На жаль, його життя обірвалося під час мінометного обстрілу на полі бою неподалік Бахмута. Без батька залишилося двоє маленьких дітей. Більше про унікальну історію сім’ї Олександра та Андріани читайте у матеріалі. 

***

“Війна – це дуже болюча тема для обговорення, як і для більшості українців. Я втратила коханого чоловіка. Залишилася з двома дітьми без нього. В день загибелі чоловіка дізналася, що вдруге вагітна. Чоловік загинув 18 листопада 2022 року, а день перед тим ми з ним ще спілкувалися. Він був на “нульових” позиціях. Наступного дня я йому писала і дзвонила, але він на зв’язок більше не виходив. 19 числа з військкомату мені повідомили про загибель чоловіка. Він так і не дізнався, що в нас буде друга дитина”, – з болем розповідає Андріана, дружина Героя. 

Сім’я родом з Чернівецької області. Олександр та Андріана жили звичайним життям, виховували сина, працювали, відпочивали та раділи життю. Поки в нашу країну не прийшла люта війна. 

***

Перед одруженням Олександр жив в Іспанії, на острові Ібіца. Він мав багато друзів з-за кордону та вільно володів трьома мовами (іспанською, англійською та французькою).

На момент повномасштабного вторгнення перебував в Україні і одразу сказав, що рано чи пізно піде на фрон захищати Україну. Так і сталося. 

“Під час його служби ми часто спілкувалися по телефону – зазвичай, обговорювали різні побутові теми: сім’ю, наше майбутнє, дітей тощо. Олександр постійно казав, що спочатку ми маємо цю московську нечисть вигнати з нашої землі, а далі буде все добре. Відбудуємо країну та повернемося до звичного мирного життя”, – ділиться спогадами Андріана. 

Після навчання за кордоном він ще отримав три дні відпустки, які провів вдома, а тоді йому повідомили, що він поїде на Бахмутський напрямок. “Ми склали йому рюкзак, речі першої необхідності, медикаменти – і він поїхав”, – зі сльозами пригадує дружина Олександра.

Буквально через тиждень після цього сім’я отримала жахливу звістку: Олександр загинув.

***

Переживати втрату близької людини для родини було вкрай важко. Дружина каже, що біль досі не вщухає: хочеться обійняти чоловіка, разом виховувати дітей та жити щасливим сімейним життям.  Але не судилося. Тепер сім’ї доводиться звикати до зовсім іншого. 

Єдина втіха у цей складний для родини час – народження ще одного синочка. На жаль, Олександр так і не дочекався його появи на світ, але дружина впевнена, що з небес він спостерігає за ними і все бачить. Андріана вирішила назвати молодшого сина Олександром, на честь батька. Незважаючи на те, що він ще зовсім маленький, вже видно, що хлопчик – маленька татова копія. 

***

На річницю загибелі чоловіка Андріана написала йому лист-спогад. Ось уривок з нього:

“Ти завжди був твердим у своїх переконаннях і непохитним у власному виборі! 

Напередодні того страшного дня, коли тебе не стало, я  дізналася, що при надії – в нас народиться ще одна дитинка. Двоякі відчуття переповнювали мою душу: невимовна радість про нову звістку (зародження нового життя, твого продовження) і велика тривога, бо вже близько доби ти не виходив на звʼязок. 

Те чекання вибивало землю з-під моїх ніг. Я хотіла поділитися величезною радістю з тобою, моє Кохання, але твій телефон постійно мовчав. 

Я досі не вірю, що тебе вже немає і ніколи не буде поруч. Вила від болю і не хотіла усвідомлювати те, що ти так і не дізнаєшся про прекрасну звістку – народження нашого ще одного сина, твоєї копії із синіми глибокими очима. 

Ти так мріяв про велику і щасливу сімʼю, ще одне дитятко, так щиро просив про маленьку біленьку синьооку дівчинку, та не судилося…

В той день, коли твоя душа летіла до Раю, а тіло «на щиті» повернулося додому, в шибку бився Метелик, немов приходив попрощатися востаннє. Звідки йому взятися в таку холодінь, в середині дощового листопада…? 

Напевне, Твоя світла і чиста душа приходила обійняти нас. Кружляючи довкола будинку, бʼючись крилами у вікно, ти повернувся додому, проте у зовсім іншому тілі. Вірю і знаю, що не зміг би вчинити по-іншому. Ти ж обіцяв…”

***

Старшому синові Давидові зараз 4,5 роки. Він ходить в садочок, дуже допитливий, активний та комунікабельний хлопчик. Перших 3 місяці постійно просив телефонувати до тата. Зважаючи на свій вік, він ще не розуміє всього, що сталося, але мама пояснює йому, що його татусь зараз на небі, він став Ангелом і оберігає нас звідти. Для Давида це звучало дуже казково і хлопчик все одно не сприймав цих слів. Але згодом він з мамою пішов на цвинтар і тепер поступово починає розуміти, що тато більше ніколи не повернеться додому. 

***

Зараз сім’я долучилася до БФ “Діти Героїв”. Андріана каже, що фонд насправді дуже допомагає дітям, дбає про них та докладає максимум зусиль, щоб допомогти їм почуватися краще у цьому світі. 

“Найбільше засмучує те, що таких сімей, як наша, дуже багато, і їх кількість збільшується з кожним днем. Ми залишилися без чоловічого плеча. Нам часто не вистачає психологічної підтримки. Дуже важливо почути хоча би добре слово. Воно часто служить більше, ніж щось матеріальне. А у фонді ми отримуємо і те, й інше”, – каже дружина Героя.

Попри біль втрати, Андріана знаходить сили жити далі, виховувати своїх дітей та звикати до нового життя. Каже: якщо ми живі, то в кожного з нас є певне призначення тут на Землі. Не варто журитися, а передусім слід шукати якнайбільше можливостей, щоб прожити це життя гідно.

“Я пообіцяла своєму чоловікові, що зможу виховати прекрасних дітей. І зараз я на цьому шляху. Вони будуть гордитися своїм татом. Головне – перемога, а далі ми все відбудуємо. Нас не зламати!”, – ділиться жінка. 

Матеріал наданий фондом Діти Героїв, який надає всебічну допомогу дітям, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни. На сьогодні під опікою фонду перебуває понад 6600 дітей. Історії цих дітей поширюються, щоб якомога більше людей дізналися про них і могли підтримати. 

Запис “В день загибелі чоловіка я дізналася, що вдруге вагітна” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні Буковина проводжала в останню путь воїна, який ціною власного життя героїчно відбивав наступ російських окупантів.

У війні за свободу рідної неньки-України загинув солдат Олександр Толмач, військовослужбовець військової частини А4056.

Прощання з Героєм відбулося сьогодні, 22 квітня, в Чернівцях. Поховали воїна на Алеї Слави, що на Центральному кладовищі.

Слава та вічна пам’ять Герою!

Глибокі співчуття рідним, близьким і побратимам.

Джерело: Чернівецька військова адміністрація

Запис І знову Буковина прощається з Героєм спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У бою з російськими окупантами загинув полковник Василь Телегуз, який проходив службу на посаді начальника відділу забезпечення та експлуатації наземних систем озброєння логістики військової частини А2393.

Прощаються з військовослужбовцем сьогодні, 15 квітня, у місті Сторожинець, повідомляє Чернівецька обласна державна адміністрація. 

Слава та вічна пам’ять Герою! Глибокі співчуття рідним, близьким та побратимам.

Запис Слава та вічна пам’ять Герою! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед вечерею у Патріаршому соборі Воскресіння Христового відбулася Панахида за загиблими  солдатами, а після цього Блаженніший особисто розділив з присутніми Різдвяну просфору.

«Цього року я хотів вперше заколядувати з тими, кому сьогодні, можливо, є найважче – з родинами загиблих наших воїнів, які віддали своє життя за волю України, – каже Блаженніший Святослав. – Тут є матері, батьки, жінки, діти тих наших воїнів, яких уже нема сьогодні з нами.

Ви знаєте, коли я ділився на початку оцієї вечері спільною просфорою, для мене найбільшим даром на Різдво було побачити, як заплакане обличчя матері наповнюється радістю. Коли крізь сльози мати, яка втратила свого сина на війні, починає радіти Різдвом. Біль України, який ще триває в серці тих матерів, на жаль, ніхто більше не згадує… І тому сьогодні ми хотіли цією святковою вечерею вшанувати родини загиблих, і разом з ними Різдвяною радістю поділитися».

Вдова загиблого в Іловайському котлі Леоніда Петихачного Валентина Радчук про цей Святвечір розповідає з теплотою в голосі – наголошуючи водночас, що говорить без пафосу («бо там пафосу не було», – каже Валентина):

«Враження мене переповнюють! Незабаром виповниться 3,5 роки, як загинув мій чоловік. За цей час нашу родину запрошували на різні заходи – переважно, зорганізовані владою. Але на жодному з них не було так щиро, затишно і душевно. Ця щирість була від самого початку, коли ми були в церкві, і зайшов Блаженніший… Не треба було бігти за ним, цілувати йому руки, падати в ноги, а навпаки – він усім дивився в очі, і ми відчули від людини в такому високому сані – вдячність.

Наша родина ходила до греко-католицького храму, і зараз ми з дітьми є вірянами УГКЦ. Ми з чоловіком давно збиралися відвідати саме в цей храм на Лівому Березі – тому дуже символічно, що саме Леонід – в такий спосіб, у пам’ять про себе – мене туди привів… Після Служби Божої ми спустилися в трапезну, і там нас вразило, що підлога була встелена сіном. Так ось просто.

Коли всі зайняли свої місця, о. Святослав освятив просфори з медом – і кожному роздав, привітав зі Святою вечерею, поблагословив.

Вечеря ця далася непросто. Всім було важко – і гостям, які продовжують оплакувати свою втрату, і присутнім священикам, більшість з яких – капелани, і запрошеним учасникам дійства. Для нас  колядував колектив «Українські барви», вони дуже старалися щось змінити для нас у цей день. І їм це вдалося. Нас з Буковини було чотири родини (запрошували більше, але не всім вийшло поїхати): мама Андрія Альошина, мама волонтера Романа Шлюсара, батьки Вадима Трепка. Ми дивилися одне на одного за столом, і ми справді відчули, як змінилися.  Сталося те, заради чого і заради кого це було. Мама Андрія Альошина в якийсь момент аж стрепенулася – відчула, наче хтось торкнувся її плеча. Ми спілкувалися, піднімалися люди з різних регіонів, розповідали про себе і своїх загиблих на цій війні рідних, і зал наповнювався енергетикою добра. І це відчували як греко-католики, так і присутні віряни інших церков.

Я приїхала на цю зустріч з 6-річною донечкою. Згодом о. Святослав запросив діток вийти до себе і вони всі разом колядували.

Для мене це велика честь, що моя дитина мала таку нагоду, і що вона бачила, як шанують її батька-Героя.  На прощання Блаженніший Святослав подарував кожному вервичку.

Три години спілкування за Святою вечерею промайнули непомітно. Ми всі дуже вдячні нашому капелану отцю Василю Гасинцю, який особисто запрошував родини, благодійній організації «Карітас» за організацію події і гарні подарунки для всіх.  Нас усіх об’єднала Свята вечеря, а також дух і відкритість Глави УГКЦ о.Святослава».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Близько сотні родин загиблих на Сході Героїв, серед яких і чотири буковинські, зустріли Святвечір з Блаженнішим Святославом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буковинські жінки ввечері на Центральній площі засудити російську агресію щодо України.
“Путін, руки геть від України!”, “Честь і слава українським військовим!”, – такі гасла різними мовами тримали жінки у руках.

Також на мітингу говорили і про Володимира Івасюка, 4 березня – день його народження. Всі заспівали пісню “Червона рута”

Слава Україні!
Героям слава!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Майдан у Чернівцях. 4.03.2014. Путін, руки геть від України! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Слава Україні!
Героям слава!

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Майдан у Чернівцях. 3.02.2013 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У ці дні додому приїжджають очевидці, учасники Майдану у Києві.  Дякую, Боже, що живі… Трохи перепочити, хтось планує і вертатися…
Їх зразу можна впізнати, у чоловіків хриплий від диму шин і сльозогінного газу голос,  твердий та рішучий погляд, запах диму  в’ївся в шкіру, як зовні, так і зсередини,  обпечені руки, засмагле від вітру, морозів, кострів, диму, вогню обличчя… Вони здебільшого не розповідають самі. Якщо щось і  розпитуєш,  то відповідають лаконічно і ніби оберігають нас від трагічних і страшних подробиць протистояння на Майдані. Вони не вважають себе героями. Вони робили те, що велить серце і совість. Вони – вистояли. І головне зараз – не зрадити Майдан.
“Перемога є, саме основне тепер – її утримати”, – закликав на Народному віче у Чернівцях учасних Майдану, який повернувся у ці дні додому, на Буковину.

“Сотня, яка не небі, нам не простить, якщо ми втратимо перемогу”, – http://youtu.be/p3mROAd_IQU

27.02. 2014 на Майдані у Чернівцях відбулося Народне віче. Говорили про необхідність відновити вертикаль державного управління, про охорону громадського порядку та народної власності, про необхідність закону про люстрацію (людей непокоїть певний ажіотаж навколо майбутніх посад), викривати пристосуванців у кожній народній раді, у кожній держустанові, у кожній партії. Потрібно, щоб був чіткий контроль над усіма органами влади. Завдань дуже багато, але важливо пам’ятати – не вдаватись до помсти, самосуду і зведення власних рахунків, не влаштовувати «полювання на відьом».
Ми віримо в себе і віримо в нашу країну. І ми віримо в щасливе майбутнє України.

Слава Україні!
Героям слава!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис “Перемога є, саме основне тепер – її утримати”. Євромайдан у Чернівцях. 26.02-27.02.2014… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівчани продовжують виборювати своє право на гідність, свободу та жити у вільній, незалежній та демократичній державі.
Україна в жалобі… Вічна пам’ять героям…
Бійці, які повернулися 25 лютого з Києва, запропонували повісити прапор жовтою смугою над синьою. Саме таке розташування кольорів, на думку багатьох ентузіастів, було на прапорах УНР до гетьмана Скоропадського. Жовто-блакитний прапор – це прапор життя: зверху сонце, а знизу вода. Такий прапор ще називають сонячно-блакитним.

Збільшилась кількість наметів на Майдані. Пильність не завадить…

Слава Україні!
Героям слава!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Євромайдан у Чернівцях. 24.02. – 26.02.2014… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівчани продовжують виборювати своє право на гідність, свободу та жити у вільній, незалежній та демократичній державі.
День жалоби… Вічна пам’ять героям…

Вічна пам’ять Героям!

Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах застигає кров,
а потім б’є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів – плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану – в небо. В лицарі – зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…
Героєм слава – вписано у серці.

Мар’яна Савка

Слава Україні!
Героям слава!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Євромайдан у Чернівцях. 22.02.2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівчани продовжують виборювати своє право на гідність, свободу та жити у вільній, незалежній та демократичній державі.

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото авторі

Запис Євромайдан у Чернівцях. 21.02.2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мітинги, жалоба, протестна хода, відставки, несподівані “прозріння” деяких очільників, виходи з партії, позачергові сесії, молитви, очікування тітушок чи провокацій…

Молитва за Україну

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото авторі 

Запис Євромайдан у Чернівцях. 20.02.2014… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про враження від Чернівців

Територія Заходу України – це тил. Приїжджаєш сюди і бачиш, що люди живуть мирно. Відправляють дітей в школу, ходять на роботу, до кіно… Ми давно вже так не живемо…

Про професію

Я не журналіст. Журналіст має бути НАД подіями. А я – В подіях. Колись у 2010-му, в ніч, коли переміг Янукович, я сказала собі: журналістики не буде в цій країні. Тому що нема журналістики, коли нема свободи слова. Мені закидають, що я політично заангажована. Я відповідаю: ні, я державно заангажована. Кожен приймає рішення для себе. Але воно має бути спрямоване на державу.

Про політику

Я розслідувала опозицію тоді, коли вона була владою. Я ніколи не працювала «на позитиві». Я робила розслідування, а це однозначно негатив. Практично кожен політик був «антигероєм» моїх розслідувань. Тому я маю досвід і чітко знаю: до 2010-го мої розслідування були про мільйони. Після 2010-го – про мільярди. А останнього року – вже про крадіжки мільярдів доларів… Різниця є, вона величезна, і вона навіть не в сумах. Буває різне зло. Є таке зло, коли побили мене, Тетяну Чорновол, – а є таке, як в 33-му, коли померло 10 мільйонів від голоду. І я можу погодитися на перше, але ніколи не погоджуся на друге.

У нашій країні ніколи не було демократії у повному розумінні цього слова. В нас існувала «сестра демократії» – негарна, невродлива, непозитивна, – яка називалася «конкуренція». І то слава Богу! Так ось, я готова жити при конкуренції. Але жити при диктатурі я не готова. Я готова померти – але не жити при диктатурі.

Про помилки

Ми мусимо зараз бути єдиним кулаком. Мусимо знати, що свої – це свої. Підтримувати їх. Всі речі, які нас роз’єднують, зараз не повинні звучати. Це не політична боротьба, це війна.

Я бачу дві великих проблеми, які виникли останнім часом. Моя особиста критика опозиції – її певної нерішучості у пору, коли народ був «на гребені», на піднесенні, і треба були йти на Межигір’я. Так, була небезпека для людей, міг початися силовий варіант – але він почався все одно, на Грушевського. А якби ми стояли під Межигір’ям, якби стояли сотнею тисяч – можливо, ситуація б переломилася. Можливо, біда б уже закінчилася.

Але! Висловлю критику і громадянському суспільству. Коли був «гребінь» підйому на Майдані, суспільство повинно було вимагати звільнення Тимошенко! Саме суспільство, а не політичні партії. І справа не в самій Тимошенко. Але тоді б інші лідери, політичні, були би більш рішучими. Тому що вони зрозуміли би, що у випадку, коли стає для них зовсім зле, хтось стане за них.

Про Майдан

Як до Героїв, справжніх Героїв, про яких я читала в книжках, ставлюся до тих, хто вийшли на Майдан. Майдан стає з кожним днем сильнішим, «вони» його більше бояться. Це справжня війна. Так, є велике, неймовірне розграбування країни… Але коли «вони» переступають через останнє, через життя людей – просто розумієш, що немає іншого виходу. Треба перемагати…. На знищенні «майданівців» репресивна машина не зупиниться. Коли вони переступили через перше життя, немає жодних гарантій, що цього не буде далі. Під це може потрапити кожен. «Вони» вже переступили. Це наша війна, вона спільна, всього українського народу – проти ворога. І ми маємо в ній перемогти. Радикалізація – це вимога часу. Ворог сильний, але ми мусимо стояти, бо Майдан – це зона безпеки для Києва, а Київ – це зараз вся Україна.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Тетяна Чорновол: «Це не політична боротьба. Це війна» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У казках зазвичай все просто: герої поділяються на «добрих» і «злих». І «добрі» завжди перемагають, попри всі спритні виверти «злих». Реальність часто відрізняється від казок  – результатом. Тоді як процес – а саме карколомні виверти «злих» для покращення результату для себе – що в казці, що в реальності подивовують своєю інстинктивною кмітливістю й винахідливістю.

Кінець реальної історії, яка трапиласяна початку року в Чернівцях, наразі невідомий – на те вона й реальність. Тут все складно. Тому її доведеться описати простіше, тобто по-казковому.

Тож казка. Жили собі колись в деякому Краї, де варто жити, представники двох народностей. Не сказати, щоби ворогуючих, а так – малознайомих і майже не дотичних. Одні звалися журлики, а інші – мажорики. Жили вони собі, на перетиналися, не стикалися й горя не знали. Аж якось перетнулися. І навіть зіткнулися. А через сім місяців по зіткненні розповідали про це Третій Гілці Влади.

Версія журликів: Якось група журликів пізно увечері прощалася на тролейбусній зупинці в центрі столиці Краю, де варто жити, з метою розійтися по домівках. Їх було шестеро, збоку на них дивився пам’ятник Румунському Поетові, а вони стояли колом і допивали пиво. Раптом один з них (називатимемо його просто Журлик – з великої літери) почув, як товариші гукнули йому: «Обережно!» і одразу ж відчув удар ззаду під коліно. Заточився, озирнувся і побачив гарний автомобіль «мерсик», який прямував просто на журликів тротуаром. Жестами журлики поцікавилися, в чому річ і чому «мерсик» рухається пішохідною частиною. В машині, як уже здогадався кмітливий читач, були представники іншої народності – мажорики. Їх було двоє, вони були на «мерсику» і тому вважали, що їм тут їздити можна. Про що й сказали журликам. Журлик з великої літери звернувся до товаришів із проханням викликати міліцію. Тим часом відчув другий поштовх автівки, зразу після нього – третій, і впав на капот автомобіля. З капота його стягнув один з мажориків, який вистрибнув з пасажирського сидіння «мерсика». Почалася бійка (чи, як пізніше це назвав мажорик-пасажир – сіпанина), її учасники впали на землю. Мажорик-водій тим часом проїхав ще кілька метрів тротуаром, де розташована зупинка тролейбусів і маршрутних таксі. Коли він покинув «мерсик» і кинувся на допомогу мажорикові-пасажиру, на місце прибула міліція.

Версія мажориків. Мирні мажорики їздили містом на «мерсику». Спочатку мажорик-водій їздив в особистих справах до прокуратури, але його туди без документів не впустили. А документи він забув у нічному клубі з назвою Паризького університету. Тож довелося поїхати до «Сорбонни». Але спочатку забрати мажорика-пасажира з пивнушки. Не заходячи до самої пивнушки, ні-ні! Після пивнушки вони заїхали до «французького університету» «буквально на 5 хвилин» (з власних слів мажориків) і одразу – до їдальні швидкого харчування біля пам’ятника Румунському Поетові. Поїсти хотіли. Припаркувати «мерсик» не було де, тому вони попрямували просто на тротуар, до тролейбусної зупинки. Перед цим чемно (саме чемно, вони завжди так роблять) попередивши групу людей (як пізніше виявилося – журликів), що мають намір тут паркуватися. Журлики на попередження не відреагували. А потім один з них – Журлик з великої літери – з вигуком «Знімай!», спрямованим до товаришів, стрибнув на капот «мерсика». А далі вдруге, а потім втретє… Мажорик-пасажир не витримав такої наруги над «мерсиком» і пішов стягати Журлика з капота. Не виключає, що саме в цій «сіпанині» пірвав курточку Журлика. Потім вони обидва впали на землю. А потім прибула міліція.

Що обурило Журлика. Те, що мажорики їздять «мерсиками» по тротуарах і тролейбусних зупинках. Дозволяють собі в громадському місці брутально лаятися і принижувати інших людей. Те, що мажорики вважають, наче будь-кому, в тому числі й йому, Журлику, можна безкарно наносити тілесні ушкодження.

Що обурило мажориків. Те, що їх відвезли на освідчення щодо вживання алкоголю (так обурило, що вони відмовилися від освідчення). І те, що з такої «дрібнички» можна роздути такий скандал» (оскільки справді переконані, що це «дрібничка», то вини своєї не визнали ні на йоту). «Що тиждень по телевізору це крутили – невже більше показувати нема що, он скільки дітей є хворих».

Що здивувало спостерігачів процесу в залі Третьої Гілки Влади. Та нічого нас насправді вже не дивує. Окрім одного: чому, хоч журликів, разом з училиками, лікуваликами, інженериками, фізиками, ліриками, будівликами і шофериками більше, світом колотять і правлять мажорики?

P.S. Усі збіги в назвах народностей є невипадковими.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», журлик

Запис Мажорики проти журликів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Генерал А. Михєєв покінчив життя самогубством аби не здатися ворогу. До слова, жоден генерал НКВС не потрапив у полон.                  

Чекісти – герої чи злочинці?

В Радянському Союзі існував розгалужений апарат наркоматів  (до 1946 р. – назва міністерств) внутрішніх справ і державної безпеки. НКВС і НКДБ то існували окремо, то об’єднувалися в одне відомство. А 1941 року на кожні 100 тис. громадян СРСР було 85 енкаведистів. Наркомат внутрішніх справ мав дуже багато різноманітних завдань, і з сучасної точки зору деякі його функції виглядають незвично. Так, він опікувався державними архівами, записами актів цивільного стану громадян, пожежною охороною. А ще – міліцією, тюрмами й таборами. Наркомату підпорядковувалися прикордонні та внутрішні війська. Була у складі НКВС власна авіація, морські сили, 25 бронепоїздів і 36 мотоброневагонів.

Цей монстр пронизував щупальцями всю державу. Правляча номенклатура використовувала його, щоби тримати у покорі мільйони громадян. Сталін особисто контролював діяльність органів держбезпеки і вдавався до їхніх послуг для  зміцнення своєї влади. Страх перед репресіями НКВС був повсюдним, багато людей пристрасно ненавиділо цю організацію. Тому сучасним історикам важко із достатньою долею об’єктивності висвітлювати роль енкаведистів у війні.

З одного боку, цю організацію зображують лише чорною фарбою, підкреслюючи її каральні функції та участь у терорі проти населення, депортаціях цілих народів, придушенні національно-визвольних рухів. З іншого – намагаються ідеалізувати діяльність радянських розвідників і контррозвідників, висвітлюють лише позитивний бік участі внутрішніх військ у боротьбі проти ворожих диверсантів або у фронтових боях. Міфів на ці теми існує багато, і вони шкодять виявленню складної та неоднозначної правди. Тож спробуємо, спираючись лише на факти, пошукати правду серед сумбурного скупчення  різних легенд та вигадок.

Чекіст-првокатор С. Барановський спровокував знущання над миним населенням, загострював стосунки між окупантами та українцями

Без легенд і вигадок. Тільки цифри

Почнімо з цифр. Перед війною відбувалося помітне зростання чисельності прикордонних та внутрішніх військ. Якщо 1938 року у підпорядкуванні НКВС було понад 117 тис. прикордонників, то 1941-го – вже близько 168 тис. Внутрішні війська зросли за цей час від 148 тис. майже до 174 тис. Якщо прикордонники забезпечували недоторканність державних кордонів СРСР, то внутрішні війська мали інші завдання: охороняли важливі об’єкти, вели збройну боротьбу з терористично-диверсійними групами, різноманітними бандами, а також з повстанськими рухами. Вони ж забезпечували конвоювання ув’язнених. Досить сказати, що оперативні війська (призначені для збройної боротьби) мали понад 27 тис. військовослужбовців, а конвойні – більш ніж 38 тис.

Існували дивізії та бригади внутрішніх військ. Загалом під час війни діяли 53 дивізії та 29 бригад НКВС, не рахуючи прикордонних військ. Сучасні дослідники почасти порівнюють радянські дивізії внутрішніх військ з німецькими дивізіями військ СС, забуваючи про різне їхнє призначення. Війська СС відразу формувалися для відправки на фронт, тож їх забезпечували польовою, протитанковою та зенітною артилерією. Радянські ж внутрішні війська в цьому помітно поступалися СС. У складі військ СС були сформовані танкові дивізії, а у радянських внутрішніх військах  таких не було. Що справді спільне – вони вважалися елітою, опорою владних режимів. Внутрішні війська підтвердили таку оцінку у жорстоких боях.

Гітлерівці вважали, що захоплять Брестьку фортецю за лічені години. Натомість опір тривав два місяці                

Жоден прикордонник не залишив позицій без наказу      

Для прикордонників війна почалася на світанку 22 червня 1941 р. Вони першими прийняли удар. Жодна з 435 прикордонних застав не відійшла з позицій без наказу. Пліч о пліч з прикордонниками билися й солдати внутрішніх військ. Так, у Брестській фортеці розташовувався 132-й окремий конвойний батальйон 42-ї окремої бригади внутрішніх військ НКВС. Саме його боєць написав слова: «Умираю, но не сдаюсь! Прощай, Родина! 20.VII.1941 г.». Гітлерівці сподівалися, що захоплять фортецю за лічені години, але опір її захисників тривав два місяці. Коли противник захопив руїни, сам Гітлер вирішив подивитися на фортецю. До Бресту він вирушив з «першим маршалом Італійської імперії» Беніто Муссоліні. Коли фюрер і дуче підійшли до напису на стіні казарми батальйону НКВС, Муссоліні наказав перевести ці слова. Почувши переклад, раптом замовк і спохмурнів. Італійські історики вважають, що саме в той момент дуче зрозумів: легкої прогулянки на Сході для його армії не буде. Що ж, інтуїція не підвела: занепад створеного ним фашизму розпочався саме тоді і там.

А сучасні російські історики підкреслюють, що війська НКВС виявилися більш боєздатними і стійкими, ніж Червона армія. Незважаючи на великі втрати, вони чинили відчайдушний опір противнику. Можна згадати долю 4-ї дивізії внутрішніх військ, яка 19 вересня 1941 р. прикривала відхід червоноармійців з Києва. Саме її бійці підірвали мости через Дніпро, а потім зайняли оборону на лівому березі. Через два дні дивізія потрапила в оточення, з якого вийшло дуже мало її солдатів і офіцерів. Дивізію переформували в мотострілецьку, яка воювала у складі Червоної армії. А з кінця 1942 року вона стала 52-ю гвардійською стрілецькою дивізією.

Про героїзм воїнів внутрішніх військ на фронті свідчать факти. Відзначимо, що снайпери НКВС лише на території України протягом 1943-го знищили понад 216 тис. ворожих солдатів і офіцерів. Щоправда, не всі історики сприймають цю цифру без критики. Інша цифра заперечень не викликає: близько 100 тис. бійців НКВС загинуло під час війни. Понад 200 Героїв Радянського Союзу дало це відомство. За рахунок кадрів НКВС було сформовано п’ять армій, одна з яких, 70-та під час Курської битви прийняла на себе найсильніший удар противника. На підступах до Ленінграда билося п’ять дивізій внутрішніх військ, які зазнали великих втрат. Бійці внутрішніх військ не часто потрапляли в полон: їх чекала там найважча доля, про що солдати знали.

Згадаємо: жоден з генералів НКВС не здався у ворожий полон. Коли в оточенні під Києвом генерал А. Михєєв побачив, що його можуть захопити вороги, то вчинив самогубство. Сталін особливо цінував відданість військовослужбовців НКВС. Недарма на параді Перемоги 24 червня 1945 р. урочистим маршем пройшли 8 батальйонів внутрішніх військ, а бійці одного з батальйонів НКВС кинули ворожі знамена до підніжжя Мавзолею.

Провокації – сталінські методи 

Це один бік справи. Але був ще й інший. У катівнях НКВС заарештованих піддавали найстрашнішим тортурам, яких більшість нещасних витримати не могла. Щоби припинити нелюдські муки, жертви надмірної пильності чекістів визнавали будь-які свої «провини» – і їх карали ні за що. До звірячих методів вдавалися непрофесіонали, які не вміли грамотно провадити слідство. Кар’єру вони робили на людському нещасті й заслужили лише ненависть чесних людей. А вона розповсюджувалася потім на всіх, хто носив сині кашкети НКВС. У свідомості багатьох радянських громадян тотожними ставали і подібний негідник-садист, і кваліфікований контррозвідник, завдяки оперативній майстерності якого розкривали мережі ворожої агентури, і герой-розвідник, через якого ворог зазнав великих втрат.

Особливе неприйняття простих громадян спричиняло використання військ і органів НКВС у каральних акціях, зокрема в депортації цілих народів. За даними сучасних російських істориків, у них були задіяні понад 227 тис. військовослужбовців внутрішніх військ та близько 98 тис. співробітників держбезпеки та міліції. Нерідко солдат чи офіцер внутрішніх військ відзначився особистим героїзмом на фронті, а потім брав активну участь у виселенні мирних людей. Під час депортації чеченців та інгушів у лютому 1944го енкаведисти здійснювали самочинні розстріли дітей, хворих, інвалідів та інші незаконні дії. Примусове виселення часто супроводжувалося пограбуванням мирних людей. Все це спричиняло ненависть безневинно постраждалих, причому, цілком справедливу.

Таку ж ненависть спричинили провокативні дії співробітників НКВС. Чекіст С. Барановський за завданням «органів» став начальником створеної німцями поліції Краснопільського району Сумської області, набрав туди колишніх членів ВКП(б) і вбивав невинних, знущався над людьми. Створюючи партизанські загони, енкаведисти одним із головних завдань вважали різке загострення відносин між окупантами та мирним населенням. Для цього провокували репресії нацистів аж до спалення сіл і масових страт заручників. До кінця ще не розслідувана роль НКВС у розпалюванні «волинської трагедії» – жахливої українсько-польської різанини 1943 року. А чимало фактів свідчить: чекістська агентура доклала помітних зусиль для розширення масштабів взаємного знищення, яке і підірвало сили підпільної Армії Крайової, і позбавило УПА будь-яких перспектив широкої міжнародної підтримки. Виграв тут Сталін, значно послабивши й дискредитувавши обидві антирадянські збройні організації.

Українці ніколи не забудуть діяльності провокативних лоївок чекістів, замаскованих під українських повстанців. Скільки невинних людей були знищені цими катами-перевертнями, головним завданням яких було позбавити повстанців народної підтримки! Навіть радянських прокурорів обурили звірства, що творилися з санкції НКВС негідниками у крадених мазепинках з тризубами. Убивці відробляли іудині срібники, нелюдськи катуючи колгоспників, медиків і вчителів, їхніх нещасних дітей. А потім ці звірячі вбивства приписували українським повстанцям. І дотепер отруєні пропагандистським міфом люди говорять про «зарізяк-бандерівців». Пробиралися агенти НКВС і до Служби Безпеки ОУН, щоби вбивати мирних людей і вносити розбрат у лави підпільників. На їхній совісті багато з 4 тисяч невинних, закатованих есбістами – і серед тих вистачало «ідейних» садистів.

Тому однозначної оцінки ролі НКВС у війні немає і бути не може. Були серед чекістів і герої, були і злочинці. Сталінський режим спирався на терор, а його головним інструментом вважалися люди у синіх кашкетах.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис НКВС У ВІЙНІ: МІФИ І ПРАВДА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для одних – це борці за волю України, для інших – персонажі загальноросійської чи всесоюзної історії. За президентства Ющенка під егідою держави створювали україноцентричну історію, нині ж у школах вивчають якийсь компромісний варіант. А коли високопосадовці згадують про історичні події, то акцент роблять на героях радянської епохи. Так, прем’єр Азаров нещодавно порадив виховувати сучасну молодь на прикладі молодогвардійців. Безсумнівно, в СРСР цих хлопців і дівчат з міста Краснодона Луганської (тоді – Ворошиловградської) області вважали прикладом справжніх радянських патріотів. Проте нині радянський патріотизм, м’яко кажучи, не вписується у реалії життя незалежної України.

Чимало говорилося і про трудовий подвиг шахтаря Стаханова. Намагалися подати його як приклад героїзму для сучасної молоді, щоби виховувати нове покоління на ідеалах стахановського руху. Опускаючи нюанси, підкреслимо головне: Стаханов працював на державній шахті й те, що він робив, ішло на благо державі. Нині ж гірники працюють на приватних шахтах і надриватися задля збагачення олігархів вони не бажають. Чому прохідник шахти імені Засядька повинен довбати вугілля по-стахановськи? В сучасних умовах це означає – «вкалувати» з останніх сил і постійно ризикувати власним життям. Щоби власник шахти, колишній мер Донецька і прем’єр-міністр України Юхим Звягільський ще прикупив привабливу нерухомість за кордоном? Навряд чи така перспектива надихатиме простого роботягу, який важко працює в нелюдських умовах і ледве може прогодувати свою сім’ю. Казкам про «комунізм – світле майбутнє всього людства» він не вірить, на відміну від стаханівців минулого. Тому Стаханов уже давно не герой нашого часу. Радянська епоха відійшла, але й нова епоха для України ще не настала.

Важко знайти в минулому такі приклади, які слугували б зразками для всіх нинішніх українців. Утім, така спроба була здійснена. У день пам’яті жертв Голодомору голосно згадали про тих, хто намагався рятувати голодуючих. Серед цих справжніх героїв були й директори шкіл, що попри всі труднощі і навіть небезпеки змогли забезпечити своїх учнів їжею. Були й голови колгоспів, які видали зерно голодуючим колгоспникам, але поплатилися власним життям: «рідна Радянська влада» засудила їх до страти за «розбазарювання соціалістичної власності». А буковинцям і галичанам варто згадати, як у нас годували біженців з «щасливої Країни Рад», рятуючи їхні життя.

Країна, в якій немає власних героїв, існувати нормально не може. Та ніколи не стануть «героями» для нормальних людей злодії й брехуни, які в наш час присвоюють собі геройські звання. Але серед продажного загалу все ж є порядні люди, гідні того, щоби слугувати іншим за приклад. От вони і будуть героями для майбутніх поколінь, яким будувати справжню, а не опереткову Україну.

Ігор БУРКУТ 

Запис Країна без героїв? спершу з'явиться на Медіа-Версії.