Мудрі люди кажуть, що нічого в житті не буває випадкового. Певно, підтвердити це для себе кожному дається тоді, коли за плечима залишається так багато – може, більше втрат, ніж набутків…

…Я стала старшою на понад тридцять років від себе тієї, що на чорно-білому, але такому щасливому знімку. На ньому, чи не єдиному, ми ще втрьох: двомісячний синок і ми з чоловіком над ним – усміхнені, на сьомому небі від радості, від рідної дитячої усмішки. І в тому малюкові тепер не впізнати сина, якого часом мимоволі називаю батьковим ім’ям. А він, Григір, так і залишився молодим – на фотографіях і в моїх спогадах – тільки з них і знає Григорович свого тата…

Доля звела нас у Львові – у головному корпусі Франкового університету. Того часу тут було відведене «крило» для факультету журналістики. Ми з Григорієм, Грицем (його називали по-різному, а мені більше подобалося – Григір) мали щастя навчатися на ньому. Відділяв нас один курс, тож в улюбленій, одній з найбільших факультетських аудиторій – 350-ій, де читалися лекції, зустрітися не могли. Амур невидимо витав десь під високими старовинними зводами цього справжнього храму науки, час від часу поцілюючи своїми стрілами в наших однокашників: від першого курсу почалися весілля за весіллям. А ми на перервах, у коридорах, на мармурових сходах десь-колись потрапляли на очі одне одному, все якось похапцем, мигцем: він після пар поспішав на «Франкову кузню» – літстудію (ще від шкільної парти захоплювався літературою й почав писати вірші, відтак – етюди, новели…), я – до університетського оркестру зі своєю скрипкою чи на репетицію факультетського ВІА, а то й у комсомольсько-активістських справах…

Хто знає, як би все склалося (я вже була на четвертому курсі й дедалі частіше виконувала роль старшої дружки на весіллі, а не нареченої), якби той гарний юнак з вусами не оселився в гуртожитку напроти нашої кімнати – в ній ми жили з подругою, хлопець якої… був сусідом та й однодумцем Григора: зійшлися вони на захопленні літературою. До слова, подруга зі своїм нареченим одружилися влітку (цього року святкуватимуть вже 40-річчя подружнього життя), а ми після них, восени, рівно через рік після знайомства в гуртожитку. Згодом наші з друзями стежки розійшлися, щоби потім час від часу повертатися на карту нашого життя новими відрізками, новими перехрестями, створеними, втім, не без нашого втручання.

А й справді, чи опинилися б ми тут, у Чернівцях, якби не ті наші друзі – Зоя і Володя Краснодемські? Адже я, першою закінчивши свою науку, працювала в cокальській районці на Львівщині, Григір готував дипломну роботу й проходив практику в Івано-Франківську, куди його «сватали» на роботу. І тут – телеграма від Володі: «Є місце в молодіжній газеті. Приїжджай, захопи з собою матеріали». Так Григір почав працювати в «Молодому буковинці»: його публікації (він усі вирізки зберігав у спеціальній папці) сподобалися тодішньому редакторові Анатолію Семеновичу Масловському.

Спочатку його взяли до відділу пропаганди, у «жіноче царство»: поряд із зав.відділом Людмилою Козаченко творили юні ще (а тепер відомі письменниці Галина Тарасюк і Тамара Севернюк), а згодом Григір сам очолив той відділ. На редакційній «кухні» мудрував над кожним номером газети поряд із досвідченішими Михайлом Брозинським, Михайлом Кукурудзом, Романом Кракалією, Юрієм Маришевим, Володимиром Черняком, Семеном Луцесом…

Того часу в молодіжці започаткували щось на зразок мистецького салону: тут молоді поети читали свої вірші, художники виставляли картини, співаки «пробували голос» (над редакцією на вулиці Леніна (нині Головній) був гуртожиток філармонії). Саме тут Григір познайомився з Назарієм Яремчуком, Миколою Бучком, Семеном Цідельковським, Любою Ревуцькою, Віталієм Демченком.

Саме звідси його творчі шляхи простягнулися і в карпатську глибинку, і в села, прилеглі до обласного центру, а іноді й далеко від дому – до Києва, Москви. Адже пишучи щирі матеріали про комсомольсько-молодіжні бригади й ланки в буковинських колгоспах, він викроював час «для себе»: дрібним, складним, нерозбірливим почерком (і як тільки мені вдавалося розбирати його, коли в час розлук отримувала від нього листи?!) писав свої перші новели, оповідання, начерки сюжетів, що осіняли його деколи по дорозі у відрядження. Деякі з них стали друкувати в літературних журналах, альманахах. Певно, завдяки цьому його разом з іншими молодими митцями кілька разів відправляли на наради, де збиралися літератори-початківці з усієї України, з колишнього Союзу. Григір дуже відповідально ставився до цих зустрічей: занотовував почуте від «метрів» літератури, відтак з деякими й листувався, надсилав їм свої «опуси», прагнучи отримати професійну рецензію, оцінку їхньої художньої вартості.

Досі в родинному архіві зберігається папка з листами-відповідями, листівками від Федора Малицького, Анатолія Дімарова, Олександра Зими, Андрія М’ястківського, Михайла Слабошпицького. До речі, з маленьким вступним словом останнього Григорів «Мишустик» був надрукований в журналі «Ранок». А Андрій М’ястківський написав передмову до першої книги Мацерука: вона побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник».

«Молоденький же він був, як той цвіт яблуні», – якось згадувала одна мати свого сина. Істину про молодість цвіту мати відкрила своїм тяжко зболеним серцем, бо цвіт не може знати старості, коли б він не цвів – ранньої весни чи навіть під осінь. І згадав я це болісне порівняння, коли прочитав оповідання Григора Мацерука, об’єднані назвою «Заповідаю довго жити», – писав А.М’ястківський.

Не тільки він, а й інші письменники, журналісти, критики, прості читачі звертали увагу на цю назву. Адже коли людині щойно минуло двадцять «з гаком», хіба складає вона такий «заповіт», хіба думає про те, що, як написав у дарчому написі на своїй останній книзі світлої пам’яті Володимир Михайловський, «на цьому звабливому шляху є кінцева зупинка»?

Григір, очевидно, думав. Може, та думка-згадка про пророцтво циганки, яка у студентські роки наворожила, що житиме до 27 років, точила його й без того хворе серце? Так чи інакше, пророцтво збулося… Через якихось півтора тижня після святкування дня народження…

Він наче поспішав жити, намагався не марнувати днів, хотів багато встигнути. Хоча, певно ж, тими шаленими темпами ще більше навантажував серце, небайдуже до всього. Коли ми отримали квартиру в «хрущовці», зробив своїм «кабінетом» кухню, і в цигарковому димі (курив багато) строчив свої новели й оповідання на друкарській машинці, яку купив у когось на заощадження. Добірку творів до згаданої вище книги сформував сам, встиг іще укласти угоду з видавництвом, та побачити свою «ластівку» не судилося…

Завдяки тому, що він з якоюсь особливою любов’ю систематизував у папках- «швидкозшивачах» свої друковані рукописи, через роки ми з сином змогли упорядкувати доволі солідну за обсягом книгу «По кому росте трава», що вийшла друком 2005 року у видавництві «Букрек» за сприяння спонсорів, головним з яких було саме видавництво під керівництвом Дарини Туз-Максимець. Назву до книги взяли його, Григорову, яка, погодьтеся, як і назва попередньої, свідчить про те, що він задумувався над Вічністю. В епіграфі до книги цитата автора звучить як своєрідна настанова, передусім собі: «По добрих людях, коли вони помирають, хоч травичка на пам’ять росте…».

Ось що написав у передмові до книги письменник, друг Григора Мирослав Лазарук: «…Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк – тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць».

До слова, Мирослав знався з Григором зі студентських років, з тієї «Франкової кузні», де вони читали свої перші твори, обмінювалися думками, будували плани. Згодом за рекомендацією Григора (який колись сам приїхав до Чернівців за сприяння друга) влаштувався на роботу в «Молодий буковинець». З ним приїхав і однокурсник Богдан Загайський, який через якийсь час став редактором (і досі ним є) «МБ». З ним, як і з редакторами-попередниками Ярославом Шокотьком, Миколою Тимошиком, Миколою Максимцем, випало працювати й мені. Ось вам і «перехресні стежки». Скажете, все це прості житейські випадки? Впевнена, що ні. Кажуть же, що будь-яка випадковість – то тільки ланка в ланцюжку закономірностей.

І на доказ цього мені пригадується, як у далекому 74-ому році ми з Григором їхали на Волинь, у село Бучин, до його батьків – знайомитися й домовлятися про весілля. Доволі довгий то був шлях: зі Львова на літаку-«кукурудзянику» до Луцька, з Луцька до райцентру Любешів – знову ж таки на АН-2, відтак пішки майже 12 кілометрів до села, що примостилося аж під Білоруссю – через ліс і галявини, де пообіч дороги ми збирали польові квіти й ранні ягоди. Десь уже ближче до дому нас «підібрала» вантажівка й доставила просто до щедрого селянського столу («городську» невістку чекало ледь не все село).

Та зараз не про це. Перед тим у Любешові на автостанції, де ми марно чекали хоч якогось транспорту, до Григора підійшов старший чоловік. Як виявилося, то був зав.відділом листів місцевої районної газети, й саме він приймав і готував до друку перші школярські опуси й спроби-вірші Мацерука. Григір зрадів зустрічі й тут же відрекомендував мене журналістові: «Це моя наречена», а коли назвав моє дівоче прізвище, чоловік перепитав: «Моржухіна? Чи не донька Петра Олександровича?». Виявилося, вони з моїм татом свого часу працювали разом в одній з волинських газет. Це вже згодом батько редагував і «Шахтобудівник» у Нововолинську, й районку в Сокалі на Львівщині, де, між іншим, свого часу проходили практику й Богдан Загайський, й Дарина Туз та й я, звісно, разом із подругою й однокурсницею Наталкою Пастушенко… А мене згодом із «Молодого буковинця» в «Буковину» запросив той же Анатолій Масловський, який узяв на роботу Григора ще п’ятикурсником: занять практично вже не було, писалася дипломна робота й паралельно матеріали в газету… 
Справді, світ таки тісний. У житті подекуди такі зав’язки-розв’язки заплутуються, що й у великому романі не опишеш.

…Книга «По кому росте трава» розійшлася по бібліотеках Буковини, кілька десятків примірників ми з сином завезли на Волинь, коли на запрошення друзів, колег, моїх і Григорових однокурсників – передусім Євгена Хотимчука, Михайла Савчака і Олега Потурая, з яким, до речі, Григір товаришував ще у шкільні роки (на жаль, позаторік і його не стало), побували на літературних читаннях пам’яті Григора Мацерука, які вони організовують щороку на його батьківщині.

Ще тоді, при зустрічі в Любешівській школі, бібліотекарі, вчителі висловлювали думку, що варто би розтиражувати твори сина Полісся. І за клопотанням волинських журналістів і письменників, у «Букреку» випустили додатковий тираж книги до 60-річчя від дня народження письменника. Приємно й дуже символічно, що до роботи над цією книгою причетний наш син Артем, який майже десять років працював у цьому видавництві й має особливий сентимент до Книги.

Зворушливо, що тоді на зустріч до школи з села приїхали і Григорові брати, племінники, рідні. А одного разу я заочно познайомилася з учителькою Вірою Кух, яка надіслала «сценарій» уроку «Сліди, що не заростають…», присвячені творчості її земляка (вона з ним не була знайома, з іншого волинського села). Ми їй натомість відправили книгу й деякі газетні вирізки, що стали доповненням до її уроку. І ще кілька років тому мене запросили на захист дипломної роботи, темою якої стала творчість Григора Мацерука. Спасибі знаним філологам – керівникові дипломної Валентині Чолкан та рецензентові Оксані Івасюк.

Для мене ці моменти завше дуже зворушливі. І не втомлююся казати: спасибі долі за перехресні стежки, на яких завше трапляються доленосні зустрічі.

Валентина МАЦЕРУК, заслужена журналістка України

Запис Валентина МАЦЕРУК: Думки вголос. Перехресні стежки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 30 років проминуло від смерті Григора Мацерука. Йому тоді щойно виповнилося 27. Без батька виріс однорічний на той час син Артем. Згадати ж про молодого талановитого автора й журналіста «Молодого Буковинця» могли лише друзі родини Мацеруків, колеги-журналісти. Усі решта  присутніх – друзі Валентини Петрівни й Артема, журналісти, письменники, науковці-філологи, освітяни, артисти обласної філармонії – за життя Григора не знали, але прийшли на цей вечір на світло його слова, й пам’яті.

І почин вечора був відповідний: хвилиною мовчання пом’янули загиблих на Майдані, а солістка обласної філармонії Олена Урсуляк виконала «Отче наш» у вокальному варіанті.

Ведучий вечора, друг молодості сім’ї Мацеруків, журналіст і поет, головний редактор «Буковинського журналу» Мирослав Лазарук згадував, що вже в ті роки в Григорові Мацеруку помітні були дві риси, зумовлені тим, що він знав про свою важку хворобу, про обмеженість відведеного йому на Землі часу. Григір був надзвичайно дорослим, зрілим автором на свої 25-26-27… І ще одне: він дуже активно жив і працював, заповнював роботою вщент свої дні – поспішав жити, встигнути, здійснити задумане…

Богдан Загайський, нині головний редактор «Молодого буковинця», так само, як і його однокурсник на львівському факультеті журналістики Мирослав Лазарук, знали Мацерука з років студентства (вони поступили на перший курс, коли Гриць перейшов на п’ятий), і фактично з легкої руки Григора обрали для подальшого життя й праці Буковину.

Перші роки на Буковині для цих молодих журналістських сімей були дуже насиченими. Це ж була молодість: перша робота, народжувалися й підростали діти, допомагали одне одному чим могли, прихищали, часом на кілька років, у своєму житлі… Хіба таке забудеш?

Богдан Володимирович до головних рис обліку Мацерука додав максимальну правдивість. І це в ті часи, коли саме правди говорити не можна було.

І ще один жаль з оповіді Загайського: так і залишився нездійсненим задум Григора Мацерука написати тритомний роман-епопею з історії Буковини. Хоча автор устиг зібрати для цього твору багато матеріалів.

Професор-філолог Лідія Ковалець жалкує, що за життя не була знайома з Григором Мацеруком. Але, ознайомившись із його творчістю, наполягла, аби твори Григора долучили до «Антології письменників Буковини» і навіть написала до них вступну статтю.

Атмосфера вечора – майже сімейна. Друзі згадували улюблені пісні Григора – і присутні мали нагоду послухати їх у виконанні заслужених артистів України Василя Пиндика («Досвіт встали козаченьки») та Івана Дерди («Горіла сосна, палала…»), й самі підтягували.

Читачі Григорових творів зазначають, що Григір Мацерук належить до тієї частини української інтелігенції, яка ніколи на втрачає свого хліборобського коріння і не цурається його. Автор постає як людина воднораз відверта і… цнотлива. Це дуже рідкісне явище нині, коли професія журналіста  мимохіть накладає на багатьох її представників деякий полиск цинічності – коли справжньої, коли удаваної.

Хто зна, чи не пролетів би Григір Мацерук яскравим болідом на небі української літератури і згас – а ми ж знаємо такі приклади, якби не вірна подруга. Вічно 27-річному Григорові пощастило на дружину. Молода вдова Валя усе подальше життя своє присвятила синові і пам’яті чоловіка. Це її стараннями зібрані обидві книги Мацерука  – заповідаю довго жити» і «По кому росте трава». Та й на сина йому пощастило: ставши дорослим Артем долучився до випуску другої книги батька.

Різні спогади звучали того дня – і студентські, й журналістські-письменницькі, й чисто побутові… І всі в один голос стверджували, що був би Григір живий – стояв би на Майдані.

Мирослав Лазарук підсумував такі спомини відомим висловом про те, що людина жива, поки її згадують. І зовсім не випадково завершив Іван Дерда імпрезу Гімном України, який співали усі присутні.

Григору Мацеруку завжди щастило на збіги й перехрестя…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Збіги життя й любові Григора МАЦЕРУКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.