завдання важливе, тим більш актуальне зараз, коли Бундестаг почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Як відомо, петицію із закликом про таке визнання підписало понад 50 тисяч громадян.

Однак комісія, яка мала би робити все для цього історичного рішення, вирішила просто ігнорувати цю тему. Та варто було мені висловити у публічному просторі кілька критичних думок щодо діяльності (радше бездіяльності) Німецько-української комісії істориків, як з’явилася гнівна реакція її співголів – шановних професорів Мартина Шульце Весселя та Ярослава Грицака. Аж не віриться, що принаймні так мені вдалося вивести з летаргійного сну пана Грицака, який протягом останніх чотирьох із половиною років у згаданій (надзвичайно відповідальній, не лише почесній!) якості зайняв вельми комфортну для себе нішу стороннього спостерігача щодо резонансних історичних тем, які жваво обговорюються у німецькому політикумі та суспільстві. І йдеться не лише про визнання Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу.

Про інші деталі – дещо пізніше. Наразі  хотів би повернутися до витоків – а саме до лютого 2015-го, коли вдалося реалізувати чудову ініціативу голови Німецької асоціації

істориків професора Шульце Весселя (за що йому – особлива повага) і створити Німецько-українську комісію істориків. Адже дефіцит базових знань про Україну в Німеччині – особливо з початком російської агресії – просто зашкалює. Ідею з ентузіазмом сприйняли у Києві.

Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоби домогтися фінансування цього унікального інституту. Пригадую, не було меж моїй радості, коли спільними зусиллями нам вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK.

Тоді мріялося, що об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі та в мас-медіа. Передовсім у самій Німеччині.

Тоді я і в страшному сні не міг уявити, наскільки ілюзорними є ці очікування.

Більше того, комісія, монополізувавши цю нішу, свідомо чи несвідомо повністю самоусунулася з суспільного дискурсу, зайняла (даруйте, панове професори, за чесність) страусину позицію. Поясню, що маю на увазі.

У своєму відкритому листі її співголови рапортують про «великі досягнення», які, безумовно, заслуговують на увагу, зокрема, проведення п’яти щорічних конференцій, виділення щороку п’яти стипендій для молодих науковців, а також плани створити інформаційний портал.

Усе це важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами). Втім, є одне «але»: все це відбувалося і відбувається у власному академічному мікрокосмосі, у комфортному науковому вакуумі, такій собі теплій ванні. Натомість справжні фундаментальні виклики, які турбують громадськість обох країн, відверто ігнорувалися комісією.

Найбільш разючий випадок – це навіть не визнання Голодомору, а ініційовані нашими друзями в Німеччині, фракцією Партії зелених, публічні дебати в Бундестагу про «історичну відповідальність Німеччини перед Україною». Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту. Це була справді безпрецедентна подія.

Йшлося про те, що, з огляду на непрості сторінки спільної історії, Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії. На жаль, депутатам так і не вдалося ухвалити рішення, а саме питання формально передали до комітету в закордонних справах. Хоча ці дебати могли б стати унікальним шансом для нашої історичної комісії сказати вагоме слово, вона вирішила не помітити цієї – сорі за тавтологію – історичної події. Жодного інтересу, жодних публічних звернень, жодних коментарів, жодної реакції, жодних публікацій у німецьких ЗМІ. Нічого! Як на мене, така позиція не має нічого спільного зі справжньою науковою відповідальністю.

На жаль, подібний сценарій повторюється сьогодні, коли, завдяки титанічним зусиллям українських активістів у Німеччині та людям доброї волі з усього світу, вдалося зібрати підписи під петицією до Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом.

Як вже згадано, 21 жовтня відбулося засідання петиційного комітету у Бундестазі. У німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одного з найбільших злочинів ХХ сторіччя. Та DUHK чомусь не вважає, що ці заклики мають її зачіпати.

А тепер – найцікавіше. Як з’ясувалося, вони мовчать свідомо і планують мовчати й далі!

На мій запит вони офіційним листом повідомили, що після обговорення, цитую, «більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоби не висловлювати свою позицію» (!).У листі вони навели й обґрунтування цього дивного рішення.

Одна з двох причин звучить так: «оскільки Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин». Коли я це прочитав, то ледь не впав зі стільця від шоку! Із таким підходом ми категорично не можемо миритися.

Саме тому комісію з українського боку необхідно перезавантажити! Ця необхідність вже давно перезріла.

Зрештою, дивною виглядає ситуація, коли жоден (!!!) з поважних українських членів DUHK не тільки не володіє німецькою мовою, але й не займається дослідженнями саме українсько-німецьких взаємин. Пан Грицак мав би і сам зробити для себе висновок і передати естафету тим науковцям, що не будуть мовчати.

Закликаю потужну вітчизняну спільноту науковців-істориків долучитися до оновлення Німецько-української комісії.

P.S.: Вище я навмисне не згадав про другу причину, з якої комісія вирішила не брати участі у дискусіях. Вона звучить так: «бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше «злочином проти людяності», ніж «геноцидом», згідно з дефініцією ООН».

У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, «більшість» означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої «цікавої» думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник. Натомість Ярослав Грицак мій лист від 19 вересня проігнорував, не надавши жодної відповіді.

АНДРІЙ МЕЛЬНИК, Посол України в Німеччині

Європейська правда

Запис Мовчання буває злочинним: Чому історик Грицак має піти з українсько-німецької комісії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За свою довгу історію людство пережило чимало страшних трагедій. Одна з найжахливіших сталася на нашій українській землі: на початку 30-х років ХХ століття Москва організувала тут штучний Голодомор, жертвами якого стали мільйони ні в чому не повинних людей. Тривалий час цю трагедію в СРСР замовчували, але безкінечно приховувати правду не могла навіть могутня ідеологічна система КПРС. Нині в Україні про неї говорять відкрито, учні українських шкіл на уроках історії вивчають ті страшні події. Науковці пишуть монографії про Голодомор, митці створюють художні твори, в яких відображене  те, що відбувалося тоді в Україні. Наше покоління намагається детально розібратися в минулих подіях і зрозуміти:  кому й для чого потрібна була ця трагедія.

Удар по селу

Наприкінці 20-х рр. у СРСР розгорнувся масовий «колгоспний рух»: за наказом партії селян агітацією, а де й просто силою змушували об’єднуватися в «колективні господарства». Будь-які спроби опору негайно придушувалися. Особливу ненависть влади збурювали заможні селяни, яких віднесли до класу «куркулів». Почалося масове «розкуркулення»: у заможних селян відбирали власність, а їх самих висилали. Партія оголосила «ліквідацію куркульства як класу». До березня 1930-го з радянської України до Сибіру, Центральної Азії й на Далекий Схід вислали майже чверть мільйона людей – «членів куркульських сімей». Тисячі нещасних загинули від холоду, голоду і хвороб ще в дорозі чи вже на новому місці. Адже людей нерідко викидали там, де не було навіть житла, і треба було самим копати землянки і якось влаштовуватися на новому місці.

А українське село позбавили найкращих трудівників. Перетворені ж на колгоспників селяни, позбавлені землі та власних засобів виробництва, працювали без особливого завзяття. Праця на чужій землі – це зовсім не те, що праця на своїй… Відтак помітно впали врожаї зерна, до того ж під час збору врожаю було втрачено від 30 до 40% зібраного. Організація праці у колгоспах була малоефективною, керували ними нерідко люди, далекі від сільського господарства. Москва спрямувала на село 25 тисяч «найкращих синів вітчизни» – міських робітників, яким доручила створення колгоспів.

Зерна збирали все менше, а центральна влада вимагала його все більше. Сталін готувався до великої війни, і йому потрібна була сучасна промисловість, здатна випускати бойові літаки, танки, артилерію. А сучасні технології можна було закупити лише на Заході, для чого потрібне було зерно, яке користувалося значним попитом на світовому ринку. Крім цього, село мало забезпечити хлібом і промислових робітників у містах. Відтак Москва вимагала від села здавати зерна все більше, а його виробництво не зростало. Тоді влада почала шукати винних, щоби покарати їх і забезпечити достатнє надходження харчових продуктів державі.

Початок голоду

Центральна влада встановила нереальні плани здачі зерна, і для їхнього виконання спрямувала на село чиновників, чекістів, червоноармійців. Ті почали забирати все, що могли знайти. У Москві вважали, що «українські куркулі і підкуркульники» спеціально не здають зерно державі, а переховують його для наступного перепродажу за вищими цінами. Шукали зерно і в селянських коморах, і землю рили на городах, щоби знайти закопані запаси. Забирали все, що вдалося знайти. Вже навесні 1932 року. в українському селі спалахнув справжній голод. Улітку ж зібрали майже на 5 млн тонн зерна менше, ніж 1930-го. А Москва вимагала здавати все більше і більше.

У серпні 1932-го в СРСР прийняли закон, за яким можна було на десять років потрапити за грати лише за пару колосків, узятих з колгоспного поля. А за більші «крадіжки колгоспного майна» встановлювалася навіть смертна кара. Райони, які не виконали плану здачі зерна, оточувалися військами, й туди не надходило жодного продовольства. Правда, для начальства і сільських активістів існували винятки з правил: вони отримували продовольчий пайок. І саме сільські активісти особливо лютували, відбираючи у своїх односельців останнє: від конфіскованого вони отримували свою частку.

Узимку 1932 року голод вразив Україну, Кубань, Дон, середнє Поволжя. Саме ті райони, де свого часу чинився найбільший опір радянській владі і де раніше діяли озброєні повстанці. Активного спротиву тут уже не було: послаблені голодом люди не мали сил боротися за свої права. Вони вмирали масово, і влада не надавала голодуючим жодної продовольчої допомоги. Навпаки, робила все для того, щоби з голодного села люди не могли перебратися до міст, де все-таки можна було знайти їжу.

Наслідки Голодомору

Точна цифра жертв такої державної політики невідома досі. Матеріали радянської офіційної статистики фальсифіковані, на них спиратися не можна. Дослідники вважають, що від голоду в УРСР в 1932-1933 роках померло не менш як 15% населення республіки, а це мільйони людей. Щохвилини 17 людей помирало навесні та влітку 1933 року, щодня – 25 тисяч… Вимирали цілими селами, а на їхнє місце з Росії завозили селян, які вселялися у хати померлих господарів, і таким чином міняли демографію цілих районів. Чимало нащадків цих російськомовних переселенців дотепер з ненавистю ставляться до України, розуміючи, що користуються чужою власністю й живуть не на своїй землі.

У кожної сім’ї, що пережила Голодомор, є свій, власний спогад про нього. Особливих страждань зазнали діти, які не могли нормально розвиватися, бо не мали їжі… Свідок описує селянських дітей під час голоду: «Голови, як тяжкі ядра, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і ногах видно, як кожна кісточка під шкірою ходить, увесь кістяк шкірою мов жовтою марлею обтягнутий. А личка в дітей старенькі, вимучені, мовби діти по сімдесят років на світі вже прожили. А очі, Господи!…”

Найжахливішим було, коли мати, аби прогодувати кількох своїх дітей, різала одну дитину та її м’ясо давала іншим. Людоїдство під час Голодомору набуло певних масштабів. А це украй негативно позначалося на людській психіці, і пам’ять про нього увійшла до історичної пам’яті українців.

Хліб, що забрали в українців, продали до США та Німеччини. А в Німеччині  саме  1933  року до влади прийшов Адольф Гітлер. Українським хлібом він відгодовував своїх солдатів, які згодом вторглися в Україну. Не дивно, що чимало українців, мобілізованих до Червоної армії, кинуло зброю і розійшлося по домівках. Вони пережили Голодомор і не бажали захищати сталінський режим, який влаштував їм таке пекло на землі.

Як виживали люди під час голоду

Кількість померлих від голоду різниться по областях України. Багатьом допоміг вижити ліс. Гриби, ягоди, лісові горіхи давали можливість втамувати голод.У хід ішли жолуді, які вимочували у воді і смажили, викопували різне коріння, яке також їли. У лісі можна було вполювати зайця, білку, їжака, гадюку – а це м’ясо, що підтримувало сили людини. Рятували річки й озера: риба, раки, навіть жаби й вужі давали потрібний організму білок.

Люди ловили мишей і щурів, полювали на горобців та інших птахів, їли  навіть мурашок і земляних хробаків. В їжу йшли трава і листя дерев, бруньки.  Коріння лопухів, комишу, латаття, аїру в печеному вигляді могли замінити картоплю. Споживали кульбабу, яглицю, борщовик, заячу капусту, кропиву, щавель. Над вогнем тримали шишки сосни та ялини, з них висипалося насіння, яке є досить калорійним. Хто як намагався вижити.

А влада допомоги селянам не надавала. Навпаки, вона спровокувала страшну трагедію для реалізації власних цілей, дуже далеких від народних інтересів. Ворог, який влаштував Голодомор нашому народу, нині веде війну проти України. І програти цю війну означає повний занепад України і зникнення українців з карти світу. Пам’ятаймо про це!

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Голодомор 1932-1933 років в УРСР (частина 26) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Майже 50 пасажирів вагона №8 потяга «Львів – Чернівці» 12 липня, саме на Петра і Павла, ледь не дали дуба: +44 за Цельсієм – така температура трималася у вагоні протягом 6 з половиною годин дороги, бо поїзд ще й запізнився. Причому вікна вагона були наглухо закриті, тож провітрити його не було найменшої можливості.

Як з’ясував Ярослав Кирпушко, один із його пасажирів, цей вагон зі сніжинкою, – а така позначка означає, що вагон із кондиціонером, – возив буковинців до столиці. Та коли кондиціонер вийшов із ладу, вагон приєднали до потяга, який курсує до Львова.

– Напевно, ця душогубка й після 12 липня возила і возить моїх бідних земляків до міста Лева, – висловив припущення п. Кирпушко. – Адже коли я звернувся до бригадира поїзда із претензіями, мені пояснили, що, мовляв, у такій державі живемо…

А яка це така держава? Комуно-мраксистська? «Це ж фашисти і комуністи знищували людей у кузовах фургонів, куди виводилася труба з вихлопними газами, – розмірковував потерпілий. – А наша «Укрзалізниця» у своєму цинізмі пішла ще далі. Вона не тільки випробовує на людях нову термічну зброю, а й бере за це гроші. Ще й чималі!»

Тому-то й згадалася мені після його розповіді документальна книга незалежного історика з Києва Миколи Сядристого «Коммуно-мраксизм: ловушка дьявола для рабов», яка нещодавно побачила світ. До слова, це саме Микола Сядристий зібрав усі матеріали стосовно Голодомору 1932-33 років і переконав з допомогою цих жахливих документів Ющенка, що йдеться про геноцид українського народу. Так от, у своїй книзі автор не тільки порівнює цитати з робіт Леніна і Гітлера, які світоглядно співпадають стовідсотково, а й доводить, що комуністи і фашисти – одного поля ягоди. Книга вражає і перевертає свідомість. Та чи не найголовніше її твердження – те, що сьогоднішня українська влада – це продовження радянської. Наразі методи її поводження з людьми – ті ж.

Бо чим іще пояснити винищення народу? Щодня українців меншає на 700!  Платоспроможність нашого громадянина лише протягом останніх років упала, згідно з офіційними даними, учетверо. У 6 (!) разів зросли ціна на газ та інші тарифи. Утричі підскочили  ціни на продукти харчування й ліки. Курс долара зріс утричі, тобто відбулося триразове знецінення гривні та заощаджень людей. І це далеко не повний перелік наших бід. Адже розвалено банківську систему, про економіку вже давно ніхто і нічого не каже. Упав наполовину експорт та імпорт. З’явилися нові податки на ліки та війну. Стратегічні об’єкти допродуються. Навіть обласні енергетичні компанії вже належать росіянам, яким ми нині протистоїмо у так званій гібридній війні. Та й розгул злочинності лякає все більше і більше. І  насамкінець, мабуть, найсумніше: за твердженням спеціалістів-міжнародників, Україну перетворили з суб’єкта в об’єкт міжнародної політики.

Тож які ще факти потрібні на підтвердження антинародності й антидержавності тих, хто нами керує?!

Людмила ЧЕРЕДАРИК   

Запис Про теплову зброю «Укрзалізниці» та її комуно-мраксизм спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Український голодомор 1932-1933 років визнано злочином проти людства. Голод був наслідком не лише збільшення примусових хлібозаготівель у той період, але повного вилучення продовольства у всіх регіонах СРСР, населення яких на 2/3 і більше складали українці. Терор голодом, депортації, індивідуальні масові репресії були спрямовані проти України як національної республіки. Протягом ХХ століття Україна пережила три голодомори: 1921-1923 років, 1932-1933 років, 1946-1947 років, але другий був найбільш масовим і жорстоким.

За даними істориків, протягом 1932-33 років жертвами голоду, що виник унаслідок адміністративних заходів радянської влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 7 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті трагічні роки Україна втратила від 10 до 25% свого населення, втрачаючи по 25 тисяч осіб за день, по тисячі – за годину, по 17 – щохвилини. Як стверджують фахівці, якби Україна не пережила Голодомору, її населення нині було б удвічі більшим – до 100 млн. осіб.

Запис 28 ЛИСТОПАДА ВШАНУЄМО ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На вікні свіча догасала.
Мати дитинча колисала
Не в колисці, ні,
Не в колисці, але у труні.
Мертві по ровах, їх мільйони.
По німих церквах стогнуть дзвони…

Богдан Стельмах

На цвинтарі забутому сільському
Похилені від старості хрести…
Тут почесті не віддають військові
І мало хто приходить вже сюди…
Десь тут лежать батьки моєї мами,
Її маленький братик поруч спить..
А скільки їх, від голоду померлих,
По всій країні в могилках лежить…

Валентин Філонік

Шапка землі — висока могила — козацька могила,
Насип її ненько Вкраїно під небо для тих,
Кого смерть в тридцять третім скосила,
Бо нам перед ними покаятись треба,
Очистити душу за голос лякливий, за руку безсилу.
Ой шапку землі мусиш ти і я мушу принести
На цю всескорботну могилу…

Вадим Крищенко

Не погасне у сльозах свіча,
Дзвони пам’яті не замовчать.
Де могили братські без війни,
Де людей ховали без труни.
Не погасне пам’яті свіча…

Василь Василашко

24 листопада відбулася прем’єра вистави “Голодомор” у Центральному палаці культури Чернівців.
Учасники вистави: Чернівецький Народний театр ЦПК  м.Чернівці, народний театр “ТЕМП” та Чернівецький театр “УЧНІ”.

Режисери постановники: Марта Шумілова-Лисякова, Іван Данілін

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис “На вікні свіча догасала…” Прем’єра вистави “Голодомор” у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21 листопада. Річниця Майдану

Прочитала у Тамари Шевчук з Києва:
«ГОЛОВНЕ! не робіть з цього свята. прийдіть, запаліть свічку, обніміть всіх хто буде навколо вас на майдані й подякуйте один одному… навряд буде багато реальних людей, котрі воювали на майдані за нашу свободу (бо вони всі на фронті… але можливо ви попадете саме на тих героїв…»

Багато моїх друзів, які були на Майдані, місяці, у наметах, зараз на фронті.
Серед них є і поранені. Які трохи оговтавшись, знову поїхали на фронт…

Боже, бережи всіх наших воїнів на фронтах! Боже, дай Україні мир!

22 листопада – День пам’яті жертв голодоморів…

Царство Небесне і вічна пам’ять жертвам Голодомору!

23 листопада. Народне віче «Боротьба за права громади продовжується!»

23 листопада на Центральній площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулося віче «Боротьба за права громади продовжується!».
Захід організувала Чернівецька обласна організація Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

23 листопада. Благодійний ярмарок для АТО

23 листопада чернівчани взяли участь у благодійному ярмарку для допомоги  бійцям АТО.
Захід відбувся  у Целанівському центрі (вул. Кобилянської, 51).
Організатори: Оксана Івасюк, Христя Венгринюк, Лариса Маркуляк.

У листах на фронт до воїнів діти пишуть: “Повертайтеся живими! І з перемогою!”
Так і буде!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Не свята… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. Розпочався він наприкінці літа 1932-го, свого піку досяг навесні 1933-го і завершився на початку літа. Головною причиною Голодомору історики називають політику тоталітарного сталінського режиму щодо українців. Коли люди голодували, влада не лише не припинила примусове відбирання їжі. Навіть не приймала допомогу інших країн, а навпаки – кинула всі сили на те, щоб ізолювати голодні райони.

За даними істориків, у 1932-33 роках жертвами голоду в Україні, за різними оцінками, стали від 4 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті трагічні роки Україна не долічилася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей в день, по тисячі — на годину, по 17 — щохвилини. Найбільше постраждали тодішня Харківська і Київська області. На них припадає більше половини усіх загиблих.

У Чернівцях біля Пам’ятного каменя на розі вулиць Руської та Шевченка провели пам’ятний мітинг-реквієм.
На Центральній площі, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, Чернівецька обласна організація ВО “Свобода” спільно з організацією “Студентська Свобода” провели акцію вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Була розміщена тематична виставка “Вбивство голодомором – геноцид”.
О 16.00 запалили свічки пам’яті спільно з всеукраїнською акцією “Запали свічку пам’яті”.

Тематична виставка “Вбивство голодомором – геноцид” містить фотоматеріали та свідчення очевидців тих років, які висвітлюють хронологію, засоби та жахливі наслідки фактичної війни режиму проти сільських трударів.

Виступ активістів ВО “Свобода” – СБУ пропонуватиме новому парламенту встановити кримінальну відповідальність за заперечення голодомору.

Царство Небесне і вічна пам’ять жертвам Голодомору!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора. Автор фото у Києві – Володимир Філіппов

Запис 22 листопада Україна вшановує пам’ять про жертви голодоморів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Моя мама навіть кавун і диню їла завжди з хлібом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гайдук Ганна Єфремівна (Мигове, Вижницького району, у 1932-33 роках мешкала в с.Грушки на Вінничині):

«…Одного разу приїхали підводи з району і забрали у нас все, що ми мали, що було коло хати: жито з городу, картоплю, квасолю. Нас лишили голодних. Ми всі виживали як могли…

Якщо хтось із дітей відійшов від хати, то вважай, що його вже немае: вбили і з’їли. На підводах возили мертвих без труни. Найбільше помирали від голоду діти…»

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Смерть від голоду була буденною спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому російське керівництво заперечує очевидні факти? …

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис ГОЛОДОМОР: НЕЗАСВОЄНИЙ УРОК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

–…Щойно вийшла заміж, як прийшли «руські»: почали забирати молодь на Донбас. Нас забрали разом із чоловіком. Війна захопила на шахтах. Спочатку вивели копати окопи, потім завантажили у потяг і намагалися евакуювати. Та ешелон розбомбили, і ми – четверо товаришів – пішли додому пішки… Пробиралися захопленими німцями територіями. Голодували, ночували у скиртах соломи. Прогортали там нори, вкладалися ногами вглиб, а головою назовні, аби могли дихати. За ніч, бувало, хустка, волога від надиханої пари, примерзала до голови – відривала разом з волоссям. Усім було тоді важко, часто люди не мали чим нагодувати таких, як ми, не приймали на ночівлю. Так ми дійшли до Буга. Страшно було перебиратися на протилежний бік: німці набирали людей на пором, довозили до середини і там топили. Нас перевіз уночі якийсь старенький місцевий дідок – в одномісному човні, кожного з чотирьох окремо.

–…Дійшли додому живими. А як скінчилася війна – почалися колгоспи. І я знаю, звідки взявся голод… Усіх заганяли в колгоспи. Тато пішов одним з перших. Він добре знав, чим може закінчитися відмова. Ще за Румунії через Дністер нерідко переходили з радянської сторони агітатори за радянську владу. Бували і в тата вдома, часом ховав їх від влади. І вони ще тоді радили: будуть колгоспи – не відмовляйся, бо буде біда. Тож тато віддав поле, млини – майже все, що мав, і записався в колгосп. Хоча всі місцеві люди добре знали, що то таке: радянська Хмельниччина була зовсім поруч, за рікою…

– …І тоді почалося. Спочатку в усіх зібрали «поставку»: зерном (у кого більше поля – з того більше зерна). Всі розрахувалися. Аж тут виявилося – замало. Оголосили нову «поставку». Ніхто не здає – приходять і забирають силою. Маєш корову й телицю – щось одне з них заберуть, бо, кажуть, треба армію годувати. Третя «поставка»: маєш корову – здай молоко, щодня. А хліб уже забрали… Чим дітей годувати? Приховав зерно і знайшли? Вісім років тюрми… Були такі і в нашому Мошанці: цілі сім’ї забрали, так про них більше ніхто і не чув. Як прийшов час городину садити – а в землю класти нема що. Лушпиння картопляне садили, аби проросло…

– …Ми отримали лист від чоловікового родича з Бєльц, якому пощастило працювати на Заготзерні. Написав: коли хочемо врятуватися – мусимо тікати з села. Зібралися з чоловіком і поїхали в Бєльци. Родич допоміг влаштуватися на роботу біля нього, вантажниками. Зерна там було досить. Але ж не візьмеш його – не можна.  То чоловік зшив унизу штанини вузьких та широких штанів і на роботі засипав по жмені зерна у щілину між ними. Так приносили додому трохи зерна, жорнили, їли самі і відкладали потроху для батьків, які лишилися в селі. Раз на місяць їхали додому, везли ті рятівні мішечки з борошном. Поїзди ходили зрідка, всі бажаючі не вміщалися у вагони. Бувало, їдеш з кошиком, вчепившись за поручні і звісившись з підніжки вагона… А їсти всі хочуть, тож дорогою і провідникам по ложці тої муки вділяєш…

– …Одного разу приїхала на станцію вночі. А від Ларги до мого села – ще 15 кілометрів. Зима. І йти страшно, і лишатися не можна: люди всілякі бувають, і всі знають, що поїзд прибув. Станція – без вікон і без дверей. Прийдуть, усе відберуть, ще добре, якщо саму живою лишать. Знайшлася ще одна жінка, якій до села було 5 кілометрів йти. Пішли ми разом, у Вартиківцях вона була вже вдома, а мені ще 10 кілометрів… І я пішла. Вже коли рідну хату бачила, відчула, що можу не дійти – ноги відмовляли. Але дійшла. Постукала, батьки відкрили, я зайшла, а говорити не можу. Почали мене роздягати, роззувати – а чоботи не знімаються… Ледь нагріли води (а це не те, що тепер – це напалити вогню, принести води), залили в чоботи… Почало відділятися взуття від шкарпеток – а там лід намерз, тому й приросло все…

– …Так ми свої сім’ї рятували. А від них все вимагали й вимагали поставок: окрім того, що вже забрали, ще 140 яєць здати, 40 кг м’яса, 200 л молока… А ту ж корову ще й нагодувати треба, щоб вона молоко дала! Тяжко працювали… Люди вимирали цілими сім’ями. Пам’ятаю, як в одній родині в одну ніч мати й двоє дітей померли, лише наймолодша вижила, якось односельці потім врятували від голоду. Як хоронили – то, пам’ятаю, голови в мерців були дуже спухлі.

– …Багато людей ішли, як тоді казали, «на Западну» – на Станіслав, Тернопіль. Несли одяг, вишиті сорочки, плаття, кофти – міняли на хліб. Десь там, кажуть, біля цукрового заводу була яма з жомом. То брали той жом, їли. Одні вмирали від отруєння, хтось тонув прямо в тій ямі. Хтось ніс жом своїм додому – не доходив, вмирав у дорозі. А ще й посуха була в той рік.

– …Уже наступного року були дощі. І ми хоч щось, та мали. Хоч по півмішечка тієї картоплі – але таки в кожній хаті. Що казати… Люди були різні. Були й такі, які спочатку раділи, що в заможних все відбирають. Але потім усі зрозуміли, що коли багачів притиснули – у бідних очі вилізли. Бо коли багатий добре жив, то і бідному було де заробити… А потім і Сталін помер, і голоду не було, а люди ще довго-довго худобу ховали й намагалися податківцям не признаватися, скільки чого мають: пам’ятали про страшні часи.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Марія ДОВГАНСЬКА: «Я знаю, звідки взявся голод…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ЦРУ дослідило рівень нашої смертності

Україна посідає друге місце серед держав світу за рівнем смертності. Як повідомляє РБК-Україна, така інформація оприлюднена у звіті Центрального розвідувального управління США. Місця в рейтингу залежать від кількості смертей на 1 тис. мешканців країни. На першому місці – Південна Африка (17,36), слідом за Україною (16,4) – Лесото (15,02) і Чад (14,85).
Росія недалеко відірвалася від України, хоча й з набагато меншим рівнем смертності: 10-та позиція з 13,97 осіб на 1000 жителів.
Інші сусіди України: Польща опинилася на 46-му місці (10,31); Білорусія – на 13-му (13,68); Угорщина – на 23-му (12,71); Молдова – на 24-му (12,61).

ООН попереджає: до 2030-го кількість українців зменшиться до 39 млн.

В Україні найнижчий у світі природний приріст населення, – зазначається в демографічному звіті ООН. Тож, якщо динаміка суттєво не зміниться, у 2030 році кількість населення України скоротиться до 39 мільйонів чоловік.

Держкомстат опублікував демографічні показники за попередній рік. Висновки для країни не втішні: щорічно помирає понад 700 тис. громадян, третина з них – люди працездатного віку. У 2011 році населення країни скоротилося на 162 тис. осіб, а загалом за роки незалежності українців стало менше на 6 млн. Це домірно з вимиранням за часів Голодомору 1932-33 рр.

На 1 березня 2012 року чисельність населення України становила 45,603 млн осіб. Таким чином, від 1993 року спостерігаємо впевнене падіння чисельності населення. З кожним роком ці темпи лише посилюються.

Крім повальної еміграції українців за кордон, фундаментальними причинами зменшення населення України є низька народжуваність та висока смертність.

В окремих регіонах України темпи смертності майже такі ж, як у роки Голодомору. Скажімо, у Дніпропетровській області смертність у 1932 році склала 17,0 на тисячу осіб, а в 2011-му смертність склала майже 16 випадків на тисячу осіб.

Між тим у західних областях демографічна ситуація покращилася, зазначає «Німецька хвиля». Приріст населення, хай і незначний, практично в усіх областях Західної України фіксують медики. Релігійність мешканців західного регіону, відмова від штучного переривання вагітності дає свій позитивний результат, кажуть чиновники медичних управлінь. Духовний чинник та діяльність громадських організацій в західних областях зменшують розповсюдження алкоголізму, наркоманії та суїцидів, що є дуже поширеними явищами на сході і збільшує кількість смертей серед підлітків.

Українці живуть у середньому 68,74 років, на 10 років менше, ніж жителі ЄС. У цьому показнику наша країна відстає навіть від багатьох країн СНД, зокрема, Грузії (77,32), Вірменії (73,49), Узбекистані (72,77) тощо. Зокрема, ми посідаємо 153-е місце серед 221-ї країни світу за показником середньої тривалості життя (CIA World Factbook 2012)..

Житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Проте український Держстат стверджує: до кінця 2013 р. середня тривалість життя громадян України досягне… 74 років! Поступове зростання середньої тривалості життя громадян України, яке почалося від 2008 року, досягло рекордної позначки 2011-го – 71 рік. Статистики вважають, що до кінця 2013 року буде зафіксована ще більша цифра: громадяни нашої країни житимуть у середньому до 74 років.
Фахівці констатують, що найнижчий віковий поріг смертності припадав на 1995-1996 роки і становив у середньому 66 років. У цілому, від 1996 до 2007 року середня тривалість життя в нашій країні становила 67-68 років.

Держстат стверджує, що найдовше протягом останніх п’яти років люди живуть у Києві (72,6 року), Тернопільській (72,1), Чернівецькій (71,8), Львівській (71,6), Івано-Франківській (71,7) областях.

Гірші справи в Донецькій, Кіровоградській, Дніпропетровській та Одеській областях, у яких середній рівень життя фіксується на позначці 68 років.

За даними того ж Держстату, кожний десятий українець не доживає до 35 років, а кожний четвертий – до 60 років. Тобто, житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Україна передує у СНД за отруєннями спиртними напоями. Скажімо, 2009-го на кожні 100 тисяч осіб трапилося 23,4 смертей чоловіків. Більше було тільки в Білорусі та Росії (44 і 25 відповідно).

В Україні – один з найвищих у світі показників смертності від серцево-судинних захворювань: 71% у структурі загальної смертності. Близько мільйона людей хворі на онкологію, ще мільйон – на цукровий діабет. ВІЛ-інфікованих у нас також більше, ніж в інших країнах СНД та Європи.

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Запис Вимираємо. Повільно, але впевнено спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історія доволі короткого життя британського журналіста Гарета Джоунза заслуговує на зйомки не одного документального чи художнього фільму. І хоч найбільше його журналістське досягнення пов’язане з Україною, на жаль, небагато хто навіть серед інтелектуальних кіл нашої держави знає про цю легендарну персону.

25-річний валлієць Гарет Джоунз жив у доволі затишній міжвоєнній Великій Британії, закінчив Кембріджський університет, працював радником прем’єра Ллойд-Джорджа з міжнародних питань, як раптом його посилають на дипломатичне завдання у Радянський Союз, де він офіційно стає консультантом з радянської індустріалізації, але крім того працює журналістом.

Вже під час першої поїздки, 1930 року, Джоунз помічає негативи комуністичної системи: «Місцевий уряд – найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. В Юзівці в перший день я зміг знайти лиш буханець хліба – і це був єдиний харч на весь день. Але багато робочих не мали навіть хліба і були занадто слабкі, щоби працювати».

Вдруге Гарет Джоунз приїхав до Радянського Союзу 1931 року, коли, між іншим, зустрівся із Надєждою Крупською, вдовою Лєніна, та подорожував індустріальними новобудовами країни.

Та найважливішим став третій приїзд Джоунза до СРСР у березні 1933 року, коли на територію України вже забороняли в’їжджати іноземцям. Це не зупинило Гарета, і він, сівши на потяг «Москва-Харків», здійснив подорож нелегально. Замість комуністичного раю, байки про який розповсюджувала радянська пропаганда, замість щасливих землеробів, які спільними зусиллями вирощують зерно на благо країни, співаючи при цьому веселі пісеньки про доброго дядю Сталіна, Джоунз побачив пекло: і дітей з розпухлими від голоду животами, і тіла мерців, які по кілька днів лежать на безлюдних вулицях, і порожні вимерлі села. Покинувши Радянський Союз, Гарет Джоунз написав статті у провідних світових виданнях, в тому числі й у «New York evening post» та «Manchester guardian», де говорилося про те, що в Україні голодомор. Він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду».

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: «Немає хліба!» Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні – колишній житниці Росії»

Здавалося б, Джоунза, який наважився здійснити таку небезпечну подорож і розповісти про голодомор в Україні, мав би похвалити західний демократичний світ, але проти нього навпаки піднялися журналісти багатьох країн на чолі з уже знаменитим Пулітцерівським лауреатом Волтером Дюранті. У газеті «New York Times» Дюранті називає Джоунза відвертим брехуном і зазначає, що росіяни (маючи на увазі громадян цілого Радянського Союзу) голодні, але не помирають із голоду.

Причиною могла бути в тому, що того часу радянська влада заарештувала шістьох британських інженерів і західній пресі натякнули, що доля цих людей вирішується у залежності від реакції на статті Джоунза. Хоча американський журналіст Юджин Лайонс у своїх мемуарах був більш відвертим: «У Москві чи в Берліні, в Токіо чи в Римі – спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів, які зачиняються перед тобою… Ми визнали цього чортового Джоунза брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоби заспокоїти свою совість».

Звісно, після цього Гарету Джоунзу заборонили в’їжджати в СРСР, а питання голодомору зникло зі шпальт газет. Того ж 1933 року Джоунз першим з іноземних журналістів летить в одному літаку із Гітлером, після знайомства з яким передрікає початок Другої світової війни. Описуючи свій політ із канцлером Гітлером, Джоунз зазначає: «Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться».

Пророцтва молодого журналіста справдяться, але сам він того вже не побачить, адже за два роки, 12 серпня 1935 року, Гарета Джоунза, якого журналістська доля занесла на Далекий Схід, уб’ють у Маньчжурії (територія сучасного Китаю) за досі нез’ясованих обставин. Історики називають імовірними убивцями агентів радянської розвідки.

За своє коротке – без одного дня тридцятирічне – життя Гарет Джоунз відвідав безліч країн світу, був особисто знайомий із провідними політиками свого часу, та все ж найбільшим досягненням валлійця була небезпечна тритижнева подорож епіцентром голодомору та його статті про цю трагедію у світових виданнях. Пам’ятають про нього і на батьківщині, в Уельсі,  пам’ятають і в Україні.

Розповідаючи про Гарета Джоунза, слід згадати і про його послідовника, Джеймса Мейса, громадянина США, який продовжив справу сміливого валлійця, досліджуючи питання голодомору 32-34 років. Завдяки Мейсові, питання про голодомор на Україні було реінкарноване та повернене на світові шпальти. Присвятивши все життя дослідженню голодомору, Джеймс переїхав до Києва й одружився з українкою. Але 2004 року могутнє серце цього дослідника перестало битися.

Голодомор

Деякі люди, серед них і політологи, і навіть журналісти, які вважають себе за великих професіоналів, кажуть: «А нащо вам той голодомор, навіщо вам ритися в тих кістках, у тому давно забутому минулому? Пишіть краще про квітуче майбутнє». Інші – пам’ятають, згадують, досліджують, а ще інші – відчувають, що голодомор і досі присутній в кожному з нас, вписаний в ДНК, усмоктаний з материнським молоком.

У соціальних мережах поширювалось інтерв’ю якоїсь жінки, депутата з Луганщини, де вона в День пам’яті жертв голодоморів заявила, що жодного голодомору не було, і що вона жодної свічки на вікна не ставитиме, тим паче, в неї повен холодильник ковбаси і про який взагалі  голодомор може вестися. Оскільки це представниця комуністичної партії, яка – о, абсурд! – не заборонена в Україні і навіть має представників у верховній раді (рука не піднімається писати з великих «В» та «Р»), то визнання нею голодомору доведе всю плазунську нікчемність її існування.

Якщо звернути увагу на карту голодомору, то побачимо, що регіони, де був найгостріший голод, зараз найбільше зрусифіковані. І, на жаль, там, де голодомор був найбільшим, у його існування вірять найменше, а навіть якщо й вірять, то замовчують, посилаються на неврожай. Чому мені, хлопцеві з Буковини, де цієї біди саме тоді, на щастя, не було, це болить, а тих, хто буквально ходить по кістках померлих, – ні? Чому це боліло Джоунзу, Мейсу?

Я можу пояснити це лише страхом перед вибором. Адже живучи в регіоні, де лютував голодомор, як цинічно це не звучить, можна бути або нащадком тих, хто вбивав, відбираючи останні колоски, або нащадком жертви, яка випадково видерлася з лабетів голодної смерті. Існує й третій варіант: бути людиною приїжджою, якій узагалі те, що відбувалося на цій землі 70-80 років тому, «до лампочки». Саме тому, коли Ющенко почав підіймати питання про голодомор, воно виявилося таким болючим, так по-різному сприйняте хворим суспільством. Адже кожний відчував свою вину, кожний побачив скелет у своїй шафі, який приховувала радянська пропаганда. Ющенко зробив великий і важливий крок, хоча і програшний для особисто для нього.

Голодомор досі блукає Україною тінями: тих, хто ніяк не може «нахапатися», наїстися, накрастися, перебуваючи на будь-якій посаді, починаючи від дрібного чиновника, підприємця і закінчуючи президентом. Десь у тісних кровоносних судинах блукає це кредо: «Ти або вбивця, або жертва: або пан – або пропав». А жертвою бути не хоче жоден. Тому й ситуація в країні така: жменька панів – і безмежна біднота, між якими ніяк не може протиснутися середній клас. Той середній клас, який у тридцяті було вбито. Український  народ «підсадили» на наркотик страху стати жертвою, бути обманутим, бути «лохом», бути не при владі, не при зв’язках. Країні потрібен серйозний психологічний аналіз і курс реабілітації. Адже для того, щоби проблему побороти, її спершу треба виявити.

По-перше, сьогоднішній українець повинен зрозуміти, що він не винен у тому, що сталося, як, скажімо, сьогоднішній німець не винен у смерті євреїв за часів фашизму.

По-друге, він повинен назвати імена тих людей, які винні. Навіть якщо це його предки. Ось, наприклад, моя прабабуся, що жила на Харківщині, одружилася на моєму прадідові лише тому, що він в 32 році працював у райкомі, і таким чином вона врятувала від голодної смерті  родину із десятка осіб. Виявляється, мій прадід мав багато їжі, коли інші не мали і крихти.

По-третє, сьогоднішній українець повинен пообіцяти самому собі, що зробить усе, аби таке не повторилося.

По-четверте, сьогоднішній українець повинен пам’ятати про померлих. Звісно, не щодня і навіть не щотижня, а десь між іншим, наприклад, купуючи хліб, подумати про те, що 80 років тому в якоїсь людини цей хліб насильно відібрали і вона через це померла.

Шлях до одужання дуже непростий.

Замовчування

Повертаючись від наслідків голодомору, які відчуваємо сьогодні, до статтей Гарета Джоунза, запитуємо себе: а в чому ж подвиг цього журналіста? Як на мене, подвиг Джоунза – в його професійності. Цей британський журналіст на відміну від решти не просиджував у московських кабаках, п’ючи горілку разом із партійною елітою та розважаючись зі шльондруватими партфункціонерками, а потім надсилаючи до світових ЗМІ звіти про успіхи п’ятирічок. Гарет, почувши на вулицях Москви про біду в Україні, одразу помчався в епіцентр подій. А коли зібрав інформацію, то зробив усе, щоби світ про це дізнався. Не боячись дискредитувати своє ім’я – а, будучи розумним та передбачливим, він знав, що може натрапити на негативну реакцію, все ж у першу чергу дбав про головне завдання журналіста – повідомити світ, не мовчати. Гарет Джоунз показав себе з найкращого боку на тлі інших знаменитих коресподентів, які заради особистої зручності просто мовчали.

Замовчування – один з найбільших гріхів, який носить на собі людство. Якби ці журналісти не замовчували питання про голодомор, можливо, кількість жертв була б значно меншою. А це могли би бути сотні тисяч чи навіть мільйони людей. І десяток мільйонів ненароджених українців, які будували б разом із нами Україну. Якби уряди західних держав не замовчували фашистської проблеми, коли Гітлер анексував Австрію, напав на Чехію, розміри іншого геноциду – єврейського – були б теж значно меншими.

Замовчування – це глобальна проблема сучасної України. Ми замовчуємо, що від нас вимагають хабарі і тихцем їх даємо, ми замовчуємо, коли колегу несправедливо звільняють з роботи, ми замовчуємо, коли наших дітей погано вчать у школах і ВУЗах, а з нас іще й беруть за те навчання гроші, ми замовчуємо, коли нас погано лікують, а потім виносимо те назбиране замовчане зло у стосунки в сім’ї, у громадський транспорт, у шкідливі звички.

Замовчування у наших ЗМІ – тема особлива, про яку можна написати не одну наукову дисертацію. На жаль, велика кількість телеканалів, радіостанцій, видань виконує функцію окозамилювальної системи, яка тільки те й робить, що нахабно маніпулює суспільною думкою та заробляє на цьому немалі гроші. Це гігантська машинерія, складена із журналістів, верстальних апаратів, телекамер, мікрофонів, обкручена кабелями та радіохвилями, якою керують у своїх темниках напарфумлені, в дорогих краватках безликі сторожі системи, охоронці спокою «обраних». Телебачення перетворилося на суцільний інтелектуальний голодомор, на рекламу сюрреалістчиного раю, де «гламурні» напівроздягені дівчата танцюють і співають, а «сміливі» чоловіки влаштовують «пацанські розбори» з неймовірною кількістю зброї. Так, наче кожна друга українка – співачка, а кожен другий українець – найманець-кілер. І не кожен громадянин спроможний збагнути, що ховається під завісою цього гламурного раю.

На щастя, не все так погано в нашому домі. Є багато журналістів, редакцій, і навіть кілька телеканалів, які боряться проти темників, заангажованих редакторів і хамовитих депутатів. Боротьба важка, але чим менше ми всі будемо мовчати, тим легше буде відродити Україну, викорінити зло, розсіяне вранішнім туманом над державою.

Тим часом Гарет Джоунз давно вже у когорті тих, хто не хотів замовчувати. Серед цих обраних є і Стус, і Чорновіл, поети розстріляного відродження і шістдесятники, Гонгадзе і Політковська, брати Кенеді, Мандела, і Ганді. Це люди, які власний комфорт і безпеку проміняли на пошуки правди, на служіння людству. Сьогодні серед них назване ім’я Гарета Джоунза. Кожен журналіст, блогер чи просто той, хто вміє добре писати, повинен згадувати щодня праведників цього світу, згадувати їхні справи, будуючи новий світ, де зло не приховуватиметься замовчуванням.

Відповідальність

Як уже згадувалося, сьогоднішній українець не відповідальний за голодомор, але він відповідальний за пам’ять. Важливо не просто поставити в день пам’яті свічку на вікні й  помолитися за душі невинно убієнних, а й вийти на центральну площу свого міста і поставити свічку там. Важливо навіть на аватарах у соціальних мережах ставити зображення свічки, адже, поминаючи минуле, ми повинні дбати про майбутнє.

Важливо також, розмовляючи з людьми, які з тих чи інших причин не знають про голодомор чи не хочуть його визнавати, не банально ображати їх, а доводити свою думку, демонструючи документи: скидувати посилання на сайти про голодомор, принести книги, статті, фотографії. Звісно є такі особи, які ніколи не визнають правди, подібно луганській депутатці, оскільки їхній цинізм, їхня безсовісність не має меж. Таких людей треба просто ігнорувати.

Я більш ніж упевнений: якби хоча б мільйон свічок поставлять на майданах міст у День пам’яті жертв голодоморів, якби цього дня хоча б половина користувачів соцмереж замінили свої гарні обличчя на зображення запаленої свічки, то це одразу відобразилось би й на економіці країни. Адже без сильного суспільства, яке пам’ятає свою історію і цінує власну державу, не буває добробуту.

І ще одне: перебуваючи у Великій  Британії, а надто на безмежно красивому високому узбережжі Уельсу, не забудьте завітати до містечка Баррі, де стоїть меморіальна дошка Гарету Джоунзу, і поставити букетик не обов’язково дорогих квітів. Він за пишнотою не гнався, більше  – за правдою.

P.S. Було б дуже чудово перекласти й видати записники Гарета Джоунза українською (сподіваюся, що хтось це вже робить). Не менш важливо втерти носа Волтеру Дюранті і відібрати у нього Пулітцерівську премію, передавши її Гарету Джоунзу.

Максим ДУПЕШКО, письменник

Запис Гарет Джоунз: голос волаючого з пекла спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва Блаженнішого Любомира за жертв Голодомору

Страшне совєтське кредо «Незамінних людей немає» призвело до винищення мільйонів. А насправді – ніхто нікого не може замінити. Це точно знають ті, хто пережив втрати. І мільйони втрачених життів – це мільйони людських трагедій, мільйони особистих втрат, мільярди спогадів, що переслідують усе життя і до самого його кінця не дають  стати знову такими, якими були ДО голоду… А Голодоморів в Україні було три: у 1921-23рр., 1932-33рр. та 1946-47рр.

У 16 областях України, зокрема на Сході та в Бессарабії, в 1946-1947 роках від штучного голоду, який виник внаслідок примусового вилучення у селах не тільки зерна, а навіть насіннєвого фонду та інших сільгосппродуктів, померло понад 800 тис осіб. Ще чимало громадян загинули у тих регіонах, куди вони відправлялися для порятунку від голодної смерті, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Відомому буковинцеві Іванові Снігуру голодна смерть дивилася прямо у вічі. Але – відступила.

Сьогодні важко уявити, що  84-річний Іван Снігур – почесний громадянин рідного села Грозинці, що на Хотинщині, власник багатющої (понад 100 тис. експонатів) колекції картин і старожитностей, чиє ім’я носить Музей побуту Західної України в місті Севастополі, автор семи книжок, які вже вийшли в світ і чотирьох, які готові до друку – бродяжив і їздив на дахах потягів, бачив смерть у Чернівцях з-під опухлих повік, рятувався від неї часником і вимиканим з землі пророслим зерном. Йому самому важко про це згадувати, тому деякі розпочаті речення він не закінчував – душився сльозами і пояснював: «Вибачте, не можу про це згадувати…»

«Хто не відчув душею і не був опухлий від голоду тілом – той не зрозуміє…»

«Про голод сьогодні мало пишуть, – розпочинає Іван Назарович. – І на те є причини. Правдиво його описати і ті нещастя, які він несе – людині, яка не пережила і не бачила того, важко. Хто  не відчув душею і не був опухлий, не може відчути. А написати без відчуття – не складається стаття… Я сам писав про голод, мої статті друкувалися. Збирався навіть написати книжечку, хоча б брошурку. Але як починаю згадувати… Страшно і боляче. Я двічі пережив голод, був з опухлими очима і ногами. Як наслідок – випали в молодості всі зуби, і залишилися страшні думки. Як бачу шматок  хліба, що впав, і який люди обминають – серце кров’ю обливається.

У людей є дві страшні речі, яких бояться і які, зрештою, не можна виправити: самотня  старість і голод. Їх і передбачити важко. Хоча голодомори в Україні, зокрема й голод на Буковині і в Бессарабії, не лише були передбачувані, а й штучно створені.

Історична довідка. Румунська влада 28 червня 1940 р. залишила Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР.

3 перших днів Великої Вітчизняної війни Буковину окупували румунські війська. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947 р., затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28 червня 1940 р.

«Нами керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали – неспроможні і несамостійні»

«Передумови голоду на Буковині  створювалися ще з сорокового року. Бо в 40-му румуни, покидаючи буковинську територію, забрали в людей всіх коней і фіри. Далі прийшли «русскі», забрали те, що лишилося. Коли втікали в 1941-му, ще забрали з краю 14-15 тис. людей, які «тримали село». У нас заможні госоподарі допомагали тим, кому не вистачало їжі чи дров. Коли ж багатших забрали до Сибіру – бідні залишилися без допомоги. Знов повернулися румуни, а вже нічим було землю обробляти. В  44-му румуни забрали останнє, а повернулися «русскі» – забрали чоловіків на фронт. Так дійшло до 45-го. Сніг тоді випав у кінці вересня, коли ще й кукурудзу не зібрали. Сніг налипав на дерева, валив їх, неможливо було проїхати дорогами… Кукурудза вся пропала.

В 46-му вже навесні заставили здати поставки хліба. А здавати нема чого. Посіпаки-комсомольці, шантрапа комуністична ходили в села, шукали по хатах, у підвалах, на горищах. На подах (горищах – авт.) забирали навіть фасулі (квасолю – авт.) 10-річної давності. Люди вимирали цілими сім’ями, родами.

Країною взялися керувати комуністи й їхні прихвостні. Та й тепер керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали, – неспроможні і несамостійні».

«Покинути Чернівці мені не дали спомини» 

«У моєї мами нас було 4 дітей, – продовжує Іван Снігур. – Тато повернувся з фронту поранений – я мусив піти з села шукати роботу. Без документів, без досвіду… У селі ж уже почали вмирати. Нас рятувала своїм молоком коза, яку ми тримали. Коли почалася весна, їли кінський щавель, лободу, з Галичини возили жом. Там десь поблизу Калуша було розкопано великий став, у якому дубили шкіри – висівками з дубовою корою. Завжди та яма була закрита зверху, бо то отрута. Але в голод люди самі її відкрили. Я там був. Голодні люди набирали того жому, ліпили палянички, чекали, щоби трохи підсохло – і пекли на вогні. Хто не промивав перед цим – усі померли. По дорогах бачив багато загиблих…

Майже два роки бродяжив, їздив на дахах потягів, з військовими. У Чернівцях пережив голод – це найстрашніше в моєму житті. Страшніше за тюрму, до якої потрапив 1976-го за те, що колекціонував старожитності, і де мене били так, що трісли барабанні перетинки та повибивали останні зуби. Саме вони й не дали мені можливості покинути це місто – спомини…

Якось я упав з даху поїзда на старій станції – Жучка (зараз – ст. Чернівці Південна – авт.). Підібрали мене незнайомі жінки, коли був без свідомості. Але вже хтось встиг роззути і зняти одяг. А була весна.

Якийсь чоловік відвіз у Жидівську лікарню (тодішня Перша міська лікарня – авт.). У мене була розірвана нога до кістки, пошкоджена спина. Промили, скріпили металевими скобками – ниток, щоби зшивати, не було. Лежав у коридорі, без постелі. Через тиждень зняли скобки, бо вони дорогі, і відправили геть.

Тривалий час виживав за рахунок того, що просив милостиню на мосту на Жучці. За мною спостерігав якийсь чоловік. Розговорилися – виявилося, що це мій далекий родич, якого я доти не знав. Він забрав до військової частини, там я працював лісорубом, потім ковалем – ремонтував візки, кував коней. А до того надивився страшного…

Навпроти вокзалу, де тепер стоять лавиці, ріс лісок. Там день і ніч горів вогонь, безпритульні носили позолочені рами, картини, палили їх і грілися взимі. Щовечора приїжджала фіра (віз – авт.), на яку скидали тіла мертвих. Потім розказували, що їх навіть не ховали – було дуже багато. Скидали в яму на вул. Руській (зараз там церква). Одного разу бачив, як дитина випала з поїзда і він переїхав їй відрізав ніжку… Дитина ще валялася, а ніжку спухлі  люди, що втратили розум від голоду, вже смажили на вогні, аби з’їсти… Офіційно в області вимерло близько  14 тисяч людей, але за моїми підрахунками – десь утричі більше. Коли я писав за своє рідне село, то знаходив багато таких, які померли саме від голоду, але не були включені в офіційну статистику».

«У голод ти живий, доки чухаєшся»

«Знаєте, я помітив, що під час голоду навіть воші – особливі. Я дивувався: вони мали якийсь голубий колір. Не міг їх повитрушувати з одягу – тоді брав рубець сорочки і гриз зубами… Казали, що ти живий доти, доки чухаєшся. Бо поки людина не померла – вона реагувала на укуси. Якщо вже не реагувала – це означало, що померла.

Я помирав. Пам’ятаю: коли починалася крайність – опухали надбрів’я, наче сама природа закривала тобі очі. Далі – спухали руки, ноги і починаєш блищати…

Коли відчуваєш кінець – закриваєш очі, а перед ними крутяться блакитно-рожеві хмари. Далі це переходить в їдку зелень, яка ніби з’їдає твій мозок і всього тебе…

Я їв равликів, ящірок, маленьких горобців, лободу, кропиву, пагони винограду. Одного разу ночував у Чернівцях на поді (горище – авт.) будинку навпроти нинішнього Червоноармійського базару. Будинок був порожній, лише в одній квартирі залишилися жильці, які палили пічку, а  димар виходив нагору. Я туди пробирався через порожні кімнати з зірваною підлогою і там грівся. Заліз туди вже важко опухлим, побачив купу піску. Прийшла в голову безглузда, божевільна думка: невже в такій великій купі мені ніхто нічого не залишив? Почав перебирати пісок, і знайшов там 84 головки часнику – старого, десь висохлого, десь зіпрілого, пророслого… Тим часником і врятувався. Бо потім десь за містом натрапив на жито чи пшеницю, що почали сходити. Змикав, промив і їв то зерно з часником. Але мене впіймав господар того посіву… І ви знаєте, він мене навіть не вбив, коли побачив, що я такий уже «крайній»… Попросив лиш, аби я більше не приходив. Ішов я на Прут, на Білу, там знаходив равликів, гнізда птахів. Хай Бог простить мене за них…»

«Я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом»

«З нашого села близько півтора десятка родин вимерли повністю. Ще пам’ятаю, поки не виїхав з Грозинців, то бачив, що  померлих вивозили на санках, виносили на плечах, закопували  – і не лише на цвинтарі, а кругом, де можна було вкопати землю.

З моїх братів і сестер лише сестра вкалічіла і вмерла, решта вижили, дожили до хліба. Зараз з наших родичів більше нікого не залишилося. А я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом.

Дуже прикро інше. Якось у своєму селі мав розмову з учнями в школі, розповів їм за голодомор, хотів на базі школи створити музей. І якась школярка років 11-12-ти, на мою розповідь заявила: «Що ви брешете, що тут був голод…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …Дитина ще лежала біля потяга, а її відрубану ніжку вже смажили на вогні… Дожити до хліба… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні, у День пам’яті жертв голодоморів, у Чернівцях пройшли жалобні заходи за участю керівництва області та міста, громадських, релігійних організацій, політичних партій та свідків тих трагічних подій. Розпочалися вони з поминальної служби Божої у всіх церквах за невинними жертвами голодоморів.

Біля пам’ятного каменя, на розі вулиць Руської та Шевченка, відправлено панахиду за померлими від голоду, відбулося покладання траурних вінків і композицій з житнього та пшеничного колосся.

У заході взяли участь губернатор краю Михайло Папієв, заступник голови обласної ради Валентин Маніліч, секретар міської ради Віталій Михайлішин, громадськість. Загиблих вшанували хвилиною мовчання та запаленням свічок.

Пізніше, біля пам’ятника Шевченку на Центральній площі відбувся траурний мітинг у пам’ять про голодомор-геноцид, під час якого буковинці виклали символічний хрест із запалених свічок. Разом з представниками духовенства учасники акції помолилися за душі померлих. У небі в цей час кружляла зграя ворон…

Запис На Буковині вшанували пам’ять жертв голодоморів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Мого батька й дядька вислали до Сибіру. Тато «дістав» 10 років за зраду Батьківщині, дядько – 15 років. Свободою та здоров’ям вони поплатилися за те, що ховали греко-католицького священика 4 місяці у себе вдома.

Цей священик прибув на Буковину з іншої області. Він був змушений переховуватися від тодішньої влади. Отець Роман Бахталовський написав рукопис про Матір Божу. Цей рукопис переховувала Ольга Кобилянська у себе вдома у кошику з кавовими зернами. Якось перед службою племінниця Ольги – Олена Панчук принесла отцю цей рукопис. Та мабуть, хтось про це дізнався і доніс, тож довелося рукопис віддати КДБістам прямо в руки! На жаль, він не знайдений і до нині.

Пам’ятаю, перевертали хату догори дном, робили обшук. А батьки тоді мене, малу, послали до іншого священика – отця Малимухи, аби попередила про «трус». Йому вдалося втекти.
Після заслання через 5 років батько потрапив під амністію і був реабілітований. Це сталося саме тоді, коли помер Сталін – у 1953-му.

Пані Доля – лікар акушер-гінеколог, тривалий час працювала завідувачкою відділення у Луганську, де й здобула медичну освіту. Адже ні її ні, її братів і сестер не хотіли приймати до чернівецьких вузів через родичів-засланців.

Запис Похресниця Кобилянської врятувала священика спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ми жили в Малому Кучурові Заставнівського району. Наш батько воював на фронті.

А в нас все одно забрали все: корову, коні, вівці. Не залишили жодного зернятка! І мама (їй було тоді 32 роки) померла від голоду, залишивши шестеро малесеньких дітей.

Мені тоді було 3 рочки – я вижив. А найменший мій братик, якому було 1,5 рочки, помер від голоду. Коли тато повернувся з фронту, – в тяжкому стані, багато разів поранений, – нас розкидали по різних дитячих будинках, тож ми виростали окремо.

Пригадую, у дитячому будинку №3, що у Малому Кучурові, вихователька нас водила збирати колоски після жнив: діти йшли босі по стерні, кололися, плакали… І наша вихователька теж плакала, але змушувала нас збирати колоски і здавати, щоби ніхто жодного колоска собі не взяв, – бо за нами стежили.

Коли я трохи підріс, то з іншими такими ж сиротами виховувався в 17-му дитячому будинку в селі Карапчів Глибоцького ройону. Зараз там інтернат для сліпих дітей. Боже, краще і ми були б сліпими, щоби не бачити, як нам привозили продукти, але вони потім одразу і зникали, а ми мусили порпатися по смітниках, їсти те, що знайдемо. Отак і виживали…

Кожаная мебель– это не только модно и престижно, но и практично!

Розповідали старші люди, що у Банилові колись були крохмальні заводи. Після переробки на крохмаль відходи від картоплі виливали у яму, і вони роками там гнили. Люди з усієї Буковини та Бесарабії йшли туди, щоби наїстися тих відходів досхочу і – вмерти… Міліція намагалася зупиняти голодних людей, але вони залазили в ту яму, їли відходи, і тут же – в муках помирали…

А ще згадую чудових людей з родини Кінашів, які допомогли мені в житті. Франц Карлович – це мій учитель, який мене виховав, вивів у люди. Його брат, Степан Карлович, та їхній родич Ілля Раллян, – усі вони були активістами Українського народного дому, – організували у 1933 році збір харчів з усієї Буковини, і відправили через Одесу на велику Україну. Але харчі, як вони потім дізналися, не потрапили до голодних. А під час війни родина Кінашів переховувала євреїв, після неї – священика греко-католицької церкви. За це мого вчителя з родиною запроторили у табори до Сибіру.

Запис Зі спогадів чернівчанина Трояна Влайка про післявоєнний голод на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.