Громадський сектор львівського Євромайдану 8 березня “привітав” російського лідера Володимира Путіна із “жіночим днем”. Образи впізнавані: “балерина”, дух Гітлера…

У дитинстві ми кричали: “Гітлер капут!”,
зараз діти промовляють гасло: “Путін капут!”…
Метаморфози…(

Тетяна Стрільчик, 9-10.03.2014,
Львів – Чернівці

Запис “Стовп ганьби” у Львові… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сто років тому практично всі вони були маловідомими і у себе на батьківщині, і в інших країнах. Лише Перша світова війна виштовхнула цих осіб на авансцену політичного життя і створила умови для їхньої подальшої кар’єри.

А чим вони займалися останнього довоєнного року? Спробуємо з’ясувати – і почнімо з того, іменем якого донині клянуться залишки колись могутніх, багатомільйонних комуністичних партій.

Володимир Ульянов (Ленін)

Народжений 1870 року, він розпочав революційну діяльність наприкінці ХІХ ст. Після поразки першої російської революції 1905-1907 рр. змушений емігрувати. Осів неподалік від кордону Австро-Угорщини із Російською імперією, щоби легше спілкуватися з колегами-революціонерами, які приїжджали з Росії. Жив у Кракові, влітку з дружиною і тещею відпочивав у Карпатах, в курортній місцевості Закопане. Дружині Леніна зробили операцію з приводу базедової хвороби, і лікарі рекомендували їй гірське повітря. Подружжя знімало будинок у Білому Дунайці біля містечка Пороніно, де проживали переважно поляки. Влітку 1913-го в цьому будинку Ленін провів Поронінську нараду ЦК РСДРП. Тоді вождь більшовиків навіть не сподівався на те, що через кілька років зможе повернутися до Росії.

Ленін 1913 року багато писав. У Кракові є бібліотека Ягелонського університету, яка дозволяла йому знаходити необхідні для роботи матеріали. Маючи добру освіту, Володимир Ілліч вільно володів німецькою, французькою, англійською мовами, знав польську. Екстерном він отримав диплом Петербурзького університету, був фаховим юристом.

Лев Бронштейн  (Троцький)

На відміну від Леніна, інший майбутній вождь більшовиків – Троцький – вищої освіти не здобув.

Лейба (так його називали батьки) народився 1879 року на Херсонщині, в родині заможного орендатора. У дитинстві розмовляв українською та російською, а не ідиш (єврейською). Вчився в училищі святого Павла в Одесі, потім у Миколаєві. Відзначався особливими здібностями до навчання, особливо цікавився громадсько-політичним життям. Рано зайнявся революційною діяльністю, був заарештований. Свій псевдонім (Троцький) узяв за прізвищем тюремного наглядача. Після першої російської революції 1905-1907 рр. змушений був емігрувати, у Відні видавав газету «Правда». Дуже обурювався, коли 1912 року Ленін заснував свою газету з такою ж назвою, і навіть назвав його «паразитом» у листі до іншого революціонера. А Ілліч повісив на Лейбу ярлик «політичної проститутки»…

Троцький мав неабиякий талант журналіста, читачі його цінували. Коли спалахнула Перша балканська війна, газета «Киевская мысль» відправила його туди кореспондентом. З фронтів Першої та Другої балканських воєн у 1912-1913 рр. Троцький відправив понад 70 репортажів. Це було його перше знайомство з війною та армійським життям, що згодом допомогло майбутньому творцеві Червоної армії у формуванні «робітничо-селянських збройних сил».

Сам же Троцький до військової служби був зовсім не придатний: лікарі діагностували в нього епілепсію – хворобу, яку в народі називають «падучою». Займатися журналістикою та політикою вона не заважала, як і вдосконалювати ораторську майстерність. Згодом виступи Троцького набули величезної популярності: він міг запалити словом маси людей.

Такого блискучого таланту природа не дала майбутньому найголовнішому ворогові Троцького – Йосипу Сталіну. Спільним у цих двох діячів була відсутність вищої освіти і проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли служити в армії. Втім, життя парадоксальне – один із них створив Червону армію, а другий очолив її в роки Другої світової війни.

Йосип Джугашвілі (Сталін)

Ровесник Троцького, він народився у грузинському містечку Горі. На відміну від сина статського генерала і поміщика Ульянова, або сина власника кінного заводу Бронштейна, Йосип Джугашвілі походив із соціальних низів. Родина шевця Віссаріона Джугашвілі жила у злиднях: батько безпробудно пив, удома не вистачало найнеобхіднішого. Мати намагалася влаштувати долю сина, якого хотіла бачити православним священиком. Але для навчання в Горійському духовному училищі потрібно було знати російську мову, а Йосип із дитинства володів лише грузинською. Опанувати мову навчання Російської імперії йому допомогли діти священика, що дозволило хлопчикові поступити в училище. Правда, російською він до смерті говорив з помітним акцентом.

Після завершення училища хлопець поступив до православної Тифліської духовної семінарії, де проявив неабиякі здібності. Його вірші грузинською мовою знайшли поціновувачів серед місцевої інтелігенції. Але семінарист все більше поринав у підпільну революційну діяльність, через що був виключений з навчального закладу.

Від 1901 р. – професійний революціонер, нелегал. Організатор збройних нападів на банки, здобуті з них гроші йшли до партійної каси. Від 1902 до 1913-го шість разів був заарештований і засланий, чотири рази тікав. Для конспірації неодноразово міняв псевдоніми, і від 1912 року користувався псевдонімом «Сталін». Серед більшовиків вважався спеціалістом зі складних кавказьких питань, за що його цінувало партійне керівництво. А царська охранка полювала на нього як на небезпечного бойовика-експропріатора. У березні 1913 р. Сталіна заарештували у черговий раз і заслали у Туруханський край. До осені 1916 р. він перебував на засланні.

Тож ми бачимо: майбутні провідні «архітектори і будівничі» тоталітарного більшовицького режиму у 1913 р. не перебували в центрі уваги світової громадськості. А що робили тоді засновники інших тоталітарних режимів – нацистського і фашистського?

Адольф Гітлер

Народжений 1889 р. в австрійському Браунау у шлюбі близьких родичів, він з дитинства відрізнявся психічною неврівноваженістю і спалахами ненависті. З часом вони перейшли у крайній антисемітизм. Вчився Гітлер у реальному училищі, хоча мав здібності до малювання. Батько – виходець із селян, зміг стати митним чиновником і прагнув для сина такої ж кар’єри. В училищі Адольфу погано давалася французька мова, проте згодом він її підтягнув: під час Першої світової війни вільно спілкувався французькою з коханкою-француженкою. А ще до війни переїхав з Австро-Угорщини до Німеччини, де в Мюнхені жив за рахунок продажу своїх акварелей. На самому початку 1914 р. пройшов медичну комісію, яка звільнила його від служби в армії через крайнє виснаження.

Інакше складалася тоді доля засновника фашизму Б. Муссоліні.

Беніто Муссоліні

Народився він у родині сільського коваля та вчительки 1883 року. Батько за переконаннями був антиклерикалом-соціалістом і навіть не охрестив сина. Адольф Гітлер, скажімо, охрещений у римо-католицькому обряді, Володимир Ленін – у православному. А нехристь Беніто відрізнявся важким характером, непокірливістю і вередливістю. Проте йому легко давалися іноземні мови. Закінчив Болонський університет, отримав фах викладача французької мови. У 1902-1903 рр. емігрував у Швейцарію. Там познайомився з Анжелікою Балабановою, соціал-демократкою родом з Чернігова, яка захопила його читанням соціалістичної літератури і не тільки. У Швейцаріїі Муссоліні спілкувався і з Леніним.

Повернувшись до Італії, Беніто став відомим лівим публіцистом, від 1912 року – головним редактором соціалістичної газети «Аванті!». Писав також художні твори, а 1913 року видав популярну книгу про Яна Гуса і гуситів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У 1913-МУ ЇХ МАЛО ХТО ЗНАВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На підступах до розвінчування міфу

На початку Другої світової війни створився міф про непереможність німецьких збройних сил. Уперше сумнів у цій непереможності виник від невдачі Люфтваффе у битві за Англію (серпень-жовтень 1940 р.). Втративши близько 1730 літаків, німці так і не змогли поставити британців на коліна. А взимку 1941-1942 років Вермахт зазнав першої великої поразки від Червоної армії у битві під Москвою. Близько 50 ворожих дивізій втратили понад половину особового складу й озброєння: гітлерівці не дорахувалися понад 400 тис. своїх солдатів і офіцерів і мусили відступити від столиці СРСР. Але стратегічна ініціатива у війні ще залишалася за ними.

Найтрагічніший «великий драп» до Волги

Активні бойові дії точилися на різних континентах, головні ж події відбувалися в Європі – на німецько-радянському фронті. Але на долю війни впливали й битви на півночі Африки, де німецькі та італійські війська намагалися вийти до Суецького каналу та взяти під контроль близькосхідні джерела нафти. Хронічний дефіцит «крові війни» Німеччина намагалася долати, повсюдно захоплюючи нафтові родовища. Влітку 1942 р. вона здійснила спробу заволодіти кавказькою нафтою. Несподівано для Сталіна, який очікував нового просування на Москву, Вермахт наніс удар на півдні. Скориставшися непідготовленим наступом Червоної армії під Харковом, гітлерівці оточили там сотні тисяч червоноармійців і почали швидко рухатися у напрямку Ростова-на-Дону. Дехто з істориків вважає, що для СРСР ситуація у цей період склалася ще трагічніше, ніж 1941 року. «Великий драп» пішов у напрямку Волги – головної водної артерії Росії. Він здавався безупинним і повсюдним та супроводжувався панічними настроями.

Наказ №227: кулемети – у спини

Для запобігання остаточній катастрофі Сталін видав жорстокий наказ №227, головною ідеєю якого стали слова «Ні кроку назад!». Самовільне залишення позицій каралося смертю: за спинами червоноармійців розгорталися війська НКВС, щоби кулеметним вогнем завадити відступу без наказу. Вони ж ловили дезертирів, знищували диверсантів і панікерів. За німецьким зразком, у РСЧА створювали штрафні частини. Ставка наказала відступати організовано, щоби затягти німців у безкраї приволзькі степи і змусити їх там зимувати. А Кавказ і Сталінград червоноармійці повинні були боронити до останньої краплі крові: тут вирішувалася доля війни. Сталінградська битва – одна з найстрашніших у світовій історії – розпочалася 17 липня 1942 р. Місто на Волзі – великий промисловий центр і вузол комунікацій – на десятки кілометрів розтягнулося вздовж правового, високого берегу найбільшої російської ріки. Якщо б противник оволодів ним, то зміг би відрізати центр країни від кавказької нафти. Крім стратегічного, оборона Сталінграда мала й символічне значення – адже місто носило ім’я обожненого пропагандою «вождя радянського народу».

Середня тривалість життя в бою – менше доби

До Волги рвалася німецька 6-а армія під командуванням Фрідріха Паулюса, яка в червні 1940 р. захопила Париж. Разом з нею наступали війська гітлерівських союзників – Італії, Румунії, Угорщини та Хорватії – швидко просуваючись до Сталінграда. А міська влада затягувала з евакуацією мирного населення: її очільники вважали, що червоноармійці краще оборонятимуть населені квартали, ніж спорожнілі. 27 серпня гітлерівці увірвалися в місто, і тоді ж Люфтваффе нанесла перший масований удар по Сталінграду. Розпочалося планомірне перетворення міста на купу руїн, у яких спалахнула кривава бійня. Червоноармійці в ній виявилися спритнішими. Перш ніж кинути їх у саме пекло, солдатів навчали основ рукопашного бою. Вони вміли не лише стріляти і кидати гранати, але й убивати противника ножем, саперною лопаткою, а то й голими руками. Німці такої підготовки не пройшли, тож їхні втрати виявилися несподівано великими. Лінія фронту проходила вулицями, будинками, заводськими цехами. Радянське командування наказало максимально зблизитися з противником, щоби не дати йому можливості використовувати авіацію й артилерію. Відстань між німецькими та радянськими позиціями в середньому становила 30 метрів. У такій війні особливе місце належало снайперам. Їхнє завдання – посіяти страх серед ворогів. Снайпер полював на офіцерів, розвідників, спостерігачів, зв’язківців, артилерійських корегувальників противника. У Сталінграді відзначився снайпер, молодий сибірський мисливець Василь Зайцев, про якого розповідали легенди і навіть зняли фільм американці. А бої точилися вже біля самої волзької води. Щоночі з лівого берега сюди доставляли нові тисячі солдатів, переважна більшість яких гинула цього ж дня: середня тривалість життя червоноармійця в цьому пеклі складала менше доби. Трохи довше воював танк: з конвеєра Сталінградського танкового заводу танки, нефарбовані й без прицілів, відразу відправлялися у бій. Бойові сутички відбувалися вже й просто на заводі.

Від 6-ї непереможної залишилося менш ніж 6 тисяч

Гітлерівці зав’язли в місті, а радянське командування таємно готувало план їхнього оточення. Одночасно воно дезінформувало противника, який не сподівався удару з боку «серйозно послабленої Червоної армії». 19 листопада 1942 р. масований артилерійський вогонь сповістив початок наступу. Головний удар наносився по військах 3-ї румунської армії. Велике угруповання противника вдалося оточити. У «котлі» разом з 6-ю німецькою армією опинилися й війська союзників Німеччини. Гітлер обіцяв усе необхідне оточеним перекидати авіацією, але виконати обіцянку не зміг. Розпочався голод. Оточені з’їли всі запаси продовольства, почали їсти коней. Після Різдва добовий хлібний пайок скоротили до 50 грамів. Муки голоду підсилилися стражданнями від холоду: тридцятиградусні морози в степу, де бракує палива, призводили до масових обморожень і смертей. Треба було здаватися, але Гітлер вимагав битися до останнього солдата. Сил для цього не лишилося. 30 січня 1943 р. фюрер присвоїв Паулюсу вище військове звання: німецькі фельдмаршали ніколи в полон не здавалися. А Паулюс здався разом із залишками своєї армії, і 3 лютого Гітлер змушений був визнати поразку та оголосити в Німеччині чотириденну жалобу. «Непереможна» 6-а армія перестала існувати. З понад 200 тис. її солдатів і офіцерів додому повернулося лише близько 6 тис. Точна кількість загиблих невідома досі: до числа німецьких втрат радянські історики ніколи не включали близько 52 тис. червоноармійців, які перейшли на німецький бік і воювали проти своїх. Загальні втрати обох сторін перевищили 2 млн. осіб. У війні стався перелом, уперше німці зазнали такого шоку, а світ зрозумів: міф про непереможність Вермахту почав розсіюватися. Цьому сприяла і поразка німців та їхніх союзників у Північній Африці. А починали вони там з перемог.

Роммель – наймолодший і найхитріший генерал

Ще в лютому 1941 р. на допомогу італійській армії до Тріполі прибули перші німецькі частини під командуванням молодого генерала Ервіна Роммеля. Вони вдарили по англійських військах і швидко просунулися на схід. Серед німецьких солдатів було чимало ветеранів попередніх кампаній, а також добровольців. «Африканська екзотика» невдовзі повернулася до них несподіваним боком. Шалена спека розігрівала броню танків майже до 100 градусів за Цельсієм, танкісти смажили на ній яєчню. Пісок руйнував військову техніку, а під час піщаної бурі заважав солдатам дихати. Їх атакували хмари комах, а через нестачу води люди не могли вчасно помитися й потерпали від паразитів, особливо вошей та бліх. Води не вистачало й для пиття, тож у пустелі йшла постійна боротьба за джерела водопостачання. Доходило навіть до того, що німці забирали запаси води у своїх італійських союзників, що знижувало бойовий дух італійців. Утім, це проявилося згодом, а спочатку Фортуна посміхалася нацистам: вони просувалися вперед, витісняючи британців.

Бойові дії на території Лівії й Тунісу влітку 1942 р. розвивалися на користь німців, за що Роммелю 21 червня було присвоєно звання фельдмаршала. У Німеччині його почали сприймати як національного героя. Командувач Африканського корпусу вимагав від Гітлера підкріплень для розвитку свого успіху, але для фюрера головним фронтом лишався Східний. Відправити до Африки необхідні сили він уже не міг: Сталінград постійно поглинав резерви. Німецькі втрати на півночі Африки (в тому числі й від епідемічних хвороб) перевищували ті поповнення, що прибували до лівійських і туніських портів. Серед щойно прибулих опинилося й чимало колишніх полонених червоноармійців, які добровільно вступили до Вермахту, головним чином на підсобні посади – підношувачів боєприпасів, водіїв тощо. Частина з них за першої ж можливості переходила на бік британців, щоби помститися за всі ті приниження, яких довелося їм зазнати у таборах для полонених. Німецькі та італійські частини вторглися в Єгипет і атакували добре укріплені англійські позиції на південь від залізничної станції Ель-Аламейн, проте наштовхнулися на рішучий опір. Німці втрачали танки, а нових їм надіслати не могли: вони були потрібнішими на Східному фронті.

Не вистачало навіть снарядів, чим скористалися англійці й 23 жовтня 1942 р. перейшли у наступ під Ель-Аламейном. У розпал битви німці отримали страшну для себе звістку: британська авіація потопила величезні італійські танкери «Прозерпіна» та «Луїзіана», залишивши танки Роммеля без палива. Опір втрачав будь-який сенс. Але Гітлер 3 листопада наказав фельдмаршалу: «Ні кроку назад! У ваших військ немає іншого шляху: Перемога або Смерть!». Та про яку перемогу могло йтися, коли в німців залишилося 11 танків проти 200 англійських, а в повітрі панувала британська авіація… Але Роммеля недарма називали «Лис пустелі». Він зумів уникнути оточення і швидко відступив до Тунісу. Але тут на допомогу англійцям прийшли американські війська, і поразка нацистів стала неминучою. Роммель просив у Гітлера дозволу евакуювати залишки своїх військ до Італії чи Греції, та отримав відмову. Впертість фюрера меж не мала. Однак ветерани африканської кампанії битися вже не могли. 13 травня 1943 р. близько 200 тис. німців та італійців змушені були капітулювати, сам же Роммель під приводом лікування ще раніше відбув до Європи. Британці святкували перемогу. Прем’єр Черчілль згодом сказав: «До Ель-Аламейну ми не отримали жодної перемоги. Після Ель-Аламейну ми не мали жодної поразки».

Початок кінця

Розгром німецьких та італійських військ на півночі Африки відкрив перед арміями США та Великої Британії можливості успішної висадки в Італії та на Балканах. Світ зрозумів: Гітлера можна бити. Німеччина програла не лише битви під Сталінградом і Ель-Аламейном, психологічно вона програла все, тож її капітуляція стала лише справою часу. Але опір нацистів далеко не було подоланий і майбутня перемога ще мала бути оплаченою мільйонами людських життів. Переважна більшість цих жертв – радянські люди.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Сталінград і Ель-Аламейн: перелом у війні спершу з'явиться на Медіа-Версії.