На імпрезу прибула дружина Івана Миколайчука Марія (народна артистка України), друзі актора зі столиці і з Чернівців. Гості заходили до Іванової хати, яка нині має статус садиби-музею, співали й танцювали на подвір’ї й на сільському стадіоні. Мешканці сусідніх сіл накрили святкові столи. Адже мрією Івана – щирого і веселого чоловіка – колись було «накрити столи від Києва до Чорториї».

Для шанувальників Миколайчукового таланту в Чорториї співав народний артист України Павло Дворський. Уперше у фестивалі взяв участь Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю. Піднесеному настрою артистів, які вшанували кінокумира української сучасності годинною концертною програмою, не завадили примхи погоди. Балетмейстер-постановник Буковинського ансамблю, заслужений артист України Леонід Сидорчук радий можливості долучитися до Іванового свята: «Миколайчук мав талант від Бога. Він був неперевершеним актором, грандіозною особистістю – таких речей неможливо навчити, це Божа іскра. І талант можна лише відточувати, огранювати, як діамант, наполегливою працею, що й робив Іван».

За день до свята в Чернівецькому обласному художньому музеї відкрили фотовиставку «Кіно і друзі», присвячену ювілею друга й колеги Івана Миколайчука, народного артиста України, лауреата Державної премії ім. О. Довженка Борислава Брондукова, який цього року мав би відсвяткувати свій 75-й день народження. На виставці представлено 31 фотографію з архіву кіностудії ім. О. Довженка, зібрання Юрія Гармаша, сімейного архіву Брондукових.

До свята долучилися і представники буковинської влади. Тим часом на Буковині два кінотеатри імені Івана Миколайчука – в Чернівцях і в Кіцмані – перебувають у повному занепаді.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото Ольги Кулько

Запис День народження Івана Миколайчука відзначали народні артисти і народ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У якій державі ми живемо? За Конституцією України (ст.1) – не тільки в суверенній, незалежній, демократичній, правовій, а й у соціальній державі. Що це таке? Коли коротко, але за науковими джерелами, то це вид держави, яка прагне до загального добробуту всіх громадян, соціальної захищеності і соціальної справедливості. Її уряд зобов’язується забезпечувати та підтримувати в законодавстві й управлінні соціальну рівність і справедливість, реально забезпечуючи соціально-економічні права людини. Таке визначення «соціальної держави» належіть німецькому правознавцю Лоренцу фон Штайну, він склав його, вивчаючи соціальний досвід Французької революції.

Чи відповідає Україна як держава поняттю соціальної? І хто має забезпечувати соціальну рівність і справедливість? Зрештою, ці питання можна поставити по-іншому: чи  комфортно нам, буковинцям, живеться в державі загалом і в Чернівцях і Чернівецькій області зокрема? І хто має забезпечувати цей комфорт? Як на мене, то чи не найперше – ми самі! Бо спочатку треба зрозуміти, що від нашої свідомості, активності та поведінки залежить якість власного життя. Доки ж будемо заробляти на виборах чи в ролі члена виборчої комісії, чи просто виборця, та ще зберігатимемо бажання заробляти навіть на акціях протесту, матимемо саме такий сумний результат нашого вибору. Бо нічого доброго не дасть поведінка, яка ґрунтується на принципі «моя хата з краю, нічого не знаю». Ось її результати.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (НКРЕ), своєю останньою постановою зобов’язала нас, споживачів, при підключенні або при збільшенні споживання сплатити за потужність у кіловатах певну суму. Крім цього, все, що нам необхідне для споживання електричної енергії, ми повинні придбати, обладнати, побудувати власноруч  і своїм коштом. Але потім це все переходить у власність олігархів – власників Обленерго! Та й хіба таке  рішення НКРЕ не нівелює практично конституційний постулат «соціальна  держава»? І це попри те, що завдання комісії – державне регулювання. Та з огляду на прийняті нею рішення, складається враження, що її мета – захист олігархів, які заволоділи енергоринком і майном, яке створювали протягом десятиліть наші діди й батьки. А це не тільки електростанції, а й транспорті споруди електричної енергії.

Ні для кого з нас не є таємницею, що за кордон наша держава продає електроенергію набагато дешевше ніж нам, громадянам, які своєю працею та працею своїх батьків і дідів причетні до розбудови енергетичної системи країни. Знаємо й про те, що для різних регіонів ціна електричної енергії різна. Натомість, згадалися нещодавні події в сусідній Болгарії, де варто було тільки заговорити про необхідність підняття тарифу на електричну енергію, як болгари вийшли на вулиці, об’єдналися і – уряд пішов у відставку. А ціна на електроенергію залишилася без змін. У нас нарід терплячий, і саме на це розраховане. Адже ніхто не піднявся – маю на увазі політичні партії чи політиків, які, зрештою, або самі є олігархами, або утримуються олігархами – і не організував так званий електорат, коли встановили нові тарифи для чернівчан, які проживають у багатоквартирних будинках з трубопроводами для централізованого постачання  гарячої води, якої в Чернівцях давно нема і вже не буде. Так, люди змушені купувати бойлери, бо вирішити проблему гарячої води в інший спосіб не можливо. Так, вони збільшують споживання електричної енергії, та гігієна – це не тільки особиста справа кожного з нас, це загальна справа соціуму!

Або інший приклад: власники квартир у багатоквартирних будинках повірили запевненням та агітації влади й об’єдналися в ОСББ. В результаті тариф на електроенергію для них став вищим, ніж для інших мешканців Чернівців, бо Чернівецький РЕМ, бачте, не укладає угод безпосередньо зі споживачем електричної енергії, власником квартири, а, практично використовуючи монопольне становище, зобов’язує споживача укласти угоди з ОСББ, як з юридичною особою.

Тож як по-вашому?  Діє конституційний постулат «соціальна держава» в цих конкретних випадках?  Як на мене – ні! На жаль, державні інституції, які мали б за своєю природою забезпечувати соціальну рівність і справедливість, не працюють. А причина в тому, що в нас не економіка, а олігархономіка. Й апетити в олігархів чималі: придумають якийсь малюнок, як було з нашим чернівецьким хлібом, назвуть його торговим знаком – і плати за нього, будь-ласка. А там хай Президент, Уряд, чи хтось рангом нижче запевняють нас, що ціни не піднімуться, що вони будуть економічно обґрунтованими…

Тож допоки оглядатимемося тільки на свою хату?!.

Володимир ВАКАРЮК, голова ГО «Європейський вибір»

Запис Моя хата з краю – саме це причина усіх бід українців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кавоварки з Красноїльська майже в кожній хаті

– Іване Назаровичу, на початку ХХ сторіччя у Чернівцях мешкали представники різних соціальних верств – від дуже багатих підприємців і фінансистів до малозабезпечених і навіть справжніх злидарів. Зрозуміло, що їхній стіл різнився принципово. Та все ж таки у городян були, мабуть, і якісь спільні традиції у харчуванні?

– Звичайно були, бо темп міського життя накладав свій відбиток на розпорядок дня мешканців міста. Але відразу підкреслимо: городян можна було умовно поділити на три групи. До першої належали найзаможніші, які могли дозволити собі будь-які страви в будь-який час. Другу складали люди, які ревно дотримувалися релігійних обмежень стосовно їжі. Нарешті, до третьої потрапляли найбідніші: вони їли те, що спромоглися роздобути.

Якщо дозволяли статки й не було посту, чернівчани харчувалися тричі або й чотири рази на день. Уранці, як правило, пили каву: заможні городяни пили справжню, доброякісну каву. Її зерна, привезені з південних країн, продавалися в нашому місті. Зерна підсмажували і мололи в кавомолках, як правило, настінних – які кріпилися на кухонній стіні. Туди насипали підсмажені зерна і мололи їх, крутячи ручку. Така ручна кавомолка досить зручна. Хоча подрібнювали зерна й у ступках.

Потім каву варили. Чимало чернівчан мали у власному господарстві кавоварки, що вироблялися у Красноїльську на Сторожинеччині. Їхньою особливістю була наявність скляної ємності для молока – більшість городян полюбляло каву з молоком. А ця ємність із певним секретом: молоко в ній зверху жирне, з вершками, а знизу знежирене. Для сніданкової кави бралося молоко з вершками, натомість на вечерю – знежирене. Бідніші люди пили замінник кави з підсмаженого ячменю й цикорію.

Після кави городяни виходили у справах. Об 11 годині – другий сніданок: каша, чай з печивом, червоне вино. Обід був о третій годині – з супом, шинкою, салатами, червоним вином і фруктами. Натомість за вечерею споживалися м’ясні, молочні чи рибні страви, обов’язково – овочі. Чернівчани дуже полюбляли овочеве рагу. Завершували вечерю кавою з молоком, нерідко до неї подавалася випічка. Перед сном – трохи білого вина.

Нема льодовні? Їж одразу!

– У ті далекі часи ще не існувало супермаркетів. Де ж чернівчани купували харчі?

– Усе потрібне продавалося на ринках. Сучасна Центральна площа тоді носила назву «Рінґпляц», що німецькою означає «Ринкова площа». Торгували й на Австрійській площі (це нинішня Соборна). А на сучасній Театральній (Елізабетпляц) продавали рибу: колись вона й називалася «Фішпляц», себто Рибна площа. До речі, чернівчани через дешевизну риби споживали її значно більше, ніж м’яса. Багато риби водилося не тільки в Пруті, але й у потічках, малих річках, її вирощували й у ставках.

А у Пруті колись зустрічалася й дуже велика риба. Неподалік від Магали були мочарі, куди з річки заходили соми, там їх і ловили. Зустрічалися екземпляри по 50-60 кг і навіть більше. Таку рибину міг купити чернівецький пан, щоби похизуватися нею перед гостями.

Ринки на чернівецьких площах від самого ранку заповнювали селяни, які привозили до міста те, що вирощували у своїх господарствах. Були на ринках і постійні торгівці. М’ясо продавали у маленьких будках і завжди свіже. Холодильників тоді ще не існувало, тому цей товар треба було продавати негайно. Люди ж купували м’яса небагато, нерідко  лише по 200 грамів, щоб одразу ж і зварити. Коли придбавали кілограм-півтора, то покупець вважався гуртовим, йому робили знижку. Стільки купували хіба що для званого обіду. Щоправда, заможні городяни мали власні льодовні – ящики, де низьку температуру підтримували за допомоги льоду. Взимку лід вирубали на Пруті й звозили на майданчик неподалік залізничного вокзалу, де його пересипали тирсою для кращого зберігання, а потім продавали. Деякі багачі мали навіть льохи з льодом для збереження продуктів, льоду купували багато.

Але в більшості домогосподарств льодовень не було, тому свіжі продукти відразу ж готували й споживали. Зберігалися лише підсолене або копчене сало, ковбаси, шинка. В різних стравах використовувалися смалець і шкварки. Під час посту м’ясо не споживалося, проте й у скоромні дні його їли мало через високу ціну. Навіть люди середнього достатку могли собі дозволити цей продукт раз на тиждень. Бідніші бачили м’ясо на своєму столі раз на кілька місяців, а то й взагалі лише на Різдво й Великдень. Натомість їли рибу та гриби, які й компенсували їм нестачу м’яса.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 Продовження – у наступному числі «Версій»

Іван Назарович Снігур народився 1929 року в с. Грозинці Хотинського району Чернівецької області. Краєзнавець, фольклорист, письменник, художник. Заслужений майстер народної творчості України. Автор книг «Легенди Буковини», «Чернівці і Чернівчани», «Мої мандрівки по Буковині» та ін., низки газетних статей.

Ілюстрації з колекції І.Н. Снігура

Запис Делікатеси по-чернівецьки спершу з'явиться на Медіа-Версії.