Воно, себто це управління, мало чим різниться від постулатів  культового фільму «Особливості національного полювання». Ті ж нахабство, непередбачуваність, алогічність і суцільний абсурд. Але у фільмі це смішно, а в буденній реальності чернівчан це спричиняє обурення, а девкого і сльози..

Чернівчанка Ельвіра Анатоліївна МАЗУРОВА, що мешкає у будинку № 42 на вул. Головній, –  а це, до слова, пам’ятник архітектури – отримавши роздруківку на оплату за квартиру як кваліфікований, хоч і колишній, інженер,узялася одразу ж за аналіз цього доленосного документа. І дійшла такого висновку:

Квартплата береться від.. ліхтаря

І в цьому вона легко переконала автора цих рядків, який, до слова, теж отримує незрозумілі суми за квартплату.

Отже, слово пані Ельвірі:

– Йдемо по пунктах моєї роздруківки. У першому значиться прибирання прибудинкової території, що коштує для моєї квартири 8,03 грн. Але ж у центрі міста територію прибирають орендарі. То за що ж ми сплачуємо?

Пункт №2 – прибирання підвалів. У нашому будинку підвал ніхто й ніколи не прибирав. Якось там навіть покійник лежав мало не півроку – сморід стояв…  Натомість до підвалу постійно скидають усе те, що приберуть зі зливної каналізації.

Далі – прибирання горищ: 0,48 грн. Протягом цілого періоду Незалежності прибрали там один раз, та й то через те, що вікно не було заскленим і горище окупували голуби.

Ще й за прибирання покрівлі від снігу та бруду з кожної квартири знімають щомісяця 0,83 грн. Якби таке прибирання виконувалось би, то в нас не обвалилися б карнизи. А щоби переконатися, як старанно прибираються в Чернівцях покрівлі, варто пройтися вул. Ольги  Кобилянської. Та ще не просто прогулятися, а й підняти при цьому голову. І ви побачите, що на окремих дахах навіть дерева вже ростуть!!!   

Обслуговування димвентканалів – пункт 5-ий. За цю послугу, яку вже передали міськгазу,  нараховують 7,82  грн. Колишній  ЖРЕП №6 брав за це 28 копійок. Хоча й за попередні кілька десятиліть до нас ніхто не приходив і нічого не перевіряв – і нині нічого не змінилося, крім того, що вартість послуги зросла мало не у 28 (!) разів.

Пункт 6-ий – утримання електриків – 6,09 грн.Останній раз я їх бачила років зо 5 тому. А лампочки для під’їзду ми купуємо та міняємо самотужки.

На поточний ремонт із мешканців беруть по 45,33 грн у місяць. На загал виходить непогана сума, бо квартир понад два десятки. Та достатньо поглянути на карнизи, які обвалюються, на  дах будинку та зайти до під’їзду, щоби зрозуміти: ремонтом тут і не пахне, натомість будинок, що охороняється державою як історичний, поступово розвалюється.

8-им пунктом стоїть обслуговування та ремонт системи водопостачання та водовідведення, за які відповідно сплачуємо 25,05 грн і 15,09 грн. Про це навіть говорити не хочу. Труби у нас у підвалі, мов решето, тож там мокро цілий рік, а грибок уже доростає до під’їзду. Прорив труби ремонтується кувадлом. Як інженер, я на таке спокійно дивитися не можу. Тож купила нещодавно за свої гроші  – на 655 гривень – переходників і залатала трубу. Маю чек і збираюсь написати заяву, що не буду платити щомісяця по 40,14 грн за послуги водоканалу, доки не перекрию суму в 655 грн.

Відтак дивимося на оплату за електроенергію, себто за 4 лампочки в під’їзді. Прикметно, що кожного місяця інша сума, хоча лампочки ті самі. І беруть з нас по 1,60 грн за кіловат – як з підприємців та промисловців. Мешканці хотіли поставити лічильник на сходову клітину, та в обленергосказали, що це неможливо. А чому – хотілося б знати. Тут загалом алогічні підрахунки. Бо згідно з законом, прийнятим ще 2011року для ЖРЕПів,  цифра ділиться на загальну площу будинку. Тож і виходить: що більша площа будинку,то менша оплата.  

Цікавий пункт про винагороду управителю – 6,30 грн з кожної квартири. Цю винагороду беруть з нас від торішнього вересня, хоча рішення про передачу будинків від ЖРЕПу №6 до іншого підрозділу прийняте лише 6 грудня 2018 року.

Нинішнє ЖКГ – це театр абсурду

У цьому легко пересвідчитися. Показовим, як на мене, буде порівняння моєї оплати за квартиру та мого родича п. Макарова, що мешкає на вул. Франка 14/10. Так у нього за прибирання підвалів (п. 2) знімають 0,43 грн. З мене – тільки 0, 07 грн. Але нонсенс  полягає у тому, що підвалу мешканці того будинку взагалі не мають!Та чим далі… вглиб, тим більше дров. За прибирання покрівлі з мене беруть, як я вже казала, 0,83 грн, а з п. Макарова – 1, 39 грн, хоча площа даху його будинку майже утричі менша за наш! А ще з нього беруть 1,26  грн за… дератизацію. Нагадаю, це комплекс санітарно-гігієнічних, інженерно-технічних та протиепідемічних заходів, які включають роботи з винищування та захисту від синантропних гризунів, у тому числі носіїв та розповсюджувачів інфекційних хвороб людини і тварин. Думаю, що ці заходи мають виконуватися на вимогу мешканців або ж бодай раз на рік, чому ж тоді за них беруть щомісяця гроші?

Та це ще не всі нюанси, що породжують непорозуміння й обурення. Я сплачую за обслуговування димвентканалів 7,82 грн, а Макаров – 23,51 грн. Чий тут інтерес – управителя чи газової служби?

Ціна ремонту теж різниться більш як на 3 грн. Воно б і нічого, але ж будинок на вул. Франка– набагато менший за наш. Чи не тому там вищі ціни за водопостачання і водовідведення і управитель собі за послуги бере вже не 6,30 грн, як наш, а 7,07 грн? Одне слово, все шиворіт-навиворіт. Інколи думаю, чи не до театру  абсурду ми потрапили?! Тому й звертаюся до чернівчан: невже будемо й далі таке терпіти?

Записала Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Про особливості нарахування квартплати у Чернівцях, або скільки коштує “ремонт” підвалів, горищ і утримання управителів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва Блаженнішого Любомира за жертв Голодомору

Страшне совєтське кредо «Незамінних людей немає» призвело до винищення мільйонів. А насправді – ніхто нікого не може замінити. Це точно знають ті, хто пережив втрати. І мільйони втрачених життів – це мільйони людських трагедій, мільйони особистих втрат, мільярди спогадів, що переслідують усе життя і до самого його кінця не дають  стати знову такими, якими були ДО голоду… А Голодоморів в Україні було три: у 1921-23рр., 1932-33рр. та 1946-47рр.

У 16 областях України, зокрема на Сході та в Бессарабії, в 1946-1947 роках від штучного голоду, який виник внаслідок примусового вилучення у селах не тільки зерна, а навіть насіннєвого фонду та інших сільгосппродуктів, померло понад 800 тис осіб. Ще чимало громадян загинули у тих регіонах, куди вони відправлялися для порятунку від голодної смерті, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Відомому буковинцеві Іванові Снігуру голодна смерть дивилася прямо у вічі. Але – відступила.

Сьогодні важко уявити, що  84-річний Іван Снігур – почесний громадянин рідного села Грозинці, що на Хотинщині, власник багатющої (понад 100 тис. експонатів) колекції картин і старожитностей, чиє ім’я носить Музей побуту Західної України в місті Севастополі, автор семи книжок, які вже вийшли в світ і чотирьох, які готові до друку – бродяжив і їздив на дахах потягів, бачив смерть у Чернівцях з-під опухлих повік, рятувався від неї часником і вимиканим з землі пророслим зерном. Йому самому важко про це згадувати, тому деякі розпочаті речення він не закінчував – душився сльозами і пояснював: «Вибачте, не можу про це згадувати…»

«Хто не відчув душею і не був опухлий від голоду тілом – той не зрозуміє…»

«Про голод сьогодні мало пишуть, – розпочинає Іван Назарович. – І на те є причини. Правдиво його описати і ті нещастя, які він несе – людині, яка не пережила і не бачила того, важко. Хто  не відчув душею і не був опухлий, не може відчути. А написати без відчуття – не складається стаття… Я сам писав про голод, мої статті друкувалися. Збирався навіть написати книжечку, хоча б брошурку. Але як починаю згадувати… Страшно і боляче. Я двічі пережив голод, був з опухлими очима і ногами. Як наслідок – випали в молодості всі зуби, і залишилися страшні думки. Як бачу шматок  хліба, що впав, і який люди обминають – серце кров’ю обливається.

У людей є дві страшні речі, яких бояться і які, зрештою, не можна виправити: самотня  старість і голод. Їх і передбачити важко. Хоча голодомори в Україні, зокрема й голод на Буковині і в Бессарабії, не лише були передбачувані, а й штучно створені.

Історична довідка. Румунська влада 28 червня 1940 р. залишила Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР.

3 перших днів Великої Вітчизняної війни Буковину окупували румунські війська. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947 р., затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28 червня 1940 р.

«Нами керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали – неспроможні і несамостійні»

«Передумови голоду на Буковині  створювалися ще з сорокового року. Бо в 40-му румуни, покидаючи буковинську територію, забрали в людей всіх коней і фіри. Далі прийшли «русскі», забрали те, що лишилося. Коли втікали в 1941-му, ще забрали з краю 14-15 тис. людей, які «тримали село». У нас заможні госоподарі допомагали тим, кому не вистачало їжі чи дров. Коли ж багатших забрали до Сибіру – бідні залишилися без допомоги. Знов повернулися румуни, а вже нічим було землю обробляти. В  44-му румуни забрали останнє, а повернулися «русскі» – забрали чоловіків на фронт. Так дійшло до 45-го. Сніг тоді випав у кінці вересня, коли ще й кукурудзу не зібрали. Сніг налипав на дерева, валив їх, неможливо було проїхати дорогами… Кукурудза вся пропала.

В 46-му вже навесні заставили здати поставки хліба. А здавати нема чого. Посіпаки-комсомольці, шантрапа комуністична ходили в села, шукали по хатах, у підвалах, на горищах. На подах (горищах – авт.) забирали навіть фасулі (квасолю – авт.) 10-річної давності. Люди вимирали цілими сім’ями, родами.

Країною взялися керувати комуністи й їхні прихвостні. Та й тепер керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали, – неспроможні і несамостійні».

«Покинути Чернівці мені не дали спомини» 

«У моєї мами нас було 4 дітей, – продовжує Іван Снігур. – Тато повернувся з фронту поранений – я мусив піти з села шукати роботу. Без документів, без досвіду… У селі ж уже почали вмирати. Нас рятувала своїм молоком коза, яку ми тримали. Коли почалася весна, їли кінський щавель, лободу, з Галичини возили жом. Там десь поблизу Калуша було розкопано великий став, у якому дубили шкіри – висівками з дубовою корою. Завжди та яма була закрита зверху, бо то отрута. Але в голод люди самі її відкрили. Я там був. Голодні люди набирали того жому, ліпили палянички, чекали, щоби трохи підсохло – і пекли на вогні. Хто не промивав перед цим – усі померли. По дорогах бачив багато загиблих…

Майже два роки бродяжив, їздив на дахах потягів, з військовими. У Чернівцях пережив голод – це найстрашніше в моєму житті. Страшніше за тюрму, до якої потрапив 1976-го за те, що колекціонував старожитності, і де мене били так, що трісли барабанні перетинки та повибивали останні зуби. Саме вони й не дали мені можливості покинути це місто – спомини…

Якось я упав з даху поїзда на старій станції – Жучка (зараз – ст. Чернівці Південна – авт.). Підібрали мене незнайомі жінки, коли був без свідомості. Але вже хтось встиг роззути і зняти одяг. А була весна.

Якийсь чоловік відвіз у Жидівську лікарню (тодішня Перша міська лікарня – авт.). У мене була розірвана нога до кістки, пошкоджена спина. Промили, скріпили металевими скобками – ниток, щоби зшивати, не було. Лежав у коридорі, без постелі. Через тиждень зняли скобки, бо вони дорогі, і відправили геть.

Тривалий час виживав за рахунок того, що просив милостиню на мосту на Жучці. За мною спостерігав якийсь чоловік. Розговорилися – виявилося, що це мій далекий родич, якого я доти не знав. Він забрав до військової частини, там я працював лісорубом, потім ковалем – ремонтував візки, кував коней. А до того надивився страшного…

Навпроти вокзалу, де тепер стоять лавиці, ріс лісок. Там день і ніч горів вогонь, безпритульні носили позолочені рами, картини, палили їх і грілися взимі. Щовечора приїжджала фіра (віз – авт.), на яку скидали тіла мертвих. Потім розказували, що їх навіть не ховали – було дуже багато. Скидали в яму на вул. Руській (зараз там церква). Одного разу бачив, як дитина випала з поїзда і він переїхав їй відрізав ніжку… Дитина ще валялася, а ніжку спухлі  люди, що втратили розум від голоду, вже смажили на вогні, аби з’їсти… Офіційно в області вимерло близько  14 тисяч людей, але за моїми підрахунками – десь утричі більше. Коли я писав за своє рідне село, то знаходив багато таких, які померли саме від голоду, але не були включені в офіційну статистику».

«У голод ти живий, доки чухаєшся»

«Знаєте, я помітив, що під час голоду навіть воші – особливі. Я дивувався: вони мали якийсь голубий колір. Не міг їх повитрушувати з одягу – тоді брав рубець сорочки і гриз зубами… Казали, що ти живий доти, доки чухаєшся. Бо поки людина не померла – вона реагувала на укуси. Якщо вже не реагувала – це означало, що померла.

Я помирав. Пам’ятаю: коли починалася крайність – опухали надбрів’я, наче сама природа закривала тобі очі. Далі – спухали руки, ноги і починаєш блищати…

Коли відчуваєш кінець – закриваєш очі, а перед ними крутяться блакитно-рожеві хмари. Далі це переходить в їдку зелень, яка ніби з’їдає твій мозок і всього тебе…

Я їв равликів, ящірок, маленьких горобців, лободу, кропиву, пагони винограду. Одного разу ночував у Чернівцях на поді (горище – авт.) будинку навпроти нинішнього Червоноармійського базару. Будинок був порожній, лише в одній квартирі залишилися жильці, які палили пічку, а  димар виходив нагору. Я туди пробирався через порожні кімнати з зірваною підлогою і там грівся. Заліз туди вже важко опухлим, побачив купу піску. Прийшла в голову безглузда, божевільна думка: невже в такій великій купі мені ніхто нічого не залишив? Почав перебирати пісок, і знайшов там 84 головки часнику – старого, десь висохлого, десь зіпрілого, пророслого… Тим часником і врятувався. Бо потім десь за містом натрапив на жито чи пшеницю, що почали сходити. Змикав, промив і їв то зерно з часником. Але мене впіймав господар того посіву… І ви знаєте, він мене навіть не вбив, коли побачив, що я такий уже «крайній»… Попросив лиш, аби я більше не приходив. Ішов я на Прут, на Білу, там знаходив равликів, гнізда птахів. Хай Бог простить мене за них…»

«Я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом»

«З нашого села близько півтора десятка родин вимерли повністю. Ще пам’ятаю, поки не виїхав з Грозинців, то бачив, що  померлих вивозили на санках, виносили на плечах, закопували  – і не лише на цвинтарі, а кругом, де можна було вкопати землю.

З моїх братів і сестер лише сестра вкалічіла і вмерла, решта вижили, дожили до хліба. Зараз з наших родичів більше нікого не залишилося. А я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом.

Дуже прикро інше. Якось у своєму селі мав розмову з учнями в школі, розповів їм за голодомор, хотів на базі школи створити музей. І якась школярка років 11-12-ти, на мою розповідь заявила: «Що ви брешете, що тут був голод…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …Дитина ще лежала біля потяга, а її відрубану ніжку вже смажили на вогні… Дожити до хліба… спершу з'явиться на Медіа-Версії.