Але я не про те, не про матеріальне. Бо воно є тільки наслідком. А найсуттєвіша різниця між європейцями і нами полягає в… любові-нелюбові держави до своїх громадян. Українців керівництво не чує і на них не зважає. Ми не маємо жодного впливу на тих, від якого залежить не тільки якість нашого життя, а й саме життя.

У Європі інша ситуація. Там з громадянським суспільством рахуються значно більше, бо воно певним чином визначає вектор руху країни. А все тому, мабуть, що свобода людини і повага до неї закладені не лише у конституційних нормах, а в свідомості. На превеликий жаль, українці цього позбавлені. Тому й звикли, що або вони знущаються, або над ними.

Та й знущання нахабні, зверхні. І кожен з нас відчуває це на собі мало не щодня. Адже найнезначніша довідка для українця – це зіпсований настрій, будь-який похід до чиновницького кабінету – у райвиконком, ЖРЕП, пенсійну або ж податкову службу – підвищений тиск. І ні де вас радо не зустрінуть, а, навпаки, намагатимуться якомога на довше затягнути вирішення найелементарнішого питання. Складається враження, що українська держава існує виключно для того, щоби ускладнювати життя своїм громадянам.

Як на мене, нинішнє людожерське ставлення до всіх і кожного зокрема – наслідок політики попередників, коли будь-хто за секунду перетворювався з лояльного громадянина і навіть з керівника у ворога народу. Тому підозра, страх і ненависть супроводжують життя пересічного українця від народження до смерті. Ми – виживаємо, а європейці – живуть і гідно, в старості, відходять в інші світи. А як умирають українці? Погляньте довкола! Особисто мене переймає жах…

Людмила ЧЕРЕДАРИК

P.S. Цього року Дні Європи в Україні громадськість відзначає не один день, а майже місяць – у період між 7 та 27 травня. До слова, скрізь показують документальні фільми з прав людини. Чи не показове блюзнірство?

Запис Нам до Європи – як до Києва рачки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У спільній колоні протестувальників проти «фашизації» українського суспільства, які цими днями пройшли вулицями Одеси, об’єдналися комуністи, прогресивні соціалісти, одеські козаки-антифашисти(!) та члени різних громадських організацій. Вони демонстративно розірвали портрет Степана Бандери, але портрет Адольфа Гітлера пронесли неушкодженим. Весь запал протесту спрямовувався проти ОУН, УПА та ВО «Свобода», яким інкримінували «фашизм».

На жаль, політичне життя сучасної України демонструє, що подібні звинувачення найчастіше висуваються без серйозних аргументів. Українці ще не забули, як у 2004 році Донецьк завішали портретами Ющенка зі свастикою. Ще одного «фюрера» знайшли!

Нинішні одеські «борці з фашизмом» у черговий раз повторили вигадку про вручення Шухевичу Залізного хреста самим Гітлером. Уже український суд спростував цю примітивну брехню, але ряжені «антифашисти» від неї не відмовилися. Інакше їм доведеться говорити правду на кшталт того, що Залізні хрести 2-го та 1-го класу у 1944 р. отримав командир 5-го Донського козачого полку Іван Кононов з рук свого командира Гельмута фон Панвіца. У квітні 1945-го Кононов уже був власівським генерал-майором, а фон Панвіц – групенфюрером СС, командиром XV козачого кавалерійського корпусу СС.

Нинішнім одеським козакам варто би за співпрацю з гітлерівцями засудити тодішніх російських козаків. Але саме цього вони і не зроблять, бо ж виступають не проти фашизму, а проти українського націоналізму.

Нацизм же з націоналізмом свідомо змішують комуністи: це їхня давня пропагандистська фішка.

Що ж об’єднало в єдиній колоні козаків та комуністів – нащадків більшовицьких комісарів, які свого часу залили Дон, Кубань і Терек козачою кров’ю? Відповідь проста – російський великодержавний шовінізм, густо замішаний на українофобії.

Варто якомусь недоумкуватому українському ультра-патріоту бовкнути щось ксенофобське, як великодержавні шовіністи відразу ж здіймають галас на весь світ про «український фашизм». Більшість українських ЗМІ контролюють з Москви, тому подібну істерію роздмухують і телеканали, і газети-таблоїди.

А українські націонал-демократи, як завжди, щось мляво мурмочуть у відповідь. Лише радикальні націоналісти намагаються здійснити дієвий опір.

Великодержавний шовінізм перейшов у рішучий наступ. Його стратегічна мета – контроль над ресурсами України і повна асиміляція українців. Кількість етнічних росіян у Російській Федерації від 1989 року скоротилася на 9 мільйонів – і це при тому, що мільйони громадян РФ – уроджених українців, білорусів, представників народів Поволжя за цей час записалися росіянами! Порятунок від власної демографічної катастрофи кремлівські стратеги вбачають у поглинанні українців та білорусів «російським морем». Для цього мобілізують свою «п’яту колону» в Україні.

Радикалізація російського великодержавного шовінізму в Україні неминуче тягне радикалізацію українського націоналізму. На фоні зростаючого соціального невдоволення це створює дуже небезпечну суміш. Запас традиційної толерантності в суспільстві вичерпується. А далі що? Стінка на стінку?

Ігор БУРКУТ

Запис Шовінізм проти націоналізму спершу з'явиться на Медіа-Версії.