Фест із такою назвою відбувся минулих вихідних на горі Томнатик (1565 м над рівнем моря) з нагоди Дня незалежності України під патронатом голови Чернівецької обласної державної адміністрації Олександра Фищука.

Два роки тому на колишній військовій радіолокаційній базі протиповітряної оборони з позивним «Памір» створили величезний арт-майданчик. Нині це улюблене місце туристів. Та, як визнають усі охочі до «Паміру», шлях туди доводиться долати надзвичайно складний. Натомість тим, кого не злякають труднощі, на віддяку відкриються неймовірної краси карпатські краєвиди. Серед таких відчайдух була і Оксана Білек, молода депутатка Чернівецької обласної ради й начальниця відділу інформаційної діяльності ОДА. Вона розповідає:

«Сильні дощі, що пройшли напередодні, зашкодили планам учасників фестивалю, які збиралися зійти на гору Яровицю – найвищу вершину Покутсько-Буковинських Карпат. Проте для гостей тут підготували багато інших розваг і навіть серйозних занять. Так, у куполі, який розфарбували цього року червоно-чорним українським орнаментом, фахівці Чернівецького Центру розвитку місцевого самоврядування провели конференцію з питань розвитку сільських територій за участі делегацій з 5 областей.

Гарному відпочинку учасників фесту сприяв ярмарок, що вирував на горі. Гості куштували страви гуцульської кухні, обирали сувеніри, купували продукти бджільництва, вироби з дерева та лози, насолоджувалися виступами народних і молодіжних колективів, слухали бардів, а також мали можливість відвідати показові виступи кінологів, оглянути технічні засоби порятунку тощо. Увечері ж на всіх чекали етно-дискотека та незабутнє фаєр-шоу «Тіні вогню».

На цьогорічному фестивалі здійснилася також мрія 35-річного буковинця Сергія, хворого на ДЦП: чоловік давно хотів побачити Карпати. За сприяння облдержадміністрації його доправили на гору Томнатик, де він у супроводі волонтерів зміг стати учасником святкових заходів».

За словами начальника відділу туризму ОДА Володимира Фурдиги, цьогорічний фестиваль обійшовся в 120 тис. грн, з яких близько 75 тис.грн витрачено на розфарбовування одного з куполів. «Окремих витрат зазнали лісівники, які підсипали лісові дороги»,– додав він і наголосив, що до фестивалю все більший інтерес проявляють представники інших областей України. Фантастичний об’єкт радіолокаційної станції та неймовірна краса буковинських Карпат зачаровують все більшу кількість людей. Тому вже тисячі охочих готові провести тут вихідні й відзначити День незалежності.

– Безперечно, цей об’єкт є привабливим для туристів, тож має майбутнє, – наголосив голова облдержадміністрації Олександр Фищук. – Але за однієї умови: мусимо забезпечити сюди проїзд. І саме це стоїть у планах подальшого розвитку фестивалю. Бо ж коли дощ розмиває шляхи, сюди не дістатися. Будемо над цим працювати». Губернатор повідомив також, що розглядається можливість ремонту колишніх казарм військової частини, які ще залишилися на Томнатику, аби туристи могли зупинятися там на ночівлю.

Вл. інф. Фото Ігоря Деменчука.

Запис Любіть Буковину, бо вона того варта   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про перші інтерв’ю, місцевих чемпіонів та… мстивого міністра – у розмові зі знаним спортивним журналістом напередодні Міжнародного дня спортивного журналіста, який відзначаємо 2 липня.

– Як ви потрапили до журналістики? Розкажіть про свої перші публікації…

– Мій перехід зі спорту до журналістики відбувся, так би мовити, «планово випадково». Коли зрозумів, що мій час у спорті минає, почав шукати можливості залишитися в спорті в іншій якості.

До творчості тягнуло з дитинства. Свого часу навіть посилав гуморески на спортивні теми до журналу «Крокодил». Щоправда, нічого не надрукували… Ще не завершивши спортивної кар’єри, спробував писати невеличкі інформації про успіхи колег-спортсменів. Звісно, починав з легкоатлетичних новин, бо в цьому виді спорту «варився». Першим надрукували в «Університетському віснику» інтерв’ю з моїм другом Ігорем Сурлою, він уже був у збірній України. Потім дописував у «Відродження», пару «інформашок» надрукував «Час». А перші гонорари заробив 1995 року в «Новій буковинській газеті», де редактором був нинішній віце-губернатор Георгій Галиць.

По закінченні істфаку пішов був на роботу в міліцію. Обіцяли перевести на спортивну роботу, та минуло півроку, а цього не сталося. І, щойно отримавши звання лейтенанта, я написав рапорт на звільнення. 1996-го, «транзитом» через ОДА  й будівельний технікум прийшов до «Молодого буковинця».

Пам’ятним був дебют на телебаченні. В ті роки на ТВА робили огляд преси – вустами представників газет. Якось Галиць був у відрядженні, то заступник редактора Ірина Садова взяла мене на той огляд. Зайшли до студії, де оператор Віктор Верхоляк «заспокоїв»: «Жодних дублів, все пишемо з першого разу!» І таки записали!

Потім Сергій Батюк залучав до роботи над «Спортхронометром» – так я «доторкнувся» і до телевізійної журналістики. Робив сюжети на представництві ICTV (10 канал), потім на «Ніко-TV» (майбутній 5 канал), де майже рік був автором і ведучим спортивної програми. Причому, як правило, над програмою працював уночі (крім денних зйомок). Писав до столичних газет. Одне слово, звичайна «журналістська суєта». Доводилося писати і на інші теми, але душею завжди був у спорті. Щиро вірю, що фізкультура і спорт, в т.ч. інформаційно-пропагандистська складова, допоможуть виправити катастрофічну ситуацію зі здоров’ям нації!

 2007 р., Олімпійський день, з молодшим сином Васьком на фініші. Фото Василя Кияшко

– Які журналістські матеріали вам найбільше запам’яталися?
– Багато чого можна згадати – не вистачить цілого номеру «Версій». Особливо приємно згадувати матеріали, з якими я, можна сказати, зростав разом з майбутніми нашими зірковими спортсменами. Пригадую, як записував інтерв’ю з юним Іваном Гешком після його перших успіхів на національній арені. Колеги в процесі підготовки матеріалу жартували, мовляв, ти задаєш запитання 20-30 секунд, а він відповідає: «Так», «Ні», «Напевно»… Потім я Івану згадав це, коли після годинного прямого ефіру на облдержтелебаченні він сказав: «Так швидко все минуло, навіть не встигли нормально поговорити». Запам’яталося й перше інтерв’ю зі справжніми зірками буковинського спорту лучницями Ліною Герасименко і Тетяною Мунтян.

Окремо стоять футбольні матеріали, адже з дитинства мріяв стати футболістом. Тож цікаво було зустрічатися вже в якості журналіста зі своїми нещодавніми кумирами.

А після матеріалу про встановлений у Львові юніорський рекорд Європи в потрійному стрибку в приміщенні головна героїня, Євгенія Ставчанська, розповідала, що її почали впізнавати на вулиці, брали автограф на «МБ» з її фотографією на першій сторінці. До речі, той рекорд досі залишається непобитим.

Або інтерв’ю для ОДТРК «Буковина» з маленькою ще Наталкою Лупу після її перемоги на на дистанції 1500 м на Європейському Олімпійському юнацькому фестивалі в Парижі. Нас з оператором завезли до неї в Маршинці. Я записувався для початку перед їхньою старенькою хатинкою і комок в горлі стояв. Я прихопив із собою кавун, то її молодші сестрички так зраділи, ніби я їм не знати що привіз, а не звичайний фрукт. Сім’я бідна, як, утім, у більшості інших наших відомих спортсменів. Радієш, коли бодай трішечки допоможеш талановитим землякам на шляху до великих успіхів!

З олімпійською групою підтримки ReD Foxes на Кубку України з боксу у Чернівцях

– Ваші враження від спортивної журналістики, зокрема, на Буковині? Чи  доводилося вам «вибивати площу» під спортивні публікації, переконувати редакторів видань, що спортивні матеріали в них мають бути присутніми?
– У нас область маленька і, відповідно, спортивна журналістика не численна. Та «нас мало, а ми в тільняшках». На жаль, поки не виходить хоча б цих кількох спортивних журналістів по-справжньому об’єднати в один «інформаційний кулак»:) Це й моя провина, адже мене обрали головою обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України. Колись пробував поспілкуватися «душевно» з колегами. Головне, що намагався і намагаюсь донести до них, – відчуття відповідальності за сказане, написане. І те, що ми повинні не просто складати речення зі спортивних термінів, а жити спортом, відчувати його пульс, розумітися на пріоритетах.

Щоби не було так, як нерідко в ефірах національних каналів, коли спортивний випуск або програму починають, як каже відомий тренер Денис Тищук, із зачіски Бекхема і бой-френдів Курнікової, а потім, поміж іншим, розказують, що наші стали чемпіонами в такому-то  виді спорту… На моє переконання, професійний спортивний журналіст повинен знатися на спортивних пріоритетах і відчувати справжню ціну тих чи інших успіхів, а не орієнтуватися лише на їхню словесну складову чи на офіційний чи неофіційний гонорар, який може «світити» за той чи інший матеріал і його позицію в ефірі чи на сторінці. Запитання про «вибивання площі» – це «в яблучко»: чимало було суперечок на цю тему. Через такі непорозуміння я фактично припинив співпрацю з газетами, перейшовши на спортивний портал (спочатку heshko.com, який був першим інтернет-ресурсом, присвяченим спортивному життю Буковини, а від 2009 р. ці функції «перекочували» на SportBuk.com).

Для мене завжди пріоритетнішими були матеріали про досягнення земляків! Хоча мені часто закидають: мовляв, кому цікаво читати про «якихось там місцевих чемпіонів». Але вони ставали чемпіонами України, а деякі – і Європи, й світу! Якщо ігнорувати їхні перші успіхи, скажімо, національного рівня, то з яким обличчам приходити за інтерв’ю, коли їхні досягнення зацікавили вже й загальноукраїнську пресу? Взагалі я переконаний, що у загальноновинному  виданні стабільне місце повинні мати всі «головні» теми, до яких належить і спорт. І буковинцям природніше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема.

На Говерлі з Олександром Громиком, який забіг на гору за 55 хв. 20 сек., потрапивши до Книги рекордів України

– Ви щиро переймаєтеся життям спортсменів і, насамперед, їхніми проблемами. Чи здатна журналістика практично допомогати їм? Чи, зважаючи на ваш «чиновницький» досвід, ви краще повернулися б до «влади», бо там, ймовірно, більше можливостей?

– Журналістику недарма називають «четвертою владою». Активне інформування про успіхи наших спортсменів і про їхні проблеми, певною мірою, впливає на реакцію владних структур. Не так, як це було за радянської системи, але все ж таки… Свого часу деякі люди з оточення перших осіб міста і області казали, що ми, журналісти, допомогли отримати квартири окремим нашим відомим спортсменам. І це чудово! Хоча, бачите, після Олімпіади-2012 поки що залишається перерваною традиція забезпечувати житлом у Чернівцях олімпійців і параолімпійців… Це тим більше дивно, що нині обов’язки мера виконує доволі спортивна людина Віталій Михайлішин. Не можу зрозуміти, чому все так розвивається… Та й обласна влада могла би не залишатися осторонь. Особливо якщо врахувати, що губернатор Михайло Папієв є головою обласного відділення НОК України. На Закарпатті цього року якось змогли за кошти обласного бюджету придбати квартири для своїх олімпійців!

…Чи хотів би повернутися до влади? Просто аби було, – точно ні! Взагалі я сильний противник нашої забюрократизованої і в багатьох випадках алогічної державної системи управління! Коли 2005 року найкращі спортсмени й тренери області таємним голосуванням рекомендували мене на посаду керівника крайового спорту, зробити той крок мені було непросто. Бо в душі я не чиновник. Але за допомоги відмінного спортивного чиновника Богдана Вітовського, який працював зі мною заступником, ми дещо зробили-таки! Про те, що на Буковині покінчили зі «спортивним відкатами», досі згадують у спортивному середовищі в різних регіонах. У межах наших повноважень ми навіть скоротили кілька посад чиновників. Коли ініціювали створення в районах на базі освітянської та «колосівської» спортшкіл однієї районної ДЮСШ, яка була б підпорядкована відповідному владному підрозділу з питань фізкультури і спорту, це збурило великий спротив. Хоча ми акцентували, що йдеться не про те, щоби когось викинути на вулицю. Просто було б менше функціонерів і більше практичної роботи. Депутати почали «захищати спорт», ніби що більше чиновників, то краще в нас спорт розвивається.

Не може бідна країна дозволити собі утримувати такий величезний штат чиновників, які виконують часто непотрібні з точки зору практичності та здорового глузду функції! І стосується це не лише спорту…
– Нагадайте нашим читачам про славно(сумно?)звісний «смс-конфлікт»: як мстивий міністр забрав два спортивні майданчики у Буковини…

– «СМС-конфлікт»? Це окрема тема. Влітку 2008 р. не зміг поїхати на колегію Міністерства до Києва, бо організовував спортивні заходи – до Дня журналіста, до речі. Заступник був у відпустці. Набрав міністра Юрія Павленка і попросив з розумінням поставитися до цього. Він сказав, нехай йому губернатор напише, що я не можу їхати на колегію. Володимир Куліш був у відрядженні, тож відправили відповідного листа за підписом першого заступника Віктора Павлюка. І вже десь за півгодини після скинутого факсу, мені зателефонував заступник міністра Драпушко, накричав, що, мовляв, «всі можуть, а ти не можеш» і кинув трубку… Я спробував його набрати, але через комутатор потрапив до іншого кабінету. Почав набирати Павленка, той не брав трубку. Тоді написав йому: «Дякую за «розуміння». Подзвонив Драпушку, «вичитав» і кинув трубку. Напевно, він уявив себе партійним босом радянських часів. Але я безпартійний.

І після цього закрутилося… Можна уявити собі рівень міністра, якщо він зачитував це повідомлення на колегії. Потім на нараді попросив терміново знайти для нього весь негатив по Чернівецькій області в напрямках сім’ї, молоді та спорту. Більше він на дзвінки від мене вже трубку не брав. Хоча до того спілкувалися і через СМС, у мене досі є повідомлення від нього, це нормальний сучасний спосіб спілкування.

Найгірше, що через цей смішний конфлікт Павленко тоді відібрав у нашої області два майданчики зі штучним покриттям, які мали бути облаштовані у Кельменцях та Сокирянах. На всю країну вже адреси були оголошені. Я сказав одразу, що звільняюсь, але нехай не киває інших. І звільнився. А майданчики так і не повернули. На письмові звернення від ОДА, з якої радості забрав майданчики, Павленко так і не відповів,. І лише через рік, на запит народного депутата Петра Гасюка він двічі нахабно відбрехався. Причому вдруге вже й не став підписувати сам, доручивши це заступнику. А на моє письмове прохання провести службове розслідування за фактом листа-наклепу на мене з боку Павленка, на жаль, не відреагувала ні попередня, ні наступна владні команди…

– Зрозуміло, чому. Як відомо, перший запис у трудовій книжці Павленка – міністр. Він призначений з самої «гори»…

– Повернутися я міг би, якби була реальна можливість провести якісь системні зміни або реалізувати якийсь серйозний спортивний проект, наприклад, будівництво олімпійської бази на найвищій в Україні «плоскій» горі Томнатікул в Путильському районі (1580 м над рівнем моря). Спортінтернат в Кіцмані так і не вдалося запустити повноцінно, хоча влада ніби підтримувала цей проект. І нині теоретично підтримує, але практично чомусь не дуже…

– Чи можливе для вас життя без спорту? А ще й без клавіатури? Ким мріяли стати в дитинстві?
– Переважно мої мрії стосувалися спорту. То хотів, аби мене віддали в Москву в хокейну школу ЦСКА (бо ж хокей в ті часи був ще популярнішим, ніж тепер), то хотів стати футболістом і кілька років щодня (без жодних вихідних) робив певний комплекс вправ з м’ячем, потім знайомі дивувалися, що легкоатлет може так з м’ячем обходитися (якось на очах у футбольної компанії набив 4400 разів і зловив м’яч, бо вже сутеніло).

Думаю, життя без спорту, за великим рахунком, неможливе для більшості людей. Просто одні вміють прикрашати (і якісно покращувати) своє життя фізкультурою і спортом, а інші ігнорують це, усвідомлюючи або не усвідомлюючи, що втрачають можливість навіть своє здоров’я покращувати, аби довше тримати себе в гарній фізичній формі. Та я знаю, що «життя є і поза спортом». І без клавіатури я жив до 1998-го! У кожного щось в житті є більш пріоритетним. Головне, щоби ми працювали з душею і щиро! А якщо це ще й улюблена справа, як у мене, то… Яке тоді може бути у мене життя без спорту!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Георгій МАЗУРАШУ: «Цікавіше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чого варта історична точність

Чи помічали ви, що такі наукові дисципліни, як історія та література, мають вочевидь приблизний характер або, точніше, версійний?

Зазвичай в описі історичних подій безсумнівними є лише дати, визначені тим чи іншим шляхом. Та й у цьому трапляються «проколи». Адже, як правило, історичні події тлумачаться в різних джерелах залежно від смаків та цілей тлумачів…

Останнім часом історики піддали сумнівам навіть хронологічні межі існування Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, надто події, датовані «до нашої ери». Варто було незашорено подивитися на чудові мармурові статуї та колони, оброблені із надзвичайною ретельністю, як виникло запитання: а чим обробляли мармур? Може, алмазними різцями? Тоді у що ж їх вставляли? Не у бронзові ж держаки, які зігнулися б від кількох рухів? А легованої сталі в ті часи ще не винайшли…

Та повернімося до Чернівців, які в ті давні часи були населеним пунктом на відомому воєнно-торговельному шляху, що поєднував два галасливі ярмаркові центри – Львів та Берладь. Дорога ця так і звалася – Львівсько-Берладська. Нею діставалися зі Східної та Центральної Європи до причорноморських поселень і далі аж до Леванту. Рух на ній був доволі жвавий, доки численні війни, ареною багатьох з яких була й Буковина, не зробили таку мандрівку небезпечною.

Водночас із суходільним, існував і водний шлях рікою Прут. От на таких шляхах і виникали торговельні поселення чи охоронні укріплення, щоби хоч якось убезпечити пересування ними. І саме на перетині цих шляхів – суходільного та водного і  вкорінилися майбутні Чернівці.

Письмові ж свідчення дозволяють прийняти два твердження: Чернівці виникли в районі нинішньої гори Цецено, а укріплення на ній та населений пункт довкола неї існували задовго до перших документальних згадок.

Чорні палі, чорні вівці чи боярин Дума Чорний?

Найбільш відомі та солідні дослідники нашої історії, серед яких така потужна наукова постать, як чернівецький професор-краєзнавець Борис Тимощук, походження назви Чернівців виводять із літописної фортеці Черн, пов’язаної з Ленківецьким городищем. Його виявили на протилежному, рівнинному боці Прута. Краєзнавча легенда про поселення вихідців з Черна трималася протягом усієї другої половини ХХ століття. Першим піддав її сумніву, незважаючи на вагомість авторитету Тимощука, науковець-історик з Чернівецького університету і журналіст, на жаль, уже покійний, – Ігор Чеховський. Він не побоявся висловити власну точку зору на сторінках свого путівника «Прогулянка Чернівцями й Буковиною». За його версією, Чернівці виникли на землях, що належали боярину Думі Чорному. Це ім’я зустрічається в літописних джерелах поруч з іменами молдовських господарів у першій половині ХVІ століття, що дає підставу вважати цей рід древнім і заможним, власником багатьох земель.

Більше того, навіть 1408-ий – рік першої задки про Чернівці – теж має супутню версію. Так сталося, що перша літописна згадка про поселення на території сучасних Чернівців датована 1395-м роком і пов’язана з місцевістю під назвою Цецен. Невже дослідники не помітили прямого зв’язку з Чернівцями? Але ця обставина породжує ще одну версію на тему, звідки пішла назва Чернівці.

Римський центуріон Цециній і гора… Цецино

126-й рік нашої ери. З далекого Риму за повелінням імператора Адріана прийшов на землю, яка нині зветься Буковиною, центуріон Сеген Цециній. Імператор Адріан, на відміну від свого попередника Траяна, який відправляв своїх воїнів у завойовницькі походи і розсунув кордони Римської імперії до неймовірних розмірів, виряджав своїх підлеглих не в завойовницькі, а в розвідувальні експедиції, щоби започаткувати дружні зв’язки із новими сусідами.

Сеген Цециній, рухаючись зі своїми вояками у східному напрямку, дійшов до Буковини. Вирушали у похід влітку – доки сягнули Буковини, почалася зима. І доволі легко вдягнені римляни відчули на собі усі її примхи. В’язнучи в снігу, дійшли до гори, що нависла над рікою Прут – тепер вона зветься Цецено. Біля підніжжя гори на околиці букового лісу побачили надзвичайно гарне дерев’яне поселення, збудоване місцевими поселенцями, слов’янами з племені дулебів (дулібів). А називалося воно… Черне Вєсє. Відчуваєте? Адже від початку назва міста була «Черновіци»!

Римські воїни укріпили гору кам’яними стінами та побудували тут фортецю – донжон. Оскільки каменю в довколишніх лісах не було, а будувати з дерева римляни не вміли, то для побудови військових укріплень вони використовували каміння, що лежало на дні ріки Прут…

Тож, може, саме тут починалися Чернівці? Довкола гори Цецено?

Маргарита КУРЛІКОВА, екскурсовод, спеціально для «Версій

Римський центуріонСеген Цецинійіз розвідувальною експедицією дійшов до Буковини. В’язнучи в снігу, римляни побачили гору, що нависла над рікою Прут… Гору, яка тепер зветься Цецено…

Запис Версії довкола походження Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.