Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні майже непоміченою проходить дата початку світової війни: тут за старою радянською звичкою відлік воєнних років ведуть лише від 22 червня 1941 року. Але тисячі українців від перших хвилин нападу Німеччини на Польщу вже стали активними учасниками війни.

У Війську Польському служило тоді близько 150 тисяч етнічних українців – уродженців Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Були серед офіцерів і генералів польських збройних сил і вихідці з Наддніпрянської України, які після падіння УНР опинилися на території Польщі. Згодом за контрактом поступили на службу до Війська Польського.

Вранці 1 вересня 1939 р. біля польсько-німецького кордону у бій з переважаючими силами 4-ї німецької танкової дивізії вступили кіннотники Волинської кавалерійської бригади. Сталася перша сенсація світової війни: кавалеристи зупинили ворожі танки, спаливши понад 70 з них! Командир бригади, уродженець Львова, полковник Ю. Філіпович так продумано розташував протитанкові засоби, що їхній вогонь відразу завдав противникові значних втрат. На підмогу волинцям підійшов найкращий польський бронепоїзд «Сміливий», гармати якого буквально змели німецьку механізовану колону. Поляки дотепер пишаються подвигом своїх вояків, які першого дня війни показали самовпевненим гітлерівцям, що навіть застаріла кіннота може на рівних битися з танками, коли її командири є справжніми професіоналами, а рядові мають високий бойовий дух.

На жаль, в Україні чомусь не згадують, що серед бійців Волинської кавалерійської бригади було чимало українців. Вони мужньо билися з нацистами, хоча особливих причин любити міжвоєнну Польську державу не мали. Адже польські шовіністи знущалися з усього українського, грубо порушували елементарні права українців. Недарма чимало ображених вступало у підпільну Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка з початком війни почала роззброювати польську поліцію та невеличкі військові підрозділи й навіть піднімати локальні повстання. Таким чином, західні українці опинилися по різні сторони у війні, що спалахнула в Європі.

Багато українців було і в частинах Червоної армії, які 17 вересня перейшли Збруч і швидко рухалися на Захід. Українським фронтом командував уродженець Одещини С. Тимошенко, який невдовзі став Маршалом Радянського Союзу. Як завжди у своїй історії, українці від самого початку Другої світової війни виявилися роз’єднаними. Наш народ зазнав величезних втрат, але за результатами війни не зміг відновити власної державності – якщо не вважати такою бутафорську Українську РСР. Шкода, що дотепер чимало українців, на відміну від поляків, не розуміють ролі національної єдності у вирішенні власної долі. Уроки історії нас нічого не вчать. А нині єдність потрібна як ніколи – для самозбереження нації.

Ігор БУРКУТ

Запис РОЗ’ЄДНАНІ, ЯК ЗАВЖДИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. У розповідях історика те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

 Війна принесла багато нещасть сотням мільйонів людей. Важко доводилося дорослим, ще важче – дітям. Особливі труднощі випали на долю сиріт, яких у роки війни з’явилося дуже багато. Втративши батьків, вони наодинці залишалися з чужим і ворожим світом. Інколи добрі люди пригрівали сиротинку, але значно частіше голодний та озлоблений люд відштовхував від себе цих маленьких беззахисних істот. Мовляв, і своїх проблем вистачає.

                       Яка на смак дитяча кров?..

На окупованій же території гітлерівці намагалися використовувати дітей як «видатковий матеріал». Наприклад, заганяли дітлахів за колючий дріт, де нелюди у білих халатах викачували з них кров для поранених солдатів Вермахту та військ СС. Старовинні казки про вампірів бліднуть на фоні цієї жахливої правди. Коли під час наступу переможці побачили знесилених примусовим донорством малюків, то бувалі солдати не могли стримати сліз. У них з’являлося нестримне бажання помститися за такий нелюдський злочин, і сучасним критикам «варварства червоноармійців на території Німеччини» варто замислитися – звідки взялася така чорна ненависть у вчорашніх мирних колгоспників і робітників. Що їм довелося пережити до того, як радянські танкісти, в’їхавши до Східної Прусії, розчавили на бетоні німецького автобану машини з сиротами загиблих есесівців. Адже спочатку самі есесівці спалили хати і повбивали дітей багатьох червоноармійців, висмоктали кров з наших сиріт, а лише потім жахлива помста прийшла до них додому. Перш ніж засуджувати когось, треба його зрозуміти…

Та гітлерівці не тільки випивали дитячу кров, вони намагалися вкрасти й дитячі душі. На окупованій території діяли групи нацистів, що відбирали малечу «арійської» зовнішності, вивозили її до Німеччини та віддавали бездітним сім’ям. Там маленьким нетямам давали німецькі імена й починали виховувати з них «представників вищої раси». Душокради розгортали активну діяльність і в іншій сфері, намагаючись позбавити маленьких українців, білорусів чи росіян їхньої справжньої суті, закладеної у дітях рідними батьками. Співробітники нацистських спецслужб підбирали сиріт й готували з них своїх розвідників та диверсантів. Дітей піддавали інтенсивній психологічній обробці, щоби позбавити їх любові до власного народу, замінюючи її «відданістю фюрерові».Потім закидали через лінію фронту і чекали розвідувальної інформації або доповіді про вчинений диверсійній акт, скажімо, отруєні криниці біля червоноармійських кухонь.

               В Україні спалили 1377 сіл разом з людьми

У блокований Ленінград ворог засилав дітей із завданням агітувати захисників міста здатися гітлерівцям. За наказом Сталіна їх нещадно розстрілювали: шкода від такої агітації була величезна. Нацисти чудово знали, яка доля чекає засланців, але безжально відправляли на вірну смерть все нові і нові партії дітей, жінок, старих, інвалідів. Життя «унтерменшів» для них нічого не вартувало. Нерідко під час наступу вони гнали перед собою натовп жінок і дітей, ховаючись за їхніми спинами від радянських куль. А скільки населених пунктів разом з мешканцями вони спалили на окупованій території! Лише в Україні знищили 1377 сіл, де разом з дорослими гинула маса ні в чому невинних дітей. Не слід забувати, що понад тисячу із цих населених пунктів спалили карателі з числа радянських громадян – військовополонених, яких окупанти використали для найбрудніших справ. Етнічних росіян примушували палити українські села, українців – білоруські.

Непростим було життя і тих, кого обійшло найстрашніше лихо. Постійне недоїдання, важка праця на полі чи біля худоби – сільським дітям не залишалося часу на відпочинок і дитячі розваги. У місті вистачало своїх бід – нерідко разом з матерями діти шукали якогось заробітку, щоби мати свій кусень хліба. Втім, на окупованій території працювали і школи, але у Райхскомісаріаті Україна освіту українські діти отримували мінімальну. Нацисти вважали, що «діти рабів» повинні лише вміти читати, писати, рахувати і розуміти накази панів, віддані німецькою мовою. Все інше – зайве, бо знання виховують людську гідність, зовсім «непотрібну рабам».

           Від захисту до садизму – один крок

Але чимало дітей таку гідність не тільки мали, але й прагнули її відстоювати. Вони потрапляли в партизанські загони або допомагали підпільникам у боротьбі з окупантами. Радянська література чимало розповіла про «піонерів-героїв», де серед пропагандистських вигадок були і зерна правди.

Діти брали зброю до рук і йшли вбивати. Тут необхідно підкреслити: незріла дитяча психіка неготова до подібних складних випробувань і нерідко вона їх не витримувала. Відомий партизанський письменник, професійний чекіст Овідій Горчаков якось розповів про чотирнадцятирічного партизана, який вражав всіх неймовірною жорстокістю. Коли хлопець загинув, партизани… полегшено зітхнули, бо розуміли, що у мирному житті цей садист став би страшним злочинцем. Післявоєнна міліція мала з такими справу.

Війна примушує будь-яку людину розкритися повністю, витягаючи на поверхню як найкращі, так і найгірші людські якості. Це ж стосується і дітей. Недарма у сучасному світі міжнародним правом заборонено залучення дітей до участі у бойових діях зі зброєю в руках. Але у Другій світовій війні на це не зважали. З того часу лишився вираз «діти полків». Солдати підбирали голодних і обдертих хлопчиків і знаходили їм роботу у своїх частинах. Як правило, намагалися тримати дітей при кухнях: вони носили воду, рубали дрова, чистили овочі. Але хлопчача романтика штовхала їх на передову, або навіть за лінію фронту. З цих дітей виходили першокласні розвідники. Якщо потрапляли до рук ворога, шансів вижити практично не мали. Але ж діти – це майбутнє країни і вони потрібні були живими. Від 1943 року «синів полку» почали відправляти на навчання у щойно створені суворовські та нахімовські училища. Такі навчальні заклади нагадували кадетські корпуси царських часів і призначалися для навчання та виховання дітей загиблих на війні радянських людей. До цих закладів спочатку приймалися діти з 10 років, які знаходилися там на повному державному утриманні. Їм давали середню освіту та первинні військові знання, необхідні для наступного оволодіння професією офіцера. Можна вважати, що майбутнє цих дітей було визначено.

                             Робота у голоді й холоді

Значно складніше було багатьом їхнім ровесникам у цивільному житті. Важко було не лише на окупованій території: у радянському тилу більшості жилося несолодко. Тоді як у Поволжі, на Уралі, в Сибіру та у Центральній Азії опинилися мільйони евакуйованих з України. Їхали туди сім’ями, разом з дітьми. Обживалися на новому місці з величезними труднощами. Нерідко в одну кімнату селили по декілька різних сімей. Барак вважався ще досить пристойним помешканням: багатьом довелося починати нове життя у землянках чи навіть наметах. Дехто всю сувору зиму 1941-1942 рр. прожив під брезентовим дахом, намагаючись хоч якось зігріти холодний намет за допомогою саморобної пічки з металевої бочки.

Евакуйовані робітники, інженери і техніки працювали на виробництві. У голому степу могли встановити станки й починати випуск продукції, одночасно зводячи стіни вже працюючих цехів. Робочої сили не вистачало, тож до станків ставали підлітки й навіть діти 12-14 років. Якщо маленький робітник не дотягався до важелів та рукояток, йому під ноги прилаштовували ящик. «Все для фронту, все для перемоги», – під цим гаслом працювали люди в тилу. Нерідко й спали поруч зі станками, щоб не губити час на дорогу. Запізнення на роботу каралося суворо. Виконати норму було непросто і дорослому, а що вже казати про підлітків! Працювали у холоді,  ще й голодні. Їжі не вистачало, її нормували й пайки були мінімальними.

                       За місячну зарплату – кіло м’яса

Ще у липні 1941-го в країні ввели карткову систему, за якою можна було придбати хліб, крупи, трохи жирів. Норми споживання у порівнянні з довоєнними впали майже втричі. Існував і «чорний ринок», але ціни на ньому були захмарними, а тому недоступними для більшості. За офіційними даними, середня зарплата в СРСР у 1943 р. складала 573 карбованця. Кілограм м’яса на «чорному ринку» коштував 300-500 крб., жиру – 750-1000 крб. За кілограм хліба треба було дати 50 крб. Ціни у різних місцевостях і в різний час були далеко не однаковими. Можна порівняти їх з тими, що  у вересні 1943 р. встановилися в окупованому німцями Донбасі. Кваліфікований робітник, крім пайка, отримував там 400 крб. місячної зарплати. Кілограм хліба або крупи можна було купити за 75 крб., тваринного масла – за 500 крб., сала – за 800 крб.

Важко було всюди, діти війни пройшли через великі страждання.

                         Потопили малих плотогонів

У радянському тилу працюючим дітям видавали робітничу норму продовольства, яка була вищою за ту, що призначалася утриманцям, тобто частині населення, яка не працювала. Та все одно наслідки недоїдання давалися взнаки. Якщо людина губила продовольчі картки або в неї їх крали, то примара голодної смерті виглядала із-за плеча досить серйозно.

Від голоду та непосильної праці люди вмирали і на селі, серед померлих було чимало підлітків – їхні організми росли і вимагали їжі, якої не вистачало. Гинули діти і через недбалість дорослих, що покладали на дитячі плечі непосильні завдання. Зовсім недавно став відомим жахливий факт масової загибелі висланих у тайгу дітей поволзьких німців. Про нього розповіла одна з учасниць тієї трагедії, яка дивом врятувалася.

Ліспромгоспівське начальство вирішило за допомоги цих дітлахів виконати свої виробничі завдання – відправити до населених пунктів вирубаний ліс і накошене сіно. Збили плоти, на них поставили копиці сіна і посадили дітей, щоби вони сплавили вантаж вниз по річці. Майже ніхто з малечі не доплив до найближчих сіл: налетіла буря і діти загинули. Їхні тільця ще довго потім витягали з води далеко від місця трагедії. Ніхто не відповів за таке варварство – «пролетарським інтернаціоналістам» було начхати на долі дітей «народу-ворога». Загалом про страждання висланих дітей і дітей спецпереселенців написано мало. А їм довелося перенести найбільш жахливі страждання: саме на їхню долю випало те, що не може навіть уявити звиклий жити у комфорті наш сучасник.

Кожен з дітей війни має власну історію, нерідко унікальну. Часто вони згадують школу, де писали на полях газет соком бузини чи розчином сажі – чорнил не було, як і зошитів. Згадують не лише про труднощі, але і про людяність та взаємовиручку своїх близьких і далеких. Народженим після війни варто розпитати дідусів і бабусь про той час. Треба знати їхнє життя і вчитися у них, як долати неймовірні труднощі. А головне – як зберегти свою безсмертну душу в нелюдських умовах. Вони зберегли. А ми?

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Трагедії дітей війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

               Надлюди і недолюдки, всі інші – раби    

Захопивши Україну, гітлерівці розчленували її територію. На різних українських землях встановлювалися досить відмінні за своїми особливостями окупаційні режими. Північну Буковину та Бессарабію нацисти віддали Румунії. Їй також передали «Трансністрію» – територію за Дністром, що включала частину Вінницької та Миколаївської областей і всю Одещину. Там діяли румунські окупаційні власті. А Львівську, Тернопільську, Станіславську (нині Івано-Франківську) області перетворили на «дистрикт Галичину» у складі створеного на польських етнічних землях генерал-губернаторства. Формально Галичина входила до «Третього Райху» з найм’якшим з усіх окупованих областей режимом. Більшість областей УРСР включили до «Райхскомісаріату Україна». Побоюючись радянських підпільників, головним містом цього утворення гітлерівці обрали не багатолюдний Київ, а невеликий обласний центр Рівне. Режим у Райхскомісаріаті встановився жорстокий. На крайньому сході України була прифронтова зона з найсуворішим режимом. Вона охоплювала Харківську, Сталінську і Ворошиловградську області, котрі згодом окупанти планували приєднати до Райхскомісаріату. До нього ж було включено Крим і південну Білорусь. Повністю Україну гітлерівці окупували наприкінці липня 1942 року.

Табір військовополонених

Окупація супроводжувалася хвилею репресій. Гітлерівці все людство поділяли на різні категорії: себе відносили до «надлюдей», покликаних панувати над світом, а решті призначали роль слуг і рабів. Так званих «унтерменшів» («недолюдків») планували знищити фізично – до їхнього числа насамперед зараховували євреїв і ромів (циган). З перших днів нацистського вторгнення Україною прокотилася хвиля єврейських погромів. За перший тиждень окупації жертвами убивств і знущань лише у Галичині стало 24 тис. невинних людей. Гітлерівці звинуватили їх у звірячих репресіях радянської влади і намагалися підштовхнути місцеве населення до кривавих розправ над нещасними. Частина галичан піддалася диявольській спокусі, але більшість намагалася стояти осторонь від страшних звірств. Дехто навіть допомагав жертвам погромів. Але за допомогу євреям гітлерівці вбивали і того, хто її надавав, і членів його родини. Та все ж тисячі ризикували.

                     Їли траву, трупи і людей…

Значними були і жертви серед радянських активістів, членів компартії та комсомолу, які не погодилися на співпрацю з окупантами. Величезних страждань довелося зазнати полоненим червоноармійцям. Їх заганяли за колючий дріт нерідко у чистому полі, без даху над головою. Бранцям не вистачало їжі, води. З відчаю вони їли траву, потім розпочалося трупоїдство і людоїдство. Хоча окупанти встановили норми харчування для полонених, їх рідко виконували. Найчастіше давали черпак баланди з брукви та мучної бовтанки і 200 грамів хліба на добу. Замість передбачених нормою 2000-2200 кілокалорій полонений отримував щоденно 300-500 ккал. Смертність від голоду і хвороб у таборах була надзвичайно високою.

Єврейське гетто

Мирне населення України невдовзі дізналося і про жахливі умови утримання військовополонених, і про масові убивства мирних євреїв. Але люди ще не знали: окупанти розпочали виконувати свої потаємні плани з «очищення» території України від місцевого населення, щоби згодом завезти сюди «чистокровних арійців», надавши їм статус панів. Лише на засіданнях Нюрнберзького трибуналу над нацистськими злочинцями після війни був оприлюднений план «Ост», який визначав напрямки окупаційної політики. Україні планувалася роль постачальниці ресурсів для гітлерівців, особливо – продовольства. Грабувати її окупанти розпочали відразу. А щоби легше було викачувати продукцію села, загарбники зберегли радянську колгоспну систему, лише перейменували колгоспи та радгоспи на «громадські господарства». Навіть трудодні були збережені, з їхньою мізерною оплатою селянської праці. За один «трудодень» видавали 54 копійки, а коробка сірників на ринку вартувала 20-30 карбованців, шматок мила – 400-500 крб. Таку «розкіш» дозволити собі селянин не міг. Замість сірників повернулися до кременю і кресала, замість мила використовували золу. Чоботи вартістю 20-25 тис. крб. селянинові були не по кишені. Як заробити такі гроші? В Уманському районі, наприклад, за місяць праці селянин отримував 5-8 кг ячмінного борошна, а пуд (16 кг) цього продукту на ринку коштував 1500 крб. Не маючи грошей на нове взуття, селяни плели личаки з липового лика, лози і тонкого коріння, або в’язали «чуні» з мотузок. Робили і дерев’яне взуття. Село стрімко деградувало, однак  ситуація у місті була ще гіршою.

              Шибениці та публічні страти – скрізь

              Міські підприємства вивезли на схід або підірвали при відступі Червоної армії, тож роботи майже не залишилося. Розпочався голод. У першому кварталі 1942 р. голодною смертю загинуло близько 14 тис. харків’ян. Городяни пішли у село, щоби виміняти на їжу різноманітні речі. Дорогою їх грабували злочинці, яких чимало розплодилося повсюди. Створена німцями поліція більше займалася пошуком радянських підпільників та євреїв, ніж боротьбою з бандитами й злодіями. А німецькі власті час від часу розпочинали відлов «спекулянтів», тобто міських жителів, що поверталися додому з виміняними на селі продуктами харчування. Бувало, їх тягли до шибениць і страчували публічно. Облави та прилюдні страти перетворювалися на повсякденність в окупованих містах. Гітлер вважав зайвим збереження старих міст: коли розпочнеться масове переселення німців в Україну, то для них будуватимуть нові міста. А про українців він цинічно висловився 19 серпня 1942 р.: «Їхнє призначення – працювати на нас; там, де вони виявляться непотрібними, слід дозволити їм помирати».

Потрібними ж українці були на німецьких заводах, шахтах, фабриках. Ними планували замінити німецьких робітників, яких відправляли на фронт. Розпочалася агітація за виїзд на роботу до Німеччини. Спочатку були бажаючі, бо вдома робочих місць бракувало. Але коли додому прийшли листи від «остарбайтерів», де описувалися важкі умови життя і праці, потік добровольців вичерпався. Натомість окупанти почали хапати молодь і насильно відправляти її до «Райху». За 1942-1944 рр. з України вивезено майже два з половиною мільйони «остарбайтерів». Чимало з них загинуло чи втратило здоров’я через відсутність системи охорони праці для рабів «Третього Райху». Відтак зростало невдоволення окупаційною політикою з боку як українського селянства, так і міських жителів.

                        Розділяй і владарюй

Окупанти свідомо знищували найбільш освічену і політично активну частину населення, вбачаючи у ній силу, яка може очолити рух опору окупантам. Гітлерівці завдали сильного удару системі освіти: їм потрібні були лише безсловесні раби, а не свідомі громадяни. У Райхскомісаріаті Україна зачинялися вищі навчальні заклади і навіть середні школи, але залишалися початкові школи і професійно-технічні училища, де готували вузьких спеціалістів, яким не викладали загальноосвітніх дисциплін. Роботу втратило чимало фахівців з вищою освітою. В їхньому середовищі окупанти вербували колаборантів. Було засновано понад 100 газет, де вихвалявся Адольф Гітлер і його «доблесний Вермахт», проповідувалися людиноненависницькі нацистські догми. Формувалася місцева адміністрація, куди залучалися освічені спеціалісти. Окупанти потребували багато перекладачів, а також консультантів, що знали місцеві умови. Освічені люди потрапляли на ці посади. Серед них було чимало агентів НКВС, залишених у тилу ворога для ведення розвідки і створення проблем у відносинах окупаційної влади з мирним населенням. Але багато було і добровільних помічників окупаційної влади, які ревно виконували її розпорядження. Взамін отримували привілеї, аж до звільнення від усіх податків. Ними користалися, до прикладу, поліцаї. І заробітна плата у них була порівняно висока. Та, крім цього, частина поліцейських ще й грабувала простих людей.

Окупанти дозволили приватне підприємництво, повсюдно відкривалися приватні кафе, ресторани, перукарні, різноманітні майстерні. Їхні власники різко підвищили свій соціальний статус, тому підтримували владу. Позитивно до окупантів ставилися й ті селяни, які зуміли вчасно вийти з колгоспу і заснувати власні господарства. Їхній життєвий рівень у порівнянні з радянськими часами помітно зріс – навіть при сплаті всіх німецьких податків у одноосібників залишалося вдосталь продукції для безбідного існування і продажу надлишків на ринку зі значним прибутком. Підтримували німців і власники приватних магазинів. Була ще одна категорія населення, на яку планували опертися окупанти.

 У багатьох населених пунктах відкривалися зачинені радянською владою православні та католицькі храми. Взамін священики повинні були молитися за перемогу німецької зброї і закликати паству бути лояльною до окупантів. Самі ж нацисти до християнства ставилися дуже критично і створювали власну неоязичницьку релігію. Але на окупованих територіях з прагматичних міркувань підтримували тих духовних осіб, які демонстрували покору їхній владі. Коли ж нацисти бачили непокору, то розправлялися нещадно як з православними, так і з католицькими священиками – їх розстрілювали або відсилали у табори смерті. Загарбники не проявляли симпатій до тих чи інших конфесій, намагаючись використовувати їхню конкуренцію у своїх планах послаблення духовної єдності українського народу. Для розколу українців гітлерівці стимулювали також створення неоязичницьких течій на окупованих територіях, що різко виступали проти християнства. Протиставляючи одних українців іншим, окупанти відвертали їхнє об’єднання. Центрами опору могли стати організації, які виступали за незалежність України. Але ОУН розкололася ще 1940 року і боротьба між бандерівцями та мельниківцями призвела до людських жертв. А постраждалі від радянських репресій не бажали підтримувати комуністів.

Тим українцям, які у 1941 р. повірили пропаганді окупантів про «визволення від більшовиків», знайомство з реаліями гітлерівської політики відкрило очі на людиноненависницьку суть нацизму. Справжній перелом стався у 1942-43 рр., коли окупанти розгорнули звірячий терор проти мирного населення, намагаючись паралізувати його волю до опору.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Окупаційна політика спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Автором ідеї є Наталія Лосєва, співробітниця інформагентства. Після Помаранчевої революції в Україні російське керівництво гарячково шукало методів боротьби з поширенням «помаранчевої зарази». А характерною її зовнішньою ознакою виявилися стрічки, якими прикрашалися одяг, засоби транспорту тощо. На противагу помаранчевим стрічкам (як і червоним комуністичним) були запроваджені стрічки Георгіївські. Власне, існували вони давно, лише почали використовувати цей символ з новою метою.

Орден св. Георгія з’явився у другій половині XVIII ст., за царювання Катерини ІІ. Нагороджували ним дворян за особисті подвиги, тому цей орден – білий хрест із зображенням св. Георгія –  став найпрестижнішим в імперії. Носився він на стрічці з трьох чорних і  двох жовто-оранжевих смуг. У народі таке поєднання кольорів вважали символічним зображенням пороху і полум’я. Проте знавці геральдики стверджують, що символіка тут інша. У ній зашифровані чорний колір двоголового орла і золотий – щита, на якому орла зображували. Іншими словами, це є символ Російської імперії.

На Георгіївській стрічці носилися й солдатські Георгіївські хрести та медалі «За хоробрість», якими відзначалися особисті подвиги солдатів. У період Першої світової війни особи, які мали орден св. Георгія, на польових мундирах або шинелях нашивали переважно лише його стрічку, щоб у бою не загубити найвищу нагороду. Як правило, право на її носіння треба було заслужити власною кров’ю. Тому й цей символ поважали по-справжньому. Недарма його відновили 1943 року в СРСР, коли встановили орден солдатської Слави на майже такій же стрічці, що отримала назву «гвардійської» – відмінність була лише у ширині смуг. На ній же потім носили медаль за перемогу над Німеччиною, яку отримали мільйони людей. За їхніми плечима – загибель друзів, важка ратна праця і страшні страждання.

А у наш час символ бойової доблесті й звитяги може начепити будь хто. Бо найпрестижнішу військову нагороду перетворили на звичайний «бантик», яким прикрашають навіть ошийники собак, пляшки з горілкою, дверцята біотуалетів. Яка ж тут пам’ять про героїв війни – лише знущання над нею… Чіпляють стрічку, а про війну майже нічого не знають. Краще би почитали щось розумне про ціну перемоги, яку заплатив весь народ. Не дай Боже, якісь мудрагелі почнуть клепати пластмасові зірки Героїв Радянського Союзу й роздавати всім охочим. Початок покладено роздачею Георгіївських стрічок. А казенна пропаганда девальвує все.

Запис ДЕВАЛЬВАЦІЯ СИМВОЛУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.